Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Книжка в газеті · “Неволю, як війну, не можна розповісти, не можна осягнуть і зрозуміть її. Не можна пояснить загасле рідне місто, таке немов своє, а люди в нім чужі.”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Рогозяний Дід У болю багато імен…

Слово Просвіти, №04 за 2023 рік

Окупація Неволю, як війну, не можна розповісти, не можна осягнуть і зрозуміть її. Не можна пояснить загасле рідне місто, – таке немов своє, а люди в нім чужі. У ньому дні такі безбарвно-млосно схожі – провали між дощів – сумні сни бабака. У ньому, як бабак, завжди ти на сторожі. У нім своя рука, мов не своя рука. Отямишся на мить – не осягаєш: “Де я?!” Здається, що ось-ось ця смеркла тиша вб’є самітника-тебе між небом і землею: й душа теж не твоя і серце не твоє. Життя в нім – небуття між “нині” і між “прісно” зі страхом на межі, як танець на ножі. У нім чуття лихі, передчуття зловісні. Й щомиті тонеш тут в олжі, в іржі, в імжі. Що мало квітнуть в нім теж нині не розквітло: притомності душі ніщо не додає. Здається, що в тобі хтось Боже вимкнув світло: усе твоє єство, неначе не твоє. Наснажує не страх – наснага твоя лють, й злютовуєш себе, розвіяного в дим, щоденно з тих “дрібниць”, що якось дозволяють ще відчувать себе, на зло біді, живим. Палітра темноти Таке воно, буття, мов камуфляж, плямисте… В картатості глибин жаха його дно ще й… Чіпляюся чуттям за світлі плями міста, за темні плями днів, за латки злих ночей. Несу злі кольори, зігнувшись од поклажі, за сніжний Перевал, де вогняна Межа… Неволя розповзлась, мов кров на камуфляжі, і все то – наша кров: як ртуть, стекла чужа у чорний бруд калюж, у болота зелені. Топчу відтінків тло. Топчу мінливий сніг. Надіюсь: “Воля там, за палевим!” Але – ні: там знов погарищ пал і сірий пил доріг. Надіюсь: “Воля там, за мревом пурпуровим!” А там – юга, юга, така, що хоч топись. Й коричнева пурга кошлаті хмурить брови. І сірістю стекла знов непроглядна вись. Я падаю. Собі хриплю я: “Піднімись ти!” Й палітра темноти в “ніде” мене гойда… Таке воно буття, мов камуфляж, плямисте. Така вона, війна. Така вона, біда. У болю багато імен… У болю багато імен, у болю багато прізвищ. Біль кров’ю не сточиш із вен. Біль птахом не пустиш крізь вись. У болю багато очей й хрипких голосів багато. У болю багато ще й ненависті. Не вблагати людський і найменший біль. Іти полем болю грузько. Біль легко знаходить ціль й серця розбива на друзки. Біль рушить доми й роди. Біль гасить міста і села. За болем прийшла сюди, в рай болісний, смерть весела. У смерті коса коса і шкапа крива у неї. Червона тепер роса. Гарячі тепер інеї. Я Вічності чую клич. Я чую як Бог наш плаче. У болю багато облич. І всі вони – мої наче… *** Й не бачили, що засів геть посох, що не зійшло зерна і половини. І от уже, як та вода в пісок, втає в нову руїну Україна. Всім раптом захотілося пасок й серед зими рясних клечань на стіни. Й не бачили, що засів геть посох, що не зійшло зерна і половини. “Ще скільки ж нам затягувать пасок?! – старці горлали. – Дайте хліб й дивини!” Й ті, що жили в ім’я Отця і Сина, забули теж, що лиш любов – є Бог. Й не бачили, що засів геть посох. Петрович Петровичу й хліба не їсти – була би робота в саду. Пропав його син десь без вісти… Бідака бідує біду – ізранку на зжовклі дерева він молиться мовчки щодня. З ним і говорити даремно: то наче іти навмання. Петрович посивів нівроку. Зітхає: “Все збердилось от… І наші сади цього року годують чужинців-заброд. Весни уже й літа – ні сліду… Ніщо не вернути назад…” Отож, мій надійний сусіде, подбаймо про внутрішній сад, – Петрович мене помічає й платівку заводить стару: – Не годен уже до меча я, але й не в пустелі помру. В Саду моїм Сенсу і Змісту я знаю кожнісінький лист. Й синок мій не згинув без вісти, а в нім десь розтанув бог-вість… Згадую, як пахне мирний час Згадую, як пахне мирний час. Пахне, як розкришена скоринка голубам на площі, чи на ринку, чи… на рингу, де немає нас. Захлинаюсь запахом доби у безчассі десь, скраєчку мапи: мир несуть не всякі голуби і, на жаль, таки й не всякі Папи. Пахне, як неторкана вода на Ірпінськім призабутім плесі, – як тоді, коли біда й орда ще не зруйнували наші весі. Пахне, як іще не згіркла сіль і не згіркла синь, й не згіркла віра там, де й нам ще вистачало сил буть Людьми – не зневажати миру. Пахне так, як в юності колись трави після довгої розлуки, де з Любов’ю ми гойдали вись і штормили любисткові луки – де дітей народжували вдвох, так “безстидно” мінячись од сапу, і де батько – лише Тато й Бог, і де хліб – єдино справжній Папа. Чекати важко Чекати важко… Неймовірно важко. А ти чекай, як поле жде весни: неначе – ні вини і ні війни – є лиш надія, срібнокрила пташка, що прилетить із тої сторони, де і любов, і пісня ще доречні, де мир і лад, де тиша й гладь, де речі, де рани й правда, не важкі – такі ж, як сни. Безрадісно од квітнучих не-мальв? Безпросвітно од радісних не-подруг? А ти чини свій повсякчасний подвиг так, ніби в тебе й вибору нема. Ти ждеш того, хто невідомо де й… Але терпи, не плач так, ніби – ось він! Він вернеться у журавлину осінь, в совину ніч, або в чаїний день. Мед істини і сухарі тривог тоді ти й подаси йому до чаю. “Тією-Яку-Дав-Насправді-Бог тебе одну однині величаю”, – він скаже, біль стираючи з чола. І смерті тінь його покине очі. І вмерти він не зможе й не захоче ніколи більше… Лише б ти була. Усюди осінь. І душа заклякла… Донечці Усюди осінь. І душа заклякла. Усюди сум – гарячий падолист. І овиди війни уже поблякли знов од туманів (серце, подивись). Не віриться й на дотик, що все є це – тужливий день і небо – як нуга: в реальності нікому не сміється, реальність ця тому й не дорога. Колись-колись (ще звучним був тоді я), тут й зорі зависали на крилі. А зараз… дощ і жовтень, і надія (чиясь) бредуть, обнявшись, по ріллі, пливкій, як суть, безмежній, як скорбота. Здається, світ мій скинувся й зомлів, рахуючи “прильоти” і “прольоти” ракет крилатих, а не журавлів. Ох, доле-доле, заблукала десь ти! Можливо там, де час – не епілог, де поживають ще премудрі ести, котрі секрети знають перемог, тому і не спішать нікуди й досі. Й мені б майнути, Господи, в таку нелякану і не лякливу “О, синь!”, де ще літає доня… на листку… Прощання з Вітчизною (начуте із вітру горючого…) Пребудь, Вітчизно! Це твої поля нас підвели, й закликали до бою! Ми ідемо, освячені тобою, туди, вже не вернутись звідкіля. Вдивися наостанку в наші лиця, в такі рішучі – юні і старі. Вже отчий дім голосить, як дзвіниця… І квилять, як журавки, матері… * Прощай, Вітчизно! Нас жене не страх – гукають совість й честь у безкрай болю. Не клянемо свою козачу долю – буття й загибель на семи вітрах. Влий в наші очі небо голубе, додай у кров огнистого розмаю! І кожен з нас учинить те, що має тобі во славу і на честь тебе. * Прощай, Вітчизно! Чорної вини із нас ніхто синам не полишає. І завтра вже все вічне і безкрає ще піднесуть над Всесвітом сини: відродимось у наших дітях знов, такі ж мрійливі, чесні і незламні! Жінки стоять, єдині і кохані… Даруй же їм надію і любов. Воскресши з небуття на їхній спів, залюбимо їх в роси і у трави… За нами – ні скорботи, ні гріхів. Наш вічний стрій – непереборна лава. * Прощай, Вітчизно! Право на життя, на щастя – ось мета наша єдина. Якщо ти – українець і людина, тобі нема в неволю вороття. А ми такі! І цей похід – наш вибір! А ми такі! Пробач наші провини ти. Не плач, що довелося нам загинути, вважай, що ми… полинули у вирій… * Прощай, Вітчизно! На оцій межі благослови нас і даруй нам віру. Настане час ще перемоги й миру. Всі орди ми понищимо чужі. Ще розцвітуть сади весінні знову. Все наше ще помножиться стократ. І там – ні правди, ні свободи і ні мови вже більше не причислимо до втрат. * Прощай, Вітчизно! Освіти нам путь. Іще минуть тривоги і негоди. Не зупиняй же нашого походу в твою пречисту, зоряну майбуть! Ми – чесна рать просвітлених прочан. Ти нас лише і після смерті визнай… Ти нас лише запам’ятай, Вітчизно! Прощай… прощай… прощай… прощай… Тобі Війна закінчиться, тебе я обійму. І ми тоді згадаємо з тобою, нарешті справді вийшовши із бою, цю даль розорену і овиди в диму. Згадаємо, не щоб пустить сльозу, чи щоб печалі оживить проказу, – а лиш, бо споминів не збутися одразу… Можливо, я черешні привезу, яка якраз тоді ярітиме удома, в моєму місті, у моїм гучнім саду. А може, друже, й жебраком прийду, посивілим, хитаючись од втоми. Я знаю, ти за все простиш мене. А я тебе і наперед за все прощаю. Можливо, вип’ємо таки й по чарці чаю. Можливо – ні, або можливо – не. Помовчимо (бо зайво говорити, вже й зараз відучила нас війна), всі “ні” і “не” вже випивши до дна. Коли вернусь. І вернешся коли ти. Коли розвіються дими, гіркі і сірі. Й там скаже хтось із нас – чи я, чи ти: “А знаєш, варто було, що далось, пройти за Божий дар обнятися у мирі…” Так темно, брате мій… Так темно, брате мій. Але іще – не вечір! І можна, серцем ще озвавшися на “Тьох!”, наповнити ізнов словами порожнечу, що нині огорта безмежжям багатьох. Хай “тьох!” не голосне, а соловей – підранок, тож, певно, він такі ж і рими нагука, та р’яний заспів ти все ж виболиш під ранок. Співвідчувати біль – робота не легка… А хто нам обіцяв буття легке й ледаче? А нині й поготів в цій “рідній чужині”, багато хто стражда і мало хто не плаче. Ні, плакатись не час іще тобі й мені! Всі “лікарі” втекли. Священників прогнали, Рогозяний Дід – давній автор “Слова Просвіти”. Член НСПУ і АУП. Нині, зважаючи на ситуацію та обставини, в яких опинився поет, вимушено подаємо його добірку поезій під псевдонімом. Втім, знаємо і віримо: настане час, коли все таємне стане явним, коли всім повернуться їхні добрі імена… А сьогодні доля Рогозяного Діда – в його віршах. Читайте!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин