Обговоримо · “Справжня робота – розумна людська праця. Вона була нелегка й потребувала постійної сторожі розуму”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Буде село – буде Україна
Слово Просвіти, №04 за 2023 рік
Мало їй коханого Андрійка… Що молодша Галіна сестра, народжена мачухою, має певні відхилення у психіці, зовні й не скажеш. Така ж симпатична, як і Галя, ввічлива, роботяща, лишень, як вважає старша сестра, тріньки загальмована. Але ж заміжня. О, заміжня! То й синок менший теж із відхиленнями. І теж зовні не визначиш – парубок, як парубок. Хіба до війська визнали не придатним. На роботу теж брати ніхто не спішить, куди б Славко не звертався. Знов утрутилася Галя. Але спершу оформила сестрі пенсію за віком. Хоча й мінімалка, та все ж копійка. Потім узялася за Славка. Півтора року возила по комісіях-перекомісіях, і довела-таки наявність у племінникові “відхилень”! Йому теж призначили пенсію, за інвалідністю. Крихітну таку пенсійку, але, знов-таки, – та все ж! Славко – хлопець поступливий, і по господарству дещо робити може. Точніше, міг. До того, як став зазирати у пляшку. Начебто й не з власної охоти, сільські “хлопці” навчили і привчили… Тож – знову тітка Галя. Влаштувала Славіка на базу відпочинку в одному з приазовських містечок. Місяць працює племінник… Усе добре! Другий. Третій розпочався. А якось під обід увійшов до двору, весь у синцях і без копійки в кишені. А заробляв же на базі Славік порівняно непогано. Приїхав і напився так, що почав погрожувати тітці: “Я тебе вб’ю!” Кричав увечері, а вранці зник на весь день. Десь, мабуть, о тій порі у мене обізвався мобільник. “На дроті” Галя… – Ти зараз дуже зайнятий? – А що? – Ну, я питаю… – Тобі щось треба підсобити? – Підсобити – не підсобити, а в мене свіжий борщ. Міг би й заглянути. Потихеньку дійшло: справа не в борщі. Точніше, не тільки в ньому. Хоча – на першому місці, звісно ж, ця унікальна бабинська страва. Тож нічого не розпитую… – Біжу! – Тільки дивись – не перечепись. У Галіному голосі ледь чутно бренькнула обнадійлива розважливість, значить, усе більш-менш. Тарілку борщу з куркою я спорожнив одним махом. Не відмовився й од чарки. Я – менше, а Галя ще менше. Узявсь за олів’є. Слухаю Галю, не перебиваючи, хоча й не з усім погоджуюся. Зокрема, мені не до душі, що Галя так ось… м’яко кажучи, експресивно характеризує свого племінника. Зараз характеризує, взагалі ж ходить за ним, як квочка. І курточку йому моднячу придбала, і штанці, й кросівки. А бейсболка яка! Звісно, подейкують, буцімто із секонду, та все ж! Славік такої повік би сам не придбав. Мовчу. Й не лише тому, що у відповідь почую: “А куди ж його дівати! Батька немає, мама он яка… Та й сам…” Це я все розумію і погоджуюсь, та є ще одне. Оте, куди мені свого носа пхати не слід. Бо моя заувага буде гавканням з-за рогу. Смачно розповідаючи про Славікові “художества”, Галя, нагороджувала племінника не лише передостанніми, а й геть останніми словами, ну ніяк не в стилі ексректора марксистсько-ленінського університету. Перед смерком з’явився Славік, зіжмаканий, понурий. “Вибачте, Галино Григорівно… Шо вам по хазяйству зробить?” Галя посадила племінника за стіл. Насипала борщу… Проводжаючи мене, біля воріт сказала: – Ти не здумай докоряти Славкові за його погрози. Взагалі нічого йому про це не кажи. І Тетянці теж. Нехай залишиться між нами. Тетяна – молодша Галіна сестра, Славікова мама. Нехай залишається… Я не прагнув з’ясувати, за якими чеснотами можна було б визначити наявність у Галини Смичко-Бован талантів гуманітарного напрямку, але слухаючи, та більше – спостерігаючи за її вчинками, переконуюсь у глибокій істинності твердження, що “геній – парадоксів друг”. Парадоксальнішої натури, як Галя, стрічать не випадало. Здається, років десять, якщо не більше,
Василь ТРИЛІС
Дуже популярна примовка. І таки, мабуть, правильна. Принаймнї спокуслива. Селом марять навіть ті, хто колись хоч раз побував у ньому в лїтнї канїкули. А вже хто в селї виріс, уміє все робити своїми руками – хоч курцї голову відрубати, хоч кабанчика заколоти, хоч криницю викопати, хоч хату поставити, – той взагалї Україну помислити не може інакше, як тільки країною квітучих заможних сїл. Все так, та залишається нез’ясованим, чи буде село. Подивіться на цей заголовокпримовку уважно. Він уже сам собою кричить, що є великі сумнїви. І щодалї більші. Бо підкріплюються вони щороку глибшим і незворотнїшим вимиранням наших сїл. Для багатьох просунутих високоінтелектуальних міщуків це вже достатнїй аргумент на користь високотехнологічних способів життя в залїзобетонних вуликах. Але приходить лиха година, і в залїзобетонних вуликах стає холодно, темно, некомфортно, та де там – стає просто страшно! Ми раптом бачимо всю вразливість, ненадїйність бетонної цивілїзацїї. Нї, не бачимо! Ми не хочемо й, зрештою, не можемо бачити всїх погибельних наслїдків нашого штучного комфорту, ми десь іще тримаємо свою безпідставну впевненість, що це ось-ось минеться, що це просто поганий сон. Ми нагло гинемо від вибухів, від холоду й голоду, від безпорадности, хвороб і ран, але в нашій підсвідомостї вже давно й чіпко сидить укорінена телевізїйна парадигма: кіно скоро закінчиться, і навіть якщо в ньому буде сумний кінець, то все одно ми “цей дурний ящик” вимкнемо й підемо на кухню заїдати стрес, бо вже осьось мають свіжу піцу підвезти. Здихатися цїєї парадигми нїхто навіть не пробує. Навіщо? Не вертатись же нам у середньовіччя; а багато хто любить викликати в своїй уяві велику темну вогку печеру й звірячі шкури замість розумної термобілизни. І душу, навіть теплого душу немає, ви собі уявіть! Таке от внутрішнє кіно: страшно, але ж це тільки кіно. І чіпляються люди за свій пластиково-асфальтовий рай, як ледачий дурень кутається в ковдру, коли на нього починає крапати крижана вода з прогнилої стелї. А що ж село? До чого воно тут? А село наше – як та буква ї: воно нїби й є, а як до дїла, то його нїби й немає... Бо дїло полягає не в тому, щоб бути, а в тому, щоб колесо крутилось. Яке ще колесо? Свароже. Свароже коло. Світовий порядок. Дїду, перестань дурника корчити, бо перестанемо читати. А ви й так не читаєте. Ви оцей “галоп підтюпцем” називаєте читанням? Ви завтра забудете не тільки про що “читали”, а й про сам факт читання. Але нїколи не забудете, що вмієте читати. Ну точнїсїнько як із буквою ї: нїби вона у вас і є, а як до дїла... Що таке наше село? Як дізнатись, чи буде воно, наше село? Я відмовляюсь відповідати на це запитання. Не тому, що розмова про сьогоднїшнє село болюча, як старий хворий зуб, який і вирвати страшно, і терпіти несила, а тому, що ця розмова марна. Що таке сьогоднїшнє село, і яким воно буде, і чи буде, – нїхто не знає, навіть сам господь бог. Очевидна картина наших сїл така безладна, що будь-яка дискусїя миттєво тоне в суперечках і непорозуміннях. І жодних наслїдків, крім гіркої досади. Тому я скажу про те село, яке таки було селом в очевидному для всїх смислї і яке й дало назву саме собі. З’ява села була не менш важливою подїєю, нїж освоєння вогню, але менш скандальною та ще й розтягнутою на тисячі років, а тому непомітною. Її навіть сучасні дослїдники “не помічають”. От не варта вона їхньої уваги. А між тим, трапилось велике чудо. Від кочівницького, мисливського, рибальського, а то й просто розбійного життєзабезпечення деякі людські спільноти перейшли до осїлого землеробського життя. Від слова сїсти утворилися й слова осїсти, сїдло, сїло. Замінїть незрозуміле вам Ї на авторитетне ъ (“ять”) та вимовіть по-давньому як Є – от і вся етимологія назви. Тинялось, тинялось якесь плем’я по світу в пошуках їдла – і нарештї осїдло, сїло на землї, осїло. Так ті осїлі люди дожили й до нас з вами, тільки що ми вже давно поняття не маємо, де взялося слово “село”. Але, зрештою, суть не в назві, а в сутї. Село – це явище не культурне, а природне. Це перше, що необхідно зрозуміти й запам’ятати. Звичайно, село без елементів культури неможливе, вони в ньому завжди були й є, хоч і витїснені на другий план, розвиваються неспішно, але й неухильно і нарешті (в наші часи) починають домінувати, витїсняючи на другий план усе природне. Коли культура доростає до рівня цивілїзацїї (це коли в кожній хатї є газ, унїтаз, електрика та інтернет, а в садибі вже немає нї саду, нї городу, хіба що сотка-дві для забави, немає робочих вил, кіс, граблїв, лопат, сапок, сокир, немає клунї, корови, свиней, але є великий гараж з автомобілями для всїх членів родини, і є вузенький асфальтований виїзд на трасу до Києва, а в місцевій крамничцї є широкий вибір м’ясної, молочної та хлїбної продукцїї, не кажучи вже про яйця, банани, море пива та різноманїтного непотребу, без якого жодний “селянин” не почуває себе повноправним багатим українцем, а поля, наші безмежні поля обробляють, засївають, збирають і кудись вивозять урожай якісь машини-монстри) – то отака цивілїзацїя вже остаточно знищує все, що називалося селом. Крім назви. Назва залишиться. Так само, як залишаються імена Коляди або Мокоші – з древнїм шармом, але без розуміння. Але ж ми не зовсїм свинї. Нам щось муляє, ми відчуваємо, що щось утратили і що нам того втраченого не вистачає. Село ж таке гарне. Особливо влїтку. Поїхали б туди хоч і зараз, так там же нї аптеки, нї дитсадочка, нї школи, нї пошти, нї... та там навіть роботи немає, щоб хоч на комуналку заробити! От бачите. В нашому селї вже, виявляється, й роботи немає. Це не смішно. У сучасної людини, особливо міської (а це ж більшість населення) РОБОТА не пов’язана з ПРОДУК- ТОМ, а пов’язана з ГРОШИМА. Ну то ото, сучасна людино, й сиди в своєму залїзобетонному вулику, 40 годин на тиждень закручуй однотипні гайки, повторюй як дятел, що ти весь вік працюєш, і отримуй свою комуналку за отаку чесну роботу. Якої ти нї смислу, нї наслїдків не знаєш, не будеш знати й не хочеш знати. Зате крім цїєї роботи – нїякого клопоту, лише розваги. Як не дивно, але це влаштовує практично всїх. А хто ще не перебрався в місто – то, мабуть, невдаха. Але він ще має час. Соцїалїзм навчив нас утїшатись будьякою, найчастїще безглуздою роботою, отримувати за неї “прожитковий мінїмум” (а інодї навіть трохи більше) і нї про що не дбати! І це виявилось такою зручною, теплою ковдрою, що таки нїхто нї про що й не дбає. Яке там село! Село, справжнє село, яке на цїй землї існувало з часів Трипілля, було цїлїсним самостійним живим органїзмом, який жив одним життям разом із довкіллям і міг обійтись продуктами власної РОБОТИ. Чуєте? Власної роботи! Але то таки була справжня робота – розумна людська праця. Вона була нелегка й потребувала постійної сторожі розуму: жодного зайвого руху, кожна деталь десять разів обдумана наперед, зробити й не наробитись, як дбаєш, так і маєш, що посїяв, те й пожнеш, ... Словом, величезна трудова наука, що складалася віками, але й сама формувала розумного роботящого селянина. Ми відкинули сьогоднї основні положення тієї науки (хоч і повторюємо їх у шкільних підручниках “про людське око”), але все ж таки тужимо за селом. Кожному там щось подобається – краєвиди, піснї, вишивки, парне молоко, присмажене соломою сало, чистенька річечка... Не до смаку лише те, що “там роботи немає”. Ну не скажу ж я, що насправдї я зледащів до краю й нїчого так не боюсь, як справжньої роботи й справжньої відповідальности за неї. Ще є час. Але коли спритні люди перетворять і село на цивілїзований індустріальний конгломерат, тодї час скінчиться. Як скінчився чумацький промисел, у якому людська мораль домінувала над економічними й фінансовими законами. Ще є час. Але небагато.
(Зберігаємо правопис автора, який використовує желехівку)
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
