З блокнота письменника · “Чесноти – любов до свого краю, до людей, енергія, готовність і здатність допомогти, хто в цьому відчуває найменшу чи найбільшу потребу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Така ось вона, Галя… Уривок із ще не надрукованої повісті “Весняні пакільці”
Слово Просвіти, №04 за 2023 рік
Костянтин СУШКО, м. Запоріжжя Смичко – це дівоче прізвище, а до столиці незмінного північного агресора Галя відбула в особі госпожі Бован, бо пошлюбилися сорок літ із гаком тому з Андрієм Бованом. І не де-небудь, і не коли-небудь, а під час спільного з Андрійком навчання у Вищій комсомольській школі там же, в білокам’яній. Як там опинилася? А хто тоді – а це були звитяжні шістдесяті-сімдесяті – не марив кар’єрними лаврами! Та не в якомусь там нікополі-хирсоні-запоріжжі-каховці, а щоб неодмінно в Москві. На худой конєц – Київ. Галю вабила романтика студентських загонів, непрохідних лісів, принишклої тундри, величних новобудов. Позаяк бабинська адреса значилася хіба що у свідоцтві про народження, насправді ж – “мой адрєс – Савецкій Саюз”. До того ж, перед Бабиною (як тоді уявлялося, я підкреслюю це!) не було майже ніяких зобов’язань. Мама, колишня фронтовичка, померла, коли Галі не було ще й семи, за три роки татко привів у хату мачуху, яка виявилася людиною незлою, та після восьмого класу Ушкальської середньої школи, що за п’ять кеме від Бабини, Галю відправили до школи-інтернату… Мабуть, звідти у Галі такий компанійський характер, звідти “чуття єдиної родини”, інакше до комсомолу вона не прибилася б. Власне, чи й бачила вона тоді в тому комсомолі те, що згодом, після того, коли розпався на друзки “вєлікій і нєрушимий”, беззастережно почнуть йому закидати? Ставлю запитання так, точніше, зважаюся на таке запитання, бо інакше й рядка не написав би про Галю Смичко-Бован. Ви мене зрозуміли? Незважаючи на те, що після навчання у Москві нагодилася не робота в ЦК КПРС, а – Норільськ. Ректор університету марксизму-лінінізму, голова правління Норільського міського товариства “Знання”. Не спокусили б мене ці, геть не тривіальні, рядки з Галіної біографії, якби в Бабині зразка, починаючи з року 2004-го й по цей день, Галя Смичко-Бован не була б фігурою № 1. Знов-таки, не своєю освітою та колишніми посадами, а отією, вкрай важливою – незамінною деталлю! – яскравою деталлю бабинської дійсності. Деталлю, без якої Бабина була б геть іншою. Якою саме, боюся навіть уявити…
Пишу оце й не пізнаю самого себе – такими “панегіриками” я навряд чи коли грішив. Але тут особливий… Ні, не випадок. А – і свідчення, і результат цілого, нехай буде, букету чеснот. Без жодних лапок. Чеснот, де на чільному місці (не гребуватиму пафосністю) – любов до свого краю, до рідного села, до людей, енергія, діло, готовність і здатність допомогти, хто в цьому відчуває найменшу чи найбільшу потребу. Коли Галя розповідала мені про своє буття в Норільську, про оті лекції-семінари та прийоми столичних “командіровочних”, про… і так далі, я всидіти не міг од принадного відчуття, що переді мною розгортається сюжет, досі не освоєний ніким із інженерів відомих душ. А мені як начебто ніколи. Та й чи впораюся з таким. Тож відбуваюся бодай оцими рядками. Симпатична, ставна, розумна, освічена, надзвичайно доброзичлива жінка, а того, хто поділився з нею своїм прізвищем, утримати коло себе не змогла. Либонь, того й не змогла, що була… Так, Андрійко – статний красень, ледь не голівудський актор, та все ж поруч із Галею, як мені здається, виглядав гаврашком (бабинська “версія” ховрашка). Таким сіреньким-сіреньким. Зумисне за спідницями не ганявся, але й не пропускав, коли якась, невідь з якої біди опинялася ак-к-к-курат у ліжку поруч з Андрійком. Навіть двоє синів-хлопчиків не змогли стримати невгамовного татка. І тоді Галя спробувала його зупинити. Вона Андрійка елементарно залишила. Забравши обох хлопчиків із собою. Повернувшись до Європи, а конкретно, осівши на Донбасі, микалася по гуртожитках, по приватних квартирах, працювала няньою, домогосподаркою, кухаркою.
То вже був початок нашої (державної?) незалежності, тому й повернулася на Батьківщину. Поки що не на рідні таврійські обшири, та все ж в Україну. А небавом опинилася й удома. У повному розумінні цього слова – в Бабині. Та спершу прилаштувала своїх хлопчиків. На всі свої “збереження”, які збирала-зберігала по карбованцю-рублю, придбала в Москві квартиру, де оселився старший син із дружиною. Вони у двох кімнатах, а в третій – менший брат-одинак. Велелюбний же Андрійко на той час вкушав жизнь з іншою жінкою, перебуваючи, як кажуть, “в гражданском бракє”. Наскільки це ненадійна річ, зосібна, для представника сильної статі, надто при грошах та з власною “хазою”, Андрійко переконався, коли його вразив інсульт. Чоловік майже повністю знерухомився. Хіба тільки ваговито сидів у кріслі або ж повільно-повільно пересувався квартирою. А далі… Краще про це не казати. Самі знаєте: сніданок-обід-вечеря… А потім – туалет… А ще ванна… А ще – голити, одягати… Одне слово, нова дружина спішно покинула Андрійка. Зате спільну квартиру переоформити на себе встигла. Як і всі грошики, що назаощаджувалися, лишила при собі. Куди ж Андрійкові тепер? Як куди? А двійко хопчиків, старшому з яких уже за тридцять, а меншенькому під тридцять! А законна супруженція, нехай і в статусі розведеної-залишеної, але ж – мати спільних дітей! Вони, усі трійко, – для чого? Галя на той час “освоювала” рідну Бабину. Казала мені прямо й щиро: “Після Норільська, після Донбасу, власне, після всього без Бабини себе не уявляла”. Ав Бабині, як у Бабині. Так, батькова хата, в якій мешкає менша сестра з чоловіком і сином… Так, батькова й мамина могилки на гробках… Так, щемкі спогади, яким немає кінця… А який вид на Дніпро з колишнього батьківського городу! А які ночі у травні! А яка тиша будь-якої пори року, будь-якого літа-осені-весни-зими, будь-якого дня! Упродовж останніх десяти літ ми з Галею спілкуємося доволі щільно, скільки епізодів зі свого дитинства змалювала вона мені! На пару з гачком літ молодша за мене, а розповідає про знищені плавні, мовби вони ось, перед нею. Знає, скільки хат було на найнижчій вулиці, де зараз гуляють хвилі, пам’ятає людей, які там жили, не забула, як пахла осока навесні, що оперізувала затоки, протоки й озерця, від яких лишились одні спомини. Вона безпомильно озвучує вуличні прізвиська ближніх і дальніх сусідів, викладає, хто і якою вдачею був наділений, з радістю пригадує день, коли її перша вчителька, її рідна тітка Марія Олександрівна поставила їй першу п’ятірку. Каже: “Я йшла додому, сама йшла, бо так захотіла, й мені здавалося, що все довкруж, надто – височенні старі акації – радіють вкупі зі мною. Я сказала про свою першу оцінку батькові, і він теж зрадів. А потім, не кажучи нікому й слова, пішла на гробки, й поділилася своїм успіхом із мамою…” До слова, рідної мами Галя не забувала й не забуває ніколи, і перші кілька років навчання у школі вона під час уроку раптом починала плакати. Усі, як учителі, такі учні, знали, що й до чого, і Галі дозволяли вийти з класу… Цінність Галіних спогадів у тім, що все розказане нею, відбувалося водночас із моєю наявністю у селі. З деталями, які зрозумілі мені без додаткових пояснень. То було майже наше спільне дитинствоотроцтво-юність. З огляду на дівчинку, тут – жодних поправок, навпаки, в переказі мабутньої нареченої-дружини-мами-бабусі все це набуває додаткових не лише відтінків, а й змістів. Я ж кажу, з Галею Смичко-Бован ми з дружиною заприязнилися упродовж останнього десятиліття, і зараз я збагнути не можу, як це в моїй новітній бабинській “одіссеї” зміг опинитися період без такої людини! Без посиденьок у простій, типово бабинській літній кухні за столом із дивовижно класичним бабинським борщем, із сирниками, пиріжками-млинцями-оладками, зі смаженою рибою чи картоплею. Звісно, на тлі неповторних згадок про наше давнє сільське минуле, за наявності розмов про перманентно буремне сьогодення і Бабини, й України в цілому… Звісно ж, при цьому чаркуємося, присьорбуючи пррречудовий коньяк самжене, звичайно ж, Галіного виробництва. А потім п’ємо чай у супроводі неперевершеного черешневого або малинового варення, безумовно, Галіного виготовлення. Хто Галі не знає, почувши її, може вдатись до висновку, що вона не лише не послідовна, а й якась розхристана. І не тільки в розмові, а й у вчинках. Та ось береться пані Бован за діло, і все стає на свої місця: сказано – зроблено; обіцяно – дотримано; обнадіяно – здійснено. При цьому не потрапляйте жінці під гарячу руку, коли та в діловому процесі! Продемонструєте свою неспроможність чи невдатність, тільки пір’я з вас сипатиметься. Ні, Галя не стала претендувати на батьківську хату на правах старшої дочки-сестри. Вона купила хату сусідню. А сама… Гадаєте, тільки те й робить, що насолоджується видом на Дніпро та мліє від бабинської тиші вечорами, а то й ночами? Звісно, все це є. Але – коротенькими епізодами. Між якими – догляд за тяжко хворою рідною тіткою – її першою вчителькою. Син із дружиною мешкають в Орджонікідже (Покров), а Марія Олександрівна до самої своєї смерті залишалася під опікою племінниці. (Чи знадобився досвід ректора марксистсько'ленінського університету, а навички няні у пригоді стали…). І так – упродовж кількох літ. Водночас – майже півгектарний город, кури, качки, кролі. Де знаходила й знаходить час, аби з усім цим управлятися-поратися? Галя й сама не знає. Тож тихцем-мигцем пробила 42-метрової глибини свердловину на своєму обійсті. Бо сільський водогін усе частіше став виходити з ладу. Аз берега, оточеного 20-метровими кручами, відрами води не наносиш. До того ж, споживати “каховську воду” без кип’ячіння не можна… До того ж… Одне слово – свердловина. А вода в ній!.. Я брав до міста на аналізи. Здав, куди слід, і за тиждень пообіцяли результат. Але зателефонували вже за три дні. Чоловічий голос збуджено спитав: “Де ви взяли цю воду? Ми гадали, такої уже й на світі нема. Це – диво! Нею не спрагу слід вгамовувати, а лікуватися”.
Та я знаю, що то за вода. І Галя знає. То – елементарно Дніпрова вода, якою вона була, до “каховського розливу”. Ми впізнали нашу рідну воду уже за її неповторним запахом (а кажуть, вода не пахне!), та більше – за унікальним смаком. Дніпрова вода, справді, як писав іще Геродот, солодка. Коли я спробував її, оту, що зі свердловини вперше, заплющив очі, завмер, і мені здалося, що я на нашій косі і п’ю воду з самого Дніпра навлежачки, спираючись на зігнуті руки й носаки… Тепер ця вода, рятуючись від людського свавілля, сховалася під землю, під пісок, під гальку, під каміння. У Галі вода – з підземного озера, що колись з’єднувалося з колишнім Дніпром. Так пояснили геологи. Тим часом, самотня жінка не тільки добралася до справжньої води в бабинських надрах, а й обладнала у власній оселі систему парового опалення, туалет, ванну. А як бути вдруге “розведеному-розлученому” та ще й безпомічому Андрійкові? Тримайтеся, якщо стоїте, аби не впасти: Галя знайшла свого колишнього й привезла до Бабини… Я ще застав Бована-старшого, коли він міг не тільки сам одягатися, а й виходити з хати. Повільно-повільно, з костурами обабіч, але ж виходив. І сидів у городі, у повному розуміннні лякаючи курей, щоб нічого там не клювали. (Хоч якась підмога бідолашній жінці!). А тоді гримнув другий інсульт. Цей уже надовго прикував чоловіка до ліжка. Майже ніяких рухів. А набір потреб той, що й завжди (якщо не більше…): сніданок-обід-вечеря-туалет-ванна-“перукарня”… І так далі. І “так далі” триває роки й роки. Щоправда, згодом тріньки попустило: Андрій зміг дивитися телевізор, напівсидіти-напівлежати, але все це – тільки в хаті, в одній і тій же кімнаті, упродовж двадцяти чотирьох годин на добу. Дуже прозірливі, неймовірно проникливі, гранично обізнані люди твердо вважають, що вся сіль у москальській пенсії Андрія Бована. Мовляв, через неї Галя й забрала чоловіка до себе. Пікантне зауваження. Лишень із двома обмовками. Перша: “мудрецям” геть не відомі справжні параметри забугрівської Андрієвої пенсії, і-то добре, інакше вони були б украй розчаровані. Друга: хворий чоловік стільки вимагає до себе уваги, стільки нервів, що їх не компенсувати жодними грошовими сумами. Ні в дерев’яних москвинських рублях, ні в зелених заокеанських баксах. (Про гривні вже й не кажу). Тут – інше. Оте, що “мудрецям” не збагнути повік, оскільки свого часу вони не спромоглися з’ясувати-второпати, кого ж то повернула доля Бабині в особі невисокої, приємної, вічно зайнятої жінки. То й не знають, що-то воно за людина – Галина Смичко. То кажу я: жоден із “мудрагелів” нізащо й ніколи не повернувся б до такого села, як Бабина, маючи за плечима, хоча б крихту отого життєвого стажу-досвіду, що має Галя Бован. У цьому я переконаний на всі сто, як і певен у тім, чиє прізвище ношу. Галя й “мудреці” – істоти абсолютно з різних світів. Хоча й мешкають на одній землі та під одним небом. Саме ця спільна земля й визначає багато чого. Адже всі в межах “однієї території”, до одного магазину ходять, на одну маршрутку розраховують, якщо треба потрапити до райцентру. А вона, ота колишня москвичка (так Галю поза очі кличе дехто в Бабині), що їй треба? Тож, виходить, і вона, як усі. І ставлення до неї має бути, як до всіх. Та все ж, коли за оті ж позачочі, то, можливо, й крутіше можна… Кого Бованша намагається переконати у власній безкорисливості тим, що догодувала до смерті рідну тітку, при цьому не посягнувши ні на її хату, ні на рідну батьківську? Так вона ще й сестру з усією її сім’єю під власну опіку взяла, “мудреці” аж навісніють з досади… Надто після того, як помер сестрин чоловік. Точніше, він тоді ще був живий, просто вони розвелися, оскільки пив дуже покійний Грицько. Галя й тут… Придбала Грицеві окрему хату, провела туди світло. З Грицьковою пенсією теж усе владнала.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
