Пряма мова · “Мені важливо, щоб хористи були щасливими, бо щаслива людина звучить по4особливому”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Петро АНДРІЙЧУК: “Українську пісню чекає величезний розквіт”
Слово Просвіти, №04 за 2023 рік
17 січня виповнилося 65 років знаному музикантові, громадському діячеві, просвітянину, художньому керівникові народного хору “Дарничанка” Петру Олександровичу Андрійчуку. До ювілею Маестро дав ексклюзивне інтерв’ю для “Слова Просвіти”.
Галина Дацюк: Пане Петре, звідкіля починається ваша пісня? Петро Андрійчук: З Борщева на Тернопільщині, де я народився у родині дуже талановитих батьків. Матуся до глибини душі була українкою, а пісня стала її складовою. З дитинства вона брала участь у різних постановках, співала в ансамблі, хорі. Була діючою активісткою ОУН-УПА, боролася за ідеї, які нищила російська “саранча”, одержала за це 10 літ таборів, відбувала ув’язнення в Норильську. У таборі грала в аматорських жіночих виставах травестійні ролі: чоловіків, дияволів – в’язничний театр на ній тримався. Після повернення з ГУЛАГу співала в церковному хорі – пісня завжди була при ній. Тато був іншого складу – пацифіст. Він співчував і допомагав УПА, але зброї до рук не брав. Тато мав прекрасний голос, співав у чоловічому хорі. Але найбільший його талант проявився у швацтві. Він був елітний швець! Робив красиве взуття: чоботи, мешти, черевики, босоніжки, – люди по пів року стояли до нього у черзі за замовленням. Він все робив сам – від обмірки до фарбування вже готової пари взуття. Навіть з Тернополя поважні люди замовляли в тата чоботи – хто для полювання, хто для виходу. Тато був майстровий на всі руки. Разом з мамою вони збудували хату у центрі Борщева, коло кринички, з якої досі пів міста п’є смачну воду. Г. Д. Ви завжди підкреслюєте, що тато з мамою були інтелігентні люди. П. А. Так, це були високо культурні, начитані люди. Вони відвідували всі концерти у Борщівському будинку культури, приходили на музичні вечори за моєю участю. Я купував батькам квитки на хороші фільми – завжди у десятому ряду, “щоб ніхто на ноги на наступав”. Вони обговорювали змістовні культурні теми, ніколи ні про кого не пліткували. Вдома тато з мамою часто разом співали. Починає тато: “Цвіте терен…” Мама з іншого куточка підхоплює: “а цвіт опадає…” Не дивляться одне на одного, кожне своїм ділом займається… “хто в любові не знається…” – у два голоси, повільно, ансамбль дивовижний, гармонія! А я слухав і вбирав. І коли став підростати, мене вирішили віддати до щойно відкритої музичної школи. А тут – величезний конкурс. Попросили мене повторити ноту, а я не можу, ще одну – не виходить. Так і не потрапив, хоча дуже хотів вчитися. А тоді заганявся з дітьми улюбленим футболом і заспокоївся. А батьки не полишали надії віддати сина в музичну науку. І от раз під осінь заходить у наш двір чоловік: “Слава Ісусу Христу! Я ваш новий сусід Іван Павлюк, прийшов познайомитися”. Сіли у хаті, пригостилися. Павлюк дістав із футляра домру і як зіграв! Я в плач: “Хочу й собі навчитися!” А Павлюк саме клас на домру набирав. І так у Бога зірки лягли, що я став першим учнем у Борщівській музичній школі з набору на домру. Був старанний, проте домра вимагала великих зусиль, а викладач видався строгим: десь притисне мені пальчик, штовхне, а я ж першокласник, мені боляче… Ще до школи я займався танцями, співав у хорі в палаці піонерів. Керував хором музикант правозахисник Микола Горбаль! У Борщеві КДБ його й заарештував як “неблагонадійного”. Коли того славного чоловіка судили неправедним судом, то у трьох газетах надрукували звинувачувальні статті. Моя мама ті газети зберегла, хоча боялася, звісно, бо сама була “тюремщицею”. Ми досі дружимо з Миколою Андрійовичем, він буває на концертах “Дарничанки”. На домрі я грав, поки не почув, як діти грають на баяні. І як же мені захотілося навчитися! Домовилися з директором, що опановуватиму дві спеціальності: не залишу домри (бо вже мав певні успіхи) і паралельно вчитимусь гри на баяні. Теорію нам читав яскравий педагог Зиновій Клочак, який безмежно любив дітей, розповідав нам веселі історії, ми реготали і вчилися залюбки. Правда, оскільки я не мав слуху, то диктанти списував у старшого на два роки Степана Дем’янишина з Вовковець, котрий мав від природи абсолютний слух. Його батько був незрячим дяком, а Степан ніс хрест “сина дяка”... Чудовий сонячний мій друг донині живе у Борщеві, два хори веде. Якось пан Зиновій каже: “Не списуйте, дітки, хочу дізнатися, чого вас навчив”. І я вирішив не списувати: слухняний був хлопчик. І написав диктант без жодної помилки. Вчитель не повірив, пересадив подалі від Степана і заставив писати ще один. Я знову написав безпомильно! І тоді вчитель бере мене на руки, несе в коридор і гукає: “Йдіть всі подивитися на диво!” Викладачі дають мені ноту, і я потрапляю. Раз, другий – знову потрапляю. Так у третьому класі у мене проявився абсолютний слух! Тому сьогодні я кажу своїм студентам: “Ніколи ні на кому не ставте хрест, бо невідомо коли може вибухнути талант”. Батьки неймовірно раділи з моїх успіхів, всіляко заохочували до навчання. Я думаю, що в мені вони бачили реалізацію власних талантів. Коли мені купили баян, то ми часом не могли поділити його з татом. “Олесю, лиши баян, робота стоїть”, – каже мама. А тато дивиться у дзеркало і змагається, хто з нас швидше навчиться грати лівою рукою. Мама мене дуже любила і дбала, щоб я завжди був акуратний. Навіть на плечах носила мене до музичної школи, щоб чобітки не забруднив. Батьки жили небагато, але мали бездоганне почуття смаку. “Це тобі пасує, а це ні”, – казала мама, прививаючи смак в усьому. Часто я сідав на сходах ще недобудованої хати і грав на увесь куток. Моя гра гармоніювала з навколишнім світом. Сусіди раділи, що Петрусь грає, а батьки просто обожнювали слухати. З баяном я закінчив Тернопільське музичне училище імені Соломії Крушельницької в класі прекрасного Юрія Валентиновича Мак-сема. Потім навчався в Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського: клас баяна Миколи Різоля, ансамблю – Івана Яшкевича, диригування – Миколи Гозулова. Все життя дякую батькам, що спрямували мене до музики. Г. Д. Пане Петре, а як ви працюєте з талантами? Чи можете одразу їх розгледіти і вибрати найздібніших? П. А. Перш, ніж стати учасницею “Дарничанки”, людина повинна побувати на репетиціях, придивитися, послухати. Далі я прошу проспівати мені кілька нот, щоб зміг почути, чи є голос і слух. Якщо є музичні здібності, я повинен їх розвинути. Так і кажу: “Ви даруєте свої здібності, а я їх огранюю, розвиваю, віддячуючи за ваш дар, – це мій обов’язок”. Другий критерій відбору – перспективний вік. Людина має послужити “Дарничанці” десятки років. Сьогодні середній вік виконавців 30 з хвостиком. Юні, 18- літні, теж приходять до колективу, я роблю своєрідний зачин у їхньому житті: вчу на перспективу, але не знаю, де цей талант приживеться. А от коли бажання співати виявляють люди, що вже мають родини, квартири, то такі артисти – наші. Ще один критерій відбору – сценічні якості. І обов’язкова умова – психологічна сумісність. Колектив – складний організм, понад 50 осіб. Є співаки, котрі вміють уживатися, чути інших, хтось – ні. Тут більшість – лідери, кожному хочеться самовиразитися. А в хорі треба вміти навіть дихати в унісон. Навіть у професійні колективи охочіше беруть не солістів, а тих, хто здатний зливатися, – хормейстерів. Соліст-вокаліст має свою вібрацію, тембр і ще багато інших особливостей, він самородок і в хор не впишеться, бо тут треба вміти розчинитися. А на таку самопожертву не кожен здатен. Г. Д. Наскільки я спостерігаю, плинність у “Дарничанці” невелика. Виходить, що колектив приймає ваші умови, вимогливість. І зірки в команді готові розчинитися заради команди-зірки. П. А. Для різних за психікою, емоційністю людей існує багато засобів поріднити їх між собою надовго. Для цього мені потрібно організувати максимальний вклад кожного в хор. Ми довго розучуємо пісенні полотна, довго зживаємося з ними, бо опанувати нову пісню, все одно, що актору освоїти нову роль. Важливо не лише слова запам’ятати, а заглибитися в сутність. Кожну пісенну історію можна вплести у певну канву. “Кохання, кохання, звечора до рання…” А чим воно закінчиться? Ми розбираємо пісні за кульмінацією, розв’язкою, пробуємо варіанти і обираємо найвідповідніший акцент. Меж досконалості нема, але ми її прагнемо досягти. І от, коли людина максимально викладеться, щоб пісня зазвучала ідеально, тоді колектив стає їй рідним і дорогим. Мені важливо, щоб хористи були щасливими, бо щаслива людина звучить по-особливому. “Дарничан”, які приходять на репетиції о 18.00, за будь-якої погоди, трохи стомлених, бо до того кожен напрацювався на основній роботі, я налаштовую на щастя. Розспівалися, і вже душа розкрилилася, піднеслася, а що було до того – забулося, запанувала пісня! Тільки після такого своєрідного психологічного тренінгу я можу працювати над репертуаром. Г. Д. Коли у Києві народився хор “Дарничанка”, вам виповнилося 5 років. Зростала “Дарничанка”, зростали ви. І вже 30 років керуєте цим унікальним колективом, а до того 14 років працювали у ньому концертмейстером. За яких обставин почалося це літочислення довжиною у 44 роки? П. А. Історія така. В консерваторії ми з друзями вирішили створити свій ансамбль, відмінний від тих, що побутували, де були намішані українсько-російські інструменти. Інтуїтивно ми потягнулися до питомо українських – зі скрипкою, контрабасом, віолончеллю, цимбалами, кларнетом, бандурою. Зібрали студентів з трьох різних кафедр. Звернулися за консультацією до професора Миколи Івановича Гозулова, учня Натана Рахліна, і почали репетиції. Зустрічалися позапланово, о 7-й ранку, о 22-й вечора. Працювали сумлінно, створили кілька номерів. І от якось Гозулов зустрічає Григорія Васильовича Кулябу, який щойно очолив “Дарничанку”. Той каже: “Знаєш, мені потрібен оркестр, щоб акомпанував “Дарничанці”. А тут ми напоготові! Так юним студентом у складі ансамблю я прийшов акомпанувати “Дарничанці”, а невдовзі став концертмейстером. Коли у 1992-му мені запропонували керівництво хором, я погодився лише на п’ять років. Відтермінував особисті плани, залишив прекрасні запрошення на роботу і зайнявся “Дарничанкою”. Г. Д. І почали творити її нове обличчя? П. А. Я повністю змінив стилістику, напрямок, репертуар, зарухав хор з танцювальною групою, набрав колектив наново. За п’ять років “Дарничанка” піднялася і зазвучала по-новому. І хоча я мав прекрасні пропозиції на роботу, проте досі керую хором і дорожу цим. Ще в 1997 році я висунув умову: щороку на зборах колектив вирішує, продовжувати зі мною контракт чи ні. І так вже 30 років набігло. І наприкінці минулого року, 24 грудня, колектив знову обирав собі раду і я, як завше, вийшов з аудиторії, а “Дарничанка” вирішувала, чи хоче мене бачити на керівництві чи ні – така непорушна традиція. Вийшла староста, запросила зайти, подякували за працю і попросили залишитися ще на один рік – 31-ий. Вважаю, що робота в хорі має бути за взаємною згодою. Я вимогливий керівник: обрали – виконуйте, будь ласка, мої умови. Кожному потрібно стримати честолюбство, егоїзм, усвідомити, що ти лише частинка колективу, який потрібно шанувати, бути відповідальним і мобілізованим за всіх умов. І в умовах війни теж. Г. Д. Пане Петре, ви вважаєте “Дарничанку” головною сторінкою свого життя? П. А. Так, це мій бренд, моє творче обличчя. Я живу народним хором, полюбив його. Керувати “Дарничанкою” вважаю за честь. Це моя доля, яку доводилося проживати разом з хором. Ми переживали розпад і занепад “Хімволокна”, безгрошів’я, часи, коли не мали місця для репетицій. Але завжди люди приходили на допомогу. Сьогодні, дякувати Богу, маємо приміщення для репетицій і виступів у культурному центрі “Печерськ”, це певна стабільність і свобода. Для мене питання матеріальної вигоди ніколи не було головним, я людина безкорисна. І колектив цінує моє волонтерство. Власне, вони теж волонтери. Водночас ми компенсуємо безоплатну роботу безкоштовними квитками в театри, на концерти, виставки, які нам організовує Спілка жінок м. Києва. А ще маємо прекрасні поїздки по Україні, за кордон. Ми об’їздили з концертами десятки країн. Ми виступаємо перед королями, президентами, прем’єр-міністрами, світовою елітою в найкращих залах світу, на прекрасних сценах оперних і драматичних театрів. Нам дякують переповнені зали, які шанують українську пісню. І це найвища винагорода за наше мистецтво! Г. Д. Як ви добираєте репертуар, чи часто його доповнюєте, змінюєте? П. А. Репертуар – це обличчя хору, як будь-якого виконавця. Добрати репертуар для народного хору – надскладно, тут потрібне безпомильне попадання у с в о є. Хоча я, тернополянин, не ризикнув би взятися за тернопільську манеру співу, бо є хормейстери, які краще знаються на цьому. Я вивчив і культивую центрально-- українську манеру, стилістику, звукоподачу і розвиваю їх. Сьогодні ми маємо унікальний репертуар, який виконує лише “Дарничанка”. Ми не співаємо як Буковинський народний хор, Гуцульський чи Закарпатський. Ми опанували свій ареал – центрально-український, де співають хор імені Григорія Верьовки, Черкаський народний хор, “Козаки Поділля” із Хмельницького, вокально-хореографічні ансамблі “Полтава” і “Поділля” з Вінниці, є ряд аматорських колективів. Хоча ми пере-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
