Незабутні · “Хочу звернути увагу на ще одну рису характеру Дмитра Васильовича — його уміння заглянути крізь імлу років”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
“Знов Москва розпинає народ…” 29 січня минув рік, як ми без Дмитра Павличка
Слово Просвіти, №04 за 2024 рік
Святослав ВАСИЛЬЧУК
Десь під кінець 1990$х років мені подзвонили з Києва, з Сек$ ретаріату Народного Руху Украї$ ни (я тоді очолював Житомир$ ську обласну організацію НРУ) і повідомили, що до нас їдуть де$ путати Верховної Ради України, фракції Руху – Дмитро Павличко та Мирослав Горбатюк. Вони го$ тові поїхати по районах області, містах, розповідати про діяль$ ність Руху, наші засадничі прин$ ципи, аби залучати до нас побіль$ ше прихильників. Тож аби я був на місці, зустрів високих гостей, забезпечив їхнє турне по області. Гаразд, кажу, зробимо все як слід. І ось нарешті прибувають ви$ сокі столичні посланці, заходять до кабінету. Знав я їх особисто кожного, адже не раз доводилося зустрічатись на частих зібраннях керівних органів Руху в Києві: на засіданні Великої та Малої Рад, Центрального Проводу, чи й на всеукраїнських з’їздах Руху. Дмитро Павличко – серед$ нього зросту, міцної статури, зі смаком одягнений, як завжди – швидкий в руках, не всидить на місці, міряє кабінет кроками ту$ ди-сюди. Коли це запримітив на стіні два кольорові портрети, пильно глянув на одного з них, тоді перевів погляд на мене: – Святославе, це ти почепив свою фізію? – Так, почепив. – Навіщо, адже ось поруч ти живий, то навіщо портрет? – Ну, хтось подивиться на портрет, хтось на мене, як кому, – далі прикидаюсь. Річ у тому, що-то були портрети мого батька Карпа Олексійовича та рідного старшого брата Андрія, вояка УПА, який загинув 19$річним. По життю я вельми схожий на батька, тож Дмитро Васильович подумав, що на портреті – я. Тож він усе не вгамовувався і продов$ жував: – О, бач, ще й підписав порт$ рета. Тебе й так знають, навіщо підписувати! – Та, – кажу, – може, хто за$ був прізвище, то нагадає, – граю далі ролю в тон йому. – Ага, що ж ти там собі напи$ сав? – мовив він з цікавістю, пі$ дійшов близько до портрета і по$ чав уважно читати. А підпис був такий: “Сагайдачний”, Карпо Васильчук, провідник ОУН Кос$ топільської округи, ВО УПА “Заграва”. Загинув у концлагері у Воркуті”. Дмитро Васильович дуже уважно кілька разів перечитував обидва підписи, тоді рвучко по$ вернувся до мене і збентежено$ шанобливо мовив: – Святославе, то це твій бать$ ко? А де він діяв? На яких тере$ нах? – На Рівненщині, – кажу, — на Костопільщині, відкіль я родом. – Вибач, друже, за деяку не$ тактовність, бо я справді спочат$ ку сприйняв цей портрет за твій. А ти розіграв мене. Дай потисну твою руку. Неспроста ти, виявля$ ється, став очільником крайового Руху Житомирщини. Адже по су$ ті продовжив справу свого батька – боротьбу за відновлення неза$ лежної Української Держави. Як і всі ми. Слава Господу, наші зу$ силля увінчалися успіхом століть – ми, Рух, збудили український нарід і вибороли Українську Дер$ жаву, що яскраво засвідчив Акт проголошення незалежності Ук$ раїни 24 серпня 1991 року та Все$ український референдум на під$ твердження цього Акту 1 листо$ пада того ж року. 90 відсотків ви$
борців проголосували за неза$ лежну Україну. Нам є з тобою чим пишатись, бо Рух здійснив те, за що боролись наші попередники віками. Особливо ж – відважні вояки УПА, перед якими я схи$ ляю коліна і пишаюсь їх діями та світлою пам’яттю. Говорив він натхненно, пал$ ко, щиро, невпинно жестикулю$ ючи (хто знав Дмитра Васильови$ ча, підтвердить, що він був вправ$ ним оратором, говорив запально і переконливо). Я навіть трохи розгубився від такого повороту розмови, й тому задля переведення зустрічі в діло$ ве русло, мовив: – Авжеж, боротьба ОУН–УПА – то особливий жер$ товний чин героїчної історії за Українську Державу, якою ми гордимося. І саме тому, що ми, рухівці, піднесли знову через три$ валий плин часу нашу одвічну ідею виборювання власної неза$ лежної держави, і наша боротьба, з Господнього благословення, за$ вершилась успішно. А тепер їде$ мо на зустрічі з нашими прихиль$ никами, я вже домовився про це в Бердичеві та Ружині.
*** Поступово Дмитро Васильо$ вич заспокоювався, сів на запро$ понованому стільці, але зачепле$ на тема вочевидь була для нього така дражлива і вагома, що він уже майже спокійно продовжу$ вав: – Ще один епізод із конкрет$ ної історії УПА на місцях, і поїде$ мо. Як ви знаєте, родом я з Кар$ пат, Косівщина, село Стопчатів, де дуже сильно діяла УПА. І от, коли мені стало сімнадцять, біль$ ше сотні хлопців, отаких як я, мобілізують до лав УПА. Відвели в гори, де в добре облаштованих таборах почали вишколювати. Так минуло два місяці. До зими йшлося. В боях із москалями ми не брали участі, а навчались вій$ ськової справи та несли бойову варту в таборі. Хоча знали про часті бої з ворогом і втрати, які несли наші повстанські відділи. Адже ворог переважав нас в усьо$ му: чисельно – в десятки разів, збройно і забезпеченням військо$ вою амуніцією, набоями та хар$ чами. Вислід цієї боротьби можна було передбачити. Але ми – воя$ ки і не маємо скиглити! Якось оголошують збір для зустрічі з представником вищого командування УПА. Як вияви$ лось, прибув до нас командир ку$ реня друг “Сторчан”. Найбільш утаємничені з нас казали, що він мав високу університетську осві$ ту, здобуту у Відні, і дуже автори$ тетний серед війська. “Сторчан”, віком 40$45 років, високий, стрункий, у військово$ му однострої, сидів за столом по$ руч із нашим сотенним. Коли ми розсілися рядами прямо на землі, привітався: – Слава Україні! – Героям слава! – дружно від$ повіли ми. Курінний коротко розповів, що діється в краї, про діяльність УПА, а тоді мовив і геть незвич$ не: “Несемо великі втрати. На жаль, наші сподівання на близьку війну Америки й Англії проти Совіцького Союзу виявилися марними, вони не хочуть ув’язу$ ватися в нову війну, так передає наша закордонна розвідка. І спо$ діватися з їхньою допомогою від$ новити самостійну державу не доводиться. Тож прийнято рі$ шення: я звільняю вас від обов’язків вояка УПА і відпускаю всіх додому. Ви маєте іти в науку, навчатись професій і займати по$ сади в конкретних господарках, шукати і гуртувати вірних людей, аби далі нести ідею визволення українського народу і побудови незалежної України. Такий час обов’язково настане! Готуйте йо$ го, наближуйте його, і тоді ми обов’язково переможемо! Успіху всім вам, мої сини, мої соколя$ та!” “Сторчанів” голос дещо зат$ ремтів, він повернувся і швидки$ ми кроками пішов у “криївку”. А ми, дещо розгублені, та все ж раді, хутко зібралися – і в доро$ гу додому. Ось тепер скажіть ме$ ні, – звернувся промовець вже до нас, мене і Мирослава Горбатю$ ка, – як мудро вирішив курінний!
Якби не він, мало хто з нас, то$ дішніх новообранців, лишилися б живим. А слушний час, про який він мовив, таки настав ще за нашого життя. Слава тобі, Украї$ но, що завжди мала і нині маєш таких мудрих, завзятих синів, які боронять тебе! Ми вражено мовчали, осмис$ люючи мовлене Дмитром Васи$ льовичем. І коли наша емоційна напруга дещо спала, він відкрив чималу чорну теку і дістав дві книги, його авторські книги, “Ностальгія” та “Золоте ябко”. Ів “Ностальгії так мені підписав: “Святославу Васильчуку, синові вояка УПА, крайовому провідни$ кові Руху Житомирщини” на ус$ пішні труди в ім’я матері – Укра$ їни”. 10 листопада 1998 року”. Отака несподівана зустріч. Ми, звісно, поїхали за визначе$ ним маршрутом, були досить чи$ сельні зібрання, полум’яні пере$ конливі виступи Дмитра Павлич$ ка. Відтоді ми часто зустрічалися в Києві на рухівських зібраннях, і він розпитував про нашу сім’ю, долю батька, родини. Приємно було, що у високому ранзі депу$ тата Верховної Ради України він поводився просто, без погорди і зазнайства, як старший мудрий досвідчений приятель. Гостро пе$ реймався неладами в державі, промосковською орієнтацією ке$ рівництва країни, обкраданням народу правлячою верхівкою.
*** Пригадую, якось за каденції президента В. Ющенка приїхав я у складі житомирської делегації до Києва на якусь чергову зустріч із президентом, яка відбувалася в столичному оперному театрі. А президент правив уже три роки поспіль, і було його правління геть нелогічне, непродумане, не$ мотивоване. Вже чого вартий був так званий “універсал”, яким він фактично виправдав антиукраїн$ ські сили свого заклятого опо$ нента на недавніх важких вибо$ рах Януковича, гарантував тому безпеку повернення в Україну (вся шайка яника втекла до милої расєї, та покликана Ющенком повернулась). Ну, а далі взагалі жест гідний хіба самовбивці: призначив свого ворога Януко$ вича… прем’єр-міністром. Що ді$ ялося тоді в державі, знає лише той, хто жив тоді й переймався політикою. Так ото зустрічаю на тому зіб$ ранні в оперному Д. Павличка.
Привітались. Обмінюємося дум$ ками. – Дмитре Васильовичу, – звертаюсь до нього. – Ви – така шанована серед нас людина, ві$ домий політик, визнаний поет, громадський діяч, підіть до пре$ зидента, поясніть йому, що не те він робить, не тих призначає на посади, не туди веде державу. Йо$ го ж не оберуть на другу каденцію і програє справа Майдану пома$ ранчевого, наша українська спра$ ва. Що ж він робить? Армію ско$ рочує, витрати на її утримання і озброєння – теж. А москаль же нікуди не дівся. Згадаймо рік 1918$й, Крути, коли щойно про$ голошена нова московська імпе$ рія пішла війною на Україну, і ми втратили державу. Невже історія нас так нічому й не вчить? Дмитро Васильович сумно подивився на мене і гаряче відпо$ вів: – Святославе, дорогий мій, це просто якась біда! Третій рік я прошуся на зустріч із президен$ том, а мені відмовляють. Там усе вирішує його найближче оточен$ ня, яке саме вирішує, кого допус$ тити до “тіла”. Всіляка шпана, здирники, крутії та байдужі до нашої української справи. Кого він набрав собі в помічники? Їм аби кишені набивати. А “Вітя” витає в хмарах фіміаму, які йому викурює те кодло, і робить те, що скажуть йому ближчі до його ву$ ха. А де ж твій, президенте, ха$ рактер, де твоя позиція, де вреш$ ті, Україна і українці, які зробили тебе президентом? Повіривши тобі, боролися за тебе, голосува$ ли за тебе і сподівалися, що на$ решті держава піде справді укра$ їнським шляхом, Закон, а не “по$ нятія”, стане над усим, настане порозуміння в державі, й заживе наш люд заможно і щасливо. Ук$ раїна знову втратила шанс на від$ родження. І коли вже з’явиться в нас свій український Вашингтон? – болісно закінчив.
*** Таких зустрічей у нас було ба$ гато: на Житомирщині в Базарі на вшануванні полеглих воїнів УНР у Другому Зимовому поході 1921 року (останній раз бачились у 2018 році), у Києві під час різ$ них оказій, найчастіше – на просвітянських зібраннях Голов$ ної ради “Просвіти”. І з прикріс$ тю доводилося зазначати, що справи наші українські з кожним роком і новим президентом лише погіршуються. І хтозна чим усе завершиться… Хочу звернути увагу на ще од$ ну рису характеру Дмитра Васи$ льовича, його подієву, історичну передбачуваність, уміння загля$ нути крізь імлу років. Особливо яскраво це проступає в деяких поезіях, зокрема, в такій, як наз$ ва цієї статті: Знов Москва розпинає народ, Що повстав за свободу свою. Знов закутих в залізо заброд Зустрічає чеченець в бою. Двоголовий орел в два дзьоби П’є чеченськую праведну кров. Ну, а ми мовчимо, як раби, Що позбулись недавніх оков. То фальшивої волі мораль, Річ лукава, одіта в брехню: Та прийде знахабнілий москаль І до нас, як зруйнує Чечню. Прометею, кривава красо, Ти від ката пощади не жди.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
