Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ну, її цінності, ідею свободи, нашу національну Ідентичність від російського агресора. Далекого 1918 року Дмитро Донцов надрукував свою працю “Мазепа і мазепинство”, в якій закликав, “щоб Ідея, в ім’я якої ревіли гармати і гриміли самопали 1709 року, не вмерла з тими, хто бився тоді за неї”. Слава Богу, вона жила і була невмирущою в чині лицарів під Крутами, вона сьогодні в серцях великодостойних наших сучасних Воїнів-Захисників України. Вона нетлінна і вічна. Слава Героям!
Георгій ФІЛІПЧУК, перший заступник голови правління ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
СВЯТОСЛАВ ВАСИЛЬЧУК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Вже 106 років минає. Спомин великої минувшини, що змусила тоді спалахнути український світ ідеєю Шевченкової Волі. Уже друге століття Україна, українці вшановують Героїв Крут. Не загиблих, не упокорених, а воїнів, які прагнули Життя, обстоюючи його в борні проти одвічного ворога – московита. Усі сущі наступні покоління, що пережили народження нації та репресії, злети національного духу “розстріляного відродження” і голодомори-геноциди, надихалися духовним протестом шістдесятників, були спраглі чуття відновленої Незалежности України, — всі вони пам’ятали та гідно пошановували й гордилися Героями на Аскольдовій могилі.
Бо Крути для України – це те, як писав Євген Маланюк, що “вдерлося як свіже повітря у прокурені зали Центральної Ради з Чернігівської землі”. Справді, у той тривожний період національної історії навіть знакові для нації ідеї ІV Універсалу втратили б свій ціннісний зміст і націєтворчу філософію, якби під ним не був поставлений підпис кров’ю Української молоді. Саме в той час відроджувався образ нового Українця, який знову зійшов на рідну землю після Мазепинської Полтави. Історія продовжує рухатись, повторюючись у вимірах уже сьогоднішньої війни з нелюдом-москвином. Нині вже тисячі нових “крутян” захищають Украї-
ТАМАРА ГУНДОРОВА
12–13
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У цей день, 106 років тому, відбувся бій біля станції Крути українських студентів Києва й окремих загонів армії УНР з російсько-більшовицькими окупантами. Бій українських вояків затримав ворога на чотири дні, які були визначальними для визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних взаємостосунків під час підписання Берестейської мирної угоди з країнами Четверного Союзу. Тим самим, студентська молодь й старшини, які очолювали підрозділи армії УНР під Крутами, відновили правонаступність українського державотворення від Княжої доби Київських князів Аскольда й Діра до Української Народної Республіки. Студентська молодь 1917–1918 років виявилася свідомішою й мудрішою за досвідчених вояків, отруєних більшовицьким дурманом, які ворога сприйняли за друзів і тому не чинили опір окупантові або переходили до його лав. Бій під Крутами 29 січня 1918 року тривав 8 годин. Втрати України становили 70–100 оборонців, у тому числі 27 вояків Студентської чоти, які потрапили в полон й були вбиті та замордовані. А в березні 1918 року велелюдно, з почестями поховані на Аскольдовій могилі. Пам’ять про дні наших визвольних змагань й загиблих студентів, які встали в обороні української суверенної держави на станції Крути проти російсько-більшовицької навали у січні 1918 року, спонукає волелюбних українців щорічно приходити до Аскольдової могили, щоби вшанувати пам’ять славних лицарів, які свій чин свідомо перетворили на безсмертя. У них не було досвіду й вояцької звитяги, але була воля боронити Україну й любов до Батьківщини. Більше 100 років волелюбні українці зберігають пам’ять загиблих за незалежну Україну молодих лицарів – Героїв Крут, на прикладі яких виховувалися тисячі нових борців за волю України. З 1991 року українська нація вчергове, власною волею, відновила державотворення. 32 роки крок за кроком в революціях й війні з комуністичною спадщиною й московським окупантом стверджувала свою волю до життя. Але війна й лихо, які принесла Україні московська орда на початку ХХІ століття, зміцнила українську націю й дає нам шанс ствердити своє існування у цьому світі як нащадків пращурів великих. Маємо зупинити імперію й світове зло, яке ця імперія породжувала століттями, а поневолені нею народи мають отримати власні суверенні держави й вільне життя. Пам’ятаймо за лицарів минулих століть і не забуваймо про тих, які зараз здобувають не лише славу й волю сучасній Україні, але й право на існування в цьому світі, як Україні, так й народам, що опинилися на межі винищення рашизмом. Владі й усім українцям мусимо нагадати: ворог великий й підступний, тому потребує від нас мобілізувати всі наявні людські, фінансові й матеріальні ресурси для здобуття перемоги; влада, держава, громадянське суспільство мають діяти спільно з розрахунком на власні сили, що дозволить створити умови для виробництва зброї перемоги, підготовки добре підготовленого резерву, зменшення втрат сил оборони. Зберігаймо пам’ять про дні наших визвольних змагань й наших Героїв! Слава Героям Крут! Слава Збройним Силам України! Слава Україні!
29 січня 2024 р., м. Київ, Аскольдова могила
ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість зросла вдвічі через незалежні від редакції причини і є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 6 міс. — 360 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Пам’ять про захисників стає нашою потужною зброєю у боротьбі з московською ордою”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ких окупантів і дав змогу україн$ ській делегації взяти участь в пе$ реговорах в Брест-Литовську, де уряди багатьох держав визнали бій під Крутами як напад Росії на Україну і здатність України чини$ ти збройний спротив. Це поспри$ яло тому, що УНР визнало як не$ залежну державу 46 країн світу і підписанню дружнього договору із Австрією та Німеччиною, згід$ но якого з 18.02.1918 року по кві$ тень 1918 року війська цих країн очистили всю територію України від московсько-більшовицьких загарбників. А на початку лютого 1918 р. Московські війська вдерлися в Київ і вчинили криваву розправу над киянами українцями. Такої жорстокої кривавої розправи Ки$ їв не зазнавав ще з часів татаро$ монгольської навали: “На вулицях хапали всіх, хто розмовляв українською мовою, носив вишиванку і мав вуса. У Маріїнському парку садисти М. Муравйова розстріляли 200 учнів гімназій і училищ. Розстрі$ лювали за “буржуазний вигляд”, за “косий погляд”, за “кожне україн$ ське слово” або за просто так...” – писав Володимир Сосюра. Тоді ще молодий поет Павло Тичина написав вірш “Пам’яті тридцяти” але цей вірш був забо$ ронений радянською владою і за$ бутий. Лише в 1990$ті роки впер$
ше про Героїв Крут згадали пред$ ставники Народного Руху України і встановили на місці їхньої заги$ белі дерев’яний хрест. У роки не$ залежності України на місці заги$ белі Героїв було встановлено пам’ятник. І лише в роки прези$ дентства В. Ющенка в Україні по$ чали проводитись заходи з віднов$ лення історичної пам’яті України, про голодомори, а 25 серпня 2006 року було відкрито Меморіальний комплекс “Пам’яті Героїв Крут” на залізничній станції Крути (с. Пам’ятне Борзнянського райо$ ну Чернігівської області). Героїчний жертовний подвиг Героїв Крут був і є прикладом від$ даності й жертовності служінню Україні для всіх наступних поко$ лінь борців за волю України й те$ перішніх воїнів ЗСУ, які захища$ ють Україну від московських оку$ пантів, які чинять такі самі звір$ ства як робили московсько-біль$ шовицьких загарбники, і повто$ рюють подвиг Героїв Крут. Вічна пам’ять і слава Героям Крут і всім борцям за волю України, воїнам ЗСУ. Але ми віримо, що: Україна переможе Всіх проклятих ворогів І воскресне із руїни, Й житиме віки#віків! Бо ми – нація Героїв, Цього в нас не відбереш. Слава рідній Україні! І Героя слава теж!
Суспільство · “Пам’ять про захисників стає нашою потужною зброєю у боротьбі з московською ордою”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Казимир ЯРЕМА, історик, публіцист, член НСЖУ
На Аскольдовій могилі Український цвіт! – По кривавій по дорозі Нам іти у світ. Павло Тичина Загострення економічної та політичної кризи в роки Першої світової війни призвели до того, що в деяких воюючих тоді краї$ нах відбулися революції. В цар$ ській Росії Лютнева буржуазна революція привела до того, що цар Микола ІІ 12.03.1917 року зрікся престолу і владу в Росії за$ хопив Тимчасовий уряд. Цим скористались патріотич$ ні сили України, зібрались в Киє$ ві 17.03.1917 р. І утворили Україн$ ську Центральну Раду (УЦР) на чолі з М. Грушевським. Головою українського уряду був обраний В. Винниченко, а головою укра$ їнського війська – С. Петлюра. Головною помилкою УЦР було те, що вона у своїх перших трьох Універсалах проголошувала праг$ нення до автономії України в складі Російської держави, бо це не дало їй можливості створити належне військо і поширити та укріпити владу на всій території України. А коли УЦР в ІІІ Уні$ версалі проголосила про утворен$ ня УНР 20.11.1917 р., то більшо$ вицька влада Росії надіслала в
Київ ультиматум і фактично роз$ почала війну проти України. Аж після цього 22.01.1918 р. УЦР Ук$ раїни прийняла IV Універсал, в якому проголошувалося, що УНР є самостійною незалежною дер$ жавою. Але це вже було зроблено до$ сить запізно. Московсько-біль$ шовицькі війська наступали вели$ кими силами двома напрямками. Протягом січня 1918 року вони окупували Лівобережну Україну. На Київ йшло більшовицьке угру$ пування в кількості 7$ми тисяч чоловік під командуванням ко$ лишнього царського генерала М. Муравйова. УНР не була гото$ ва до війни, не мала армії. С. Пет$ люра зібрав 15$ти тисячне військо і вів бої проти іншого угрупування більшовиків під м. Бахмач. Київ відмовились захищати тисячі ук$ раїнських військових, які були в Києві, а заявили про нейтралітет. Тому проти ворогів під Крута$ ми виступили чотири сотні Пер$ шої Київської юнацької школи і перша сотня студентського куре$ ня. Ясно, що сили були не рівні. Найтрагічніші моменти бою опи$ сав його учасник – поручник ар$ мії УНР Михайлик: “Густі лави сірих і чорних постатей йшли на весь зріст. З окопів застрочили 40
наших скорострілів і рушниці трьох сотень юнаків та студент$ ського куреня. Падали чорні по$ статі, за ними йшли нові, знову падали і знову йшли ... Але різні вістки – “немає набоїв”, “псу$ ються скоростріли” – пролетіли по окопах, і тут чорні постаті під$ нялися, почулися крики “Ура”, “Слава”, і все перемішалося. Стріляли один в одного. Облива$ тися кров’ю багнети”. Під вечір оборонці Крут від$ ступили до ешелону, але одна сту$ дентська чота заблудилась в су$ тінках і вийшла до станції Крути, яка вже була захоплена більшо$ виками. Всіх юних українських патріотів взяли в полон і вчинили над ними криваву розправу на місці. Як свідчили очевидці, спо$ чатку їх розстрілювали, а потім добивали багнетами і ножами. Уродженець Західної України учень 7 класу гімназії Григорій Піпський перед розстрілом заспі$ вав гімн “Ще не вмерла Україна”, який підхопили його побратими. Уряд УНР провів урочистий по$ хорон всіх 27 Героїв Крут, похо$ ронивши їх на Аскольдовій моги$ лі в Києві. Героїчний жертовний подвиг Героїв Крут на тиждень затримав наступ московсько-більшовиць$
Суспільство · “Пам’ять про захисників стає нашою потужною зброєю у боротьбі з московською ордою”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ В’ячеслав ГУК, Дмитро ЧИСТЯК, секретарі Національної спілки письменників України
26 січня в Літературно-меморі$ альному музеї-квартирі П. Г. Тичи$ ни в колі шанувальників справ$ жньої поезії відбулося вручення Всеукраїнської літературної премії імені Павла Тичини за 2023 рік. Її лавреатами стали: Ігор Курилів – за поетичну збірку “За Аріадниною ниткою” (м. Київ), а також Стані$ слав Новицький – за поетичну збір$ ку “Передмовчання” (м. Вінниця). Модератором зустрічі був го$ лова Національної спілки пись$ менників України Михайло Си$ доржевський, який зазначив, що місія Павла Тичини як видатного українського митця ще чекає на гідне поцінування, адже він обе$ рігав нашу ідентичність, що її так затято тепер намагається знищи$ ти росія, а його творчість заслуго$ вує на дослідження більш глибо$ ке й об’єктивне. Презентуючи книжки цьогорічних лавреатів, голова НСПУ підкреслив їхню самобутність, пластику й образ$ ність. Гостинні господарі Музею привітали учасників заходу, поті$ шивши новими виданнями “Со$ нячних кларнетів” і поеми$ симфонії “Сковорода” (в упо$ рядкуванні С. Гальченка і С. Тельнюка), а також озна$ йомили із запланованою мис$ тецькою діяльністю. Український диригент, культурно-громадський діяч, фольклорист, співак, поет, на$ родний артист України Ігор Курилів зазначив, що свого часу Павло Тичина прилучив$ ся до створення Національ$ ного заслуженого академічно$ го українського народного хо$ ру України імені Григорія Ве$ рьовки, щоб донести до лю$ дей нашу українську пісню. Також І. Курилів зауважив, що поезія і пісня пов’язані між собою, а хто співає, той молиться подвійно, відзна$ чивши, що захоплений яскра$ вою палітрою поетичних об$ разів Павла Тичини, назвав його “композитором поезії”.
Письменник і перекладач, про$ фесор Дмитро Чистяк прочитав власний переклад французькою вірша П. Тичини “Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…” і додав, що саме “Сонячні кларнети” дали назву антологіям української по$ езії від Т. Шевченка до наших днів, які вийшли у світ під час війни французькою, італійською й албанською у співпраці з зару$ біжними письменниками-перек$ ладачами. Він також додав, що НСПУ доклала зусиль для ней$ тралізації згубних ініціатив щодо перейменування проспектів П. Ти$ чини і М. Бажана у Києві й заува$ жив високий рівень творів, від$ значених цього року. Письменник і перекладач, секретар НСПУ Олександр Бож$ ко додав, що це вручення – знач$ на подія в духовному житті, озна$ ка того, що книжки знайшли сво$ го читача. Він також зазначив, що цьогоріч було щедре гроно тала$ новитих цікавих поетів, які пре$ тендували на премію. Про пое$ тичну збірку Ігоря Куриліва О. Божко сказав, що вона вражає виваженістю, зрілістю й афорис$ тичністю, а це нагадує твори Марка Аврелія, а про “Передмов$ чання” Станіслава Новицького –
що молодий поет має свою візію, свій бурхливий поетичний світ. Письменник і секретар НСПУ Борис Пономаренко зазначив, що дуже добре, коли в сучасну ук$ раїнську поезію приходить мо$ лодь зі своїм світосприйняттям, мовою й образами. Про поезію Ігоря Куриліва Б. Пономаренко сказав, що в ній кожне слово – на місці, а твори звучать як молитва. Насамкінець співак і композитор Роман Смоляр і піаністка Анна Поліщук виконали вокальні тво$ ри на вірші Павла Тичини, зокре$ ма “Ви знаєте, як липа шелес$ тить…”, “На майдані коло цер$ кви”, “Мадонно моя…”. Учасники одностайно відзна$ чили, що Премія імені Павла Ти$ чини, одна з найповажніших в Україні, під керівництвом голови журі Павла Мовчана здобуває заслужений авторитет і цьогоріч$ ні лавреати, і вивірене афорис$ тичне слово Ігоря Куриліва, і ме$ тафорично багата творча сповідь Станіслава Новицького – яскра$ ве тому підтвердження. Поба$ жаймо ж і в майбутньому авторам нових творчих пошуків і відкрит$ тів, творень і перетворень, адже виняткова творчість Павла Гри$ горовича – незглибима криниця для натхнення.
Суспільство · “Пам’ять про захисників стає нашою потужною зброєю у боротьбі з московською ордою”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Хода пам’яті – щорічний за$ хід вшанування подвигу та жерт$ ви захисників Незалежності та європейського вибору України. Від Лядських воріт на Майдані Незалежності з прапорами, квіта$ ми та портретами перших Героїв Революції Гідності, яких згодом назвали Героями Небесної Сотні, вирушили ті, кому важливо було вшанувати невинні жертви зло$ чинного режиму екс-президента януковича та його поплічників. Десять років тому напруга між мирними протестувальниками Революції Гідності й озброєною охороною тодішньої злочинної влади посилилась. Пролилась перша кров. Зранку 22 січня 2014 року смертельних поранень заз$ нали 20$річний Сергій Нігоян із Дніпропетровщини та 25$річний білорус Михайло Жизневський. Поранений того дня 45$річний львів’янин Роман Сеник помер за кілька днів у лікарні. Також 22 січня під Києвом виявили тіло викраденого напередодні львів’я$ нина Юрія Вербицького зі сліда$ ми тортур. За кілька днів померли майданівці Олександр Бадера та Богдан Калиняк. Десять років поспіль Націо$ нальний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності збирає небай$ дужих і рідних загиблих Героїв Майдану, щоб нагадати всім про те, яку ціну Україна платить за незалежність та повернення до європейського дому. Пам’ятати про ті трагічні події, робити ви$ сновки з того, що відбулось, – це запобіжник відродження імпер$ ського “союзу”. Біля меморіалу на місці заги$ белі білоруса Михайла Жизнев$ ського сурмач Майдану Костян$ тин Олійник заграв “Червону Ка$ лину” та “Реве та стогне Дніпр широкий”. Учасники пам’ятного заходу поклали квіти та поставили лампадки, а біля пам’ятної плити Сергію Нігояну священник ПЦУ відправив поминальну службу. Напередодні в Музеї Майдану відкрили виставку “Земні шляхи Героїв Небесної сотні”, яка є не лише засобом вшануванням пам’яті наших лицарів-захисни$ ків, а й спробою творення сучас$ ного наративу про “гарячу істо$ рію” та її героїв. У широкому іс$ торичному контексті українсько$ го громадського спротиву вперше представлено емоційні та драма$ тичні артефакти, надані родина$ ми Героїв Небесної Сотні. Пам’ять про захисників стає нашою потужною зброєю у бо$ ротьбі з московською ордою, за$ собом від історичної амнезії та інструментом консолідації су$ спільства.
Підготував Георгій Лук’янчук Фото із фейсбук-сторінки Музею Майдану
“Просвіта” сьогодні · “Товариство Української Мови радо підтримує працю “Просвіти” в Україні”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ 23 січня виповнилося 75 років від дня народження талановитого українського письменника, перекладача, художника, мистецтвознавця Григорія Чубая. Рівненське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка ініціювало урочистості з нагоди ювілею славетного земляка з врученням обласної просвітянської премії імені Григорія Чубая.
Наталія САВЧУК, членкиня правління Рівненського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
В ошатній залі Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки зібралися просвітяни, письменники, шанувальники творчості геніального поета, ха$ ризматичного представника так званого “витісненого покоління митців”, чиї долі зламала радян$ ська система. Натхненно, переконливо і щемно вплітали між виступами історії з життя і творчості Григо$ рія Чубая за вдало дібраними тво$ рами митця, дослідженнями, розвідками і спогадами сучасни$ ків ведучі Мирослава Косарєва, ветеранка просвітянського руху, відповідальна секретарка облас$ ного об’єднання ВУТ “Просві$ та”, та Ірина Сичик, молода просвітянка, авторка календаря патріота$2024. Сценарій заходу підготувала дубенська просвітян$ ка, лавреатка премії Григорія Чу$ бая Галина Гнатюк. Григорій Чубай народився 23 січ$ ня 1949 року в селі Березини Ко$ зинського (нині Дубенського) ра$ йону на Рівненщині в селянській родині. Серед його родичів були вояки УПА, українські активісти. З дитинства Грицько збирав влас$ ну бібліотеку і платівки з класич$ ною музикою. З 1965 року друку$ вався в районних газетах. Ще в школі за Грицьком Чубаєм сте$ жив КДБ. У 15$річному віці його вже викликали на допити за ан$ тирадянські вірші та висловлю$ вання. Саме тому будь-які спро$ би обдарованого юнака здобути вищу освіту закінчилися невдача$ ми: йому, відмінникові й пере$ можцеві учнівських олімпіад із української мови та літератури, до вишу двері були зачинені. Від$ так Григорій повернувся додому і працював учителем малювання та історії в селі Жабокрики на Рівненщині, потім у колгоспі ху$ дожником. У 1968 році в Рівному випустив у самвидаві свою першу поетичну збірку “Постать голо$ су”, де було надруковано 25 вір$ шів. У тому ж році написав анти$ радянську та антиімперську пое$ му “Вертеп”. Навесні 1969 року Григорій пе$ реїхав жити до Львова вже сфор$ мованим поетом та перекладачем. Був поліглотом: знав досконало німецьку, польську, білоруську, чеську, сербську мови. Перекла$ дав із іспанської. Вірші й поеми Григорія Чубая звучали на хвилях Радіо Свобода та інших. У зв’язку з цим у травні-червні 1970 року його неодноразово викликали на допити в КДБ, проводили обшуки вдома. Цього ж 1970 року поет од$ ружується зі студенткою філоло$ гічного факультету Галиною Сав$ кою, попри застереження її бать$ ків. 21 червня 1971 року в них на$ родився син Тарас Чубай, а 16 жов$ тня 1979 року – донька Соломія. У Львові Чубай швидко вхо$ дить до середовища львівських дисидентів, знайомиться з брата$ ми Горинями та В’ячеславом Чорноволом. У 1971 році випус$ кає самвидавний літературно$ мистецький часопис “Скриня”, про що мріяв давно. Планував го$ тувати друге число. У 1979 році Львовом прокочується хвиля об$ шуків та арештів. У Григорія Чу$ бая знайшли книжку Дмитра Донцова і три дні протримали в слідчому ізоляторі КДБ. Надалі через постійні переслідування поет не міг затримуватися на будь-яких роботах. Іноді доводи$ лося вночі розвантажувати ваго$ ни, підпільно працювати на меб$ левій фабриці, розмальовувати плакати, щоб хоч якось забезпе$ чувати сім’ю. Незважаючи на все, у 1975 ро$ ці, після п’ятирічної перерви, Чу$ бай пише поему “Говорити, мов$ чати і говорити знову”, а 1978 ро$ ку вступає до Літературного інс$ титуту імені М. Горького в Мос$ кві, блискуче склавши іспити. Вчився у семінарі Анатолія Жи$ гуліна, який назвав Чубая най$ сильнішим на своєму потоці. Проте, навчаючись на четверто$ му курсі, 16 травня 1982 року че$ рез важку хворобу нирок Григо$ рій Чубай пішов із життя у віці
Ісуса Христа – 33 роки. Його бу$ ло поховано на Сихівському цвинтарі. За клопотанням роди$ ни та Львівської організації спіл$ ки письменників України, у груд$ ні 1995 року поета було перепохо$ вано на Личаківському цвинтарі. Своє продовження на цій землі і в українській культурі Гри$ горій Чубай знайшов у своїх ді$ тях. Син Тарас поклав на музику і дав пісенні крила багатьом бать$ ковим творам, донька Соломія видала збірку дитячих віршів Григорія Чубая “Скоромовка не для вовка”, які до цього виходили лише самвидавівськими зшитка$ ми, створила проєкти “Грицько Чубай “П’ятикнижжя”, альбом “Чубай. Україна. Любов”. У 2021 році Соломія з Тарасом презенту$ ють фільм “Чубай. Говорити зно$ ву” і проєкт, присвячений бать$ кові, “POETY. Діалог поколінь”. Почесною і шанованою гос$ тею в ході урочистостей у режимі онлайн була Соломія Чубай, яка поділилася спогадами про бать$ ка, про його малу батьківщину, про мальовниче село і татову хату, про бабусю і дідуся, щиро дякува$ ла рівнянам, що бережуть пам’ять про батька, переказала вітання від Тараса. Брат сказав: “Тато все бачить. Тішиться і ра$ діє”. А ще пообіцяла приїхати з концертом та презентувати фільм про батька. І Тарас, і Соломія пе$ редали свої музичні вітання – ви$ конали пісні на слова батька. На урочистостях звучали тво$ ри в записі з голосу Григорія Чу$ бая. Уривки зі знакової поеми “Вертеп” – у виконанні заслуже$ ного артиста України Олексія За$ воротнього. Рівненські письмен$
ники, майстри співаної поезії, Валентина Люліч, Тетяна Леус, Олександр Крівохижа переспіва$ ли твори поета. Звучали вірші$ присвяти Григорію Чубаю від рів$ ненських письменниць, лавреа$ ток премії митця, Ніни Мико$ лайчук, Любові Пшеничної, Га$ лини Гнатюк. Цікаві факти з багаторічних досліджень життя і творчості письменника-земляка розповів Дмитро Кравець, доцент кафедри української літератури Рівнен$ ського державного гуманітарного університету. Він — один із пер$ ших дослідників творчості митця та лавреатів премії Григорія Чу$ бая, заснованої з ініціативи ду$ бенських просвітян Рівненським обласним об’єднанням Всеукра$ їнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка у 1991 році. Двадцять шість наших краян, активних просвітян – письменни$ ки, краєзнавці, художники, скульп$ тори, науковці, учителі – стали лавреатами премії. Серед них Єв$ ген Шморгун, Володимир Стасюк і Петро Подолець, Степан Бабій, Микола Тимчак, Петро Велесик, Юрій Береза, Галина Квітка, Олександр Лаворик, Тетяна Піяр, Богдан Столярчук, Лідія Рибенко, Микола Федоришин, а також Клі$
росний хор Свято-Воскресен$ ського собору м. Рівного (регент Тамара Рокітенець). Хвилиною мовчання пошану$ вали пам’ять Григорія Чубая та лавреатів, які відійшли у засвіти: Бориса Степанишина, Анатолія Грицая, Василя Басараби, Свя$ тослава Праска, Ростислава Со$ лоневського, Ігоря Лозов’юка, Петра Вишневського, а також на$ ших захисників, які полягли за Україну. Кульмінацією свята стало вру$ чення цьогорічної обласної про$ світянської премії Григорія Чубая. Голова Рівненського обласного об’єднання товариства “Просві$ та” Іван Вєтров ознайомив при$ сутніх із рішенням правління Рів$ ненського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шев$ ченка від 18.01.2024 року і вручив обласну просвітянську премію імені Григорія Чубая Віктору Ко$ вальчуку, керівнику Етнокультур$ ного центру Рівненського місько$ го палацу дітей та молоді, дирек$ тору та засновнику Міжнародно$ го молодіжного фестиваль тради$ ційного народного мистецтва “Древлянські джерела”. Висловлюючи щиру подяку за високу нагороду, лавреат одразу прийняв рішення переказати от$ риману премію на реабілітацію бійця 25$го штурмового баталь$ йону 47$ї окремої механізованої бригади “Магура” Тараса Козуба – лірника, важко пораненого в руку, та бійця 56$го окремого ба$ тальйону 104$ї окремої бригади територіальної оборони. Завершив урочистості з наго$ ди 75$річчя від дня народження Григорія Чубая народний моло$ діжний фольклорний гурт “Вес$ нянка” Рівненського міського палацу дітей та молоді під керів$ ництвом цьогорічного лавреата премії Віктора Ковальчука.
Полтава: Презентація книжки “Стрі3 лець”, голова Микола Кульчинський
Голова Рівненського ОО ВУТ “Просвіта” Іван Вєтров вручає премію ім. Григорія Чубая керівнику Етнокультурного центру Рівненського міського палацу дітей та молоді Віктору Ковальчуку (ліворуч)
Лавреати обласної просвітянської премії імені Григорія Чубая різних років з Народним молодіжним фольклорним гуртом “Веснянка своє” і вже завершили працю над книжкою “Самоцвіти “Просві$ ти” Херсонщини”. Вони також домоглися, щоб Херсонська місь$ ка рада назвала одну з вулиць Херсона іменем просвітянина, народного артиста України Харі$ са Ширінського. Хмельницькі просвітяни та письменники намагаються підтримувати потреби суспільства, особливо дітей, у цей тяжкий час. Вони організовують літературні тури в обласній бібліотеці, присвячені письменникам, які писали для дітей. Хоча такі заходи можуть бути перервані сигналом повітряної тривоги, проте це не зупиняє просвітян. Нещодавно було відзначено письменників Миколи Ферунця та Степана Шкапія. Товариство Української Мови радо підтримує працю “Просвіти” в Україні та ба$ жає якнайкращих успіхів.
“Просвіта” сьогодні · “Товариство Української Мови радо підтримує працю “Просвіти” в Україні”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Віра БОДНАРУК, голова Товариства Української Мови Фото з архіву Боднаруків
У цей нелегкий час нападу москалів на Україну просвітяни невтомно допомагають ЗСУ, але не забувають і про важливість друкованого слова для молоді. У Рівному “Просвіта” у співпраці з обласною письменницькою органі$ зацією підготувала дитячу хрестоматію рівненських письменників і нещодав$ но започаткувала проєкт “Письменник проводить урок”. Голова міської “Просвіти” Катерина Сичик разом із донькою Іриною видала унікаль$ ний “Календар патріота”, де описано героїзм укра$ їнського народу та славні сторінки українського визвольного руху.
У Полтаві в ліцеї ім. І. Котля$ ревського голова обласної “Просвіти” Микола Кульчин$ ський провів презентацію щойно виданої книжки “Стрілець”. На презентації зібралися 60 десяти$ класників. Вони всі отримали цю книжку в подарунок. Вчителька української мови та літератури лі$ цею Вікторія Гайдамака задля покращення національного ви$ ховання учнів створила учнів$ ський театр. Просвітяни Херсонщини готу$ ють другу книжку “Україн$ ська Культура. Пізнаємо
Хмельницький: Літературний вечір Миколи Ферунця Хмельницький: Літературний вечір Степана Шкапія
Очевидець і літописець · “Їхня жага до життя, віра й надія допомогли витримати випробування та повернутися до повноцінного життя”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ
Письменник, краєзнавець, просвітянин й інженер за фахом Олег Максименко – з тих людей, які своїми вчинками постійно приємно дивують. Так, у 2016 ро$ ці у співавторстві з Катериною Ульяновою він видав навчально$ методичний посібник “Регіо$ нальна журналістика: історичні уроки” обсягом 454 стор., у свої 59 років під час широкої війни за$ вершив здобуття другої вищої освіти, отримавши диплом філо$ лога в Донбаському педагогічно$ му університеті, торік його прий$ няли до лав НСПУ, видав бібліог$ рафічний покажчик своїх праць, а до 100$річчя легендарного жур$ налу “Забой”, який виходив у Бахмуті, виготовив своїм коштом сувенірну відзнаку, присвячену цій даті. І все це він робить у рід$ ному Краматорську, де мешкає і нині попри всі небезпеки при$ фронтового міста. Понад рік не бачилися, тому дуже зрадів, коли цими днями столичний Музей імені Максима Рильського під рубрикою “Ти у серці моєму, Україно!” провів дистанційну зустріч з Олегом Максименком. Його представи$ ли не тільки як поета і краєзнав$ ця з Краматорська, а й як очіль$
Тарас ЗДОРОВИЛО
Презентація книги Валенти$ ни Розуменко “Вільні полонян$ ки” відбулася нещодавно у при$ міщенні Мистецького салону го$ ловного навчального корпусу Київського національного уні$ верситету ім. Т. Шевченка. Вида$ на за підтримки Українського інституту книги та сприяння ке$ рівника видавничого проєкту Ігоря Степуріна. Авторка презентувала свою книгу разом із трьома (із шести) героїнями: Ольгою Політовою – 776 днів у “мдб днр”, СІЗО та Сніжнянській виправній колонії$ 127; Валентиною Бучок – 11 мі$ сяців неволі (з них 48 – у катівні “Ізоляція”); Галиною Гайовою – 435 днів неволі (з них 330 – у До$ нецькій катівні “Ізоляція”). Інші дві героїні (Галина Терещенко та Марія Варфоломеєва) нині пере$ бувають за кордоном, ще одна (Ірина Волошина) – служить із сином у ЗСУ. Книга базується на реальних фактах і свідченнях шести ней$ мовірно сміливих і сильних ду$ хом жінок-патріоток із Донбасу, які відбували незаконне покаран$ ня в катівнях “Ізоляція”, “мдб днр/лнр”, СІЗО, Сніжнянській виправній колонії$127 за свою проукраїнську позицію та допо$ могу нашим спецслужбам у бо$ ротьбі з окупантами й колаборан$ тами у 2015–2019 роках. “Мої героїні, – розповідає ав$ торка Валентина Розуменко, – погодилися на відверті розмови та їхнє оприлюднення, оскільки надто схвильовані тим, що до і після повномасштабного вторг$ нення не було звільнено жодного свавільно затриманого цивільно$ го ув’язненого, який перебуває на контрольованих росією тери$ торіях України, в таємних тюрмах російських бойовиків окуповано$ го Донецька. Тому розмістили в книзі “Звернення вільних поло$ нянок до міжнародних та україн$ ських правозахисних організа$ цій”, щоб звернути увагу су$ спільства, влади та міжнародних організацій на незаконне утриму$ вання українських в’язнів у катів$ нях підвалу, СІЗО, колоніях та фізичне знущання над ними, ка$
Олег Максименко ника міського літературного об’єднання імені Миколи Рибал$ ка, укладача видань українсько$ мовних творів краматорських лі$ тераторів. Зустріч мала назву “Крама$ торськ – це Україна!”, і всі, хто долучився до події, переконали$ ся, що пан Олег – один із тих, хто творить українське обличчя Кра$ маторська та всієї Донеччини, за яку нині точиться велика битва іна фронті, і в серцях людських. І цій високій меті – утвердженню,
а точніше, відро$ дженню українських цінностей у цьому обпаленому війною краї, слугує вся ді$ яльність Олега Мак$ сименка: і літератур$ на, і культурно$ просвітницька, і громадська. До речі, його першим висту$ пом проти зросій$ щення ще за радян$ ської доби, за бреж$ нєвщини, стало звернення до вчи$ тельки Краматор$ ської середньої шко$ ли № 25 під час нав$ чання у 5$му класі (а в школі ж панувала російська мова): “Я хо$ чу навчатися рідною українською мовою. Скажіть, коли це буде?”. На жаль, тоді його мрія так і не здійснилася – навчання закінчу$ вав російською. Проте вся його творчість – українською. Олег Максименко залишався українцем, коли навчався в Кра$ маторському індустріальному інституті, служив в армії, працю$ вав на заводі. А ще була участь у 1991 році в культурологічній акції
“Дзвін”, боротьба за встановлен$ ня в місті пам’ятника Тарасові Шевченку, меморіального хреста на вшанування жертв Голодомо$ ру, створення міського Україн$ ського культурологічного центру та багато інших важливих гро$ мадських починань. Про все це пан Олег розповідав під час зу$ стрічі, а також читав власні вірші, зігріті сердечним теплом і насна$ жені незламним українським ду$ хом, з поетичних збірок “Вкло$ няюся рідній землі” (1999) і “Спі$ ви степу” (2016), за яку отримав загально-слобожанську літера$ турно-мистецьку премію імені Михайла Петренка в номінації “Поезія”. Вельми цікавою була й розповідь автора про його крає$ знавчі розвідки – видання “Шид$ ловські вогні” (у 5$ти книгах), присвячене історії його малої батьківщини, станиці Шидлов$ ської у складі селища Черкаське в Краматорському районі Донеч$ чини. Своєрідною родзинкою в лі$ тературній діяльності є праця “Крізь млу до світла” (2005) – про історію і діяльність Крама$ торської міської організації то$ вариства “Просвіта” імені Тара$ са Шевченка. У 2013 році Олег Максименко підготував друге, доповнене видання під назвою ня, тортури й методи, які вико$ ристовують терористи для того, щоб зламати людину, вибити по$ трібні їм свідчення і зробити її маріонеткою. З болем у душі зга$ дують катів – потвор у людсько$ му тілі, які катували електричним струмом та морально принижува$ ли. Діляться спогадами про зе$ чок-наглядачок, які використо$ вували моральне насильство. Пройшовши, мов по оголеному нерву, свій тернистий шлях за$ ручниць у лещатах бойовиків, вільні полонянки зізнались: “Там зусібіч психологічне насильство, справжнє пекло!” Водночас героїні діляться досвідом, як не падати духом і жити з вірою в нашу перемогу. Вважають, що їхня тяжка бороть$ ба за вільний Донбас має розкри$ ти людям всю істинну суть “рус$ кого міра” та показати, що і в ти$ лу ворога є достатньо патріотів. Валентина Бучок – смілива, відверта, мужня патріотка, жи$ телька міста Донецька, з проук$ раїнськими переконаннями та твердими поглядами, які переда$ лися з молоком матері. Батьки вчили її, що людина невіддільна від свого роду, нації. Вони пере$ дали доньці свою любов до землі, на якій народилися, патріотизм, виховували її в національному дусі, вимагали бути сміливою й чесною. “Згідно з даними донецьких спецслужб, вона збирала інфор$ мацію про ополченців та їх роди$ ни і передавала її в СБУ. Затрима$
“За обрієм”. Це розповідь про невідомі сторінки історії міста, де йдеться, зокрема, про діяль$ ність у 1942–1943 роках на тере$ нах Краматорська товариства “Просвіта” та оунівського під$ пілля. Віддаючи належне своєму технічному фахові, він написав також книжку про промислове підприємство “ТІСО”, де трива$ лий час працював головним ін$ женером. Про творчу та просвітницьку діяльність Олега Максименка, його формування як українсько$ го поета, про культурне життя краматорської громади в ниніш$ ніх умовах розпитували шанов$ ного гостя Вікторія Колесник, директорка Музею Максима Рильського, співробітники музею Наталія Веселицька, яка модеру$ вала зустріч, Олена О’Лір, Мико$ ла Музика, художник Юрій Ба$ завлук, письменники з Донеччи$ ни, шанувальники творчості пое$ та. Своєю чергою хотілося б до$ дати, що Олег Леонідович займа$ ється волонтерством, підтримує колег по перу, зокрема поета Юрія Доценка, який мешкає в селі неподалік Краматорська. Має багато планів на майбутнє, але хто знає, що там – за обрієм?
ли розвідницю тоді, коли фото$ графувала будинок загиблого комбата Мотороли”. Відбула Ва$ лентина свій термін – 11 місяців. З них у катівні “Ізоляція” її утри$ мували 48 діб. Там за непокору бути “рабом” її перевели в СІЗО, де “засудили” до 17 років в’язни$ ці “за пропаганду ідеології ви$ щості української нації”. У СІЗО відмучилася з 21 березня по 27 грудня 2017 року. На допитах у слідчих вона відповідала, що “ук$ ропиха”. Донбас – це Україна, Росія – це ворог”. Тернистий шлях вільних по$ лонянок – це боротьба за вижи$ вання. За їхніми сповідями про зламані долі, тіла й душі, де біль та страждання, тортури та прини$ ження, стоять сміливі, сильні ду$ хом, самодостатні у своїх діях і життєвих переконаннях україн$ ки. Їхня жага до життя, віра й на$ дія, які завжди були поруч всупе$ реч усім незгодам, допомогли витримати страшні випробуван$ ня та повернутися до повноцін$ ного життя. Непокірність і нез$ ламність полонянок – взірець бо$ ротьби і сенсу буття”. Вільні полонянки вірять, що ця книга стане черговим поштов$ хом для процесу обміну україн$ ських ув’язнених, як на держав$ ному рівні, так і з допомогою міжнародних правозахисних ор$ ганізацій. Ці історії мають стати свід$ ченнями на Міжнародному три$ буналі в Гаазі, де росію судити$ муть за воєнні злочини.
Зліва направо: О. Політова, Г. Гайова, В. Розуменко (авторка книги), В. Бучок
Очевидець і літописець · “Їхня жага до життя, віра й надія допомогли витримати випробування та повернутися до повноцінного життя”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
тування електричним струмом, психологічні приниження тощо. Саме пані Галина Гайова – во$ льова, смілива та неординарна жінка – чітко сказала: “Напевно, після полону “загострюється” не тільки здоров’я, а й паралельно відчуття справедливості. Вже не можу терпіти всіляку брехню!” Відверто розповідала про полон, людей, ситуації та події так, якби хтось міг тільки подумати. Біль$ шість часу вона провела в до$ нецькому концтаборі, на так зва$ ній базі “мдб”, розташованій на території колишнього заводу “Ізоляція”, що створила росія та її колаборанти. Там над нею жор$ стоко знущалися, як морально, так і фізично: проводили тортури через ураження електричним струмом всього її тіла”. Авторка книги подає доку$ ментальні свідчення своїх героїнь у художній інтерпретації: вільні полонянки збираються на вечір$ ку до головної героїні книги Оль$ ги Політової, яка хоче написати книгу про одну з трагічних, часто табуйованих сторінок новітньої історії України. Вона просить по$ сестер, які також відбували пока$ рання в катівнях Донбасу за про$ українську позицію та допомогу нашим спецслужбам у боротьбі з окупантами та колаборантами на сході країни й із честю пройшли тернистий шлях, — не мовчати. Отже, зустріч відбулася. Го$ ловній героїні – Ользі Політовій – обіцяють видати книгу, однак її сподівання звелися нанівець піс$ ля досить різкої реакції директо$ ра видавництва, коли мова за$ йшла про Станіслава Асєєва та Євгена Бражнікова. Причина – відверті моменти в розмовах віль$ них полонянок, адже напередод$ ні повномасштабної війни про цих чоловіків був досить гучний розголос у вітчизняних медіа. “Їх не потрібно згадувати!” – заявив очільник видавництва. Але через свою принциповість і відвертість головна героїня кате$ горично відмовляється від по$ дальшої співпраці, оскільки за$ плющувати очі людей на незручні для директора моменти в тексті не збиралась. Адже розповісти про свій досвід у життєстверджу$ ючій сповіді наважиться не кожен вільний полонений... Головна ге$ роїня зустрічається ще з однією – наймолодшою, звільненою з по$ лону луганчанкою, доповнює спогади посестер її розповіддю, – і книгу все-таки видають. Ольгу Політову – інтелігент$ ну, великої сили духу та волі жін$ ку – заарештували, коли вона везла в Донецьк 2,9 кг вибухівки та 12 детонаторів для української ДРГ. Після пародійного слідства та суду її засудили до позбавлен$ ня волі за допомогу українській армії. За звинуваченням в “теро$ ристичній діяльності” присудили 5,5 років в’язниці: спочатку поса$ дили в СІЗО, а з часом – в Сніж$ нянську виправну колонію$127, де вона сиділа із зечками-реци$ дивістками. Над нею морально і фізично знущалися, проводили тортури електричним струмом, принижували, залякували, били. “А нині, – говорить пані Оль$ га, – ті несамовиті кацапи заяв$ ляють, що вони звільняють Укра$ їну від примарних бандеровців. Та ми, донеччани, точно знаємо, як вони “звільнили” нас у 2014 році від усього, що тільки можна було, – від спокійного, розваже$ ного життя, від наших квартир, будинків, хорошої роботи. Під$ косили всім здоров’я. Тисячі донеччан дев’ять років поневіряються, бо стали безхат$ ченками. Рашисти вже давно “звільнили” нас від того, що я, ти та інші не можемо навіть навіда$ тися до своїх батьків на могилки. Розбили наші родини, розкидали людей по всьому світу, і немає змоги побачитися роками з рід$ ними, бо наш Донбас тривалий час перебуває в окупації. А тепер ті рашисти прийшли “звільняти” вже всю країну!” У книзі героїні діляться спо$ гадами про причини їхнього за$ тримання і засудження: перебу$ вання в незаконних місцях по$ збавлення волі, у так званих в’яз$ ницях бойовиків “днр/лнр” та про специфіку й умови утриман$ ня, моральне і фізичне знущан$
Культура без провінції · “Робити те, що тобі подобається, – це свобода. Любити те, що ти робиш, – це щастя”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
якщо все тримати під контролем? – О так! Щоразу не знаєш чо$ го очікувати. Я тримаюся стійко, не нервуюсь. Палю, та й усе. Го$ ловне бути уважним і ще раз уважним. Під час випалу “полос$ котати нерви” може й природа. Наприклад, здійнявся вітер, дмухнув і додав вогню. Тоді в по$ міч кочерга. Швидко ворушу в топці, щоб не було стрибка тем$ ператури. Бо вироби можуть по$ тріскатися. – Чи завжди випали вдалі? – На 100 відсотків вдалим не буває жоден випал. Десь хоч якась тріщинка чи плями обов’язково є. Як правило такі вироби йдуть для ужитку в моїй родині або ж дістаються моїм друзям. Вони завжди чекають ви$ палу, щоб і їм щось перепало но$ венького. – Ваша родина користується чорнодимленою керамікою? – Так, ми полюбляємо цю ке$ раміку й широко її використовує$ мо. Миски, чашки, солянки, цу$ корниці тощо. Чай заварюємо лише в керамічному чайнику – так він нам смачніший. – Де черпаєте ідеї? – Форми люблю дизайнувати сам. Але можу подивитися в ін$ тернеті чи журналах. Копії не роблю, завжди щось удоскона$ люю, змінюю. Коли роблю будь$ який виріб, обов’язково проду$ мую заздалегідь, щоб він був зручним у користуванні. Тобто щоб легко можна було помити, тримати тощо. – Нині ви з родиною мешкаєте в столиці українського гончарства, яка славиться багатими покладами глини. Яку глину використовуєте ви? Чи ходили по глину до кар’єру? – О так! Пригода видобуван$ ня глини самостійно у мене була. Але не склалося. Глини тут багато різної, потрібно знати, яку саме копати, як з нею поводитися, чо$ го чекати. Я, не знаючи, накопав і почав з неї робити, а мої вироби потріскалися. Тому більше не експериментую. Та й мороки зі свіжовикопаною глиною багато: накопай, висуши, просій, перем$ ни… Завдання з видобування глини я собі спростив – просто купляю її. Сіру беру на колиш$ ньому заводі “Художній керамік” тут, в Опішному. А червону – у Слов’янську. – Чи щасливий ви від того, що 14 років тому кардинально змінили своє життя? – Так! Зараз я роблю те, що мені подобається. Те, від чого розкошую. Робити те, що тобі подобаєть$ ся, – це свобода. Любити те, що ти робиш, – це щастя.
*** Павло Константинов – мис$ тець, який віднайшов себе у сфе$ рі гончарства й нині впевнено ре$ алізовує свій творчий потенціал. Окрім роботи вдома гончар пра$ цює у творчій майстерні Націо$ нального музею гончарства. Створює неймовірно гарні виро$ би для музейної колекції та про$ водить майстер-класи для відві$ дувачів.
Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства Фото Юрка Пошивайла художника”, – зазначив народ# ний депутат України Сергій На# горняк. Відкриття “Тарасової юрти” в місті Звенигородка – частина міжнародного проєкту “Юрта незламності”. Це проєкт народ$ ного депутата України, голови міжпарламентської групи дружби “Україна – Казахстан” Сергія Нагорняка та представників ка$ захської діаспори в Україні. У церемонії відкриття “Тара$ сової юрти” також взяли участь представники місцевих органів влади, народні депутати України, дипломати, представники казах$ ської діаспори, дослідники твор$ чості Тараса Шевченка, громад$ ськість, музичні колективи Чер$ кащини.
Із сайту МКІП
Культура без провінції · “Робити те, що тобі подобається, – це свобода. Любити те, що ти робиш, – це щастя”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Чорнодимлена, чорнолощена, чорна, сива, задимлена або ж закурена кераміка привертає увагу своїм неймовірним зовнішнім виглядом – стійким чорним кольором з металевим блиском. Виготовлення такої кераміки, а особливо випалювання – процес цікавий і водночас напружений для гончаря. Адже сам випал відбувається за спеціальною технологією, яка вимагає особливої пильності й не пробачає розсіяності.
Сьогодні лощена димлена ке$ раміка набирає обертів популяр$ ності. Як нині модно говорити – це одночасно визнаний must have та старожитнє традиційне кухон$ не начиння. Все більше такий по$ суд використовують для домаш$ нього вжитку та в закладах ресто$ ранного господарства. Уже років десять світом “править” масовий тренд – фото готових страв. Лю$ ди збагнули, що будь-яка страва має бути не лише смачною і ко$ рисною, а й красиво поданою. Чорнодимлений посуд на столі виглядає вишукано й елегантно, а їжа в ньому контрастно й апе$ титно. Тому фото такого посуду зі стравами виходять розкішними й ексклюзивними. Окрім стильної сервіровки столу, схожа на графіт кераміка може слугувати практичним до$ повненням будь-якого інтер’єру. До речі, зараз у дизайні внутріш$ нього простору будинку все попу$ лярнішою стає еклектика – нап$ рям, який поєднує елемен$ ти різних стилів у одному просторі. Тобто, змішують$ ся кольори й візерунки, ма$ теріали та текстури, культу$ ри і епохи. Тому дизайнери сміливо поєднують сучасні білосніжні порцелянові ви$ роби з чорними димлени$ ми. Такі цікаві тандеми ма$ ють вигляд надзвичайно вишуканих і додають особ$ ливого шарму оселі. Саме зараз “проситься” висновок: усе нове – це добре забуте старе. Особ$ ливо, якщо це “старе” пе$ реосмислене й адаптоване під сучасні потреби… Павло Константинов – єдиний майстер в Опішно$ му, що займається виготов$ ленням чорнодимленої кераміки. Чому чорнолощена кераміка та з чого все почалося – в ін$ терв’ю з гончарем. Світлана Пругло: – Знаю, що ви не місцевий. Як ви потрапили до Опішного й чому тут залишилися? Павло Константинов: – Родом я з Горлівки, що на Донеччині. В Опішне мене запросили друзі в гості. Чесно кажучи, я про це селище раніше не чув. Пам’ятаю, як похвалився своїй учительці французької мови, що їду в Опішне. А вона зраділа й сказала, що це славнозвісна столиця українського гончарства. Разом із друзями ми пішли на місцеву ярмарку кераміки. Я поба$ чив ці вироби й закохався в них.
Вони мене вразили. Одразу ж ви$ никло нестримне бажання спро$ бувати щось зробити власними ру$ ками. Сам я в житті жодного разу не гончарював і не мав поняття, як все це робиться. Але моя жага до творчості не втихала. Я звернувся до місцевого молодого майстра Юрка Мирка, щоб подивитися, як відбувається процес і самому по$ мацати глину. І ви знаєте, мене за$ тягло. Разом із дружиною ми ви$ найняли в Опішному будинок, стали тут жити, і я ходив до Юрка на практику. Це був 2010 рік. У нас із майстром склалася гарна спів$ праця, я йому допомагав і заодно практикував, набирався досвіду. Вдома я обладнав у кімнаті для се$ бе робочий куточок з гончарним кругом, а на подвір’ї змайстрував горно для випалювання. Активно працював удома й потихеньку по$ чав продавати свої вироби. – Чому чорнодимлена кераміка? – Уперше димлену кераміку побачив у нас на базарі. Сподоба$
лися форми й вразив чорний ко$ лір. Я зацікавився. Одразу знай$ шов і переглянув в інтернеті ро$ лик про Гавареччину. Там виго$ товляють саме таку кераміку. Добре пам’ятаю цей ролик, де майстри робили чорнодимлену кераміку й у майстерні все закіп$ тили. Тому їх попросили піти в інше місце. І вони почали випа$ лювати прямо в лісі! От і я поду$ мав, що маючи своє подвір’я, я теж можу робити таку кераміку прямо у себе вдома. Для початку змайстрував маленьке горно. По$ бачив, що випали виходили більш$ менш вдалими, й потім збудував уже більше. – У чому ж специфіка випалу в такому горні?
– У середньому на випал іде 12 годин і 3$4 дні горно вихоло# няє. Раніше відкривати його не можна. Процес такого випалу за# лежить від багатьох факторів. Проте найважливіша умова тако# го горна — це те, що воно має бу# ти герметичним. У кінці випалу, коли температура досягає 900$950 градусів, закладається повна топ# ка дров. Усі отвори мають бути герметично зачиненими, щоб там, усередині, задимілося. Якщо не задимиться, то не буде чорно# го кольору. Ще випал дуже зале# жить і від дров. Якщо вони сухі – все буде добре, якщо сирі – мо# жуть бути плями. І порода дров також має значення. Але й це ще не все. Потрібно уважно слідку# вати за температурою, щоб вона не була надто високою. Адже мо# же вигоріти чорний колір і не бу# де блиску – ефекту лощення. – Для не спеціалістів. Що таке в кераміці лощення? – Лощення – це полірування виробу камінчиком. Тобто, зро$ бив виріб, трішки підсушив і на$ півсухий беру його й починаю полірувати (загладжувати) гла$ деньким камінчиком до блиску. Якщо ще й умієш малювати, то можна камінчиком виводити різ$ ні узори. Тоді вироби виходять ще цікавішими. Особисто я малюва$ ти не вмію, то тільки полірую увесь виріб. Потім виріб досихає повністю і можна відправляти в горно на випал. – З вашої розповіді ніби все просто: зробив виріб, підсушив, вилощив, випалив його і вуаля – все готове. Що ж насправді “проживає” майстер під час всього процесу? – Чорнодимлену кераміку не потрібно розмальовувати, глазу$ рувати, двічі випалювати на від$ міну від традиційної. Але її виго$ товлення теж процес не з прос$ тих. От, наприклад, процес заг$ ладжування займає багато часу. Це трудомістка справа, адже пот$ рібно підлізти камінчиком під ву$ ха, ніс тощо. Та й не вся глина ло$ щиться. От візьмемо червону глину, слов’янську. Вона гарно піддається лощенню, але ця гли$ на легкоплавка. А сіра, опішнян$ ська, погано загладжується, але її важко перепалити. Тому я їх змі$ шую, щоб був баланс. Та й сам випал – процес ко$ піткий. – Згончарувати, вилощити виріб – це одне. Але ви не вперше говорите, що сам випал специфічний і повний сюрпризів. Чому ж так,
Культура без провінції · “Робити те, що тобі подобається, – це свобода. Любити те, що ти робиш, – це щастя”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Цими днями на честь 210$ї річниці від дня народження Тара$ са Шевченка у Звенигородці Чер$ каської області відкрили “Тара$ сову юрту”. Це невеликий, але оригінальний культурний прос$ тір, де всі охочі зможуть ознайо$ митись з традиційною та сучас$ ною культурою Казахстану, відві$ дати майстер-класи та різнома$ нітні мистецькі заходи. Юрта символізує багатовіковий друж$ ній зв’язок українців і казахів, аза потреби вона працюватиме як “пункт незламності”. “Допомога, яка була нам нада# на казахами у період найгострішої потреби, – це свідчення справ# жньої незрадливої дружби. Після масованих обстрілів російським аг# ресором українських міст та об’єктів енергетичної інфраструк# тури казахські друзі передали нам кілька юрт для оперативного роз# гортання в якості місць обігріву. Але ця юрта не тільки автентичне похідне помешкання. Це справді витвір мистецтва, який лаконіч# но, проте яскраво відображає ба# гатовікову історію та культуру казахського народу. Відтепер із нею у найдоступніший спосіб змо# жуть ознайомитись українці”, – сказав т. в. о. Міністра культури та інформаційної політики Укра# їни Ростислав Карандєєв. Т. в. о. Міністра підкреслив, що розуміння культур інших на$ родів сприяє вихованню у нас, українців, правильних цінностей – толерантності, взаємоповаги, людяності і добра. Тараса Шевченка як україн$
ського поета та художника зна$ ють у всьому світі. Проте особ$ ливу любов та шану його велич$ на постать має у Казахстані. Ук$ раїнський Кобзар, або, як його називають казахи, “Акин Тара$ зі”, протягом десяти років зас$ лання створив величезну кіль$ кість віршів, повістей та картин. Він багато спілкувався з казаха$ ми, описував їх у своїх поезіях та зображував на картинах, дослід$ жував природу й культуру Казах$ стану. Від початку повномасштабної війни подібні юрти вже були встановлені в Києві, Харкові та інших містах України. Так грома$ дяни та бізнес Казахстану допо$ магають українцям пережити складні часи, коли росія цілес$ прямовано руйнує енергетичну інфраструктуру України. “Цей проєкт згодом трансфор# мувався в “Тарасову юрту”. Адже хоч Тарас Григорович і перебував у засланні, але йому дуже подобалась культура та відношення казахів до нього. І повірте, Шевченка пова# жають у Казахстані не менше, ніж в Україні. Вони дуже з великою шаною ставляться до українського пророка. Ім’ям Шевченка названі вулиці в столиці, а пам’ятники Та# расу є майже в кожному місті, а також найбільший музей Шевчен# ка за межами України знаходить# ся теж на території Казахстану. Закономірно, що така юрта з’яви# лася на малій батьківщині поета й
Доля на тлі історії · “Вважала, що маму нацисти розстріляли. І не знала, що вона жива, зносить великі страждан3 ня й жахіття комуністичного ув’язнення”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Валерій РОМАНЬКО, голова Донецької обласної орга$ нізації НСКУ, член НСПУ, член правління Слов’янської міської організації ВУТ “Просвіта”, м. Слов’янськ, Донецька обл.
Чи не найбільш відомим з ро$ ду Шухевичів є головнокоманду$ вач Української повстанської ар$ мії з 1943 по 1950 роки, генерал$ хорунжий Роман Осипович Шу$ хевич (1907–1950). Петро Дужий, ідеолог ОУН, писав про Шухеви$ ча: “Боротьба за волю україн$ ського народу, за його суверенне державне існування і розквіт ста$ ла змістом життя Романа Шухе$ вича – людини виняткового гар$ ту”. Довірена особа Головного командира УПА Романа Шухеви$ ча, визначна діячка ОУН Галина Дидик говорила його синові Юрію: “Не вір нікому, хто гово$ ритиме тобі про батька щось по$ гане, це неправда, він усе життя віддав боротьбі за самостійну Ук$ раїну, заради цього пожертвував усім, і найперше – родиною”. Генерал-хорунжий Роман Шухевич мав дружину Наталію зроду Березинських та двох дітей: сина Юрія-Богдана, 1933 року народження, та доньку Марію$ Софію, 1940 року народження. Наталії Шухевич та її синові су$ дилося пройти пекло радянських тюрем, але вони не скорилися. Політичний в’язень Юрій Шухе$ вич у часи незалежності України став відомим громадським дія$ чем, народним депутатом Украї$ ни VIII скликання, йому присво$ єно високе звання Героя України. “А ось донька головнокоман$ дувача Марія-Софія Трильовська воліє й дотепер більше бути в за$ тінку родини, аніж на видноті. Напевно, тому й не знайти в ін$ тернеті багато інформації про її життя”, – так повідомлялося водній із статей. А Василина Паньків у газеті “Вісник Розділ$ ля” (Львівщина), даючи інфор$ мацію про похорон Юрія Шухе$ вича, була вражена тим, що нічо$ го не було сказано про родину Шухевичів, про сестру покійно$ го. “Вона скромно і тихо стояла на похоронах, вдивлялась у дале$ чінь. Стояла ціла родина Шухе$ вичів на чолі з Марією Шухевич і не можна було сказати слова про цих людей? Неправильно… Мені особисто заболіло в серці. Було боляче дивитися на байдужість до персони пані Марії Шухевич. … адже вона теж зазнала чимало бо$ лю, страждань та поневірянь”. Уся історія життя представни$ ків роду Шухевичів для нас ціка$ ва та повчальна. Автора ж цієї статті, перш за все як краєзнавця та журналіста, особливо заціка$ вила інформація з Інтернету про те, що донька керівника УПА Марія Шухевич декілька років “проживала у дитбудинку в Слов’янську”. Більше ніяких де$ талей мені не було відомо. Ця сенсаційна новина, про яку я ді$ знався у вересні 2023 року, була несподіванкою не тільки для мешканців Слов’янщини, а й всі$ єї Донеччини; виявилося, що це нова сторінка в історії нашого краю. Досліджувати й відкривати маловідомі, а то й зовсім невідомі сторінки історії – справа нелегка, але цікава та захоплююча: я щас$ ливий з того, що відкрив та зго$ дом оприлюднив факти перебу$ вання у Слов’янську Володимира Сосюри, у Святогірську – Василя Стуса, зв’язки з Донеччиною онука Івана Франка Роланда$
Олександра Франка, доповнив та поширив матеріали про перебу$ вання у Слов’янську Григорія Костюка, про життя та творчість уродженців Слов’янська пись$ менників Володимира Міщенка та Володимира Пучкова, доклав чималих зусиль до увічнення пам’яті Михайла Петренка та Бо$ риса Слуцького. І ось доля пода$ рувала мені ще одну можливість – відкрити маловідомі сторінки перебування у Слов’янську донь$ ки легендарного командира УПА, борця за свободу та собор$ ність України Романа Шухевича. Актуальність та значимість матеріалу, викладеного у статті, автор вбачає у наступному: нами оприлюднені декілька сторінок правдивої історії з життя окремих членів родини Шухевичів; на прикладі Шухевичів розкрива$ ються злочини радянської влади щодо переслідування борців за незалежність України; стаття за$ свідчує єдність західних та схід$ них земель України, її соборність та цілісність. Матеріал може бути використаний у практичній пло$ щині: є підстави назвати вулиці чи провулки, наприклад, у Слов’янську, іменем Романа Шу$
7 кл., піонерка Марія Березанська хевича чи вулицю імені Родини Шухевичів. З початку жовтня 2023 року я розпочав збір матеріалів про пе$ ребування на Донеччині Марії та Юрія Шухевичів. Дізнався, що Марія Романівна після одружен$ ня взяла прізвище Трильовська і сьогодні, маючи вік 83 роки від дня народження, проживає у міс$ ті Львові. З певними труднощами пощастило віднайти контакти пані Марії. Нарешті, є телефон та електронна адреса Марії Три$ льовської, її згода дати інтерв’ю краєзнавцеві та журналістові зі Слов’янська, міста на Донеччині, де минула частина її дитинства. Ось що вдалося дізнатися з пер$
ших вуст – зі слів самої пані Ма$ рії, а також з періодики та Інтер$ нету. У 1945 році радянська влада насильно забрала від батьків 5$річну Марію та 12$річного Юрія і відправила на так зване перевиховання. Спочатку їх по$ селили у дитбудинку міста Чор$ нобиля, але там вони перебували всього декілька місяців: у навко$ лишніх лісах ще були нечисленні українські партизанські загони, які боролися з більшовиками; ра$ дянські органи побоювалися, що Роман Шухевич зробить спробу силою визволити своїх дітей. То$ му Юрія та Марію відправили у місто Сталіно, на Петрівку. Юрко робив декілька спроб втекти: піс$ ля першої його спіймали та по$ вернули назад, а друга спроба у 1947 році була вдалою: він доби$ рається до Львова, зустрічається з батьком. У цей час, за спогадами п. Ма$ рії, її “удочерила вчителька на прізвище Запорожська (у доку$ ментах КДБ є доповідна, що її пе$ ревіряли на лояльність). У берез$ ні 1948 р. Юрко приїхав до Сталі$ но разом зі зв’язковою Р. Шухе$ вича, щоби мене викрасти. Я на той час ходила у дитячий садок, до якого мене прилаштувала За$ порожська. Я там перебувала ці$ лодобово і тільки на вихідні вона забирала мене додому. І власне тоді Юрко і зробив спробу мене викрасти, але його затримали. І з цього часу почався його термін ув’язнення. А мене після цього Запорожська віддала назад у д/б (з якого брала)”, – так згадує п. Марія у листі до автора цих ряд$ ків від 22.11.2023 р. Детальніше скажемо про нев$ дале викрадення сестри. Юрко, порадившись з дорослими, роз$ робив план: з ним їде батькова зв’язкова Галина Дидик, яку Ма$ рія добре знала. Під виглядом швачки та повинна викликати дівчинку з дитячого садочка, на$ чебто, для примірки. Так спочат$ ку і зробили. Юрко близько не підходив, переховувався за дере$ вами. Але хтось із дітей з дитбу$ динку його впізнав, почали кри$ чати: “Он Юрко… Юрко! Юр$ ко!”. План викрадення зірвався, Юрка заарештували. “Пам’ята$ ється, що це був весняний день 1948 року, здається, навіть свято 8 березня. Ми, діти, згрупувалися біля вікна, дивимося на вулицю, а мені кажуть: “Дивися, он пове$ ли твого брата”. Після цього мене перевели до Слов’янська (мабуть, щоби приховати місце мого пере$ бування)”, а Юрка по досягненні 16$річного віку посадили до в’яз$ ниці”. Мати, знаючи, що радянська влада буде переслідувати дітей через батькову позицію – борця за незалежність України від фа$ шизму та більшовизму, ще у 1942 році передбачливо переписала їх на своє дівоче прізвище Березин$ ська. І все ж Марії у дитбудинку змінили прізвище – записали Бе$ резанська (змінивши одну букву у прізвищі), рік наро$ дження 1940 поміняли на 1942, змінили місце народження: замість Кракова (Польща), де вона насправді народи$ лася, написали Сталі$ но; замість національ$ ності “українка” напи$ сали “росіянка”. Ось з такими біо$ графічними даними, а головне, з новим прі$ звищем і проживала у дитячому будинку № 1 міста Слов’янська Ста$ лінської області дів$ чинка Марія Березан$ ська, яку ласкаво нази$ вали Муся. Під час ін$ терв’ю на одному з те$ леканалів п. Марія від$ мітила: “Мені поміня$ ли всі документи і, ос$ кільки я була ще зама$ ла, щоб зрозуміти, що мені поміняли прізвище, я з тим Березанська і виросла. В дитячому будинку була Березан$ ська, в школі була Березанська, в технікумі була Березанська…”. Ніхто з оточення – ні подру$ ги, ні вихователі та вчителі у шко$ лі, не знали, що Муся Березан$ ська – це донька Романа Шухе$ вича, якого більшовики вважали ворогом народу. Та й сама Марія цього не знала. Про тата у неї збе$ рігся єдиний туманний спомин, яким вона поділилася з автором цих рядків: “У віці трьох років я сиджу на кухні – на підвіконні, переді мною стоїть тато, обличчя його я чітко не пам’ятаю, і я бав$ люсь його світлим кучерявим во$ лоссям. Це пізніше я зрозуміла: то був останній прихід тата до ро$ дини – попрощатися. Це був 1943 рік”. Журналіст Микола Шот у га$ зеті “Урядовий кур’єр” подає такі спогади п. Марії: “Пам’ятала, що нас усіх із дому забрали в тюрму – маму, брата Юрка, мене й бабусю. …знала, що брат у мене десь є. Про маму склала собі легенду. Га$ дала, що нас заарештували фа$ шисти, бо, вихована в радянсько$ му дусі, не уявляла, що так могла вчинити совєцька влада. Тож вва$ жала, що маму нацисти розстрі$ ляли. І не знала, що вона жива, зносить великі страждання й жа$ хіття комуністичного ув’язнен$ ня”. Про долю матері дівчина ді$ зналася тільки у віці 14 років, ко$ ли закінчувала семирічку: на той час Наталя Шухевич вийшла з тюрми, розшукувала своїх дітей, їй довелося голодувати, щоб міс$ цеві органи надали адреси донь$ ки й сина. Тоді й отримала Марія від неї листа на адресу дитбудин$ ку у Слов’янську. Тоді й дізналася комсомолка Марія Березанська, що у неї є мама, що вона донька командувача УПА Романа Шухе$ вича. Пані Марія згадувала: “Тоді я мала 14 років. Певна річ, цей лист приніс мені невимовну радість. Мама, як дуже віруюча людина, написала: “Я так дякую Богові,
п. Марія Трильовська, 2016
що врятував тебе, що знайшла те$ бе, що нарешті зможу тебе поба$ чити”. Я тоді була комсомолкою, і нас виховували, що віруючі — це суспільно відсталі бабусі. Мене трохи гнітило, що саме моя мама така несвідома й вірує в Бога”. Відчувається, що багато зусиль доклала радянська влада, щоб відлучити дівчинку від родини, від Бога, щоб вона стала радян$ ською людиною, слухняним гвинтиком у великому механізмі Радянського Союзу. Зі спогадів п. Марії Трильов$ ської дізнаємося, що в дитбудин$ ку № 1 (а їх, за нашими даними, у Слов’янську було п’ять) прожи$ вало 60 дівчаток. Навчалася Ма$ рія з 1 по 7 класи у місцевій семи$ річній школі № 13. Де був дитбу$ динок, де була школа – не пам’ятає. Авторові цієї статті пані Марія писала: “…харчування у дитбудинку було непогане, але для підростаючих дітей трохи ма$ лувато. Лазили по сусідських са$ дах і рвали іще недозрілі яблука, десь діставали (не пригадую де) макуху і ласували…. Літом ми хо$ дили купатись на Торець (він був близько від д/б). Коли стали старші, то нас водили купатись на солоні озера (говорили, що це 6 км від д/б). Ми це найбільше любили. Ходили в похід до Свя$ тогірська. Тоді там не було Лаври – все було зруйновано, залиши$ лись тільки печери. На горі стояв пам’ятник Артему. У мене є фото з цього походу. Самим по місту нам не дозволяли ходити. До школи ходили гуртом у супроводі старших. В кінотеатр ходили та$ кож гуртом у супроводі. Тому особливо по місту не ходили”. У пам’яті дівчини залишили$ ся теплі спогади про вихователів. На одній із світлин, які п. Марія зберігає і по цей день, бачимо од$ ну з них, а на звороті рукою Мусі Березанської написано: “Тина Ильинична Завгородняя, воспи$ тательница детского дома и луч$ ший старший друг моего детства. г. Славянск, 1956”. На іншій світ$ лині – вихователька Любов Анд$
В історії України, особливо в таких сферах, як культурно-мистецька, церковна, освітянська та просвітницька, а чи не найбільше в національно-визвольному русі нашої держави, добре відоме прізвище Шухевичів. Представники декількох поколінь цього давнього галицького роду, яким довелося жити в часи правління Австро-Угорської імперії, Польщі, а згодом за радянської влади, з гідністю несли високе звання українців і намагалися зберегти та утверджувати навколо себе ідеї свободи, рівності, незалежності, людської гідності, правди й добра, непохитної віри в Бога.
Пошта “СП” · “Я вже була не комсомолкою зі Слов’янська, а донькою героїчних батьків”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ріївна Богатова. Одна із світлин подарована Марії ще від однієї виховательки, де на звороті є та$ кий підпис: “В День 1 Мая 1954 г. своей воспитательнице Мусе Б$ ой – Александра Петровна. Пом$ ни завет В. И. Ленина: “Учись, учись и учись…”. Марія Березанська була одні$ єю з найкращих учениць свого класу. Вона брала активну участь у шкільному колективі: співала, танцювала, багато читала. Після 7 класу, випускного, майже усі однокласники вирішили продов$ жити навчання у фабрично-за$ водських училищах, щоб оволо$ діти робітничими професіями. Три найкращі учениці – Майя Драгомирецька, Валя Шаповало$ ва та Марія Березанська подали заяви до Дніпропетровського бу$ дівельного технікуму, куди і всту$ пили на навчання у 1956 році. З автором цієї статті п. Марія Трильовська поділилася світли$ нами, які відображають її життя у дитбудинку та уже стільки років зберігаються у її архіві. Вона ска$ нувала та надіслала до Слов’янсь$ ка 15 фото. Є фото Марії, коли вона була у 1 та 7 класах, є групо$ ве фото учнів 4 класу, збереглися фото подруг Ніни Кравченко, Нелі Кочукової, Валі Шаповало$ вої, кращої її подруги Ніни Орє$ хової (Орєшки)... При цьому п. Марія зауважила: “Фотоапа$ рат, здається, мала Любов Андрі$ ївна. Переважно вона і фотогра$ фувала. Іще був у нас завгосп (чо$
ловік – не пам’ятаю його ім’я), часом вона його просила. А хто проявляв і друкував – не знаю”. Після Дніпропетровського будівельного технікуму Марія Бе$ резанська отримала вищу освіту – закінчила Львівський політех$ нічний інститут (нині – Націо$ нальний університет “Львівська політехніка”), де здобула спеці$ альність інженера з водопоста$ чання. Вийшла заміж за Максима Трильовського. Нелегко було Марії усвідом$ лювати життєву правду, яку дов$ гий час від неї приховували, на$ магаючись виховати дівчину в ду$ сі радянського патріотизму, у шкільні роки залучивши до лав піонерської організації та ленін$ ського комсомолу. Уперше Марія приїхала на за$ хід України в 1960 році, коли їй було 20 років. Свою маму тут не застала, бо та знову була арешто$ вана. Зі спогадів Марії Шухевич: “Мене взяли до себе жінки, з якими вона сиділа в таборі. Отоді й почала дізнаватися, хто я, чиїх батьків донька, що таке насправ$ ді УПА, Головним командиром якої був мій батько. Не прихо$ вую: важко було все це усвідоми$
Марія та Юрій Шухевичі ти. Вони казали, що їх катували, зних знущалися, їх убивали, але не корилися поневолювачам, боро$ лися підпільно, відчували актив$ ну підтримку українського люду. Не могла спочатку цього сприй$ няти. Хіба таке може бути? Адже радянська влада така хороша, завжди втокмачували мені в дит$ будинку, – одне слово, цинічна комуністична пропаганда заволо$ діла моєю дитячою душею. А тут, у колі моїх нових львівських зна$ йомих, кожен оповідав власну іс$ торію про ув’язнення, боротьбу УПА. Я поступово оговтувалася, починала осмислювати правди$ вість слів. Це тривало, можливо, років зо три. Крім того, Юрко, який ще сидів, писав у листах: “Ти зауваж, що влада говорить, і подивися, порівняй, як насправді ми живемо. Бачиш, що це не так. То, мабуть, треба вірити тим лю$ дям, які пройшли через горнило боротьби та радянських тюрем”. Марія Шухевич постійно пе$ ребувала під наглядом КДБ. “Не$ одноразово мене переконували зректися родинних зв’язків, але даремно, я вже була не комсо$ молкою зі Слов’янська, а донь$ кою героїчних батьків. Тож спец$ служби хіба постійно тримали мене в полі зору. Скажімо, щоро$ ку з мамою їздила до брата Юрка на побачення: його було ув’язне$ но то в Томську, то під Казанню. Їздили, як правило, влітку. Мені не давали відпустки, щоб не мала змоги поїхати з мамою до брата.
Викликали в управління КДБ на розмови, допитували, перекону$ вали, що не варто стареньку матір тягнути в далеку подорож. Одно$ го разу Юрко написав, що йому дозволили побачення з рідними. З мамою знову помчали до нього. Важко було добиратися, бо на протилежний берег Волги ходив пором лише у певні години та дні. Приїхали в тюрму під Казанню. А нам не дозволили побачитися з Юрком, мовляв, він порушив ре$ жим і йому побачення скасува$ ли”. А ось інші спогади п. Марії, які подає журналістка Василина Паньків у газеті “Вісник Розділ$ ля”: “Максима, чоловіка, після закінчення вишу скерували на роботу в Казахстан. Через рік я закінчувала інститут, уже вагіт$ ною була, тож на розподілі по$ просила відкріплення. Парторг інституту каже — ні, нехай їде за чоловіком. А Максим уже з Ка$ захстану встиг повернутися до Львова. Щоправда, справу вдало$ ся владнати, мені дали-таки віль$ ний диплом. Але постала інша перепона: чоловік мав львівську прописку, а я ні, отже ніде на ро$ боту мене не брали. Світ не без добрих людей. Директор проект$ ного інституту, де я раніше пра$ цювала, за національністю єврей, партійний, походив із західної Бі$ лорусі, але він не був цілком ра$ дянською людиною. Цей єврей поїхав у міністерство й випросив для мене місце. Більше того, про$ ектний інститут споруджував житловий будинок, і моїй сім’ї завдяки директорові там надали помешкання. Так осіли у Львові”. Як бачимо, на прикладі пев$ ного періоду життя Марії Рома$ нівни Трильовської яскраво вид$ но, як радянська влада намагала$ ся викорінити в душах україн$ ських дітей усе святе: віру в Бога, пам’ять про свій рід, мову та зви$ чаї… Сьогодні цю практику без$ жально та цинічно проводить московитська влада на тимчасово окупованих нею українських землях. Гірше того, північний су$ сід нагло викрадає українських дітей, вивозить на свої території і там намагається зробити їх яни$ чарами, виховуючи в них нена$ висть до України. Щоб позбавитися омани, ді$ знатися правду, Марії, доньці ле$ гендарного Романа Шухевича, знадобилося близько трьох років: зважимо на її подальше проукра$ їнське оточення, та й гени непо$ борності і свободи, закладені в галицькому роду, беззаперечно, відіграли свою роль. Хоча і їй бу$ ло нелегко вийти на правильну стежину: “Ну ви собі не уявляєте навіть, як то мені було тяжко сприйняти! Я була переконана, що от радянська влада – то прос$ то свята! А потім почала деталі перебирати – що трапилося з ма$ мою, що з бабусею, що з іншою бабусею, що трапилося з бать$ ком, що з Юркою. Дуже важка психологічна переорієнтація, – та я вистояла”. Скільки ж знадобиться років, щоб повернути пам’ять тих укра$ їнців, які вже більше десяти років проживають та виховуються в так званих днр та лнр, в окупованому Криму; тих дітей, які за моско$ витськими підручниками про$ йшли усю шкільну програму нав$ чання та виховання з 1 по 11 кла$ си? Чи вдасться це зробити за 10, 15, 20 років? І ця трагедія україн$ ського народу діється сьогодні, за нашого життя, на початку ХХІ століття! Сьогодні Марія Трильовська звертається до наших сучасників, особливо до молоді з такими на$ становними словами: “Невід’єм$ ною частиною перетворень, які відбуваються в українському су$ спільстві, є об’єктивне вивчення та переосмислення минулого. Ми повинні знати якнайбільше правди про таких українців, як Роман Шухевич, які творили бо$ йовий дух нашої нації. Я звертаю$ ся до молоді: бережіть нашу істо$ рію. Наші діди і батьки її твори$ ли. І ніхто не має права нам гово$ рити, що і як нам далі робити”. А ми, жителі Донеччини, зав$ жди будемо пам’ятати, що діти славнозвісного борця за волю Ук$ раїни Романа Шухевича певний період свого життя проживали в донецькому краї. Представники галицького роду, жителі заходу України, вони своєю долею, сві$ тоглядними та моральними цін$ ностями близькі та дорогі не тіль$ ки донеччанам, а й усім жителям України. Бережімо нашу пам’ять, гід$ ність української нації, щоб по$ тім не повертати ті наші цінності зі зброєю в руках – надто висока ціна такої боротьби.
Пошта “СП” · “Я вже була не комсомолкою зі Слов’янська, а донькою героїчних батьків”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ В Автономній Республіці Крим незабаром може з’явитися місто Гераклій, селище Болбочан і село Горянське. Загалом Верховна Рада України постановою “Про перейменування деяких населених пунктів Автономної Республіки Крим” планує змінити назви майже сотні населених пунктів півострова.
Тотальну “зачистку” мапи Крим зазнав у період 1944 – по$ чатку 1960$х років. Тоді радян$ ський союз перейменував 1444 населені пункти. Депортувавши кримських татар, радянська вла$ да намагалася знищити все, що було з ними пов’язано. Сьогодні з майже 1500 перей$ менованих росією в різний час населених пунктів анексованого Криму відновлено історичні наз$ ви у 70. Ще в червні минулого року Національна комісія зі стандартів державної мови внесла 92 населе$ ні пункти Криму до переліку сіл, селищ, міст, назви яких не відпо$ відають стандартам державної мови і рекомендовано перейме$ нувати. У серпні Верховна Рада Укра$ їни ухвалила Закон “Про внесен$ ня змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення окремих питань адміністратив$ но-територіального устрою Авто$ номної Республіки Крим”. Згідно з вищезазначеними до$ кументами, а також законами Ук$ раїни “Про відновлення прав осіб, депортованих за національ$ ною ознакою”, “Про засудження комуністичного та націонал-со$ ціалістичного (нацистського) то$ талітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої сим$ воліки”, “Про корінні народи” та “Про засудження та заборону пропаганди російської імпер$ ської політики в Україні і деколо$ нізацію топонімії” було розпоча$ то процес повернення історич$ них назв і деколонізації геогра$ фічних об’єктів Криму. Міністерство розвитку гро$ мад, територій та інфраструктури України спільно з Українським інститутом національної пам’яті завершують підготовку проєкту Постанови Верховної Ради Укра$ їни “Про перейменування деяких населених пунктів Автономної Республіки Крим”. Саме до цього документу представники українських гро$ мадських організацій та Коорди$ наційної Ради українців Криму (КРУК) внесли пропозиції про перейменування міста Щолкіне на місто Гераклій (на честь од$ нойменного античного боспор$ ського міста, що було розташова$ не на сучасному мисі Казантип), селища Гвардійське на селище Болбочан (на честь полковника Армії УНР Петра Болбочана, який у 1918 році звільнив Крим від російсько-більшовицьких військ), села Нижня Кутузівка на село Горянське (на честь консула УНР у Криму Павла Горянсько$ го), села Мічурінівка на село Си$ миренкове (на честь українсько$ го науковця-садівника Левка Си$ миренка) та ін. На останніх засіданнях узгоджу$ вальної наради Український інс$ титут національної пам’яті та Мі$ ністерство розвитку громад, те$ риторій та інфраструктури Украї$ ни підтримали ці пропозиції представників української грома$ ди Криму. Повернення топонімів Криму – це інструмент для його деоку$ пації. Топоніми показують, хто справжній господар. Які назви будуть на українських мапах, такі будуть і на міжнародних, їх бу$ дуть спорадично використовува$ ти навіть окупанти. Думка, що спочатку треба де$ окупувати Крим, а потім щось там перейменовувати, – абсо$ лютно хибна. Приміром, на Дон$ басі перейменування відбулися, і окупована частина Донеччини та Луганщини живе з новими укра$ їнськими назвами. Коли назви змінюються, вони все частіше з’являються в ін$ формпросторі, їх популяризують, до них зрештою звикають. Коли це історична назва, або є її прив’язка до певних подій – ці процеси проходять значно швид$ ше. Сьогодні деколонізація топо$ німів в окупованому Криму – це додатковий ланцюг єднання з Україною. Тому за кримськота$ тарськими історичними та нови$ ми українськими назвами в Кри$ му майбутнє. Щасливе майбутнє у складі соборної України.
Євген БУКЕТ
Пишуться вірші · “ніхто мене ще не бачив” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Станіслав НОВИЦЬКИЙ
*** коріння дощу повернення від неба до землі
*** при далекій дорозі при білих квітах днів минущих шукаю тебе у мовчазних садах на стежці сумних півоній шукаю голос навколо нас загубленість німоти
*** не бачив світла небесних молитов ховаючи слово за словом ховаючи світло за світлом де молитва оживає
*** торкаючись чужих рук торкаючись землі у зниканні тепла знаходиш печаль чужих зіниць
*** ожина стигне доторкнутись до ожини означає спробувати чорну кров ожини трава приховала ожину трава гріє сонце
*** напиши мені осінь поруйнує останні стіни наших душ
*** тремтіння хата холодна
*** звільнись у далеких дорогах ніхто не дасть хліба у далеких дорогах дощ напуватиме наші серця
*** птахи злетілись до вечора небо стомилось від теплоти пташиних гнізд час перельоту торкається їхніх крил час перельоту межа за межею
*** сьогодні дикі бджоли понесуть меди молодого сонця до наших воріт
*** зникни знову торкатимусь твого волосся тільки пісня зупиняє наші голоси як вітер зупиняє перехожого на вулиці
*** бджола відлітає обцілувавши останній сонях у полі відлетіла до криниці напитись перед вечірнім дощем води
*** хто ти питають у мене голоси з високої трави хто я питають голоси ніхто мене ще не бачив
Пишуться вірші · “ніхто мене ще не бачив” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Днями поет Станіслав Новицький презентував у Кропивницькому восьмий номер літературно-мистецького альманаху “Сівач”, головним редактором якого він є на громадських засадах. Василь Бондар, відомий письменник і громадський діяч, поділився своїми думками про яскравий літературний старт, надзвичайну працездатність і феноменальну активність поета. Представляючи восьмий випуск “Сівача”, Станіслав Новицький зазначив, що альманах є виданням Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка і створений з метою популяризації українського слова та уславлення українства. Висвітлив його рубрики, концепцію оформлення, нагадав імена авторів, серед яких лавреати Шевченківської премії Павло Мовчан, Степан Пушик, Василь Голобородько, Михайло Наєнко, відомий літературознавець, критик, есеїст Євген Баран, багато цікавих і талановитих письменників України і закордоння. Напередодні презентації Станіслав дізнався, що в цей день у Києві мав би отримувати диплом премії імені Павла Тичини, але вирішив не скасовувати зустріч із друзями і колегами по перу, яку було заплановано заздалегідь. А ще він продовжує писати вірші і надає добірку з майбутньої збірки своїх нових поезій.
тільки трава не вишита білими нитками тільки трава мовчить
*** день вербовий ікону занесли до хати помолились Богу і стомившись лягли у ніч
*** снігурі витоптали стежку до криниці не піду їхньою стежкою не можу випити води з криниці снігурі торкаються гілок крильми
*** день забувається у лісових гніздах осінь спить скажи мені що зробити з квітами які осипаються сон клубиться у лісових гніздах
*** вовку ранковій тьмі долає перший сніг за селом тінь пустки зосталась навіки
*** молоді груші не падають батько збиває груші в траву дід збирає груші потім нахиляється і кладе мені у пазуху руки у батька теплі руки у діда теплі на білім крилі дрімає невінчана чужина де тільки землі немає а тиша зрина із дна
Етюд вершин я бачив такі вершини вершиноньки Боже збав де холод повільно сунеться дрімаючи у снігах такі вже були вершини від чорних небес межа тепер одчахнувсь од світу вершина мені чужа у кого справдешні крила у кого сльоза сумна нікого ще не скосила тривога людського дна податись куди до кого вже й смерть відійшла від нас коса обпеклась об камінь підступна земна коса дрімають останні мармури ростуть молоді льоди
Пишуться вірші · “не засинають квіти на підвіконні” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
метафорою із метафори стали твої сліди…
*** тихне тільки сон повільний опале листя червоніє від подиху збираю листя збираю пелюстки збираю сни не доторкнутись смужки світла на підвіконні виростають сонячними квітами не засинають квіти на підвіконні
*** дзвіночок з білими крильцями
*** завмираю ще вітер живе у нашій любові
*** піщана яма у ній втрачаю повітря уповільнюю подих заповзаю в глибини власного болю піщана яма спустошена хай ще рань біла як твої пальці небо теж біле бракне у небі повітря
*** сповідь польового коника спорожнілі чаші позичених днів стукотять у пам’яті заусміхаються діти на вулиці подивляться діти на ікони неба
*** хата навкіс тулиться до верби сльоза тулиться до сльози вип’ю вино іскристе пом’яну дідову хату
*** у мармурі чужих поглядів говориш до себе як наречений без нареченої весна відійшла
*** в сльозах замириний спокій радості
*** дні надмірного проміння зерно падає на землю до останнього крику спів пташки
*** причинені двері бачу як повільно віск стає теплим невичахла порожнеча душі
*** сади кольорові у спокої зимового простору зостається прозорість кольорові сади яблука кольорові ти чуєш не чую ти мовчиш я мовчу ти знаєш я не знаю зупинилось серце у кого з нас
*** жінка із білими крильми не образ шукаю у її знимках красу жінок Ботічеллі шукаю у ній тебе шукаю у ній себе
*** дійдеш до села у якому ніхто не співає послухай сум серед хрестів
*** покликала до себе дала хліба розлучатись не хоче а я бачу її уперше
*** руйнівники гнізд руки дітей руйнівники гнізд крила дітей
*** чекаю на тебе залишилось мені заплакати за тобою осінь не плаче
*** не падай у сонячне проміння дійди до сільської дороги крізь ранок
*** чужі паркани обличчя чужі тільки цвинтар не чужіє до поля
*** хто ще підіймався з руїни не чекаючи на прихід найближчих дух завжди самотній дух в людині
*** найрідніший голос серед одинокості стає одинокістю
Сади серця *** за селом білі руки доторкнулись до землі
*** сльози в криниці вода жива
*** гриби осінні диво із див хлопці впіймали дощі покотились хмари до березня
*** узимку затихає небо темрява криє холодом кульбабки
*** розчервонілі яблука стукотять в порожнечі трави слухай в хаті морозець заснув
*** сніги довгі за вікном не видко як горобці туляться до стін вікових
*** раптом згадав-то була твоя тінь серед ромашок я просив тебе намалювати ромашку на стіні
*** сонячне проміння земного дня задихається від туману сонячний туман піднімається над полем
*** на голу душу падає горе
*** голодні хмари не дочекались роси з білих рушників весни
*** двері одчинені хата одчинена мовчить зозуля біля розхристаної стежки голос мовив подивись на зозулю коли тінь впаде у траву послухай далеку музику звільніть хрести од пам’яті зупиніть зозулю вкотре голос мовить крізь тінь у траві голосі у воді темній висріблює камінці коли вмирає холоднеча мовчання зозуля прокидається зозуля доспівує слова вимерлої пісні голос мовив до мене востаннє земля тверда стане домом зозулі гнізда зникли в повітрі
Літери чужих снів горобець випив літо у ніжності його торкань ніжками по землі у сні кольоровім тільки у сні літо випито і я запитую
Незабутні · “Хочу звернути увагу на ще одну рису характеру Дмитра Васильовича — його уміння заглянути крізь імлу років”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Святослав ВАСИЛЬЧУК
Десь під кінець 1990$х років мені подзвонили з Києва, з Сек$ ретаріату Народного Руху Украї$ ни (я тоді очолював Житомир$ ську обласну організацію НРУ) і повідомили, що до нас їдуть де$ путати Верховної Ради України, фракції Руху – Дмитро Павличко та Мирослав Горбатюк. Вони го$ тові поїхати по районах області, містах, розповідати про діяль$ ність Руху, наші засадничі прин$ ципи, аби залучати до нас побіль$ ше прихильників. Тож аби я був на місці, зустрів високих гостей, забезпечив їхнє турне по області. Гаразд, кажу, зробимо все як слід. І ось нарешті прибувають ви$ сокі столичні посланці, заходять до кабінету. Знав я їх особисто кожного, адже не раз доводилося зустрічатись на частих зібраннях керівних органів Руху в Києві: на засіданні Великої та Малої Рад, Центрального Проводу, чи й на всеукраїнських з’їздах Руху. Дмитро Павличко – серед$ нього зросту, міцної статури, зі смаком одягнений, як завжди – швидкий в руках, не всидить на місці, міряє кабінет кроками ту$ ди-сюди. Коли це запримітив на стіні два кольорові портрети, пильно глянув на одного з них, тоді перевів погляд на мене: – Святославе, це ти почепив свою фізію? – Так, почепив. – Навіщо, адже ось поруч ти живий, то навіщо портрет? – Ну, хтось подивиться на портрет, хтось на мене, як кому, – далі прикидаюсь. Річ у тому, що-то були портрети мого батька Карпа Олексійовича та рідного старшого брата Андрія, вояка УПА, який загинув 19$річним. По життю я вельми схожий на батька, тож Дмитро Васильович подумав, що на портреті – я. Тож він усе не вгамовувався і продов$ жував: – О, бач, ще й підписав порт$ рета. Тебе й так знають, навіщо підписувати! – Та, – кажу, – може, хто за$ був прізвище, то нагадає, – граю далі ролю в тон йому. – Ага, що ж ти там собі напи$ сав? – мовив він з цікавістю, пі$ дійшов близько до портрета і по$ чав уважно читати. А підпис був такий: “Сагайдачний”, Карпо Васильчук, провідник ОУН Кос$ топільської округи, ВО УПА “Заграва”. Загинув у концлагері у Воркуті”. Дмитро Васильович дуже уважно кілька разів перечитував обидва підписи, тоді рвучко по$ вернувся до мене і збентежено$ шанобливо мовив: – Святославе, то це твій бать$ ко? А де він діяв? На яких тере$ нах? – На Рівненщині, – кажу, — на Костопільщині, відкіль я родом. – Вибач, друже, за деяку не$ тактовність, бо я справді спочат$ ку сприйняв цей портрет за твій. А ти розіграв мене. Дай потисну твою руку. Неспроста ти, виявля$ ється, став очільником крайового Руху Житомирщини. Адже по су$ ті продовжив справу свого батька – боротьбу за відновлення неза$ лежної Української Держави. Як і всі ми. Слава Господу, наші зу$ силля увінчалися успіхом століть – ми, Рух, збудили український нарід і вибороли Українську Дер$ жаву, що яскраво засвідчив Акт проголошення незалежності Ук$ раїни 24 серпня 1991 року та Все$ український референдум на під$ твердження цього Акту 1 листо$ пада того ж року. 90 відсотків ви$
борців проголосували за неза$ лежну Україну. Нам є з тобою чим пишатись, бо Рух здійснив те, за що боролись наші попередники віками. Особливо ж – відважні вояки УПА, перед якими я схи$ ляю коліна і пишаюсь їх діями та світлою пам’яттю. Говорив він натхненно, пал$ ко, щиро, невпинно жестикулю$ ючи (хто знав Дмитра Васильови$ ча, підтвердить, що він був вправ$ ним оратором, говорив запально і переконливо). Я навіть трохи розгубився від такого повороту розмови, й тому задля переведення зустрічі в діло$ ве русло, мовив: – Авжеж, боротьба ОУН–УПА – то особливий жер$ товний чин героїчної історії за Українську Державу, якою ми гордимося. І саме тому, що ми, рухівці, піднесли знову через три$ валий плин часу нашу одвічну ідею виборювання власної неза$ лежної держави, і наша боротьба, з Господнього благословення, за$ вершилась успішно. А тепер їде$ мо на зустрічі з нашими прихиль$ никами, я вже домовився про це в Бердичеві та Ружині.
*** Поступово Дмитро Васильо$ вич заспокоювався, сів на запро$ понованому стільці, але зачепле$ на тема вочевидь була для нього така дражлива і вагома, що він уже майже спокійно продовжу$ вав: – Ще один епізод із конкрет$ ної історії УПА на місцях, і поїде$ мо. Як ви знаєте, родом я з Кар$ пат, Косівщина, село Стопчатів, де дуже сильно діяла УПА. І от, коли мені стало сімнадцять, біль$ ше сотні хлопців, отаких як я, мобілізують до лав УПА. Відвели в гори, де в добре облаштованих таборах почали вишколювати. Так минуло два місяці. До зими йшлося. В боях із москалями ми не брали участі, а навчались вій$ ськової справи та несли бойову варту в таборі. Хоча знали про часті бої з ворогом і втрати, які несли наші повстанські відділи. Адже ворог переважав нас в усьо$ му: чисельно – в десятки разів, збройно і забезпеченням військо$ вою амуніцією, набоями та хар$ чами. Вислід цієї боротьби можна було передбачити. Але ми – воя$ ки і не маємо скиглити! Якось оголошують збір для зустрічі з представником вищого командування УПА. Як вияви$ лось, прибув до нас командир ку$ реня друг “Сторчан”. Найбільш утаємничені з нас казали, що він мав високу університетську осві$ ту, здобуту у Відні, і дуже автори$ тетний серед війська. “Сторчан”, віком 40$45 років, високий, стрункий, у військово$ му однострої, сидів за столом по$ руч із нашим сотенним. Коли ми розсілися рядами прямо на землі, привітався: – Слава Україні! – Героям слава! – дружно від$ повіли ми. Курінний коротко розповів, що діється в краї, про діяльність УПА, а тоді мовив і геть незвич$ не: “Несемо великі втрати. На жаль, наші сподівання на близьку війну Америки й Англії проти Совіцького Союзу виявилися марними, вони не хочуть ув’язу$ ватися в нову війну, так передає наша закордонна розвідка. І спо$ діватися з їхньою допомогою від$ новити самостійну державу не доводиться. Тож прийнято рі$ шення: я звільняю вас від обов’язків вояка УПА і відпускаю всіх додому. Ви маєте іти в науку, навчатись професій і займати по$ сади в конкретних господарках, шукати і гуртувати вірних людей, аби далі нести ідею визволення українського народу і побудови незалежної України. Такий час обов’язково настане! Готуйте йо$ го, наближуйте його, і тоді ми обов’язково переможемо! Успіху всім вам, мої сини, мої соколя$ та!” “Сторчанів” голос дещо зат$ ремтів, він повернувся і швидки$ ми кроками пішов у “криївку”. А ми, дещо розгублені, та все ж раді, хутко зібралися – і в доро$ гу додому. Ось тепер скажіть ме$ ні, – звернувся промовець вже до нас, мене і Мирослава Горбатю$ ка, – як мудро вирішив курінний!
Якби не він, мало хто з нас, то$ дішніх новообранців, лишилися б живим. А слушний час, про який він мовив, таки настав ще за нашого життя. Слава тобі, Украї$ но, що завжди мала і нині маєш таких мудрих, завзятих синів, які боронять тебе! Ми вражено мовчали, осмис$ люючи мовлене Дмитром Васи$ льовичем. І коли наша емоційна напруга дещо спала, він відкрив чималу чорну теку і дістав дві книги, його авторські книги, “Ностальгія” та “Золоте ябко”. Ів “Ностальгії так мені підписав: “Святославу Васильчуку, синові вояка УПА, крайовому провідни$ кові Руху Житомирщини” на ус$ пішні труди в ім’я матері – Укра$ їни”. 10 листопада 1998 року”. Отака несподівана зустріч. Ми, звісно, поїхали за визначе$ ним маршрутом, були досить чи$ сельні зібрання, полум’яні пере$ конливі виступи Дмитра Павлич$ ка. Відтоді ми часто зустрічалися в Києві на рухівських зібраннях, і він розпитував про нашу сім’ю, долю батька, родини. Приємно було, що у високому ранзі депу$ тата Верховної Ради України він поводився просто, без погорди і зазнайства, як старший мудрий досвідчений приятель. Гостро пе$ реймався неладами в державі, промосковською орієнтацією ке$ рівництва країни, обкраданням народу правлячою верхівкою.
*** Пригадую, якось за каденції президента В. Ющенка приїхав я у складі житомирської делегації до Києва на якусь чергову зустріч із президентом, яка відбувалася в столичному оперному театрі. А президент правив уже три роки поспіль, і було його правління геть нелогічне, непродумане, не$ мотивоване. Вже чого вартий був так званий “універсал”, яким він фактично виправдав антиукраїн$ ські сили свого заклятого опо$ нента на недавніх важких вибо$ рах Януковича, гарантував тому безпеку повернення в Україну (вся шайка яника втекла до милої расєї, та покликана Ющенком повернулась). Ну, а далі взагалі жест гідний хіба самовбивці: призначив свого ворога Януко$ вича… прем’єр-міністром. Що ді$ ялося тоді в державі, знає лише той, хто жив тоді й переймався політикою. Так ото зустрічаю на тому зіб$ ранні в оперному Д. Павличка.
Привітались. Обмінюємося дум$ ками. – Дмитре Васильовичу, – звертаюсь до нього. – Ви – така шанована серед нас людина, ві$ домий політик, визнаний поет, громадський діяч, підіть до пре$ зидента, поясніть йому, що не те він робить, не тих призначає на посади, не туди веде державу. Йо$ го ж не оберуть на другу каденцію і програє справа Майдану пома$ ранчевого, наша українська спра$ ва. Що ж він робить? Армію ско$ рочує, витрати на її утримання і озброєння – теж. А москаль же нікуди не дівся. Згадаймо рік 1918$й, Крути, коли щойно про$ голошена нова московська імпе$ рія пішла війною на Україну, і ми втратили державу. Невже історія нас так нічому й не вчить? Дмитро Васильович сумно подивився на мене і гаряче відпо$ вів: – Святославе, дорогий мій, це просто якась біда! Третій рік я прошуся на зустріч із президен$ том, а мені відмовляють. Там усе вирішує його найближче оточен$ ня, яке саме вирішує, кого допус$ тити до “тіла”. Всіляка шпана, здирники, крутії та байдужі до нашої української справи. Кого він набрав собі в помічники? Їм аби кишені набивати. А “Вітя” витає в хмарах фіміаму, які йому викурює те кодло, і робить те, що скажуть йому ближчі до його ву$ ха. А де ж твій, президенте, ха$ рактер, де твоя позиція, де вреш$ ті, Україна і українці, які зробили тебе президентом? Повіривши тобі, боролися за тебе, голосува$ ли за тебе і сподівалися, що на$ решті держава піде справді укра$ їнським шляхом, Закон, а не “по$ нятія”, стане над усим, настане порозуміння в державі, й заживе наш люд заможно і щасливо. Ук$ раїна знову втратила шанс на від$ родження. І коли вже з’явиться в нас свій український Вашингтон? – болісно закінчив.
*** Таких зустрічей у нас було ба$ гато: на Житомирщині в Базарі на вшануванні полеглих воїнів УНР у Другому Зимовому поході 1921 року (останній раз бачились у 2018 році), у Києві під час різ$ них оказій, найчастіше – на просвітянських зібраннях Голов$ ної ради “Просвіти”. І з прикріс$ тю доводилося зазначати, що справи наші українські з кожним роком і новим президентом лише погіршуються. І хтозна чим усе завершиться… Хочу звернути увагу на ще од$ ну рису характеру Дмитра Васи$ льовича, його подієву, історичну передбачуваність, уміння загля$ нути крізь імлу років. Особливо яскраво це проступає в деяких поезіях, зокрема, в такій, як наз$ ва цієї статті: Знов Москва розпинає народ, Що повстав за свободу свою. Знов закутих в залізо заброд Зустрічає чеченець в бою. Двоголовий орел в два дзьоби П’є чеченськую праведну кров. Ну, а ми мовчимо, як раби, Що позбулись недавніх оков. То фальшивої волі мораль, Річ лукава, одіта в брехню: Та прийде знахабнілий москаль І до нас, як зруйнує Чечню. Прометею, кривава красо, Ти від ката пощади не жди.
Незабутні · “Як жаль, що таких Патріотів, Професіоналів, просто Порядних Особистостей стає все менше”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Може, тільки хлопчина з УНСО Принесе тобі в жмені води. А Європа, та курва стара, Надивлятися буде здалік, Як наповниться кров’ю Кура, І всі русла зросійщених рік. Буде лиця ховати в вуаль, Видавати за жар порохню. Та прийде знахабнілий москаль І в Париж, як зруйнує Чечню. Там – вогонь. У вогні — Прометей. Люди, гляньте, там діють кати! Я кричу, й порятунку нема, Бачу лише глухі животи. 1997 р. Звернімо увагу на дату напи$ сання вірша. Тоді московський двоголовий хижак розтерзав ли$ ше Чечню, а Д. Павличко вже прямо вказував, що “наповнить$ ся кров’ю Кура, і всі русла зросій$ щених рік”. А це прямий натяк на майбутню російсько-грузинську війну 2008 року, на російсько$ молдовську війну (Придніс$ тров’я) і , врешті, на нинішню ро$ сійсько-українську війну (та прийде знахабнілий москаль і до нас). Але його крику ніхто не хо$ тів чути – навіщо чуже горе? Пле$ те чоловік якісь хармани, чи вар$ то звертати на них увагу? А варто було! Бо той вірш – наче про нас, теперішній час, ко$ ли знахабнілий москаль пішов великою війною на Україну, бо “Європа, та курва стара”, і весь демократичний світ не звернули увагу на зруйновану, знищену Чечню, Грузію, Молдову (При$ дністров’я), загарбаний у лютому 2014 року наш Крим, розпочату війну проти України на Донбасі навесні того ж року. Тож знахаб$ нілий москаль розцінив свої за$ гарбницькі дії як мовчазне схва$ лення його агресивної політики, і 24 лютого 2022 року розпочав повномасштабну війну проти Ук$ раїни, кинувши проти нас усю свою військову потугу, яку готу$ вав останні 20 років. А керівництво, уряди України, що змінювали один одного три де$ сятки літ підряд, усе вірили моска$ лям, усе клялися їм у вічній друж$ бі, усе намагалися догодити. Ба на$ віть наша офіційна державна вій$ ськова доктрина стверджувала, що наш ворог – на Заході, а наш друг – на Сході, тобто, расєя – матуш$ ка. Яка, до всього, офіційно чис$ лилась “гарантом” нашої безпеки. Тож хахли – малороси всіляко прогиналися перед Москвою, аби лише не розгнівити “старшого брата” – загарбника-терориста. Влада присипляла нашу пиль$ ність, аби збудити її раптово бом$ бовими нападами на наші міста (іна Житомир також) вранці 24 лю$ того. Сталось, як свого часу перед$ бачав наш славетний Тарас Шев$ ченко: Та не однаково мені, Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її окраденую збудять… Ох, неоднаково мені. Майже як по-писаному й ста$ лось: присипляли нашу націо$ нальну пильність лукаві люди на вершинах влади. А деякі з висо$ копосадовців довго, з великою запопадливістю і сподіваннями шукали “миру в очах путіна”. Добре, хоч потім прозріли. А от Україна будиться в огні війни майже два роки! Зазнала величезних руйнацій, незчислен$ них жертв, наруги, втрат. Війна триває, і хижий імпер$ ський птах “в два дзьоби” вже п’є українську праведну кров. От і не вір після цього поетам$ ясновидцям. Одним із таких був Дмитро Павличко.
Микола ТИМОШИК
Далеко не кожен із немалого кола українських учених-гумані$ таріїв може похвалися воістину масштабними мірками своєї впізнаваності й авторитетності. В Європі й Америці, де живуть роз$ сіяні великі анклави українців, мало залишилося країн, в універ$ ситетах і науково-освітніх цен$ трах яких не виступав би Дмитро Власович із своїми доповідями чи промовами, у бібліотеках яких не було б книг цього автора. А книг цих досі вийшло понад пів сотні. Чи не в кожному українсько$ му домі знають голос Дмитра Власовича як багатолітнього ве$ дучого авторських програм із на$ ціональної культури, богослов’я, сакрального мистецтва. Що ж до його непроминаль$ них книжкових текстів, то мало знайдеться таких граней упослі$ дженої владою, але ствердженої гуртом ентузіастів-одержимців у діаспорі й Україні українознавчої науки, де можна обійтися без ци$ тат цього автора. Важко знайти також у нас україноцентричну га$
Анатолій КОВАЛЬЧУК, учасник боротьби за незалежність України
Леонтій Сандуляк був різно$ бічно обдарованою особистістю: доктором медичних наук, профе$ сором, одним із співавторів тексту Акта проголошення незалежності України, дипломатом, першим послом України в Румунії. А та$ кож – педагогом, екологом, жур$ налістом, громадським діячем. Мені випала щаслива можли$ вість належати до числа прияте$ лів Л. Сандуляка. Познайомили$ ся ми на початку літа 2004 року і впродовж майже двох десятиліть підтримувати добрі, дружні сто$ сунки. Він належав до державників, які чітко усвідомлювали: Україна гостро потребує нового європей$ ського рівня влади. Отже, й пат$ ріотичних, професіональних, мо$ ральних, енергійних політиків та управлінців. Був переконаний: на зміну тодішнім і нинішнім очіль$ никам (часто особам з каламут$ ним минулим, некомпетентним, але загребущим, корумпованим, байдужим до людей та України) мають прийти управлінці євро$ пейського рівня. Особи високо$ моральні, освічені, україноцен$ тричні. Тому дбав про навчання й виховання молоді – української за духом і світоглядом. Категорично не сприймав фальші, лицемірства, чванства, користолюбства. Адже бездухов$ ні, малоосвічені, корисливі поса$ довці, в поведінці яких поєдну$ ється зневага до “нижчих” й огидне “кирпо-гнучкошиєнство” перед “вищими”, дискредитують владу й Українську державу. Леонтій Сандуляк мав дар фі$ зіономіста. Спостерігаючи за незнайомою людиною, її мімі$ кою, жестами, слухаючи мову, він безпомильно міг сказати, хто пе$ ред ним: інтелектуал, духовна особистість чи невіглас; чесна й порядна людина чи крутій, шах$ рай і лицемір; борець за правду чи пристосуванець. Був високим, сильним, проте лагідним і добрим. У його спокій$ ному голосі відчувалися впевне$ ність і доброзичливість. На об$ личчі часом з’являлася усмішка.
зету (хоча із центральних їх у нас було небагато), редакція якої не прагнула б взяти у нього інтерв’ю чи вмістити на своїх сторінках його чергову рецензію чи публі$ цистичну статтю. Професор Степовик ніколи не прагнув промоціювати чи рек$ ламувати себе. Він ніколи не ці$ кавився своїми рейтингами гугл$ академії, не пнувся за гроші в скопуси, не працював на догоду тимчасовій кон’юнктурі. Він ніколи не вів своїх сторі$ нок у соцмережах. Не раз казав, що то порожня трата часу, який із роками стікає в пісок скоріше. Він принципово не дивився ан$ тиукраїнської за сутністю нашої телевізії, не входив у безплідні дискусії з опонентами. Просто займався тим, що віддавна любив і чому служив усе життя, – Украї$ ні, українській науці, Українській церкві. Починав як журналіст (хоча й у різні часи, але ми вчилися на одному факультеті журналістики Шевченкового університету), а став професором, академіком, здобув три докторати. До того ж такі, які за свій чітко вираже$ ний українознавчий слід не визнавала москва, а визнали університети на Заході. Бага$ то років спілкуючися з Дмит$ ром Степовиком, я маю усі підстави думати, що цей чо$ ловік, виходець із сільської житомирської глибинки, зро$ зумів ще з юних літ важли$ вість постійної мозольної праці для України. В особі Дмитра Степовика україн$ ський загал може мати не ли$ ше приклад, а й взірець: як треба працювати для України. Дмитро Власович не мав власних дітей. Але як за рідних дітей він вважав кожну з написаних, лише одноосібно, своїх книг. В останні роки взявся за ме$ муаристику. Попередньо складе$ ний план-проспект, деталі якого зі мною не раз обговорював, “ви$ тягував” на три томи. І він їх на$ писав. Втілювати цей проєкт взя$ лося видавництво “Дніпро”. Світ побачили два томи: 2022 року – “З Україною в серці”, 2023$го – “Європа очима українця”. Засла$ ну до друку книгу вражень від ба$
гаторазових поїздок на амери$ канський континент він уже не триматиме у своїх руках… Пишаюся давньою дружбою з цією неординарною Особистіс$ тю, яка так багато вплинула на мої наукові, професійні і житей$ ські орієнтири. Як жаль, що та$ ких одержимих справою Патріо$ тів, Професіоналів, просто По$ рядних Особистостей стає все менше. Детальніше: Микола Тимо$ шик. Дмитро Степовик: Життя й наукова діяльність. – Київ: Ар$ хангельський Глас, 2008. – 536 с.
28 січня на 86-му році життя відійшов у вічність професор Дмитро Власович Степовик. Україна втратила неординарну Особистість.
Незабутні · “Як жаль, що таких Патріотів, Професіоналів, просто Порядних Особистостей стає все менше”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ На 87-му році діяльного і змістовного суспільно-корисного життя відійшов у вічність Леонтій Сандуляк – відомий український науковець, державотворець, політичний і громадський діяч. Сумна подія сталася в с. Велика Стариця Бориспільського району, де останні чверть століття він скромно проживав і творчо працював.
У розмові він нікого не переби$ вав, не критикував. Не намагався перебувати в центрі уваги това$ риства. Хоча був ерудитом та ен$ циклопедистом, надзвичайно ці$ кавим співрозмовником. Як медик Леонтій Сандуляк упевнено пройшов усі щаблі про$ фесійного зростання. Син неза$ можних селян-буковинців, він долав свій шлях самотужки, по$ кладаючись на власні здібності й наполегливість. Після сільської семирічки закінчив Чернівецьку фельдшерсько-акушерську шко$ лу, служив у війську. Закінчивши Чернівецький медичний інсти$ тут, навчався в аспірантурі. У віці 32 років захистив кандидатську дисертацію. У 46 років став док$ тором медичних наук. Захищена в Київському НДІ ендокриноло$ гії дисертація містила важливе відкриття, яким Леонтій Санду$ ляк започаткував новий науко$ вий напрямок в ендокринології. Упродовж 1972–1997 рр. пра$ цював у Чернівецькому держав$ ному університеті на посадах ст. викладача, доцента і професора. У середині 1980$х рр., крім нау$ кової і викладацької діяльності, Л. Сандуляк активно долучився до громадської діяльності. Завдя$ ки послідовній демократичній і непохитній проукраїнській пози$ ції здобув великий авторитет се$ ред викладачів і студентів універ$ ситету, а також серед буковин$ ської громадськості. Навесні 1989 року на альтернативних засадах, у результаті непростої, але чесної боротьби Л. Сандуляк був обра$ ний депутатом ВР СРСР. Як на$ родний депутат був активним членом Міжрегіональної демок$ ратичної групи (опозиційної до компартійної більшості), очоле$ ної академіком Д. Сахаровим. Мені вдалося вперше побачи$ ти й почути Леонтія Івановича у вересні 1989 р. на установчому з’їзді Народного Руху Украї$ ни. Адже він належав до твор$ ців цієї найбільш масової в новітній історії громадсько$ політичної організації, яка ві$ діграла вирішальну роль у спрямуванні співвітчизників на боротьбу за відновлення Української держави. Л. Сан$ дуляк був одним із засновни$ ків і першим головою Черні$ вецької крайової організації НРУ. Він належав до числа за$ чинателів масового природо$ захисного руху в Україні. Став першим головою екологічної ор$ ганізації “Зелений світ Букови$ ни”. Був співзасновником Укра$ їнської екологічної асоціації “Зе$ лений світ” і її співголовою. На$ лежав до засновників Партії зеле$ них України й 1992 р. був обра$ ний її головою. Шкода, що ПЗУ не ввела його до прохідної части$ ни партійного списку й на парла$ ментських виборах 1998 р. Леон$ тій Іванович не став народним депутатом. Його розум, знання, багатий досвід наукової, політич$ ної і громадської діяльності, ши$ рокі міжнародні знайомства зна$ добилися б у той час Верховній Раді України. Ми зустрічалися здебільшого на громадських і політичних ак$ ціях у Борисполі й Києві. Іноді – на патріотичних заходах у Борис$ пільському інституті муніципаль$ ного менеджменту при МАУП, де Леонтій Іванович працював про$ фесором і проректором з націо$ нально-патріотичного виховання студентів. Бував у нього вдома, жив він доволі скромно. За моїми спостереженнями, багато рис характеру Леонтія Іва$ новича були природжені, але значна кількість важливих люд$ ських якостей, безумовно, набу$ та. Вони сформувалися в непов$ торному духовно-культурному й інтелектуальному середовищі Чернівців. На характер Леонтія Іванови$ ча також вплинула багаторічна педагогічно-викладацька діяль$ ність. Він був мудрим і дуже про$ никливим. Добрим знавцем люд$ ських душ. Умів читати людей “між рядками”. Леонтій Сандуляк щиро й са$ мовіддано служив українському народові, вітчизняній науці й Ук$ раїнській державі. Якось у сере$ довищі друзів він жартома сказав з приводу свого походження: “Я – українець, але прямий нащадок стародавніх римлян”. І справді: зростом, поставою і жестами він нагадував римського сенатора з давніх скульптурних зображень. А можливо, навіть котрогось із знаменитих імператорів. Присут$ ні оцінили дотепний вислів, за$ аплодували і потиснули його мо$ гутню правицю. Леонтій Сандуляк гідно й чес$ но пройшов відміряний Богом і долею життєвий шлях. Долав йо$ го в щоденній праці й наполегли$ вій боротьбі за утвердження в ук$ раїнському суспільстві націо$ нальних і морально-етичних цін$ ностей, міжнародно-визнаних демократичних і правових стан$ дартів. Залишив після себе багато добре зроблених справ і добру пам’ять сучасників.
Письменники і час · “Леся Українка не народилася одразу тією, якою ми її знаємо. Як сама зізнавалася, вона зарано вийшла на поле літератури”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Цього року серед претендентів на лавреатство найпрестижнішої державної премії в гуманітарній сфері – Національної премії України імені Тараса Шевченка – була літературна розвідка відомої літературознавиці і культуролога, доктора філологічних наук, професора, завідувачки відділу теорії літератури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, член-кореспондента НАН України Тамари Гундорової. Вона є авторкою знакових книжок: “Femina melancholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської”, “Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодернізм”, “Франко і/не Каменяр”, “Кітч і література. Травестії”, “Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми” та ін. Тематика, яка ґрунтовно досліджується в науковій праці Тамарою Гундоровою, докорінно відрізняється від подібних літературознавчих робіт, левова частка яких припадає на радянський період, коли виблискували імена Віталія Святовця, Івана Семенчука, Олега Бабишкіна, Анатолія Погрібного, Василя Яременка й низки інших не менш відомих літературознавців. Напевно, вперше запропоновано альтернативний підхід у висвітленні життя і творчості найяскравішої української поетеси кінця ХІХ – початку ХХ століть, літературний спадок якої надзвичайно складно переоцінити.
Тарас Головко: – Ваша нова книжка “Леся Українка. Книги Сивілли”, яка минулого року побачила світ у видавництві “Віват” у серії “Гордість нації”, втілює абсолютно новий підхід до переосмислення як біографії, так і творчості видатної української літераторки. Найбільше вражає те, що ламаються певні канони й стереотипи, дбайливо культивовані в попередні десятиліття вашими колегами-літературознавцями. Тамара Гундорова: – Я розпочала писати свою книгу про Лесю Українку цілком несподівано для себе і не планувала раніше це робити. Але прийшов момент, коли я мусила знайти відповідь на питання, яке підсвідомо існувало для мене завжди: що зробило Лесю Українку такою, якою ми її знаємо? Це був якийсь виклик для мене, я мусила знайти відповідь для себе і щось змінити для інших у розумінні життя й творчості письменниці. Загалом ми постійно доростаємо до Лесі Українки, бо так само, як формується і виховується її читач, виховується і її дослідник. Колись, у 1920$х, Микола Зеров сказав, що читач Лесі вже народився, тож можна видавати повноцінне зі$ брання її творів. Можливо, я лише зараз доросла (чи доростаю?) до того, щоб досліджувати її. Леся Українка не народилася одразу тією, якою ми її знаємо. Як сама зізнавалася, вона зарано вийшла на поле літератури, точ$ ніше, її привела (чи виштовхну$ ла) туди її мати – письменниця Олена Пчілка. Щоб стати справж$ ньою письменницею, вона мала навчитися не лише віршувати, але й відірватися від свого украї$ нофільського середовища, яке її сформувало і виховало. Тобто символічно перерости його. Важ$ ливо знайти те місце, яке дало б їй свободу і стимулювало постій$ но творити саму себе. Як це не парадоксально, але це була її не$ дуга, яка познайомила з інакши$ ми світами, виховала її іншою, зробила особистістю номадного (мандрівного) типу. Леся Українка сама говорила, що перетворюється на привид, бачить усе немов з перспективи, постійно існує між світами, з наближенням і віддаленням від свого рідного. Такою є позиція модерного суб’єкта – перебувати в русі, творити різні ідентичності, змінювати їх, існувати між світа$ ми, націями, статями, расами. Більшу частину свого життя письменниця прожила поза ме$ жами України – то на лікуванні й курортах у Криму, Італії, Єгипті, то мешкаючи з чоловіком у Грузії. Що я намагалася змінити, так це, з одного боку, однозначну мі$ фологізацію її постаті – соцреа$ лістичну, націоналістичну чи фе$ міністичну, з іншого – її приміти$ візацію і гламуризацію, що ство$ рює наближений до сучасності імідж письменниці в межах попу$ лярної культури. Мені бракує хо$ рошої біографії Лесі Українки. Що там говорити, у нас немає хо$ рошої біографії навіть Шевченка! У студентські роки я перед$ плачувала 12$томне видання тво$ рів Лесі Українки, купуючи зі своєї стипендії том за томом. Пригадую, що на останні томи листування я не могла знайти кошти і змушена була відмовити$ ся від них. І досі це видання сто$ їть у мене на полицях без остан$ ніх двох томів. Це те, що я втра$ тила і що мене найдужче цікави$ ло. Приблизно тоді ж я перечита$ ла листи Лесі Українки і була ошелешена огромом її знань, іро$ нізмом, амплітудою емоцій. У мене також лишилося – і роками поглиблювалося – від$ чуття, що наблизитися до розу$ міння особистості письменниці можна, почавши говорити про її життєвий світ, де хвороба, на жаль, відіграла велику роль. Про хворобу згадували всі, хто писав про Лесю Українку, але скоро$ мовкою. Головним чином наго$ лошували, що вона не могла на$ далі грати на своєму улюбленому музичному інструменті. Таким чином хворобу перетворювали на “маленьку дитячу жертву”. У ра$ дянські часи це трактувалося ще й через героїзацію – от як героїч$ но письменниця переборола не$ дугу і навіть цікавилася соціаліз$ мом та писала про робітників. Я хотіла говорити про недугу спо$ кійно, не як про випадковий ґандж і щось соромне, про що мовиться скоромовкою і в іпоста$ сі жертви, а як про постійну умо$ ву буття, що ускладнювала життя, а іноді робила його просто не$ стерпним, але водночас змінюва$ ла не лише характер, а й спосіб мислення. До речі, ми звикли ба$ чити і говорити про хворобу Фрі$ ди Кало, але ніколи не могли доз$ волити собі говорити так само про Лесю, хоча вони пережили подібні ситуації. – Наскільки складно було розібратися в душевному стані головної героїні розповіді, що постійно змінювався у процесі загострення хронічної хвороби? Як випливає з вашої розповіді, саме це балансування між життям і смертю давало Лесі Українці колосальну енергію створювати талановиті твори… – Ви називаєте Лесю Україн$ ку “головною героїнею розпові$ ді”, і це важливо. Мені хотілося писати про Ларису Косач-Квітку, але я постійно ловила себе на то$ му, що мушу говорити про Лесю Українку. Письменниця обрала собі творче ім’я “Леся Українка”, яке мати дала їй у дитинстві, і не змінила його до кінця життя. Очевидно, це було свідомим рі$ шенням. Я знаю дискусії щодо того, що це ім’я інфантилізує письменницю, що треба назива$ ти її повним ім’ям. Так, у листах вона постає просто Лесею, донь$ кою, сестрою, подругою — осо$ бистістю, яка в паспорті пишеть$ ся Лариса Косач-Квітка чи Лари$ са Квітка. Але я писала про її публічну іпостась, про культурну героїню, відому під іменем “Леся Україн$ ка”. Кілька разів упродовж робо$ ти над рукописом я змінювала написання імені – з Лесі Україн$ ки на Косач і навпаки. Зрештою, я хотіла назвати книжку “Та, що назвалася Лесею Українкою” і го$ ворити про обидвох – і Лесю Ук$ раїнку, і Ларису Косач, а також про те, де вони є однією іпостас$ сю, а де – ні. Про всі перипетії, пов’язані з хворобою, пише сама Лариса Ко$ сач і говорять її рідні. Як пись$ менниця, вона робить хворобу об’єктом розповіді нечасто. Чи не найсильніше ця тема звучить у ранньому оповіданні “Голосні пісні”, що має сильний автотема$ тичний характер (імовірно, опо$ відання відбиває почуття самої Лесі та її стосунки з Нестором Гамбарашвілі) і де йдеться про стигматизацію “інакшості” через хворобу. В оповіданні прекрасна молода дівчина Настуся, музично обдарована, з довгою розкішною косою, має великий горб, який відрізняє її від інших людей. Та$ ких не прийнято кохати, їх можна лише жаліти – такий присуд ви$ носить суспільство подібним лю$ дям. Прикметно, що на темі недуги письменниця надалі не наголо$ шує у творах, хоча насправді її ос$ новні улюблені героїні – одержи$ мі, тобто з точки зору суспільства – божевільні, хворі. Так назива$ ють Кассандру, Міріам, такою є Долорес. Та й Мавка в міру на$ ближення до людей стає хворою. Так Леся Українка символізує і вписує свою хворобу в тексти. – У книжці проведена цікава паралель між Лесею Українкою й окремими європейськими письменниками, котрі так само страждали на ту чи іншу недугу. А далі водному з розділів прозвучала думка: тільки хвора людина є повноцінною, здатною зрозуміти сенс буття. Про що, власне, йдеться? – Оскільки недуга ламала звичні уявлення та норми того життя, яке могла би мати Лариса Косач, якби була цілком здоро$ вою, вона шукала пояснення і прагнула зрозуміти, що значить бути недужою та як з цим жити. Звісно, її цікавили й інші з подіб$ ними проблемами. Було зрозумі$ ло, що багато хто з письменників страждав на ту чи іншу недугу. І, як це не парадоксально, але саме хвороба часом сприяла тому, що народжувалися геніальні речі. Тож Лариса Косач робить для се$ бе висновок: “то не талант, що гине від туберкульозу чи істерії”, і, можливо, недуга дає їй можли$ вості, яких немає “в інших, здо$ рових людей”. Ще з молодих років її приваб$ лює поезія Гайнріха Гайне, якого вона знає, любить і перекладає. Очевидно, їй було відомо, що ні$ мецький поет все життя страждав від різних недуг – неврастенії, розсіяного склерозу, був паралі$ зований, осліп тощо. Останні 10 років життя він провів прикутим до ліжка і називав його “матрас$ ною могилою”. Про ці речі зазви$ чай ніхто не говорить, автори постають перед читачами безті$ лесними янголами. Однак Леся Українка двічі цитує слова Гайне, пов’язані з хворобою: вона пов$ торює його слова про те, що,
Тамара Гундорова мовляв, колись серед найбільших страждань згадають і моє, а також вкладає в уста героїні “Блакитної троянди” слова Гайне про те, що лише хвора людина є справ$ жньою. Леся так само іронічно сприймала власну недугу і, про$ лежавши кілька місяців на роз$ тяжці в ліжку з хворою ногою, називає її “подлою ногою”, до якої прив’язана її Муза. Але мож$ на знайти випадки, коли вона прямо називає себе “інвалідом”. Думаю, що слова про хвору лю$ дину як “справжню людину” вар$ то сприймати передусім у сенсі того, що страждання відкривають розуміння чужих характерів і бо$ лю, але також і в тому сенсі, що недужій людині відкрита цінність самого життя. Важливо також за$ уважити, що саме з кінця ХІХ століття в культуру й літературу потужно входить біологізм, лю$ дина постає тілесною, фізіологія і психіатрія починають служити ґрунтом для художньої образнос$ ті. Про це я багато пишу у своїй книзі. Леся Українка часто говорить про смерть і про те, як “омовити” смерть – Драгоманова, Мержин$ ського, брата Михайла. Понад те, творчість для неї також пов’язана зі смертю. Вона прориває обо$ лонку видимого, веде в потойбіч$ не, говорить з тінями, є погра$ ничною екзистенціальною ситуа$ цією. Оце занурення в буття, проривання матерії буттєвості ми часто бачимо у її творчості. Вона зізнається, що кидається у творчі нетрі світових тем із “погордою до смерті”, куди українські авто$ ри побоюються заходити. Справ$ ді, її “Одержима” чи “Кассандра” є найвищою мірою трагічними текстами, вони пронизані трагіч$ ним божевіллям, зрідні тому, що у Ніцше. – Чи виявляла Леся Українка об’єктивність в оцінці політичних поглядів її дядька – Михайла Драгоманова – у питанні майбутнього державного устрою України, захищаючи його від дошкульної критики Івана Франка? – Дискусія Лесі Українки з Франком дуже цікава. Я хочу звернути увагу, що після смерті Драгоманова вона відчуває себе наступницею його ідей і називає себе “драгоманівкою”. Вона та$ кож захищає пам’ять дядька від
Письменники і час · “Вона писала так само болісно, як жінка, що народжує в муках, і хорувала після закінчення кожної великої речі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
закидів, які робить Франко у бік Драгоманова. Стосунки Франка з Драгомановим досить складні, після смерті останнього Франко розпочинає гостро критикувати його і водночас зізнається у при$ гноблюючій владі свого вчителя, котрий як супер-его, як всесиль$ ний Батько майже паралізував його. Я про все це пишу у зв’язку з “Каменярами” у своїй книзі про Франка. Леся Українка в цей час пов’язана з соціал-демократич$ ним рухом через Михайла Кри$ винюка і обстоює ідею, що сво$ бода України лежить у руслі за$ гальнополітичної боротьби проти російського самодержавства. На$ томість Франко вже перейшов період захоплення соціалізмом і розвиває радикальні ідеї, орієн$ туючись на селянство, свідому національну інтелігенцію і про$ світництво. Відтак він говорить, що українцям замість іти, як на$ родовольці, боротися з росій$ ською тиранією, варто брати приклад з прибалтійських наро$ дів, які зайнялися політичною освітою і вихованням нації. Леся орієнтувалася на робіт$ ників та політичну боротьбу, до певної міри повторюючи обще$ російські ідеї дядька, і висміюва$ ла Франка за те, що той під наці$ єю розуміє передусім селянство. Це був епізод політичних розго$ лосів всередині українського сус$ пільно-політичного руху. По суті, відгомони цих ідей маємо і пізні$ ше, в ХХ столітті. А Леся Україн$ ка згодом відходить від своїх со$ ціалістичних ідей і від політичної активності, куди настійливо ске$ ровував Драгоманов. Можливо, ми втратили її як політичного ді$ яча, але здобули як геніальну письменницю. – Чи поділяла Лариса Косач погляди Михайла Павлика, що стосувались “вільної любові”, проповідуваної ним, зокрема, в оповіданні “Ребенщукова Тетяна”, за що він ще й отримав термін ув’язнення? – “Ребенщикова Тетяна” — оповідання Павлика 1878 року, за яке він навіть відбув арешт, було революційним на свій час і під$ носило питання про право жінки розірвати шлюб, якщо чоловік немилий. Його вислів “парувати$ ся, як птахи” трактувався саме в сенсі “вільної любові”. Чи сприймала Леся Українка текст саме так – невідомо. Але вона також і у своєму житті, і у власних творах порушувала суспільні й патріархальні табу щодо любові та шлюбу. Вона на$ зивала всі свої любові “не$ нормальними”, і вони бу$ ли такими з позиції тради$ ційної моралі. Леся поїхала доглядати хворого Сергія Мержинського як това$ ришка, не наречена і не дружина, а в її родині був великий скандал щодо цього рішення. Вона була пов’язана глибокою друж$ бою, що нагадує гомоеро$ тичну філію, з Ольгою Ко$ билянською. Як визнавала Олена Пчілка після смерті доньки в листі до Коби$ лянської – “вона справді Вас любила”. Леся жила з Климен$ том Квіткою в цивільному шлюбі і лише майже через сім років, змилосердив$ шись на батьківські про$ хання, взяла з ним (знач$
ною мірою формально) церков$ ний шлюб. Героїня Лесі Українки у “Блакитній троянді” пропонує платонічну любов Оресту, боя$ чись спадкового божевілля, але сама ж стає жертвою такої “не$ нормальної” любові. Особливою любов’ю-дружбою і самопожерт$ вою пов’язані між собою Руфін і Прісцілла у багато в чому автобіо$ графічній однойменній драмі Ле$ сі Українки. Одне можна з пев$ ністю сказати, що і Павлик, і Ле$ ся долучилися до реформи інсти$ туції шлюбу. Однак трактування любові у письменниці було знач$ но глибшим і концептуальнішим, ніж “вільна любов”. Вона розгля$ дала інтимні стосунки також як дружні, побудовані на взаєморо$ зумінні і підтримці обох статей. – Смерть Сергія Мержинського зблизила Лесю Українкою з Ольгою Кобилянською. Ви спробували розкрити таємниці стосунків між цими двома обдарованими жінками, спираючись на їхнє листування. Чи не здається вам, що тим самим ви дещо десакралізували поетесу, наважившись відверто говорити про інтимне? – Як я говорила, у нас занед$ бана біографістика. Наші пись$ менники постають без приватно$ го життя, наче у вакуумі. А навіть коли фактів досить, вони часто зводяться до анекдотів і фрагмен$ тарних історій. Між тим хороша біографія – це складна річ, яка передбачає не лише досконале знання фактів, реалій та контек$ стів, але й вміння концептуально побудувати життєвий світ пись$ менника, включно з творчою іс$ торією. Моя мета – не дошукуватися інтиму в стосунках Лесі Українки з Кобилянською, Мержинським чи Квіткою, а простежити, як складалися їхні особисті стосун$ ки з погляду комунікативного, смислового, що вони додавали до її життєвого світу, які моральні, емоційні і естетико-творчі ефек$ ти мали для світогляду і творчос$ ті. Коли я говорю про дискурсив$ ний романс у листах між Лесею і Кобилянською, я говорю про ро$ зуміння, товаришування, про право жінки виявляти публічно свої почуття, про творчість і жі$ ночу жертовність. Я не думаю, що десакралізую образ Лесі Українки, хоча певний
Леся Українка й Ольга Кобилянська підривний момент у моїх розпо$ відях існує. Загалом сакралізація як така мені чужа, вона цікава ли$ ше як ідеологічна чи політична тенденція чи як самоконструю$ вання (у випадку Шевченка чи Франка). Уявляю, як би сама письменниця іронізувала з при$ воду її сакралізації. Якщо хтось із наших письменників і був само$ іронічним, критично мислячим та інтелектуальним, то це саме Леся Українка. – Ось ця дружба-любов між двома подругами, на вашу думку, сублімувалася в “Лісовій пісні”, а сам образ Кобилянської відлунює в таких літературних героїнях, як Кассандра, Долорес, Йоганна, Халіджа, Мавка. До слова, у книжці вміщено світлину Климента Васильовича Квітки – чоловіка Лариси Косач. Чому він трохи “випадає” з фабули книжки, адже він так само, як і Ольга Кобилянська, напевно ж, залучався до творчого процесу його дружиною? – Ви маєте рацію. Я оминула деякі контек$ сти й постаті, наприк$ лад, Климентія Квітки. Я сподіваюся колись ще дописати ті розділи, яких — я свідома цього — бракує. Один із них – стосунки з Квіткою, хо$ ча насправді мене ціка$ вить, окрім їхньої при$ ватної історії, питання ширше, а саме товари$ шування Лесі з чолові$ ками. Я трохи пишу про це – про спілкування з Драгомановим, Павли$ ком, про полеміку з Франком. Але я хочу по$ говорити про нові форми гендер$ них зв’язків, що формуються в українській культурі наприкінці ХІХ століття. Леся мала добрі то$ вариські стосунки з Мержин$ ським, Агатангелом Кримським, який пізніше навіть написав, що був у неї закоханий, з Михайлом Кривинюком, нареченим, а по$ тім чоловіком її сестри Ольги, Осипом Маковеєм, Гнатом Хот$ кевичем та іншими чоловіками. Це були нові форми стосунків, які з’явилися у молодшої генера$ ції українських письменників і були засновані на приязні та рів$ ноправності статей. Звертання “товаришу”, “товаришко” між собою добре ілюструють ці нові стосунки. – Як би ви інтерпретували слова Ігоря Костецького, що ігнорування особистого життя видатних українських письменників радянським літературознавством певним чином закривало сприйняття їхніх творів у зовнішньому світі, відтак їхні дослідження були лише для внутрішнього користування? – Так, радянське літера$ турознавство творило сим$ волічні міфологізовані біог$ рафії, які повинні були бути однозначними і прозори$ ми, а також прочитуватися ідеологічно, в межах внут$ рішнього вжитку. Іншими словами: нічого зайвого, без подробиць, з великими, так би мовити, ідеологічни$ ми наративами. Основні зних: Леся Українка “хворі$ ла” (як це відбилося на її житті і творчості — замов$ чувалося), писала “для ді$ тей” (хоча вона класичний приклад письма “не для ді$
тей” у розумінні діаспорця Юрія Шевельова), була “другом робіт$ ників” (тим самим закарбовува$ лася її причетність до соціаліс$ тичного руху як один із основних маркерів її особистості). А ще любила народну пісню і написала фольклорну “Лісову пісню”. Зрештою, з радянських часів досі живе “Премія Кабінету Мі$ ністрів України імені Лесі Укра$ їнки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва” в 20 тис. грн. Смішна ціна геніальнос$ ті Лесі Українки, так само, як і смішно-трагічне те, що Леся Ук$ раїнка пошанована лише за “тво$ ри для дітей та юнацтва”. До речі, ця премія збереглася до сьогодні. А одним із головних моментів, що спричинив появу такої премії, є гендерний. Така премія мала асоціюватися лише з жінкою-ма$ тір’ю, в жодному разі з чолові$ ком, бо це б випадало із загалом патріархальної моделі радянсько$
Леся Українка го суспільства. Зрештою, Лесю не звільнили від цієї ролі національ$ ної матері і по сьогодні. Тому мо$ жу сказати, що, на жаль, Леся все ще офіційно існує для “внутріш$ нього користування”. – У кінці книжки ви ґрунтовно аналізуєте такі твори Лесі Українки, як “Блакитна троянда”, “Одержима”, “Кассандра” і “Лісова пісня”. Чому ви принципово вважаєте, що ці твори могла написати лише жінка? – Звичайно, я говорю це ме$ тафорично, продовжуючи зізнан$ ня Лесі Українки про те, що “Лі$ сову пісню” могла написати ли$ ше жінка. Цю фразу можна сприймати і дуже есенціаліст$ ськи, а я б цього не хотіла. В часи Лесі, пов’язані з жіночою еман$ сипацією, фемінізмом, дискусія$ ми навколо “жіночої культури” (Зіммель), питання жіночої само$ реалізації стає одним із основ$ ним. Леся Українка говорила, між іншим, що вихід жінок у пуб$ лічну сферу лякає чоловіків на$ віть більше, ніж подружня зрада. Для неї писання також мало фемінні риси і було зрідні дітона$ родженню. Вона писала так само болісно, як жінка, що народжує в муках, і хорувала після закінчен$ ня кожної великої речі. Зрештою, метафорою “жіночої культури” є її Мавка. Саме в сенсі не натура$ лістичного розуміння статі, а фе$ номенологічного, що проростає з буттєвості, з екзистенційності жінки як соціокультурної осо$ бистості, я й говорю про те, що ці твори могла написати Леся Укра$ їнка як жінка. – У “Подяці”, вміщеній на одній з останніх сторінок видання, ви висловлюєте почуття вдячності ЗСУ за проявлений героїзм в обороні України, любов харків’янам за їхню незламність і стійкість у протистоянні ворогу, а ще – за можливість появи книжки в умовах російсько-української війни. У контексті сказаного яке ставлення було у Лесі Українки до російського імперіалізму і шовінізму за часів царської імперії? – Те, що книга з’явилася, для мене дуже важливо. Вона вийшла рівно рік тому у прифронтовому Харкові, хоча на початок повно$ масштабного вторгнення я дума$ ла, що вона, можливо, ніколи не з’явиться. Мені навіть пропону$ вали опублікувати її за кордоном, у Польщі, однак я не згодилася. Книга написана в Україні і нале$ жить саме тому простору, де на$ родилася, так само, як і я сама. Вихід книги став для мене симво$ лічним знаком. Допоки в Україні пишуться, видаються і читаються книги, ми існуємо як культура й історія. Тому я дякую ЗСУ за те, що боронять Україну, а значить – охороняють і наш культурний ар$ хів, і мою книжку також. Я закінчила працюва$ ти над нею саме перед повномасштабним вторг$ ненням. В останній вечір перед 23 лютого 2022 ро$ ку я надіслала до видав$ ництва відібрані до кни$ ги фото. Це була фінішна крапка в моїй роботі з видавництвом. На 26 лю$ того 2022 року була приз$ начена моя відеолекція$ презентація в Науковому товаристві імені Шев$ ченка у Нью-Йорку. Ор$ ганізатори запропонува$ ли скасувати її, але я не погодилася. Все мало бу$ ти так, як заплановано, це був мій спротив, мій протест проти війни і ствердження нас як нації, історії і культури. Тож під звуки бомб і виття сирени зі сво$ го помешкання на околиці Киє$ ва, за якихось п’ять кілометрів від Ірпеня, я розповідала про свою книжку і про Лесю. Думаю, що Леся Українка не була б здивована, що ця війна по$ чалася. Її антиімперські і антико$ лоніальні ідеї вражаюче виразно прочитуються сьогодні. Ними пронизані її вірші, статті, поеми. Вона говорила про стародавню Грецію під владою Риму, про ва$ вилонський полон, про співців, які стають мулярами, і про слово як зброю, маючи завжди на увазі долю рідної України під владою Російської імперії. Говорила про те, як гнітить її несвобода в рід$ ному домі, і називала себе “одні$ єю російською ув’язненою”. Са$ ме так у 1896 році вона підписала свого листа до французької лібе$ ральної інтелігенції, яка зібрала$ ся у Версалі вітати новообраного російського царя Миколу ІІ. За$ кінчує вона послання згадкою про російську “велич”. “Так, Ро$ сія величезна, голод, неосвіче$ ність, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця, і всі ці великі нещастя величезні, колосальні, грандіозні, – говорить вона. – (…) Приходьте ж, великі поети, великі артисти, подивитися на велич наших бастільських фор$ тець, зійдіть з естрад, здійміть ва$ ші котурни й огляньте нашу прекрасну в’язницю. (…) вона простора й її славне ім’я – Ро$ сія”. Ці слова Леся Українка мог$ ла б адресувати всім любителям “великої” російської культури і сьогодні.
Спілкувався Тарас ГОЛОВКО
Є така думка · “Комусь дуже не вигідне україноствердне якісне кіно, яке робить кожного з нас сильнішим”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Володимир ГОЛОТА, м. Київ
Минуло більше міся$ ця, як значну частину проукраїнської спільно$ ти в Україні та за її ме$ жами лихоманить від обурення і певного руй$ нування основ націо$ нального світогляду. Про що йдеться? 27 листопада 2023 року Комітет із Націо$ нальної премії України імені Тараса Шевченка вже в першому етапі від$ бору номінантів із заявле$ них чотирьох фільмів у категорії “Кіномистецтво” виштовхав за межі відбору повнометражну стрічку Олександра Денисенка “Тарас. Повернення”, перший художній фільм про Шевченка – політичного в’язня царського ре$ жиму. Отже, Комітет залишає в номінантах разюче антиукраїн$ ський фільм “Памфір”, а кіноше$ девр, що справді претендував на Шевченківську премію, – вилу$ чає. Подивімось хоча б оглядово на головного кіномистецького претендента на Шевченківську премію – художній фільм “Пам$ фір” режисера Сухолиткого-Соб$ чука. Я як громадянин України, приватний підприємець з 20$річ$ ним стажем, який живе в Україні, сплачує податки, волонтерить і донатить на ЗСУ, – проти, щоб “Памфіру” вручали найвищу державну нагороду й відзнаку. І я такий не єдиний. Моя позиція проста й аргу$ ментована: не можна на держав$ ному рівні відкрито і брутально вилучати достойний фільм про Тараса Шевченка і просувати до призового фіналу кінострічку про перемогу в Україні мафії та контрабандистів. Заперечте, якщо зможете. Заробітчанин із багаторічним стажем Леонід на прізвисько Памфір, повернувшись тимчасо$ во в рідне село приблизно у 2017 р., потрапляє в халепу з грошима через свого неповнолітнього си$ на. Щоб відшкодувати збитки від пожежі в розмірі 600 євро, він вдається до свого давнього конт$ рабандного промислу кінця 90$х, коли тягав на плечах цигарки в Румунію. Цим Памфір порушує свої обіцянки дружині й батькам: не повертатися до старого. Далі все покотилося до біди… У фільмі все погане і нічого хорошого, нема жодного пози$ тивного героя. Є неодноразове залучення до злочинної діяльнос$ ті неповнолітніх, ковтання стеро$ їдів і мастурбація в кадрі, мат-пе$ ремат, кохана дівчина – це, вияв$ ляється, “поїбуха” (дослівно, да$ руйте!), неестетичні сексуальні сцени, “лайфхаки” з перериван$ ня вагітності, крадіжки, свавілля й дика жорстокість охоронних органів, злочинна недолугість ук$ раїнських прикордонників, воро$ жі стосунки Памфіра з батьком, як писала Оксана Забужко про це кіно, – “люта злиденність та вбо$ жество” житла, села, місцевості, людей, примусове годування лай$ ном дітей загиблого в АТО захис$ ника України, групові бійки, все$ сильність місцевого мафіозного авторитета “Морди”, його без$ сумнівна перемога над Памфі$ ром, шантажування й залякуван$ ня, чіткі наративи і Леоніда, і фільму в цілому, що кращої долі дітям варто шукати в Західній Єв$ ропі, а не в Україні. І в кінці кіно – молода, перспективна, світла
“Памфір”
душею Україна в особі неповно$ літнього хлопця, який, дослухаю$ чись до порад свого нещасного батька, втрачаючи все і всіх, про$ повзає підземною норою через кордон у Румунію і там з підняти$ ми руками здається іноземним прикордонникам. Це останній кадр: Україна здається в полон. Далі темрява і титри. Це мої (далеко не всі) акцен$ ти, враження і сенси, які я поба$ чив у “Памфірі”. Весь фільм переслідує загаль$ ну мету: що гірше – то краще! Але навіщо це потрібно режисеру і сценаристу? А може, так наказа$ ли якісь ворожі до України за$ мовники кіно? Ще цікавий момент. Проук$ раїнської кінострічки “Тарас. Повернення” нема ніде на росій$ ських кіносайтах. І не буде, за$ певняю: не пропустять. Але не$ щодавно мені повідомили, що фільм Сухолиткого-Собчука є у вільному доступі на московит$ ських відеоресурсах. В Україні “Памфіра” безкоштовно ще не$ ма, а на Росії – є! Перевірив: є, дивись собі вільно, з повноцін$ ним перекладом на їхній “язик”. Хтось казатиме про екзотичні костюми, світлотіні в кіноопера$ торській роботі, автентичну му$ зику, артхауз, про ліхтар надії з-за плечей румунських військових. Все це лірика. А головне інше – те, що дуже легко заходить у під$ свідомість і впливає на світогляд людей. Ніхто не виходить після перегляду фільму натхненним і з вірою в добре майбутнє України. Після “Памфіра” вам потрібна буде реабілітація. Бо він – руй$ нівний за своєю сутністю, зара$ жає вірусом депресії та зневіри. Він переконує вас у лихому май$ бутньому нашої країни й нашого народу. Фільм умонтовує в підсві$ домість стереотипи мислення й поведінки: проти мафії не ставай, з України тікай, заробити гроші можна лише важкою працею за кордоном. “Памфір” – це поразка всього піднесеного й світлого, у що ви вірили. Він не славить, а ганьбить Україну перед світом. Звісно, це моє суб’єктивне бачення, і я можу помилятися. Але моє бачення перегукується з таким же сприйняттям тисяч ук$ раїнців, які переглянули стрічку. Звернімося разом до визна$ чення на офіційному сайті Комі$ тету з Національної премії Украї$ ни імені Тараса Шевченка, за що ж винагороджують визначні ук$ раїнські твори цією премією. Пункт 1. 2. на сторінці Комітету: “Національна премія присуджу$ ється за найвидатніші твори літе$ ратури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням українсько$ го народу, утверджують високі гу$ маністичні ідеали, збагачують іс$ торичну пам’ять народу, його на$ ціональну свідомість і самобут$ ність, спрямовані на державотво$
рення і демократизацію укра$ їнського суспільства”. У мене запитання: якими хоча б поодинокими ідеями, епізодами чи особливостями фільм “Памфір” відповідає цьому визначенню? Чи хоч одне словосполучення пун$ кту 1. 2. має стосунок до цьо$ го “кіномистецького” твору?! То чи правомірно вручати йо$ му Національну премію? Згідно з якими правилами? Щоб відзняти “Памфіра”, витратили 40 млн гривень (зних близько 22 млн – з держ$ бюджету України), потім роз$ рекламований скрізь прокат витягнув із кишень українців ще майже 12 млн. А тепер Шевчен$ ківський комітет хоче віддати цій шкідливій у багатьох сенсах для України кінострічці ще 429 тис. державних гривень в якості Пре$ мії? Проте не лише гроші беруться до уваги, а й морально-ідейне визнання фільму. І це найважли$ віше і найстрашніше – закласти в головах мільйонів українців сум’яття та викривлену збочену думку, що “Памфір” – це найдос$ тойніший кіношедевр, що чорне тепер – біле, що контрабандисти – герої, що в Україні у молоді не$ має майбутнього і треба “валити звідсіля за кордон” тощо. Чи мають право на існування такі фільми, як “Памфір”? Мож$ ливо. Але не під час тяжкої для України війни. Хіба десь через 20 років після нашої остаточної Пе$ ремоги над московією. Жодна країна за бюджетні кошти не створювала подібні са$ моруйнівні речі саме в роки свого запеклого військового протисто$ яння з ворогом. Пізніше – так. Але не під час війни. Такі фільми не мають винаго$ роджуватися найвищими держав$ ними преміями. Бо це неправиль$ но, це руйнує всіх і все.
“Тарас. Повернення” – тріумф українства і світла Мене вже більше місяця пригнічує когнітив$ ний дисонанс. Це як дурне нічне жахіття. Поясню. Понад 50 років у радянській, а потім і в незалежній Україні не знімали повномет$ ражної художньої стрічки про генія ук$ раїнського народу Та$ раса Шевченка. Ос$ таннім таким філь$ мом був “Сон” 1964 року режисера Володи$ мира Денисенка. Одне вже це ди$ вує. І ось, нарешті, в 2019 році, попри вибивання дозволів і бой$ котування завершальних робіт, режисер Олександр Денисенко, син видатного творця фільму “Сон”, народжує геніальну кіно$ картину про Шевченка з промо$ вистою назвою “Тарас. Повер$ нення”. Це історія про тримісяч$ ний період із життя в степах Ка$ захстану українського Мойсея Тараса Шевченка перед його звільненням із солдатської нево$ лі. Воістину, фільм, який зачаро$ вує з перших хвилин і не відпус$ кає до самого кінця. Вже від по$ чаткових кадрів по хребту біжить холодок, бо бачиш перед собою живого Тараса Шевченка: моло$ дого і жвавого, бунтівного і непо$ кірного, сумного і веселого. Так, ніби режисер та оператор сіли в машину часу і відзняли реального Тараса в 1857 році.
Забігаючи наперед, скажу, що кожен кадр, кожен короткий епі$ зод фільму відповідає вище вка$ заному визначенню в Пункті 1.2. Положення про Шевченківську премію. Тарас – безправний солдат царської армії, яка укорінилася в пустелі Мангистау, але він найві$ доміший військовий у тому гар$ нізоні, бо його на той момент уже знає вся імперія та й увесь світ. Майже всі офіцери ненавидять його, але бояться і поважають. Вони мріють, щоб із Тарасом ста$ лося щось погане, але не їхніми руками. Вони вже змушені сяк$ так розуміти українську мову, якою спілкується рядовий Шев$ ченко. “Горич” (скорочено від Григорович) – називають його друзі й діти. Навіть націлений в лоба пістоль не змушує Тараса принизити себе й тягнути руками капітанів чобіт. Горич прямо ди$ виться в очі п’яному знавіснілому солдафонові, в очі смерти, але не підкоряється. Він на рівних роз$ мовляє і з польським шляхтичем Мацеєм Мостовським, і з началь$ ником гарнізону Іраклієм Уско$ вим. Він вільно може спілкувати$ ся й польською, і казахською, і російською, але віддає перевагу рідній українській мові. Особли$ во хвилююче Денисенко передає взаємини Тараса з Агатою Уско$ вою, дружиною коменданта Но$ вопетровського форту, і з казах$ ською дівчиною Кизтумас (укра$ їнською – Катя), які закохані в геніальну й чисту душу українця. Це так трепетно і так лірично, практично на вістрі високого ко$ хання, і з абсолютною відсутніс$ тю еротичних сцен. Проте в кадрі реально іскрить від кожного по$ гляду, доторку рук чи подихів. Щоразу смакуєш і бачиш щось нове, хвилюєшся і вслуха$ єшся у стукіт свого серця, що б’ється в унісон із серцем Бориса Орлова, який геніально втілив у життя головну роль фільму, в уні$ сон з серцями Ганни Топчій (Ага$ ти) та Юрія Шульгана (Іраклія), Акнієт Оринтай (Каті). Навіть
“Тарас. Повернення”
негативна роль Богдана Бенюка, який зіграв “Дядька”, залишає в пам’яті чітке враження. Зачеплю тут мовне питання, бо не раз зустрічав претензії, що в оригінальному кадрі фільму чути забагато московитської. Але в цій кінострічці герої розмовляють чотирма мовами: українською, казахською, польською і росій$ ською. Поставлю зустрічне запи$ тання: а якою мовою розмовляли в армії російської імперії? Автор фільму відтворив це чесно на ек$ рані устами героїв. Ось що сам режисер каже з цього приводу: “Скажіть, як можна показати оцю драматур$ гічну колізію оцієї жахливої ан$ тилюдської армії, коли раптом всі російські офіцери заговорять ук$ раїнською? Мені важливо було показати, що ідея свободи зву$ чить устами Шевченка україн$ ською мовою в середовищі абсо$ лютної російської пітьми. І це надзвичайно важливо, що він пе$
ремагає!”. Підсумую, що для охо$ чих існує мінімум два варіанти “Тарас. Повернення” з овервой$ сом повністю українською і ще два – з титрами. Режисер наслідує свого бать$ ка, своїх вчителів і слухає своє серце, а не типову тенденцію тра$ гі-депресивного сучасного вкра$ їнського кінематографу, де голов$ ний герой має набідуватися, а вкінці померти або загинути. Та$ рас перемагає і в цивільному шляхетному плащі з валізою на поштовій шхуні перетинає Кас$ пій. А російськомовна дівчинка Наталочка, 5$річна донька Агати та Іраклія Ускових, гукає наоста$ нок йому з пристані спеціально завченою чистою українською: “Я буду чекати на тебе все життя!”. А тепер порівняйте: у “Пам$ фірі” – знедолена Україна з під$ нятими руками, а у фільмі “Та$ рас. Повернення” – тріумф укра$ їнства, як в останніх кадрах, так ів усій картині. Олександр Денисенко ство$ рив концептуально інше, незвич$ не для нас кіно: життєствердне, естетично прекрасне, з високими сенсами, просякнуте любов’ю до України, де добро і честь перема$ гають. Кіношедевр із вишуканим приємним дорогим післясмаком, до якого хочеться повертатися. І це – проблема. Бо комусь такий фільм дуже не подобається. Бо в ньому нема брутального сексу, зради, вульгарності, примітив$ ності та лайна. Ця стрічка робить Україну сильнішою, і це також не входить у чиїсь стратегічні плани. Може, тому “Тарас. Повер$ нення” неможливо й до сьогодні переглянути вільно в YouTube, хоча там з’явилися вже й набага$ то “молодші” вітчизняні фільми. Може, тому “Тарас. Повернення” жодного разу ще не демонстру$ вався на жодному каналі україн$ ського телебачення. Комітет з Національної пре$ мії ім. Т. Шевченка менш ніж за пів року до Шевченківського ювілею – 210 років з дня народ$ ження нашого пророка – от$ римує готовий логічний пе$ реможний варіант: перший за 50+ років потужний пси$ хологічно-історичний фільм про Тараса Шевченка з від$ сутністю будь-якої достойної конкуренції йому і цей же Комітет вилучає “Тарас. По$ вернення” одразу ж у першо$ му турі відбору, не пояснюю$ чи нічого, залишаючи в пре$ тендентах на перемогу анти$ українського “Памфіра”. Комусь дуже не вигідне ук$ раїноствердне якісне кіно, яке робить кожного з нас сильнішим. То що робити? Ми вже робимо. Нам варто якомога швидше зробити цей процес публічним. Заходити на офіційну сторінку Комітету, писа$ ти їм листи на [контакт приховано], коментувати їхні публікації у фейсбук, організовувати публічні обговорення, висновки експертів тощо. Мета – щоб “Тарас. Повер$ нення” відновили в конкурсі. Кажуть, що такого ще не бу$ ло, аби вилучений із конкурсу фільм поновили. Проте все ко$ лись траплялося вперше. Кожен небайдужий українець 9 березня має подумки звернути$ ся до Його безсмертної Душі: “Батьку Тарасе, я не все зробив, що міг, але я зробив багато і я на$ магався. Пам’ятаю Тебе і всім серцем дякую за Україну, яку Ти вчив боротися і бути незлам$ ною!” Бо нам – не однаково!
Арт-калейдоскоп · “Ми завжди перебуваємо у пошуках чогось нового. Треба розширювати творчі обрії, залучати нову публіку”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тецькому шляху, прагнуть розви$ ватися, йти далі попри всі склад$ ності і навіть попри війну. Під час відкриття виставки Олександр Юнін наголосив, що сьогодні особливо важливо підтримувати молодь, яка все-таки залишилася в Україні і продовжує кращі тра$ диції вітчизняного образотворчо$ го мистецтва. На виставці я представив од$ ну зі своїх нових робіт – портрет гуцулки Марії Кречунєк, яка ши$ роковідома своїм надзвичайним співом, що був справжнім Божим даром. До кінця життя вона пос$ тійно брала участь у різних тради$ ційних заходах свого рідного краю – весіллях, обрядових поді$ ях. Це була унікальна постать, унікальний образ. Мене важко чимось здивувати, але коли про$ читав про пані Марію, то не втри$ мався, щоб не втілити цей образ на полотні. Я вже сказав, що створив портрет зовсім нещодав$ но, але він вже знайшов відгук у серцях багатьох сучасних майс$ трів живопису, критиків, відвіду$ вачів виставки. На виставці представлені ро$ боти студенток Дар’ї Пустовіт, Тетяни Козлової, Юлії Падалки, Олександри Козлової, Тетяни Дейнеки, Олександри Люш, Ма$ рії Іларіонової, Олександри Яр$ моленко, Дар’ї Князєвої та Полі$ ни Степанської. Серед доробку студентів традиційний живопис. Це Гуцульщина, рефлексії на тво$ ри Сергія Параджанова, виконані в олійному живописі. А ще це традиційна графіка (туш і перо) у виконанні Тетяни Дейнеки та графіка у вигляді ліногравюри, виконана Олександрою Козло$ вою. Було приємно працювати над цим проєктом. Студенти поста$ вилися до нього максимально відповідально, з великою заці$ кавленістю. Вони цінують, коли викладач намагається їх підтри$ мати, веде за собою, аби вони могли інтегруватися в мистець$ кий світ України. За час зимових канікул ми взяли участь у багатьох проєктах: крім музею-майстерні Івана Ка$ валерідзе, у Чернівецькому об$ ласному художньо музеї, Черні$ гівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана. Та$ кож беремо участь у проєкті “Лі$ ки від амнезії”, який організовує Музей Марії Заньковецької та Національна спілка художників України, співкуратор – Сергій Коміссаров. Плануємо взяти участь у кількох благодійних аук$ ціонах. А ось враження юних учасниць виставки. Олександра Козлова, студент$ ка 3$го курсу Фахового коледжу мистецтв та дизайну: “В експозиції моя ліногравю$ ра “Тіні давнини”. Перед ство$ ренням цієї роботи вивчала твор$ чість Сергія Параджанова. Нама$ галася показати естетику фільму “Тіні забутих предків” і передати дух цієї стрічки.
Арт-калейдоскоп · “Ми завжди перебуваємо у пошуках чогось нового. Треба розширювати творчі обрії, залучати нову публіку”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Києві тривають заходи до 100-річчя від дня народження Сергія Параджанова. Національний ансамбль солістів “Київська камерата” виступив із концертом “Колір Гранату”, а в Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе відкрилася виставка “ПараJANов: 100 років”.
Едуард ОВЧАРЕНКО
Концерт “Колір Гранату” від$ бувся у приміщенні Київського академічного драматичного теат$ ру на Подолі за партнерської під$ тримки Donemus Publishing та “Дому Майстер Клас”. Він відси$ лав до шедеврів Сергія Параджа$ нова, геніальна творчість якого належить до культурної спадщи$ ни трьох народів: вірменського, грузинського та українського. Це були музичні роздуми-рефлексії на вічні філософські теми про плин, сенси життя, які геній Па$ раджанов підіймав у своїй різно$ манітній творчості. – Ідея концерту виникла у Міхеїла Менабде (він же був ди$ ригентом концерту) та Катерини Супрун, – розповіла народна ар$ тистка України, художня керів$ ниця Національного ансамблю солістів “Київська камерата” Богдана Півненко. – Міхеїл за$ пропонував концепцію, а Кате$ рина – майданчик. Вирішили, що це має бути не просто кон$ церт, а справжнє дійство. Я зро$ била все, аби допомогти реалізу$ вати цю ідею. Міхеїл мешкає у Відні, а ко$ лись жив у Києві, навчався у Ро$ мана Кофмана. Потім з дружи$ ною виїхав за кордон. Він дружив з Гія Канчелі, дуже любить йо$ го музику. Хотів зробити кон$ церт саме у Києві, а далі пла$ нує презентувати цей проєкт за кордоном. Вважаю, що у нас був гарний тандем і вий$ шла прекрасна програма. Під час концерту відбулася світова прем’єра музичного твору Максима Шалигіна. Максим навчався у Києві, але потім теж виїхав за кордон, за$ раз дуже популярний в Євро$ пі. Він, на жаль, не зміг при$ їхати на прем’єру, але ми з ним постійно спілкувалися під час підготовки концерту. Вален$ тин Сильвестров, твір якого був представлений на концер$ ті, теж зараз мешкає не в Ук$ раїні. Він побажав нам гарно$ го виступу. Ми завжди перебуваємо у пошуках чогось нового. Треба розширювати творчі обрії, за$ лучати нову публіку. Катерина Супрун свого часу робила у Теат$ рі на Подолі театрально-музич$ ний проєкт “Маланка”. Вона звернулася до художнього керів$ ника Театру Богдана Бенюка, і він дав добро на цей концерт. Зараз маємо “зелене світло” на співпрацю з Театром на Подо$ лі. Будемо думати над новими ідеями. Маємо розширювати свій репертуар, освоювати нові жан$ ри. У лютому ми їдемо до Цюріха. Поясню чому. Ще з 90$х років у Харкові ми проводили Міжна$ родний конкурс молодих піаніс$ тів імені Володимира Крайнєва. Зараз у цьому місті немає можли$ вості для його організації, тому небайдужі люди, серед яких віце$ президент Асоціації європей$ ських конкурсів Юстас Дваріонас з колегами-однодумцями, орга$ нізували проведення цього кон$ курсу у Швейцарії. Нині він ма$ тиме назву Kharkiv meets Zurich International Piano Competition. “Київська камерата” гратиме у фіналі конкурсу. Вже через тиждень після по$ вернення додому частина нашого колективу поїде до Берліна, де разом з оркестром українських біженців “Мрія” дасть концерт до другої річниці початку широ$ комасштабної війни з Росією. Концерт відбудеться в символіч$ ному місці Західного Берліна – у соборі, в який влучила, але не ро$ зірвалася бомба. Це місце нагадує про Другу світову війну. А вже наступного дня виступатимемо у Ляйпцігу, у престижному концерт$ ному залі, гратимемо українську музику. Плануємо, що буде прем’єра скрипкового концерту відомого українського компози$ тора молодшого покоління Олек$ сандра Родіна. 4 березня на сцені Національ$ ної філармонії України відбудеть$ ся концерт, присвячений пам’яті засновника “Київської камера$ ти” Валерія Матюхіна, якому б у березні виповнилося 75. Викону$ ватиме твори, що були йому особливо близькими. Диригува$ тиме Володимир Сіренко. А вже 7 березня вирушимо на великі гас$ тролі до Німеччини, де плануємо дати 17 концертів. Один з яких, 14 березня, у Берлінській філар$ монії. Розпочали концерт “Гуцуль$ ським танком” для струнних Ми$ рослава Скорика. Свого часу цей видатний український компози$ тор писав: “Я завжди цікавився
Олександра Козлова, Дмитро Коваль та Дар’я Пустовіт народною музикою. Щороку відпо$ чивав у районі Бойківщини, де слу$ хав народних музикантів, момен$ ти з творів та мелодій яких потім включав у власні твори. Тут та$ кож цікавий фольклор – гуцуль$ ський. Я працював над тим, що збирав разом з групою дуже цікаві наспіви, гру різних цікавих гуцуль$ ських інструментів. Це дало мені поштовх до написання інших тво$ рів з фольклорними мотивами: концерт до оркестру “Карпат$ ський”, “Карпатська рапсодія” та багато інших. Цей фольклор орга$ нічно увійшов у мою професійну му$ зику”. Продовженням став твір Гія Канчелі “Chiaroscuro” для скрип$ ки та оркестру. Якось композитор зізнався: “Моя музика сумна, а не радісна, і колір моєї особистості робить її зовсім не призначеною для широкої авдиторії. Тут ви не знай$ дете закликів до боротьби, до рів$ ності, до світлого майбутнього. Те, що тут зафіксовано, це гірка скорбота за неперфектністю сус$ пільства, яке не може взяти науку з найжахливіших історичних прик$ ладів. Ці думки висловлюються надзвичайно простою мовою. Спо$ діваюсь, що слухачі не залишаться байдужими до моєї музики і не вва$ жатимуть її наміреною просто$ тою за те, що, на мою думку, є найнебезпечнішим почуттям: бай$ дужість”. А завершив перший відділ ко$ мітас “Журавель”. Крунк вірмен$ ською мовою означає “Жура$ вель”. У пісні ліричний герой ба$ чить журавля, що летить, і звер$ тається до нього “Не поспішай, журавель, ти ще встигнеш наздо# гнати свою зграю. Скажи, чи не$ має в тебе звістки з батьківщини? Журавель, я залишив там свій сад. Стривай, дай мені одну мить, і скажи, чи немає для мене звістки з батьківщини?..” Другий відділ розпочав твір Валентина Сильвестрова “Messen$ ger”. Сам маестро переконаний: “У наш час музика повинна перехо$ дити в режим тиші, режим мо$ литви і якогось тихого, мирного життя. Музика повинна показу$ вати з усією силою, яка тендітна наша цивілізація”. І завершальним акордом му$ зичного вечора стала світова прем’єра “Blue in Blue in Blue” Максима Шалигіна. Пан Максим вважає, що: “Творчість – це несві$ домий акт божевілля, у пориві яко$ го народжується істина. Якою б гарною чи огидною вона не здава$ лася людям, далеким від божевіл$ ля, її цінність не викликає сумні$ вів як для автора, так і для тих, хто здатний відчути її незриму красу. Адже вдячність за нескін$ ченні випробування і страждан$ ня приносить радість і блажен$ ну порожнечу… Бути шокованим музикою – це біль, який перетворюється на красу і проникає під шкіру, за# хоплюючи подих”.
*** Проєкту “ПараJANов” у Музеї-майстерні Івана Кавале$ рідзе вже понад 10 років. Впер$ ше з ідеєю створення цього арт-проєкту до музею зверну$ лися сценарист, режисер, бо$ єць ЗСУ Андрій Хохолкін та організаторка фестивалю “Тбі$ лісоба на Андріївському узво$ зі” Наталія Склярська. Серед учасників виставки художник і педагог Дмитро Ко$ валь, якого ми попросили поді$ литися враженнями від цього проєкту: – Директор Музею-майстерні Івана Кавалерідзе Олександр Юнін перейнявся проєктом, ре$ тельно добирав художників, ро$ боти яких увійдуть до експозиції. Щиро вдячний, що Олександр Олександрович звернувся до ме$ не особисто, аби я підтримав проєкт як митець і як викладач та наставник багатьох талановитих студентів, які також взяли в ньо$ му участь. До експозиції увійшли твори багатьох відомих українських ху$ дожників – Андрія Серебрякова, Андрія Кулагіна, Павла Шарка та інших. Також представлені робо$ ти, які були створені під час пле$ неру на Закарпатті у 2016 році. Цей пленер відбувався за сприян$ ня Музею-майстерні Івана Кава$ лерідзе і частина з написаних там робіт поповнили колекцію му$ зею. Дуже радий, що у нас склала$ ся дружня, я б навіть сказав, братська співпраця з цим музеєм. Тут підтримують молодих худож$ ників, які ще не повністю сфор$ мувалися, але вже стоять на мис$
Під час концерту “Колір Гранату”
Дмитро Коваль завжди під$ тримує, а його конструктивна критика допомагає творчо розви$ ватися. Від початку повномасштабної війни весь час була в Україні, хо$ чу все своє подальше життя пов’язати з рідною країною. Пла$ ную вступити на живописний факультет Національної академії образотворчого мистецтва та ар$ хітектури України. Вивчаю нові техніки і намагаюся використо$ вувати їх у своїй творчості, праг$ ну вчитися і розвиватися”. Дар’я Пустовіт, студентка 4$го курсу Фахового коледжу мистецтв та дизайну: “Вкотре передивляючись фільм “Тіні забутих предків”, на$ дихнулася образом Палагни і ви$ рішила зробити портрет. Це була імпровізація, в якій хотіла під$ креслити її жіночність, особли$ вості характеру. Спочатку було ескізування, потім вихід на фор$ мат. Довгий час шукала колір, під час роботи постійно щось зміню$ вала на полотні, а дещо додала вже в останній момент. Завдяки кураторству Дмитра Вадимовича змогла успішно написати цю ро$ боту. Перші пів року після початку повномасштабного вторгнення я жила у Швеції. Але дуже хотіла повернутися додому. Вважаю, що рішення щодо повернення в Ук$ раїну – одне з найважливіших у моєму житті. Після закінчення навчання у коледжі планую вступити до На$ ціональної академії образотвор$ чого мистецтва та архітектури України. Зізнаюся, що мрію про це з першого курсу. Зараз намага$ юся пізнати себе і свою творчість з різних боків”. Поліна Степанська, студентка 2$го курсу Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України: “Для мене Саркіс Говсепі Па$ раджанян – це людина-геній, яка зробила дуже великий внесок в українську культуру, зокрема, маю на увазі його кінотвір “Тіні забутих предків”, де він вдало ві$ дображає традиції, образи та пей$ зажі гуцульського краю у всій їх$ ній різнобарвності та величі. Сценічні образи, неймовірні крає$ види та традиції залишають у гля$ дача невимовні емоції. Я вирішила, що моя картина “Жінка в червоній хустинці” най$ краще підходить під тему експо$ зиції. Позаду жінки висить гу$ цульський килим, а голова натур$ ниці покрита червоною хусткою, як тоді робили жінки. Мені дуже подобається, як яскраві кольори гуцульських атрибутів підкрес$ люють складні кольори тіла та життя й водночас надихає, що люди, незважаючи на важку до$ лю, роблять такі життєрадісні й гарні речі. Вдячна Дмитру Ковалю за запрошення взяти участь у цій чудовій виставці, присвяченій ве$ личній постаті Саркіса Параджа$ няна”.
16 Про-читання · “Щоб бути унікальними та неповторними, нам треба пам’ятати себе та свої витоки”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Наталія ДУЧЕНКО, головна спеціалістка управління зі зв’язків із громадськістю Житомирської міської ради
Упорядник, автор передмови і видавець – науковець, публіцист, журналіст, літературний критик, доктор філологічних наук та той, хто, за визначенням депутатки Людмили Зубко, “підсвічує” Огієнка, себто популяризує цю значиму для України постать. На початку своєї мультимедіапрезентації професор Тимошик наголосив: важко народжувалася ця книга, як і важко повертається Огієнко в Україну. Він показує переповненій залі стару пошарпану книжечку малинового кольору. Це і є “видання Петлюри”. Історія її появи в світ була дивовижною, ніби посланою з неба. 1917 рік. Симон Петлюра під враженнями прослухано публічної лекції молодого Огієнка пише своєму помічнику Чернявському: “Прошу одібрати в автора текст і терміново видати мільйонним накладом для української молоді в цілому та Української армії зокрема...” Книгу все-таки надрукували наприкінці 1917-го. Але комунобільшовицька влада, яка незаба-
Ініціаторка перевидання книги для житомирян – депутатка облради Тетяна Парфентієва ром ствердилася на берегах Дніпра завдяки посланим Леніним російським військам генерала Муравйова, вичистила до кореня весь наклад і знищила. Після довгих пошуків Микола Тимошик таки віднайшов її – в Америці, у родині старої української еміграції. Літня жінка на ім’я Марія передала рідкісну Огієнкову книгу, яку зберігала в скрині як духовний скарб своїх дідів-прадідів. У передмові до презентованої книги упорядник називає цю сенсаційну знахідку “Божим провидінням”. Видання вперше вийшло в повному обсязі. Тут об’єднані дві праці
Сесійна зала переповнена слухачами
Огієнка – академічна промова на відкритті 5 жовтня 1917 року Українського Народного Університету та читаний курс університетських лекцій. “Ця книга – найсильніша антиімперська та антирадянська лектура. Упродовж багатьох років наших студентів та молодь годували ідеологічним мотлохом спільної мови, колиски і т. д. Огієнко, написавши цю книгу, довів про те, що ми окремі, ми інші... Щоб бути унікальними та неповторними, нам треба пам’ятати себе та свої витоки”, – вважає засновник і виконавець канадсько-українського проєкту “Запізніле вороття”. Ініціаторкою перевидання ці-
Ведучий мультимедіапрезентації професор Микола Тимошик єї легендарної книги для житомирян стала депутатка обласної ради Тетяна Парфентієва. Це видання побачило світ за її сприяння. “Зрілими особистостями” пані Тетяна називає людей, дотичних до української культури та до повернення культурної спадщини заради збереження української ідентичності. “Попереду – ще багато роботи, бо багато творів до цього часу ще не виданих. Це заповіт Івана Огієнка та понад півтори тисячі його робіт за кордоном. По маленькій краплині зможемо довести, що людське життя – це не лише ідеологічне існування”, – каже пані Тетяна. Книга не продається: її на благодійних засадах роздадуть у навчальні заклади студентам, молоді та, підкреслює пан професор, державникам. Бо кожен має знати нашу мову, релігію, мистецтво – все те, що створює генетичний код нації... Війна. Нас хочуть знищити як націю. Книга, написана Огієнком понад 100 років тому, не просто актуальна. Її значення зросло. “Бо наш бій за державність триває...”
Професор Микола Тимошик презентував у Житомирі унікальне видання – Огієнкову “Українську культуру”. Курс лекцій читався понад 100 років тому у створеному Українською Центральною Радою Українському Народному Університеті (осінь 1917 – зима 1918 рр.) та в Кам’янець-Подільському державному університеті (від весни 1918-го до літа 1920-го). Це шосте видання “Української культури” Огієнка, але осібне: сюди увійшов першодрук 1917 року, віднайдений упорядником у США у час наукового стажування.
16 Про-читання · “Щоб бути унікальними та неповторними, нам треба пам’ятати себе та свої витоки”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Столярова Анна — 500 грн. 2. Середницький Леонід Михайлович — 1000 грн. 3. Гриник Олеся Михайлівна — 400 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Про-читання · “Щоб бути унікальними та неповторними, нам треба пам’ятати себе та свої витоки”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ