Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час · “Леся Українка не народилася одразу тією, якою ми її знаємо. Як сама зізнавалася, вона зарано вийшла на поле літератури”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тамара ГУНДОРОВА: “Допоки в Україні пишуться, видаються і читаються книги, ми існуємо як культура й історія”

Слово Просвіти, №04 за 2024 рік

Цього року серед претендентів на лавреатство найпрестижнішої державної премії в гуманітарній сфері – Національної премії України імені Тараса Шевченка – була літературна розвідка відомої літературознавиці і культуролога, доктора філологічних наук, професора, завідувачки відділу теорії літератури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, член-кореспондента НАН України Тамари Гундорової. Вона є авторкою знакових книжок: “Femina melancholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської”, “Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодернізм”, “Франко і/не Каменяр”, “Кітч і література. Травестії”, “Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми” та ін. Тематика, яка ґрунтовно досліджується в науковій праці Тамарою Гундоровою, докорінно відрізняється від подібних літературознавчих робіт, левова частка яких припадає на радянський період, коли виблискували імена Віталія Святовця, Івана Семенчука, Олега Бабишкіна, Анатолія Погрібного, Василя Яременка й низки інших не менш відомих літературознавців. Напевно, вперше запропоновано альтернативний підхід у висвітленні життя і творчості найяскравішої української поетеси кінця ХІХ – початку ХХ століть, літературний спадок якої надзвичайно складно переоцінити. Тарас Головко: – Ваша нова книжка “Леся Українка. Книги Сивілли”, яка минулого року побачила світ у видавництві “Віват” у серії “Гордість нації”, втілює абсолютно новий підхід до переосмислення як біографії, так і творчості видатної української літераторки. Найбільше вражає те, що ламаються певні канони й стереотипи, дбайливо культивовані в попередні десятиліття вашими колегами-літературознавцями. Тамара Гундорова: – Я розпочала писати свою книгу про Лесю Українку цілком несподівано для себе і не планувала раніше це робити. Але прийшов момент, коли я мусила знайти відповідь на питання, яке підсвідомо існувало для мене завжди: що зробило Лесю Українку такою, якою ми її знаємо? Це був якийсь виклик для мене, я мусила знайти відповідь для себе і щось змінити для інших у розумінні життя й творчості письменниці. Загалом ми постійно доростаємо до Лесі Українки, бо так само, як формується і виховується її читач, виховується і її дослідник. Колись, у 1920$х, Микола Зеров сказав, що читач Лесі вже народився, тож можна видавати повноцінне зі$ брання її творів. Можливо, я лише зараз доросла (чи доростаю?) до того, щоб досліджувати її. Леся Українка не народилася одразу тією, якою ми її знаємо. Як сама зізнавалася, вона зарано вийшла на поле літератури, точ$ ніше, її привела (чи виштовхну$ ла) туди її мати – письменниця Олена Пчілка. Щоб стати справж$ ньою письменницею, вона мала навчитися не лише віршувати, але й відірватися від свого украї$ нофільського середовища, яке її сформувало і виховало. Тобто символічно перерости його. Важ$ ливо знайти те місце, яке дало б їй свободу і стимулювало постій$ но творити саму себе. Як це не парадоксально, але це була її не$ дуга, яка познайомила з інакши$ ми світами, виховала її іншою, зробила особистістю номадного (мандрівного) типу. Леся Українка сама говорила, що перетворюється на привид, бачить усе немов з перспективи, постійно існує між світами, з наближенням і віддаленням від свого рідного. Такою є позиція модерного суб’єкта – перебувати в русі, творити різні ідентичності, змінювати їх, існувати між світа$ ми, націями, статями, расами. Більшу частину свого життя письменниця прожила поза ме$ жами України – то на лікуванні й курортах у Криму, Італії, Єгипті, то мешкаючи з чоловіком у Грузії. Що я намагалася змінити, так це, з одного боку, однозначну мі$ фологізацію її постаті – соцреа$ лістичну, націоналістичну чи фе$ міністичну, з іншого – її приміти$ візацію і гламуризацію, що ство$ рює наближений до сучасності імідж письменниці в межах попу$ лярної культури. Мені бракує хо$ рошої біографії Лесі Українки. Що там говорити, у нас немає хо$ рошої біографії навіть Шевченка! У студентські роки я перед$ плачувала 12$томне видання тво$ рів Лесі Українки, купуючи зі своєї стипендії том за томом. Пригадую, що на останні томи листування я не могла знайти кошти і змушена була відмовити$ ся від них. І досі це видання сто$ їть у мене на полицях без остан$ ніх двох томів. Це те, що я втра$ тила і що мене найдужче цікави$ ло. Приблизно тоді ж я перечита$ ла листи Лесі Українки і була ошелешена огромом її знань, іро$ нізмом, амплітудою емоцій. У мене також лишилося – і роками поглиблювалося – від$ чуття, що наблизитися до розу$ міння особистості письменниці можна, почавши говорити про її життєвий світ, де хвороба, на жаль, відіграла велику роль. Про хворобу згадували всі, хто писав про Лесю Українку, але скоро$ мовкою. Головним чином наго$ лошували, що вона не могла на$ далі грати на своєму улюбленому музичному інструменті. Таким чином хворобу перетворювали на “маленьку дитячу жертву”. У ра$ дянські часи це трактувалося ще й через героїзацію – от як героїч$ но письменниця переборола не$ дугу і навіть цікавилася соціаліз$ мом та писала про робітників. Я хотіла говорити про недугу спо$ кійно, не як про випадковий ґандж і щось соромне, про що мовиться скоромовкою і в іпоста$ сі жертви, а як про постійну умо$ ву буття, що ускладнювала життя, а іноді робила його просто не$ стерпним, але водночас змінюва$ ла не лише характер, а й спосіб мислення. До речі, ми звикли ба$ чити і говорити про хворобу Фрі$ ди Кало, але ніколи не могли доз$ волити собі говорити так само про Лесю, хоча вони пережили подібні ситуації. – Наскільки складно було розібратися в душевному стані головної героїні розповіді, що постійно змінювався у процесі загострення хронічної хвороби? Як випливає з вашої розповіді, саме це балансування між життям і смертю давало Лесі Українці колосальну енергію створювати талановиті твори… – Ви називаєте Лесю Україн$ ку “головною героїнею розпові$ ді”, і це важливо. Мені хотілося писати про Ларису Косач-Квітку, але я постійно ловила себе на то$ му, що мушу говорити про Лесю Українку. Письменниця обрала собі творче ім’я “Леся Українка”, яке мати дала їй у дитинстві, і не змінила його до кінця життя. Очевидно, це було свідомим рі$ шенням. Я знаю дискусії щодо того, що це ім’я інфантилізує письменницю, що треба назива$ ти її повним ім’ям. Так, у листах вона постає просто Лесею, донь$ кою, сестрою, подругою — осо$ бистістю, яка в паспорті пишеть$ ся Лариса Косач-Квітка чи Лари$ са Квітка. Але я писала про її публічну іпостась, про культурну героїню, відому під іменем “Леся Україн$ ка”. Кілька разів упродовж робо$ ти над рукописом я змінювала написання імені – з Лесі Україн$ ки на Косач і навпаки. Зрештою, я хотіла назвати книжку “Та, що назвалася Лесею Українкою” і го$ ворити про обидвох – і Лесю Ук$ раїнку, і Ларису Косач, а також про те, де вони є однією іпостас$ сю, а де – ні. Про всі перипетії, пов’язані з хворобою, пише сама Лариса Ко$ сач і говорять її рідні. Як пись$ менниця, вона робить хворобу об’єктом розповіді нечасто. Чи не найсильніше ця тема звучить у ранньому оповіданні “Голосні пісні”, що має сильний автотема$ тичний характер (імовірно, опо$ відання відбиває почуття самої Лесі та її стосунки з Нестором Гамбарашвілі) і де йдеться про стигматизацію “інакшості” через хворобу. В оповіданні прекрасна молода дівчина Настуся, музично обдарована, з довгою розкішною косою, має великий горб, який відрізняє її від інших людей. Та$ ких не прийнято кохати, їх можна лише жаліти – такий присуд ви$ носить суспільство подібним лю$ дям. Прикметно, що на темі недуги письменниця надалі не наголо$ шує у творах, хоча насправді її ос$ новні улюблені героїні – одержи$ мі, тобто з точки зору суспільства – божевільні, хворі. Так назива$ ють Кассандру, Міріам, такою є Долорес. Та й Мавка в міру на$ ближення до людей стає хворою. Так Леся Українка символізує і вписує свою хворобу в тексти. – У книжці проведена цікава паралель між Лесею Українкою й окремими європейськими письменниками, котрі так само страждали на ту чи іншу недугу. А далі водному з розділів прозвучала думка: тільки хвора людина є повноцінною, здатною зрозуміти сенс буття. Про що, власне, йдеться? – Оскільки недуга ламала звичні уявлення та норми того життя, яке могла би мати Лариса Косач, якби була цілком здоро$ вою, вона шукала пояснення і прагнула зрозуміти, що значить бути недужою та як з цим жити. Звісно, її цікавили й інші з подіб$ ними проблемами. Було зрозумі$ ло, що багато хто з письменників страждав на ту чи іншу недугу. І, як це не парадоксально, але саме хвороба часом сприяла тому, що народжувалися геніальні речі. Тож Лариса Косач робить для се$ бе висновок: “то не талант, що гине від туберкульозу чи істерії”, і, можливо, недуга дає їй можли$ вості, яких немає “в інших, здо$ рових людей”. Ще з молодих років її приваб$ лює поезія Гайнріха Гайне, якого вона знає, любить і перекладає. Очевидно, їй було відомо, що ні$ мецький поет все життя страждав від різних недуг – неврастенії, розсіяного склерозу, був паралі$ зований, осліп тощо. Останні 10 років життя він провів прикутим до ліжка і називав його “матрас$ ною могилою”. Про ці речі зазви$ чай ніхто не говорить, автори постають перед читачами безті$ лесними янголами. Однак Леся Українка двічі цитує слова Гайне, пов’язані з хворобою: вона пов$ торює його слова про те, що, Тамара Гундорова мовляв, колись серед найбільших страждань згадають і моє, а також вкладає в уста героїні “Блакитної троянди” слова Гайне про те, що лише хвора людина є справ$ жньою. Леся так само іронічно сприймала власну недугу і, про$ лежавши кілька місяців на роз$ тяжці в ліжку з хворою ногою, називає її “подлою ногою”, до якої прив’язана її Муза. Але мож$ на знайти випадки, коли вона прямо називає себе “інвалідом”. Думаю, що слова про хвору лю$ дину як “справжню людину” вар$ то сприймати передусім у сенсі того, що страждання відкривають розуміння чужих характерів і бо$ лю, але також і в тому сенсі, що недужій людині відкрита цінність самого життя. Важливо також за$ уважити, що саме з кінця ХІХ століття в культуру й літературу потужно входить біологізм, лю$ дина постає тілесною, фізіологія і психіатрія починають служити ґрунтом для художньої образнос$ ті. Про це я багато пишу у своїй книзі. Леся Українка часто говорить про смерть і про те, як “омовити” смерть – Драгоманова, Мержин$ ського, брата Михайла. Понад те, творчість для неї також пов’язана зі смертю. Вона прориває обо$ лонку видимого, веде в потойбіч$ не, говорить з тінями, є погра$ ничною екзистенціальною ситуа$ цією. Оце занурення в буття, проривання матерії буттєвості ми часто бачимо у її творчості. Вона зізнається, що кидається у творчі нетрі світових тем із “погордою до смерті”, куди українські авто$ ри побоюються заходити. Справ$ ді, її “Одержима” чи “Кассандра” є найвищою мірою трагічними текстами, вони пронизані трагіч$ ним божевіллям, зрідні тому, що у Ніцше. – Чи виявляла Леся Українка об’єктивність в оцінці політичних поглядів її дядька – Михайла Драгоманова – у питанні майбутнього державного устрою України, захищаючи його від дошкульної критики Івана Франка? – Дискусія Лесі Українки з Франком дуже цікава. Я хочу звернути увагу, що після смерті Драгоманова вона відчуває себе наступницею його ідей і називає себе “драгоманівкою”. Вона та$ кож захищає пам’ять дядька від

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин