З блокнота журналіста · “Потрібно було сіяти зерна правди, і вони сходили урожаєм”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
І один у полі воїн
Слово Просвіти, №04 за 2025 рік
Святослав ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України, голова Житомирської “Просвіти”
На що спроможна окремо взята людина? Яка її вартість у велелюдному суспільстві, який вплив вона має на нього? Питання не лише філософське, а й практичне. На жаль, у суспільстві домінує думка, що окремо взята людина як індивід мало що важить, і вплив її на суспільство практично ніякий. Відсіля ігнорування своїми правами, особливо на виборах. “Мій голос все одно нічого не вирішує, краще не йти на ті вибори”, – кажуть. І не йдуть. А їхніми голосами маніпулюють хитрі продажні політики, приводячи до влади зовсім не тих, хто потрібний народові. Те саме у повсякденному житті. “А хто я такий? Комашка. Що я можу? Чого я доб’юся? Хай усе буде без мене. Я – збоку, я – скраю, аби не попереду, бо перших і б’ють першими. А я – в куточку, за кущиками пересиджу тривожний час, і якось минеться”, – міркує багато хто із суспільного загалу. Потім дивується після чергового невдалого вибору гурту і нарікає на гірку долю і злодійську владу. Чому вкотре люд пішов не туди, не до успіху і процвітання, а до корупції, насильства і злиднів? І хочеться відповісти таким убивчим запитанням: “Людино, де ти була вчора? Чому не діяла так, аби було краще сьогодні?”. Отож, шановні, почнімо з себе, в негараздах великих звинувачуймо не все і всіх загалом, а себе: за байдужість, неактивність, а той звичайнісіньке боягузтво, готовність продати шахраям свій голос. Адже мали чималі можливості й укотре не скористалися ними. Та на себе вказати пальцем найважче. Найлегше – винні всі інші, окрім мене. Але є інші приклади. У вісімдесяті роки вже минулого століття я мав посаду редактора центру “Укрінформагропром”, що діяв спочатку в складі всеукраїнського виробничого об’єднання “Укрсільгосптехніка”, з сотнями ремонтних і обслуговуючих підприємств в Україні, покликаних забезпечувати технічно і організаційно величезний сільськогосподарський комплекс республіки: колгоспи, радгоспи, інші суміжні підприємства. Посадою своєю я був прикомандирований до Житомирської облсільгосптехніки. Завдання мав таке: пропагувати передовий досвід агропромислового комплексу Житомирщини в засобах масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення, видання плакатів, буклетів цієї тематики). А ще місцеве начальство залучило мене до чергування в приймальній голови підприємства по вихідних днях – це входило в обов’язки всіх інженерно-технічних працівників облсільгосптехніки. За рік виходило 3-4 чергування з дев’ятої ранку й до восьмої вечора, у вихідні. Із цікавістю і певною осторогою став до свого першого чергування. У приймальні стояло кілька телефонів, з яких надходили повідомлення з усієї області. Варті уваги записувались у спеціальну книгу чергувань, де кожен черговий фіксував результати своєї роботи. Записував про це в журналі, підписуючи своє прізвище – ім’я та дату. Тож уважно листаю той грубенький у твердій палітурці “журнал” і від нічого робити перечитую тексти – звіти чергових. Що одразу кинулося у вічі – всі тексти були написані по-російськи. Примітивно, стандартно, з помилками, але не по-нашому. У багатьох проступали українізми. Воно й не дивно: із півтори сотні працівників установи 90% були українцями. Але. У державі негласно діяв важкий ідеологічний прес тотальної русифікації. І поступово чужа мова запроваджувалась у діловодстві державних установ. Російською діяло більшість дитячих садків, загальноосвітніх шкіл, вся професійно-технічна освіта, технікуми, вища освіта. У Житомирі, до слова, із 36 середніх загальноосвітніх шкіл лише шість формально вважались україномовними. Але й тут вчителі на перервах спілкувалися між собою та з учнями “на общєпонятном”, і школярі 5-6-го класів теж переходили на російську. Із носіїв української насміхалися, глузували, називали “калхоз”, “кугутьйо”, тобто малокультурна, малоосвічена провінція. Вихід указувався очевидний: аби позбутися комплексу недоумкуватого “селюка-кугута”, треба відцуратися всього, чим жив досі – української мови, пісні, культури, української духовності. Тобто, плюнути собі самому в душу і перейти на “общєпонятний рускій язик”. Більшість з тих, хто тікав із колгоспного рабства до міст, так і робила. Іншого вибору просто не було. Тепер зрозуміло, чому той “журнал чергувань” у сільгосптехніці вівся російською. Я уважно перегорнув журнал і вирішив підсумки свого чергування записати, звісно, українською. Річ у тім, що ставши тут до праці, я був єдиним працівником, який всюди розмовляв українською мовою, адже був чітко переконаним українським патріотом. До того ж, маючи вищу університетську освіту (Київський університет, факультет журналістики), попрацювавши в кількох періодичних виданнях, я завжди віддавав перевагу рідній мові перед імперською. Друкувався часто в місцевих обласних газетах, що виходили українською. Тож мені не закинеш глузливо-зневажливе “колхоз”, “кугут”. До нашого відділу НТІ (науково-технічної інформації), куди я був приписаний, часто приходили працівники установи, заводили розмови на різні теми. То було звичне явище: мало з якої потреби приходить людина. І лише згодом одна із працівниць відділу, Ніна Петрівна Мусійчук, утаємничено зізналась: – Знаєш, чого вони сюди приходять? Почути твою українську мову, поговорити з тобою, бо їм дивно і незвично, що ти завжди і скрізь спілкуєшся українською. – Хай приходять, але хай і самі переходять на рідну. Адже переважна більшість їх – вихідці з сіл, навчалися в українських школах. – Так, правда, – погоджувалася співрозмовниця, але, поперше, який рівень знань дають сільські школи? По-друге, більшість навчалась абияк. Згодом навчалися в технічних вузах, де всі предмети подавались російською. І ніби само собою сприймалося, що російська має в суспільстві значно вищий статус за українську. На жаль, так було. Навіть по телефону всі намагалися говорити лише російською, хоча кілька хвилин тому зі мною спілкувалися українською. – А що, телефон не сприймає української і розмови не відбудеться? – запитував таких “говорящих”. Вони здивовано-очманіло дивились на мене (а й справді?). – Але всі так говорять. Спробуй по-іншому – засміють. Та ми і не задумуємось, аби дотриматись давно встановлених правил. Ким, де, коли? Та вернімося до мого чергування і перегляду того одіозного “журналу”. Я ретельно продумав текст, записав спочатку як чернетку на окремому клаптикові паперу. Відредагував і переписав до “журналу”. Запис мав такий вигляд: “Чергував із 9-ої ранку до 20-ої години вечора. Отримав повідомлення з товарної станції Житомира про прибуття трьох вагонів із запчастинами для “Облсільгосптехніки”. Про це доповів головному інженерові ОСГТ Вінику В. І. для вжиття заходів. Інших повідомлень не надходило. Черговий – Святослав Васильчук”. Вже згодом молодий інженер ремонтного управління Анатолій Котловий по секрету розповідав: – Ти знаєш, Славік, твій запису “журналі чергувань” справив справжній фурор. Його носили з відділу до відділу, читали, дивувалися: виявляється, тексти можна писати й українською мовою. Дивина, та й годі! Та ще грамотно і правильно. Більшість схвалювала, деякі обурювались: “Вот уж етот украінскій арігінал…”. Та найцікавіше було попереду. Через кілька місяців під час чергування я з подивом знайшов у “журналі” ще один запис українською. Далі – їх більшало, з’явилися вже десятки. Люди, маючи приклад, згадали своє походження і засвідчували його ось у такий можливий спосіб. А вже через десяток літ, під час так званої горбачовської перебудови з великою радістю засвідчив, що 80% всіх записів у “журналі” були написані українською. От що вартий один-однісінький приклад. Час той був украй несприятливим для українців та української мови і культури. Всюди брутально насаджувався язик – в усіх сферах життя і діяльності суспільства. До людей освічених, які свідомо послуговувалися мовою, влада ставилася підозріло, вбачаючи в цьому прояви націоналізму. І людині, якій чіпляли подібне клеймо, вже були перекриті шляхи до кар’єри та просування по службі. Деяких попросту брутально витурювали з праці як неблагонадійних, таких, що не мають довіри у представників влади. З усіма негативними наслідками... Оскільки я також належав до таких, то придумував ряд психологічних прийомів, аби відбивати
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
