Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №04 за 2025 рік

16 с. · 36 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 4 (1287), 30 січня — 5 лютого 2025 ОЛЬГА ХОДАЦЬКА

тувала спільно з багаторічною дослідницею Софії Київської і авторкою десятків книжок про цей собор Надією Нікітенко. Надія Нікітенко розповіла про те, як працювалося над книгою, і додала, що з виданням зараз можна ознайомитися на виставці “Україна єдина”, присвяченій українській державності, у бібліотеці імені В. Г. Заболотного. Придбати видання можна в книгарні Софії Київської та видавництві “Дніпро”. У заході також взяли участь генеральний директор Національного заповідника “Софія Київська” Неля Куковальська, заступник генерального директора з наукової роботи НЗСК В’ячеслав Корнієнко, проректор із наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос, керівник Наукового центру української державності Олександр Святоцький, директор видавництва “Дніпро” Володимир Демчак, науковці та гості. Власн. інф. Фото із сайту ПЦУ ЯРОСЛАВА РІЗНИКОВА
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Про Софію Київську

У Національному заповіднику “Софія Київська” відбулася презентація книги “Софія Київська – тисячолітній символ Української держави”, у якій взяв участь Предстоятель ПЦУ, митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Перед початком презентації гурт “Благовіст” виконав у соборі стародавні духовні піснеспіви. Звертаючись до присутніх з вітальним словом, Предстоятель Православної Церкви України сказав, зокрема, про важливість наукової діяльності дослідників, які у своїх працях розкривають нашу справжню історію. “Ми повинні добре знати свою історію та брати уроки з минулого, щоб не повторювати помилок. Зараз іде боротьба, бо ворог прийшов також, щоби повністю привласнити і нашу історію. Духовні, історичні та культурні фактори є дуже важливими, і агресор це прекрасно розуміє. Тож ми маємо зробити все, щоби здобути нашу українську перемогу і зберегти свою ідентичність та свободу й розбудовувати свою Церкву. Адже Церква – це духовна основа нашої Української держави. Наша сила і наш майбутній успіх в єдності та надії на Бога”, – зазначив Його Блаженство. “Ця книга писалася у бомбосховищі, дочитувалася і версталася під час повітряних тривог, і вона не лише про історію однієї з найголовніших святинь Східної Європи і історичного центру Києва, не лише про наші державні традиції і державні символи, про нашу культуру і нашу дану мову, а і про те, як Московія, Росія викрадала нашу історію, маніпулювала нею, перебудовувала історію на зброю, яку використовує проти нас”, — розповіла одна з авторок книжки, журналістка Світлана Чорна. Вона відзначила, що книга народилася з нарисів, які вона го- ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО 14–15 ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Київська “Просвіта”: містерія оновлення

Днями в Національному музеї літератури України з ініціативи Київської “Просвіти” відбулося грандіозне музично-поетичне дійство “Містерія оновлення” – післяріздвяні рефлексії на праукраїнські звичаї до щорічного народження світу, космологічні медитації щодо майбутнього людства та візії глобального покликання України в контексті визвольної війни за існування. Програма включала мистецьке виконання автентичних колядок, презентацію їх інструментальних аранжувань і навіть спільний спів “З нащада світа” під професійною орудою самого Миколи Віталійовича Лисенка (молодшого). Автором, “провідником і заводієм” дійства став Кирило Стеценко, голова Київської “Просвіти”, народний артист України, скрипаль і композитор. Будьмо, друзі, разом! Продовження на стор. 8 Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 10 міс. — 650 грн.
На часі · “У війні з Росією Україна стала символом боротьби за свободу й демократію, і наша єдність надихає інші народи”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Прагнути “своєї хати”

22 січня з нагоди Дня Соборності України в Центральному офісі ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка під головуванням Павла Мовчана відбувся круглий стіл на тему “Українська державність. Історичні уроки і сьогоденні виклики” з циклу “Проблеми національної безпеки України”. У своєму вступному слові Павло Мовчан зосередився на актуальних питаннях державотворення, зокрема необхідності дотримання мовного законодавства. Підтримав тезу побратима Іван Заєць: “Ніщо так не єднає націю, як мова!”. Борець за Незалежність України і народний депутат багатьох скликань, Іван Олександрович нагадав про історію свята, яке вперше після 1919 року було відзначено на офіційному рівні через 20 років – у Карпатській Україні. Це сталося 22 січня 1939 року в місті Хуст. І тільки через пів віку – 21 січня 1990 року громадськість знову взялася за руки в “Ланцюзі єдності”. Промовець також закликав не забувати про ті часи, коли здобувалася Незалежність, і про людей, які її наближали. Іван Заєць запропонував увічнити пам’ятною дошкою мітингреквієм на столичному Софійському майдані, що відбувся в січні 1990 р. у переддень свята Злуки. Політик, заслужений юрист України Микола Голомша в своєму виступі, зокрема, сказав, що День Соборності та Злуки України є не лише історичним символом єднання українських земель, а й глибоким нагадуванням про незламність нашого народу, його прагнення до свободи, правди та справедливості. Особливо в час війни це свято набуває нового значення, ставши джерелом сили, віри й натхнення для всіх українців. Тарас Шевченко, великий пророк і натхненник українського народу, своїми творами передав нам заповіт любити рідну землю, боротися за її волю та об’єднуватися у спільній справі. Його слова: Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, – Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати, – наголошують на необхідності єдності, прощення та солідарності між усіма українцями, незалежно від обставин. Сьогодні, коли ворог намагається розірвати нашу країну, ми як ніколи відчуваємо важливість соборності. Наші захисники борються не лише за територіальну цілісність, а й за душу української нації, за мрії та заповіти наших предків. Шевченкове прагнення до “своєї хати” – сильної та незалежної України – є дороговказом і в наш час. Ми об’єднуємо зусилля, долаємо розбрат і допомагаємо одне одному, як заповів нам великий Кобзар. День Соборності в умовах війни – це не просто спогад про минуле, а заклик до дії. Це нагадування про те, що наша єдність є найпотужнішою зброєю проти будь-якого ворога. Адже лише разом ми здатні вибороти мир, свободу і майбутнє, про яке мріяв Шевченко. Володимир Шовкошитний у своєму виступі зазначив, що, не маючи соборності, українці зазнавали величезних втрат – “імперії просто винищували нас”. За словами пана Шовкошитного, відновлення соборності українських земель в кордонах 1991 р. може бути нашою національною ідеєю. Викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віктор Набруско висловився щодо прогалин в інформаційній безпеці. За його словами, після того, як інформаційно-частотний ресурс став товаром, Україна позбулася зброї в інформаційній війні. Промовець розкритикував діяльність Міністерства культури і стратегічних комунікацій та Держкомтелерадіо, які, на його думку, невідомо чим займаються. До учасників круглого столу долучилися онлайн просвітяни Буковини на чолі з Іваном Дердою і заступником голови Чернівецької обласної ради Михайлом Павлюком. Голова Конгресу Українських Націоналістів Степан Брацюнь зазначив, що без власної зброї українці не матимуть власної держави, і закликав владу не на словах, а на ділі зміцнювати обороноздатність держави. Він також ознайомив присутніх зі Зверненням громадськості до Президента, Голови ВРУ, уряду щодо ініціативи польських політиків прирівняти ідеологію ОУН, УПА до фашизму й комунізму. Під час круглого столу також виступили вчені Олександер Ковалів, Сергій Присухін, Василь Марочко, громадський діяч Володимир Ніс, народний артист України Кирило Стеценко та інші. Учасники зібрання ухвалили Звернення до української влади і світової громадськості. Микола Голомша долучив до свого виступу за круглим столом нотатки, які також друкуємо. Підготував Ігор ЗОЦ
На часі · “У війні з Росією Україна стала символом боротьби за свободу й демократію, і наша єдність надихає інші народи”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Об’єднати всі сили нації

Ідея національної соборності під час війни має стати наріжним каменем стратегії українського суспільства, об’єднуючи людей навколо спільної мети – захисту незалежності, збереження ідентичності та побудови сильної демократичної держави. Основні аспекти цієї ідеї можуть мати такий вигляд: 1. Єдність у розмаїтті. Соборність означає об’єднання всіх громадян України незалежно від їхніх регіональних, культурних чи мовних особливостей. У час війни це проявляється через взаємопідтримку, повагу до різноманітності і спільну мету – збереження єдиної держави. Різниця в поглядах чи традиціях не повинна роз’єднувати, а навпаки, збагачувати суспільство. 2. Повага до історії та уроків минулого. Ідея соборності спирається на історичний досвід об’єднання українських земель. Ми пам’ятаємо, що поділи і внутрішні протиріччя в минулому призводили до втрати державності. Тому сьогодні єдність – це не тільки моральний обов’язок, а й історична необхідність для виживання. 3. Соборність як єдність фронту і тилу. Під час війни соборність проявляється в синергії зусиль усіх українців: - Захисників на фронті, які борються за свободу; - Громадян у тилу, які працюють, волонтерять, підтримують армію; - Діаспори, яка допомагає на міжнародній арені. Це спільна боротьба, яка об’єднує всі сили нації. 4. Соборність у міжнародному контексті. Соборність сьогодні – це також визнання себе частиною світової спільноти, яка підтримує Україну. У війні з Росією Україна стала символом боротьби за свободу й демократію, і наша єдність надихає інші народи. 5. Віра у спільне майбутнє. Національна соборність не обмежується територіальною цілісністю, вона вимагає створення суспільства, де кожен відчуває свою значимість. Це заклик до побудови держави, яка забезпечує справедливість, рівні можливості та гідне життя для всіх громадян. 6. Відповідальність кожного за соборність. Під час війни кожен українець є частиною великої спільноти. Ідея соборності має бути закладена у свідомість як відповідальність за свої дії, слова та внесок у перемогу. Це виявляється в щоденній праці, волонтерстві, патріотизмі та підтримці одне одного. 7. Духовна соборність. Окрім територіальної єдності, важливо плекати духовну соборність, яка базується на спільних цінностях: свободі, гідності, взаємодопомозі та готовності до самопожертви заради спільного добра. Цей духовний фундамент допомагає вистояти навіть у найважчі часи. Висновок. Ідея національної соборності під час війни – це не лише боротьба за територіальну цілісність, а й створення згуртованого суспільства, здатного вистояти перед викликами та збудувати сильну, незалежну державу. Це єдність усіх українців навколо спільної мети – перемоги, миру та процвітання України. Микола ГОЛОМША
На часі · “У війні з Росією Україна стала символом боротьби за свободу й демократію, і наша єдність надихає інші народи”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Звернення до Президента України, Кабінету Міністрів і світової громадськості

Ми, учасники круглого столу у Всеукраїнському товаристві “Просвіта” імені Тараса Шевченка на тему “Українська державність. Історичні уроки і сьогоденні виклики”, заявляємо, що позиція української влади щодо будьяких пропозицій вести перемовини з Путіним у контексті завершення агресії повинна бути чіткою, принциповою та ґрунтуватися на міжнародному праві, моральних принципах і національних інтересах. Основними акцентами такої позиції мають стати: 1. Неприйнятність переговорів з воєнним злочинцем: Путін як особа, яка підозрюється у скоєнні воєнних злочинів, є нерукоподатним для міжнародної спільноти. Міжнародний кримінальний суд (МКС) видав ордер на його арешт, а Генеральна Асамблея ООН офіційно визнала дії Росії актом агресії. Україна не може і не повинна вести переговори з людиною, яка є символом порушення міжнародного права. 2. Чітке визначення умов для будь-яких переговорів: Україна готова до діалогу лише за умови: - Виведення всіх російських військ з української території, включаючи Крим і Донбас. - Визнання Росією своєї відповідальності за агресію та виплата репарацій. - Притягнення до відповідальності всіх винних у воєнних злочинах. Без цих фундаментальних умов будь-які переговори є неприйнятними та лише слугуватимуть прикриттям для подальшої агресії. 3. Повага до міжнародного права та союзників: Україна діє відповідно до норм міжнародного права та у співпраці з міжнародними партнерами. Прийняття пропозицій, які суперечать цим принципам, підірвало б довіру до України як до держави, яка захищає демократичні цінності. 4. Засудження популістських ініціатив: Пропозиції “переговорів заради переговорів” мають популістський характер, особливо якщо вони йдуть від осіб, які прагнуть заробити політичні дивіденди. Україна має наголошувати, що завершення війни можливе лише через припинення агресії, а не через капітуляцію чи компроміси за рахунок своєї території та суверенітету. 5. Підтримка глобального порядку: Україна захищає не лише свою незалежність, але й принципи міжнародної безпеки. Співпраця з воєнними злочинцями або спроба їхньої легітимізації руйнує систему світового порядку та створює небезпечний прецедент для інших агресорів. Українська влада має наголошувати, що будь-які розмови про мир мають відбуватися лише за участі міжнародних посередників, в умовах дотримання міжнародного права та після реальних дій Росії щодо припинення агресії. Микола Голомша, політик, заслужений юрист України; Павло Мовчан, голова ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка; Степан Брацюнь, голова Конгресу Українських Націоналістів; Іван Заєць, народний депутат України п’яти скликань; Олександер Ковалів, доктор економічних наук; Василь Марочко, доктор історичних наук; Сергій Присухін, доктор філософії; Віктор Набруско, заслужений журналіст України, кандидат політичних наук; Володимир Ятченко, доктор філософських наук; Кирило Стеценко, народний артист України, голова Київської “Просвіти”; Володимир Шовкошитний, письменник і громадський діяч; Дмитро Ломачук, кінорежисер, лавреат Шевченківської премії; Юрій Гандзюк, юрист, громадський діяч; Володимир Ніс, фізик, громадський діяч; Ігор Зоц, головний редактор тижневика “Слово Просвіти”. 22 січня 2025 р., м. Київ
Суспільство · “Ми маємо бути єдиними у боротьбі з ворогами зовнішніми та внутрішніми”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

них відгуків від світових критиків, які зазначили, що подібні проєкти не з’являлися на екранах вже 15 років. Видання ТОнеТО повідомляє, що фільм розкриває історію звільнення села Андріївки під Бахмутом воїнами 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ. За словами експертів, робота демонструє боротьбу українського народу та руйнівні втрати, які повномасштабна війна, що розпочала країна-агресор Росія, спричинила на території нашої держави. Президентом Українського ПЕН вдруге став філософ, письменник і журналіст Володимир Єрмоленко. Його заступниками обрано літературознавицю Тамару Гундорову та письменника й волонтера Андрія Любку. Про це повідомляє “Детектор медіа”. Володимира Єрмоленка вперше було обрано президентом Українського ПЕН 2022 року. До нього Український ПЕН очолювали Андрій Курков (2018–2022), Микола Рябчук (2014–2018), Мирослав Маринович (2010–2014), Євген Сверстюк (1993–2010) та Микола Вінграновський (1989–1993). Об’єкти, присвячені російському поету, перекладачеві та літературному критику Василю Жуковському, належать до символіки російської імперської політики, заявляють в експертній комісії Українського інституту національної пам’яті (УІНП). “Жуковський – автор тексту державного гімну Російської імперії, для якого він використав слова зі свого вірша “Молитви русского народа”. Під цією назвою новий гімн було вперше виконано у Великому театрі 18 грудня 1833 року (за іншими відомостями — 25 грудня); з 31 грудня 1833 року він став офіційним гімном Російської імперії під новою назвою “Боже, Царя храни!” (його виконували до лютневої революції 1917 року)”, – ідеться у висновках експертної комісії. Таким чином, комісія УІНП вважає, що об’єкти (географічні об’єкти, назви юридичних осіб та об’єктів права власності, пам’ятники та пам’ятні знаки), присвячені Жуковському, є символікою російської імперської політики, а подальше використання його імені є пропагандою цієї політики, — повідомляє “Інтерфакс-Україна”. Письменниця і волонтерка Тетяна Череп-Пероганич ділиться враженням на своїй сторінці у Фейсбуці: “Дорогою від мами спиняємося, аби підвезти молоду жінку. Питаємо її про фото загиблих в центрі села, що минули. Село невеличке, а фото шість... – Це всі місцеві? – Так. Чоловік і брат мій також серед них. А ще в селі є після тяжких поранень. А ще зниклі безвісти... Маленьке село з великим горем...”. Підготував Ігор ЗОЦ Фото мітингарів з Ірпеня з відкритих джерел якийсь ювілейний виступ першого секретаря. То був жах. Десятки дублів. Запинався, помилявся. Горожанська школа. Нічого не поробиш. Нам, журналістам, під загрозою негайного звільнення категорично заборонялося намагатися брати інтерв’ю в Ільницького та його секретарів. Тільки запис із трибуни. В Ільницького правою рукою був Микола Семенюк, заступник з пропаганди та агітації, який у зародку нищив паростки інакодумства. Дикі часи свавілля, цензури. У 1980 році Ільницького на посаді замінив Генріх Бандровський. До речі, коли в 2009 році Бандровський помер, то під некрологом (видатний, славний, великий!) підписалася вся владна еліта Закарпаття. Гей, Закарпатська ОДА-ОВА, Закарпатська облрадо. Ви все-таки будете рішуче прощатися з “привидом комунізму”, як того велять новітні закони України, чий далі возвеличуватимете червоних вождів?
Суспільство · “Ми маємо бути єдиними у боротьбі з ворогами зовнішніми та внутрішніми”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Газета “Україна молода” (№03. 22.01.2025.) у статті “Зе – стратегія воєнних помилок...” пише, що у 2023 році граблі, які неодноразово влада прив’язувала тоді до своїх ніг, боляче вдарили українців по голові в 2024 році й, схоже, битимуть і надалі, в 2025- му. “З’ясувалось, що, поки ми воюємо з росією на фронті, наша влада побудувала росію в нас у тилу: ганебна мобілізація, тотальна корупція, наїзди правоохоронців на бізнес, знищена свобода слова – усе це ознаки нашого сьогоднішнього життя, – цитує газета журналіста, офіцера ЗСУ Дмитра Гнапа. – Путіну не треба нав’язувати “русскій мір” в Україні, бо він уже тут. Просто “русскій мір” сьогодні одягнутий у вишиванки та світшоти з тризубцями”. Письменниця Тамара Горіха Зерня на своїй сторінці у Фейсбуці пише, як жителі Ірпеня 25 січня вийшли на протест проти сваволі Печерського суду, який арештував мера Ірпеня за надуманим звинуваченням. “Не знаю, чи влада зрозуміє, що це величезна кількість людей для стихійного непартійного мітингу, на який люди організувалися своїми силами з написаними від руки плакатами. Чи побачать, що обличчя людей, скажімо так, недобрі. Мені цей мітинг нагадує протести проти окупаційної влади”, – зауважує пані Тамара. Музикантів Львівського військового оркестру Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного вирішили відправити на передову як піхоту. Це рішення викликало обурення серед громадськості та жорстку критику з боку деяких політиків. Так, 24 січня народна депутатка Софія Федина різко висловила незадоволення діями командування. Вона звернула увагу на те, що замість того, щоб залучати до бойових завдань людей із відповідною військовою або силовою підготовкою, вирішили направити музикантів, які не мають досвіду на фронті. За словами Федини, таке рішення є невиправданим і безвідповідальним. “Львівський військовий оркестр відправляють піхотою на передову. Музиканти – ну дуже “суперефективні бійці”. На відміну від поліцейських, слідчих, дбрівців чи силовиків-пенсіонерів, які мають підготовку і вміють користуватися зброєю”, – зазначила депутатка на своїй сторінці у Facebook. Критика також стосується того, що на фронті потрібні люди з бойовим досвідом, а не музиканти, які виконують важливу роль у культурному та ритуальному житті армії, супроводжуючи поховання загиблих військових. “Скоро навіть не буде кому зіграти Героям в останню путь на щоденних похоронах”, – цитує пані Федину видання “Ненька інфо”. Профільний комітет Верховної Ради після затримання генералів та офіцерів, яких підозрюють у недбалості, через яку ворог зміг захопити частину Харківщини, нагадав про бойовий імунітет та звільнення військовослужбовців від кримінальної відповідальності під час воєнного стану. Про це йдеться в опублікованому у Facebook повідомленні комітету ВР з питань національної безпеки, оборони та розвідки за підсумками засідання 24 січня. Затримання генералів і намагання перекласти на них відповідальність за прорахунки у війні створює небезпечний прецедент, який загрожує боєздатності нашої армії. Влада має підтримувати захисників, а не займатися політично вмотивованими переслідуваннями. Про це йдеться в заяві політичної партії “УДАР Віталія Кличка”, яку розміщено на сайті партії. Народний депутат України Володимир Ар’єв на своїй сторінці у Фейсбуці написав: “За всім цим свавіллям стосовно військових зовсім затерлась дата – День Соборності і 35 років живого ланцюга єдності. І хоча Акт Злуки об’єднав не Лівобережну і Правобережну Україну, а УНР і ЗУНР (привіт високопосадовим невігласам, які не засвоїли шкільну програму з історії), цей день є символом єдності задля Незалежності і свободи. І ми маємо бути єдиними у боротьбі з ворогами зовнішніми та внутрішніми”. Окрім Міністерства єдності, в Україні тепер є ще й Агенція національної єдності. Рішення про створення такого органу прийняв Кабмін. Про це повідомив народний депутат України Олексій Гончаренко в Telegram 24 січня. Нардеп зазначив, що Агенція не буде підпорядковуватись Міністерству єдності. Установу буде контролювати Міністерство економіки. “Це все якийсь цирк”, – прокоментував Олексій Гончаренко. 23 січня на американському фестивалі Sundance відбулася прем’єра документального фільму українського режисера та журналіста Мстислава Чернова “2000 метрів до Андріївки”. Стрічка, яку зняв творець оскароносної картини “20 днів у Маріуполі”, зібрала велику кількість позитив-
Суспільство · “Ми маємо бути єдиними у боротьбі з ворогами зовнішніми та внутрішніми”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Співчуття

23 січня в Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ в Києві відбувся чин похорону Марії Яницької, заслуженої артистки України, бандуристки, педагога, лемкині, люблячої дружини, мами та бабусі. Київська “Просвіта” сумує і щиро співчуває своєму побратимові бандуристу Тарасу Яницькому з приводу втрати матері. Нехай Всемилостивий Господь прийме душу спочилої, в оселях праведних оселить і дарує вічну і світлу пам’ять. п’ятому поверсі будови обкому партії постом міліції. Досі лишається незбагненним, як той чоловік міг керувати Закарпаттям так довго, з 1962 по 1980 роки?! Неодмінно хтось впливовий у Москві та Києві вів Ільницького все вгору й угору. Юрій закінчив тільки горожанську школу. Ні технікуму, ні вузу. І в 25 років уже став першим секретарем Воловецького райкому партії. Навчався у Вищій партійній школі. Це переважно суспільні дисципліни схоластичного забарвлення. Після чого на майже два десятиліття став головним у Закарпатті. Кажуть, великим покровителем Ільницького був особисто Леонід Брежнєв. До речі, Брежнєв очолював КПРС стільки, як Ільницький закарпатський обком. 18 років. З 1964 по 1982 рр. Закарпатський партайгеносе прожив ще багато літ і в 2007 р. з допомогою племінника навіть видав книгу спогадів. Пригадую, на Закарпатському ТБ записували
Суспільство · “Ми маємо бути єдиними у боротьбі з ворогами зовнішніми та внутрішніми”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Вуйко з полонини, або Як його небіж чинить ікону із “закарпатського Брежнєва”

Богдан БАРБІЛ, журналіст, м. Ужгород Нещодавно виповнилося 100 років з дня народження колишнього першого секретаря Закарпатського обкому компартії України Юрія Васильовича Ільницького. То пом’яніть у родинному колі, в офісі нинішніх місцевих комуністів. Але закортіло крайового масштабу. Потугами небожа Юрія Васильовича журналіста Василя Ільницького вшанування вуйка відбулося в малому залі Закарпатської облради. За участю заступника голови Андрія Шекети. Він і кілька науковців Ужгородського університету, журналістів буквально вознесли палкого комуніста до небес. Видатний діяч, полум’яний патріот, чесний, скромний, мудрий... А край завдяки керманичу ріс і, цвів. Жодного критичного слова. У звіті про подію наголошено: система радянська була потворна, а Юрій Васильович залишився в ній незаплямованим. Ніби не він вимагав переслідувати низку письменників, художників, з його санкції закарпатських румунів вважали молдаванами і в Закарпатському телерадіокомітеті діяла редакція програм... молдавською мовою. Після такої колективної осанни можна клопотати про наречення йменням столітнього вулиці в Ужгороді чи в селі на Міжгірщині, звідки той родом. І монумент з бронзи возвести. Забули в закарпатській владі про декомунізацію. У кількох коментарях їм нагадали про це обурені троє інтелігентів. Куди більше вражають кілька десятків лайків схвалення на адресу учасників вшанування. Ці долоньки, на диво, поставили й, здавалося б, чимало відомих закарпатців. Я особисто першого секретаря обкому КПУ зустрічав на кількох подіях у 1979–1980 роках. Тоді почав працювати тележурналістом-інформаційником у Закарпатті. Ільницького видів лише на партійних конференціях. Доповіді з трибуни той читав не відриваючись від паперів, бубонів, помилявся, геть позбавлений хисту оратора. Він нагадував чеховського героя – людину у футлярі. Низького зросту, постійно в довгому, ледь не до п’ят, шкіряному плащі. Майже комісар, коли б не хустські калапи. Кошлаті брови. Такий собі сірий кардинал. Здається, геть позбавлений ерудиції та інтелігентності. Закритий від простого люду на
“Просвіта” сьогодні · “Просвітянська громада згуртована національною ідеєю і прагненням служити українському народові”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Положення про Почесну нагороду “Орден Нестора Літописця”

Це Положення визначає підстави для нагородження Почесною нагородою “Орден Нестора Літописця” та встановлює порядок присвоєння і вручення нагрудного знака та посвідчення. І. Загальні положення 1. Почесна нагорода “Орден Нестора Літописця” є недержавною нагородою Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка”, що присвоюється за особисті заслуги плекання рідної української мови, культури та української історії. 2. Почесна нагорода “Орден Нестора Літописця” є нагородою Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка” і присвоюється рішенням Центрального правління Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка”. 3. Почесна нагорода “Орден Нестора Літописця” може бути присвоєна громадянам України, іноземцям та особам без громадянства. 4. Почесна нагорода “Орден Нестора Літописця” присвоюється громадянам, які працюють у галузі культури, мистецтва, освіти, науки, мають високі трудові досягнення і професійну майстерність. 5. Нагородження Почесною нагородою “Орден Нестора Літописця” вдруге не провадиться. II. Порядок представлення до Нагородження Почесною нагородою “Орден Нестора Літописця” 6. Подання про Нагородження Почесною нагородою “Орден Нестора Літописця” вноситься творчими спілками, об’єднаннями громадян. 7. Висунення кандидатур до Нагородження Почесною нагородою “Орден Нестора Літописця” здійснюється гласно за місцем роботи особи, яку представляють до нагородження. 8. Клопотання про Нагородження Почесною нагородою “Орден Нестора Літописця” порушується перед Громадською організацією “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка”. 9. Організація, яка вносить подання про Нагородження Почесною нагородою “Орден Нестора Літописця”, надсилає на ім’я Голови Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка” подання і нагородний лист встановленого зразка. У нагородному листі зазначаються конкретні заслуги особи, що стали підставою для порушення клопотання про Нагородження Почесною нагородою “Орден Нестора Літописця”. IІІ. Порядок вручення Ордена і посвідчення до Почесної нагороди “Орден Нестора Літописця” 10. Особі, удостоєній Почесної нагороди “Орден Нестора Літописця”, вручається нагрудний знак та посвідчення встановленого зразка. 11. Вручення Ордена і посвідчення до нагороди “Орден Нестора Літописця” проводиться в обстановці урочистості і широкої гласності. Перед врученням оголошується Рішення Правління Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка” про Нагородження Почесною нагородою “Орден Нестора Літописця”. 12. Орден та посвідчення вручає Голова Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка” або за його дорученням Керівник організації, що вносила подання про Нагородження Почесною нагородою “Орден Нестора Літописця”. 13. Про вручення нагрудного знака і посвідчення складається протокол за встановленою формою та підписується особою, яка вручила його і скріплюється печаткою органу, що проводив вручення. Протокол вручення направляється до Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка” протягом трьох днів після дати вручення. ІV. Порядок носіння і зберігання нагрудних знаків та посвідчень до Почесної нагороди “Орден Нестора Літописця” 14. Особи, удостоєні Почесної нагороди “Орден Нестора Літописця”, носять нагрудний знак з лівого боку грудей. 15. Особи, удостоєні Почесної нагороди “Орден Нестора Літописця”, повинні дбайливо ставитися до схоронності нагрудних знаків і посвідчень. У разі втрати нагрудного знака або посвідчення може бути видано дублікати, якщо Громадською організацією “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка” буде визнано, що втрата нагрудного знака або посвідчення сталася внаслідок стихійного лиха, бойових дій або з інших причин, що не залежать від нагородженого. 16. Після смерті удостоєного Почесної нагороди “Орден Нестора Літописця” за наявності спадкоємців, нагрудний знак та посвідчення до Почесної нагороди “Орден Нестора Літописця” залишаються у сім’ї померлого як пам’ять. За згодою спадкоємців нагрудний знак та посвідчення можуть бути передані на тимчасове або постійне зберігання музеям. Нагрудний знак та посвідчення передаються музеям на підставі рішення Правління Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка” за наявності відповідного клопотання музейного закладу. Передані музеям на постійне зберігання нагрудний знак та посвідчення до Почесної нагороди “Орден Нестора Літописця” спадкоємцям померлого не повертаються. У разі відсутності у померлого, удостоєного Почесної нагороди “Орден Нестора Літописця”, спадкоємців нагрудний знак та посвідчення мають бути передані на зберігання до Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка”. Опис Почесна нагорода “Орден Нестора Літописця” пласкої круглої форми (у формі медалі) виконана методом двостороннього об’ємного лиття. З лицьової сторони нанесено зображення Нестора Літописця, який гортає рукою книгу, розміщене більше в правій нижній півкулі лицьової сторони нагороди. Зверху лівіше розташований вигнутою вгору дугою напис: “Нестор Літописець. ХІ–ХІІ ст.”. “ХІ–ХІІ ст.” розташоване під словом “Літописець”. На зворотній стороні розташовані написи: - зверху вигнутою вгору дугою напис: “Всеукраїнське товариство “ПРОСВІТА”; - посередині прямо розташована фраза: “ЛЮБОВ СТРАХУ НЕ МАЄ...”; - під вищезазначеним написом розташований порядковий номер; - внизу вигнутою вниз дугою напис: “імені Тараса Шевченка”. Знак Нагороди круглої форми діаметром 32 мм. Виготовляється із міді та вкритий позолотою. За допомогою кільця з вушком медаль сполучається з декоративним двобічним елементом у формі заокруглених листків, які сполучаються з прямокутною колодкою, обтягнутою стрічкою. Розмір колодки: висота – 50 мм, ширина – 28 мм. На зворотному боці колодки є застібка з двох булавок “Євро” для кріплення нагрудного знака до одягу. Стрічку покладено на металеву пластину (колодку) з надписом: “ЗА ЗАСЛУГИ” в нижній частині, виконаного синім кольором. Смужка “Ордену Нестора Літописця” має розмір 45 мм по вертикалі та 30 мм по горизонталі. Має жовто-блакитний колір, розташована вертикально: зліва – блакитний колір, справа – жовтий. Стрічка відзнаки шовкова муарова. вання Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктор мистецтвознавства; Ігор Кінаш – заступник директора Департаменту інтеграції громад, внутрішньої політики та роботи з внутрішньо переміщеними особами ІФТГ; Василь Жураківський – член Ради Товариства, юрист; Євген Романишин, Орест Путько і Богдан Максимець – члени правління товариства; Лілія Дземан – провідний менеджер концертів національного академічного ансамблю пісню і танцю “Гуцулія”. Зроблено справді багато, тож товариство знову обрало на наступну каденцію головою Марію Гуцол та відповідно заступників голови, членів ради, правління і контрольно-ревізійної комісії. Наприкінці конференції Марія Гуцол висловила подяку за співпрацю, підтримку й розуміння міському голові Івано-Франківська Руслану Марцінківу; Вікторові Синишину, Ігореві Кінаху, Вікторії Дротянко та його команді; народній депутатці України Оксані Савчук – за сприяння словом і ділом; за співпрацю – голові ОВА Івано- Франківщини Світлані Онищук та її команді; керівникам управлінь культури міста Надії Загурській та області Тетяні Бойко. Вона також подякувала за віру й підтримку своїм рідним і університетській родині. Слова вдячності пролунали і на адресу голови Івано-Франківського ОО ВУТ “Просвіта” Михайла Січки та його команди, активістів-просвітян, голів первинних осередків. “Просвітянська громада нашого міста згуртована національною ідеєю і прагненням служити українському народові, ми віримо в нашу неминучу перемогу над московським агресором!” – переконана пані Марія. На закінчення в Музеї шани Т. Шевченка всі разом заспівали релігійний гімн “Боже великий, єдиний…”.
“Просвіта” сьогодні · “Просвітянська громада згуртована національною ідеєю і прагненням служити українському народові”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Просвіта” жива і буде вічно жити!

Марія ГУЦОЛ, голова ІФМОВУТ “Просвіта”, заступниця ректора з виховної роботи Івано-Франківського національного медичного університету, доктор філософії 147 років минуло з часу заснування (1877 р.) Товариства “Просвіта” в м. Станиславові (нині – Івано-Франківськ). Івано-Франківське міське об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, відроджене 1992 р., є громадською організацією, яка несе національну ідею та виконує функції державної ідеології. Товариство “Просвіта” співпрацює з органами влади, освіти й культури міста на ниві державотворення і дбає про культурний, національний та духовний розвиток містян. Міське об’єднання має первинні осередки, з якими ведеться організаційна та методична робота. Роль “Просвіти” в суспільстві не зменшується і повинна зростати. Творення соборної держави немислиме без дбайливого збереження і примноження духовного й інтелектуального потенціалу, глибокої національної ідеї. Утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя є основою роботи об’єднання. Тому програмою діяльності міського об’єднання передбачено: реалізацію положень Конституції України, зокрема ст. 10; Програми захисту, розвитку і функціонування української мови в місті Івано-Франківську на 2024–2028 роки та відповідних постанов обласної і міської влади. Центром культурно-просвітницької роботи, поширення християнської моралі і національної духовності став Народний дім “Просвіта”, в якому розташована “Світлиця” товариства. Значна увага приділяється молоді, учням та дітям у відзначенні державних свят, річниці “Матері- Просвіти”, вшануванні видатних державних та громадських діячів, вчених, письменників і художників тощо. Проводиться значна робота з відродження рукоділля: стародавніх технік в українській народній вишивці, макраме та плетіння гачком і спицями. Велика увага приділяється учням, роботі з молоддю, організації гуртків з освоєння й вивчення різних технік в українській вишивці. На 2025 рік заплановано і здійснюються такі напрями діяльності товариства: організаційно-просвітницькі; з впровадження заходів щодо розвитку і функціонування української мови; організація і проведення лекцій; культурно-просвітницькі, зокрема державні та релігійні; з відродження національних народних традицій; просвітянська робота у співпраці з органами влади, освіти, культури та організації роботи з молоддю. Нещодавно в Народному домі “Просвіта” відбулась звітно-виборна конференція Івано-Франківського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, в якій активну участь взяли запрошені представники адміністрації міста, просвітяни та ін. З вітальним словом виступила голова ІФМОВУТ “Просвіта”, заступниця ректора з виховної роботи, доцент кафедри мовознавства, професор ІФНМУ Марія Гуцол. У звіті голови об’єднання відобразилась багатогранна робота товариства за 2021–2024 роки. Було звернено увагу на основні досягнення за останні роки. Також було заслухано доповідь ревізійної комісії та очільника студентського осередку ІФНМУ Олександра Дрозда. На конференції виступили: Михайло Січка – очільник ІФООВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка; Володимир Шпільчак та Іван Гаврилович – заступники голови ІФМОВУТ “Просвіта”; Ганна Карась – член Ради Товариства, професор кафедри методики музичного виховання та диригу-
Культура без провінції · “Народ, який має власних героїв, ніколи не загине”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

джувалася на Буковині в економічній, політичній, культурній та ідеологічній сферах. У Чернівецькій області навіть в 70-ті роки ХХ століття продовжувалися переслідування борців за волю України. Так, у березні 1977 року в Чернівцях під керівництвом голови обласного суду Павла Свинарчука сфабрикували процес над п’ятьма членами ОУН(б) із с. Нижні Станівці. Одного з них, Івана Гулю, засудили до розстрілу, Георгія Гавдуна і Василя Кушнирюка – до 15 років ув’язнення, Івана Новака – до 13-ти, Георгія Крецького – до 10-ти. Однак совєтський тоталітарний режим не був всесильним. Не витримавши перевірки часом, припинив своє дике існування з проголошенням Акта державної незалежності України 24 серпня 1991 р., хоча російські “спадкоємці” режиму не втратили агресивних планів повернути історію назад. Сьогодні ЗСУ, озброєні ідейним капіталом ОУН, УПА, дають належну відсіч ворогу. Серед них – 82 окрема десантно-штурмова Буковинська бригада, яка гідно воює під червоно-чорним прапором Буковинської ОУН із гаслом “Воля Україні або смерть”. Отже, книга буковинських дослідників є черговим ідейним снарядом у стан ворога й засвідчує, що народ, який має власних героїв, ніколи не загине. Нині герої книги оживають у молодих спадкоємцях, які вже ніколи не віддадуть Україну на поталу московії. Похвально, що в книзі подано унікальні, не відомі досі повстанські фотоматеріали, а також світлини 12-ти полеглих краян, воїнів ЗСУ, що засвідчує сув’язь поколінь. У книзі вперше подаються архівні документи з визвольної тематики. Презентоване видання розраховане на широке коло читачів і патріотів України, які цікавляться традиціями Визвольних Змагань, вболівають за кращу долю і незалежність українського народу. ленка) та “Настане день, закінчиться війна” (музика Андрія Гураля) у виконанні лавреатки Всеукраїнських та міжнародних вокальних конкурсів, талановитої співачки Тетяни Петришиної, акомпанував композитор Юрій Василенко. Музичні композиції присвячені усім героям, які віддали своє життя за незалежність Слова вдячності та поваги, квіти, книги, подарунки для нашої гості дарували відомі краяни – Володимир Антофійчук, Михайло Токарюк, Одарка Кучерява, Марія Никирса, Любов Шилюк, Яна Григораш, Іван Дерда. В. о. директора Чернівецького обласного меморіального музею Наталія Мороз подякувала Людмилі Миколаївні за її влучне слово, за щирість у спілкуванні і подарувала до домашньої бібліотеки книги “Лицар слава” (спогади та есе про М. Г. Івасюка) та “Червона рута: від земного до небесного”. А наші гості – Валентина Бондар, бібліотекарі ЧО- УНБ ім. М. Г. Івасюка з очільницею книгозбірні Яна Савенко, Орися Тимчур, Михайло Графов, Марія Дудидра, Дарія Мельничук разом із народним артистом України Іваном Дердою заспівали Людмилі Миколаївні “Многая літа!”
Культура без провінції · “Народ, який має власних героїв, ніколи не загине”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Воїни Буковинського ренесансу

Нова книга Миколи Семенюка та Івана Гаврильця “Костянтин Майданський. Іван Церенюк. Повернення героїв” (ВІЦ “Місто”, Чернівці, 2024) засвідчує, що Буковина з наявністю у краї майстрів слова, пензля, різця, пісні й танцю багата також культом Героїв, які у важку годину недолі ставали на захист рідного краю від диких московських орд. Серед них – Кость Майданський (“Юрась”) та Іван Церенюк (“Ярема”), районні провідники ОУН Садгірщини та Чернівецького і Вашковецького районів, уродженці с. Рогізна, нинішнього мікрорайону м. Чернівці, що як члени ОУН засвітилися в боротьбі в останні десятиріччя румунської окупації, зазнавши переслідувань та арештів сигуранци, аж доки на Буковину не посунули кровожерливі хижаки московсько-большевицького імперіалізму. Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Видавці книги – чернівецький краєзнавець Микола Семенюк, який активно займається вивченням архівних матеріалів з визвольної боротьби ОУН, УПА, публікацією наукових статей зі збереження наукової спадщини краю. Він же керівник молодіжного історико-краєзнавчого гуртка “Дивопошук” при Чернівецькому фаховому коледжі технологій та дизайну. Співавтор – Іван Гаврилець, староста храму Різдва Пресвятої Богородиці, також ініціатор видання патріотичних книг. У книзі йдеться про відстоювання краянами прав і гідності на самостійне державне життя, воїнів УПА, які захищали добре ім’я і честь своєї малої батьківщини. Як і сьогодні, Буковині судилася історична доля в часі найлютішої боротьби з Москвою, з якої вона вийшла ідейно непереможною. У кривавій боротьбі з московськими ордами, капеесесівськими поневолювачами, партійними визискувачами зростала і зміцнювалась національна свідомість буковинської громадськості. Боротьба буковинців у лавах ОУН, УПА була справжнім буковин- Олена ЛОГІНОВА, наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка Нещодавно в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка у проєкті “Акценти” відбулася зустріч під поетичною назвою “Зоряна дорога Людмили Черняк”. Пані Людмила тривалий час працювала оглядачкою з питань культури, заступницею відповідального секретаря, завідувачкою відділу культури та національного відродження поважної газети “Буковина”. За цей час надрукувала сотні публікацій, серед яких вирізнялися статті про утвердження української національної ідеї і державної української мови, відродження і розвиток. Як голова первинної організації Національної спілки журналістів України ініціювала створення музею газети “Буковина”. Завдяки старанням та наполегливості Л. Черняк у видавництві “Буковина” побачили світ видання: “Універсеп (Універсальний словник епіграм), або ж УСЕ” Віктора Косяченка, “Близька далечінь” Володимира ським ренесансом духовного відродження, якого вже ніхто не міг заперечити і перемогти. У безприкладній боротьбі повстанці Буковини, йдеться у книзі, зарекомендували себе з найкращого боку. Щодо загартованості воїни-буковинці характеризувалися як найбоєздатніший елемент. Витривалі до гірських та погодних умов (морозів, снігів, вітрів, дощів і повеней), вони вміли орієнтуватися у високих горах, полонинах і пралісах та стріляли в окупантів з-під кожного куща й хати. Тому карателі дуже боялися ночі і ще завидна втікали до райцентрів. Навіть масові розстріли, арешти, депортації, облави, засідки та обшуки буковинських сіл каральними органами СРСР не зменшували супротив краян совєтській тоталітарній системі. Так, з кінця 1945 р. повстанці Північної Буковини завдавали ворогові ударів вже не сотнями і чотами, а переважно боївками та окремими групами. Уміло маневруючи, вони виходили з-під зони контролю червоних і дошкульно били ворога там, де той найменше очікував. Буковинські боївки УПА згаданих Костя Майданського (“Юрась”), Івана Церенюка (“Ярема”), їхніх сподвижників-командирів (“Когута”, “Сагайдачного”, “Галагана”, “Скригуна”, “Павленка”, “Чумака”) й інших у 1944–1947 рр. за приблизними підрахунками здійснили 244 переможні напади на гарнізони, партійні та енкаведистські установи, попалили большевицькі підприємства, роззброїли “стрибківські” підрозділи, відстріляли більше тисячі членів адміністративного апарату окупаційного режиму, захопили багато різноманітної зброї, якою знищували сталінських чиновників та їхніх колаборантів, розповсюдили тисячі примірників повстанських листівок. Як свідок переможних боїв УПА Буковини на цвинтарі в Чернівцях залишилося велике поховання карателів совєтського режиму, яких влада видавала за загиблих воїнів червоної армії, до яких на так званий “день перемоги” зганяла жителів міста для покладання вінків і квітів на сфабриковані плити. Автори розповідають про родини згаданих провідників, діяльність радянської влади у 1940–1941 рр., події на Буковині в часі проголошення відновлення Української державності 23 червня 1941 р., діяльність підпільників в умовах повернення совєтської влади, становлення керівного складу ОУН(б) Буковини тощо. Сили були нерівні. Власті чимраз більше закидали до краю війська та блокували ними села, ліси, полонини і навіть гірські ущелини. Як наслідок у надзвичайно важких умовах боротьби повстанці зазнавали непоправних втрат. Лише з 1944 по 1946 рр. загинули 56 діячів-організаторів ОУН, командирів загонів УПА. Серед них – 19 з Вашковецького, 12 – з Путильського, по 7 – з Вижницького, Заставнівського, Кіцманського районів. Загинув окружний провідник Чернівецької області, колишній член Проводу ОУН Одещини Мирослав Кіндзірський; організаційний референт Буковинського Проводу ОУН Олександр Домчук; пропагандистський референт Буковинського Проводу ОУН Іван Лесів. Упали повітовий референт Вижниччини (“Галаган”) – організаційний референт надрайонного Проводу Чернівеччини, сотенний політвиховник (“Сергієнко”) з Вінниччини, районні провідники ОУН, референти СБ, станичні, кур’єри та інші представники повстанського активу ОУН-бандерівців. Смертю хоробрих відійшли також основні діячі – районні провідники Кость Майданський (“Юрась”) та Іван Церенюк (“Ярема”). Знищивши в основному боївки УПА в 1944–1947 рр., совєтські структури у наступні три-чотири роки зліквідували останніх борців за волю України, яких залишилися одиниці. Це були “Сталь”, “Недобитий”, “Черемшина”. Всі вони стали жертвами агентурних комбінацій МДБ на зв’язкових лініях підпільної ОУН. Із загибеллю останніх героїв УПА совєтська влада близько 40 років сміливо утвер-
Культура без провінції · “Народ, який має власних героїв, ніколи не загине”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Зоряна дорога видавчині

Дячкова, “За тебе, свята Україно” Нестора Мизака, “Лідія Липковська” Анатолія Добрянського, “Крутизна”, “Між страхом і любов’ю” Володимира Михайловського, “Золотої нитки не згубіть” Василя Селезінки, “Вічні скарби Георгія Гараса” Євдокії Антонюк-Гаврищук, “Твори” Юрія Федьковича в 5 томах, “Просвіта” на Буковині. Історія і сучасність” (упорядник – Володимир Михайловський) та інші. Людмила Черняк – лавреатка літературномистецької премії ім. Юрія Федьковича та літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича; нагороджена медаллю “Будівничий України” ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка та іншими відзнаками. Нещодавно Людмила Миколаївна відзначала ювілейний день народження. Василь Селезінка, заслужений діяч мистецтв України, у статті “Зоряна дорога журналістки і видавчині Людмили Черняк” писав: “Вона – патріотка свого краю, свого народу, хоч ніколи не демонструє цього напоказ. Горда і принципова і принижуватись чи запобігати перед кимось не має звички. Отак, мандруючи поміж небесними та земними зірками, Людмила Черняк прийшла до свого ювілею, сповнена творчих сил і мрій”. Щира, привітна і талановита, мудра та шляхетна Людмила Черняк під час зустрічі тепло згадувала свого вчителя Михайла Григоровича Івасюка, роки навчання на філологічному факультеті ЧДУ (нині ЧНУ ім. Ю. Федьковича), відвідування літературної студії, зустрічі з відомими особистостями, читала поезії М. Г. Івасюка та власні вірші-присвяти, відповідала на запитання. Лунали патріотичні пісні на вірші нашої гості – “Непереможна Україна” (музика Юрія Васи-
З блокнота журналіста · “Потрібно було сіяти зерна правди, і вони сходили урожаєм”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ідеологічні атаки надмір активних адептів влади та нівелювати їх. На той час розмовляти по-російськи було престижно. І на запитання до земляка, чому спілкується по-російськи, лунала мовлена з пафосом відома фраза: “Я разгаваріваю язиком лєніна!”. Мовляв, яке ще може бути заперечення? Адже то був верховний комуністичний імперський бог, то яке ще може бути заперечення чи бодай сумнів? На що я спокійно опонував: – Але “язиком лєніна” розмовляли також російські царі, білогвардійські генерали Антон Денікін, Петро Врангель, Олександр Колчак, Василь Юдєніч, анархіст Нестор Махно, білогвардійці – люті вороги радянської влади. Так що немає окремого “язика лєніна”, є звичайний “рускій язик”, один із багатьох в срср. Чи ось такий епізод. Посилає мене моє начальство в обком тодішньої правлячої безальтернативно комуністичної партії (КПРС) допомогти підготувати статтю про ремонт техніки для першого секретаря обкому Кавуна В. М. Та оскільки я ніколи не був членом тої партії, мені виписують перепустку, і я йду до секретаря обкому з питань ведення сільського господарства Лазюти. Так мені було сказано. Перед тим довідався, що Лазюта був родом із глибинного поліського Баранівського району на Житомирщині. Заходжу до кабінету, вітаюсь: – Доброго дня. – Здраствуйтє, – казеннострого відповідає секретар. – Я з “облсільгосптехніки”, за направленням О. С. Польового, щодо підготовки статті. – Ага, харашо, – промовчав якусь мить, тоді до мене: — Ви што, нє владєєте рускім язиком? – Чому ж, володію, університетський курс склав на “відмінно”. – Тагда пачіму нє разгаваріваєтє? – Бо я українець і користуюсь рідною мовою. От ви очевидно росіянин, тому послуговуєтесь російською мовою. Кожному своє. Як уже казав, я добре знав, звідки він родом і для сміху назвав росіянином. Той аж підстрибнув на стільці, зіскочив з нього і заходив нервово по кабінеті. Десь півтора метра зросту у черевиках на високих каблуках, аби здаватися вищим, але бундючний і самовпевнений. Як же: “сєкрєтарь абкома!”. – Ну, знаєтє, ето уже папахіваєт націоналізмом. То було страшне на той час клеймо. Аби парирувати звинувачення, я придумав таке: – Я розмовляю державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки. Так записано в Конституції УРСР. Ради правди скажу, що не було такої статті у конституції, але я знав, що ніхто з держиморд не читав її. Конкретний функціонер не був винятком, зрозумів це і перепитав: – Так і запісано? – Так і записано, – відповідаю. Тож проти важливого совіцького документа йому не поперти. Він зрозумів це і примирливо мовив: – Ну, ладно, бліже к дєлу. Далі починається нормальна ділова розмова. Кажу, яка мені потрібна інформація, в якому обсязі, на коли. Статтю було написано і згодом надруковано в журналі “Механізація сільського господарства”. Лазюта отримав подяку від “першого” Кавуна. Звісно, справжнього автора статті йне згадували. На тих, хто свідомо послуговувався українською, звертали увагу одразу. У службових справах мені доводилося бувати в багатьох установах, на підприємствах, в навчальних закладах. Почувши мою українську, часто запитувал, чи не з “западної” я. За цим розумілося, що лише ті, хто проживає в західних областях України, вміють гарно розмовляти українською. Я знову ж придумав прийом, аби дезавуювати таке бачення: довести їм, щой мешканці центральної та східної України вільно володіють рідною мовою. Тож відповідаю придуманою метафорою. – Так, я з заходу. З Любара, стародавнього українського містечка, заснованого ще литовським князем Любартом п’ятсот літ тому. – Так ето нє запад! – розчаровано кажуть. – Чому ж, Любар від Житомира розташований якраз на заході, лише подивіться на карту. До речі, – розплющую очі таким “незрячим братам-гречкосіям”, як писав поет, – за основу формування літературної української мови взято саме київсько-полтавський діалект, а не, скажімо, галицько-львівський. А вся південно-східна частина нинішньої Житомирської області входила тоді до складу Київської губернії. Тобто, тут у нас місцевий люд досі розмовляє фактично говіркою, взятою за основу формування літературної української мови. Пишаймося цим, користуймося нашим мовним скарбом. Дивуються слухачі, як правило, погоджуються, багато з них згодом повернулися до отчого мовного українського порога. Отже, потрібно було сіяти зерна правди, і вони сходили урожаєм. Звісно, проростало не все посіяне, але, як у біблійній притчі: “І сіяв Сівач на хліб щоденний. Одне зерно впало на камінь, друге під камінь чи в калюжу, третє склювали птиці небесні. Й лише четверть – п’яте – шосте проросли і дали врожай. Та якби нічого не сіяв – не було б нічого”… Конкретна мовна ситуація в місті, що було в полоні совковосовіцького каліченого московського “язика”, вимагала, аби звертати увагу на всі прояви русифікації, бодай і на ринках. Як правило, невеличкі продовольчі риночки виникали стихійно біля кожного гастроному, де жінки, як правило, продавали овочі та фрукти, ягоди, молочні продукти. Увечері після праці йду додому повз продавчинь, які настирливо закликають покупців каліченим суржиком: – Мужчіна, купітє лук! Одразу спрямовую розмову в потрібне русло. – А стріли до лука маєте? Тоді куплю. – Какіє стрєли? – Якими стріляють з лука. – Ви шо, нє понімаєтє? – Не розумію, бо мені потрібна цибуля, а не лук. Сусідня бабця одразу второпала, що й до чого, кличе до себе: – Дядечку, в мене цибуля, купіть у мене. Я демонстративно переходжу до бабці-конкурентки і голосно, аби чули інші продавчині, кажу: – Отепер справді бачу, що продають цибулю. А то якийсь лук. Ви що, мову рідну забули? – Та більше з тих, що купують, кажуть – лук. – Мало хто що каже, ви три-
З блокнота журналіста · “Потрібно було сіяти зерна правди, і вони сходили урожаєм”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

І один у полі воїн

Святослав ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України, голова Житомирської “Просвіти” На що спроможна окремо взята людина? Яка її вартість у велелюдному суспільстві, який вплив вона має на нього? Питання не лише філософське, а й практичне. На жаль, у суспільстві домінує думка, що окремо взята людина як індивід мало що важить, і вплив її на суспільство практично ніякий. Відсіля ігнорування своїми правами, особливо на виборах. “Мій голос все одно нічого не вирішує, краще не йти на ті вибори”, – кажуть. І не йдуть. А їхніми голосами маніпулюють хитрі продажні політики, приводячи до влади зовсім не тих, хто потрібний народові. Те саме у повсякденному житті. “А хто я такий? Комашка. Що я можу? Чого я доб’юся? Хай усе буде без мене. Я – збоку, я – скраю, аби не попереду, бо перших і б’ють першими. А я – в куточку, за кущиками пересиджу тривожний час, і якось минеться”, – міркує багато хто із суспільного загалу. Потім дивується після чергового невдалого вибору гурту і нарікає на гірку долю і злодійську владу. Чому вкотре люд пішов не туди, не до успіху і процвітання, а до корупції, насильства і злиднів? І хочеться відповісти таким убивчим запитанням: “Людино, де ти була вчора? Чому не діяла так, аби було краще сьогодні?”. Отож, шановні, почнімо з себе, в негараздах великих звинувачуймо не все і всіх загалом, а себе: за байдужість, неактивність, а той звичайнісіньке боягузтво, готовність продати шахраям свій голос. Адже мали чималі можливості й укотре не скористалися ними. Та на себе вказати пальцем найважче. Найлегше – винні всі інші, окрім мене. Але є інші приклади. У вісімдесяті роки вже минулого століття я мав посаду редактора центру “Укрінформагропром”, що діяв спочатку в складі всеукраїнського виробничого об’єднання “Укрсільгосптехніка”, з сотнями ремонтних і обслуговуючих підприємств в Україні, покликаних забезпечувати технічно і організаційно величезний сільськогосподарський комплекс республіки: колгоспи, радгоспи, інші суміжні підприємства. Посадою своєю я був прикомандирований до Житомирської облсільгосптехніки. Завдання мав таке: пропагувати передовий досвід агропромислового комплексу Житомирщини в засобах масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення, видання плакатів, буклетів цієї тематики). А ще місцеве начальство залучило мене до чергування в приймальній голови підприємства по вихідних днях – це входило в обов’язки всіх інженерно-технічних працівників облсільгосптехніки. За рік виходило 3-4 чергування з дев’ятої ранку й до восьмої вечора, у вихідні. Із цікавістю і певною осторогою став до свого першого чергування. У приймальні стояло кілька телефонів, з яких надходили повідомлення з усієї області. Варті уваги записувались у спеціальну книгу чергувань, де кожен черговий фіксував результати своєї роботи. Записував про це в журналі, підписуючи своє прізвище – ім’я та дату. Тож уважно листаю той грубенький у твердій палітурці “журнал” і від нічого робити перечитую тексти – звіти чергових. Що одразу кинулося у вічі – всі тексти були написані по-російськи. Примітивно, стандартно, з помилками, але не по-нашому. У багатьох проступали українізми. Воно й не дивно: із півтори сотні працівників установи 90% були українцями. Але. У державі негласно діяв важкий ідеологічний прес тотальної русифікації. І поступово чужа мова запроваджувалась у діловодстві державних установ. Російською діяло більшість дитячих садків, загальноосвітніх шкіл, вся професійно-технічна освіта, технікуми, вища освіта. У Житомирі, до слова, із 36 середніх загальноосвітніх шкіл лише шість формально вважались україномовними. Але й тут вчителі на перервах спілкувалися між собою та з учнями “на общєпонятном”, і школярі 5-6-го класів теж переходили на російську. Із носіїв української насміхалися, глузували, називали “калхоз”, “кугутьйо”, тобто малокультурна, малоосвічена провінція. Вихід указувався очевидний: аби позбутися комплексу недоумкуватого “селюка-кугута”, треба відцуратися всього, чим жив досі – української мови, пісні, культури, української духовності. Тобто, плюнути собі самому в душу і перейти на “общєпонятний рускій язик”. Більшість з тих, хто тікав із колгоспного рабства до міст, так і робила. Іншого вибору просто не було. Тепер зрозуміло, чому той “журнал чергувань” у сільгосптехніці вівся російською. Я уважно перегорнув журнал і вирішив підсумки свого чергування записати, звісно, українською. Річ у тім, що ставши тут до праці, я був єдиним працівником, який всюди розмовляв українською мовою, адже був чітко переконаним українським патріотом. До того ж, маючи вищу університетську освіту (Київський університет, факультет журналістики), попрацювавши в кількох періодичних виданнях, я завжди віддавав перевагу рідній мові перед імперською. Друкувався часто в місцевих обласних газетах, що виходили українською. Тож мені не закинеш глузливо-зневажливе “колхоз”, “кугут”. До нашого відділу НТІ (науково-технічної інформації), куди я був приписаний, часто приходили працівники установи, заводили розмови на різні теми. То було звичне явище: мало з якої потреби приходить людина. І лише згодом одна із працівниць відділу, Ніна Петрівна Мусійчук, утаємничено зізналась: – Знаєш, чого вони сюди приходять? Почути твою українську мову, поговорити з тобою, бо їм дивно і незвично, що ти завжди і скрізь спілкуєшся українською. – Хай приходять, але хай і самі переходять на рідну. Адже переважна більшість їх – вихідці з сіл, навчалися в українських школах. – Так, правда, – погоджувалася співрозмовниця, але, поперше, який рівень знань дають сільські школи? По-друге, більшість навчалась абияк. Згодом навчалися в технічних вузах, де всі предмети подавались російською. І ніби само собою сприймалося, що російська має в суспільстві значно вищий статус за українську. На жаль, так було. Навіть по телефону всі намагалися говорити лише російською, хоча кілька хвилин тому зі мною спілкувалися українською. – А що, телефон не сприймає української і розмови не відбудеться? – запитував таких “говорящих”. Вони здивовано-очманіло дивились на мене (а й справді?). – Але всі так говорять. Спробуй по-іншому – засміють. Та ми і не задумуємось, аби дотриматись давно встановлених правил. Ким, де, коли? Та вернімося до мого чергування і перегляду того одіозного “журналу”. Я ретельно продумав текст, записав спочатку як чернетку на окремому клаптикові паперу. Відредагував і переписав до “журналу”. Запис мав такий вигляд: “Чергував із 9-ої ранку до 20-ої години вечора. Отримав повідомлення з товарної станції Житомира про прибуття трьох вагонів із запчастинами для “Облсільгосптехніки”. Про це доповів головному інженерові ОСГТ Вінику В. І. для вжиття заходів. Інших повідомлень не надходило. Черговий – Святослав Васильчук”. Вже згодом молодий інженер ремонтного управління Анатолій Котловий по секрету розповідав: – Ти знаєш, Славік, твій запису “журналі чергувань” справив справжній фурор. Його носили з відділу до відділу, читали, дивувалися: виявляється, тексти можна писати й українською мовою. Дивина, та й годі! Та ще грамотно і правильно. Більшість схвалювала, деякі обурювались: “Вот уж етот украінскій арігінал…”. Та найцікавіше було попереду. Через кілька місяців під час чергування я з подивом знайшов у “журналі” ще один запис українською. Далі – їх більшало, з’явилися вже десятки. Люди, маючи приклад, згадали своє походження і засвідчували його ось у такий можливий спосіб. А вже через десяток літ, під час так званої горбачовської перебудови з великою радістю засвідчив, що 80% всіх записів у “журналі” були написані українською. От що вартий один-однісінький приклад. Час той був украй несприятливим для українців та української мови і культури. Всюди брутально насаджувався язик – в усіх сферах життя і діяльності суспільства. До людей освічених, які свідомо послуговувалися мовою, влада ставилася підозріло, вбачаючи в цьому прояви націоналізму. І людині, якій чіпляли подібне клеймо, вже були перекриті шляхи до кар’єри та просування по службі. Деяких попросту брутально витурювали з праці як неблагонадійних, таких, що не мають довіри у представників влади. З усіма негативними наслідками... Оскільки я також належав до таких, то придумував ряд психологічних прийомів, аби відбивати
Спадщина · “Завжди, скрізь ми спілкуємося рідною українською. Хай із нас беруть приклад”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

майтесь свого, – відповідаю. Але інтереси торгівлі такі, що потрібно заробити. І вже через кілька днів, коли я знову завертаю на торги, та сама бабця, уздрівши мене, напродив голосно гукає: – У мене вже цибуля, купіть, я більш не називаю цибулю луком. Запрошую, гляньте, яка гарна цибуля-пір (тобто, зелена). Овоч і справді привабливий, ія з приємністю купую кілька пучків цибулі-піру в обох бабусь, за що маю подяку. Отак українізовував маленькій більші риночки. Або ще. Підходжу до ятки, замовляю каву. – Вам скільки ложечок сахару класти? – Сахару не хочу, покладіть краще цукор. Продавчиня усміхається: – Хай буде по-вашому. І це правильно. Будемо звикати. Запримітив, що поправка, висловлена у такій формі, сприймається позитивно. А якби зауважив про неправильно вжите слово і недостатню грамотність, сприйнялося б як образа, і бажаного ефекту не досягнув би. Відтоді промайнуло багато літ. Докорінно помінявся мій духовний і освітній Житомир. Усі 36 загальноосвітніх шкіл навчають дітей лише рідною українською мовою. Як і три університети, вісім коледжів, п’ять центрів професійно-технічної освіти, 45 дошкільних дитячих закладів. В усіх закладах громадського харчування, продуктових і промтоварних магазинах працює здебільше молодь, і як сюди заходиш, хлопці й дівчата чемно і приязно зустрічають: – Доброго дня, запрошуємо до нашого закладу. Допоможемо вибрати саме те, що вам необхідне. Або: – Скуштуєте наших страв, вони прийдуться вам до смаку. Виходите, а вам чемне побажання: – Гарного вдалого дня, заходьте, будемо раді. Те саме у транспорті – тролейбусах, трамваях, автобусах. Вся інформація, звернення водіїв, оголошення лише державною українською. Само по собі це не відбулося. Ще на початку дев’яностих років ми, просвітяни, створили в трамвайно-тролейбусному управлінні (ТТУ) Житомира осередок Товариства української мови, до якого охоче записалися більше сімдесяти працівників підприємства, насамперед. водії та кондуктори, інженерно-технічні працівники. Керували осередком Віталій Булас та Григір Круглій, які досі тут працюють. Ми розуміли, що пасажирський транспорт – візитівка міста, яка має бути прописана українською. Довго, важко йшли до цього, атаки прийшли. Щодо мене і моїх друзів – просвітян. Всюди, завжди, скрізь ми спілкуємося з житомирянами рідною українською. Хай із нас беруть приклад. Не лаштуємося під совка-малороса, якого ще досі притягує “язик”. Щодо мене. Знаючи мою принциповість у спілкуванні всюди і скрізь державною рідною українською мовою, то зі мною десятки літ весь Житомир розмовляє лише українською. Читаю українські книжки і газети, слухаю українське радіо, співаю українських пісень. Спілкуюся зі студентами на лекціях, семінарах, сесіях – тільки державною. Кличу до цього усіх. Вірю, незабаром це стане обов’язковою нормою для всіх моїх земляків-житомирців і всієї України.
Спадщина · “Завжди, скрізь ми спілкуємося рідною українською. Хай із нас беруть приклад”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Князь Самослав – видатний русинськоукраїнський полководець і державник

Юрій РУДЕНКО, доктор педагогічних наук, професор Василь РУДЕНКО, науковий працівник лабораторії козацької педагогіки НДІ козацтва Про історію маємо говорити не лише як про матір усіх наук, а і як про матір освіти, навчання й виховання кожної особистости та народу. Із відновленням незалежности України, справді-бо, у нас закономірно почав реалізовуватись посилений інтерес до проблем історії: походження українців, рідної мови й культури, пошук у глибинах віків наших перших державних утворень, захисту своєї етнічної та історичної території від ворогів, доленосних битв із полчищами й ордами загарбників, вивчення звитяжного життя і подвигів предків, великих українців та ін. Ціла когорта ініціативних, енергійних, беручких і талановитих дослідників (В. Сергійчук, С. Семенюк, Н. Яковенко, Н. Старченко, О. Палій, Г. Лозко, Віктор фон Естер-Глєрон, Т. Чухліб, І. Ющук та ін.) має чималі, нерідко значні, а то й разючі успіхи з досліджуваних проблем. У державницької ваги справі очищення вітчизняної історіографії від абсолютно необґрунтованих маніпуляцій і фальсифікацій, зокрема надуманих, політично упереджених положень, які свідчать як про умисне замовчування правдивих фактів, явищ у розвитку історії України, так і про приниження, а то й нівелювання великого внеску наших пращурів у розвиток європейської культури, цивілізації. Переконані, що суспільно вагомих здобутків досяг дослідник Святослав Семенюк, який порадував тисячі читачів багатьма новаторськими розвідками, зокрема, це “Історія українського народу” (2010; чи не перша ґрунтовна етнічна історія українців), “Українські історико-етнічні землі” (2011), “Феномен українства” (2013), “Правдива історія України-Русі” (2021), “Визначні діячі українського походження” (2023) та ін. Як педагоги підкреслимо, що чимало нових історичних фактів, явищ і процесів відомого автора, які розкривають найважливіші аспекти – етнонаціональні, політичні, державницькі, моральнодуховні, військово-оборонні, необхідно оперативно включати до нового змісту освіти, зокрема його суспільно-політичного, гуманітарного, історико-ідеологічного блоків. Адже у працях С. Семенюка обґрунтовано з’ясовуються умови, чинники зародження й розвитку національної ідентичности наших предків, природна обдарованість рідного народу, його численні кроки, дії, справи в напрямку побудови власної держави. В оточенні агресивних імперій вона то набирала сил, зміцнювалася, то під їхніми ударами слабла, знесилювалася, знекровлювалася у війнах, нерідко майже безперервних. Важливо брати до уваги нові факти, що в попередні історичні епохи, починаючи з перших століть нашої ери, наші пращури проживали й діяли на своїх етнічних теренах Дунайської Руси (Артанії-Хорутанії), Поморської Руси (Славії) і Київської Руси- України. На особливу увагу українців в умовах кровопролитної війни “русского мира”, рф проти України заслуговує історична постать князя, згодом – короля періоду Дунайської Руси Самослава. Він мав велику мету і талант об’єднувати русинські, інші слов’янські племена в політично-державницький союз, завдавати чужинцям-загарбникам нищівних ударів, ганебних поразок і виганяти недобиті ворожі війська за межі своїх кордонів. Де ж народився князь Самослав, незвичайний військовий та державницький талант якого звільняв від жорстоких ворогів, диких орд і завдяки перемогам якого русинсько-слов’янська держава в VІІ ст. була найбільшою за територією? Славний наш предок князь Самослав був правнуком молодшого брата короля Отка (Одоакра) Рутенця – засновника першої нашої держави, фіксованої в документах. Самослав походив із Паннонії, на теренах якої завжди проживали русини. Це був період, коли русинські племена дулібів опинилися під ударами кочових і войовничих племен аварів, які прибули зі сходу й жорстоко знущалися з дулібів. Одна частина дулібів перейшла Карпати зі своїм князем Краком, братом Самослава, і заснувала місто Краків, який у майбутньому стане великим центром освіти, культури й науки поляків та русинів-українців, а також першою столицею Польщі. Дуліби проживали й на теперішній Львівщині та Волині. Друга частина дулібів проживала за озером Болотон на теренах Скирії (Штирії) та Орошки (Корошки-Каринтії, значно пізніше тут постане держава Австрія). Князь Самослав зі своїм племенем виношував реальні плани здобуття свободи, боротьби із загарбниками й пішов у лісові нетрі, хащі на територію сучасної Словаччини. Там він збирав і готував свої війська для вирішальної битви з окупантами-аварами. У його військах були русини з племені брата Крака, бойки, які здавна жили в Марморощині, на колишніх землях Дакії. У складі його військ були й чехи-морав’яни. У 623 р. армія князя Са- Пам'ятник Самославу в Дубнянах (Чехія) Самослав, худ. Б. Єзовник мослава завдала аварам нищівної поразки й почала виганяти їх за межі своєї країни. На той період Візантійська імперія продовжувала пригноблювати деякі племена русинів, надавала допомогу їхнім ворогам. У 626 р. Самослав пішов військовим походом на Візантію. Його військо, тиснучи ворога, обложило столицю Костянтинополь. Після кількох потужних штурмів імператор Іраклій змушений був укласти із Самославом вигідний для русинів мир і повернув їм територію Далмації, де русини-гачани залишалися під владою аварів. Невдовзі авари були вигнані з їхньої землі. Продовжуючи державницькі традиції свого великого родича короля Отка Рутенця, князь Самослав зміцнював королівство Рутенія, інша пізніша назва – Хорутенія. Усі слов’янські племена, глибоко шануючи Самослава, вибрали й визнавали його своїм королем. Згодом він передав права на володіння Рутенією-Хорутенією одному із своїх синів. Собі він заснував нову столицю у Вишгороді, який був у центрі його земель. Саме тут пролягали всі основні торгівельні шляхи між Західною і Східною Європою та Азією (у наш час це Вишеград на території Угорщини, угри із-за Уралу перекочували у регіон Дунаю лише з кінця ІХ ст.). Через конфліктну поведінку короля франків Дагоберта політична ситуація вкрай загострилася. Він надіслав до Самослава посольство і у своєму посланні брутально образив гідність і честь Самослава, а русинів та всіх слов’ян назвав “нехристами і псами”. Через віки до нас дійшла гідна пошани і гордости за наших великих предків лицарська відповідь князя Самослава: “Так, ми пси, які призначені для того, щоб усіх вас роздерти”. Така мужня відповідь розлютила Дагоберта, володаря потужної імперії франків. Він зібрав три армії і пішов війною на державу Самослава. Біля міста Унгост на території сучасної Чехії відбулася грандіозна кровопролитна битва в 631 р. За масштабами вона перевершувала найбільшу битву минулих часів Середньовіччя на Каталаунських полях у 451 р. Про неї західні історики не хочуть згадувати, бо тут, біля Унгоста, поразка франків була ще ганебнішою, ніж тоді від вождя гунів Атілли. Там битва тривала один вечір і ніч, а тут – три дні й три ночі безперестанку. Поразка франків була настільки жахлива, що імператор Дагоберт із розпачу й люті захворів і невдовзі помер. Імперія франків була ослаблена. Війська-переможці на чолі із князем Самославом зайняли землі Саксонії і Тюрингії. Нам, українцям, необхідно знати ту особливість історії західноєвропейських країн, яку їхні історики люблять підкреслювати, що середньовічна держава короля Карла Великого була найбільшою за територією. Але це неправда. А правда – на боці русинів. Річ у тому, що держава князя Самослава простягалася від Адріатичного моря – до Руської Марки, до річки Інн (правої притоки Дунаю), від нинішньої Швабії – до річки Стир (правої притоки Прип’яті) на сході та Болгарії на півдні. Він правив цією величезною державою 34 роки. Підкреслимо, що всі слов’янські племена вважали його своїм королем. Частина істориків вважає, що держава Самослава була вдвічі більшою за велику державу короля Карла Великого. Будучи язичником, він мав 12 дружин, 22 сини і 15 доньок. Держава Самослава мала значний вплив на хід європейських подій, явищ і процесів. Цю історичну правду зарубіжні історики, як правило, обходять мовчанкою. Більше того, вони, керуючись недоброзичливими вузькими інтересами, замовчують, що великі успіхи в політиці, управлінні державою були досягнуті, бо він, Само (західні історики зумисне скорочують його ім’я Самослав) був, мовляв, франкського походження… Таким чином, частина західних істориків вдає, що то були не ганебні поразки франків від русинів, а просто воєнні конфлікти “між своїми”, звичайні усобиці. Такі маніпулятивні вигадки зарубіжних істориків легко й переконливо спростовує С. Семенюк. Велика заслуга князя-полководця Самослава полягає в тому, що слов’яни живуть сьогодні на розлогих етнічних та історичних теренах не лише Східної, а й Центральної і навіть Західної Європи. Важливо знати, що Самослав керував своєю державою до 662 року й виділив своїм рідним русинам – білим хорватам, дулібам та волинянам чимало земель. На кордонах із ворогами він селив бойків, які справді по-бойовому, по-лицарському відстоювали свою свободу і незалежність. Надзвичайно важливими є такі історико-політичні факти. Дослідники твердять, що у часи правління князя (короля) Самослава система влади була в основному такою ж, як і дещо пізніше в Київській Україні-Русі. При владі були князь, народне віче, бояри, судді, сотники і десятники (С. Семенюк). Оскільки русинів у державі Самослава звали хорватами, після правління князя ця територія дещо пізніше стала називатись Велика Хорватія. Видатні сини русинсько-українського народу королі Отко (Одоакр) Рутенець, Самослав та інші є великими лицарями волелюбного переможного меча, гідности й чести, які були уславленими полководцями й будували українську державність і на високих прикладах подвижницького життя яких виховуються звитяжні захисники Незалежної України.
Подія · “Звук є домінантний, літера похідна, слово теж похідне від звуку, а разом – це магія впливу на емоції людини”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Київська “Просвіта”: містерія оновлення», с. 1

Київська “Просвіта”: містерія оновлення

Закінчення. Поч. на стор. 1 Захід розпочався з відомих і маловідомих колядок, які майстерно та емоційно виконав на скрипці маестро К. Стеценко. Урочисто й піднесено звучали в його виконанні варіації на тему “Бог предвічний”. Глядачів захопила історія цієї теми, про яку розповів очільник Київської “Просвіти”. Виявляється, вона використовується в “Лебединому озері” Петра Чайковського, про що мало хто здогадується. Німецький композитор Йоганн Себастьян Бах у “Концерті ре-мінор для двох скрипок з оркестром” (у другій частині) також використовує цю мелодію. А в сучасному англомовному світі ця яскрава різдвяна тема є широко відомою під назвою “Joy to the world”. Цікаво було почути, що дід Кирила Вадимовича, Кирило Стеценко (старший) створив мистецькі хорові обробки п’ятдесяти колядок і щедрівок. Велелюдній публіці було представлено коляди “Ой, ясна-красна в лузі калина” та “Ой, дивнеє нарождення” у виконанні тріо: бандуриста світової слави, народного артиста України Тараса Яницького, провідника події К. Стеценка (скрипка) та Назара Стеця, видатного музиканта і педагога, орієнтованого на сучасну музику та популяризацію нової української музики, особливо написаної для його інструмента – контрабаса. Гучними оплесками публіка дякувала артистам за магічне виконання коляд та “Думи на кінець Світу” (Й. С. Бах – К. В. Стеценко), дякувала за подаровані святкові пережиття. З вітальним словом виступив Павло Мовчан – голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, український громадський діяч, журналіст і політик, поет, перекладач, сценарист, член НСПУ, лавреат Державної премії України ім. Т. Шевченка. Він висловив щирі слова подяки голові Київської “Просвіти” за вагому культурно-просвітницьку роботу та яскраві події для киян, а також за віртуозне звучання скрипки як національного інструмента, зазначивши, що “звук є домінантний, літера похідна, слово теж похідне від звуку, а разом – це магія впливу на емоції людини, що дуже важливо, особливо тепер, в умовах війни, коли люди частково обмежені у спілкуванні і спрагло чекають таких творчих зустрічей, які наповнюють їх морально”. Павло Михайлович особисто вручив медалі “Будівничий України” депутату Самбірської міської ради, ветеранові ЗСУ Зіновію Рівняку та вірному захисникові українських духовних цінностей, ректорові Відкритого Православного Університету Святої Софії- Премудрості отцеві Георгію Коваленку. Відзнаки іншим достойникам України – Іванові Куцині, Ярославові Джоджику, Тіні Пересунько – буде передано за першої нагоди. У виступі поета Володимира Шовкошитного, відомого також прозаїка, публіциста, видавця, громадського, політичного і державного діяча, прозвучали слова вдячності всім, хто нині захищає Україну. Глядачі почули про соціальну програму в Тячівському районі на Закарпатті “Книга – український пріоритет”, де десятки шкіл двічі на рік отримували бібліотечку патріотичної літератури від українських письменників. Тому, запевнив видавець, серед його читачів немає жодного, “хто таємно перетинав Тису”, зате всі його читачі сьогодні на передовій, як і його сини. Це заслуговує на особливу повагу. Концерт бринів музикою, поезією, драматичними сценками від видатних українських артистів. Автентичні українські колядки, які прозвучали у виконанні лавреатів Національної Шевченківської премії Тараса Компаніченка і Святослава Силенка, а також надзвичайно артистичного гурту “Буття”, справили на публіку неймовірне та незабутнє враження. Про прадавність української коляди, про індоєвропейські джерела її походження розповів дослідник української міфології Василь Хитрук. Він же разом з універсально обдарованою мисткинею Олесею Сінчук проникливо прочитав кілька власних віршів з останньої поетичної збірки “Ліра Аполлона”. А візіями про майбутнє Всесвіту і про космічне призначення України поділився фізик, філософ, метафізик і дослідник світових релігій Володимир Ніс. Він переконаний, що Україна покликана виконати місію вчителя світу, але для початку ми всі маємо осмислити зміст цього планетарного завдання. Обидві медитативні проповіді спонукали до пробудження національної свідомості, до осягнення обширів відповідальності України перед Майбуттям Світу. Вже згадана просвітянка Олеся Сінчук – композиторка, членкиня Національної спілки театральних діячів України та НСП України, актриса, громадська діячка, разом із Олегом Земнуховим, біодизайнером, учителем і громадським діячем, порадувала публіку виконанням власних композицій на фортепіано й сопілці, а також веселим фраґментом обряду водіння кози – однієї з найдавніших містерій оновлення, яка приходить на щедрий вечір та передує народженню Нового року. Далі відбулася Церемонія “Неофіти”, під час якої офіційні членські посвідчення отримали четверо нових просвітян: молода й талановита поетеса, педагогиня і самовіддана волонтерка Ольга Киця; харизматичний київський художник, автор трьох альбомів і понад 500 мистецьких портретів героїв війни Володимир Ребров; кандидатка юридичних наук, журналістка грузинського медіа “Формула” та українського ТБ-каналу “Я є Україна”, невтомна волонтерка Манана Абашидзе, а також дириґент і художній керівник Київського академічного муніципального оркестру Микола Лисенко – праправнук великого композитора Миколи Віталійовича Лисенка та президент Міжнародного Фонду Лисенка, який став однією з найпомітніших волонтерських організацій України. “Неофіти” поділилися змістом власної культурнопросвітницької діяльності. Ольга Киця зворушила аудиторію щемливо-проникливим віршем. Володимир Ребров ознайомив з альбомами “Війна очима українського художника”. Манана Абашидзе розповіла про форми підтримки захисників і захисниць та наголосила на значенні сили патріотичного духу українців. І на завершення Церемонії музиканти та глядачі, підкорившись дириґентській волі Миколи Лисенка, виконали прадавню коляду “Коли не було з нащада світа”. “Містерія оновлення” зачарувала присутніх... Дякуємо нашим безмежно талановитим артистам за їхній мистецький геній та щирі серця, Георгію Лук’янчуку – за пречудові фото, присутнім – за синергію життєдайності і добротворення, Кирилові Стеценку – за задум, продюсування, режисуру й модерування. У Національному музеї літератури України витав правдивий Український Дух! Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти” Фото з відкритих джерел
Письменники і час · “Справжнім поетом стає тільки той, хто в уже давно відомих і мовлених словах віднаходить ним відкриті грані, відтінки, інтонації, мелодику”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Князь у Володінні “СологолоС”

Ольга РУДАНЕЦЬ, відповідальна секретарка Коломийської “Просвіти”, заслужена працівниця культури України “Василь Рябий має характерний ключ, яким він відчиняє двері в світ гармонії, думки й почуття”. Тарас Мельничук Хочете вірте, а хочете – ні, але й справді на літературній мапі України є таке окремішнє, неповторне, яскраве і сонячне Володіння “СологолоС”, де одноосібно владарює князь Слова Василь Рябий. Тільки йому при народженні Всевишній довірив той ключ, яким він відчиняє у цей утаємничений світ двері для всіх потребуючих чистого слова. Народився поет 7 грудня 1954 року в селі Корничі Коломийського району на Івано-Франківщині. В літературних колах і серед вишуканого читацького Товариства сьогодні він відомий як український поет, прозаїк, член Національних спілок журналістів та письменників, Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, літературного гурту поетів-паліндромістів “Геракліт”. А ще він засновник і незмінний очільник літературного Товариства “Плин” в м. Коломиї. Після закінчення факультету журналістики Львівського університету в 1981 році працював відповідальним секретарем низки газет, а також редактором місцевих видавництв “Світ” і “Вік”, відкривши дорогу у світ друкованого слова багатьом початківцям в царині красного письменства. І весь цей час сам був тим пошуковувачем, який з вправністю сапера добирався до кореня слова, пробував знайти в ньому ще незасвічену грань. Неспростовна істина великої Ліни Костенко. “Вже всі слова були колись чиїмись…”. А тому справжнім поетом стає тільки той, хто в уже давно відомих і мовлених словах віднаходить ним відкриті грані, відтінки, інтонації, мелодику, яскравість і барвистість, чуттєву глибину і правдиву гармонію Слова. Василеві Рябому це вдалось сповна. І не тільки. Його сьогодні справедливо вважають літературним словотвором. Він заставив читацьку авдито- Ганна ЧУПРИНА Фото авторки “Здатність людини думати й робити власні висновки усе слабшає і слабшає під штучним зовнішнім впливом… Були часи, коли люди переважно тільки отримували інформацію. Доволі об’єктивну. І зважували, думали самі. А зараз до послуг обивателя легіон усіляких коментаторів, експертів, радників, помічників, речників, консультантів, блогерів… Вони формують задану, підказану їм точку зору. Бо відробляють хліб, котрим їх годують. Ті, хто править світом. Й обиватель уже не може без коментаря, по суті – чужої підказки…” Ця розлога цитата – з нової книги “Весняні пакільці” знаного запорізького письменника, лавреата премії імені Івана Франка, автора 40 книжок Костянтина рію навчитись читати зліва до права і навпаки. Спробуйте самі. “Вага агаВ”, “Варта траВ”, “ЖалоколаЖ”, “Віно коконіВ”, “Жар і міраЖ”, “СологолоС”, “ЯрозорЯ” – це назви Василевих збірок, в яких владарює його величність – паліндром. З часу, коли його перший вірш побачив світ в обласній газеті “Прикарпатська правда” у 1972 році, немало чистих вод Карпатських джерел дісталися Чорного моря, а Василевих літературних пошуків – спраглих на справжню поезію душ. Більше двадцяти поетичних збірок вплелися у вінок цього щедрого літературного врожаю. І кожна з них вражала і дивувала якоюсь своєю свіжістю, новизною, неповторюваністю, починаючи вже з мікроскопічно вишуканих назв. Для прикладу: “Грань” (1990), “Ворожіння на цвяхах” (1992), “Елегія для білого диму” (1992), “Шукання двійника” (1992), “Постріл горіха” (1994), “Жасминовий камінь” (1995), “Зіниця на крилі метелика” (1997), “Портрети з протягу” (1998), “Світлофор і мухомор. Куля з Ліверпуля. Омелюх і Капелюх. Три альбомчики Ромчика Бомчика” (1998). Широкому читацькому загалу Василь Рябий відомий не тільки своїми поезіями, а й есеями, перекладами та публіцистичними творами. Але особливого визнання серед маститих письменників він здобув своїми “Вінками сонетів”, адже зумів не тільки смиренно упокорити цей норовливий і ревнивий в жанровій поліфонії жанр, а й пустити його у світ ретельно вигравіруваним і сплетеним у вінки, не даючи можливості усамітнено загубитись у бурхливому вихорі літературного, вже безцензурного цунамі. Його популярності можуть позаздрити сьогодні немало добре відомих літературних постатей. Адже до його творчості уважно і безперестанку приглядаються молоді таланти і прихильники. Вже не одна учнівська і студентська дослідницька робота була побудована на вивченні його літературного феномену. Його твори на сьогодні перекладені румунською, італійською, французькою, англійською, німецькою. Його збірка “СологолоС” була номінована на найвищу державну нагороду – Шевченківську премію. Незважаючи на те, що цієї премії автору не присудили, він став володарем Народної Шевченківської премії. Про все це і не тільки нещодавно йшлося на літературному вечорі ювілейного пошанівку в Коломийській міській бібліотеці для дорослих. Ця своєрідна літературна гостина зібрала вузьке коло найближчого оточення поета: побратимів по перу, шанувальників, юних поціновувачів таланту. Були озвучені вітання і від Спілок письменників та журналістів, не скупилися на похвалу і дружні шаржі та присвяти місцеві літератори, але головною іменинницею закономірно була поезія Василя Рябого, яка робила зримою його присутність, хоча його в цій залі не було. Доповнював і візуально збагачував дружню атмосферу відеосюжет, підготовлений працівниками бібліотеки, а присутність молодшого сина Віталія додала справді родинного тепла і гостинності ювілейному заходу. З роси і води вам, шановний наш Ювілянте! Щиро бажаємо від всієї великої читацької авдиторії кріпості сили і духу, приборкання підступної недуги і нових творчих вершин і відкриттів! Василеві Рябому Він осідлав сонет, мов скакуна, Й спішить кудись, збиваючи копита. А між рядків кровавиться війна, І доля пережито непрожита. А між рядками той нестерпний біль, Що душу червоточиною точить… З вікна самоув’язнений Василь Підстерігає музу проти ночі. Вона прийде, відкинувши вуаль, Вже не як гостя – ненаситна жриця. Й не дасть заснути – їй його не жаль, Допоки ним сповна не насититься. І вичавить до краплі, як лимон, Енергію і болю, і любові, І він не раз пожертвує свій сон Таланту, заґратованому в Слові. Отих ночей невиспаних тягар, Такий підступний, як нищівний демон, Як злодій, зазіха на Божий дар, Лишаючи своїх візитів тремор. Готовий вкрасти паліндром й верлібр І до сонетів простяга костисту, Але зусиллям всіх душевних фібр Мистець стає на захист свого хисту. Карбує слово і пряде в вінки, Й обрамлює в коштовні обладунки. Від серця струн і тремору руки З’являються чудовні візерунки. Ховаючи за пазуху свій біль, Оголюючи душу перед світом, Свій мікрокосм витворює Василь За власноствореним, своїм завітом. 7.12.2024 р.
Письменники і час · “Справжнім поетом стає тільки той, хто в уже давно відомих і мовлених словах віднаходить ним відкриті грані, відтінки, інтонації, мелодику”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Весняні пакільці” Костянтина Сушка: розмова про все

Сушка. Але книга – не про необхідність для притомної людини дотримуватися інформаційної гігієни. Це лише малесенький фрагмент роздумів письменника. Як зазначає сам автор, “Весняні пакільці” – це “Розмова про все”. Пакільці – дерев’яні палички, якими дбайливий господар позначає, де в нього посіяні помідорки, де картопелька, де цибулька. У переносному сенсі це вішки, довкола яких гуртуються наші спогади. А “Весняні пакільці” Костянтина Сушка – це глибокий, ліричний, місцями контраверсійний діалог з читачем, якому не все одно, що відбувається в країні та світі, між співвітчизниками та іноземцями, предками та сучасниками. Для якого опорними точками є Природа, Всесвіт, Небо, Сонце – саме так, з великої літери. Книгу обсягом у 249 сторінок неможливо прочитати одним “ковтком”. Бо зустрічі з сімома героями твору, кожен із яких відіграє значущу роль у житті письменника, а також із Місячним сяйвом, Вітром, Тишею, Живими Створіннями, викликають безліч думок і почуттів. От що особливого в тому, що “сентиментальний старигань” копає город коло рідного обійстя десь на Херсонщині? А в Костянтина Сушка народжується пісня свого двору. Не “десь”, а в конкретному селі Бабина, де він народився і виріс, яке ніколи не забував, часто відвідував і куди зрештою повернувся, бо не міг опиратися поклику рідної землі. Тут залишилося мало жителів. Письменник теплим словом згадує друзів дитинства, хоча у зрілому віці вони стали зовсім не ідеальними. До когось він суворий, і має на те усі підстави. Бо ж не якісь зайди, а тутешні невігласи порубали парк, знищили старий маяк, зрештою, покинули свою домівку. А от природа… Вона відживлює і надихає. Зрубані дерева дають нові міцні паростки, бо лишилося коріння! Так само і в душі читача проростають власні спогади. Я гостювала в селі Кам’янка на Дніпропетровщині у глибокому дитинстві. Та мені здалося, що я знову бачу, як “листопадиться” в садку і на городі. Як квохче в “конюшні” курка, знісши крашанку. Як прабабуся порається коло літньої кухні, а прадідусь із цеберкою іде до величезних ночов із дощовою водою, аби полити квіти, втомлені сонцем… І згадалося, як боляче стислося серце, коли кілька років тому я випадково потрапила на рідне обійстя, яке по смерті прадідуся з прабабусею пів сотні років тому продали односельцям. Про погріб нагадує лише яма… Старенькі абрикоси справді стали “безпритульницями”. Від хати лишилися тільки стіни та купи глини… Цілком погоджуюся з Костянтином Сушком, що покинуті хати треба ховати, як і людей. Наприклад, насипавши над ними кургани. Саме так зробив Кость Іванович у рідній Бабині з ближніми занедбаними хатами, які втратили господарів. Але почувається серед них не в пустці, а на природі. Дідівську ж хату з літньою кухнею облаштував, зберігши їхній неповторний дух. А ще письменник з 2014 року облаштовував на власній садибі музей старовинних і просто старих пам’яток. Серед них були і камінні свідки кочових культур та козацької епохи, і більш пізні менонітські гармани. І багато ще чого. Тут, на цьому обійсті, в оточенні звичних сільських речей, Костянтин Сушко восени 2021 року й задумав написати “Весняні пакільці”. До яких ішов, можна сказати, усе життя. На батьківщині думалося напрочуд легко, ідеї голову просто опосідали. А написав книгу Кость Іванович усього за 38 днів. Напередодні москвинської навали. І дякує Всевишньому, що встиг поспілкуватися з минулим, коли воно було зовсім поруч. …Духовний прихисток письменника окупанти осквернили. Зробили в його рідній хаті спостережний пункт. Та найбільше йому болить, що Загальне Зло проявляється в діях не лише офіційних загарбників, ай простих наших співвітчизників. Аби ж вони лише втратили здатність самостійно мислити! Ні, багацько “слідом за окупантами навідуються до розтрощених крамниць, аптек, майстерень, навіть до зруйнованих ракетами осель”… І саме цього треба позбуватися в першу чергу. Та письменник все одно впевнений: Бабина не вмре. Вона буде. Бо живий, хоч і скривджений, Дніпро. Проростають новими пагонами акації, абрикоси, шовковиці, груші. Усе в уяві письменника пульсує і “рухається назустріч, залишаючи за собою пакільці. З минулої весни і назустріч новій. Ось тільки зиму слід перебути”. Перебути зиму допоможуть “Весняні пакільці” Костянтина Сушка. Ці психологічні ліки можна довго пити маленькими ковточками. Смакуючи…
Слово многоцінне · “На думку автора, ця війна – це вже третя світова війна, бо на напад Росії на Україну зреагували країни цілого світу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

легації уряду України, представників уряду ЧСФСР та широкої громадськості Праги; до Києва всі учасники тодішніх заходів (в рамках заходів з назвою “В сім’ї вольній новій...”) і потім – пароплавом “Маршал Рибалко” із Руссе разом їхали до Києва. Поступово до нас приєдналися представники чеської, мадярської, румунської, болгарської літератур, а в Одесі – письменники літератур народів СРСР та світового українства. Із Словаччини приєдналися Ф. Іванчов та Г. Чаварга і вели ми змістовні диспути на різні теми, передусім про Т. Шевченка. Тут на пароплаві знов виникла думка і доручення Літературному інституту Т. Шевченка НАН України створити Міжнародну асоціацію україністів. Шістдесятники були і залишились для мене дорогі і близькі люди і тому, що вони продовжили те, що в 20-х роках розпочали в українській літературі молоді П. Тичина, М. Хвильовий, автори “розстріляного відродження”, які творчо “використали” нові віяння модерної світової літератури і створили високо модерну літературу України. Шістдесятництво, як правильно пише М. Наєнко, не лише оновило те, що розпочали автори “розстріляного відродження”, але й розпочало перехід від модерністського до постмодерного типу художнього мислення в Україні другої половини ХХ ст. Ми згодні з його думкою, що першим шістдесятником у політиці був М. Хрущов, але в літературі і кіно були О. Довженко, М. Рильський, які ще в 50-х роках говорили про потребу нового художнього мислення. Їх вимоги підхопили молоді поети, які в 60-х роках вступали в літературу, як Д. Павличко, І. Драч, Л. Костенко, М. Вінграновський, львівські, закарпатські поети та ін., у прозі це були О. Гончар (написавши спочатку новели “Модри Камень” (1946), потім романи “Людина і зброя” (1960) і “Собор” (1970), А. Дімаров (“І будуть люди”,1963) та ін. Правильно пише М. Наєнко, що справжній “вибух шістдесятництва” настав із публікацією поеми “Ніж у сонці” та збірки “Соняшник” І. Драча, збірки В. Симоненка “Тиша і грім”, Б. Олійника “Б’ють у крицю ковалі”, Л. Костенко “Зоряний інтеграл” (розсипана радянськими цензорами на рівні верстки). Поряд з поетами в 60-х роках новий тип прози запропонували Є.Гуцало, В.Дрозд, В.Шевчук, Р.Іваничук, І.Чендей та інші. Художня література шістдесятників викликала значний інтерес і за межами України, в тому числі й в чеській і словацькій літературах та в українській літературі Словаччини. Маємо на увазі поетичні збірки С. Гостиняка “Пропоную вам свою дорогу” і
Слово многоцінне · “На думку автора, ця війна – це вже третя світова війна, бо на напад Росії на Україну зреагували країни цілого світу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Світанки Наєнка

Михайло РОМАН, професор Пряшівського і Бансько-Бистрицького університетів У 2015 році професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Михайло Наєнко, доктор наук, лавреат Шевченківської премії, видав свої спогади “Вечірні світанки: Берибіське Гуляйполе, “Від Києва до Лубен” і літературні візії” (К., ВЦ “Просвіта”). У них він розповів про себе, своїх найближчих, рідне село Гуляйполе, сільську школу, Лубни, навчання в університеті, роботу і людей в Музичному училищі, Літературному інституті імені Т. Шевченка НАНУ і знов – про університет уже як професор, завідувач кафедри та декан філологічного факультету КНУ, про суспільне і літературне життя України. Про все, що йому довелося бачити, пережити, намагався розповісти чесно і правдиво та ще й захоплююче. Тому не дивно, що перші “Світанки” викликали великий інтерес серед читачів не лише України, але й за її межами, в тому числі й у нас, в Словаччині, бо подав у них правдиву картину не лише про себе, але передусім про людей, про історію України радянського періоду і незалежності та заглянув і до зарубіжжя, де йому доводилось побувати. Цими днями, як продовження “Вечірніх світанків...”, появились в інтернеті його “Світанки третьої світової: Суб’єктивні доповнення до “Вечірніх світанків” (Київ, 2024. — 388 с.). Тут іде мова в основному про останні десять літ перебування “автора в літературі, освіті”, про життя в умовах війни, у якій Україна захищає себе від агресора, загарбника, т. зв. “старшого брата” – Росії. На думку автора, ця війна – це вже третя світова війна, бо на напад Росії на Україну зреагували країни цілого світу, і тому приходить до висновку, що таким чином розпочалась третя світова війна. Цю його думку підтвердили і нові факти, як от участь КНДР, Ірану у війні на боці Росії. Автор у других “Світанках...” говорить, що за останніх 10 років загинули тисячі невинних людей, було зруйновано тисячі заводів, фабрик, житлових будинків, шкіл, лікарень, різних культурних закладів – музеїв, театрів, храмів, стадіонів, історичних пам’яток тощо. Наперекір тому, М. Наєнко, як свого часу писав Максим Рильський, вірить, що Настане день, настане час, І розіллється знов медами Земля, яку сходив Тарас Малими, босими ногами... Автор зізнається, що тяжко йому писати про світанки, якщо його душу, його Україну руйнує, грабує агресор, коли вже окупував одну чверть території його батьківщини – України, але все ж хоче показати, що Україна наперекір тому живе, працює, що її боротьбу підтримує різними воєнними засобами-зброєю, політичними заходами весь демократичний світ. Виникнення третьої світової він вбачає передусім у таких причинах: віковічна ненажерливість російської імперії і неготовність або нездатність п’ятьох президентів України захищати свою батьківщину-Україну. Всі президенти України, крім сучасного В. Зеленського, в першу чергу подбали про своє багатство, яке почалось “хатинкою Л. Кравчука у Швейцарії” і закінчилось розпродажем наступними президентами Чорноморського флоту, радгоспів, заводів, землі тощо, але ані один з них не “збудував”, як належить, кордон з Росією, хоч за його межами формувалась стотисячна армада, щоб напасти на Україну. Вони не хотіли чути ту злісну і ворожу пропаганду, яку вела Росія проти України, від часу, коли вона проголосила свою незалежність. “Третя світова”, на думку М. Наєнка, розпочалась 2014 року, коли Росія без опору з боку України загарбала Крим так, як свого часу Гітлер Австрію, коли Путін окупував Луганську і Донецьку області і створив там маріонеткові держави. Лише тоді Україна схаменулась і почала активно захищати свою територію і закликала демократичний світ, щоб їй допомагав, бо захищає і Європу та світ, що він дотепер і робить. Після такого драматичного, ба й трагічного вступу до других “Світанків...”, М. Наєнко в окремих розділах торкається багатьох питань сучасного культурного, літературного, освітнього й особистого життя. Час від часу загляне – згадає минуле – дитячі і шкільні, навчальні роки, людей та події і документує їх не лише словом, але й фотографіями, власними статтями-роздумами, рецензіями інших авторів на його роботи. І так перед нами вимальовується широка панорама його багатого, пребагатого життя і всебічної діяльності, яка “проявилась” у багатьох його книжках та виступах по радіо чи телебаченні, в презентаціях “Світанків...” по всій Україні тощо. Ми не маємо простору, щоб їх усі назвати та оцінити, але слово-два скажемо про ті, які на нас найсильніше вплинули і збагатили нас, а саме: “Наше слово без кордонів”, “Центр літературної творчості”, “Шістдесятникам – шістдесят” та статей про Д. Чижевського і В. Доманицького. Так, у розділі “Наше слово без кордонів” автор і його “гості”, українські та закордонні, розповідають-інформують читачів, як українське слово з часів “Повісті минулих літ” і “Слова про Ігорів похід” аж до творів сучасних авторів художньої і наукової літератур знаходить чимало читачів у слов’янських країнах і хто, на їх думку, має найбільші заслуги у його поширенні. Жаль, Словаччина представлена дуже бідно. Автор назвав лише С. Макару та М. Романа, які мають великі заслуги у поширенні українського слова в Словаччині. Я вдячний, що М. Наєнко назвав і мене, але ще до мене та поряд зі мною набагато більше зробили, щоб українське слово в оригіналі, або в перекладах на словацьку мову в минулому та й в наш час зробили науковці М.Мольнар, М.Неврли, М.Новак, П.Бунганич, О.Рудловчак, М.Штец, І.Ванат, Л.Бабота, Ф.Ковач, Ю.Кундрат, М.Сополига, Я.Джоганик, словацькі перекладачі Ю.Кокавец, М.Лічкова, Ю.Андрічик, М.Гевеші, Я.Замбор, Л.Фелдек, Я.Маєрнік, українські перекладачі М.Бобак, Ю.Дацько, І.Галайда, С.Макара, В.Пестременко, В.Юричкова і передусім – І.Яцканин та інші. В Пряшеві в 1953–1982 роках існували дві кафедри (зараз одна) української мови і літератури на Філософському та Педагогічному факультетах УПЙШ і відділ україністики кафедри слов’янських мов Бансько-Бистрицького університету (1995–2005), які готували, крім майбутніх учителів україністики, науковців, письменників, перекладачів української літератури на словацьку мову і навпаки, редакторів тощо. На згаданих кафедрах і у відділі працювали і випускники КНУ імені Тараса Шевченка, КПУ імені Михайла Драгоманова, ОНУ імені І. Мечнікова, УНУ (Ужгород), і наші громадяни, які поступово ставали доцентами та професорами української мови й літератури і були найактивнішими пропагаторами українського слова в Словаччині. Крім того, працювали в Словаччині СЧС-радянської дружби, КСУТ, Спілка українських письменників Словаччини, видавництво української художньої, наукової і підручникової літератури, Український національний театр, українське радіо Чехословацького радіомовлення, Музей української культури в Свиднику, які активно вживали і пропагували українське слово не лише серед українського населення Пряшівщини, але й серед словаків. Прошу вище сказане вважати лише доповненням, а не закидом автору “Світанків…”, що їх не згадав. На цьому місці хочеться мені висловити щиру подяку М. Наєнкові за те, що включив у свої “другі” “Світанки” і дві мої рецензії на його книги. Одну, надруковану в Україні, другу – у чеському журналі “Opera slaviкa”. Для мене це велика честь. Велике і щире дякую, шановний пане Професоре! Взагалі я написав вісім рецензій на різні книги М. Наєнка і опублікував їх в “Дуклі” та в інших словацьких, чеських журналах та в Україні. Коли я читав роздум М. Наєнка “Слово про Ігорів похід”, тоді я згадав полеміку, яку мені довелося часто вести зі словацькими русистами про його авторство, зміст і художні вартості, то я переконався, що вони (та не лише вони) і надалі переконані, що його автором був росіянин і що це “русское литературное произведение”. Мої аргументи, що автором “Слова...” був українець і належить українській літературі і культурі, вони не прийняли і надалі поширюють у Словаччині такий блуд. Розділ, який мене теж збагатив, — це розділ, який розповідає історію створення Центру літературної творчості в КНУ Т. Шевченка та спеціальності на його філологічному факультеті, якого був ініціатором, душею і від заснування, і до нині професор Михайло Наєнко. “Центр літературної творчості”, який він очолює, ставить собі за мету допомогти студентам глибше здобути потрібні знання, навики і розвинути свій талант. “Центр…” уже дав свої позитивні плоди і разом з літературною кафедрою Інституту філології підготував десятки відомих у літературі письменників. Розділ “Шістдесятникам – шістдесят” особливо близький і дорогий для мене, бо його учасники були і моїми друзями. Особисто я знався і спілкувався з лідером поетичного шістдесятництва І. Драчем, далі – з Д. Павличком, М. Вінграновським, М. Сингаївським, Р. Лубківським. О. Лупієм, О. Гончарем, В. Дроздом, П. Осадчуком, С. Йовенко та іншими. Разом з І. Драчем, Д. Павличком, М. Сингаївським та Р. Лубківським ми їхали поїздом із Праги, де відбувся урочистий літературний вечір (травень 1989), присвячений Тарасові Шевченкові, за участі багаточленної де- С. Макари “Совість” та інших авторів, як Й.Збіглей, М,Бобак, В.Дацей, М.Шмайда. Не всі тодішні читачі України та за кордоном, зокрема старше покоління, серед них і письменники, були готові сприйняти їх твори, але вони жили і мали своїх прихильників. Твори українських шістдесятників вийшли чеською (збірка творів “Tvar vetru”, 1975) і словацькою мовами (збірки I. Драча “Divokvet”, 1971), Б. Олійника (“Zaklinanie ohna”, 1981), Л. Костенко (“Na brehoch vecnej rieky“, 1987) і колективна збірка поезій “Cistymi rukami“, які були позитивно сприйняті тодішньою критикою. Стаття “Дмитро Чижевський – славіст”, яка поміщена в “Світанках...”, мене особливо зацікавила, бо я свого часу написав чотири статті про його наукову діяльність і зокрема його інтерес до словацької літератури в місцеву українську пресу (“Дукля”, 1994, №5, “Нове життя””, 1994, №12), у словацькi журнали (“Slovenske pohlady”, 1995, №5) та альманах (“NITRA”, 2007), в яких я намагався наблизити його літературознавчу творчість та, зокрема, його інтерес до словацької літератури. Д. Чижевський, будучи доцентом УВУ в Празі, кілька разів побував у Словаччині, конкретно – в бібліотеці “Матіці словенській” в Мартині, де вивчав матеріали для своєї праці “Порівняльна історія слов’янських літератур”. Зрозуміла річ, що стаття М. Наєнка далеко науковіша, ніж були тоді мої знання та інформація. Не менш зацікавила мене і студія М. Наєнка “Василь Доманицький і слов’янство”, бо хоч я знав, що В. Доманицький написав нарис “Словаки” (1909), але його не читав. У ньому український дослідник знайомив українського читача з різними “кабалами” словацького народу, його денаціоналізацією, але він не резигнував і весь час боровся за визнання своєї ідентичності, знайомив з такими представниками словацької літератури, як А. Бернолак, Я. Голи, Я. Коллар, Л. Штур, Й. Гурбан, С. Халупка, М. Кукучин, П. О. Гвєздослав, із журналом “Slovenske pohlady”, які мали великі заслуги у збереженні і розвитку словацької ідентичності. В. Доманицький показував українському народу словаків як приклад, що так треба боротися за збереження своєї ідентичності. М. Наєнко наголошує, що В. Доманицький писав про інших, але весь час думав і про свій український народ. Переконаний, що рецензовані “Світанки...” М. Наєнка і читачам Словаччини дають багато інформації про літературне, освітнє і суспільне життя України під час “третьої світової”, і варто їх прочитати.
Незабутні · “Був новатором, який експериментував, міксував, здавалося б, непоєднувані нестандартні образи та форми”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ліщук наводить слова поетки з кола шістдесятників Ірини Жиленко про поета: “Він дуже цікавий хлопчик, артистичний, і пише гарно… Балакун невгамовний. Одесит!”. Разом з цим Я. Поліщук, говорячи про його прижиттєву непоцінованість, каже і про вражаючу глухоту, котрою був оточений Б. Нечерда за життя, до того ж не тільки з боку служителів офіціозу, а й з боку одеської культурної еліти, що значною мірою була вузько орієнтована на російську культурну модель та сприймала його самобутню творчість як вияв провінціалізму. Додаткових штрихів до портрету поета додає наукова співробітниця Одеського літературного музею Тетяна Заярна, яка цитує рядки з особистого щоденника поета, що зберігається в архіві музею. Особливо вражає його щоденникове пророцтво від 27 січня 1995 року: “…я читаю російську пресу, акуратно обсервую московське радіо й ТV, я доскіпливо аналізую “Свободу” російською мовою й дедалі більше переконуюся в тому, що від певного часу (власне, чи не від пори нашої незалежності) триває цілеспрямована, винахідлива і, треба визнати, доволі-таки талановито змоцьована пропаганда проти України та українства; при цьому ні-ні та й прослизне відверто ворожа думка про підступних хахлів, конфлікт із якими не лише вірогідний, а й посвоєму невідворотний. Ясно, московські мудрії при цьому не забувають пролляти крокодилову сльозу; мовляв, їм важко й уявити, як же це слов’янин буде вбивати майже такого ж самого слов’янина. Але вони – вбиватимуть! Тобто накажуть солдатській масі вбивати, а самі вмиють руки – на всяк випадок. Синдром Пілата”. Як у воду дивився поет... А вечір “Я жив як міг, а не лукавив…” завершився цікавими особистими спогадами кандидатки філологічних наук, завідувачки кафедри української літератури філологічного факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова Оксани Шупти-В’язовської; українського поета гагаузького походження Віталія Бошкова; кандидатки філологічних наук, відмінниці освіти України, членкині НСЖУ Любові Ісаєнко; учасника одеського нонконформістського руху, заслуженого художника України Сергія Савченка й лавреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Тараса Федюка про Бориса Нечерду та його нетиповий і по-одеському колоритний життєвий шлях. Присутні згадували про те, що в Одесі, на фасаді будинку на вулиці Італійській (колишня Пушкіна), 12, де поет прожив кілька років, встановлено меморіальну дошку, і про те, що у 2019 році на Одеській Алеї Зірок було відкрито зірку – на честь Бориса Андрійовича Нечерди, і про те, що відповідно до рішення сесії Одеської міської ради від 27.09.2023 №1513-VIII вулиці Глазунова було дано ім’я Бориса Нечерди, і про те, що Товариством письменників і журналістів імені Івана Франка було засновано Всеукраїнський літературний конкурс “Інші небеса” імені Бориса Нечерди, на який у 2024 році журі отримало понад 200 робіт... А ще молоді люди – учасники літературного клубу – натхненно читали вірші Нечерди, стверджуючи живу сув’язь пам’яті про поета.
Незабутні · “Був новатором, який експериментував, міксував, здавалося б, непоєднувані нестандартні образи та форми”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

“Найкраще написав в Одесі”

Ярослава РІЗНИКОВА, м. Одеса Днями відбулась друга, січнева зустріч у рамках проєкту “Читаємо... Пам’ятаємо”, під час якої ми згадували про Бориса Нечерду – яскравого, самобутнього представника плеяди поетів-шістдесятників, лавреата Шевченківської премії, який, як твердив ще один одесит шевченківський лавреат Тарас Федюк, “все найкраще прожив і все найкраще написав в Одесі”. Як і мріялось на стадії започаткування проєкту “Читаємо... Пам’ятаємо”, у цій розмові, ініційованій колективом Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Грушевського, взяли участь поціновувачі творчості Б. Нечерди та представники різних культурних, освітніх інституцій та об’єднань Одещини. Серед них – Одеський літературний музей, Одеський національний університет ім. І .Мечникова, Одеський художній музей та Одеське відділення Спілки художників України. Слухаючи докладну і разом з цим якусь дуже делікатну розповідь кандидата філологічних наук Ірини Нечиталюк про тернистий життєвий і творчий шлях Бориса Нечерди, творчість якого належить до найцікавіших здобутків української експериментальної поезії ХХ століття, вчергове приходила до висновку, що витоком усіх злетів й падінь цього неординарного письменника, його особистої невлаштованості, літературних поневірянь, досить легковажного ставлення до власного здоров’я, поетичного епатажу та “хуліганства” був моторошний внутрішній дисонанс. Адже в реаліях суперечливої й важкої культурно-політичної атмосфери 1960–1980-х років, задушливої для мистецької реалізації, він мусив вибирати непевну тактику виживання – поміж відвертим бунтом супроти системи та прихованою опозицією щодо неї. Саме тому Борис Нечерда, чітко відчуваючи свою “незручність”, своє невміння, а, головне, небажання вписуватися в політичну й культурну кон’юнктуру, свого часу писав: Мало набідувався? Наслідки – препаршиві, бо за мої дивацтва дано мені ж по шиї. Все – по заслузі більше! Долю за дужки виніс. Марно метати бісер перед умиті свині. А ще, в записі щоденника за 19 січня 1989 року: “Увесь час мало писав. Писав погано. Писав не те. Мужність мислі не береться нізвідки, тільки тому що вона (мужність) на цей час потрібна, навпаки – вона є логічним результатом попереднього життя. Всього. Тим-то – ще нахлебчуся. Сам з собою”. Недарма ж висловився Ярослав Поліщук у своїй розвідці про Б. Нечерду: “Увесь життєвий і творчий шлях поета можна подати як час вавилонського полону та ісходу з нього. Після кількох років суспільної відлиги й великих сподівань настала доба брежнєвської сірості та застою, доба вавилонського полону, проте саме вона стала тлом для періоду творчої активності Б. Нечерди. Вихований на ліберальних ідеях 1960-х років, він не відступився від них, хоча заплатив за це відмовою від високої кар’єри та відповідних преференцій від влади... Нечерда сам ставав собі літературною школою, прагнув учитися на власних помилках”. У своїй третій мемуарній книжці “З пам’яті дзеркала” Михайло Слабошпицький писав: “Образ із реальності у Нечерди домежно оречевлений, завжди пронизаний спалахом світла й омузичений. Він у слові й музикант і живописець. До речі, кілька його книжок вийшло в авторському оформленні. Його книжкова графіка характерна такою ж експресивністю й не “каліграфічністю”; в ній виразно відчутний авторський порив у деформаційний хаос... Йому органічна була саме ця техніка письма, в якій, мов у себе вдома, почувався його вибуховий темперамент. Він не форсував емоції – він саме такий був... Може, саме тому ним часто захоплюються сьогоднішні молоді поети, які й на дух не переносять поетів старших поколінь”. Ніби на підтвердження цих слів, у виконанні куратора одеської кочової бібліотеки “Книжковий курінь” Володимира Чигиринця в залі бібліотеки лунає прочитаний як реп вірш Нечерди “Плач полонянок” з усією його кінематографічною виразністю та справді “нечердинівським” римуванням і оригінальним строфічним малюнком: Я – купець. А купці – то скупці або сиві. В мене купа грошви, я чекаю ясиру. В половецьких степах догоряють сторожів поліняки. Полонянки… У3у-у, помацаю вас, полонянки! А одній, найрусявішій, З тілом пахучим, як персик, виноградинку стиглу вкочу прохолодно між перси... Я – гуляю! І слухаю плач полонянок у Кафі. Ой хто нам білі рученьки розв’яже голівоньки похилені розваже ой вже хліба молочено ціпами ой нас уже толочено ногами. ой гаю-гаю біду нараю в чужому краю серце розкраю ой… Безсумнівно, що Нечерда був новатором, який експериментував, міксував, здавалося б, непоєднувані нестандартні образи та форми. І при цьому він сам чітко розумів потребу у такому творчому індивідуалізмі, “пошуку власного материка поезії”: Духовності прошу! Як в погребі – вікна. Покращання душі залежить і від нас. Об мармур наших душ обламано долот! Спрацьовано долонь, проллято поту – ріки… Шедеври – упідряд? Такого не було. В цеху ремісників Пігмаліони рідкість. Тож сподіваймося: взірцево-визначне з конвеєрів іти ніколи не почне! Це страшно й уявить: гряде, гряде, гряде суцільна тиснява ожилих Галатей… На цю ж особливість думання (“гостроасоціативна”, “буйнометафорична” за Є. Прісовським) і почуттів поета-інтроверта (“художника напряжённой нервнотрепетной мысли” за В. Фащенком) вказував у есе-реквіємі “Феномен Нечерда” і Анатолій Глущак, який підтримував віршовану творчість Нечерди ще з 60-х років минулого століття: Зайве дорікати Нечерді, Що тримався краю у гурті. Бо ж не в товаристві, а одному Випадає сповідь Всеблагому... Не встигали ми за Нечердою, За його думками і ходою – Він не був однаким зазвичай: То відлюдник, то гіркий гультяй, То козак Мамай, то квазісамурай... Звідки ж настільки характерна манера письма, на яку звертав увагу і Ю. Андрухович – розмивання меж ліричного, сміливе включення в поезію побутового, буденного, низького, карикатурного й потворного елементів, що робить цю творчість нелегкою для сприйняття, часом навіть відразливою? Думаю, що таким був запит того часу, коли формувався стиль Б. Нечерди. Згадаймо В. Стуса у “Най будем щирі…” (1964): “Нині кращі поети опускаються в штольні людського життя, пізнання, власних психологічних відчуттів”... А ще – вплив портового міста Одеси, його флер та шарм, стиль життя – відповідає на це питання Ірина Нечиталюк, розповідаючи про життя поета. Справді, письменник, не будучи одеситом із походження, багато чого перейняв від цього гамірного міста та його автохтонів, своєю поезією відрефлексовуючи дійсність, з якої вона й виростала. Ярослав Поліщук звертав увагу на те, як свіжо й оригінально Нечерда відобразив культурні топоси Одеси, як пластично показував неповторний колорит цього міста. Він писав: “І в характері, й у звичках, й у властивому “хуліганстві”, про яке зазвичай згадують автори споминів, можна вбачати відгомін одеської локальної культури, що завжди вирізнялася гумором, іронією, позірною легковажністю та ігноруванням штучної патетики й надмірного офіціозу”. Ну яка ж тут “патетика”?!, так і хочеться вигукнути, читаючи вірш “Ліричний відступ від поеми”, що ввійшов до другої збірки “Лада” (1965). Тут одна самоіронія: Доблесно пишучи “Ладу”, мушу докласти ума: якось прожить на зарплату, котрої в мене нема. От і кручуся відважно – вкупі з бичками в порту. Зброю на Кубу вантажу, цитрус (на продаж) краду. Статки копичаться! Сиріч загодя вже, восени, справлю нові мокасини і, якщо вдасться, штани. Сяй мені, зірко з рубіна! чуюся дужо, незле, переживу безробіття двох працездатних щелеп. На підтвердження того, наскільки Нечерда органічно засвоїв місцеву культуру й наскільки природно в ній почувався, По- В Одесі реалізується проєкт “Читаємо... Пам’ятаємо...”, ініційований Ярославою Різниковою в рамках регіональної програми “Програма розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя в Одеській області на 2023-2025 роки”, затвердженої розпорядженням голови обласної державної (військової) адміністрації від 20.12.2022 №864/А-2022. Він передбачає щомісячні літературно-музичні зустрічі у співпраці різних культурних й освітніх інституцій з метою актуалізації пам’яті про замовчувані тривалий час чи призабуті імена українських письменників і митців, зокрема й у контексті деколонізаційних процесів.
Шевченкіана · “Вивчення минулого зможе всемірно надихнути нас на звитяжну працю і показати новизну та велич нашого мистецтва”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Одного разу згадані Шевченком

Траплялося, що Тарас Григорович згадував історичну персону лише раз і, здається, мимохідь або, надто, двічі-тричі. Проте наш інтерес від цього не згасає, скоріше, навпаки. Поготів, якщо йдеться про відомих європейських живописців, така інформація розширює наші знання щодо художньої ерудиції та мистецького генія Тараса Шевченка. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Шевченко передав Піуновій “кілька ліврезонів Гогарта” Гогарт (Хогарт) Вільям (1697–1764) – англійський художник і теоретик мистецтва, автор книги “Аналіз краси” (1753). Відомий як майстер сатиричного побутового жанру – викривав моральний занепад аристократії та буржуазії, підкупність парламентських виборів. Його гравюри видавались окремими тематичними серіями (ліврезонами), наприклад: “Кар’єра повії” (1731); “Кар’єра гультяя” (1735); “Проповідь” (1736); “Модний шлюб” (1745); “Вибори” (1755–1758). За точним визначенням у “Шевченківській енциклопедії”, художник “започаткував новий для англійського та європейського образотворчого мистецтва тип жанрової картини, в якій об’єднав елементи сатири й дидактизму”. Проповідницько-моралізаторські ліврезони Гогарта були широко відомі на його батьківщині та в інших країнах. Тарас Шевченко згадав англійського художника в Щоденнику 2 лютого 1858 року, коли перебував у Нижньому Новгороді дорогою із заслання в Петербург. Якраз наприкінці січня 44-річний поет освідчився в коханні актрисі Катерині Піуновій, якій ішов сімнадцятий рік, а через три тижні, ще до свого від’їзду з міста, Тарас Григорович, розчарувавшись, розірвав із нею стосунки1. Так от, у розпалі почуттів 2 лютого Шевченко занотував, що передав через батька Піунової для дівчини “кілька ліврезонів Гогарта”. Відомий шевченкознавець Леонід Большаков (1924–2004) навіть висловив припущення, що це було зроблено для того, щоб підштовхнути юну актрису ставитися до поетового сватання “більш серйозно”. Утім, особливо серйозної уваги заслуговує висновок українського мистецтвознавця Олекси Новицького (1862–1934), уперше зроблений понад сто років тому в праці “Шевченко та Гогарт”: “Треба зазначити, що до Гогарта зближається Шевченко в своєму розробленні “Притчі про блудного сина””. Та, за точним спостереженням Сергія Єфремова (1876–1939), порівнявши твори Шевченка і Гогарта, “хоч його Шевченко ніби й не знав, акад. Новицький причину спільности в манері обох художників бачить у літературних впливах, тільки що Шевченко перевершив тут і Гогарта…” Справді, дослідивши неперевершену серію малюнків “Притча про блудного сина” (1856–1857), Олекса Новицький у праці “Тарас Шевченко як маляр” (1914) умотивував іскрометний висновок про те, що “Шевченко в своїх малюнках попередив на цілі десятиліття російську літературу, тоді як взагалі, завжди та усюди, малярство йшло позад літератури, а в малярстві переважив англійського маляра Гогарта, тому що в останнього вся штука була зведена тільки на мораль, чого не можна сказати про Шевченка, який намалював багато речей без усякої тенденції”. “Між рисунками є оригінальний рисунок відомого французького живописця Ватто” Перший лист Тараса Шевченка із заслання в іпостасі рядового 3-ї роти 5-го лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу, що дислокувався в Орській фортеці, було написано 16 липня 1847 року не кому-небудь, а київському цивільному губернатору (1839–1852) Івану Фундуклею, з яким поет познайомився у 1845–1846 роках, коли працював у Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (Київській археографічній комісії). Губернатор активно цікавився історією та археологією, зокрема, взяв участь у впорядкуванні двотомного “Огляду Києва і Київської губернії стосовно стародавностей” (1847), звісно, російськомовного. Разом із тим Фундуклей як губернатор безпосередньо й завзято займався арештом кирило-мефодіївців і самого Шевченка, за його розпорядженням поета було відправлено 6 квітня 1847 року до жандармського Петербурга. Саме Фундуклею було передано поетові рукописи, з них він особливо виокремив зшитки в альбомі “Три літа”, який разом з “Кобзарем” 1840 року став основною підставою для звинувачення Шевченка в антидержавному злочині та його заслання. Губернатор одразу надіслав ці папери “обурливого і злочинного змісту” до III відділу власної його імператорської величності канцелярії, а портфелі з малюнками, малярське приладдя залишив у себе. Шевченко знав про це і в згаданому листі до Фундуклея просив його надіслати “залишені вами у себе мої речі” в Орську фортецю або передати через приятеля, художника Олексія Сенчила-Стефановського. Проте Тарас Григорович і гадки не мав, що всі його речі й рисунки ще 24 червня було відправлено до III відділу. Здається неймовірним, але за збігом обставин 15 липня 1847-го, тобто напередодні написання Шевченком згаданого листа до Фундуклея, шеф жандармів Олексій Орлов уже сповістив командира Окремого оренбурзького корпусу Володимира Обручова, що ящик із фарбами і рисунки Шевченка залишені при III відділі. Не промину процитувати відповідну резолюцію брутального солдафона: “Оставить под сохранность при деле. Такая дрянь, что нечего показывать. Орлов”. Еге ж, нічого дивного – начальник III відділу таки не був естетом сиріч справжнім шанувальником мистецтва. Таж у захоплених Шевченкових портфелях були його безцінні малюнки, акварелі, сепії “видів Києва”… Утім, хай там як, через рік після прибуття в Петербург із заслання – 29 січня 1859 року частину малюнків художникові віддали, про що він написав розписку: “Портфель із моїми малюнками отримав назад із третього відділення…” Але серед творів, які повернули, не було того, котрий особливо відзначив у своєму листі до Фундуклея засланець: “У портфелі між рисунками є оригінальний рисунок відомого французького живописця Ватто. Якщо завгодно буде Вашому превосходительству придбати його, то я охоче поступаюся за ціну, яку ви призначите”. Французький художник Антуан Ватто (1684–1721) відомий як основоположник жанру “de fetes galantes” – “чепурних свят” (у перекладі українського мистецтвознавця Олекси Новицького), чи “галантних святкувань”, провісник епохи рококо в живописі. Майстер побутового жанру в його салонних безтурботних виявах і найтоншої передачі почуттєво-настроєвих людських стосунків. У 33 роки став академіком. Певно, що Шевченко познайомився з творчістю Ватто в Ермітажі. Чи міг Тарас Григорович бути власником “оригінального рисунка” Ватто? З деяких сучасних публікацій випливає буквальне сприйняття цієї листовної дефініції. Утім, не варто забувати точне спостереження майже столітньої давності вже згаданого видатного шевченкознавця Олекси Новицького: ““Оригінальний рисунок” Ватто за Шевченкових часів кош- Т. Шевченко. Автопортрет (у світлому костюмі). 1860 р. тував чималих грошей. Отже, я схиляюся до думки, що в Шевченка був не власноручний рисунок, але один з його офортів, бо важко припустити, щоб наш поет спромігся був придбати власний такого майстра малюнок”. В академічному коментарі до публікації згаданого поетового листа на початку цього століття зазначено: “У Шевченка, очевидно, був не оригінал малюнка Ватто, а офорт”. На мою думку, ідеться не про власноручний офорт Антуана Ватто – сам художник їх зробив небагато, а про якийсь офорт одного з пів сотні граверів, які працювали над репродукціями творів французького художника. Як на мене, засланець писав Іванові Фундуклею не про автентичність Ваттового рисунка, а про його самобутність, незвичайність, своєрідність. Невідомо, куди подівся цей офорт, що саме було зображено на ньому і чому Шевченко взяв його в Україну. Чи, може, рисунок було, скажімо, подаровано Тарасу Григоровичу в Україні? Певно, ми вже ніколи не дістанемо точні, документально забезпечені відповіді… Проте все це нітрохи не применшує виняткового інтересу до Шевченкової згадки про Ватто, бо вона, єдина у всій творчості й епістолярії поета, несподівано й ефектно розширює діапазон його художніх зацікавлень. “Розгорніть Вазарі і там побачите…” Прізвище італійського художника, архітектора, історика і теоретика мистецтв Джорджо Вазарі (1511–1574) зустрічається в Тараса Шевченка лише тричі й, здається, мимохідь. Але насправді цього вистачає, щоб упевнитися в його нетривіальному знайомстві з унікальною працею Вазарі “Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів”, яка побачила світ у Флоренції 1550 року, коли авторові не було й сорока літ, і це було, без перебільшення, його науковим подвигом. На початку Шевченкової повісті “Художник” (1856) автор зауважує, що в Голландії XVII століття “цілий натовп знаменитих художників… в лахмітті починали і кінчали своє велике поприще”. Щоб авторитетно підтвердити ці слова, він пропонує: “Розгорніть Вазарі і там побачите теж саме, якщо не гірше”. Так уперше Шевченко спирається на видатну працю великого італійця. Через кілька десятків сторінок автор висловлює “жаль, що немає у нас перекладеного Вазарі”2. Саме так і було! В Академії мистецтв можна було працювати лише з італійським оригінальним виданням і перекладом праці Вазарі французькою мовою. Тоді ж як познайомився з нею Тарас Григорович? Із лекцій з теорії та історії мистецтва професора, конференц-секретаря Академії мистецтв, активного учасника викупу Шевченка з кріпацтва, доброго знайомого й покровителя поета Василя Івановича Григоровича (1786–1865), якому Шевченко присвятив поему “Гайдамаки” (у “Кобзарі” 1860 року присвяту знято). Відомо, що сторонній учень, а пізніше академік Академії мистецтв Тарас Шевченко критично висловився щодо згаданих лекцій професора, заявивши, що саме вони значною мірою викликали в нього почуття “непереборної антипатії до філософій і естетиків”. Але, гадаю, Тарас Григорович перебільшував у цьому випадку вплив Василя Івановича. Зате лише професор міг акумулювати, систематизувати й передати відомості про “Життєписи…” Вазарі, хоча Василь Григорович і гадки не мав, як міцно й надовго запам’яталися вони Шевченкові… Нарешті, утретє Тарас Григорович згадав Вазарі у щоденниковій нотатці від 23 липня 1857 року, і сталося це так. Уже понад два тижні поет і художник час від часу читав книгу “Естетика” польського філософа Кароля-Фридерика Лібельта, записуючи свої враження, що були неоднозначними. Скажімо: “…Заходився жувати: жорстко, кисло, нудотно” чи “Лібельт рішуче похорошів у моїх очах”. Урешті-решт Тарас Григорович абсолютно несподівано, зате переконано-твердо завершив: “Вазарі переживе цілі легіони Лібельтів”. Здається, залишається тільки дивуватися з того, звідкіля в цьому контексті взявся давно не згадуваний, а в Щоденнику до цього взагалі відсутній, Вазарі. Тим паче, що Шевченко не мав можливості особисто не тільки прочитати, а навіть розгорнути й погортати його працю… Щой говорити, глибоким знавцем “Життєписів…” він, очевидячки, стати не міг, але Тарас Шевченко святим, вольним розумом і добром нагрітим, широким серцем осягнув і відчув найголовніше – високу мету Джорджо Вазарі. Той виклав її у передмові до другого видання п’ятитомника, звертаючись безпосередньо до “майстрів у мистецтвах малюнка”: “Вивчення минулого зможе всемірно надихнути нас на звитяжну працю і показати новизну та велич нашого мистецтва… наштовхнути і запалити всіх нас на те, щоб ми прикрасили світ численними творами, рідкісними за якістю, щоб світ, діставши від нас цю красу, поважав би і нас тією мірою, в якій він поважав ті вічно чудові і найславетніші уми”. P. S. Звісно, коротка розповідь про зумисно вибрані мною три постаті, найменше згадувані Шевченком, ледве-ледь зачіпає неосяжну тему його обізнаності зі світовим живописом, але водночас яскраво демонструє важливе судження: якщо поетичний геній Шевченкові послав Господь, то вченість як істинно виняткову сукупність широких і глибоких знань й напруги розуму Тарас Григорович здобув самостійно. Його людські зусилля в цій царині дорівнювали Божому замислу. _________________ 1 Докладно див.: Мельниченко В. Як артист Щоголєв полемізував із поетом Шевченком про актрису Піунову // Слово Просвіти. 2021. 18–24 березня. 2 Уперше українською мовою вибрані твори Джорджо Вазарі (лише 6 життєписів) побачили світ у видавництві “Мистецтво” 1937 року, удруге – в тому ж видавництві 1970-го в серії “Пам’ятки естетичної думки”. Це була більш як 500-сторінкова книга з 16 життєписами тиражем 3 400 примірників. Утім нагадаю, що в першому італійському виданні “Життєписів найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів” (1550) опубліковано 133 біографії, а в другому (1568) – понад 160, видання складається з п’яти томів. Тож ми через майже 170 років можемо ретранслювати Шевченків жаль щодо відсутності повного перекладу праці Вазарі українською мовою.
На перехрестях історії · “Ідейний напрямок моєї творчості – боротьба за волю, за кращу долю всіх пригноблених”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

І пером, і пензлем…

9 січня минуло 150 років від дня народження українського художника, поета, педагога, мистецтвознавця, етнографа, культурно-громадського діяча, поціновувача творчості Тараса Шевченка, засновника Сумського художнього музею Никанора Харитоновича Онацького. Його ім’я на досить тривалий час було зітерте зі скрижалів людської пам’яті, бо в 30-х роках минулого століття російсько-комуністичний режим СРСР вилучав та нищив пов’язані з його життям архівні матеріали, накладав заборону навіть на згадку про різнопланову діяльність митця. Никанор Онацький Народився Никанор Онацький у родині козака-хлібороба на хуторі Хоменковому Бірківської волості Гадяцького повіту Полтавщини (нині село належить до Липоводолинської селищної громади Сумської області). Ювілей митця за ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно з постановою ВР цьогоріч відзначається на державному рівні. Закінчив народну школу, а в 1891 році – Гадяцьке повітове училище, де виявив неабиякий хист до малювання. Тож з 1899 року опановував фах художника у московському училищі технічного малювання, Одеському художньому училищі та петербурзькій академії мистецтв. Під час політичних заворушень у Російській імперії 1905–1907 рр. залишає академію та їде в Україну, з 1906 року починає вчителювати у Лебединській гімназії, де працює викладачем малювання та пише вірші із закликом українців до згуртованості та борні. У Лебедині Никанор одружується з Надією Кривошеєвою – дочкою заможних поміщиків, уродженкою села Мала Павлівка Охтирського району. Проживали Онацькі на вулиці Охтирській та на Любарській, в Лебедині у подружжя народилися діти: Наталя, Андрій та Оксана. У ці роки Никанор Харитонович часто подорожує по маєтках, відвідує родину Капністів, декілька разів заїздить до Канева, на Чернечу гору. Звідти привозить чимало малюнків, полотен, а офорт “Хата під Тарасовою горою” стає за основу поштової марки. Про такі поїздки часто згадувала його дружина Надія Василівна: “До Канева ми їздили кілька разів. Та найбільше мені запам’яталась поїздка 21 травня 1911 року… Піднімаючись по сходах, всі співали “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий”. Співали, незважаючи на те, що жандарми били нагайками. Людей було багато, і всі вони, як і ми, залишились ночувати біля могили Т. Шевченка. А ніч була тиха. Чарівна, місячна, співали соловейки. Добре пам’ятаю хату біля могили Шевченка. Вона була вкрита соломою. В одній із її кімнат висіли багато рушників, великий портрет Т. Шевченка, на столі лежав “Кобзар” і книга, в яку люди записували свої враження. Пам’ятаю, як Никифор Харитонович теж робив туди запис у 1911 році, тільки нев той день, а місяців через два. Як ми знову туди їздили”. Кімната, про яку згадувала Надія Василівна, була першим народним музеєм Кобзаря, Тарасова світлиця, відкрита за ініціативою педагога, журналіста, охоронника Шевченкової могили Василя Гнилосирова, який народився неподалік містечка Кобеляки на Полтавщині. У 1906 році Никанор Онацький публікує свого першого вірша “Погук” у Полтавському часописі “Рідний край”, у який безмежно багато своєї праці та енергії вклала наша землячка Олена Пчілка. Про свої перші кроки в письменство Никанор Харитонович писав так: “Любов до української літератури зародилась у мене під впливом “Кобзаря”, натхнув же мене до поетичної творчості визвольний рух 1905 року. Ідейний напрямок моєї творчості – боротьба за волю, за кращу долю всіх пригноблених”. Відтоді пише вірші, сповнені українського національно-революційного піднесення й віри у перемогу добра і свободи, вони друкуються в багатьох збірках та альманахах. Спільно з Панасом Мирним, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським Никанор Онацький у 1908 році бере участь у випуску альманаху “З неволі”, що видавався у Вологді на користь політзасланців, висланих російським царатом у Вологодську губернію, там були вміщені його вірші “Коваль”, “Ворогам”, “Острів мертвих”. Поетичні твори Никанора Онацького друкувалися також у збірниках “Терновий вінок”, “Розвага”, “Українська муза”. Та найбільше Онацького вабить заняття, яким захоплювався змалку, – образотворче мистецтво. Широко відомим як художник він стає 1911 року, коли в Києві відкривається перша українська художня виставка, його полотна експонуються поруч із картинами Івана Труша, Сергія Васильківського, Федора Кричевського, Миколи Бурачека. Успіх митця був настільки “Млин”, 1930?ті рр. приголомшливим, що незабаром видавництво “Світанок” друкує з його робіт десятки тисяч поштових листівок. У лебединський період (1906–1913) удосконалюється живописна майстерність Н. Онацького, він створює реалістичні картини з народного побуту: “Місячна ніч”, “Останній сніг”, “Пасіка”, “Надвечір’я”, “Дзвін” та ін. Деякі з них були тиражовані як поштові картки. 1913 року на виставці в Полтаві експонувались “Хата”, “На тирлі” та інші картини. Жителі Лебедина, Сум, Полтави мали змогу побачити полотна Онацького: “Перед грозою”, “Біля прядки”, “Осінній клен”, “Курінь”, “Копи”, Колодязь”, “Мальви”, “На пасіці”, “Вечір в степу”, “Бузок”. Олена Пчілка в журналі “Рідний край” написала про тріумф художника під час виставки у Києві: “Дуже втішно, що й провінціальні артисти наші здебільшого не йдуть за декаденщиною, а дають миттьові зразки, ідуть у добру путь: П. Середа з Київщини, Тимощук з Переяслава. Н. Онацький з Лебедина, що не спокусився навіть такою темою, як “Місячна ніч”, щоб дати якийсь там “крик світла” синього чи якого, а дав правдивий і гарний малюнок”. З 1913 року Никанор Онацький викладає малювання в реальному училищі, веде курси географії, малювання і креслення в Сумському кадетському корпусі. 1920 року у Сумах організовує історико-художній музей і дарує туди свою колекцію картин, у якій були роботи видатних майстрів пензля: Рубенса, Васильківського, Мурашка і, звісно, частину власних робіт, а також колекцію козацької зброї, килимів, українського художнього скла. У 1922 році ніхто з музейних працівників не отримував платні, їм видавали лише по фунту вівсяного хліба, і то із перебоями, а опалюватися музейне приміщення почало лише з 1925 року. Родина Онацьких отримує нарешті житло – чотири кімнати в приміщенні музею, тож вони оселяються у центрі міста. Дружина Онацького займалася господарством: готувала, пекла хліб, вишивала й шила. Никанор Харитонович вечорами писав п’єси: “Через руїни”, “У тієї Катерини” (за мотивами Шевченка), “Танок смерті”. Протягом 11 років Никанор Онацький керує музеєм, для поповнення колекції він досліджує археологічні пам’ятки, збирає етнографічний матеріал, публікує наукові розвідки: “Українська порцеляна”, “Межиріцький фаянс”, “Українське гутне скло”. Паралельно організовує художню студію та інтенсивно займається живописом. У 1929 році він був прийнятий в члени Асоціації художників Червоної України (АХЧУ). 1930-го року в Держвидаві вийшла дитяча п’єса Онацького “Новий світ”. З 1928 року за квартирою Онацьких та музеєм Об’єднане державне політичне управління (скорочено — ОДПУ; карально-репресивна комуністична сталінська структура у совєтській росії- СРСР) встановлюють нагляд. Безпартійного Никанора Онацького починають переслідувати і цькувати. У 1931 році митця викликали і запропонували здати музей комуністу Зубченку – колишньому вантажникові, а самому зостатися заступником. Після категоричної відмови, його та родину виселили до двох аварійних, невеличких кімнаток. У цей час Никанор Онацький викладає у педагогічному інституті, а дружина Надія працює у бібліотеці. Але через комуністичні утиски і переслідування вони змушені залишити Суми і 1933-го переїздять до Полтави, де чоловікові одразу запропонували організувати й очолити відділ етнографії у краєзнавчому музеї. Пропозиція була небезпечною, бо сталінські чекісти на етнографію дивилися, як на чистої води український націоналізм. “Всі вишивки, всі керамічні вироби, різьба та інше в умілому розміщенні показуватимуть і підкреслюватимуть етнічну відокремленість України і для хоч трішки настроєної романтично голови даватимуть поживу національної відокремленості”, – писалося в доповідній ОДПУ. Хмарами чорними небо покрилося, Вітер шалений гуде і шумить; Думами тяжкими серце повилося, Б’ється у грудях, болить і щемить… Волі і світу у неба благав, “Садиба”, 1919 р. Пам'ятний знак в с. Хоменкове Вільно на світі бажав пожить; Щастя людського воно вимага, Хоч на хвилину єдину, на мить. Тюрми й остроги всю душу стомили, Темрява очі ляка і сліпить; Силу юнацьку кайдани зломили, Хочеться плакати, вмерти, не жить… Наприкінці 1934 року почалися масові арешти у зв’язку з вбивством “комуністичного божка” Кірова, і Онацький потрапляє до Полтавської в’язниці, де він написав великий цикл віршів “За гратами”. Через кілька місяців його випустили і він зумів винести звідтіля все написане. 27 липня 1935 року Никанора Харитоновича заарештовують вдруге. Адже музейну діяльність було кваліфіковано як націоналістичну, підривну стосовно окупаційної влади СРСР. Наприкінці 1935 року митця звільняють на деякий час і знову рятує із в’язниці нові вірші… Та вкотре за чиїмось доносом заарештований у вересні 1937 року і звинувачений у контрреволюційній діяльності в музеї. 23 листопада 1937 року Никанора Онацького комуністичні кати без суду, а лише за постановою особливої “трійки” розстріляли. У обвинувальному висновку сталінських опричників значилось, що був “завербований полтавським націоналістом Майфетом у контрреволюційну націоналістичну організацію, яка готувала кадри для збройного повстання вкраїні”. Місце поховання його досі достеменно не встановлено, ймовірно це урочище Триби або місце неподалік села Макухівка Полтавської міської громади. У 1956 році Никанора Онацького посмертно реабілітували. Вдова митця пані Надія у 30–60-х роках минулого століття мешкала в Полтаві по вул. Фрунзе, буд. 63 (нині вулиця Європейська, тепер того будинку нема). Вона оберігала безцінний творчий скарб – картини, етюди, друковані й рукописні вірші, фотографії, листи свого чоловіка. Пані Надія передала в дар Полтавському літературно-меморіальному музею Панаса Мирного часопис “Рідний край” за 1906 рік і окремі числа 1907 року. Як відомо, цей журнал видавався в Полтаві в 1905–1907 рр. Панас Мирний тоді редагував відділ художньої літератури, а Никанор Онацький надавав поезії для друку. Глибоке враження на читача справляють поезії митця, написані у в’язниці, з циклу “За ґратами”. Вони сповнені сумом за рідними, за волею, вірою в перемогу правди над кривдою. На жаль, не судилося повернутися художникові і поетові до своєї родини, яка на нього чекала. Наче передбачаючи це, в одному з передостанніх віршів він пише: Так лети ж ти, лист кленовий, З вітрами на волю. Розкажи моїй родині Та про мою долю. Скажи: кряче чорний ворон, Щось недобре чує… В полі дикім все літає Неволю віщує… Хай не ждуть мене до себе І не кличуть в гості, Положу десь на чужині Та свої я кості. (“Кленовий листок”, 09.09.1937 р.) Сьогодні Сумський художній музей носить ім’я Никанора Онацького. Його мистецька спадщина є цінним надбанням українського народу, а полотна, написані вправною рукою майстра, зберігаються в музеях Сум, Харкова й Полтави. Підготувала Юлія НОВОСЕЛЕЦЬКА, бібліограф І категорії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Олеся Гончара
Театр · “Конкретних духів чи привидів під час написання п’єси я не бачив”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

життя намагався вдосконалити свої навички, чогось досягнути, але на його шляху стала жінка. Як ми знаємо, кохання буває досить травматичним. Закохавшись у цю жінку, він потрапляє в конфліктну ситуацію з іншим чоловіком і, як наслідок, помирає. Глядач бачить, що відбувається після життя. Петро зустрічає живу Нимидору. Для нього це як ковток свіжого повітря. Це його остання надія на емоції, відчуття. Він закохується в цю живу Нимидору і намагається з нею якимось чином комунікувати. Але через конфлікт, що він мертвий, а вона жива, герої, на жаль, не можуть залишитися разом. Команда у нас чудова. Комфортно працювати з Іриною Сопіт, яка виконує роль живої Нимидори. З актором Театру Франка Олегом Терновим, який грає роль Марка, з першої репетиції у нас виник неймовірний конект як людей, як акторів, а потім – як персонажів. Ми намагалися відтворити чоловічу дружбу і водночас натягнуті відносини. Здається, у нас це вийшло. Олеся Голуб – справжня професіоналка своєї справи. А Катерина Шведенко стала для мене справжнім відкриттям. Загалом створювали виставу у дружній атмосфері. Досить важко давати оцінку своїй роботі. По натурі я дуже самокритична людина. Думаю, що цю оцінку має давати глядач. Все ж сподіваюся, що робота вийшла хороша. А мій персонаж буде народжуватися далі, ростиме, як маленька дитинка. Спільною командою робитимемо все для того, аби в нас виходило чесно, відверто та правдиво”. Олеся Голуб: “Спілкувалася з Богданом Гнатюком, коли він ще працював над написанням п’єси. І з нетерпінням чекала, щоб прочитати вже готовий твір і познайомитися зі своєю героїнею. Мені дуже сподобалася Нимидора-примара. “У полоні привидів” – незвичний, нетиповий матеріал для театру і в цілому для драматургії. У цьому його велика перевага. Є багато сучасних вистав, від яких глядач утомився, – вони шаблонні або схожі між собою. А цей матеріал неочікуваний як для глядача, так і для артистів, які над ним працюють. Під час роботи над виставою були змішані почуття, але в цьому і цікавість. Для мене Нимидора-примара – персонаж-королева. Вона знає, наскільки особлива й цінна в очах двох чоловіків-примар. Відчуває свою владу, впевненість, красу. Одна з особливостей і дилем полягає в тому, що моя героїня любить їх обох. Вона кохала цих чоловіків при житті й продовжує кохати після смерті. Проте Нимидора не хоче розкривати своїх істинних почуттів, аби не стати вразливою. Хоч вона тримає обладунки неприступності, іронії та зверхності, насправді серце її сповнене чуттєвості та розуміння. У ході вистави Нимидорапримара “проживає” трансформацію і врешті-решт дозволяє собі щирість та скидає маску “її Величності”. Оскільки після смерті, перед обличчям лякаючої невідомості, у душі залишається лише одне бажання… Зізнаюся, що під час роботи над виставою ми дискутували, сварилися. Але після примирення ставали ближчими одне до одного як актори, як колеги і нарешті приходили до спільного знаменника, до цікавих висновків, які допомагали створювати наших персонажів. Домовлялися про якісь спільні речі, які мають бути в усіх примар. Скажімо, пластика. Ми не можемо існувати на сцені так, як могли б існувати живі персонажі. Те, як рухаються наші герої-примари, залежить ще від того, яким саме чином вони попрощалися з життям. Вдячна і рада працювати у виставах Богдана Гнатюка. Мені до вподоби його погляд, сучасний модерний стиль, підхід до роботи з акторами. Ціную, що він прислухається до наших побажань. П’єси Богдана нетипові, неочікувані та провокативні”. А завершити матеріал хотіло3 ся б словами Ірини Сопіт – “Всі актори вклали в цю виставу душу” – та побажати Богдану Гнатюку і молодій творчій команді нових ці3 кавих проєктів.
Театр · “Конкретних духів чи привидів під час написання п’єси я не бачив”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Жити треба сьогодні

Едуард ОВЧАРЕНКО Беззахисна дівчина потрапляє на дах покинутого маєтку. Там вона стикається з неймовірним феноменом. Коли дівчина одягає капелюх, який знаходить на горищі, – вона викликає у цей світ привид померлої людини, що була власником капелюха. А капелюхів на горищі декілька… Так героїня опиняється в полоні дивних створінь, які, немов з мишкою, бавляться з нею, змушують виконувати свої хворі забаганки. І що довше це продовжується, то більшою заручницею містичних обставин стає дівчина. Чи вдасться їй розгадати страшну таємницю загибелі божевільних привидів? Чи вдасться їй звільнитися? Чим бажання мерця відрізняються від бажань живою людини і які стосунки можуть виникати між цими, на перший погляд, різними істотами, чи можуть, наприклад, вони закохатися одне водного – всі ці делікатні теми демонструє смілива постановка про небезпечність та непередбачуваність потойбіччя. – Життя і смерть – це і є найголовніша містика, яка з нами трапилась, – переконаний Богдан Гнатюк. – Життя містичне саме по собі. А конкретних духів чи привидів під час написання п’єси я не бачив, як би того не хотів чи не був готовим до цього. Навпаки, був дуже приземленим, навіть матеріалістичним. Безсмертний Гамлет казав: “Багато є, Гораціо, на світі, що і не снилось нашим мудрецям”. Я, доки був юним, свято вірив у цей рядок. Але, може, нічого і немає. Хто знає? І чи це важливо? Я не можу похвалитися тим, що мене щось особливо надихало на написання цього матеріалу. Я вже давно не хлопчик, і наївне відчуття чистого натхнення залишилось позаду. Втім, мені все ще хочеться у щось грати. Наприклад, в жанри. Вибрати жанр, почати його досліджувати, а потім писати в такому ж стилі, але з елементами деконструкції і постмодернізму, привносячи щось своє. Під час написання п’єси я багато гуляв вечірнім лісом і звертався до класичних зразків англійської готичної літератури. Найбільше запам’яталось те, як у липні, у шалену спеку відключали електроенергію, і актори піднімались до мене на тринадцятий поверх пішки, щоб позайматися мистецтвом. Власне, цю виставу ми сконструювали у мене в квартирі. І я безкінечно вдячний акторам, що вони терпіли певні незручності. Але їхній романтизм і їхня уява перетворили мою кухню-студію на істинний театр. Вони, можна сказати, назавжди освятили мою оселю. За роки творчості у своїх творах, як театральних, так і прозових, я як режисер і як автор висловив стільки “високих” і головних думок, що в цей раз вирішив і глядачів, і себе від цього тягаря звільнити. Можливо, у виставі і немає головної думки. Проте є Воля. Воля до життя, хоч ідеться про мерців. Справа не в думці, а у відчутті. Відчутті, що буття прекрасне попри все, що відбувається. Вже не вперше у своїх п’єсах звертаюся до теми боксу, бо ми є боксерською нацією. Наша школа боксу відома на весь світ, наші боксери стають абсолютними чемпіонами і наші люди щодня відважно б’ються за своє майбутнє. Історично склалося так, що ми маємо стояти в бойовій стійці. І українці це роблять – гідно та сміливо. Цього разу я вперше працював з Данилом Шевченком та Катериною Шведенко. З Данилом ми познайомилися, коли навчалися театральній режисурі в університеті І. Карпенка-Карого. Це актор, ведучий, молодий талант. Багато знімається в українському кіно. Катерина Шведенко – багатогранна особистість, актриса, танцівниця, викладачка англійської мови, права активістка, щира патріотка України. Наша вистава – результат спільної роботи з акторами. Усі сценічні рішення ми приймали колективно. Ми багато шукали і багато знаходили. Все це відбувалось стихійно, емоційно. Пластичні прийоми – це лише результат того, що я даю акторам свободу вільно існувати у просторі вистави. Актор має бути творцем, у нього має працювати голова. Роботу над виставою завершено, інакше ми її не показували б. Дитина народилася. Пологи пройшли вдало. Багато хто її вже полюбив. Як і деякі мої інші вистави, цю показуємо на сцені театру “Культ”. Це незаангажований і свіжий мистецький плацдарм у центрі Києва. Тут вільно дихається, багато молоді, легка і приємна атмосфера. Немає пафосу. Показують дотепні й цікаві вистави. Я працюю над тим, щоб дізнатися якомога більше, тому багато читаю, багато чого дивлюсь і насолоджуюсь мистецтвом. Це мене наповнює. Це як тренування перед боксерським поєдинком. Настане час – і я вийду на ринг. Тобто продовжу писати і ставити. А ось що розповіли актори. Олег Терновий: “Можу сказати, що Богдан Гнатюк розвивається як драматург і як режисер. Мені імпонували і його перші проби пера. Це було цікаво і прогресивно на тлі іншої сучасної драматургії. П’єса про привидів – взагалі щось дуже несподіване. Відчуваю, що перед тим, як писати драматичний твір, він опрацьовував і досліджував цю тему досить глибоко як з точки зору духовних об’єктів, так і інтелектуальних роздумів. Для більшості з нас таке явище маловідоме, ми бачили лише фільми на цю тему. Його погляд щонайменше небанальний, розумний. А для мене ще й креативний та сучасний. Було цікаво брати участь у цій постановці, вкотре працювати з Богданом і безпосередньо грати цю роль, яку я одразу полюбив. Зацікавила своєю ексцентричністю. Спершу мій герой справляє враження негативного чи злого. А насправді це такий психотип, який я досить часто зустрічав. Люди, що ховаються за такою поведінкою, маскою, насправді ховають свої тяжкі травми минулого. Їм здається, що таким чином вони справляють враження крутих. Граючи злого, шукаю, що в ньому є доброго. Насправді таких місць було чимало. Не мені судити про свою роль. У Богдана Гнатюка насправді прописаний людяний персонаж не з точки зору доброти, а щодо наближення до реальності. Репетиції розпочалися під час блекаутів, коли відключення світла тривали дуже довго. Основним місцем наших репетицій стала квартира Богдана, а саме кухня, яка в нього доволі простора. З теплотою згадую той період. Наш режисер живе на досить високому поверсі. У більшості випадків ліфт не працював, і ми ходили пішки. Тож репетиції розпочиналися із силової розминки. Потім почали практикувати тренаж. У ту шалену спеку не можна було включити кондиціонер. Загалом атмосфера була специфічна. Спочатку мені здавалося, що буде не зовсім творча обстановка. Але завдяки спільним зусиллям цей простір став для нас настільки рідним, що, коли доводилося переходити на сцену, ми зійшлися на думці: це для нас вже дещо травматична історія. Наче вийти з лона матері, в якому було так добре, в якийсь чужий і, можливо, навіть агресивний простір. Проте ми швидко адаптувалися. Відбулося кілька показів вистави на сценічному майданчику, який відкрився в Експоцентрі України та в театрі “Культ”. В Експоцентрі удвічі більше місць. Цей простір нами ще не обжитий, тому більше хвилювалися. Але працювати було комфортно. А сцена театру “Культ” нам добре знайома, звична. Зізнаюся, що справді задоволений цією роботою. Ідею та подієвий ряд ми закладали через гарячі дискусії. Коли визначили цю ідею, то вона нас усіх об’єднала”. Данило Шевченко: “У виставах Богдана Гнатюка беру участь вперше, хоча знайомі ми давно. Навчалися з ним на одному курсі в народного артиста України Олексія Кужельного. Відтоді потоваришували, а з часом вирішили створити спільний проєкт. Вже давно склалося позитивне враження про Богдана як про драматурга. Свідомо чи підсвідомо від відчуває потреби публіки, чого прагне глядач і що ми можемо йому сьогодні дати. Мені комфортно працювати з його текстами, подобається суть того, про що пише Богдан. У нього виходять також нестандартні режисерські роботи, які цікаво дивитися. Трохи більше ніж пів року тому Богдан мені написав: “Почитай п’єсу, хочу ставити”. Я взяв кілька днів, щоб подумати. Матеріал у мені відгукнувся, і я дав згоду на участь у проєкті, почали працювати. Ставили виставу у спартанських умовах, тому що не було світла. Репетирували у Богдана вдома, про що вже говорив Олег Терновий. Спочатку читали п’єсу, потім намагалися щось розводити на кухні. А вже через шість місяців зіграли прем’єру. Мені ця п’єса подобається тим, що в ній є вічний конфлікт – “жити чи не жити”. Як актора дуже цікавлять питання, що стоять на лінії життя і смерті. Сподобався сенс твору. А він про те, що треба жити сьогодні. Сьогодні закохуватися, сьогодні щось робити. Бо якщо жити минулим чи майбутнім, то можеш не встигнути того, що хотів зробити. Мій Петро у виставі – збірний образ. Це боксер, який за Кожна нова робота драматурга та режисера Богдана Гнатюка – це сміливий творчий експеримент, який мало кого залишить байдужим. Такою стала і його вистава “У полоні привидів”. Це гостросюжетна фантасмагорія, яка занурює у світ потойбічного.
Театр · “Для дітей складніше працювати, бо вони не витримують нещирості”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

кож. У нас вирішили, що це буде жива людина на повний зріст, оскільки це бог. А всі інші залишилися ляльками. Ми вчили музичний матеріал, сцени, текст. Гості з Франції повинні були приїхати перед прем’єрою, аби остаточно зробити виставу. Проте вони не приїхали. Написали листа, що віддають нам усі права на постановку, однак самі приїхати не можуть через небезпечну обстановку (за тиждень до прем’єри була масована атака на Київ). Ми опинилися в непростій ситуації. Тоді Вадим Прокопенко взявся за те, щоб довести виставу до прем’єри. Проводив подальші репетиції. Ая в цей час паралельно був задіяний у підготовці ще однієї вистави – тривала робота над сарсуелою “Шафранова троянда”. Що стосується вистави “Пригоди Орфея”, то вона розрахована насамперед на дітей, але ми позиціонували її як виставу для сімейного перегляду. Має бути цікавою дорослим (прекрасна музика Глюка) і дітям. Розповідь Зевса у виставі для того, щоби ввести глядачів у курс справи, найперше дітей, бо дорослі, можливо, знають, читали про Орфея та Еврідіку. А дітям це, напевно, невідомо. Це пролог до вистави, пояснення – про кохання Орфея та Еврідіки, про те, звідки взявся знаменитий музикант Орфей, чому з’являється Амур. Вистава може здатися камерною, але насправді її не поставиш на камерній сцені. Адже тут спеціальне освітлення, яке можливо створити лише на великій. Складні декорації, їх потрібно довго монтувати. Хотілося б відзначити диригента-постановника Сергія Дідка. Вистава музична, і акторам потрібно було репетирувати арії, аби вони їх правильно трактували з музичної точки зору. Ми будували активне спілкування з глядачем, аби зрозуміти, наскільки діти уважно слухають, наскільки їм це цікаво. Будемо й надалі працювати над налагодженням спілкування між акторами та глядачами. Мені як актору і колегам, задіяним у цій виставі, було цікаво працювати. Це щось незвичне, нове. Тут ти можеш себе спробувати з іншого боку, коли обмежений у просторі та рухах. Це нове явище не тільки для нашого театру, а й київської публіки загалом. Нічого подібного в інших театрах я не спостерігав. Є лялькові вистави, а такої я ще не бачив”. світу та надихаючи міжнародну спільноту підтримувати Україну. Після завершення гастролей у Європі вистава “Конотопська відьма” готується до турне у США та Канаді. Із сайту МКСК
Театр · “Для дітей складніше працювати, бо вони не витримують нещирості”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Ляльки в Національній опереті

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА Нещодавно прем’єра опери “Пригоди Орфея” відбулася в Київському національному академічному театрі оперети. А ми мали можливість поспілкуватися з безпосередньо причетними до її створення. Яна Іваницька, перекладачка лібрето: “Уже не вперше перекладаю для маленького глядача. Свого часу був “Кицькин дім” за Маршаком, з початком повномасштабної війни росії проти України ця вистава не йде. Специфіка дитячих вистав дещо відрізняється від вистав для дорослих. Тут має бути більш наївний, більш ігровий текст. З дітьми все повинно бути щиро і просто. Перекладом займалася приблизно півтора місяці. Складність полягала в тому, що засоби виразності у театру ляльок, а по суті це скорочений варіант великої опери Глюка. В цьому варіанті залишилися основні хори та арії. До діалогів додали гумор, аби вистава легше сприймалася дітьми. Думаю, що одне із завдань театру – ще з дитинства прищеплювати любов до такого жанру, як опера. Важливо, аби батьки, які ведуть дітей на виставу, пояснювали, що це опера, і готували їх. Бо якщо людина вперше приходить в оперу, то у неї може бути шок. Ми знаємо багатьох, хто вперше дорослими приходили до оперного театру і після цього вже ніколи не ходили ні на оперу, ні на балет. Це дуже умовні жанри, і треба прищеплювати любов і знання про них з дитячих років. Під час роботи над виставою режисер Вадим Прокопенко додав деякі пантомімічні сцени, але вони не вплинули на лібрето. А французька художниця та режисерка Валері Лесо, яка створила для юної авдиторії цю оперу на основі опери К. Глюка, просила під час перекладу зробити так, аби це було смішно, по можливості додати жарти чи ігрові моменти. Зізнаюся, що переклад такого тексту – це ще й складний технологічний процес. Диригенти дивляться на нього з боку вокальної техніки, узгодженості з музикою. У роботі мені допомагає музична освіта. Не уявляю, як би без цього перекладала твори для музичного театру. Трупа Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка продовжує масштабний гастрольний тур Європою з виставою “Конотопська відьма” в постановці режисера Івана Уривського. Легендарну постановку вже побачили глядачі в Німеччині, Чехії, Австрії та Швейцарії. Усі покази пройшли з аншлагами, вразивши глибиною, унікальністю і емоційною силою українського театрального мистецтва. Постановка, створена за мотивами повісті Григорія Квітки- Основ’яненка, розкриває багатогранність української культури, поєднуючи глибину народної духовності, гумор та багатство національних традицій. Гастрольний тур має важливу місію: не лише знайомити європейську аудиторію з українським мистецтвом, але й підтримувати українців, які перебувають за Вважаю, що вийшла вельми оригінальна стилістична постановка, тому що гібридні ляльки – рідкісний вид. І перед акторами стояло непросте завдання, з яким вони добре впоралися. Єдине, що мене здивувало, то це глядачі, які прийшли на виставу з дітьми по два роки. Прохання до батьків: якщо вони ведуть дитину на цю виставу, то хай читають анотацію. Там написано, що постановка за мотивами опери. Діти мають бути дорослішими і їх потрібно підготувати. Діти часто не розуміють такого жанру, як опера, але, буває, що його не розуміють і дорослі. У цьому питанні у нас велика прогалина. І коли йдеться про виховання дітей, то не тільки театр має їх виховувати, а насамперед батьки. Бажано, аби вони знали, що таке опера, хто такі Орфей, Еврідіка, Зевс і хто такий композитор Глюк… Зараз паралельно працюю над двома новими перекладами. Перша прем’єра має бути наприкінці березня – на початку квітня. Це буде опера Карла Орфа “Місяць”, яку ставитиме Тамара Трунова. А на наступний сезон плануємо прем’єру мюзиклу, про нього розповімо згодом”. Тамара Ходакова, заслужена артистка України, виконавиця ролі Орфея: “Нічого подібного у мене раніше не було, процес роботи над виставою був дуже цікавим. Фантастична музика Глюка. Тут вибрані номери, арії, дуети. Є побажання від глядачів, щоб у такому незвичному форматі побачити повну оперу, повноцінну виставу з увертюрою, всіма діями. Можливо, так і буде в майбутньому. Складний і незвичний період репетицій настав, коли вже з’явилися ляльки, і нам потрібно було працювати зі світлом. Мали на це лише кілька репетицій. Крім того, що ти співаєш і граєш свою роль, треба постійно контролювати світло, працювати з ляльками. Не можна повертатися, треба працювати тільки паралельно до сцени і не випадати зі світла. Якщо актор все точно відстежує, то виходить магія і лялька з’являється ніби нізвідки. Ніби завдяки цій магії ляльки оживають. Для дітей складніше працювати, бо вони не витримують нещирості. Якщо актор грає не від серця, то дітлахам нецікаво і вони відволікаються. А якщо ти викладаєшся на повну, то дитина завжди з цікавістю дивитиметься на твою роботу. З Вадимом Прокопенком раніше працювала як з балетмейстером-постановником, а як з режисером – у виставі “Доріан Грей”. З ним дуже комфортно працювати. Він коректний, уважний, завжди знає, чого хоче. Для рівноваги поступово дає актору інформацію. Спочатку думала, що в мене буде інша роль. Але треба враховувати специфіку театру. Справа в тому, що в опереті взагалі немає мецо-сопрано. А партія Орфея написана саме для низького жіночого голосу. На цю роль могли підійти ті, хто міг озвучити нижній регістр. У цьому полягала ще одна складність. Завжди хочеться щось допрацювати, бачиш, де можна було б зробити краще. Так само було й цього разу. Але родзинка вистави полягає в тому, що ляльки дають хороший заряд для малечі. Діти з великим зацікавленням сприймають саме живих ляльок. Начебто дитяча вистава, дуже проста. Але в уста цих ляльок вкладається справжня музика найвищого ґатунку. Це реформаторська опера з достатньо складним наповненням і сюжет – казка для дітей. І все це разом спрацьовує. Дитина дивиться ніби легку, нехитру виставу, та насправді у неї вкладаються високі сенси. Також у виставі мені подобаються камерність, мінімалістичність. Тут лише рояль, який виконує роль оркестру, і арфа. Ця камерність створює близькість з глядачем, я б сказала, сімейність. Якщо говорити про наступні роботи, то нагадаю, що в Національній опереті відновлюють виставу “Цілуй мене, Кет”, а в Київській опері вже зовсім скоро представлять оперу Верді “Фальстаф”. Микола Бутковський, народний артист України, виконавець ролі Зевса: “Це мав бути українсько-французький проєкт. З Франції до нас приїхала режисерка Валері Лесо з асистентом. Вони проводили кастинг, запросили і мене. Спершу я не мав достатньо інформації, наскільки це цікавий проєкт і чи візьму в ньому участь. Але мене затвердили. У французів дещо інша вистава. Там всі герої ляльки і Зевс тає у кожній демократичній країні. Ми маємо допомагати, не втомлюватися та вірити, що обов’язково переможемо”. Гастрольний тур став прикладом того, як культура відіграє важливу роль у національному спротиві, єднаючи українців по всьому Французька художниця та режисерка Валері Лесо створила оперу для юної авдиторії з ляльками на основі опери “Орфей та Еврідіка” К. В. Глюка. Грецька міфологія розповідає про пошуки поета і музиканта Орфея, який сміливо протистоїть злісній країні Аїд, щоб використати магію своєї ліри та переконати пекельних богів дозволити коханій Еврідіці повернутися у світ живих.
Театр · “Для дітей складніше працювати, бо вони не витримують нещирості”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Легендарна вистава – в Європі

кордоном через війну. Як зазначив генеральний директор – художній керівник театру Євген Нищук, цей тур покликаний зміцнити дух нації та нагадати про єдність: “Наші воїни продовжують боротися, щоб ми зберегли найвищі людські цінності, які
16 Цікаво знати · “Митці “Культурного десанту” розмалювали стіни на площі Свободи патріотичними котиками і єнотами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Символіка незламного Херсона у стріт-арті

Мирон ФЕДОРІВ Написи і малюнки на стінах печер відомі з книжок про часи палеоліту та енеоліту. Так, археологи мали підтвердження щодо артефактів тієї чи іншої археологічної культури. По написах і малюнках вони визначали розвиток стародавніх цивілізацій та стилі мистецьких уподобань. Але те, що і в промислово розвиненому сучасному суспільстві написи, тобто графіті і трафарети, та цілі картинні галереї (мурали) вуличних художників з’являться на стінах сучасних багатоповерхівок, – на це ми не могли і сподіватися. І ось тепер вуличне мистецтво (англійською Street art), характерною особливістю якого є так званий урбаністичний стиль, впевнено займає свою нішу серед визнаних видів образотворчого мистецтва світу. Його поширення мало місце в мегаполісах США ще в 1930-х рр. Наприкінці 1990-х вуличне мистецтво вже мало масовий характер захоплення художниками Греції та Франції, Англії та Болгарії, Німеччини та Іспанії, Аргентини та Австралії, Португалії та Канади, Польщі та України. В Україні стріт-арт має потужний розвиток. Особливими осередками є Київ, Одеса, Львів, Луцьк, Івано-Франківськ, Кам’янець-Подільський, Харків, Дніпро, Запоріжжя, Черкаси, Суми – в цих містах проводяться фестивалі вуличного мистецтва, створюються мурали. Ми ж можемо зазначити, що графіті-бум полонив і Херсонщину кінця 1990-х. Незаангажована політичними догмами молодь Північного Причорномор’я прагнула свободи самовираження, а витвори художників стріт-арту на парканах та стінах багатоповерхівок мали яскраве забарвлення протестного змісту. Так стріт-арт увійшов у тихі вулички українського Херсона. У Херсоні від кінця 1990-х і дотепер сформувалася ціла плеяда вільних художників, котрі вже набули досвіду в написанні графіті чи футуристичних малюнків і продукували свої твори не лише на бе- Мурал 2022 року з віршем Оксани Забужко та портретом Валерія Залужного. Фото Центру Національного спротиву тонних плитах закритих цехів колишніх заводів, а малювали рекламні та просвітницькі мурали на замовлення місцевої бізнес-еліти чи навіть владних структур. Так, викладачі Херсонської школи мистецтв № 1 Альона Петровська та Марина Воробйова зі своїми учнями порадували жителів Херсона своїм мистецьким проєктом “Кольори життя”. Стіни на перетині вулиць Суворова, Старообрядницької та Шолом-Алейхема влітку 2021 року розквітли яскравими кольорами, на яких у стилі дитячих малюнків було зображено наше місто, його будівлі та дерева. З’являлися й інші, не менш цікаві стріт-арт об’єкти південної перлини України, які готували професіонали до 30-річчя Незалежності України. До речі, мурали, виготовлені за дозволом і з погодженням органів місцевого самоврядування, входять до сучасного виду образотворчого мистецтва, що мистецтвознавці називають “паблік-арт”. За ініціативи голови Центру культурного розвитку “Тотем” Олени Афанасьєвої на місці одного з цехів старого Комбайнобудівного заводу запрацював Урбан-сад як новітній культурний простір. Футуристичні малюнки художників з усієї України не лише прикрашали стіни, а й намагалися вести діалог із відвідувачами Урбан-саду. Тут можна було помітити і картини херсонського митця Володимира Рейнхарта – художника не лише за покликанням, а й за освітою – за плечима дизайн-ліцей та академія. В одній з його картин зображено символіку війни: ніж, стріли, як у Бога війни, образ мексиканських індіанців. Як зазначала у 2020 році Олена Афанасьєва: “Це війна.., щоб люди не забували, що вона є”. Адже від весни 2014 року на сході нашої держави вже тривала російсько-українська війна. І в дні окупації 2022 року рашистами українського міста Херсона тисячі жителів протягом кількох місяців виходили на щоденні мирні акції протесту. А згодом на деревах поміж зелених листочків помітно вирізнялися жовті стрічки як нагадування, що Херсон був, є і залишиться українським. І митці стріт-арту не стояли осторонь, а вели по можливості активну боротьбу з ворогом. Восени 2022 року “на паркані так званого голови окупаційної адміністрації Херсона зобразили мурали з уривком вірша “Рядок із автобіографії” Оксани Забужко та малюнком портрета Валерія Залужного”. Митці і після деокупації міста- Героя підтримували патріотичні настрої своїх співгромадян. Українська символіка і патріотичні мурали заполонили простір на стінах та парканах незламного Херсона. У листопаді 2022 року до звільненого міста приїхали митці України, які входять до спільноти “Культурного десанту”. Вони розмалювали стіни на площі Свободи патріотичними котиками і єнотами. З’явилися мурали і на стінах бомбосховищ міста сонця. Влітку 2023 року управління культури Херсонської міської військової адміністрації провели артфестиваль муралів на бомбосховищах “Від Конституції до Незалежності”. На 15 бетонних укриттях з’явилися малюнки на військову тематику з ідеєю підтримки ЗСУ. На малюнках яскраво наснажують містян херсонські кавуни та державний прапор. До створених місцевими художниками муралів доповненням були мурали на мобільних укриттях. Шестеро художників із Києва, Запоріжжя, Хмельницького та Одеси протягом чотирьох осінніх днів 2023 року займались стінописом і подарували місту-Герою шедеври проєкту “Стіни культури” спільноти “Культурного десанту”. Патріотичні мурали наснажували тоді і наснажують у дні лихоліття 2025 року, коли військові рф дронами полюють на мирних мешканців Білобережжя. Художники пишуть, ризикуючи своїм життям, картини на стінах будинків, які вистояли попри щоденні атаки артилерії та авіації загарбників. Символ українського міста корабелів біля головної бібліотеки Херсонщини. Фото Юлії Калмикової Мурал 2023 року “Справа громад” на стіні бомбосховища. Фото із сайту Кавун-City
16 Цікаво знати · “Митці “Культурного десанту” розмалювали стіни на площі Свободи патріотичними котиками і єнотами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Цікаво знати · “Митці “Культурного десанту” розмалювали стіни на площі Свободи патріотичними котиками і єнотами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин