Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час · “Справжнім поетом стає тільки той, хто в уже давно відомих і мовлених словах віднаходить ним відкриті грані, відтінки, інтонації, мелодику”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Весняні пакільці” Костянтина Сушка: розмова про все

Слово Просвіти, №04 за 2025 рік

Сушка. Але книга – не про необхідність для притомної людини дотримуватися інформаційної гігієни. Це лише малесенький фрагмент роздумів письменника. Як зазначає сам автор, “Весняні пакільці” – це “Розмова про все”. Пакільці – дерев’яні палички, якими дбайливий господар позначає, де в нього посіяні помідорки, де картопелька, де цибулька. У переносному сенсі це вішки, довкола яких гуртуються наші спогади. А “Весняні пакільці” Костянтина Сушка – це глибокий, ліричний, місцями контраверсійний діалог з читачем, якому не все одно, що відбувається в країні та світі, між співвітчизниками та іноземцями, предками та сучасниками. Для якого опорними точками є Природа, Всесвіт, Небо, Сонце – саме так, з великої літери. Книгу обсягом у 249 сторінок неможливо прочитати одним “ковтком”. Бо зустрічі з сімома героями твору, кожен із яких відіграє значущу роль у житті письменника, а також із Місячним сяйвом, Вітром, Тишею, Живими Створіннями, викликають безліч думок і почуттів. От що особливого в тому, що “сентиментальний старигань” копає город коло рідного обійстя десь на Херсонщині? А в Костянтина Сушка народжується пісня свого двору. Не “десь”, а в конкретному селі Бабина, де він народився і виріс, яке ніколи не забував, часто відвідував і куди зрештою повернувся, бо не міг опиратися поклику рідної землі. Тут залишилося мало жителів. Письменник теплим словом згадує друзів дитинства, хоча у зрілому віці вони стали зовсім не ідеальними. До когось він суворий, і має на те усі підстави. Бо ж не якісь зайди, а тутешні невігласи порубали парк, знищили старий маяк, зрештою, покинули свою домівку. А от природа… Вона відживлює і надихає. Зрубані дерева дають нові міцні паростки, бо лишилося коріння! Так само і в душі читача проростають власні спогади. Я гостювала в селі Кам’янка на Дніпропетровщині у глибокому дитинстві. Та мені здалося, що я знову бачу, як “листопадиться” в садку і на городі. Як квохче в “конюшні” курка, знісши крашанку. Як прабабуся порається коло літньої кухні, а прадідусь із цеберкою іде до величезних ночов із дощовою водою, аби полити квіти, втомлені сонцем… І згадалося, як боляче стислося серце, коли кілька років тому я випадково потрапила на рідне обійстя, яке по смерті прадідуся з прабабусею пів сотні років тому продали односельцям. Про погріб нагадує лише яма… Старенькі абрикоси справді стали “безпритульницями”. Від хати лишилися тільки стіни та купи глини… Цілком погоджуюся з Костянтином Сушком, що покинуті хати треба ховати, як і людей. Наприклад, насипавши над ними кургани. Саме так зробив Кость Іванович у рідній Бабині з ближніми занедбаними хатами, які втратили господарів. Але почувається серед них не в пустці, а на природі. Дідівську ж хату з літньою кухнею облаштував, зберігши їхній неповторний дух. А ще письменник з 2014 року облаштовував на власній садибі музей старовинних і просто старих пам’яток. Серед них були і камінні свідки кочових культур та козацької епохи, і більш пізні менонітські гармани. І багато ще чого. Тут, на цьому обійсті, в оточенні звичних сільських речей, Костянтин Сушко восени 2021 року й задумав написати “Весняні пакільці”. До яких ішов, можна сказати, усе життя. На батьківщині думалося напрочуд легко, ідеї голову просто опосідали. А написав книгу Кость Іванович усього за 38 днів. Напередодні москвинської навали. І дякує Всевишньому, що встиг поспілкуватися з минулим, коли воно було зовсім поруч. …Духовний прихисток письменника окупанти осквернили. Зробили в його рідній хаті спостережний пункт. Та найбільше йому болить, що Загальне Зло проявляється в діях не лише офіційних загарбників, ай простих наших співвітчизників. Аби ж вони лише втратили здатність самостійно мислити! Ні, багацько “слідом за окупантами навідуються до розтрощених крамниць, аптек, майстерень, навіть до зруйнованих ракетами осель”… І саме цього треба позбуватися в першу чергу. Та письменник все одно впевнений: Бабина не вмре. Вона буде. Бо живий, хоч і скривджений, Дніпро. Проростають новими пагонами акації, абрикоси, шовковиці, груші. Усе в уяві письменника пульсує і “рухається назустріч, залишаючи за собою пакільці. З минулої весни і назустріч новій. Ось тільки зиму слід перебути”. Перебути зиму допоможуть “Весняні пакільці” Костянтина Сушка. Ці психологічні ліки можна довго пити маленькими ковточками. Смакуючи…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин