Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне · “На думку автора, ця війна – це вже третя світова війна, бо на напад Росії на Україну зреагували країни цілого світу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Світанки Наєнка

Слово Просвіти, №04 за 2025 рік

Михайло РОМАН, професор Пряшівського і Бансько-Бистрицького університетів У 2015 році професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Михайло Наєнко, доктор наук, лавреат Шевченківської премії, видав свої спогади “Вечірні світанки: Берибіське Гуляйполе, “Від Києва до Лубен” і літературні візії” (К., ВЦ “Просвіта”). У них він розповів про себе, своїх найближчих, рідне село Гуляйполе, сільську школу, Лубни, навчання в університеті, роботу і людей в Музичному училищі, Літературному інституті імені Т. Шевченка НАНУ і знов – про університет уже як професор, завідувач кафедри та декан філологічного факультету КНУ, про суспільне і літературне життя України. Про все, що йому довелося бачити, пережити, намагався розповісти чесно і правдиво та ще й захоплююче. Тому не дивно, що перші “Світанки” викликали великий інтерес серед читачів не лише України, але й за її межами, в тому числі й у нас, в Словаччині, бо подав у них правдиву картину не лише про себе, але передусім про людей, про історію України радянського періоду і незалежності та заглянув і до зарубіжжя, де йому доводилось побувати. Цими днями, як продовження “Вечірніх світанків...”, появились в інтернеті його “Світанки третьої світової: Суб’єктивні доповнення до “Вечірніх світанків” (Київ, 2024. — 388 с.). Тут іде мова в основному про останні десять літ перебування “автора в літературі, освіті”, про життя в умовах війни, у якій Україна захищає себе від агресора, загарбника, т. зв. “старшого брата” – Росії. На думку автора, ця війна – це вже третя світова війна, бо на напад Росії на Україну зреагували країни цілого світу, і тому приходить до висновку, що таким чином розпочалась третя світова війна. Цю його думку підтвердили і нові факти, як от участь КНДР, Ірану у війні на боці Росії. Автор у других “Світанках...” говорить, що за останніх 10 років загинули тисячі невинних людей, було зруйновано тисячі заводів, фабрик, житлових будинків, шкіл, лікарень, різних культурних закладів – музеїв, театрів, храмів, стадіонів, історичних пам’яток тощо. Наперекір тому, М. Наєнко, як свого часу писав Максим Рильський, вірить, що Настане день, настане час, І розіллється знов медами Земля, яку сходив Тарас Малими, босими ногами... Автор зізнається, що тяжко йому писати про світанки, якщо його душу, його Україну руйнує, грабує агресор, коли вже окупував одну чверть території його батьківщини – України, але все ж хоче показати, що Україна наперекір тому живе, працює, що її боротьбу підтримує різними воєнними засобами-зброєю, політичними заходами весь демократичний світ. Виникнення третьої світової він вбачає передусім у таких причинах: віковічна ненажерливість російської імперії і неготовність або нездатність п’ятьох президентів України захищати свою батьківщину-Україну. Всі президенти України, крім сучасного В. Зеленського, в першу чергу подбали про своє багатство, яке почалось “хатинкою Л. Кравчука у Швейцарії” і закінчилось розпродажем наступними президентами Чорноморського флоту, радгоспів, заводів, землі тощо, але ані один з них не “збудував”, як належить, кордон з Росією, хоч за його межами формувалась стотисячна армада, щоб напасти на Україну. Вони не хотіли чути ту злісну і ворожу пропаганду, яку вела Росія проти України, від часу, коли вона проголосила свою незалежність. “Третя світова”, на думку М. Наєнка, розпочалась 2014 року, коли Росія без опору з боку України загарбала Крим так, як свого часу Гітлер Австрію, коли Путін окупував Луганську і Донецьку області і створив там маріонеткові держави. Лише тоді Україна схаменулась і почала активно захищати свою територію і закликала демократичний світ, щоб їй допомагав, бо захищає і Європу та світ, що він дотепер і робить. Після такого драматичного, ба й трагічного вступу до других “Світанків...”, М. Наєнко в окремих розділах торкається багатьох питань сучасного культурного, літературного, освітнього й особистого життя. Час від часу загляне – згадає минуле – дитячі і шкільні, навчальні роки, людей та події і документує їх не лише словом, але й фотографіями, власними статтями-роздумами, рецензіями інших авторів на його роботи. І так перед нами вимальовується широка панорама його багатого, пребагатого життя і всебічної діяльності, яка “проявилась” у багатьох його книжках та виступах по радіо чи телебаченні, в презентаціях “Світанків...” по всій Україні тощо. Ми не маємо простору, щоб їх усі назвати та оцінити, але слово-два скажемо про ті, які на нас найсильніше вплинули і збагатили нас, а саме: “Наше слово без кордонів”, “Центр літературної творчості”, “Шістдесятникам – шістдесят” та статей про Д. Чижевського і В. Доманицького. Так, у розділі “Наше слово без кордонів” автор і його “гості”, українські та закордонні, розповідають-інформують читачів, як українське слово з часів “Повісті минулих літ” і “Слова про Ігорів похід” аж до творів сучасних авторів художньої і наукової літератур знаходить чимало читачів у слов’янських країнах і хто, на їх думку, має найбільші заслуги у його поширенні. Жаль, Словаччина представлена дуже бідно. Автор назвав лише С. Макару та М. Романа, які мають великі заслуги у поширенні українського слова в Словаччині. Я вдячний, що М. Наєнко назвав і мене, але ще до мене та поряд зі мною набагато більше зробили, щоб українське слово в оригіналі, або в перекладах на словацьку мову в минулому та й в наш час зробили науковці М.Мольнар, М.Неврли, М.Новак, П.Бунганич, О.Рудловчак, М.Штец, І.Ванат, Л.Бабота, Ф.Ковач, Ю.Кундрат, М.Сополига, Я.Джоганик, словацькі перекладачі Ю.Кокавец, М.Лічкова, Ю.Андрічик, М.Гевеші, Я.Замбор, Л.Фелдек, Я.Маєрнік, українські перекладачі М.Бобак, Ю.Дацько, І.Галайда, С.Макара, В.Пестременко, В.Юричкова і передусім – І.Яцканин та інші. В Пряшеві в 1953–1982 роках існували дві кафедри (зараз одна) української мови і літератури на Філософському та Педагогічному факультетах УПЙШ і відділ україністики кафедри слов’янських мов Бансько-Бистрицького університету (1995–2005), які готували, крім майбутніх учителів україністики, науковців, письменників, перекладачів української літератури на словацьку мову і навпаки, редакторів тощо. На згаданих кафедрах і у відділі працювали і випускники КНУ імені Тараса Шевченка, КПУ імені Михайла Драгоманова, ОНУ імені І. Мечнікова, УНУ (Ужгород), і наші громадяни, які поступово ставали доцентами та професорами української мови й літератури і були найактивнішими пропагаторами українського слова в Словаччині. Крім того, працювали в Словаччині СЧС-радянської дружби, КСУТ, Спілка українських письменників Словаччини, видавництво української художньої, наукової і підручникової літератури, Український національний театр, українське радіо Чехословацького радіомовлення, Музей української культури в Свиднику, які активно вживали і пропагували українське слово не лише серед українського населення Пряшівщини, але й серед словаків. Прошу вище сказане вважати лише доповненням, а не закидом автору “Світанків…”, що їх не згадав. На цьому місці хочеться мені висловити щиру подяку М. Наєнкові за те, що включив у свої “другі” “Світанки” і дві мої рецензії на його книги. Одну, надруковану в Україні, другу – у чеському журналі “Opera slaviкa”. Для мене це велика честь. Велике і щире дякую, шановний пане Професоре! Взагалі я написав вісім рецензій на різні книги М. Наєнка і опублікував їх в “Дуклі” та в інших словацьких, чеських журналах та в Україні. Коли я читав роздум М. Наєнка “Слово про Ігорів похід”, тоді я згадав полеміку, яку мені довелося часто вести зі словацькими русистами про його авторство, зміст і художні вартості, то я переконався, що вони (та не лише вони) і надалі переконані, що його автором був росіянин і що це “русское литературное произведение”. Мої аргументи, що автором “Слова...” був українець і належить українській літературі і культурі, вони не прийняли і надалі поширюють у Словаччині такий блуд. Розділ, який мене теж збагатив, — це розділ, який розповідає історію створення Центру літературної творчості в КНУ Т. Шевченка та спеціальності на його філологічному факультеті, якого був ініціатором, душею і від заснування, і до нині професор Михайло Наєнко. “Центр літературної творчості”, який він очолює, ставить собі за мету допомогти студентам глибше здобути потрібні знання, навики і розвинути свій талант. “Центр…” уже дав свої позитивні плоди і разом з літературною кафедрою Інституту філології підготував десятки відомих у літературі письменників. Розділ “Шістдесятникам – шістдесят” особливо близький і дорогий для мене, бо його учасники були і моїми друзями. Особисто я знався і спілкувався з лідером поетичного шістдесятництва І. Драчем, далі – з Д. Павличком, М. Вінграновським, М. Сингаївським, Р. Лубківським. О. Лупієм, О. Гончарем, В. Дроздом, П. Осадчуком, С. Йовенко та іншими. Разом з І. Драчем, Д. Павличком, М. Сингаївським та Р. Лубківським ми їхали поїздом із Праги, де відбувся урочистий літературний вечір (травень 1989), присвячений Тарасові Шевченкові, за участі багаточленної де- С. Макари “Совість” та інших авторів, як Й.Збіглей, М,Бобак, В.Дацей, М.Шмайда. Не всі тодішні читачі України та за кордоном, зокрема старше покоління, серед них і письменники, були готові сприйняти їх твори, але вони жили і мали своїх прихильників. Твори українських шістдесятників вийшли чеською (збірка творів “Tvar vetru”, 1975) і словацькою мовами (збірки I. Драча “Divokvet”, 1971), Б. Олійника (“Zaklinanie ohna”, 1981), Л. Костенко (“Na brehoch vecnej rieky“, 1987) і колективна збірка поезій “Cistymi rukami“, які були позитивно сприйняті тодішньою критикою. Стаття “Дмитро Чижевський – славіст”, яка поміщена в “Світанках...”, мене особливо зацікавила, бо я свого часу написав чотири статті про його наукову діяльність і зокрема його інтерес до словацької літератури в місцеву українську пресу (“Дукля”, 1994, №5, “Нове життя””, 1994, №12), у словацькi журнали (“Slovenske pohlady”, 1995, №5) та альманах (“NITRA”, 2007), в яких я намагався наблизити його літературознавчу творчість та, зокрема, його інтерес до словацької літератури. Д. Чижевський, будучи доцентом УВУ в Празі, кілька разів побував у Словаччині, конкретно – в бібліотеці “Матіці словенській” в Мартині, де вивчав матеріали для своєї праці “Порівняльна історія слов’янських літератур”. Зрозуміла річ, що стаття М. Наєнка далеко науковіша, ніж були тоді мої знання та інформація. Не менш зацікавила мене і студія М. Наєнка “Василь Доманицький і слов’янство”, бо хоч я знав, що В. Доманицький написав нарис “Словаки” (1909), але його не читав. У ньому український дослідник знайомив українського читача з різними “кабалами” словацького народу, його денаціоналізацією, але він не резигнував і весь час боровся за визнання своєї ідентичності, знайомив з такими представниками словацької літератури, як А. Бернолак, Я. Голи, Я. Коллар, Л. Штур, Й. Гурбан, С. Халупка, М. Кукучин, П. О. Гвєздослав, із журналом “Slovenske pohlady”, які мали великі заслуги у збереженні і розвитку словацької ідентичності. В. Доманицький показував українському народу словаків як приклад, що так треба боротися за збереження своєї ідентичності. М. Наєнко наголошує, що В. Доманицький писав про інших, але весь час думав і про свій український народ. Переконаний, що рецензовані “Світанки...” М. Наєнка і читачам Словаччини дають багато інформації про літературне, освітнє і суспільне життя України під час “третьої світової”, і варто їх прочитати.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин