Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Вивчення минулого зможе всемірно надихнути нас на звитяжну працю і показати новизну та велич нашого мистецтва”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Одного разу згадані Шевченком

Слово Просвіти, №04 за 2025 рік

Траплялося, що Тарас Григорович згадував історичну персону лише раз і, здається, мимохідь або, надто, двічі-тричі. Проте наш інтерес від цього не згасає, скоріше, навпаки. Поготів, якщо йдеться про відомих європейських живописців, така інформація розширює наші знання щодо художньої ерудиції та мистецького генія Тараса Шевченка. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Шевченко передав Піуновій “кілька ліврезонів Гогарта” Гогарт (Хогарт) Вільям (1697–1764) – англійський художник і теоретик мистецтва, автор книги “Аналіз краси” (1753). Відомий як майстер сатиричного побутового жанру – викривав моральний занепад аристократії та буржуазії, підкупність парламентських виборів. Його гравюри видавались окремими тематичними серіями (ліврезонами), наприклад: “Кар’єра повії” (1731); “Кар’єра гультяя” (1735); “Проповідь” (1736); “Модний шлюб” (1745); “Вибори” (1755–1758). За точним визначенням у “Шевченківській енциклопедії”, художник “започаткував новий для англійського та європейського образотворчого мистецтва тип жанрової картини, в якій об’єднав елементи сатири й дидактизму”. Проповідницько-моралізаторські ліврезони Гогарта були широко відомі на його батьківщині та в інших країнах. Тарас Шевченко згадав англійського художника в Щоденнику 2 лютого 1858 року, коли перебував у Нижньому Новгороді дорогою із заслання в Петербург. Якраз наприкінці січня 44-річний поет освідчився в коханні актрисі Катерині Піуновій, якій ішов сімнадцятий рік, а через три тижні, ще до свого від’їзду з міста, Тарас Григорович, розчарувавшись, розірвав із нею стосунки1. Так от, у розпалі почуттів 2 лютого Шевченко занотував, що передав через батька Піунової для дівчини “кілька ліврезонів Гогарта”. Відомий шевченкознавець Леонід Большаков (1924–2004) навіть висловив припущення, що це було зроблено для того, щоб підштовхнути юну актрису ставитися до поетового сватання “більш серйозно”. Утім, особливо серйозної уваги заслуговує висновок українського мистецтвознавця Олекси Новицького (1862–1934), уперше зроблений понад сто років тому в праці “Шевченко та Гогарт”: “Треба зазначити, що до Гогарта зближається Шевченко в своєму розробленні “Притчі про блудного сина””. Та, за точним спостереженням Сергія Єфремова (1876–1939), порівнявши твори Шевченка і Гогарта, “хоч його Шевченко ніби й не знав, акад. Новицький причину спільности в манері обох художників бачить у літературних впливах, тільки що Шевченко перевершив тут і Гогарта…” Справді, дослідивши неперевершену серію малюнків “Притча про блудного сина” (1856–1857), Олекса Новицький у праці “Тарас Шевченко як маляр” (1914) умотивував іскрометний висновок про те, що “Шевченко в своїх малюнках попередив на цілі десятиліття російську літературу, тоді як взагалі, завжди та усюди, малярство йшло позад літератури, а в малярстві переважив англійського маляра Гогарта, тому що в останнього вся штука була зведена тільки на мораль, чого не можна сказати про Шевченка, який намалював багато речей без усякої тенденції”. “Між рисунками є оригінальний рисунок відомого французького живописця Ватто” Перший лист Тараса Шевченка із заслання в іпостасі рядового 3-ї роти 5-го лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу, що дислокувався в Орській фортеці, було написано 16 липня 1847 року не кому-небудь, а київському цивільному губернатору (1839–1852) Івану Фундуклею, з яким поет познайомився у 1845–1846 роках, коли працював у Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (Київській археографічній комісії). Губернатор активно цікавився історією та археологією, зокрема, взяв участь у впорядкуванні двотомного “Огляду Києва і Київської губернії стосовно стародавностей” (1847), звісно, російськомовного. Разом із тим Фундуклей як губернатор безпосередньо й завзято займався арештом кирило-мефодіївців і самого Шевченка, за його розпорядженням поета було відправлено 6 квітня 1847 року до жандармського Петербурга. Саме Фундуклею було передано поетові рукописи, з них він особливо виокремив зшитки в альбомі “Три літа”, який разом з “Кобзарем” 1840 року став основною підставою для звинувачення Шевченка в антидержавному злочині та його заслання. Губернатор одразу надіслав ці папери “обурливого і злочинного змісту” до III відділу власної його імператорської величності канцелярії, а портфелі з малюнками, малярське приладдя залишив у себе. Шевченко знав про це і в згаданому листі до Фундуклея просив його надіслати “залишені вами у себе мої речі” в Орську фортецю або передати через приятеля, художника Олексія Сенчила-Стефановського. Проте Тарас Григорович і гадки не мав, що всі його речі й рисунки ще 24 червня було відправлено до III відділу. Здається неймовірним, але за збігом обставин 15 липня 1847-го, тобто напередодні написання Шевченком згаданого листа до Фундуклея, шеф жандармів Олексій Орлов уже сповістив командира Окремого оренбурзького корпусу Володимира Обручова, що ящик із фарбами і рисунки Шевченка залишені при III відділі. Не промину процитувати відповідну резолюцію брутального солдафона: “Оставить под сохранность при деле. Такая дрянь, что нечего показывать. Орлов”. Еге ж, нічого дивного – начальник III відділу таки не був естетом сиріч справжнім шанувальником мистецтва. Таж у захоплених Шевченкових портфелях були його безцінні малюнки, акварелі, сепії “видів Києва”… Утім, хай там як, через рік після прибуття в Петербург із заслання – 29 січня 1859 року частину малюнків художникові віддали, про що він написав розписку: “Портфель із моїми малюнками отримав назад із третього відділення…” Але серед творів, які повернули, не було того, котрий особливо відзначив у своєму листі до Фундуклея засланець: “У портфелі між рисунками є оригінальний рисунок відомого французького живописця Ватто. Якщо завгодно буде Вашому превосходительству придбати його, то я охоче поступаюся за ціну, яку ви призначите”. Французький художник Антуан Ватто (1684–1721) відомий як основоположник жанру “de fetes galantes” – “чепурних свят” (у перекладі українського мистецтвознавця Олекси Новицького), чи “галантних святкувань”, провісник епохи рококо в живописі. Майстер побутового жанру в його салонних безтурботних виявах і найтоншої передачі почуттєво-настроєвих людських стосунків. У 33 роки став академіком. Певно, що Шевченко познайомився з творчістю Ватто в Ермітажі. Чи міг Тарас Григорович бути власником “оригінального рисунка” Ватто? З деяких сучасних публікацій випливає буквальне сприйняття цієї листовної дефініції. Утім, не варто забувати точне спостереження майже столітньої давності вже згаданого видатного шевченкознавця Олекси Новицького: ““Оригінальний рисунок” Ватто за Шевченкових часів кош- Т. Шевченко. Автопортрет (у світлому костюмі). 1860 р. тував чималих грошей. Отже, я схиляюся до думки, що в Шевченка був не власноручний рисунок, але один з його офортів, бо важко припустити, щоб наш поет спромігся був придбати власний такого майстра малюнок”. В академічному коментарі до публікації згаданого поетового листа на початку цього століття зазначено: “У Шевченка, очевидно, був не оригінал малюнка Ватто, а офорт”. На мою думку, ідеться не про власноручний офорт Антуана Ватто – сам художник їх зробив небагато, а про якийсь офорт одного з пів сотні граверів, які працювали над репродукціями творів французького художника. Як на мене, засланець писав Іванові Фундуклею не про автентичність Ваттового рисунка, а про його самобутність, незвичайність, своєрідність. Невідомо, куди подівся цей офорт, що саме було зображено на ньому і чому Шевченко взяв його в Україну. Чи, може, рисунок було, скажімо, подаровано Тарасу Григоровичу в Україні? Певно, ми вже ніколи не дістанемо точні, документально забезпечені відповіді… Проте все це нітрохи не применшує виняткового інтересу до Шевченкової згадки про Ватто, бо вона, єдина у всій творчості й епістолярії поета, несподівано й ефектно розширює діапазон його художніх зацікавлень. “Розгорніть Вазарі і там побачите…” Прізвище італійського художника, архітектора, історика і теоретика мистецтв Джорджо Вазарі (1511–1574) зустрічається в Тараса Шевченка лише тричі й, здається, мимохідь. Але насправді цього вистачає, щоб упевнитися в його нетривіальному знайомстві з унікальною працею Вазарі “Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів”, яка побачила світ у Флоренції 1550 року, коли авторові не було й сорока літ, і це було, без перебільшення, його науковим подвигом. На початку Шевченкової повісті “Художник” (1856) автор зауважує, що в Голландії XVII століття “цілий натовп знаменитих художників… в лахмітті починали і кінчали своє велике поприще”. Щоб авторитетно підтвердити ці слова, він пропонує: “Розгорніть Вазарі і там побачите теж саме, якщо не гірше”. Так уперше Шевченко спирається на видатну працю великого італійця. Через кілька десятків сторінок автор висловлює “жаль, що немає у нас перекладеного Вазарі”2. Саме так і було! В Академії мистецтв можна було працювати лише з італійським оригінальним виданням і перекладом праці Вазарі французькою мовою. Тоді ж як познайомився з нею Тарас Григорович? Із лекцій з теорії та історії мистецтва професора, конференц-секретаря Академії мистецтв, активного учасника викупу Шевченка з кріпацтва, доброго знайомого й покровителя поета Василя Івановича Григоровича (1786–1865), якому Шевченко присвятив поему “Гайдамаки” (у “Кобзарі” 1860 року присвяту знято). Відомо, що сторонній учень, а пізніше академік Академії мистецтв Тарас Шевченко критично висловився щодо згаданих лекцій професора, заявивши, що саме вони значною мірою викликали в нього почуття “непереборної антипатії до філософій і естетиків”. Але, гадаю, Тарас Григорович перебільшував у цьому випадку вплив Василя Івановича. Зате лише професор міг акумулювати, систематизувати й передати відомості про “Життєписи…” Вазарі, хоча Василь Григорович і гадки не мав, як міцно й надовго запам’яталися вони Шевченкові… Нарешті, утретє Тарас Григорович згадав Вазарі у щоденниковій нотатці від 23 липня 1857 року, і сталося це так. Уже понад два тижні поет і художник час від часу читав книгу “Естетика” польського філософа Кароля-Фридерика Лібельта, записуючи свої враження, що були неоднозначними. Скажімо: “…Заходився жувати: жорстко, кисло, нудотно” чи “Лібельт рішуче похорошів у моїх очах”. Урешті-решт Тарас Григорович абсолютно несподівано, зате переконано-твердо завершив: “Вазарі переживе цілі легіони Лібельтів”. Здається, залишається тільки дивуватися з того, звідкіля в цьому контексті взявся давно не згадуваний, а в Щоденнику до цього взагалі відсутній, Вазарі. Тим паче, що Шевченко не мав можливості особисто не тільки прочитати, а навіть розгорнути й погортати його працю… Щой говорити, глибоким знавцем “Життєписів…” він, очевидячки, стати не міг, але Тарас Шевченко святим, вольним розумом і добром нагрітим, широким серцем осягнув і відчув найголовніше – високу мету Джорджо Вазарі. Той виклав її у передмові до другого видання п’ятитомника, звертаючись безпосередньо до “майстрів у мистецтвах малюнка”: “Вивчення минулого зможе всемірно надихнути нас на звитяжну працю і показати новизну та велич нашого мистецтва… наштовхнути і запалити всіх нас на те, щоб ми прикрасили світ численними творами, рідкісними за якістю, щоб світ, діставши від нас цю красу, поважав би і нас тією мірою, в якій він поважав ті вічно чудові і найславетніші уми”. P. S. Звісно, коротка розповідь про зумисно вибрані мною три постаті, найменше згадувані Шевченком, ледве-ледь зачіпає неосяжну тему його обізнаності зі світовим живописом, але водночас яскраво демонструє важливе судження: якщо поетичний геній Шевченкові послав Господь, то вченість як істинно виняткову сукупність широких і глибоких знань й напруги розуму Тарас Григорович здобув самостійно. Його людські зусилля в цій царині дорівнювали Божому замислу. _________________ 1 Докладно див.: Мельниченко В. Як артист Щоголєв полемізував із поетом Шевченком про актрису Піунову // Слово Просвіти. 2021. 18–24 березня. 2 Уперше українською мовою вибрані твори Джорджо Вазарі (лише 6 життєписів) побачили світ у видавництві “Мистецтво” 1937 року, удруге – в тому ж видавництві 1970-го в серії “Пам’ятки естетичної думки”. Це була більш як 500-сторінкова книга з 16 життєписами тиражем 3 400 примірників. Утім нагадаю, що в першому італійському виданні “Життєписів найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів” (1550) опубліковано 133 біографії, а в другому (1568) – понад 160, видання складається з п’яти томів. Тож ми через майже 170 років можемо ретранслювати Шевченків жаль щодо відсутності повного перекладу праці Вазарі українською мовою.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин