Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Конкретних духів чи привидів під час написання п’єси я не бачив”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Жити треба сьогодні

Слово Просвіти, №04 за 2025 рік

Едуард ОВЧАРЕНКО Беззахисна дівчина потрапляє на дах покинутого маєтку. Там вона стикається з неймовірним феноменом. Коли дівчина одягає капелюх, який знаходить на горищі, – вона викликає у цей світ привид померлої людини, що була власником капелюха. А капелюхів на горищі декілька… Так героїня опиняється в полоні дивних створінь, які, немов з мишкою, бавляться з нею, змушують виконувати свої хворі забаганки. І що довше це продовжується, то більшою заручницею містичних обставин стає дівчина. Чи вдасться їй розгадати страшну таємницю загибелі божевільних привидів? Чи вдасться їй звільнитися? Чим бажання мерця відрізняються від бажань живою людини і які стосунки можуть виникати між цими, на перший погляд, різними істотами, чи можуть, наприклад, вони закохатися одне водного – всі ці делікатні теми демонструє смілива постановка про небезпечність та непередбачуваність потойбіччя. – Життя і смерть – це і є найголовніша містика, яка з нами трапилась, – переконаний Богдан Гнатюк. – Життя містичне саме по собі. А конкретних духів чи привидів під час написання п’єси я не бачив, як би того не хотів чи не був готовим до цього. Навпаки, був дуже приземленим, навіть матеріалістичним. Безсмертний Гамлет казав: “Багато є, Гораціо, на світі, що і не снилось нашим мудрецям”. Я, доки був юним, свято вірив у цей рядок. Але, може, нічого і немає. Хто знає? І чи це важливо? Я не можу похвалитися тим, що мене щось особливо надихало на написання цього матеріалу. Я вже давно не хлопчик, і наївне відчуття чистого натхнення залишилось позаду. Втім, мені все ще хочеться у щось грати. Наприклад, в жанри. Вибрати жанр, почати його досліджувати, а потім писати в такому ж стилі, але з елементами деконструкції і постмодернізму, привносячи щось своє. Під час написання п’єси я багато гуляв вечірнім лісом і звертався до класичних зразків англійської готичної літератури. Найбільше запам’яталось те, як у липні, у шалену спеку відключали електроенергію, і актори піднімались до мене на тринадцятий поверх пішки, щоб позайматися мистецтвом. Власне, цю виставу ми сконструювали у мене в квартирі. І я безкінечно вдячний акторам, що вони терпіли певні незручності. Але їхній романтизм і їхня уява перетворили мою кухню-студію на істинний театр. Вони, можна сказати, назавжди освятили мою оселю. За роки творчості у своїх творах, як театральних, так і прозових, я як режисер і як автор висловив стільки “високих” і головних думок, що в цей раз вирішив і глядачів, і себе від цього тягаря звільнити. Можливо, у виставі і немає головної думки. Проте є Воля. Воля до життя, хоч ідеться про мерців. Справа не в думці, а у відчутті. Відчутті, що буття прекрасне попри все, що відбувається. Вже не вперше у своїх п’єсах звертаюся до теми боксу, бо ми є боксерською нацією. Наша школа боксу відома на весь світ, наші боксери стають абсолютними чемпіонами і наші люди щодня відважно б’ються за своє майбутнє. Історично склалося так, що ми маємо стояти в бойовій стійці. І українці це роблять – гідно та сміливо. Цього разу я вперше працював з Данилом Шевченком та Катериною Шведенко. З Данилом ми познайомилися, коли навчалися театральній режисурі в університеті І. Карпенка-Карого. Це актор, ведучий, молодий талант. Багато знімається в українському кіно. Катерина Шведенко – багатогранна особистість, актриса, танцівниця, викладачка англійської мови, права активістка, щира патріотка України. Наша вистава – результат спільної роботи з акторами. Усі сценічні рішення ми приймали колективно. Ми багато шукали і багато знаходили. Все це відбувалось стихійно, емоційно. Пластичні прийоми – це лише результат того, що я даю акторам свободу вільно існувати у просторі вистави. Актор має бути творцем, у нього має працювати голова. Роботу над виставою завершено, інакше ми її не показували б. Дитина народилася. Пологи пройшли вдало. Багато хто її вже полюбив. Як і деякі мої інші вистави, цю показуємо на сцені театру “Культ”. Це незаангажований і свіжий мистецький плацдарм у центрі Києва. Тут вільно дихається, багато молоді, легка і приємна атмосфера. Немає пафосу. Показують дотепні й цікаві вистави. Я працюю над тим, щоб дізнатися якомога більше, тому багато читаю, багато чого дивлюсь і насолоджуюсь мистецтвом. Це мене наповнює. Це як тренування перед боксерським поєдинком. Настане час – і я вийду на ринг. Тобто продовжу писати і ставити. А ось що розповіли актори. Олег Терновий: “Можу сказати, що Богдан Гнатюк розвивається як драматург і як режисер. Мені імпонували і його перші проби пера. Це було цікаво і прогресивно на тлі іншої сучасної драматургії. П’єса про привидів – взагалі щось дуже несподіване. Відчуваю, що перед тим, як писати драматичний твір, він опрацьовував і досліджував цю тему досить глибоко як з точки зору духовних об’єктів, так і інтелектуальних роздумів. Для більшості з нас таке явище маловідоме, ми бачили лише фільми на цю тему. Його погляд щонайменше небанальний, розумний. А для мене ще й креативний та сучасний. Було цікаво брати участь у цій постановці, вкотре працювати з Богданом і безпосередньо грати цю роль, яку я одразу полюбив. Зацікавила своєю ексцентричністю. Спершу мій герой справляє враження негативного чи злого. А насправді це такий психотип, який я досить часто зустрічав. Люди, що ховаються за такою поведінкою, маскою, насправді ховають свої тяжкі травми минулого. Їм здається, що таким чином вони справляють враження крутих. Граючи злого, шукаю, що в ньому є доброго. Насправді таких місць було чимало. Не мені судити про свою роль. У Богдана Гнатюка насправді прописаний людяний персонаж не з точки зору доброти, а щодо наближення до реальності. Репетиції розпочалися під час блекаутів, коли відключення світла тривали дуже довго. Основним місцем наших репетицій стала квартира Богдана, а саме кухня, яка в нього доволі простора. З теплотою згадую той період. Наш режисер живе на досить високому поверсі. У більшості випадків ліфт не працював, і ми ходили пішки. Тож репетиції розпочиналися із силової розминки. Потім почали практикувати тренаж. У ту шалену спеку не можна було включити кондиціонер. Загалом атмосфера була специфічна. Спочатку мені здавалося, що буде не зовсім творча обстановка. Але завдяки спільним зусиллям цей простір став для нас настільки рідним, що, коли доводилося переходити на сцену, ми зійшлися на думці: це для нас вже дещо травматична історія. Наче вийти з лона матері, в якому було так добре, в якийсь чужий і, можливо, навіть агресивний простір. Проте ми швидко адаптувалися. Відбулося кілька показів вистави на сценічному майданчику, який відкрився в Експоцентрі України та в театрі “Культ”. В Експоцентрі удвічі більше місць. Цей простір нами ще не обжитий, тому більше хвилювалися. Але працювати було комфортно. А сцена театру “Культ” нам добре знайома, звична. Зізнаюся, що справді задоволений цією роботою. Ідею та подієвий ряд ми закладали через гарячі дискусії. Коли визначили цю ідею, то вона нас усіх об’єднала”. Данило Шевченко: “У виставах Богдана Гнатюка беру участь вперше, хоча знайомі ми давно. Навчалися з ним на одному курсі в народного артиста України Олексія Кужельного. Відтоді потоваришували, а з часом вирішили створити спільний проєкт. Вже давно склалося позитивне враження про Богдана як про драматурга. Свідомо чи підсвідомо від відчуває потреби публіки, чого прагне глядач і що ми можемо йому сьогодні дати. Мені комфортно працювати з його текстами, подобається суть того, про що пише Богдан. У нього виходять також нестандартні режисерські роботи, які цікаво дивитися. Трохи більше ніж пів року тому Богдан мені написав: “Почитай п’єсу, хочу ставити”. Я взяв кілька днів, щоб подумати. Матеріал у мені відгукнувся, і я дав згоду на участь у проєкті, почали працювати. Ставили виставу у спартанських умовах, тому що не було світла. Репетирували у Богдана вдома, про що вже говорив Олег Терновий. Спочатку читали п’єсу, потім намагалися щось розводити на кухні. А вже через шість місяців зіграли прем’єру. Мені ця п’єса подобається тим, що в ній є вічний конфлікт – “жити чи не жити”. Як актора дуже цікавлять питання, що стоять на лінії життя і смерті. Сподобався сенс твору. А він про те, що треба жити сьогодні. Сьогодні закохуватися, сьогодні щось робити. Бо якщо жити минулим чи майбутнім, то можеш не встигнути того, що хотів зробити. Мій Петро у виставі – збірний образ. Це боксер, який за Кожна нова робота драматурга та режисера Богдана Гнатюка – це сміливий творчий експеримент, який мало кого залишить байдужим. Такою стала і його вистава “У полоні привидів”. Це гостросюжетна фантасмагорія, яка занурює у світ потойбічного.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин