Незабутні · “Був новатором, який експериментував, міксував, здавалося б, непоєднувані нестандартні образи та форми”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
“Найкраще написав в Одесі”
Слово Просвіти, №04 за 2025 рік
Ярослава РІЗНИКОВА, м. Одеса
Днями відбулась друга, січнева зустріч у рамках проєкту “Читаємо... Пам’ятаємо”, під час якої ми згадували про Бориса Нечерду – яскравого, самобутнього представника плеяди поетів-шістдесятників, лавреата Шевченківської премії, який, як твердив ще один одесит шевченківський лавреат Тарас Федюк, “все найкраще прожив і все найкраще написав в Одесі”. Як і мріялось на стадії започаткування проєкту “Читаємо... Пам’ятаємо”, у цій розмові, ініційованій колективом Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Грушевського, взяли участь поціновувачі творчості Б. Нечерди та представники різних культурних, освітніх інституцій та об’єднань Одещини. Серед них – Одеський літературний музей, Одеський національний університет ім. І .Мечникова, Одеський художній музей та Одеське відділення Спілки художників України. Слухаючи докладну і разом з цим якусь дуже делікатну розповідь кандидата філологічних наук Ірини Нечиталюк про тернистий життєвий і творчий шлях Бориса Нечерди, творчість якого належить до найцікавіших здобутків української експериментальної поезії ХХ століття, вчергове приходила до висновку, що витоком усіх злетів й падінь цього неординарного письменника, його особистої невлаштованості, літературних поневірянь, досить легковажного ставлення до власного здоров’я, поетичного епатажу та “хуліганства” був моторошний внутрішній дисонанс. Адже в реаліях суперечливої й важкої культурно-політичної атмосфери 1960–1980-х років, задушливої для мистецької реалізації, він мусив вибирати непевну тактику виживання – поміж відвертим бунтом супроти системи та прихованою опозицією щодо неї. Саме тому Борис Нечерда, чітко відчуваючи свою “незручність”, своє невміння, а, головне, небажання вписуватися в політичну й культурну кон’юнктуру, свого часу писав: Мало набідувався? Наслідки – препаршиві, бо за мої дивацтва дано мені ж по шиї. Все – по заслузі більше! Долю за дужки виніс. Марно метати бісер перед умиті свині. А ще, в записі щоденника за 19 січня 1989 року: “Увесь час мало писав. Писав погано. Писав не те. Мужність мислі не береться нізвідки, тільки тому що вона (мужність) на цей час потрібна, навпаки – вона є логічним результатом попереднього життя. Всього. Тим-то – ще нахлебчуся. Сам з собою”. Недарма ж висловився Ярослав Поліщук у своїй розвідці про Б. Нечерду: “Увесь життєвий і творчий шлях поета можна подати як час вавилонського полону та ісходу з нього. Після кількох років суспільної відлиги й великих сподівань настала доба брежнєвської сірості та застою, доба вавилонського полону, проте саме вона стала тлом для періоду творчої активності Б. Нечерди. Вихований на ліберальних ідеях 1960-х років, він не відступився від них, хоча заплатив за це відмовою від високої кар’єри та відповідних преференцій від влади... Нечерда сам ставав собі літературною школою, прагнув учитися на власних помилках”. У своїй третій мемуарній книжці “З пам’яті дзеркала” Михайло Слабошпицький писав: “Образ із реальності у Нечерди домежно оречевлений, завжди пронизаний спалахом світла й омузичений. Він у слові й музикант і живописець. До речі, кілька його книжок вийшло в авторському оформленні. Його книжкова графіка характерна такою ж експресивністю й не “каліграфічністю”; в ній виразно відчутний авторський порив у деформаційний хаос... Йому органічна була саме ця техніка письма, в якій, мов у себе вдома, почувався його вибуховий темперамент. Він не форсував емоції – він саме такий був... Може, саме тому ним часто захоплюються сьогоднішні молоді поети, які й на дух не переносять поетів старших поколінь”. Ніби на підтвердження цих слів, у виконанні куратора одеської кочової бібліотеки
“Книжковий курінь” Володимира Чигиринця в залі бібліотеки лунає прочитаний як реп вірш Нечерди “Плач полонянок” з усією його кінематографічною виразністю та справді “нечердинівським” римуванням і оригінальним строфічним малюнком: Я – купець. А купці – то скупці або сиві. В мене купа грошви, я чекаю ясиру. В половецьких степах догоряють сторожів поліняки. Полонянки… У3у-у, помацаю вас, полонянки! А одній, найрусявішій, З тілом пахучим, як персик, виноградинку стиглу вкочу прохолодно між перси... Я – гуляю! І слухаю плач полонянок у Кафі. Ой хто нам білі рученьки розв’яже голівоньки похилені розваже ой вже хліба молочено ціпами ой нас уже толочено ногами. ой гаю-гаю біду нараю в чужому краю серце розкраю ой… Безсумнівно, що Нечерда був новатором, який експериментував, міксував, здавалося б, непоєднувані нестандартні образи та форми. І при цьому він сам чітко розумів потребу у такому творчому індивідуалізмі, “пошуку власного материка поезії”: Духовності прошу! Як в погребі – вікна. Покращання душі залежить і від нас. Об мармур наших душ обламано долот! Спрацьовано долонь, проллято поту – ріки… Шедеври – упідряд? Такого не було. В цеху ремісників Пігмаліони рідкість. Тож сподіваймося: взірцево-визначне з конвеєрів іти ніколи не почне! Це страшно й уявить: гряде, гряде, гряде суцільна тиснява ожилих Галатей… На цю ж особливість думання (“гостроасоціативна”, “буйнометафорична” за Є. Прісовським) і почуттів поета-інтроверта (“художника напряжённой нервнотрепетной мысли” за В. Фащенком) вказував у есе-реквіємі “Феномен Нечерда” і Анатолій Глущак, який підтримував віршовану творчість Нечерди ще з 60-х років минулого століття: Зайве дорікати Нечерді, Що тримався краю у гурті. Бо ж не в товаристві, а одному Випадає сповідь Всеблагому... Не встигали ми за Нечердою, За його думками і ходою – Він не був однаким зазвичай:
То відлюдник, то гіркий гультяй, То козак Мамай, то квазісамурай... Звідки ж настільки характерна манера письма, на яку звертав увагу і Ю. Андрухович – розмивання меж ліричного, сміливе включення в поезію побутового, буденного, низького, карикатурного й потворного елементів, що робить цю творчість нелегкою для сприйняття, часом навіть відразливою? Думаю, що таким був запит того часу, коли формувався стиль Б. Нечерди. Згадаймо В. Стуса у “Най будем щирі…” (1964): “Нині кращі поети опускаються в штольні людського життя, пізнання, власних психологічних відчуттів”... А ще – вплив портового міста Одеси, його флер та шарм, стиль життя – відповідає на це питання Ірина Нечиталюк, розповідаючи про життя поета. Справді, письменник, не будучи одеситом із походження, багато чого перейняв від цього гамірного міста та його автохтонів, своєю поезією відрефлексовуючи дійсність, з якої вона й виростала. Ярослав Поліщук звертав увагу на те, як свіжо й оригінально Нечерда відобразив культурні топоси Одеси, як пластично показував неповторний колорит цього міста. Він писав: “І в характері, й у звичках, й у властивому “хуліганстві”, про яке зазвичай згадують автори споминів, можна вбачати відгомін одеської локальної культури, що завжди вирізнялася гумором, іронією, позірною легковажністю та ігноруванням штучної патетики й надмірного офіціозу”. Ну яка ж тут “патетика”?!, так і хочеться вигукнути, читаючи вірш “Ліричний відступ від поеми”, що ввійшов до другої збірки “Лада” (1965). Тут одна самоіронія: Доблесно пишучи “Ладу”, мушу докласти ума: якось прожить на зарплату, котрої в мене нема. От і кручуся відважно – вкупі з бичками в порту. Зброю на Кубу вантажу, цитрус (на продаж) краду. Статки копичаться! Сиріч загодя вже, восени, справлю нові мокасини і, якщо вдасться, штани. Сяй мені, зірко з рубіна! чуюся дужо, незле, переживу безробіття двох працездатних щелеп. На підтвердження того, наскільки Нечерда органічно засвоїв місцеву культуру й наскільки природно в ній почувався, По-
В Одесі реалізується проєкт “Читаємо... Пам’ятаємо...”, ініційований Ярославою Різниковою в рамках регіональної програми “Програма розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя в Одеській області на 2023-2025 роки”, затвердженої розпорядженням голови обласної державної (військової) адміністрації від 20.12.2022 №864/А-2022. Він передбачає щомісячні літературно-музичні зустрічі у співпраці різних культурних й освітніх інституцій з метою актуалізації пам’яті про замовчувані тривалий час чи призабуті імена українських письменників і митців, зокрема й у контексті деколонізаційних процесів.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
