Слово многоцінне 6 · “Важливими умовами формування народу (етносу) · є спільність мови та території проживання, тобто батьківщини”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Постання української мови, українського народу і першої української національної держави
Слово Просвіти, №04 за 2026 рік
Дмитро ЧОБІТ
Продовження. Початок у ч. 2—3 за 2026 р.
3. Давність мови і неперервність проживання населення
Визначальною умовою встановлення зачатків будь-якого етносу є неперервність його проживання на певній території. З цього питання Г.Півторак зазначив: «Безперервність культурноісторичного розвитку суспільства на українських теренах з деякою гіпотетичністю можна простежити від середини II тис. до н. е., тобто від періоду появи на наших землях слов’ян, що на той час уже сформувалися як окремий індоєвропейський етнос»19. Обґрунтовуючи свій висновок, Г. Півторак наголосив: «Як свідчать сучасні наукові дані, етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків на найдавніших східнослов’янських територіях Наддніпрянщини, Полісся, Галичини та Прикарпаття серед корінного слов’янського населення цього ареалу, історія якого відзначається спадкоємністю, наступністю, відсутністю будь-яких глобальних природничих чи суспільних катаклізмів, які могли б зруйнувати безперервний історичний ланцюг етномовного і культурного розвитку наших предків»20.
Зазначена територія у межиріччі
Дністра й Середнього Дніпра належала до східної частини батьківщини праслов’ян, прямими етнічними і мовними спадкоємцями яких стали на цій землі українці. Отже, прабатьківщина слов’ян, водночас була і Батьківщиною українців. Головне питання полягає втому: з якого часу українці постали як окремий народ? Відповісти на це запитання може сама українська мова: відколи вона виокремилася із лона праслов’янської й стала самобутньою та самостійною – відтоді бере початок український народ.
Головна роль у встановленні часу походження і становлення української мови належить мовознавству, зокрема фонології та історико-порівняльному методу вивчення мовних явищ. Основними джерелами лінгвістичних досліджень витоків української мови Г. Півторак назвав чотири: свідчення давньоруських і староукраїнських писемних пам’яток, сучасні діалектні дані, зібрані в діалектних словниках і діалектологічних атласах, археологічні свідчення, а також дані антропології21. При цьому академік відзначив, що принцип комплексного вивчення проблеми походження східнослов’янських народів потребує спільних зусиль «лінгвістів, істориків, археологів, антропологів,
етнографів та інших спеціалістів»22. Ю. Шевельов вважав, що топоніми також є важливими джерелами вивчення витоків української мови23. Ми ж зазначимо: чимало фактичних даних для вирішення проблеми походження української мови і українського народу може дати краєзнавство, український народний фольклор, етнографія, археологія, українська лексика, навіть будівельна й транспортна термінологія українців, причому мовні факти із цих галузей знань мають дуже конкретне датування ІІ–IV і VI ст. н.е.
Питання про необхідність комплексного міждисциплінарного дослідження питань щодо походження української мови неодноразово порушувалося вченими, однак, наскільки нам відомо, далі попередніх обговорень на «круглих столах» надзвичайно важлива проблема не зрушила з місця24. Тому ми пропонуємо власне бачення щодо заповнення цієї лакуни за допомогою конкретних мовних фактів виявлених в топонімах, даних фольклору, етнографії, археології, краєзнавства, антропонімії, української будівельної й транспортної термінології та навіть окремих українських словах.
Однак, перш ніж висвітлити ці питання, спочатку потрібно визначитися з термінологією, бо вона має першорядне значення.
Розділ ІІ. Терміни етнос, народ, нація,
народність
1. Українська державність і українська національна держава
Наше дослідження присвячене історії державотворення, державності і держави на давніх українських землях з часів Стародавнього світу, Античності та до раннього Середньовіччя (до 882 р.) Однак постає закономірне запитання: «З якого часу державність у межиріччі Дністра та Середнього Дніпра можна називати українською?» Йдеться про її історичну, географічну та національну належність.
Прикметник український є похідним від іменників українці, та Україна25. Іменник українці означає «належні до українського народу»26.
Оскільки прикметник український, у географічному розумінні «похідний від назви «Україна», то є всі підстави його застосовувати до подій державотворення і державності усіх історичних епох, які мали місце на території нинішньої України. До них цілко правомірно вживати вислів «державність на давніх українських землях».
Що стосується держави, то її, на нашу думку, можна називати українською, у розумінні національною, лише з часу постання українського народу як окремої та самобутньої нації.
Найголовнішою і визначальною ознакою народу є мова. Тому час зачину української мови водночас є беззаперечним доказом народження українського народу. А коли є мова і народ, то це дає всі підстави говорити про українську національну державу.
Для того, щоб встановити національний характер держави українського народу, слід дещо уточнити та пояснити. Насамперед слід з’ясувати, що ми розуміємо під терміном «українська держава» в далекій історичній ретроспективі. Тут не обійтися без визначень, що таке етнос, етнічна територія, етнічні українські землі, народність, народ, нація; усі вони мають принципове значення для правильного визначення часу постання української мови, українського народу та української національної держави. На потребі дослідження цих питань наголошував і академік НАН України Г. Півторак: «Застарілість доктрини про давньоруську народність очевидна вже з того, що нині явно потребують уточнення самі поняття етнос, народ, народність, нація, оскільки сучасна наука оперує такими поняттями, як ментальність, етнічна свідомість, національна самосвідомість тощо, й, очевидно, було б доцільно, щоб вони якось фігурували і в сучасному визначенні етносу, народності та нації»27. З огляду на важливість значення термінів мусимо й цьому питанню приділити увагу.
2. Терміни народ, етнос і похідні від нього
Народ. Цей термін не має чіткого і сталого визначення у спеціальній літературі. Тому, на нашу думку, варто навести визначення терміну «народ», яке випливає з документу найвищої сили у міжнародному праві, він міститься в Декларації ООН «Про права корінних народів». У преамбулі Декларації зокрема зазначено: «Підтверджуючи, що корінні народи рівні з усіма іншими народами, і одночасно визнаючи право всіх народів відрізнятись один від одного, вважати себе відмінними від інших та користуватись повагою у такій своїй якості»28. Тобто у міжнародному праві народом визнається людська спільнота, яка здавен проживає на певній території і яка вважає себе відмінною від інших. Це стосується усіх без винятку національних спільнот незалежно від їхньої чисельності. Жодних проміжних ланок, таких як народність, міжнародне право не передбачає.
Етнос (грец. ethnos – рід, плем’я, народ) – стійке об’єднання людей, що історично склалося на певній території на ґрунті спільного походження і спільного буття. Характеризується спільною мовою, культурою, побутовими традиціями, станом психічної самодовіри й усвідомлення спільності. Прийнято ототожнювати поняття «етнос» з поняттям «народ»29.
Важливими умовами формування народу (етносу) є спільність мови та території проживання, тобто батьківщини. Термін «етнос» уживається майже в усіх випадках, коли мова йде про народі націю, тобто терміни етнос, народ і нація – це за змістом практично тотожні поняття.
Похідними від терміну етнос є терміни етнічна свідомість, етнічна спадковість, етнічний інтерес, етнічний кордон. Усі вони також мають важливе значення при визначенні національної ознаки держави. Коротко розглянемо і їх, бо без цього важко належно обґрунтувати достовірні висновки про час постання української національної держави.
Етнічна свідомість – сприйняття усього спектру етнічного багатства, яке було напрацьоване впродовж тривалого часу і викликало емоційне почуття гордості за свій народ. Основу етносвідомості творить нагромадження етнічного (національного) багатства – мови, звичаїв, обрядів, уявлень, вірувань, зразків словесної культури, історичні героїчні події. Уся сфера цих знань формує етнічну свідомість і національний характер відповідної людності та проявляє у ній визнання спільного походження та спільної історії. Етнічна свідомість людності утверджує у ній розуміння окремішності народу з його мовою, культурою, традиціями та територією проживання30.
Етнічна спадковість – це безперервний процес продовження біологічного, культурного, матеріального, соціального життя етносу. У поняття етнічна спадковість закладено міжпоколінну трансформацію всіх набутих цінностей. Якщо усе матеріальне багатство: знаряддя праці, з різних господарсько-виробничих занять, будівлі, одяг, тощо можна успадкувати, то виробничі технології, навики, практики, обрядово-звичаєві, сімейні традиції, виробничий досвід, знання, тощо передаються шляхом виховання, навчання. Виробляється генетичний код як реальний механізм етнічної спадковості31.
Етнічний інтерес – психологічна настанова етнічної спільноти на самозбереження свого середовища, матеріальних і духовних надбань, прагнення до їх примноження. Найвищий інтерес кожної етнічої спільноти – це прагнення власної держави32.
Етнічний кордон – визначені межі,
які умовно відокремлюють території між різними етносами, вони формуються впродовж тривалого часу. Українські етнічні кордони виходять за межі державних кордонів України і проходять територіями сусідніх держав – Російської Федерації, Білорусі, Польщі, Словаччини, Румунії та Молдови33. Цей факт свідчить про те, що український етнос здавен проживав на значно більшій території, ніж то тепер зафіксовано державним кордоном України.
Отже, українські етнічні кордони –
це природні межі історичної території українського народу, вони оточують етнічні українські землі на яких українці та їх далекі предки беззмінно проживають із праісторичних часів.
Унікальність українських етнічних земель полягає у тому, що прабатьківщина українців водночас є батьківщиною праслов’ян і прабатьківщиною індоєвропейців. Тут варто зазначити, що назва «індоєвропейці» є умовною, нею науковці позначають людську спільноту, яка у VII–III тис. до н.е. заселяла простори від Ельби на заході до Середнього Дніпра на сході й розмовляла подібною мовою. Ця мова після міграцій населення на нові землі заклала основи для мов різних європейських і азійських народів, зокрема Ірану та Індії.
Германці та слов’яни з прабатьківщини індоєвропейців нікуди не мігрували, ці найбільш чисельні групи індоєвропейських народів проживали на тій самій території у різні хронологічні епохи, тобто вони живуть на своїх землях споконвічно.
Отже, на території нинішньої України у межиріччі Дністра й Середнього Дніпра склалася унікальна ситуація: індоєвропейці та праслов’яни послідовно проживали на цій землі з часів неоліту та індоєвропейської доби, тобто щонайменше з VII тис. до н.е. А праслов’яни є прямими й генетичними предками етносу (народу), представників якого тепер називають українцями.
3. Що таке нація і національна держава?
Насамперед слід пояснити, що ми розуміємо під терміном «національна держава». Головним у цьому словосполученні є прикметник «національна», він похідний від іменника «нація». Визначень терміну «нація» існує немало, але єдиного і повного пояснення його ознак в науці поки що не існує34. Оскільки наука не виробила єдиного пояснення терміну «нація», а він для нашого дослідження є вкрай важливим, то спробуємо пролити власне світло на цю проблему.
Як правило, термін «нація» використовують у поєднанні з іншими ознаками, тому в літературі можна зустріти такі поняття як «політична нація», «буржуазна нація», «модерна нація»; усі вони стосуються ХІХ–ХХ ст., а нас цікавить період антів, тобто IV–VІІ ст. н.е. Цей час припадає на пізню Античність і раннє Середньовіччя, тому до нього слід підходити з мірками не нашого часу, а тодішнього.
Термін «нація» походить з античних часів; на латинській мові його писали natio. Оскільки держава антів також виникла в період пізньої Античності, то потрібно виходити з первісного значення цього терміну. Латинськоукраїнський словник дає таке його пояснення: 1) народження, походження; 2) плем’я, народ, нація. У Стародавньому Римі існував ще один важливий вислів Natio onis – Нація, богиня народження35.
Академічний «Словник української мови» так визначає слово «нація»: 1) конкретно-історична форма спільності людей, об’єднаних єдиною мовою і територією, глибокими внутрішніми економічними зв’язками,
певними рисами культури і характеру; 2) держава, країна36.
Яскравим прикладом того, що слово
«нація» і в наш час означає державу, країну є назва глобальної міжнародної організації, створеної для підтри
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
