Георгій ФІЛІПЧУК
Аскольдова могила в Києві. Історичне місце, де 29 січня впродовж багатьох років вшановують Героїв Крут. Очевидно, ця дата невдовзі стане і Днем українського студентства, засвідчуючи повагу до національної пам'яті, до патріотизму студентської молоді, її жертовності, відданості Україні.
Знакова подія, яку в історії ось уже друге століття називають «боєм за майбутнє України». Крути завжди були обрамлені найвищими національними чеснотами, які свято оберігають цей знаменний символ, ідеал, етичний орієнтир, що живить національний організм, українську душу, ставши священним стягом для борців за волю України.
Нині тут особливо велелюдно – священники, молодь, Воїни-ветерани,
учні спеціалізованої військової школи, громадські товариства – від організаторів (ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка) до Спілки офіцерів України, скаутських організацій, волонтерів, творчої інтелігенції, всіх тих, хто мислить, молиться, розмовляє, творить і бореться Українською.
Такі дійства є важливими, оскільки для України й досі колективна національна пам’ять про минуле залишається складною політичною проблемою. Адже сформовані за часів московської колонізації історичні стереотипи і міфи ще донедавна масово домінували у світогляді українського суспільства. Оцінки минувшини, як і сьогодення, продовжували системно й ситуативно вибудовуватися на основі гібриду радянської та української інтерпретацій історії.
Саме ці групи населення, які знаходилися(яться) в зоні такого впливу, ставали(ють) основними об’єктами інформаційної війни росії проти української ідентичності, державності, суверенності.
У цьому колообігу вічного протистояння з москвином ця боротьба виглядає як щоденний плебісцит в обстоюванні власної історичної Пам’яті, Національної Культури, Рідної Мови, Традиції і Віри, потребуючи безперервної роботи українського «Серця», світлої думки і благородного чину.
Ці стовпи-обереги нашого Буття ніколи, ні на мить негоже ігнорувати, забувати, зраджувати, бо вони є нашою духовною зброєю, реперними національними знаками, поза якими порожнеча і «плавильний казан» розчинення серед «інших». А ще – ставленням до зазначених цінностей Нація визначає своїх і ворогів. І все це є не плодом «глибоких» теоретизувань, а вплетенням в суще життя, нуртуючи в суспільному просторі назвами міст, вулиць, площ, університетів, академій, бібліотек, поставою відповідних пам’ятників та обелісків, змістом підручників і навчальних програм, звучанням пісень, літературних, політичних чи просвітницьких передач. Над усім цим витає найголовніше завдання й водночас відповідь – якою Мовою ця Нація спілкується між собою, чи Рідній мові відведено найдостойніше місце на духовному ристалищі? Бо вона – сіль земного існування Народу, величі його життєтворчості…
На цьому величному думки і помисли завжди зіткані мріями, болями, звитягами і скривдженими народними долями, але попри все тут вони гуртуються «докупи» задля збереження
Пам’яті, віддаючи шану «крутянському здвигу» – цьому живильному Чину української Нації. Крути ставали тим бастіоном, які в часи лихоліть боронили народ від зайд та малоросів, яких завжди було вдосталь на українській землі. Історична значущість цього феномену полягає в тому, що «народини нового українця» (за Маланюком) під Крутами здійснилися в тодішньому безпросвітному середовищі, як писав ще раніше Б. Грінченко, де й «школи рідної нема, бо в нас московськая тюрма». І ось за таких умов вибухає протуберанцем на початках національно-визвольних змагань славний чин передусім крутянської молоді, яка безстрашно вступила у боротьбу зі своїм традиційним ворогом. Значимість цього героїчного вчинку є не просто символічною.
Найперше, було зупинено ціною власного життя на кілька днів наступ на Київ; по-друге, уможливлено укладення Брестського мирного договору з країнами Четверного союзу (Німеччина, Автро-Угорщина, Туреччина,
Болгарія); по-третє, подвиг передусім української молоді сприяв визнанню незалежности Української Народної Республіки, надавши їй певну військову допомогу для відбиття російської агресії. Адже було зафіксовано навіть підпис троцького, яким росія зобов’язувалася визнавати укладений мир між Четверним союзом і УНР та очистити негайно українську територію від російських військ, не здійснюючи агітацію проти УНР.
Озвучую цей посил «більшовицької дипломатії» тільки для того, щоби нагадати слова Бісмарка, що жоден договір з росією не вартує навіть того паперу, на якому його підписано.
Однак маємо висвітлювати і не менш важливу сторінку цього унікального явища української історії – світоглядний контент, оскільки не лише мілітарна епопея, як гідний приклад наслідування, сутнісно зробила крутянську подію суспільно значущою для наступних поколінь українців. Крути стали для українців вікопомним світоглядним орієнтиром.
Згадаймо хоча б спеціальний наказ
Проводу Революційної ОУН, виданий у січні 1946 року для всіх військ, бойових частин і організацій, які боролися проти російського тоталітаризму: «Лицарі Крутів — це наші попередники і наші виховники! Безсмертна, геройська легенда Крутів — це наш заповіт і джерело сили нашої революції!»
Очевидно, силою Крутянського здвигу жили і боролися багато українських патріотів у лавах повстанців, у сталінських концтаборах. Бо й Олекса Гірник з Калуша, котрий 21 січня 1978 року спалив себе на Тарасовій Горі в Каневі на знак протесту проти русифікації, також був зрощений «крутянським здвигом».
Але і Герої Крут не з’явилися «нізвідки». Бо для них безупину випромінювало світло правди, вогонь, силу української слави Шевченкове Слово, їхні устремління були звернуті до Тараса Шевченка, до його ідеалів світовідчувань, світобудови, свободи. Вони зримо й невидимо присутні в цьому священному змагу частки української молоді, добровільно ставши на шлях безкомпромісного супротиву клятому московиту, що прийшов (зі слів муравйова) жорстоко стирати у порох всіх і вся, хто визнавав себе українцем.
Не Українська Центральна Рада, не угодовська позиція більшості українських партій, запедекульозаних соціалізмом, автономізмом, федералізмом та москвофільством, не її провідники, починаючи з Винниченка, надихали молодь на чин, що вже невдовзі стане подвигом, національною легендою, а духовна сила Шевченка.
Саме завдяки йому після більш ніж двохсотлітньої перерви (Мазепинської Полтави) гарячі серця «шаблею» стали знову виборювати українську волю, не даючи вмерти народному духу, впасти в національне безпам’ятство, народжуючи символи великої любови до України й вічної ненависти до вражої сили.
Тоді, 1918 року в «Сіячі» (Черкаси)
появилася стаття Д. Донцова «Мазепа і мазепинство», просякнута мрією, «щоб ідея, в ім’я якої ревіли гармати і гриміли 1709 року, не вмерла з тими, хто бився тоді за неї».
Так, ідеал січневих Крут, за який билася наша молодь 1918-го, «кинувши в політичний світ ідею, невмирущу й вічну, що потрясала самі підстави світового порядку, збуджуючи подив і захоплення», живив серця наступних поколінь – повстанців Холодного Яру і воїнів ОУН УПА, сучасних Героїв, які боролися і боряться за Україну з такою вірою й відвагою, щоби ця висока ідея ніколи не вмирала. Це не є ідеалізованою метафорою, а суворою реальніс
Продовження на стор. 2
“Нехай високий патріотизм, ідеали Героїв Крут · навічно збережуться в Серці Української Нації”. Національна еліта · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
канства чи осуду. Бо не забагатієш «заднім» розумом. Лише для того, щоби більше пізнати «себе», свою минувшину, опановуючи гіркі й звитяжні уроки для майбутнього. Цього потребуємо ми, Українці, які відчувши спраглість Свободи, ніколи й нікому вже її не віддадуть.
А тому, «виховуючи Націю, мусимо стояти на сторожі, коли вже в період Незалежности з навчальних програм історії вилучали теми Мазепи, Героїв Крут, Січових Стрільців, Голодомору- Геноциду, Української Повстанської Армії, українських дисидентів, то вже по цьому слід безпомилково визначати «хто є хто» для України.
У свій час більшовицький міністр затонський розпорядився на руйнацію пам’ятних місць, присвячених Героям Крут, а вже «незалежницькі табачники» витолочували українськість, нав’язуючи українській молоді московщину та столипінщину, намагаючись заникати та проярмаркувати те, що животворить Націю і Державу..
Сьогодні впустити «руській мір» в
Україну в будь-яких шатах означає те саме, що «впустити» знову армію муравйова. Бо, зайшовши в Київ у перші дні лютого, ці ординці проводили тут страшний червоний терор, розстрілявши кілька тисяч киян у «жовтневому» палаці лише за те, що вони були україномовні. Тому «згинь вража сило!» – є нашим етичним і політичним обов’язком.
Нехай високий патріотизм, ідеали української молоді, Героїв Крут, які, навіть помираючи, співали „Ще не вмерла Україна», навічно збережеться в Серці Української Нації.
Слава Героям Крут! Слава Україні!
Георгій ФІЛІПЧУК
“Нехай високий патріотизм, ідеали Героїв Крут · навічно збережуться в Серці Української Нації”. Національна еліта · с. 2сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
тю, адже поруч з крутянськими Героями тут вічно спочивають їх достойні наступники – Герої нинішньої російсько-української війни, що полягли за Свободу України.
Бо якщо неупереджено робити зріз тодішнього часу (1917 року і напередодні 29–30 січня 1918-го), вникнути в сутність декларацій, універсалів, проголошених лозунгів і діянь (або бездіяльності) чолових «центральнорадівських» людей, то прояснюється істинність боїв під Крутами, які Євген Маланюк назвав «народинами нового українця».
Це була одна з найбільш значущих для Нації, її майбутнього поступу Перемога періоду національно-визвольних змагань 1917–21 років. Велична, героїчна, жертовна, одержима вірністю Україні. У цій легендарній сторінці Крут генетично міститься та своєрідність народної мрії, чину і волі, що спричинила «формування новітньої української людини вже в національному стилі військової сфери». Вони довели, що не тільки народним просвітництвом, тим паче не ідеями автономізму, федералізму, «нейтралізму» треба творити Націю і Державу, а зброєю, мілітарно. Пізніше ця ідея лунала в словах повстанської пісні: «Ми підемо вперед – і здобудемо волю…». І саме ця національна мілітарність була розбуджена Героями Крут. Вона стала стихійним виявом дещо «приспаної петербургом» козацької вольності, але аж ніяк не зорганізованої волі радівських очільників. Не завдяки, а всупереч.
Бо тодішні українські есдеки, есефи,
есери, кадети та народники якщо і полюбляли щось із національного, то це досліджувати та видавати романтичні історичні сюжети, кохатися у фолькльорі та етнографії, збирати та скуповувати старовину, одяг та мальовничі
Закінчення. Початок на стор. 1
сорочки. І це також є затребуваним, одначе цього замало. Так сталося, що саме цей тип людей у найкритичніший час, коли лєніни, троцькі, муравйови виношували людиновбивчі плани для України, наш «провід» продовжував мислити категоріями «демократичного» московського патріотизму, «братнього» союзу з «харошими рузькіми», взявши до рук не справжню козацьку шаблю, а лише угодовську антиприродну ідею, яку вигулювали українські «інтелігенти» на початках українського відроження. Отой вислів видатного (та не в цьому) Г. Квітки-Основ’яненка, що «Цар – батько, а Україна – мати», обезкровлювала, обеззброювала.
Навіть знаменитий Костомаров, співзасновник Кирило-Методіївського товариства, який незадовго до смерті великого Кобзаря (1860) написав і забажав того, проти чого все життя боровся пророчий Тарас. «Ми не будемо жадати й домагатися для себе нічого, крім спільних зі всією росією бажаннів… ми бажали б, щоб усі інші слов’яни (і не тільки) злучилися в один народ під скіпетром російського царя». Отакої. Чом не ідеологія нинішнього «єдінородства».
Очевидно, що саме такими московськими ідейками жила більшість у Центральній Раді, плодячи в 1917 році угодовські універсали, всіляко творячи перепони для реалізації ідей самостійнитва й української державності, блокуючи формування українського війська.
Бо коли московські більшовики (згідно лєнінських інструкцій) готувалися відкрито до захоплення Києва, в ІІІ Універсалі запопадливі провідники
УЦР зуміли протягнути гидливу тезу, що «Україна стає Українською Народньою Республікою,.. не відділяючися від росії й зберігаючи єдність її». Показово, що «росія» тут згадується в цьому контенті «єдності» аж 13 разів!
Акцентую увагу тільки на одному факті, який підтверджує Шевченкову правоту й висвітлює абсурдні поведінку та світоглядність частини поводирів Центральної Ради. Адже в той самий час, коли російські більшовики пішли навалою на Україну, 2 січня 2018-го Винниченко, не піклуючись про спротив та зміцнення української військової потуги, від імені Генерального Секретаріату підписує допомогу московщині харчами, цинічно нагадуючи: «правительство знає, що великоруські робітники і селяни не вороги, а брати, що не великоруський нарід пішов війною…»
А перед цим на Першому військовому з’їзді в Києві, що мав сформувати платформу від імені 1,5 мільйонного українського війська, що «військова сила має служити вигнанню кацапів з України», то Винниченко та інші закликали з’їзд до спокою і вказували необхідність піддержувати контакт з врємєнним правітєльством. Тоді самостійницька, мілітарно зорієнтована позиція М. Міхновського не відігравала, на жаль, там впливової ролі. Адже відрядивши в петербург свою делегацію (10 чол.), Центральна Рада воліла лише вижебрати в москалів визнання своєї автономії та “українізації” окремих військових частин, здійснюючи щодо них надзвичайно згубну політику “нейтральності”. У своїй праці «Відродження нації» він напише: «… право і обов’язок боронити всю росію було справою всіх народів, що живуть у росії».
Радівські очільники чомусь забули
Пилипа Орлика та його вислів: «Україна повинна бути звільнена від усякого панування чужинців», не терпіли «самостійництва» й мілітарних устремлінь Міхновського й Болбочана.
Ці «чому» озвучуються не для крити
“Ми поступово переходимо від світу речей до світу систем, які формують внутрішній світ людини”. · 3 Духовний простір · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
альними етичними проблемами сучасних технологій, зокрема штучного інтелекту.
На сьогодні робота ведеться у двох взаємопов’язаних напрямах. Перший – це співпраця з представниками технологічного та аналітичного сектору, де богословська етика використовується як інструмент осмислення відповідальності, людської гідності та меж технічного розвитку. У цьому контексті ми маємо досвід діалогу з компаніями, що працюють у сфері штучного інтелекту, де мова йде не про “оцифрування віри”, а про формування етично вивірених принципів роботи з технологіями.
Другий напрям – академічний. Методологія поступово інтегрується в освітнє середовище, зокрема в богословських інституціях і семінаріях, а також викликає інтерес у ширшому університетському контексті, включно з технічними та міждисциплінарними програмами. Важливо, що ця робота здійснюється у взаємодії з професійними богословськими спільнотами, зокрема в межах діяльності православних академічних товариств у США, де питання етики науки і технологій дедалі частіше стає предметом фахового обговорення.
І. К.: – Ви багато говорите про освіту і формування відповідальності. Чи має ваша методологія реальне застосування в освітньому середовищі?
М. Р.: – Так, методологія «Богослов’я техносфери» вже має практичний досвід застосування в системі богословської освіти. Вона використовується як спосіб осмислення взаємозв’язку між християнською антропологією, моральною відповідальністю та викликами сучасного технічного світу в межах духовного навчального простору. Цей досвід важливий тим, що дозволяє перевіряти богословські й філософські ідеї не теоретично, а через живу освітню роботу – через аналіз конкретних ситуацій, моральних виборів і питань особистої відповідальності людини в умовах технічної цивілізації.
І. К.: – Чи бачите ви розвиток цього підходу за межами суто богословської освіти?
М. Р.: – Так, і це принциповий момент. Наявна освітня практика в богословському середовищі є вихідною основою для подальшого розгортання цієї методології. Наступним кроком я бачу її цілеспрямоване застосування у підготовці фахівців технічного профілю.
Йдеться про створення окремого навчального напряму для інженерів, науковців і спеціалістів технічних галузей, у якому напрацьовані богословські та антропологічні засади перекладаються мовою професійної відповідальності, технологічних рішень і впливу техніки на людину та суспільство.
Такий підхід не підмінює духовної освіти і не зводить її до моралізаторства, а є логічним продовженням уже випробуваного досвіду – перенесенням осмислених принципів людської гідності, свободи та відповідальності в сферу технічної діяльності.
І. К.: – Дякую за розмову.
“Ми поступово переходимо від світу речей до світу систем, які формують внутрішній світ людини”. · 3 Духовний простір · с. 3сторінка оригіналу ↗ Розмова очільника Луганського обласного осередку ВУТ «Просвіта» імені Т. Шевченка Ігоря Клопченка з доктором богослов’я
Миколою Рубаном – українським академічним богословом, дослідником історії Церкви та автором методології «Богослов’я техносфери», яка поєднує християнську антропологію, історію та етику науки й технологій.
Микола Рубан – не лише науковець, а й активний учасник українського гуманітарного процесу. Його багаторічна співпраця з
Луганським обласним просвітянським об’єднанням сформувала в ньому переконання, що культура, освіта і пам’ять не є другорядними сферами життя суспільства, а становлять його духовний хребет. Саме в цій площині для нього поєднуються наука, громадянська відповідальність і національна свідомість. Він наполягає: українська культура не може залишатися осторонь технологічної трансформації світу, але має входити в неї зі своєю етикою, пам’яттю і відповідальністю.
І. К.: – Пане Миколо, з чого почався ваш шлях у науці й богослов’ї?
М. Р.: – Мені завжди здавалося, що богослов’я – це не просто аналіз текстів або доктрин. Для мене воно стало місцем, де минуле зустрічається з майбутнім. Там, де досвід століть починає розмовляти з сучасністю. Це свого роду простір поза лінійним часом, у якому людина намагається зрозуміти себе між традицією та технологією.
Я прийшов до богослов’я через історію, через інтерес до того, як духовні процеси впливають на реальне життя людей. І згодом зрозумів: якщо не осмислювати минуле – майбутнє нас просто поглине.
І. К.: – Чому саме Донбас став центром вашої уваги?
М. Р.: – Тому що Донбас – це регіон складної релігійної та культурної історії. Тут завжди перетиналися політика, промисловість, духовність і соціальна напруга. Розуміння церковних процесів у цьому регіоні допомагає краще усвідомити, чому сьогодні релігійний фактор залишається настільки чутливим у східній Україні. Церковна історія тут нерозривно пов’язана з темами ідентичності, лояльності, свободи та тиску ідеології.
І. К.: – Окрім історії Церкви, ви займаєтеся етикою сучасних технологій. Як це поєднується?
М. Р.: – Для мене це логічне продовження одного й того ж питання: що відбувається з людиною під тиском систем – політичних, ідеологічних чи технологічних. Як колись тоталітарна держава намагалася «перепрограмувати» людину, так сьогодні технологічні системи впливають на мислення, поведінку, навіть самоусвідомлення. Богослов’я допомагає поставити правильні питання там, де технології часто дають лише інструменти без морального орієнтиру.
І. К.: – Ви також активно працювали в «Просвіті». Чи це пов’язане з вашим інтересом до духовної освіти?
М. Р.: – Безумовно. Робота в «Просвіті» – це був живий урок громадянської відповідальності. Там я побачив, як ідеї формують людей, а люди – суспільство. Саме ця діяльність змусила мене шукати не політичні, а моральнодуховні джерела мотивації: що змушує людину чинити не зі страху, а з внутрішнього переконання? Це питання завело мене ще глибше в богослов’я та етику.
І. К.: – Хто з учених справив на вас найбільший вплив?
М. Р.: – Без перебільшення – професор Володимир Сабадуха з Луганська. Він був не просто філософом, а людиною, яка мислила відповідально. Його концепція ієрархії сутнісних сил людини стала для мене відкриттям. Я працював із ним над науковими статтями – і ця співпраця фактично сформувала основу моєї подальшої методології.
Одна з перших серйозних академічних публікацій у моєму житті була написана під його впливом. Саме вона підштовхнула мене до формування власного підходу, який згодом переріс у методологію «Богослов’я техносфери». Його сьогодні дуже бракує. Але його думка продовжує жити в моїх текстах.
І. К.: – Ми живемо в епоху штучного інтелекту, алгоритмів і «розумних машин». Чим ця доба принципово відрізняється від попередніх?
М. Р.: – Кожна епоха мала свої труднощі, але наша унікальна тим, що вперше в історії технології почали впливати не лише на побут або працю, а й на сам спосіб мислення людини. Алгоритми сьогодні не просто допомагають – вони підказують, що читати, що дивитися, як реагувати, що вважати важливим.
Ми поступово переходимо від світу речей до світу систем, які формують внутрішній світ людини. Тому питання сьогодні стоїть не лише «що можуть машини», а «що відбувається з людиною поруч із ними».
І. К.: – А в чому ви вбачаєте головну загрозу цієї технологічної доби?
М. Р.: – Головна небезпека – не в самій техніці, а в тому, як вона змінює наше уявлення про людину. Є ризик, що ми почнемо дивитися на себе мов на пристрій: ефективний або неефективний, потрібний або непотрібний.
Коли людина мислить себе як механізм, тоді втрачається відчуття унікальності, внутрішньої гідності, духовної глибини. Виникає спокуса жити за принципом: «працює – значить добре; не працює – значить зайве». Це небезпечна логіка, бо вона руйнує саму ідею людської цінності.
І. К.: – Як християнська антропологія допомагає подивитися на це інакше?
М. Р.: – Християнська традиція завжди наголошувала: людина – це не функція, не деталь системи і не ресурс. Людина – це образ Божий, жива особистість із внутрішньою свободою та покликанням.
У християнській антропології важливе поняття «сутнісних сил людини» – розум, совість, свобода, здатність до любові й відповідальності. У технічну добу саме ці сили потребують особливої уваги, бо технології розвиваються швидше, ніж внутрішня культура людини. Якщо ми не виховуємо внутрішній світ, тоді будь-який прогрес стає небезпечним.
І. К.: – Чому ви називаєте сучасні ідеології «технократичними»?
М. Р.: – Бо інколи виникає ілюзія,
ніби техніка сама знає, як нам жити. З’являється віра в «алгоритм як істину», у цифру як остаточний суд.
Але жодна машина не відповідає за сенс, за добро і зло, за людські наслідки. Технологія не має совісті. Її має людина.
Коли світ починає орієнтуватися винятково на зручність і ефективність, людська гідність стає другорядною. Це і є технократичний спосіб мислення – коли техніка не служить людині, а диктує їй правила.
І. К.: – Як це стосується України? М. Р.: – Україна добре знає, що буває, коли людину перетворюють на «гвинтик системи». Ми пройшли через тоталітарні експерименти, де особистість знецінювалася в ім’я ідеології. Сьогодні перед нами новий виклик – не політичний, а цивілізаційний. Ми маємо поставити духовні та гуманітарні цінності вище за технічні інновації. Культура, освіта і Церква мають говорити з людиною не мовою страхів, а мовою відповідальності: ким ти залишаєшся у світі машин?
І. К.: – У ваших дослідженнях з’являються непрості терміни: «соціальний дарвінізм», «технократичний радикалізм», «темне просвітництво». Які практичні наслідки вони мають для сучасного суспільства та окремої людини?
М. Р.: – Говорячи просто, це різні способи мислення, у яких людину оцінюють не за внутрішньою гідністю, аза корисністю.
Соціальний дарвінізм – це уявлення,
що в суспільстві «виживає сильніший», а отже, слабші, вразливі, хворі або «непродуктивні» – нібито менш цінні. Це небезпечна логіка, бо вона знищує саме поняття солідарності, співчуття та моральної відповідальності.
Коли цю логіку поєднують із технологіями, виникає спокуса вимірювати людину як продукт: успішний – значить потрібний, неуспішний – значить зайвий.
І. К.: – А що таке «темне просвітництво» і чому це проблема?
М. Р.: – Це сучасна ідеологічна течія,
яка під виглядом «реалізму» і «раціональності» фактично заперечує рівність і гідність усіх людей. Її прихильники часто стверджують, що демократія – помилка, що мораль – ілюзія, а людство має бути кероване не цінностями, а ефективністю та силою. Простіше кажучи: це світогляд, у якому немає святості життя, немає співчуття, немає віри в людину як образ Божий. Є лише система, рейтинг, контроль і алгоритм. На перший погляд це виглядає «холодно-розумно», але на практиці – це шлях до суспільства без серця.
І. К.: – Чому християнська антропологія тут принципово важлива?
М. Р.: – Тому що вона нагадує: людина – не функція, не цифра і не біологічний матеріал. Людина – це особистість. У християнстві немає «зайвих людей». Там навіть слабка людина має нескінченну цінність. Саме тому я наголошую на розвитку сутнісних сил людини: совісті, свободи, внутрішньої відповідальності, здатності до любові. Без цього жодна технологія не зробить світ кращим.
І. К.: – Як це пов’язано з українською гуманітарною традицією?
М. Р.: – Українська культура завжди стояла на боці людини, а не системи. Наша традиція – це «Просвіта», це особиста відповідальність, це внутрішня гідність, це дух свободи. Ми краще за багатьох знаємо, до чого призводить логіка «держава важливіша за людину» або «система важливіша за життя». Тому сьогодні Україна має шанс запропонувати світові не лише технології, а гуманістичне бачення людини у техносвіті.
І. К.: – Над чим ви працюєте нині? М. Р.: – Я готую англомовні монографії з історії Церкви на Донбасі та з етики науки і технологій. Моє завдання – інтегрувати український досвід у світову гуманітарну дискусію. Також я розвиваю освітню методологію, спрямовану на формування моральної відповідальності в технічних спеціальностях. Моє завдання – не моралізувати, а навчити майбутніх інженерів і науковців мислити не лише «як зробити», а й «навіщо» і «перед ким я відповідаю».
І. К.: – Чи має розроблена вами методологія практичне застосування за межами академічної теорії, зокрема в американському контексті?
М. Р.: – Так, і це, власне, один із ключових аспектів цієї роботи. Методологія “Богослов’я техносфери”
виникла як академічна богословськоантропологічна відповідь на виклики техносфери, однак поступово набула практичного виміру. У Сполучених Штатах вона виявилася затребуваною саме через поєднання фундаментальної християнської антропології з ре
“Родичі й односельці навмисне популяризували той варіант · назви села, який уживав у своїх творах Тарас Григорович”. Шевченкіана · с. 4сторінка оригіналу ↗ Євген МАТВІЄНКО
Батьківщиною Батька української нації Тараса Григоровича Шевченка є село Шевченкове на Звенигородщині Черкаської області, яке до 1929 року називалося Кирилівка.
Водночас упродовж останніх років у публічному просторі дедалі частіше з’являється твердження, нібито «справжня» назва рідного села Шевченка — Керелівка, тобто через літеру «е», а не «и». Це подається як сенсаційне «відкриття», мовляв, попередня історіографія помилялася або приховувала правду, а сучасні «дослідники» нарешті відновлюють історичну справедливість.
Насправді — це не відкриття, а повторення міфів, які спираються на фрагментарні, часто неправильно інтерпретовані дані, ігнорують системну архівну базу та видають діалектну вимову за історичну назву.
Чесно кажучи, навіть диву даєшся,
що подається як істина в останній інстанції, попри наявність у архівах величезного масиву інформації про село.
Отже, сучасні популяризатори версії
«Керелівка» наводять три основні «докази»:
1. Карта Боплана (середина XVII ст.),
де позначено біля містечка Лисянки Kierelow Łas — Керелів ліс.
Так, на знаменитій «Генеральній карті України» французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана 1648 року дійсно позначено Kierelow Łas на місці, де приблизно мало розміщуватися село. Але це ліс, а не село. Безліч лісів на карті Боплана мали свої власні назви, багато з них зберегли їх до цього часу. Але жодного поселення «Керелівка» на цій мапі немає. Більше того, жодної згадки про «Керелівку» чи Кирилівку в XVII столітті не знайдено.
Кирилівка, як поселення, виникла вже після масової депортації населення Правобережжя Петром I у 1711–1712 роках на лівий берег Дніпра (Великий згін), що підтверджується згадкою про побудову церкви в 1722 (за іншими джерелами — у 1725 році).
2. «Так казав сам Шевченко» — і «так писали його родичі-односельці».
У листах Шевченка до брата Микити в т.ч. від 15 листопада 1839 р., поет називає рідне село Керелівкою: «москалі чужі люди, Тяжко з ними жити; Немає з ким поплакати, Ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу».
Також «підлив масло у вогонь» у створенні цього міфу на початку ХХ століття родич Тараса Шевченка — односелець і фотограф Григорій Шевченко, який випустив серію листівок із зображенням села Кирилівка та його мешканців під назвою «Типи с. Керелівка, Звенигородського повіту. Родина Тараса Гр. Шевченка», тобто написав так, як чув і як говорили в селі, тобто живою говіркою.
Керелівкою називав рідне село у своїх наукових працях й етнограф Дмитро Маломуж, який працював у ВУАН – родич Тараса Шевченка по материнській лінії. Не можна відкидати й того, що родичі й односельці навмисне популяризували саме той варіант назви села, який уживав у своїх творах Тарас Григорович.
3. Етимологічна гіпотеза про те, що легенда про походження назви від козака Кирила хибна, а насправді назва села походить від дерев’яної лопати для провіювання зерна «керели» не витримує взагалі ніякої критики. Адже сільськогосподарського інструмента з такою назвою просто не існувало. Знаряддя для відділення зерна від полови за допомогою вітру називалося віялом. Жоден словник жодної слов’янської мови не фіксує слово «керели». Єдиний варіант – Керела або Керело – діалектна форма імені Кирило.
Юридична істина Чомусь багато дослідників намагаються показати, що XVIII–XIX століття — це щось безправне і темне. Але, як у Речі Посполитій, поки Кирилівка перебувала в її складі, так і після анексії цієї території Російською імперією в 1793 році, існували юриспруденція, нотаріат, судова система, які детально, бюрократично вели документообіг, утому числі щодо права власності на рухоме й нерухоме майно.
Село в епоху кріпацтва — це юридичний об’єкт власності, який фігурує в нотаріальних актах купівлі-продажу,
ревізьких казках — документах, що є своєрідним переписом населення для його подальшого оподаткування, сповідних розписах — церковному документі, що фіксував виконання щорічної сповіді, яка була затверджена як обов’язкова повинність для населення (платна послуга), — а також у судових справах. Саме в цих документах фіксується офіційна, юридично значуща назва.
Ось що показує аналіз джерел. У 1735 році власником Вільшанського маєтку став князь Станіслав Любомирський. Через періодичні психічні розлади князя його сини та інші родичі звернулися з проханням до короля Станіслава Августа Понятовського про встановлення опіки над ним, щоб запобігти розтраті майна. Зрештою, 12 листопада 1770 року князь Станіслав відмовився від свого статку на користь синів та погодився на значну пенсію. У 1776 році сини розділили власність батька між собою. Саме з оформленням права власності була пов’язана інвентаризація маєтностей волості
Смілянської в 1775 році, тобто інвентаризація рухомого майна (люди, худоба, доходи, які приносить село, і саме за якими статтями). У цьому документі назва села зазначена як Кирилівка — Kіrylówka.
1787 рік — Сповідний розпис церкви с. Кирилівки (Річ Посполита, мова російська): назва села — Кирилівка.
1795 рік — Ревізька казка: Кирилівка.
1800, 1816, 1837, 1866 роки — церковні та податкові (1816) документи: Кирилівка.
У справі 1828 року про розділення володінь за заповітом Василя Енгельгардта після його смерті між спадкоємцями теж, як не дивно, село називається Кирилівка, а це, на хвилинку, нотаріальні й судові документи про право власності та поділ майна.
Жодного разу в жодному юридичному документі немає назви «Керелівка». Це не випадковість. Це система. «Керелівка» не існувала в офіційному дискурсі.
Це підтверджують і карти, на яких позначене саме село. Уже в 1787 році барон фон Тизенгаузен склав детальну карту маєтку Григорія Потьомкіна, князя Таврійського, який у 1787 році купив Смілянську волость разом із селом Кирилівкою у князя Францішека Ксаверія Любомирського за 2 мільйони російських рублів — і там чітко вказано: «Кириловка».
На воєнно-топографічній карті, робота над якою була розпочата в 1865 році (видання Генштабу Російської імперії) під керівництвом підполковника Стрельбицького, — Кирилівка.
Ніякої «Керелівки» на жодній карті
XVIII–XIX століть немає, а якщо хтось і знайде таку, то це буде лише винятком із правила, тобто статистичною похибкою.
Чому Тарас Шевченко та його родичі писали «Керелівка»?
Тут ключове — розуміти природу мови Шевченка. Він писав не як картограф чи нотаріус, а як поет, що звертається до пам’яті дитинства, до говору рідного краю. Тобто Шевченко писав так, як чув у дитинстві.
Нагадаю, що таке говірка — це місцевий, територіальний різновид мови, найменша одиниця діалектної системи (субдіалект), що є засобом спілкування мешканців однієї місцевості, має унікальний словниковий запас, фонетику та граматику, відрізняючись від літературної мови й сусідніх говірок.
Звенигородська говірка, у тому числі мешканців села Кирилівки, належить до середньо-наддніпрянського говору південно-східного діалекту України. Вона зосереджена між ріками Россю, Дніпром, Тясмином і Гнилим Тікичем, де характерною рисою є варіативна фонетична реалізація ненаголошених голосних, зокрема звук букви /е/, що в місцевій говірці часто звучить наближено до [и] або навпаки /и/ до [е] — напи(е)кти, пожи(е)нилис’, пи(е)рибити, ви(е)рбову, мати(е)рин, ти(е)бе.
Це добре задокументовано етнографічними експедиціями до села Кирилівки в 1930-х роках ХХ століття: у 1939 році було опубліковано статтю, у якій діалектологи, що спеціально вивчали мову села Шевченкове (Кирилівка), констатували: місцеві жителі вимовляли «Керелівка» через особливості говірки, як і інші слова: Кирилівка – Керелівка, кишеня – кешеня, туркиня – туркеня.
Хоча Тарас Шевченко вважається одним із засновників літературної української мови — адже саме середньонаддніпрянський говір ліг в її основу, — у його творах зустрічається багато архаїчних мовних рис, зокрема варіативне вживання голосних «е», «и», «і».
У ненаголошеній позиції фонема /е/
часто реалізується як [и]: ледви, ледвиледви (хоча ця риса у творах представлена спорадично).
На місці давньої літери – у ненаголошених складах Шевченко вживає «е»: се(і)м’ї, се(і)м’єю, проте паралельно
Продовження на стор. 5
Пряма мова 5 · “Не вірмо московитам та всім тим, хто «дружить» з цими опричниками.”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК
Чомусь (!?) цей минулотижневий допис у фейсбуці «протримався» зовсім недовго. «Конфіскували». Очевидно, що проста правда про «сатаністів, кровопивців, людиновбивців, якими є кремлівські супостати», муляє навіть тих, хто є ідеологічними (етичними) цензорами на цьому «невидимому фронті». Це мені нагадує смутну епоху початку ХХ століття, коли київський цензорукраїнофоб щоголєв люто «вирізАв» усе, що нагадувало про українськість. Хоча видалена «заборонна» річ взагалі не потребує такої уваги. Однак заради справедливості спробую відновити втрачений матеріал.
Адже мова йде лише про природну реакцію на цей гріховний світ, точніше на (не)звичайну світлину, зроблену під час зустрічі Трампа та путіна на Алясці в серпні 2025-го, яку почепили нещодавно на видному місці в Білому домі. Нічого особливого, адже кожен є господарем у власній хаті, а тому й чинить відповідно. Нам, українцям, що до того, коли в нас стільки своїх не клопотів, а бід, трагедій, жахіть.
Однак смію висловити дещо контраверсійну думку про те, що, мабуть, тому й тривають чотири роки повномасштабної війни та майже дванадцять просто війни кровожадної русні проти України, що світова політика і політики так ретиво «запедикульозилися» умиротворенням та толерацією агресії, людиновбивства, тиранії. Ніби й немає ніякої дивини, адже історія знала семилітні, тридцятилітні і столітні війни. Але хіба це пом’якшує наш біль, коли українців продовжують убивати деспоти на очах усього такого стурбованого «оонівського» світу лише за те, що не воліють бути обмоскаленими, уярмленими, приниженими. Чи весь цей стан означає, що сучасна політика опирається на цінності Нового Завіту «і ми прощаємо винуватцям нашим»?
Але варто знати, що прощення («прощаєте людям їхні переступи…») стосується людей, а не сатаністів, кровопивців, людиновбивців, якими є кремлівські супостати. Тож треба бути або сліпим, або надто зухвало-«сміливим», знаючи, що путіноїди є саме такими злотворними страховидлами для людства, вішати головного тоталітарного ординця у центральному осідищі «світової демократії». Бо в цей час коли чіпляли цього злочинця в головному Офісі Вашингтона (а чому не в Гаазі чив Нюрнберзі?!), московські рашисти вбивали мирних людей у Києві, Харкові, Одесі, Кривому Розі, Запоріжжі.., розстрілювали шахедами пасажирські потяги, дощенту руйнували школи, дитсадки, енерго-водопостачання…
Трохи пізніше в такий же спосіб цілеспрямовано вбивали в автобусах шахтарів із Павлограда. Не перелічити щоденних геноцидних діянь кремлівського ординства.
І цій злочинній бойні не видно ні кінця, ні краю. «Віткоффо-човникової» дипломатії зовсім замало для припинення людожерної вакханалії з боку московитів, які своєю здичавілістю, абсурдністю і жорстокістю перевершили всі війни, які велися після Другої світової. Бо на передній план тут вийшло «на прю» навіть не воїнство проти воїнства, а хіть варвара на болотах, що воліє знищити (яке століття!) великий Народ український і пам’ять про нього. Про це ними заявляється відкрито, зухвало і… безкарно. Головний ідеолог «руського міра» дугін, відомий своїм україноненависництвом, зробив напередодні цього помпезного «вішання путіна» заяву про те, що Україна «повністю максимум через два роки» стане частиною росії, без «жодного суверенітету», реагуючи на новий «мирний» план.
Хто і що мусять зарадити цьому? Очевидно, лише святість віри в Україну і відвага Українського Воїна. Однак поза нашою волею існують ті чинники, які, на жаль, «верховодять» народами і державами, війнами і миром, людськими життями і долями. Це – світова політика і влада.
Нині усталено формальні оцінки владі вже не дають простих відповідей щодо причинностей цього вселенського зла. Бо, насправді, вона (влада) нібито деюре є невинуватою. Справді, колись Бернард Шоу зазначав, що «не влада псує людей, а дурні, коли вони у владі, псують владу». А наш великий мудролюб Сковорода дещо метафорично застерігав, що господарюючи, надважливо «не підпускати свиней до яблуні». А ще нині справедливим є ідіоматичний вираз – «не підпускати москаля».
Історія засвідчує, що немає нічого більш потворного й деформованого в суспільних процесах, аніж ненаситне бажання мати владу, прагнучи її зухвало, підступно й кровожадно. Тоді настає, зазвичай, період смути і війн, насильств, бід, розрухи й тотальної брехні, тоді торжествує варваризація, обезлюднюючи світ. Сьогодні націями і навіть світом правлять здебільше саме діячі такого покрою. Наділені владно-деспотичними рисами, сповідуючи гасло «влада будь-якою ціною», вони фетишизують ії (як ідола), обдурюючи, що чинять це заради «гуманізму», «правди», «добра» і «миру». Такі якості як мораль, совість, право відходять навіть не на другий план, а просто викидаються узбіч. Людські цінності замінюються «ціною».
Чомусь на міжнародних майданчиках, включно з ООН, ніхто не хоче визнати, що настала епоха найбільш богопротивного «макіавеллізму», коли владолюбство, користолюбство, диктатура і «право сили» ставиться вище Закону природнього, політичного, етичного. Ця гнітюча й трагічна реальність нинішньої цивілізації нагадує нам біблейську істину про фарисейство: «…говорять вони, та не роблять того! Вони ж в’яжуть тяжкі тягарі, і кладуть їх на людські рамена».
Злотворна епоха відвертого цинізму,
коли напівправду і відверту брехню називають істиною, злочинці й сатаністи (на кшталт путіних і лаврових, гундяєвих і соловйових) стають «проповідниками, навчителями і праведниками». Таким нелюдам, що найбільш гидко, ще й досі «подають руку», засвідчуючи наскільки морально низько впала «висока» світова політика, наскільки вона стала «знелюдненою».
Свого часу, задовго до народження
Христа Платон у праці «Держава» так характеризуватиме подібну якість влади. Він напише, що добра й помічна для людей влада (світова, національна чи місцева), як лікар, що позбавляє організм хворих виразок та органів. А погана і знелюднена влада завжди чинить навпаки. Вона вирізає з суспільного організму здорові органи, залишаючи хворі. Очевидно, що за цим мірилом маємо оцінювати, підтримувати ту чи іншу владу. Бо як продовжував згаданий просвітитель людства вона не появляється нізвідки, а її інколи обирають… Тому не вірмо московитам та всім тим, хто «дружить» з цими опричниками.
«Бо москалі – чужі люде».
Титан Прометей – уособлення
Кирилівка чи Керелівка: історична правда про назву
Пряма мова 5 · “Не вірмо московитам та всім тим, хто «дружить» з цими опричниками.”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, Дмитро КОЛЯДЕНКО
Кожен із нас із дитинства знає міт про Прометея, що викрав у богів та приніс людям вогонь. За це Зевс жорстоко покарав титана. Кожен міт – не фантазія, а усна історія, що у своєрідній формі передає певні давні факти. Завдання дослідників – розшифрувати код міту і з’ясувати, яку саме інформацію приховує стародавня оповідь.
Люди освоїли вогонь близько мільйона років тому. Немає жодних підстав уважати, що міт про Прометея сягає тих неймовірно далеких часів. Більше того: оповідь про титана містить точну дату свого виникнення. Спробуємо розшифрувати її.
Сказано, що Прометей приніс вогонь усередині стебла рослини. А найчастіше згадуваний персонаж гімнів давньоіндійської Рігведи бог Агні («вогонь») символізує Сонце. У міті про Прометея образ вогню так само може бути символічним, теж означаючи Сонце.
Але Прометей дав людям не тільки вогонь, а й метали (зокрема золото). Творці давніх споріднених між собою цивілізацій України, Угорщини, Румунії. Болгарії почали використовувати золото в середині V тисячоліття до н.е. (близько 6500 років тому) – тоді, коли Сонце в осіннє рівнодення розташовувалося на Чумацькому Шляху (закодованому в міті як стебло рослини). Саме в той час у суспільстві з’явилась еліта, що використовувала золоті вироби. Попередній період міт називає хаосом, маючи на увазі не структуроване суспільство. У цей час існувала ще праіндоєвропейська мова – спільний предок української та ще кількох сотень мов світу.
Оповідь містить і іншу вказівку на дату. Образ Прометея пов’язаний із образом орла. Та й ім’я батька Прометея Іапетос означає «двокрилий» (від Двіа-петос) і схоже на давньогрецьку назву орла (айветос). І тут слід згадати інший давньогрецький міт – про викрадення Зевсом у подобі орла юнака Ганімеда (ім’я означає «солодкий мед»). Ідентичний міт відомий у стародавніх скандинавів: Одін у подобі орла викрадає у богів «мед поезії». Нарешті, у давніх Індії та Ірані гігантський птах викрадає священний напій (давньоіндійська сома, давньоіранська хаома). Давньоіндійська священна поезія пов’язує цей напій із символікою Місяця, тоді як золотавий мед у мітах греків і скандинавів символізує Сонце. Це вказує на давні спостереження Сонця в осіннє рівнодення або повного Місяця у весняне рівнодення біля сузір’я Орла – поряд із вищезгаданою ділянкою Чумацького Шляху. Так у мітах дублювали інформацію, щоби не втратити її при усному переданні впродовж багатьох віків.
Пряма мова 5 · “Не вірмо московитам та всім тим, хто «дружить» з цими опричниками.”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Початок на стор. 4
зберігається й «і»: рі(е)чей. Часто зустрічаються форми з «е» замість «і» у словах церковного походження: «Пошли тобі, мате(і)р Божа, Тії благодати», «Ти мате(і)р Бога на землі!».
Особливо помітна тенденція — використання закінчення -е замість -и в називному відмінку множини іменників:
«…москалі — чужі люде(и), Роблять лихо з вами»;
«Де світилки з друженьками, Старости, бояре(и)?»;
«Сейми, сеймики ревіли, Сусіде(и)
мовчали»;
«Щоб ляхи або татаре(и) Часом не спіткали».
У дієслівних формах також зберігаються архаїзми: «пре(и)будет твоя воля, І твій труд не всує».
У всіх збірках — «Три літа», «Мала книжка», «Більша книжка» — Шевченко послідовно вживає форму «мене» (а не «мені») у родовому відмінку однини, що відповідало його усній вимові. Ймовірно, це також допомагало уникнути омонімії з дієслівною формою «мине» (від минути).
Ця тенденція зберігається й у «Букварі южноруськім» (1860), де: присвитери замість пресвітері, Хрестіанамъ, монастери — з «е» там, де сьогодні «и», камень, семьи — «е» замість сучасного «і», по ричахъ — «і» замість сучасного «е», діяконъ, міръ — «і» там, де сьогодні «и», люде у називному відмінку множини замість люди.
У листі від лютого 1860 року до Варфоломія Шевченка, у якому Тарас Шевченко розпитує про соціальний стан Харити — наймички господарства
Варфоломія, на якій він планував одружитися, він пише:
«Чи крепачка вона, чи вільна?» — з
«е» замість літературного «і» (кріпачка).
Таким чином, заміна «е» / «и» / «і»
у творчості Шевченка — не випадковість, а системна риса, що відображає фонетику рідного говору й особливості мовної норми його часу.
Форма «Керелівка», яку послідовно вживав Тарас Шевченко, відбиває живу вимову середньо-наддніпрянського говору першої половини ХІХ століття. У народному мовленні імена церковного походження, зокрема Кирило, зазнавали фонетичної адаптації: ненаголошений голосний и переходив у е, а складна послідовність голосних спрощувалася. Саме тому в усній традиції закріпилася форма Керелівка, тоді як назва Кирилівка є книжно-адміністративним унормуванням.
Це — не доказ іншої назви, а свідчення мовної автентичності.
Підсумовуючи вищесказане, наголошуємо: сучасні спроби видавати діалектну форму за «істинну» назву — це не наукове дослідження, а псевдовідкриття, засноване на навмисному ігноруванні первинних джерел задля створення сенсації. Такий підхід не збагачує історичну свідомість, а навпаки — розмиває її.
Повага до Тараса Шевченка починається з поваги до фактів. Тому, згадуючи його рідне село в історичному контексті, слід називати його так, як воно правильно-офіційно називалося за життя поета та століттям до того: Кирилівка.
Євген МАТВІЄНКО
цивілізації
Слово многоцінне 6 · “Важливими умовами формування народу (етносу) · є спільність мови та території проживання, тобто батьківщини”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Дмитро ЧОБІТ
Продовження. Початок у ч. 2—3 за 2026 р.
3. Давність мови і неперервність проживання населення
Визначальною умовою встановлення зачатків будь-якого етносу є неперервність його проживання на певній території. З цього питання Г.Півторак зазначив: «Безперервність культурноісторичного розвитку суспільства на українських теренах з деякою гіпотетичністю можна простежити від середини II тис. до н. е., тобто від періоду появи на наших землях слов’ян, що на той час уже сформувалися як окремий індоєвропейський етнос»19. Обґрунтовуючи свій висновок, Г. Півторак наголосив: «Як свідчать сучасні наукові дані, етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків на найдавніших східнослов’янських територіях Наддніпрянщини, Полісся, Галичини та Прикарпаття серед корінного слов’янського населення цього ареалу, історія якого відзначається спадкоємністю, наступністю, відсутністю будь-яких глобальних природничих чи суспільних катаклізмів, які могли б зруйнувати безперервний історичний ланцюг етномовного і культурного розвитку наших предків»20.
Зазначена територія у межиріччі
Дністра й Середнього Дніпра належала до східної частини батьківщини праслов’ян, прямими етнічними і мовними спадкоємцями яких стали на цій землі українці. Отже, прабатьківщина слов’ян, водночас була і Батьківщиною українців. Головне питання полягає втому: з якого часу українці постали як окремий народ? Відповісти на це запитання може сама українська мова: відколи вона виокремилася із лона праслов’янської й стала самобутньою та самостійною – відтоді бере початок український народ.
Головна роль у встановленні часу походження і становлення української мови належить мовознавству, зокрема фонології та історико-порівняльному методу вивчення мовних явищ. Основними джерелами лінгвістичних досліджень витоків української мови Г. Півторак назвав чотири: свідчення давньоруських і староукраїнських писемних пам’яток, сучасні діалектні дані, зібрані в діалектних словниках і діалектологічних атласах, археологічні свідчення, а також дані антропології21. При цьому академік відзначив, що принцип комплексного вивчення проблеми походження східнослов’янських народів потребує спільних зусиль «лінгвістів, істориків, археологів, антропологів,
етнографів та інших спеціалістів»22. Ю. Шевельов вважав, що топоніми також є важливими джерелами вивчення витоків української мови23. Ми ж зазначимо: чимало фактичних даних для вирішення проблеми походження української мови і українського народу може дати краєзнавство, український народний фольклор, етнографія, археологія, українська лексика, навіть будівельна й транспортна термінологія українців, причому мовні факти із цих галузей знань мають дуже конкретне датування ІІ–IV і VI ст. н.е.
Питання про необхідність комплексного міждисциплінарного дослідження питань щодо походження української мови неодноразово порушувалося вченими, однак, наскільки нам відомо, далі попередніх обговорень на «круглих столах» надзвичайно важлива проблема не зрушила з місця24. Тому ми пропонуємо власне бачення щодо заповнення цієї лакуни за допомогою конкретних мовних фактів виявлених в топонімах, даних фольклору, етнографії, археології, краєзнавства, антропонімії, української будівельної й транспортної термінології та навіть окремих українських словах.
Однак, перш ніж висвітлити ці питання, спочатку потрібно визначитися з термінологією, бо вона має першорядне значення.
Розділ ІІ. Терміни етнос, народ, нація,
народність
1. Українська державність і українська національна держава
Наше дослідження присвячене історії державотворення, державності і держави на давніх українських землях з часів Стародавнього світу, Античності та до раннього Середньовіччя (до 882 р.) Однак постає закономірне запитання: «З якого часу державність у межиріччі Дністра та Середнього Дніпра можна називати українською?» Йдеться про її історичну, географічну та національну належність.
Прикметник український є похідним від іменників українці, та Україна25. Іменник українці означає «належні до українського народу»26.
Оскільки прикметник український, у географічному розумінні «похідний від назви «Україна», то є всі підстави його застосовувати до подій державотворення і державності усіх історичних епох, які мали місце на території нинішньої України. До них цілко правомірно вживати вислів «державність на давніх українських землях».
Що стосується держави, то її, на нашу думку, можна називати українською, у розумінні національною, лише з часу постання українського народу як окремої та самобутньої нації.
Найголовнішою і визначальною ознакою народу є мова. Тому час зачину української мови водночас є беззаперечним доказом народження українського народу. А коли є мова і народ, то це дає всі підстави говорити про українську національну державу.
Для того, щоб встановити національний характер держави українського народу, слід дещо уточнити та пояснити. Насамперед слід з’ясувати, що ми розуміємо під терміном «українська держава» в далекій історичній ретроспективі. Тут не обійтися без визначень, що таке етнос, етнічна територія, етнічні українські землі, народність, народ, нація; усі вони мають принципове значення для правильного визначення часу постання української мови, українського народу та української національної держави. На потребі дослідження цих питань наголошував і академік НАН України Г. Півторак: «Застарілість доктрини про давньоруську народність очевидна вже з того, що нині явно потребують уточнення самі поняття етнос, народ, народність, нація, оскільки сучасна наука оперує такими поняттями, як ментальність, етнічна свідомість, національна самосвідомість тощо, й, очевидно, було б доцільно, щоб вони якось фігурували і в сучасному визначенні етносу, народності та нації»27. З огляду на важливість значення термінів мусимо й цьому питанню приділити увагу.
2. Терміни народ, етнос і похідні від нього
Народ. Цей термін не має чіткого і сталого визначення у спеціальній літературі. Тому, на нашу думку, варто навести визначення терміну «народ», яке випливає з документу найвищої сили у міжнародному праві, він міститься в Декларації ООН «Про права корінних народів». У преамбулі Декларації зокрема зазначено: «Підтверджуючи, що корінні народи рівні з усіма іншими народами, і одночасно визнаючи право всіх народів відрізнятись один від одного, вважати себе відмінними від інших та користуватись повагою у такій своїй якості»28. Тобто у міжнародному праві народом визнається людська спільнота, яка здавен проживає на певній території і яка вважає себе відмінною від інших. Це стосується усіх без винятку національних спільнот незалежно від їхньої чисельності. Жодних проміжних ланок, таких як народність, міжнародне право не передбачає.
Етнос (грец. ethnos – рід, плем’я, народ) – стійке об’єднання людей, що історично склалося на певній території на ґрунті спільного походження і спільного буття. Характеризується спільною мовою, культурою, побутовими традиціями, станом психічної самодовіри й усвідомлення спільності. Прийнято ототожнювати поняття «етнос» з поняттям «народ»29.
Важливими умовами формування народу (етносу) є спільність мови та території проживання, тобто батьківщини. Термін «етнос» уживається майже в усіх випадках, коли мова йде про народі націю, тобто терміни етнос, народ і нація – це за змістом практично тотожні поняття.
Похідними від терміну етнос є терміни етнічна свідомість, етнічна спадковість, етнічний інтерес, етнічний кордон. Усі вони також мають важливе значення при визначенні національної ознаки держави. Коротко розглянемо і їх, бо без цього важко належно обґрунтувати достовірні висновки про час постання української національної держави.
Етнічна свідомість – сприйняття усього спектру етнічного багатства, яке було напрацьоване впродовж тривалого часу і викликало емоційне почуття гордості за свій народ. Основу етносвідомості творить нагромадження етнічного (національного) багатства – мови, звичаїв, обрядів, уявлень, вірувань, зразків словесної культури, історичні героїчні події. Уся сфера цих знань формує етнічну свідомість і національний характер відповідної людності та проявляє у ній визнання спільного походження та спільної історії. Етнічна свідомість людності утверджує у ній розуміння окремішності народу з його мовою, культурою, традиціями та територією проживання30.
Етнічна спадковість – це безперервний процес продовження біологічного, культурного, матеріального, соціального життя етносу. У поняття етнічна спадковість закладено міжпоколінну трансформацію всіх набутих цінностей. Якщо усе матеріальне багатство: знаряддя праці, з різних господарсько-виробничих занять, будівлі, одяг, тощо можна успадкувати, то виробничі технології, навики, практики, обрядово-звичаєві, сімейні традиції, виробничий досвід, знання, тощо передаються шляхом виховання, навчання. Виробляється генетичний код як реальний механізм етнічної спадковості31.
Етнічний інтерес – психологічна настанова етнічної спільноти на самозбереження свого середовища, матеріальних і духовних надбань, прагнення до їх примноження. Найвищий інтерес кожної етнічої спільноти – це прагнення власної держави32.
Етнічний кордон – визначені межі,
які умовно відокремлюють території між різними етносами, вони формуються впродовж тривалого часу. Українські етнічні кордони виходять за межі державних кордонів України і проходять територіями сусідніх держав – Російської Федерації, Білорусі, Польщі, Словаччини, Румунії та Молдови33. Цей факт свідчить про те, що український етнос здавен проживав на значно більшій території, ніж то тепер зафіксовано державним кордоном України.
Отже, українські етнічні кордони –
це природні межі історичної території українського народу, вони оточують етнічні українські землі на яких українці та їх далекі предки беззмінно проживають із праісторичних часів.
Унікальність українських етнічних земель полягає у тому, що прабатьківщина українців водночас є батьківщиною праслов’ян і прабатьківщиною індоєвропейців. Тут варто зазначити, що назва «індоєвропейці» є умовною, нею науковці позначають людську спільноту, яка у VII–III тис. до н.е. заселяла простори від Ельби на заході до Середнього Дніпра на сході й розмовляла подібною мовою. Ця мова після міграцій населення на нові землі заклала основи для мов різних європейських і азійських народів, зокрема Ірану та Індії.
Германці та слов’яни з прабатьківщини індоєвропейців нікуди не мігрували, ці найбільш чисельні групи індоєвропейських народів проживали на тій самій території у різні хронологічні епохи, тобто вони живуть на своїх землях споконвічно.
Отже, на території нинішньої України у межиріччі Дністра й Середнього Дніпра склалася унікальна ситуація: індоєвропейці та праслов’яни послідовно проживали на цій землі з часів неоліту та індоєвропейської доби, тобто щонайменше з VII тис. до н.е. А праслов’яни є прямими й генетичними предками етносу (народу), представників якого тепер називають українцями.
3. Що таке нація і національна держава?
Насамперед слід пояснити, що ми розуміємо під терміном «національна держава». Головним у цьому словосполученні є прикметник «національна», він похідний від іменника «нація». Визначень терміну «нація» існує немало, але єдиного і повного пояснення його ознак в науці поки що не існує34. Оскільки наука не виробила єдиного пояснення терміну «нація», а він для нашого дослідження є вкрай важливим, то спробуємо пролити власне світло на цю проблему.
Як правило, термін «нація» використовують у поєднанні з іншими ознаками, тому в літературі можна зустріти такі поняття як «політична нація», «буржуазна нація», «модерна нація»; усі вони стосуються ХІХ–ХХ ст., а нас цікавить період антів, тобто IV–VІІ ст. н.е. Цей час припадає на пізню Античність і раннє Середньовіччя, тому до нього слід підходити з мірками не нашого часу, а тодішнього.
Термін «нація» походить з античних часів; на латинській мові його писали natio. Оскільки держава антів також виникла в період пізньої Античності, то потрібно виходити з первісного значення цього терміну. Латинськоукраїнський словник дає таке його пояснення: 1) народження, походження; 2) плем’я, народ, нація. У Стародавньому Римі існував ще один важливий вислів Natio onis – Нація, богиня народження35.
Академічний «Словник української мови» так визначає слово «нація»: 1) конкретно-історична форма спільності людей, об’єднаних єдиною мовою і територією, глибокими внутрішніми економічними зв’язками,
певними рисами культури і характеру; 2) держава, країна36.
Яскравим прикладом того, що слово
«нація» і в наш час означає державу, країну є назва глобальної міжнародної організації, створеної для підтри
“Народ не може виникнути в одну мить; постання народу – це доволі складний, тривалий процес”. 7 Слово многоцінне · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
мання міжнародного миру, загальної безпеки та для сприяння розвитку всебічного співробітництва: Організації Об’єднаних Націй.
Первісно термін «нація» означав і
«народ», і «державу». Від латинського слова natio (нація) лексично походять терміни «національність» – належність особи до якої-небудь нації, її родового походження і належності. Прикметник «національний», тобто той, що стосується певної нації (народу), або держави також є висхідним від терміну «нація». Латинське natio тотожне грецькому ethnos з тими самими значеннями: «рід, плем’я, народ». Отже, в часи Античності під терміном нація розуміли категорію, яка українською мовою відповідає слову народ. Саме так розумів ці терміни визначний український історик і етнограф Вадим Щербаківський; вступ до його праці «Формація української нації» починається словами «Історія народу-нації…»37. Тобто терміни народ і нація мають однакове змістове навантаження.
У свою чергу слово народ означає
«населення держави, жителі країни»38. Таке визначення стосується наших часів, але виникає запитання: з якого часу населення певної території стає народом, нацією?
Народ не може виникнути в одну мить; постання народу – це доволі складний, тривалий процес розвитку спорідненої спільноти людей, які проживають на одній території, ведуть однаковий спосіб життя та господарської діяльності, дотримуються спільних звичаїв і традицій, відчувають між собою спорідненість і розмовляють єдиною мовою. Від того часу як існує мова народу, від тоді існує й сам народ.
«Історію українців, як окремого етносу, та української народнорозмовної мови – писав академік НАН України Григорій Півторак, – є всі підстави починати ще до середини І тис. н.е.»39.
4. Про термін народність Основу кожної національної держави складає її народ (нація). Для того аби уневажити українців як окремий і самобутній народ, російські колонізатори усіляко спотворювали та фальшували його минуле. На вістрі перекручень і фальсифікацій завжди перебували процеси виникнення й становлення українського народу (етногенезу) та його мови (глотогенезу). Це у свою чергу було тісно пов’язане з зачатками державності та держави на давніх українських землях. Бо якщо не було народу, то хіба можна говорити про його державність? У цьому суть російської колоніальної політики, яку послідовно проводили в царські та радянські часи.
У радянський період не допускали й думки не тільки про українську державність чи державу давніх часів, а й про саме поняття «український народ» у давній період історії. У часи колоніального поневолення України XVII – початок XX ст. російські колонізатори називали українців племенем, а в радянські часи – народністю, яка нібито сформувалася впродовж XІV– XVII ст. При цьому росіянам (у московській вимові русским) приписували всі історико-культурні надбання Київської держави Русі.
Час формування українського народу (нації) українська історична наука відносила щойно до XVIII– XIX ст., яскравим прикладом чого є книга В. А. Смолія і О. І. Гуржія «Як формувалася українська нація»40. Ось кілька витягів із цієї праці.
«Протягом ХIV–XV ст. на основі києво-руської спадщини тривало і загалом завершилося формування складових елементів (ознак) української народності»41. Тобто В. А. Смолій і О. І. Гуржій стверджували, що в XV ст. завершився процес «формування складових елементів (ознак) української народності». Що то були за ознаки вони не пояснюють, як не посилаються на джерела своїх висновків і тверджень. Як і в який спосіб відбувалося становлення «української народності» імениті українські вчені нічогісінько не пояснюють і вже в наступному абзаці виголошують ще один абсолютно надуманий постулат про те, що «зародження й розвиток народності українців, перманентне перетворення її у вищу суспільну форму – буржуазну націю (приблизно з XVІІ ст.)»42. Саме так закінчується речення, з якого можна дійти висновку, що перетворення української народності в «буржуазну націю» розпочалося щойно у XVІІ ст., а завершився цей процес, судячи із висновків праці, щойно у XVІІІ–ХІХ ст.43. І знову автори не подають належних пояснень і посилань на джерела чи факти з яких вони зробили свої висновки. Що тут сказати?
На наш погляд, саме питання про перетворення української «народності» в «українську буржуазну націю», що нібито тривало з XVІІ до ХІХ ст., є в корені неправильним, бо український народ, а не «народність» впродовж майже двох тисяч років (з часів антів) був селянською нацією (виділення наше. – Д. Ч., В. А.). Ще у ХІХ ст. 90% населення України проживало у селі й займалося сільським господарством. То про яку «буржуазну націю» можна тоді говорити? З усього видно, що книга В. А. Смолія і О. І. Гуржія написана на класових засадах, марксистсько-ленінській методиці й традиціях радянської історичної науки, але вже в часи становлення Незалежності України.
І ще така ремарка. Територія нинішньої України – це прабатьківщина слов’ян, звідси слов’яни переселялися в інші краї, змішувалися з тамтешнім населенням і на нових місцях свого проживання самі ставали окремими слов’янськими народами. Усі посталі на нових землях слов’янські етноси із самого початку свого зачину на межі християнської ери і в перших її століттях називалися народами: чехами, словаками, болгарами, чорногорцями, македонцями, сербами, хорватами,
словенцями, полабами, лужичанами. До жодного з них не застосовано термін «народність» усіх їх світове слов’янознавство називає народами.
Виникає закономірне запитання:
«Чому до населення, яке нікуди не переселилося, а залишилося на своїй історичній Батьківщині, у межиріччі Дністра й Середнього Дніпра радянські, російські й деякі українські історики застосовували термін не народ, а народність? Навіть вигадали термін давньоруська народність, з якої нібито виокремилися українці, білоруси та росіяни.
Як вказано у колективній монографії
«Українська народність», сам термін народність «запроваджений основоположниками марксизму-ленінізму»44. Автори монографії стверджували, що «народність – це форма етносоціальної спільності людей, притаманна рабовласницькій та феодальній суспільноекономічним формаціям»45. Для періоду капіталістичої формації «класики марксизму» запровадили термін «буржуазна нація»46.
У радянській історичній науці термін народність використовувався й з імперською метою. На його основі створили ще один термін – давньоруська народність. Внаслідок вигадали концепцію про те, що нібито «давньоруська народність стала етнічною основою формування російської, української і білоруської народностей»47. Тези про давньоруську народність і Київську Русь як колиску трьох братніх народів: росіян, українців і білорусів проходять червоною ниткою через усю згадану вище монографію «Українська народність».
Тобто терміни народність, давньоруська народність, буржуазна нація – це спадок марксистсько-ленінської методології та російської імперської доктрини в українській історичній науці, вони не відображають дійсного стану етногенезу українців, тому їх не варто брати до уваги і ними користуватися.
На наше переконання для позначення самобутності етносу слід вживати загальновизнані у світі терміни народ і нація. Таке судження підтверджується актом міжнародного права – «Декларацією Організації Об’єднаних Націй про права корінних народів», прийнятим Генеральною Асамблеєю ООН 13 вересня 2007 року. У цьому документі стосовно усіх без винятку малих етносів застосовується тільки термін народ (нація). Тобто про жодну так звану «народність» у Декларації ООН не йдеться. Тому виглядає вкрай дивно, що вигаданим в колоніальні часи марксистсько-ленінським терміном народність окремі українські науковці, очевидно в силу імперської традиції, користуються у своїх працях досі.
З цього приводу провідний український етнолог, академік НАН України Степан Павлюк пояснив: «Багато хто з учених за інерцією ще й сьогодні користується надуманою етнічною ієрархією з категорією «народність»48. Саме з метою «підкорення корінних народів російська самодержавна наука творила псевдонаукові версії й теорії», – зробив висновок С. Павлюк49. Йому належить і таке пояснення щодо терміну народність: «Київську Русь наполегливо репрезентували колискою трьох братніх слов’янських народів – росіян, українців і білорусів, що не відповідає дійсності, бо кожен з цих народів має свою етнічну історію і початкову фазу етногенезу»50.
Подібну думку висловив видатний український мовознавець, академік
НАН України Григорій Півторак. Розглядаючи питання Антського царства, він писав: «Антська держава розпалася під ударами кочівників-аварів, саме її племена, консолідувавшись, утворили у ІХ ст. східнослов’янську державу Русь із центром у Києві. У цій державі, що являла собою нестійкий конгломерат різних слов’янських і неслов’янських племен, вони не втратили своїх етнічних і мовних ознак і не злилися у пропаговану радянськими істориками так звану давньоруську народність із єдиною для всіх давньоруською мовою. Насправді ж такої народності і давньоруської народнорозмовної мови ніколи не було»51.
Далі Г. Півторак робить висновок:
«Отже, традиційне імперське твердження про «Київську Русь» як «колиску трьох братніх східнослов’янських народів» не має під собою реального наукового підґрунтя, як і щодо, власне, назви держави «Київська Русь» – його слід відкинути як ідеологічну вигадку»52.
Ми цілком поділяємо висновки академіків С. Павлюка та Г. Півторака й також вважаємо, що термін народність, вживаний стосовно українського народу, є надуманою категорією для обґрунтування московської експансії.
Марксистським терміном народність підмінили загальноприйняте у світі визначення нація, яке побутує в Європі ще із часів Античності.
З терміном нація пов’язане поняття національність, що означає належність особи до певної нації, а також прикметник національний – той, що стосується нації й відображає притаманні тільки їй особливості. Звідси походять такі загальновживані категорії як національна мова, національна держава, національні інтереси, національні відносини, національні символи, національний одяг, національна революція, національний дохід, національна меншина, національна валюта, національна армія, національна збірна, національна свідомість, національна самобутність тощо.
Запровадження у царські часи та використання в радянський період історії терміну народність для позначення народу переслідувало російські великодержавні інтереси й нівелювало такі поняття як український народ і українська нація. Похідним від терміну народність став російський імперський новотвір давньоруська народність.
Для заперечення наявності так званої давньоруської народності наведемо такі, на нашу думку, красномовні аргументи.
Усі західні та південні слов’янські народи постали впродовж І–VII ст. н.е. безпосередньо із праслов’янської мовної єдності й тільки східні слов’яни, за твердженнями російських діячів та їх прихильників, додатково минули ще й проміжну й спільну лише для них якусь давньоруську народність. Виникає риторичне запитання: чому поляки, чехи, словаки, нижні і верхні лужичани, полаби, болгари, македонці, чорногорці, боснійці, серби, хорвати, словенці постали як окремі самобутні народи, безпосередньо виокремившись із праслов’янської спільноти ще у VI ст. н.е., а в цей же час на батьківщині праслов’ян у межиріччі Дністра й Середнього Дніпра щойно наприкінці ІХ ст. н.е. виникла якась унікальна давньоруська народність?
Доктрина єдиної давньоруської народності – це наріжний камінь імперської ідеології й так званої загальноросійської ідеї (общерусской идеи) головна мета яких полягала в русифікації білорусів і українців та злитті їх разом з московитами в єдиний русскій народ.
Далі буде. ________________________
19 Півторак Г. П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». К.: Академія, 2001. С.19.
20 Там само. С. 37.
21 Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К.: Наук. думка, 1993. С. 17, 20, 21, 24.
22 Там само. С. 24.
23 Шевельов Ю. Історична фонологія української мови.С.978.
24 Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. С.25.
25 Словник української мови. Т. Х. К.: Наук.
думка, 1979. С.423.
26 Там само. С. 423.
27 Півторак Г. П. Походження українців,
росіян, білорусів та їхніх мов: міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». К., 2001. С 59 / http://litopys.org.ua/ pivtorak/pivt.htm
28 Резолюція 61/295 прийнята Генеральною
Асамблеєю 13 вересня 2007. Декларація Організації Об’єднаних Націй про права корінних народів». Преамбула.
29 Павлюк С. Енциклопедичний словник термінів з етнології. Львів: Інститут народознавства НАНУ, 2020. С.151.
30 Там само. С. 107.
31 Там само. С. 109.
32 Там само. С.113.
33 Там само. С.114.
34 Етнонаціональний розвиток України.
Терміни, визначення, персоналії / Відп. ред. Ю. І. Римаренко, І. Ф. Курас. К., 1993. С.250.
35 Литвинов В. Латинсько-український словник. К.: Українські пропілеї, 1998. С. 421.
36 Словник української мови. Т. V: Н – О. К.:
Наук. думка, 1974. С. 232 – 233.
37 Щербаківський В. Формація української нації. К.: Стародавній Світ, 2013. С.5.
38 Словник української мови. Т. V . С. 174.
39 Гордієнко Д., Клос В., Півторак Г. Віра та мова – атрибути української державності. Українська державність. Історико-правничі нариси. Друге видання, доповнене. Нарис третій. К.: Право України, 2021. С.89.
40 Смолій В. А., Гуржій О. І. Як формувалася українська нація. К.: Наук. думка, 1991, 112 с.
41 Там само. С. 27.
42 Там само. С.27.
43 Там само. С. 107.
44 Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії / Ред. кол. Ю. Ю.Кондуфор, В. А. Смолій, О. І. Гуржій. К.: Наук. думка, 1990. С. 6.
45 Там само. С. 6.
46 Там само. С.8, 10.
47 Там само. С.7.
48 Павлюк С. Енциклопедичний словник понять і термінів з етнології. Львів, 2020. С. 271.
49 Там само. С. 271.
50 Там само. С.271.
51 Гордієнко Д., Клос В., Півторак Г. Віра та мова – атрибути української державності // Українська державність. Історико-правничі нариси. Друге видання, доповнене. Нарис третій. К.: Право України, 2021. С.89.
52 Там само. С.89.
“Я звик до старих канонів, щоб у мене було · і світло, і колір, і головне – композиція”. Культура без провінції 8 · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
трошечки коні» – побачила світ 2021 року. Це своєрідна ода природі, яку він дуже любить, яку безперестанно знімає та проникливо пише про неї.
Народився Василь Бурма у полтавському селі Заріг. Дитинство було важким. Ріс шибеником. Можливо, тому що не бачив поруч батька, якого спочатку покликала Друга світова війна, де потрапив у ворожий полон, а коли прийшли нібито «свої», то на десять років запроторили до ГУЛАГу.
У післявоєння матері надто важко було утримувати трійко дітей, тож розповзлися вони по рідні – від Закарпаття до російського новочеркаська. Після семирічки Василь вступив до ремісничого училища, встиг трохи повирізати шпонкові канавки на валах комбайнів на «ростсільмаші», а також попрацювати на верстатобудівному заводі в Лубнах на рідній Полтавщині.
Затим його мобілізували. Армійську науку вивчав в авіаційному центрі. Була тут і вечірня школа, де середню освіту могли здобувати не лише офіцери, а й рядові та сержанти. У юнака знову проявився потяг до знань. Бо, попри витівки, він ще підлітком прочитав чимало книжок. До того ж був іще один вагомий стимул – того, хто бажав вступати до вишу, на три місяці швидше демобілізовували. Каже, взявся за розум та екстерном завершив програму трьох класів десятирічки.
Куди ж податися на навчання? Здається, це питання було вже вирішено. Писав вірші, у солдатських лавах долучився до фотосправи, тож вирішив стати журналістом. Документи надіслав до Львова, в університет ім. Івана Франка, на факультет журналістики. З 20-ма карбованцями в кишені просто з військової частини приїхав складати іспити. Батьки про це навіть не знали. І склав успішно, вступив. Під час навчання зріло подивився на власні віршовані рядки й викинув зошит до кошика. Друг це зауважив, вийняв і заніс їх в університетську багатотиражку. За певний час, розгорнувши газету, Василь Олександрович побачив свою поетичну добірку, а небавом на її сторінках зауважив і власне армійське фото – на привалі поміж нехитрих солдатських наїдків стояли чоботи.
Ой, взялася ткати. Журналістка Софія Лінчевська.
Автор В. Бурма
“Я звик до старих канонів, щоб у мене було · і світло, і колір, і головне – композиція”. Культура без провінції 8 · с. 8сторінка оригіналу ↗ Микола ШОТ
У краї його знає всяк – якщо не особисто, то зі сторінок обласної газети «Вільне життя». Далекого 1963 року після закінчення факультету журналістики Львівського університету ім. Івана Франка він влився у команду цієї редакції і працює донині. До пера Василь Олександрович влучно долучив фотоапарат. Фотосправа стала його творчим розкриллям, вияскравила талант майстра, лавреата багатьох всеукраїнських і міжнародних виставок.
Василь Олександрович каже, що ніколи не фотографував когось на замовлення, для цього є фотосалони. Себе ж називає репортером і всеосяжним фотографом. Інакше кажучи, будьяка тема, життєва мить йому цікава та до душі. Водночас стверджує, що нинішньої доби цифрових технологій фотографувати береться кожен. Це реальність. «Я звик до старих канонів, щоб у мене було і світло, і колір, і головне – композиція, щоб була безпосередність на обличчі того, кого знімаю, щоб я бачив його характер», – ділиться думками фотомайстер. Роками він творив чорно-білі світлини. Вважає, що це особливі фотографії, адже на них лише двома кольорами треба висловити й передати всю гаму людських почуттів, краси природи.
Із сумкою на раменах – інакше Василя Бурму не побачите. А в тій сумці, безперечно, фотоапаратура. Почасти кладе її також у наплічник, бере спальний мішок і подається у мандри. Любить подорожувати сам: нікому не заважає й водночас йому ніхто не перешкоджає, тож може біля якогось фотооб’єкта чаклувати годинами. Людина, замки, природа – тріада, яка є визначальною в його творчій та журналістській діяльності.
Василя Олександровича називають мисливцем за замками. Це означає, що «замкова» тема завжди присутня в його творчості, навіть вилилася в написання та ілюстрування унікальної книги «Привиди старих замків». Це природньо, бо ж мешкає й творить він у краю, де збереглися залишки третини давніх твердинь України. Часом ці руїни
Подільський мотив.
Автор В. Бурма
90-річчя.
Заслужений журналіст України Василь Бурма на тлі вечірнього неба скидаються на привидів. Зберегти, зафіксувати їх для краян, історії фотомайстер старається десятиріччями. І це стосується не лише давніх фортифікаційних споруд та палаців Тернопільщини, а й Мукачевого, Ужгорода, Кам’янця-Подільського, Хотина, Жванця, Судака, Білгород- Дністровського, інших міст України.
А скільки історій, часом кумедних,
трапляється з Василем Олександровичем під час фотографування! Скажімо, ще з дитинства в його снах вряди-годи з’являвся дивовижний замок з вежами. Одного разу, поїхавши до Хотина, навіть подумав, що цей сон втілився насправді. Тоді стояв густий-густий туман. Через його пелену пробивалися якісь казкові башти. Спочатку подумав: «Марево». Підійшов ближче і побачив декорації. З’ясувалося, що тут болгарські кінематографісти напередодні знімали фільм. Інша історія. Якось у Кам’янці-Подільському хотів спіймати об’єктивом мить, коли сонце сідає над вежами фортеці. Довго чекав цієї хвилини. А щоб не нудьгувати, час від час грався з песиком, який тут «господарював». І от настала пора творчої роботи. Знайшов точку, поставив на штатив камеру. Сонце ось-ось сяде на шпиль вежі, а песик замість того, щоб полизати йому руку, лизнув об’єктив. Доки Василь Олександрович витирав об’єктив, сонце сіло, кадр, як-то кажуть, розпався.
Василь Бурма може захопливо розповідати не лише про власні випадки. Він знає чимало легенд, переказів, історичних фактів, що стосуються того чи іншого замку, міста чи села. З ним цікаво спілкуватися, його цікаво читати. Остання з його книг – «Усі ми
Патріарх тернопільської фотожурналістики Василь Бурма 6 січня відзначив своє
Пошта «СП» 9 · “З фотокамерою він об’їздив-пройшов не лише всю Тернопільщину, а й відвідав понад 30 країн світу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Щоправда, тепер багатотиражка використала цю світлину для гоніння на стиляг і дала такий заголовок: «Солдатські чоботи замість облич». Після цих публікацій віршування Василя Бурми заспівало лебедину пісню, зате знімок з перепочинку армійців виявився першою творчою ластівкою.
Студентську навчальну практику Василь Бурма проводив у редакції газети «Вільне життя» в Тернополі. Його журналістський талант тут зауважили одразу, тож згодом запропонували працевлаштування. І донині з цим виданням він не розлучається, ба більше, став його своєрідним брендом. Узагалі Василя Олександровича свого часу «сватали» на роботу в московське пропагандистське агентство тарс і він майже погодився. Отримав запрошення і від київських видань, але щось в ньому промовляло, аби залишався в Тернополі. І дослухався до власного серця.
Василь Бурма любить Тернопіль,
Тернопілля – і це взаємно. А ще любить журналістику. «У мене в шафах – сотні сорочок і краваток. Прийду в редакцію, а мені часом кажуть: «Чого так вирядилися?». Кажу: «На роботу йду, як на свято», – ділиться думками Василь Олександрович. Дякує долі, що послала йому таке життя. «Нелегке, у трудах праведних, але точно не було воно безбарвним і буденним», – стверджує.
Чому став фотокореспондентом?
Адже перо у Василя Бурми – вправне, живе, цікаве. «Тоді треба було писати
Володимир ЗАЇКА, Німеччина
Світлої пам’яти Ірина Фаріон, відома мовознавиця і палка патріотка України, вважала: “Наша перемога настане тоді, коли українець, почувши російську мову, зрозуміє, що перед ним іноземець”.
Біда України не лише у зрадниках —
вони є в кожній країні. Біда в тому, що українці власних зрадників не карають. А безкарність, як відомо, породжує нове зло.
Дуже багато людей сьогодні носять тяжке, як камінь, визначення “вимушено переміщеної особи”. Люди, які залишили вдома не просто стіни, а ціле життя, звичні запахи, улюблені чашкиложки, пам’ять про кожен куточок. Так, це боляче. Нікому такого не побажаєш. Однак, зустрічаючи українців за кордоном, дивуюсь, а здебільшого обурююсь, що переважна більшість з них спілкується між собою російською. І дорослі, і діти. Як можна?! Вас же зірвали з рідних місць російські окупанти! Позбавили житла, а ви замість того, щоб плекати рідну мову, не забувати її, фактично стаєте на бік ворога! Це не піддається здоровому глузду.
Розповім для наочності одну історію,
якою поділилася землячка, що мешкає в Німеччині від початку повномасштабного вторгнення московитів в Україну. У Німеччині, наприклад, для дітей-мігрантів провадяться уроки авторські матеріали і підписувати їх іменами доярок, комбайнерів, людей інших професій та посад. У мене це викликало певну огиду, тож зайнявся фотографуванням», – пригадує Василь Олександрович. За кілька десятиріч зібрав «цілу купу негативів», які акуратно складав у конверти, підписував і кілька років тому передав у фонди обласного краєзнавчого музею. З фотокамерою він об’їздив-пройшов не лише всю Тернопільщину, а й відвідав понад 30 країн світу. Певна річ, що, повертаючись з далеких мандрів, готував не лише путівні нотатки для «Вільного життя», а й експонував фотороботи на різних персональних виставках. Про свої мандри поділився думками-враженнями у книжці, яку назвав «Дороги, путівці, стежини». Тут він захопливо словами та світлинами розповів, зокрема, про серце Аттики, іспанські перехрестя, щедре сонце Провансу, землю Ісуса, біле марево Тадж-Магала, край блакитних фіордів та багато інших принад і дивин. Проте найбільш любі та рідні його серцю брати-хлібороби, бо «всі ми від землі».
За своє окрилене життя Василь Бурма сфотографував десятки тисяч людей, сотні й сотні мальовничих місцин. І кожна світлина – це емоційна історія, невимовна краса природи, вихоплені миті нашого буття. Зізнається, що найбільше любить фотографувати дітей та літніх людей.
Словом, розповідати про легенду тернопільської фотожурналістики мож-рідної мови. Вони йдуть додатково як пообідній гурток раз-два на тиждень. І-от нарешті в Саксонії, важливе уточнення, бо в кожній землі ситуація різна, як зі шкільними законами, так і з мігрантами, в одному містечку дітям з України пропонують вивчати рідну мову факультативно. Здогадайтеся з першого разу, про яку мову йдеться? Про російську. Аргумент від управління освіти – діти з України говорять російською, це їхня рідна мова.
Ображатися тут на управління освіти нема чого. Винні лише батьки, які не навчили своїх дітей говорити українською. Як сказала одна вчителька української мови з Херсонщини: „А яка користь з тих уроків української, якщо мій син соромиться нею говорити з однолітками?” Отак самі собі стаємо ворогами.
Особисто можу засвідчити, що в Баварії ситуація аналогічна, бо моя донька працює в місцевій школі і серед її учнів багато вихідців з України — Харкова, Одеси, Києва, Чернігова, Миколаєва. Так от, і діти, і їхні батьки переважно спілкуються російською. Бо теж соромляться рідної мови. Відвідують магазини з російськими товарами, бо українських немає. Слухають російський шансон, читають російські газети та журнали, книжки, які тут у вільному продажу, а українських, знову ж таки, ніде не зустрінеш. І тут, ско
З чистої криниці та холодної водиці. Автор В. Бурма газетних матеріалах дуже гарна мова, він любить природу, замки, ніхто так не пише про них, як він. Василь Олександрович вірний своїй роботі, журналістиці», – ділиться думками пані Галина.
на годинами. Заслужена журналістка України Галина Садовська понад пів століття працює разом з Василем Бурмою. «Відомий письменник-сатирик Євген Дудар в одному інтерв’ю сказав мені: «Я – Євгеній, а Бурма – геній». Ів тих словах щось є, адже рівних йому фотокореспондентів важко знайти. Він – скромний, навіть не публічний, а сідає писати чи фотографувати, то ніби за його спиною стоїть Господь. У його
Принагідно зазначу, що Василь Бурма – заслужений журналіст України, лавреат обласної премії ім. В. Здоровеги, володар зірки на Алеї шани в Тернополі. Многії і благії літа йому!
б не здивувався. але, виявляється, й на заході України їх не менше.
Навів йому, як останній аргумент,
слова автора “Червоної рути” Володимира Івасюка: “Всі народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах”. Мабуть, мій читач з Івано-Франківська — один із тих, кого виховували в таборах, так нічого й не зрозумів. І скільки їх ще таких розкидано по світу?
ріше, недопрацьовують наші державні органи, бо ж, мовляв, війна! Їм не до цього. Але як потім розраховувати на повернення таких мігрантів додому, коли вони кинуті напризволяще, бо їх нічого не пов’язує з рідною землею: ні мова, ні культура, ні звичаї. Більшість з них — назавжди відрізаний окраєць.
Обурило ще й таке. Нещодавно зателефонував один хлоп з Івано-Франківська, який торгує на ринку і випадково прочитав мою статтю “Патологічна ненависть”, надруковану в одному українському виданні. Так ось, він звинуватив мене в українському націоналізмі і багато в чому зі мною не погоджується. Гаразд, нічого поганого в цьому не вбачаю, бо у кожного власна думка. Збентежило те, що він народився в 1958 році в Сибіру, в таборі, де його батьки, вояки УПА, бандерівці, як він сам сказав, відбували покарання. І вже зовсім я розгубився, коли він мені сказав, що не можна всіх стригти під одну гребінку, мовляв, серед росіян теж немало нормальних людей, розумних і видатних. І що ми раніше, я так розумію, при Союзі, жили нормально, наші економіки були взаємопов’язані, а зараз усе порушилось. І що цієї війни не було б, на його думку, якби не Майдан, яким ми спровокували росіян.
І тут цілком погоджуюся з письменницею-землячкою Оксаною Забужко, яка пише:
Ох і моцна була порода – Соловки, Магадан, Колима... Мої предки були народом - Тим народом якого нема... На жаль. І це болить. Особливо зараз, коли йде війна. Коли нація перевіряється на міць. Бо лише в єдності та одностайності наша сила. Без цього ворога не перемогти. Особливо такого підлого, жорстокого та підступного. Це треба розуміти та переходити на нові стандарти життя. Ставати нарешті вільним і гордим народом на землі, яку ми відстоюємо у нерівному двобої.
Настане час — і піде все в архів. Уламки долі викине на сушу. Життя — спокута не своїх гріхів, Життя — це оббирання реп’яхів, що пазурами уп’ялися в душу. Пророчі слова Ліни Костенко.
Отакої! Взагалі, багато чого нагородив мій співрозмовник. Гаразд, був би він зі сходу України, де чимало ватників, я
“Хай радістю буя наш люд талановитий, · Хай величаються в поезії лункій · Труди і прагнення, борня і супокій”. Письменники і час · с. 10сторінка оригіналу ↗ Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, просвітянин, письменник
Своєрідна дискусія, чи був відомий український перекладач і поет-неокласик Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський) радянським письменником, виникла тоді, коли письменнику після його смерті відкривали меморіальну дошку на його домі і коли знаний письменник Валерій Шевчук, на якого Борис Тен мав помітний вплив, заявив, що не братиме участь у цьому дійстві, якщо на ній буде написано «радянський письменник». І аби не сталося скандалу, слово «радянський» довелося замазати.
У той час (ще ж бо існував радянський союз) означення «український радянський письменник» сприймалося як щось нормальне. І під нього підводили практично всіх письменників радянської України. Якщо керуватися таким підходом, то Борис Тен мав би бути радянським письменником.
Проте можна виходити з дещо іншого критерію… Наприклад, радянський письменник – це той, який у своїх творах так чи інакше прославляв радянську владу, робив у її бік «ідеологічні реверанси».
Але таких, які це не робили, майже не було, навіть серед письменників, які вважалися дисидентами-опозиціонерами. Так чи інакше їм доводилося віддавати «данину радянськості». Адже радянською ідеологією було просякнуте все життя людини в срср. Ця ідеологія була наче повітря, яким дихаєш. Її ніби й не помічаєш, однак постійно «користуєшся». Вона сприймалася як щось саме собою зрозуміле.
Звісно, потрібна була «віддушина» від цієї ідеології. Навіть у жорстокі сталінські часи існували форми її «відторгнення», а тим паче у часи «відлиги» й «застою», на які припав найбільш плідний період у житті Бориса Тена. Поширеними тоді стали жарти про вище радянське керівництво, різні анекдоти. Але це була «несерйозна опозиція», такий собі «тіньовий» бік медалі розповсюдження радянської ідеології.
Письменники в часи срср змушені були писати «ідеологічні твори», навіть коли цього їм не хотілося. Багато хто робив це свідомо-добровільно. Наприклад, за незалежної України, уже після смерті київського митрополита УПЦ Московського патріархату Володимира (Сабодана) були опубліковані його вірші. Загалом ці твори не відзначаються поетичною майстерністю. Значна частина з них типові радянські творіння, в яких транслюються існуючі в срср у післявоєнний період поширені комуністичною пропагандою ідеологеми й стереотипи1. І це писав священник, а не якийсь радянський піїт «районного масштабу»! Ніхто не змушував його це робити.
Була й інша частина авторів, які писали «ідеологічні твори» добровільнопримусово. Наприклад, щоб видати в якомусь видавництві (а всі вони були державні) поетичну збірку, необхідно було на початку поставити «ідейний твір», а то й кілька творів. Останні дехто іронічно іменував «паровозами». Інакше збірка не мала шансів побачити світу. Чи писав щось подібне Борис Тен? Так, писав. Були це, щоправда, поодинокі твори – до того ж не найкращої якості.
Є в нього, наприклад, таке: Ніколи та не перерветься нить, Що протягнув до всіх народів Ленін»2. Або вірші такого штибу: З піснею вийдемо в поле, Ленінські плугатарі, Борозни світлі орати Для світової зорі 3. Зустрічаються в Бориса Тена й «правильні» ідеологічні моменти в його статтях. Ось, наприклад, як починається стаття «Великий концерт»:
«Могутньою силою творчої праці все вище й вище підноситься рівень народного господарства Країни Рад, зростає добробут радянських людей... У щасті й достатку вільна радянська людина на повні груди співає про радість життя і праці, про свої творчі досягнення і світлі надії, славить мир»4.
Можна лише гадати, чи сам Борис
Тен написав ці слова, чи це зробили за нього редактори. Занадто трафаретно виглядають наведені фрази! Не дуже вони нагадують стиль Майстра. Однак Борис Тен підписався під цими словами. Мусив підписатися?
При бажанні можна знайти ще деякі
«радянські огріхи» письменника. Почнемо з того, що «радянські твори» Бориса Тена становлять мізерний відсоток у його творчій спадщині. Те саме стосується участі його в «радянських діяннях». Це, радше, було для нього «ідеологічною індульгенцією», яка давала митцю виживати в радянських умовах і передусім займатися своєю головною справою – перекладами літературної класики, доносячи її до українського читача й піднімаючи його культуру. У цьому він вбачав своє призначення й ладний був, коли це потрібно, йти на «ідеологічні компроміси».
Слід також враховувати, що Борису Тену через свою неблагонадійність було нелегко «пробиватися» до центральних київських видавництв. Його перша збірка віршів «Зоряні сади» вийшла у видавництві «Радянський письменник» лише в 1970 р., коли автору було за сімдесят. Та й наклад її на той час не був значним – шість тисяч примірників. Це зараз такий тираж видається «фантастичним».
Тому Борису Тену, щоб не губити свій талант і не писати виключно «в шухляду», доводилося публікувати твори в місцевих виданнях, зокрема обласних газетах «Радянська Житомирщина» та «Комсомольська зірка». Тетяна Андрійчук, яка в дитинстві вхожа була в дім Бориса Тена, розповідала автору, що він їй на день народження серед інших дарунків також дарував підписку на газету «Комсомольська зірка», оскільки там публікував свої вірші. Тобто для нього це видання, як і «Радянська Житомирщина», було своєрідною трибуною, де він міг себе виразити.
Однак Борис Тен, публікуючи свої твори, намагався сказати про речі, які не були радянськими, а то й у тогочасному контексті мали «антирадянську спрямованість». Візьмемо, наприклад, його статтю «Священний обов’язок кожного»5, де йдеться про необхідність збереження пам’яток історії та культури. З позиції дня сьогоднішнього, багатьом стаття може видатися «повним совком». Чимало тут йдеться про радянські пам’ятники в Житомирській області, зокрема Леніну та воїнам «великої вітчизняної».
Однак автор спеціально акцентує увагу на дорадянських пам’ятках історії й культури. В одному з перших абзаців статті читаємо наступне: «Чи будемо говорити про пам’ятки історії, чи археології, чи архітектури, чи мистецтва, чи про документальні пам’ятки, – їх виявлено і ще має бути виявлено багато. На території нашої області знайдено чимало доісторичних пам’яток у давніх городищах, зберігся такий шедевр зодчества часів Київської Русі, як Василівський храм в Овручі, та багато інших будов пізніших століть»6.
Зараз можуть сказати: що тут такого, хіба в цьому є щось нерадянське, а тим паче антирадянське? Хіба за радянських часів не існувало Українського товариства охорони пам’яток історії та культури? Так, було таке. Але з’явилося воно лише в 1966 р. під впливом «відлиги». Та й прискіпливо контролювалося партійними органами. Не даремно керівниками цього Товариства на місцях часто ставали колишні комсомольські та компартійні працівники. Ініціював створення цієї організації мистецтвознавець та архітектор Григорій Логвин, який у 1965 р. в газеті «Літературна Україна» опублікував статтю, закликавши створити таке Товариство. Ідея знайшла підтримку збоку багатьох вчених, митців та культурних діячів, які утворили ініціативну групу й організували установчий з’їзд Товариства, що відбувся в 1966 році.
Загалом же діяльність зі збереження пам’яток не була притаманна радянській владі. Якщо візьмемо початки її існування, то бачимо цілеспрямоване нищення з боку владних структур давніх пам’яток історії й культури, зокрема сакральних.
Однак події Другої світової війни й післявоєнного періоду, а потім «відлига» дали змогу «повернутися до історії». У цьому «поверненні», здавалося, не було нічого антирадянського. Більше того, радянська влада почала звертатися до історії, переслідуючи деякі свої цілі. Зокрема, «реабілітація» давньої історії спостерігалася під час «великої вітчизняної війни». Тоді радянська пропаганда почала використовувати окремі події й деяких історичних персонажів для підняття градусу патріотизму серед населення срср. Наприклад, пропагувалися діяння канонізованого православною церквою (!) Олександра Невського, бо він у давні часи громив німців.
Також у 1954 р. не лише в радянській
Україні, а й у Москві широко відзначили 300-ліття «возз’єднання України з Росією». При цьому всіляко прославлявся «головний возз’єднувач» Богдан Хмельницький. Правда, це святкування мало не дуже бажаний для радянської влади ефект – ріст українського патріотизму, захоплення українцями своєю історією, зокрема тією, що пов’язувалася з козацтвом. До речі, Борис Тен у згаданій статті писав: «Ніколи не погаснуть у пам’яті народній спогади героїчної боротьби з поневолювачами та загарбниками з часів татарської навали, періоду визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького та особливо Коліївщини з її трагічним Кодненським завершенням (закріпленим у народному прислів’ї «Бодай тебе Кодня не минула»)…»7.
Звернення уваги на давню, «дореволюційну» історію, її пам’ятки так чи інакше творило інший, нерадянський уявний світ. Це могло привести (й приводило!) до дисиденства. Автору покійний Іван Драч, якого можна вважати одним з лідерів українських шістдесятників, розповідав, що на нього та його однодумців великий вплив справили екскурсії по давніх містах України, які їм проводив згадуваний Григорій Логвин, знайомлячи їх з «дореволюційними» пам’ятниками історії та культури. Ці екскурсії дали їм змогу побачити «нерадянський український світ» і підштовхнули до інакодумства.
Щось подібне робив й Борис Тен у своєму Житомирі. Він не лише пропагував пам’ятники «дореволюційної» давнини, а й у міру сил знайомив житомирян (і не лише їх) із надбаннями світової культури, яка, звісно, радянською не була. Валерій Шевчук писав, що познайомився з Борисом Теном саме завдячуючи такій роботі Майстра. Ось невеликий фрагмент з його спогадів: «…коли почув, що в Зеленому театрі, котрий містився в Центральному парку Житомира, почали давати безплатні музичні концерти…, звісно, став разом із братом активним відвідувачем цих концертів. Була це не просто музика, а швидше музичні лекції, які супроводжувалися тими чи іншими номерами, а вів програму сивоголовий чоловік, який оповідав прегарною українською мовою про чудовий світ шляхетних звуків. Людей на ці лекціїконцерти збиралося небагато, адже популяризувалася класична музика, але ті, котрі приходили, ставали гарячими шанувальниками цього чарівного виду мистецтва»8. Цим сивоголовим чоловіком був Борис Тен. Останній, безперечно, справив вплив на «аристократизм» прози Валерія Шевчука, на його інтерес до української давнини.
Зацікавлення давниною, високою класичною культурою начебто не трактувалося радянською владою як щось крамольне. Воно допускалося – правда, дозовано. Водночас радянські ідеологи намагалися абсорбувати досягнення світової культури, вписати її в «радянський канон».
Однак у кінцевому рахунку такі зацікавлення працювали проти радянської влади, творячи їй альтернативу, принаймні в плані культурному.
Аналізуючи творчу спадщину письменника, окрім «ідейних» творів, котрі, як уже говорилося, не займають у ній помітного місця, слід виокремити кілька блоків, що були не радянськими, а подекуди навіть антирадянськими.
Перший блок – це твори з радянськими «ідейними вкрапленнями», які все ж мали нерадянський характер. До них, зокрема, можна віднести й воєнну лірику Бориса Тена. У ній практично немає радянського воєнного пафосу, зате є любов до рідної землі. Навіть у одному з «найбільш радянських» вірші Бориса Тена, який належить до цього циклу, «За землю наших прадідів святу…» ідея захисту Вітчизни (не обов’язково в розумінні соціалістичної) стоїть на першому місці.
Або ось, рядки із здавалося б, «ідейного» вірша з «колгоспного життя»:
Дзвонистим гомоном вирує над селом Золотосяйний день колгоспного врожаю. Невтомний труд свій дар країні виряджає, Щедротне літо б’є народові чолом. За урочистим всі зібралися столом Величні славити діла свойого краю, Під липою оркестр лункоголосий грає, Рукам натрудженим співаючи псалом. Годиться й погулять, бо урожай багатий, Бо всі заможні тут...9 Якщо відкинути з твору «колгоспний флер» з відповідними стереотипами «заможності», отримаємо своєрідний гімн сільським трудівникам, які відзначаються сердечною гостинністю й ладні щедротно вділити від своїх набутків. А слова «співаючи псалом» взагалі не вписуються в «колгоспний дискурс», нагадуючи про релігійні традиції українців. Адже Псалтир – одна з найбільш поширених релігійних книг в Україн, яка в давніші часи служила своєрідним підручником для навчання дітей.
Є в цьому творі й гімн традиційній українській гостинності. До речі, дім Хомичевських був відкритий численним гостям. У різних спогадах про Бориса Тена йдеться про те, що і він, і його дружина Нара Леонтівна приймали та поселяли у себе гостей. При цьому чимало часу дружина господаря проводила на кухні, готуючи смачні страви.
Або ось ще один вірш, в якому йдеться про любов автора до своєї Батьківщини:
Різьблений з каменю, копалень рудних ритий, Видзвонюй лунами, сонете пломінкий, Про славу наших днів і дерзновенних дій, Про мужні подвиги і мрії гордовиті. Хай радістю буя наш люд талановитий, Хай величаються в поезії лункій Труди і прагнення, борня і супокій, Розквітлі зорями безсмертні заповіти. Й мої мелодії, хоча й не голосні, А людям їх нести так любо і мені, Мов птахові співать в прозорій голубіні. Бо й я також є син своєї Батьківщини, І все, що маю я – і думи, і пісні, – Від неї я придбав і їй вертаю нині10. Цей вірш ніби з подвійним дном. Його можна прочитати в радянському дусі. Але можливе прочитання і в дусі нерадянському.
Другий блок – найбільший. Це твори нейтрального характеру. Хоча ця нейтральність часом не така вже й нейтральна.
“Споконвіків пророки і владики Навкруг віщали голосом гучним, Що істина відома тільки їм”. Письменники і час · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
До них можна віднести численні переклади творів світової класики. Твори, в яких йдеться про знані постаті культури української, зокрема про письменників Івана Франка, Лесю Українку, композиторів Миколу Лисенка та Миколу Леонтовича, про здобутки давньої української культури тощо. Це також пейзажна, інтимна, навіть філософська лірика. Ось, наприклад, один вірш, що містить і філософські роздуми, й водночас виражає певні розчарування автора:
Бувають люди – їм потрібні друзі, Щоб лиш допомогли їм досягти Якоїсь велемовної мети, Щоб вабить на яскравім виднокрузі. А як спіткнеться друг той у напрузі, Товаришам не стелячи мости, Пробачення йому вже не знайти, Лиш камінь осуду він прийме в тузі. Немовби вихор буйний налетить – І все, що доброго було між ними, Все перекреслиться в єдину мить. Якби усі отак серцями злими Все нищили, що доброго росте, Було б життя порожнє і пусте11. Ми не знаємо, що наштовхнуло Бориса Тена на написання такого вірша. Можливо, хтось його розчарував із колишніх друзів. Однак це розчарування породило цікавий сонет.
Варто навести один «абсолютно нейтральний» вірш, який називається «Айстри»:
Слідами спадаючих зоряних див В саду зорецвітні я айстри садив, І ранішні роси в намиста збирав З квіток запашних і некошених трав. Оманливе сонце над ними зійшло, І квітло надіями кожне стебло, І тішились айстри, що їм восени Даровано щастя ясної весни. Та з півночі перший зухвалий вітрець Їх пишне убрання зв’ялив унівець… І сльози холодні удень і вночі Над ними ронили байдужі дощі… І думали айстри – йде туга німа, І думали айстри – надії нема, Й тепла їм не бачити… А віддаля Давно зеленіли озимі поля12. Вірш, здавалося, цілком аполітичний,
такий собі естетизм, любування прекрасним. Якби не одне але… Вірш має підзаголовок «на мотив О. Олеся». Тож за пісню «Айстри» на слова поета-емігранта О. Олеся Борис Тен з дружиною втратили роботу в Житомирському музичному училищі.
Можна виділити ще окремий третій блок творів письменника, куди ввійшли твори релігійного характеру, які він публікував у 20-их роках. До нас їх дійшло небагато. Можливо, таких творів було більше. Але вони не зберіглися. Хоча після арешту у 1930-му році за свою релігійну діяльність Борис Тен відмовився від написання таких творів. Правда, міг «ненароком» зробити релігійну вставку, як це ми бачили у вірші «Дзвонистим гомоном вирує над селом…»
Нарешті четвертий блок становлять твори, котрі можна потрактувати як антирадянські, принаймні як такі, що йшли в розріз із комуністичною ідеологією. Деякі з них на позір виглядають наче як лояльні щодо радянської влади. Ось один з них:
Ми горді тим, що ми – русини, Народній правді вірні всі, Сини великої Вкраїни, В віках славетної Русі. Своя у кожного є доля, У муках роджена судьба – Благословенна вільна воля Чи шлях презренного раба. І кожен варт своєї долі – Чи то людина, чи народ: В одного плазування кволі, А в іншого – орлиний льот13. Нині ідеї цього вірша для українців є зрозумілими й прийнятними. Для них майже стало аксіомою те, що вони є прямими нащадками Русі. До того ж в умовах нинішньої російсько-української війни знову звучать актуально слова про «в муках рожденну судьбу», про відмову від шляху «презренного раба» й про «орлиний льот». Цей вірш можна сприймати як передбачення. Насправді ж Борис Тен у ньому виразив «ген волелюбності» українців.
Цікаво інше. В часи написання вірша в радянській Україні про те, що українці – нащадки Русі, не говорилося. Ця ідея свого часу була розвинута й утверджена в українській історіографії Михайлом Грушевським. Борис Тен, звісно, про це знав. Однак в умовах радянських реалій «єдино правильною» стала концепція давньоруської народності, яка начебто дала початок російському, українському й білоруському народам. Причому першість у ній відводилася росіянам. Саме вони розглядалися як прямі спадкоємці Русі. Вивчення історії Русі в срср здійснювали переважно в наукових інституціях росії. В Україні такі студії довгий час не віталися й маргіналізувалися.
У наведеному вірші Борис Тен, як бачимо, утверджує інший підхід, не той, який панував у срср. Він начебто не веде полеміку з радянськими істориками. А з допомогою художніх засобів утверджує неприйнятну для них думку, що українці, а не росіяни чи білоруси, є нащадками Русі і що саме для них притаманна «вільна воля». Взагалі Борис Тен не раз апелював до давньоруського спадку, щоправда, часто натяками. Ось, наприклад:
Споконвіків у темряві і скрусі – Таїлася погрозливо німа Незламна міць народна, – так дріма В заметах бір, мов велет темно-русий14. Зрештою, показово також, що Борис
Тен назвав свого єдиного сина не Василем, а Васильком – у давньоруській манері.
У Бориса Тена є також чудовий антисталінський вірш, твір, що став реакцію на розвінчання в срср «культу особи». Митець, якому довелося спізнати на собі «принади» цього «культу», показував атмосферу часів сталінізму й не без критичності сприймав його «розвінчання»:
В дні пам’ятні суворої доби, Коли кумир, карбований зі сталі, Над нами височів на п’єдесталі І від прославлень пухли в нас лоби, – Під гомін трудової боротьби Ті – сліпо вірячи, рукоплескали, Ті – мовчки лиш зубами скреготали, Ці ж плазували нетрями ганьби. У твані наклепів, олжі й сваволі Щаблі кар’єри ставили вони На горі і сльозах, біді й недолі. Тепер – по перенесенні труни – Готові поклястись, що культ особи Уже тоді їм був не до вподоби15. Є в Бориса Тена вірш, який езоповою мовою говорить про фальшивість радянської ідеології, котра потрібна лише для ствердження влади певних людей. Цей вірш опублікували за життя автора в журналі «Ранок». Цензори не знайшли в ньому чогось недозволеного. Але вдумливий читач міг зрозуміти про що йдеться.
Споконвіків пророки і владики Навкруг віщали голосом гучним, Що істина відома тільки їм, Що їх не слухати – то гріх великий. І знову проливались крові ріки За непокору праведникам тим, І на невірних знову падав грім, Лунали зойки караних і крики. Минали й далі роки і віки, Й вогнем-мечем нові царі й божки Нових провіщень стверджували владу. І кожен запевняв, що лиш йому Дано осяять попередню тьму Закляттями новітнього обряду16. Завдячуючи своїй філософічності, це
«вічний вірш». Однак у ньому проглядаються радянські реалії, хоча автор, здавалося б, вдається до релігійної термінології (пророк, гріх, обряд). Так, спочатку йдеться про пророків та владик, котрі вважали, що лише вони стверджують істину. Чи не є це прозорим натяком на вчення марксизмуленінізму, яке всіляко культивувалося й возвеличувалося за часів радянської влади? Його подавали як пророче, оскільки воно передбачало побудову комунізму.
Автор спеціально наголошує: «пророки і владики» вважали, що не слухати, не сприймати їхнє вчення – гріх великий. Тут так і напрошується думка про переслідування інакодумців у радянські часи, про «зойки караних і крики», про пролиття рік крові, що відбувалося у часи сталінських репресій. Саме так, апелюючи до «нових провіщень», стверджувалася влада радянської номенклатури.
…І кінцеві слова вірша про «закляття нового обряду». Радянська влада намагалася з допомогою примусу утвердити «новий спосіб життя», в т. ч. й нові обряди, які мали замінити старі, релігійні. З насадженням цих нових обрядів Борису Тену, як працівнику в сфері культури, не раз доводилося мати справу. Не важко здогадатися, яку це викликало в нього реакцію. Адже він, незважаючи на відречення від священства, до кінця днів залишався релігійною людиною. Вдома в нього постійно горіла лампадка перед двома іконками.
Ще один аспект творчості Бориса
Тена – боротьба за українську мову. У післявоєнний період, за винятком хіба що короткого проміжку «відлиги», в радянській Україні здійснювалася політика «повзучої русифікації». Останній намагався протистояти Борис Тен. Його блискучі переклади українською мовою світової класики – один із засобів такого протистояння.
У статті «Думки на нараді» письменник наполягав на культивуванні української мови, на потребі досконало володіти нею:
«Навряд чи можна навести приклад,
коли б росіянин, розмовляючи з росіянином, не міг би до кінця висловити хоча би найскладнішу думку засобами самої лише російської мови. А у нас навіть на нараді українських перекладачів не всі вкладались з своїми думками водну лише українську мову. І це навіть не тому, що думка, так би мовити, переливалася через вінця, а тому, що володіння українською мовою, цією основною зброєю українського перекладача, не настільки у нас досконале, щоб усі свої думки викладати тільки цією мовою.
Нашу щоденну російську, далеко не бездоганну мову деякі московські друзі називають мало-російською, тобто не цілком російською. Так само й українську мову багатьох наших перекладачів можна назвати мало-українською, не зовсім українською. Прикладів цього було тут наведено дуже багато»17.
На жаль, і сьогодні ці міркування про
«щоденну російську» мову багатьох українців, яка насправді є мало-російською, й про русифіковану українську мову, чи то мало-українську, звучить актуально.
Або ось один вірш, написаний Борисом Теном «у шухляду»:
Хочеш знать, які тепер умови Для культури нашої та мови? Що ж, давно вже утисків нема, Та вона не здужає сама. Зовсім зникла з фабрик та заводів, Бо ж ніхто її там не заводив. І зникає з міст і городів, Щоб ніхто на ній не говорив18. Бориса Тена боліло те, що в столиці України Києві, де йому доводилося часто бувати, нечасто звучала українська мова. Він писав із гіркою іронією:
Колись жили собі кияни, І лиш один був «Киевлянин», А от тепер – куди не глянь – Не полічити «киевлян»19. Тут варто зробити деякі пояснення.
Поет говорив про газету «Киевлянин», яка мала консервативно-імперське й українофобське спрямування та виходила російською мовою з 1864 по 1919 роки. І ось, мовляв, тепер жителі української столиці стали такими ж русофілами, як колишній «Киевлянин».
В одному із «шухлядних віршів», датованим 1967 роком, Борис Тен іронічно відгукувався про «добровільну русифікацію»:
В нас примусу ніякого немає, І мову кожен вільно вибирає.
Нехай сильніша слабшу витісняє, А та… а та нехай собі як знає20. У той час закінчувалася «відлига» й починалися переслідування дисидентів, які захищали права української мови та культури. В період т. зв. «застою», почав набувати поширення в радянській Україні погляд, ніби людина, яка принципово спілкується українською мовою й відстоює українську культуру (а до таких належав Борис Тен), є націоналістом. Для керівників срср, які творили «нову спільність людей радянський народ», україномовна Україна не була потрібна. Вони потребували російськомовної України.
Навіть сьогодні його вірші не позбавлені актуальності. Довготривала русифікація України давала й дає про себе знати. Саме вона стала одним із приводів російської агресії в Україну. Адже нинішнє російське керівництво виправдовує свої агресивні дії саме захистом «російськомовного населення». путіна й путіністів, звісно, влаштовувала б «справжня «Украина», про яку іронічно відгукувався Борис Тен, власне, «Украина», в якій би панувала російська мова та насаджувалася російська культура.
Аналізуючи творчість Бориса Тена
(як «офіційну», так і неофіційну й «підпільну»), можемо констатувати, що його не варто трактувати як радянського письменника. Навіть у творах, призначених для друку, автор, звертаючись до езопової мови, намагався утверджувати ідеї, що йшли всупереч комуністичній ідеології. І це йому вдавалося. А ще більш нерадянські настрої й ідеї знайшли вираження в його «шухлядних» творах.
З книги Петра Кралюка «Борис Тен»
(Харків: Фоліо, 2025)
Цитовані джерела 1. Див. : Кралюк П. М. УПЦ (Московського патріархату). Троянські коні «русского міра» https://www.radiosvoboda.org/a/27722841.html
2. Борис Тен. Схиляйте нижче, прапори червлені… Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 49.
3. Борис Тен. Ой не стеліться, тумани… Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 48.
4. Борис Тен. Великий концерт. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 52.
5. Борис Тен. Священний обов’язок кожного. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 165-168.
6. Там само. С. 166. 7. Там само. 8. Шевчук В. Велика людина з Житомира. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 262.
9. Дзвонистим гомоном вирує над селом. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 45.
10. Борис Тен. Різьблений з каменю, копалень рудних ритий. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 51.
11. Борис Тен. Бувають люди – їм потрібні друзі… Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 45.
12. Борис Тен. Айстри. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 42.
13. Борис Тен. Ми горді тим, що ми – русини… Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 43.
14. Борис Тен. Спокон віків у темряві і скрусі… Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 44.
15. Борис Тен В дні пам’ятні суворої доби… Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 39.
16. Борис Тен. Споконвіків пророки і владики… Ранок. Київ, 1982. № 1. С. 6-7.
17. Борис Тен. Думки на нараді. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 58-59.
18. Авжеж. Житомир, 1997. Ч. 37. С. 12. 19. Там само. 20. Там само.
“Кримський отримав Лесиного листа · як обнадійливий символ майбутньої між ними дружби”. Національна еліта 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗ Леонід МУЖУК
19 листопада 1895 р. Леся Українка написала свій перший лист до Агатангела Кримського. Цим первинним фактом зав’язався документальний сюжет розлогої драматичної історії про культурні взаємини та людські стосунки між ними.
Отже, коли Кримський одержав Лесиного листа, обом виповнилося по 24 роки. До цього конкретного моменту (появи Лесиного листа) в житті кожного з них склалася певна Передісторія, сповнена незабутніми для них подіями або важливими для обох справами. Утому першому листі йшлося про одну з таких справ – організацію посмертного видання творів Михайла Драгоманова. Драгоманов помер улітку, а восени Леся звернулася до Кримського ось цими словами: «Шановний добродію! Або краще, Незнайомий дорогий товаришу! Не здивуйте, що я, непрошена, озиваюся до Вас».
Як бачимо, контакт ініціювала Леся.
До того ж привід, яким вона потурбувала Кримського (пам’ять про Драгоманова), позначений особливими перипетіями в біографії Кримського. Бо за кілька років перед тим, ще при житті Драгоманова, Кримський опублікував у галицькому журналі «Правда» «свої замітки» щодо критики суспільно-політичних поглядів Михайла Драгоманова Це окрема складна біографічна пригода. Хоч вона і минула, але залишилася болючою для Кримського, бо обпекла йому душу надто заплутаним вузлом гострих зовнішніх і внутрішніх конфліктів. Тому з особливим чуттям, очевидно, вчитувався Кримський у наступні слова: «Мені хотілось висловити Вам, як глибоко пройняв нас (мене і мою дядину Драгоманову) той щирий, повний глибокої туги лист, що Ви писали Павликові, довідавшись про смерть мого дядька. Справді, багато тоді було листів співчуття щирих, хороших листів, але такого, як Ваш, не було, се, власне, наче рідний син писав про втрату рідного батька».
Ймовірно, саме в цьому місці тексту
Лесиного листа Кримському знадобилася коротка психологічна пауза. Адже почута правда, яку констатувала Леся, спричинила йому, мабуть, такий емоційний струс, що оговтатися від спогадів міг би аж тоді, коли прочитав Лесине пояснення про те, як той його лист потрапив до дружини Драгоманова: «Дядина просила Павлика вислати їй автограф, здається він і тепер у неї. Ми читали той лист у Болгарії, але враження від нього у мене живе й досі. Сім’я дядькова (…) казала, що такі листи потішають, наскільки се можливо, у такій тузі».
Документальний факт, який тут щиро описала Леся, ясна річ, накрив Кримського важкими спогадами. Драматичний перебіг полеміки з живим ще тоді Драгомановим – це гіркий для Кримського урок, який він усвідомив. Але вже після того, на жаль, як Павлик публічно, а Франко листом вказали Кримському на прикру помилку. А своїми контактами і Франка, і Павлика молодий Кримський дуже дорожив. Як молодий поет, прозаїк, перекладач, літературознавець та мовознавець мав виняткову Франкову прихильність та широку ділову підтримку Павлика у вирішенні багатьох нагальних справ, зокрема, публікації своїх творів та купівлю українських книжок і галицької періодики й пересилку тої літератури у Москву, де Кримський тоді навчався у Лазаревському інституті східних мов.
Та й взагалі – немисленою була б для нього ситуація, щоб випасти з невеликого, але надто авторитетного кола східноукраїнської автури, де видавалися Коцюбинський, Грінченко, Леся Українка та інші українські письменники. Адже українська література без жорстоких цензурних утисків могла друкуватися лише в Галичині, за австрійським кордоном, бо в Росії московський деспотизм нещадною забороною української мови руйнував будь-які видавничі українські надії. А Кримський свої плани вибудовував, як він писав своєму вчителю з Колегії Галагана Павлу Житецькому, орієнтуючись виключно «на українську справу».
*** Яким насправді складним був процес культурного обміну поміж українцями, розмежованими імперськими кордонами, наведу приклад, який стосується обох: і Лесі, і Кримського. Цей факт відбувся за два роки до Лесиного першого лист.
У квітні 1893 р., надіславши Михайлу Павлику гроші, Кримський пише, щоб Павлик йому купив «Книгу пісень» Гейне в перекладі Лесі Українки та Стависького. Далі цитую текст листа Кримського: «…либонь, доведеться Вам виписати зо Львова та й вислати мені в конверті (рекомендовано)... Ціни «Книги пісень» я не знаю точно, не знаю так само, скільки коштуватиме пересилка її зо Львова до Коломиї та з Коломиї сюди…». За цими поштовими деталями видно, як неймовірно важко рухалася та «українська справа». Але й бачимо на цьому прикладі які інтереси об’єднували героїв цієї розвідки. А головне, з яким нетерпінням Кримський чекав на своє замовлення – «Книгу пісень» Гейне у перекладі Лесі Українки. Звісно, Кримський захоплювався творчістю Генріха Гейне, згодом й сам перекладатиме поезію з «Книги пісень», проте тоді просто хотів бачити й чути Лесин переклад. Бо знав її уже як поетесу. Чув її проникливе слово й розумів усі її інтонації та поділяв ідеї. А особливо ту найголовнішу, яка спонукала Ларису Косач на її конкретний антиімперський, а точніше антимосковський вчинок. Хто-хто, а Кримський, він жив у Москві, яку називав «чужиною» – найглибше усвідомив, що Леся не помилилася з історичним вибором свого поетичного імені. І про це теж трохи згодом.
Але перед тим, як повернутися до справи Драгоманова, – мікро епізод з біографії Кримського.
Цей історичний факт мені засвітився давно, у мої студентські роки. В Рукописному відділі колишньої Публічної бібліотеки АН УРСР я натрапив на чіткий каліграфічний запис, виведений 26 липня 1890 року рукою Кримського у записній книжці: «Не зраджу я тебе, Україно, твій я навіки». У свої дев’ятнадцять років Кримський склав для самого себе присягу. Мить, коли я, теж дев’ятнадцятирічний, тримав у своїх руках його записну книжку, пам’ятаю досі. Даруйте за ліричний відступ, але мовив тут лише про справжнє відчуття того, що означало для Кримського поняття «українська справа».
Нарешті переходимо до полеміки з
Драгомановим.
***
Забігаючи наперед, скажу, що ровесниця Кримського Леся Українка вбачала у тих заплутаних полемічних перипетіях абсолютно трагічний для Кримського характер. Тримаючи тоді в руках першого листа від Лесі, Кримський ще не знав, що вона, Леся, незадовго до смерті Драгоманова, з приводу тої його полеміки висловила дуже конкретну й коротку думку в листі до свого дядька: «З’їли хлопця, схрупали з душею!». Так охарактеризувала вона наслідки співпраці Кримського з редакцією журналу «Правда». А сам Драгоманов, письмово звертаючись до співробітників журналу із питаннями різного характеру, висловив також коротке міркування щодо «московського дописувача «Правди», тобто Кримського, зауваживши, що Кримський, мовляв, «являє собою людину щиру, тільки дуже зле поінформовану». Безперечно, Кримський, був вдячний Драгоманову за тактовну форму зауваження.
Щасливий фінал історії з полемікою
Кримському забезпечив Іван Франко. А було так: листом з Москви Кримський попросив Франка віднести в редакцію журналу «Правда» нову статтю, але вже з протилежними судженнями Кримського про оцінку суспільних поглядів Драгоманова. Згодом Кримський пояснював, що вдався до такої «режисури», аби Франко першим довідався, що Кримський кардинально змінив свій погляд щодо політичних поглядів Драгоманова. Франко тоді мужньо виконав прохання Кримського. Особисто відвідав «Правду», друкований орган партії «народовців», яка гостро критикувала політику радикальної партії, очолювану Франком. У листі, від 2.11.1891 року, Кримський зізнається Франку: «Мені аж соромно згадати, як я тоді, боячись стати «зрадником» (має на увазі українську справу- Л. М.), кинувся до писання статей в «Правду», як кидався на Драгоманова, на Ваш часопис!». І узагальнює : «…Я не чинив помилок з розмислом: «Якщо я помилявся коли, то помилявся я чесно», – скажу я словами Панаса Мирного».
Франкове листування впливало на формування світоглядних позиції молодого Кримського. На розлогі листи Франко не шкодував для Кримського часу. Один з таких Франкових листів став дороговказом для майбутнього вченого й поета (цитата довга, але вся варта нашої зосередженої уваги): «Не знаю, чи не покажеться Вам невмісним і те, що я скажу, але я скажу це тільки для того, що щиро поважаю Ваш письменницький талант, і для того кличу до Вас: залишіть на якийсь час політику, поки докладніше не пізнаєте людей і обставин, поки не розчовпуєте того, що твориться поза кулісами, на котрих намальовані всякі «народні святощі». Пишу се Вам як чоловік, котрий на своїм віку наробив дурниць і помилок, власне через те, що, не спитавши броду, кидався у воду і тільки пізніше переконувався, що се не вода, а просто калюжа. Для сього смію радити Вам: пишіть вірші, перекладайте Гафіза , Сааді і кого хочете, – сим Ви здобудите собі ім’я і пошану в літературі». Кримський, як відомо, дослухався до цих слів. Але до того ще має збігти чимало часу.
*** А поки осмислимо психологічно тяжку для Кримського правду, що обпекла йому душу, коли отримав Лесиного листа як обнадійливий символ майбутньої між ними дружби. Ясна річ, Кримський розумів, що про його полемічні стосунки з Драгомановим Леся не тільки все знала, а й обговорювала цю ситуацію зі своїм рідним дядьком. У листі до Драгоманова Леся зауважує, що «народовці» призвели ( далі її слова) «дуже талановитого поета, що колись писав дуже порядні ліричні та гумористичні вірші до того, що він тепер римує вузькоциклоп’ячі тенденції і по горобцях з гармат стріляє». На щастя, Кримський з його вразливим характером тоді не знав про цього Лесиного листа до Драгоманова.
На цей час Кримський не тільки поділяв Лесині суспільні погляди, а й сам намагався жити за імперативами її маніфесту боротьби за людську й національну гідність – «Contra spem spero!». Обоє вірили в Україну. Леся – завдяки родовому корінню Косачів й Драгоманових. Успадкувала особливий вплив матері – Олени Пчілки та свого рідного дядька, материного брата Михайла. Драгоманов, як бачимо, мав теж незабутній вплив і на Лесиного ровесника Кримського.
*** А тепер перейдемо до головної суті першого Лесиного листа до Кримського.
Обумовивши не прості тогочасні українські видавничі проблеми, Леся повідомляє Кримському про організаційні клопоти з виданням творів Драгоманова. Насамперед йдеться про упорядкування, ймовірних видавців та пошук на те коштів. І радиться з Кримським як практичніше організувати цю справу, оскільки наукова спадщина небіжчика розпорошена по закордонню і є непростою з огляду на цензурні вимоги. Леся обумовлює два різні варіанти, проте обидва зводить до одного висновку: «…краще, якби ми могли провадити се діло зовсім самі, без помочі галицьких рук, бо ...», – і не закінчила фразу, уточнивши обірвану думку так: «…на сей раз, нехай обійдеться без пояснення причин. І взагалі, якби ми могли і за кордоном послугуватися «своїми» , а не «чужими» руками, то було б найкраще. Хотілося б з Вами докладніше поговорити на сю тему, та нехай, може, колись потім. Я то ще не знаю, чи до мислі Вам оце листування зо мною. У всякім разі, товаришу, вірте моїй найщирішій повазі і прихильності до Вас. Л. Косач». А нижче – в дужках дописала: «Леся Українка – якщо, може, Вам се більше відоме ймення».
Нібито формальне уточнення, проте ця дописка спонукає до подальших роздумів над листом. Тож що означало для Кримського оте її, як вона сказала, «ймення»? За рік до цього Лесиного листа вийшла в світ перша її збірка поезій «На крилах пісень», видана за австрійським кордоном, у Галичині. На титульній обкладинці книжки вже те «ймення» яскраво світилося. Леся ще й раніше підписувала окремі свої поезії цим «йменням», тому Кримський ясно розумів справжню перспективу цього знакового для українців імені. А по з’яві її першої книжки «На крилах пісень» переконався: Леся Українка сміливо заходила в історію української літератури як велика українка. Принаймні, тодішньому Кримському це було очевидним.
Чому не важко погодитися з таким припущенням? Бо Кримський тоді ґрунтовно досліджував світовий літературний процес. Вивчав історію європейської культури й поглиблено досліджував проблематику сходознавства в контексті україністики. Опанував кілька десятків чужих мов, аби здобути безпосередній прямий доступ до оригіналів світової класики. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, сходознавець, вчений-компаративіст, який широко почав застосовувати свої знання у комплексному порівняльному дослідженні текстів на ґрунті мовознавства, зокрема, в своїх наукових розвідках з історії української мови. Прислухавсь до поради Франка, свідомо уникнувши «політики», Кримський набув виняткові наукові знання
13 Національна еліта · “Кримський усім серцем відчував силу краси Лесиного таланту. Він мав винятковий інтерес до її творчості”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
та унікальний культурний досвід. Як надійний та рівноправний друг у стосунках з Франком, Кримський продовжував співпрацю з ним. А Франко щиро й далі постійно заохочував його до творчої праці, навертав Кримського до найцікавішої тематики творів світової літератури. Франко охоче брав на себе всякий видавничий клопіт, коли треба було публікувати переклади Кримського. Робив зауваження, давав конкретні настанови, зрештою, ділився думками про якого-небудь із східних поетів, з творчістю яких Франко знайомився в німецьких перекладах. Чому так наполегливо наголошую на значенні творчих уроків Франка для Кримського? Бо все, щойно тут констатоване, як результативний творчий наслідок дружби Кримського з Франком, ми побачимо в аналогічному варіанті – у стосунках Лесі з Кримським. Як Франко для Кримського, так само буде самовіддано сприяти Кримський творчому процесу Лесі Українки. Він консультуватиме, коли виникатиме в Лесі потреба щось уточнити чи знайти якісь певні історичні деталі. Леся завжди прислухалася до його поради щодо поглиблення авторського задуму, наповнення драматичного твору правдивим першоджерельним матеріалом, характерним для історичної епохи.
У таких консультаціях Кримський був незамінимим для неї помічником. Водному з листів до Кримського Леся з цього приводу застосувала навіть само іронію: «…Світові теми беру, а АВС не знаю: як треба казати по-іспанськи: ДолОрес чи ДолорЕс (іспанське жіноче ім’я)…Чи називають «донна» себто «донья» і дівчат, чи тільки заміжніх? От Ви, напевне, усе це знаєте, а я – «необразована»! Зрештою, се й не дивно – я самоук, а Ви професор, і я впевняю себе, що мені не сором».
«Камінний господар», «В катакомбах»
та інші Лесині драматичні твори – обігріті зацікавленою увагою Кримського. Кримський усім серцем своїм відчував силу краси Лесиного таланту.
Він мав винятковий інтерес до Лесиної творчості.
*** Життя Лесі Українки було для Кримського прикладом подвигу. Може, через те вони й зріднилися так близько, тому що їхні долі були дуже схожими. Поетеса називала Кримського побратимом, присвятивши одну з найкращих своїх драматичних поем «В катакомбах», задум якої виник під впливом листів Кримського.
Він став для Лесі Українки товаришем, про якого вона часто казала: «Добрий та уважний друг, що вміє шанувати і моїх приятелів і мою приязнь».
За весь час їхнього знайомства їм тільки раз пощастило провести кілька днів разом. Це було восени 1903 року на Кавказі, де «Лесі треба було лікуватись», куди разом з нею поїхав також і Кримський. Те коротеньке спільне перебування на Кавказі ще дужче зміцнило їхню дружбу. А в Кримського воно залишило в душі глибокий слід на все життя… В тому не сумніваєшся, коли бачиш, як до нині живуть у їхній епістолярній спадщині неприховані взаємні глибокі почуття між ними та їхнє спільне почуття до справи, яка єднала їх зусилля та якій вони себе присвятили.
Наведу фрагмент Лесиного листа
(9 лютого 1906 р. Київ). Зауважмо на психологічно витончений самоаналіз власного вчинку і те, як Леся досягнула мети, щоб висловити утаємничену правду: «Я було написала до Вас тоді, як за вами тільки що зачинилися наші двері, а потім роздумала посилати того листа і знищила його, а шкода – я б його тепер послала». Думаю, це блискуча епістолярна сцена. Але яка драматургія цього факту? Чого Леся знищила те, за чим невдовзі так шкодує? Стає ясно з наступної фрази: «Зрештою, частину його (тобто листа – Л.М.) Ви самі тепер написали, – так, справді, Ви зовсім повторили мою думку (і навіть декотрі слова) про оцю останню зустріч, дарма, що не читали мого листа». Звичайно ж, ключові тут слова «зустріч» і «думка». А між рядками – почуття…
*** А ось фрагмент з іншого київського листа, де Леся уявляє можливу зустріч, як велику для неї подію: «… хотіла Вам сказати, що я ще тут і, може, Ви застанете мене, їдучи в Москву, якщо вступите до нашої хати… Тоді я, може, б «демонструвала» Вам «Кассандру», хоч і не зовсім викінчену, якщо Ви здатні терпіти таку «лектрису», як я, бо ся нещасна пророчиця і досі має такий вигляд, немов тільки що вихопилася з Троянської руїни, так що рідна мати її може завити собакою над розшарпаним станом своєї безталанної дочки».
Поетеса завжди згадувала їхні зустрічі не без хвилювання. По кількох роках, у листі, зізналася Кримському: «Я чогось часто згадую ті хвилини на двірці, як Ви виїздили…» – писала вона, і, обірвавши думку, поспіхом закінчила: «Ну пишім одно одному із чужини на чужину».
Але мине ще півдесятка років, і вона знову повернеться до цієї розмови: «Ваші слова на Тіфліському пероні я добре чула і думала: “Навіщо ся щира людина отак мучить себе самохіть?” Яй тепер не тямлю, що саме заважало нам тоді частіше та довше бачитись?» Ів кінці цього листа вона просить «свого побратима», аби він знайшов час на те, щоб завітати до неї, «власне приїхати, а не прожогом заскочити, як то звичайне». Але тут же сумнівається: «От я запрошую Вас у гостину, а чи одміряно мені стільки життя. Щоб я могла дочекатися такого святонька?»
Того «святонька» вона не дочекалась.
І найголовнішою причиною того, що вони більше не зустрілися, було, очевидно, те, що в обох… просто не було на ту зустріч часу…
Недужа поетеса кожну секунду свого короткого життя віддавала поезії та драматичним творам. І неймовірно раділа, що має чим похвалитися Кримському: «…«Лісову пісню» мою Ви, либонь, уже читали. Я маю за неї багато компліментів, як ще ні за яку іншу річ не мала. Чи-то значить, що вона чогось варта, чи тільки, що вона «доступна», – не знаю. Чую, хочуть її ставити на сцені, але що з неї там вийде?.. Либонь, про те краще не думати».
Найвищі емоції, які здобувала у виснажливій творчій праці, адресувала йому без жодних застережень, бо довіряла: «.. оце позавчора скінчила почату вже по великодню нову річ, але яку!.. Боже, прости мене і помилуй! Я написала «Дон Жуана»!.. Отого - таки самого, «всесвітнього і світового», не давши йому навіть ніякого псевдоніма. Правда, драма (знов-таки драма) зветься «Камінний господар».
Поділившись з Кримським радістю від реалізованої по-філософськи складної ідеї, повідомляє йому головну обставину: «Тільки про се ще ніхто з моїх знайомих не знає, крім Вас, і я прошу Вас НІКОМУ про се не казати, поки сей «Камінний господар» не вийде в друку. Нехай се буде «сюрприз» читачам і критикам. Ви бачите, я почала «ганятися за ефектами» – чи не є це ознака упадку?».
Звісно, Кримський розумів, що саме в цей період Леся досягла свого творчого зеніту. Але не міг знати, яким буде коротким життєвий відрізок її зеніту.
Сам же Кримський з головою поринув у науку. Він майже зовсім не виходить із свого кабінету, уникає будьякого оточення, гарячково працює без відпочинку. Кількість його унікальних наукових досліджень сягає астрономічних чисел, з’являються ґрунтовні праці з арабістики й тюркології, написані мовами цих народів, а також українською та російською.
Одночасно працює й на ниві рідної науки, про його праці Леся відгукувалась такими словами: «Ви знаєте, я люблю Ваші наукові твори… Я люблю їх стиль, їх тон. Куди діваються Ваші нерви, як Ви пишете такі речі? Так наче Ви античний, врівноважений тілом і духом еллін, як пишете їх. Такий колорит я тільки на Акрополі бачила!»
упродовж століть упосліджували нашу рідну мову. Іван Франко, у Галичині, яка була тоді під Австро-Угорською імперією, скаже про високу силу творчого генія на ймення Леся Українка: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини».
Він любив надсилати їй свої книжки. А вона ними захоплювалася: «А за книжку велике спасибі – я люблю такі речі, невважаючи, а може, саме через те, що сама нічого подібного зложити не можу». Іноді, турбуючись про його очі, делікатно просила: «тільки мені спало на думку, чи не слід би Вам трохи залишити арабістику, для ощади очей, та взятися до якоїсь такої історії, що не вимагало б читання таких сліпучих матеріалів, як ті арабські».
Понад століття ця правда залишається актуальною. Але навіть Франко (і тільки тому, що той українець, який жив під австрійським, а не московським режимом ), навіть з його важким тюремним австрійським досвідом та природженою чутливістю до несприйняття будь-яких виявів деспотизму, не міг тоді відчути до кінця, яку невмирущу силу закодувала ця, як він сказав, «слабосила, хвора дівчина». Цим йменням Леся ознаменувала нам усім на всі часи відкриту форму боротьби за утвердження України в Україні. Закликала нас в усі часи чинити опір зухвалому нищенню українства.
Кримський пише статті до енциклопедій, де веде близькосхідні відділи. З-під його пера з’являються сотні рецензій та розвідок з питань зарубіжної літератури, які, хоч і малі обсягом, за змістом були значні й мали неабияке значення. Водночас він працює і на ниві рідної науки. Кримському належить одне з провідних місць серед українських фольклористів, дослід
P. S. Агатангел Кримський під своїми публікаціями іноді позначав адресу: Звенигородка в Київщині.
ників народної творчості, українського мовознавства та історії літератури, слов’янської філології тощо.
На той час чекісти його майже повістю знищили як вченого, а над живою душею продовжували глумитися. Миколу Левченка на допитах тортурами-таки не змусили, аби свідчив проти свого названого батька, що Кримський ворог народу. Тому Кримського не розстріляли на початку тридцятих. Коли розпочалася ІІ світова, арештанта Кримського вивезли із Звенигородки в Казахстан. У дорозі до страти вражає його людська мужність, з якою арештант Кримський виніс тортури на маршруті до концтабору. І вражаючим є також унікальний факт «чекістського милосердя»: Кримського живим викинули на купу мертвих заморожених трупів… Аби він не мучився голодом. Аби швидше настигла смерть, бо, мовляв, все одно доведеться туди викинути і довго чекати весни.. Аж поки розмерзниться земля, коли легше копати яму. Щоб усіх замучених політичних в’язнів нарешті, в одній могилі, разом поховати.
По смерті Лесі у долі Кримського пережиті ним події діляться на два етапи: український та радянський (правильно – совєцький). Межу між ними важко вловити. Українську революцію вчений не тільки підтримав, але й активно приєднався до боротьби за її перемогу. Він переїхав з Москви до України, де разом з В. Вернадським очолив Українську академію наук Української держави. Але вік Української держави був, як тепер знаємо, дуже короткий…
Присягу Україні Кримський не зрадив, хоч того вимагав московський режим, який повернувся в Україну і до Кримського став нещадним.
Про останні земні дні Кримського згадаємо за мить, але пізніше.
Настав час підсумку роздумів, що переслідували нас упродовж біографічної драми з моменту її зав’язки. У фіналі листа Кримський прочитав у дужках дописку: «Леся Українка – якщо, може, Вам се більше відоме ймення».
У Звенигородському музеї, де є мемо
Чи ми, сущі українці, бодай у чергову ріальна кімната Кримського, зберігається його посвідчення про орден «Червоного трудового прапора». А незадовго до арешту, у своїй автобіографії до Соцбезу, аргументуючи необхідність призначення пенсії, Кримський, соромливо описуючи своє важке матеріальне становище, вжив слово орденоносець, як головну ознаку своєї біографії. Де той його орден? Ніхто не скаже. А біографію ми щойно згадали.
річницю від дня народження Лариси Косач спроможні усвідомити історичну необхідність з’яви ймення – Леся Українка? Як на сучасному рівні розуміти, що означав Лесин історичний учинок тоді і яке він має для нас значення нині? У тодішній московській імперії, на українській землі, чужинці позбавили наш люд права називатися українцями, обзиваючи малоросами,
Пам'ятник Лесі Українці в тимчасово окупованій Ялті
“Балет вважається одним із · найвидатніших творів епохи романтизму”. Театр 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗ У Київській опері (Київському муніципальному академічному театрі опери та ба
Едуард ОВЧАРЕНКО
У легенді розповідається про дівчатвіл, які були зраджені їх нареченими і померли до весілля, а потім перетворилися на мстивих і безжальних духів. Хореографія Жана Кораллі, Жюля Перро та Маріуса Петіпа. Балет вважається одним із найвидатніших творів епохи романтизму.
– Ідея цієї постановки належить головній балетмейстерці нашого театру, народній артистці України Тетяні Боровик, – розповів Петро Качанов, директор – художній керівник Київської опери, заслужений працівник культури України. – Вона прийшла до мене і сказала: «Повернімо «Жізель» на нашу сцену». Звісно, у нас є фінансові обмеження, щоб випускати прем’єри. Але я підтримав цю ініціативу, і ми зробили все можливе, аби прем’єра відбулася у 2025-му.
Тетяна Василівна – професійна і відповідальна особистість. Мені з нею приємно працювати. Напевно, балет один із таких творчих цехів, що дуже хиткий у теперішніх умовах. Це тому, що балерин і артистів балету сьогодні потребує весь світ, всі оперні театри, утому числі національні. Треба віддати належне Тетяні Боровик, що вона як головна балетмейстерка, незважаючи на жодні перешкоди і ситуативні проблеми, що виникають під час повномасштабної війни, тримає балетну трупу у формі. Вона постійно її поповнює новими артистами. Я вважаю, що у нас досить професійна і конкурентна балетна трупа.
Як би не будо складно артистам нашого балету, але їм дуже приємно працювати у трупі театру, де є хороша і жива атмосфера. Але, з іншого боку, вони шукають можливість отримувати більшу зарплату. І це абсолютно природно. Прагну будь-яким чином їх підтримати. Намагаюся, якщо це можливо, давати надбавки, премії. Повторюся, на велике щастя у нас хороша і професійна трупа. І я вважаю, що вистава вийшла досить пристойна.
Щодо планів. Спершу ми планували випустити рок-оперу «Ісус Христос – суперзірка» у квітні-травні. Але проблема в тому, що на постановку всіх своїх прем’єрних вистав ми повинні самі заробляти кошти. У нас виник гастрольний тур Європою на два місяці, який починається 6 лютого. Сподіваємося під час цих гастролей заробити кошти на нову постановку. Тому, швидше за все, прем’єра відбудеться у червні на закриття театрального сезону.
Крім цього, плануємо у цьому сезоні постановку ще однієї класичної опери. Якщо все складеться, наші глядачі зовсім скоро дізнаються, якої саме.
У планах і постановка опери Юлія
Мейтуса «Ярослав Мудрий». Це має бути масштабна вистава. І я мрію, що її прем’єра відбудеться на Софійській площі і буде присвячена нашій Перемозі.
– Перше моє дитяче враження від балету «Жізель» – захоплення, – пригадала Тетяна Боровик, балетмейстерка-постановниця вистави, головна балетмейстерка театру, народна артистка України. – По телевізору відбувалося щось надзвичайно красиве – білі сукні, чудова музика. Вже тоді на підсвідомому рівні відчувала, що це щось надзвичайне. Згодом «Жізель» стала однією з моїх найулюбленіших вистав.
Попередню постановку балету «Жізель» у Київській опері зняли з репертуару десь п’ять років тому. Давно хотіла, щоб афішу нашого театру знову поповнила ця неймовірно красива, лірична і, разом з тим, драматична вистава. Для мене, як і для багатьох інших, це взірець романтичного балету.
Повернути «Жізель» в репертуар я запропонувала директору нашого театру Петру Качанову. Надзвичайно вдячна, що він підтримав мою ідею. Хвилювалися і він, і я, чи оволодіють наші молоді артисти таким матеріалом. Спираючись на відгуки тих, хто бачив виставу, я вважаю, що вони впоралися, і дуже цьому рада.
У роботі над виставою, як завжди,
спочатку вчили матеріал, потім відпрацьовували стилістику вистави. «Жізель» дуже цікава тим, що перша дія побутова, події відбуваються у селі. А друга – романтична, містична, показаний зовсім інший світ. І все це треба було обов’язково відтворити у рухах і передати настрій.
У першій дії, яка в основному складається з ігрових моментів, велику увагу приділяли мізансценам. Я хотіла, щоб не було награності, щоб усе було природно, динамічно, емоційно. Щоб глядач у залі проживав разом із артистами цю історію. Сама робота над виставою тривала з початку вересня до кінця листопада.
Серед виконавців головних партій у нашій виставі – молоді артисти Катерина Миклуха та Даниїл Пащук. Вони вже танцювали головні партії в «Жізелі». А друга пара – заслужена артистка України Оксана Бондаренко та Євген Логвиненко – мала щастя вперше звернутися до партій Жізелі і Альберта в цьому балеті.
Готуючись до прем’єри, ми відновили декорації, які були у минулій виставі. Їх створив відомий сценограф В’ячеслав Окунєв, який свого часу оформив багато вистав у Національній опері України.
Ескізи костюмів створила художниця нашого театру Марія Грабченко. Працювали з нею в тісному контакті над костюмами, щоб вони гармонійно поєдналися з декораціями, щоб відповідали стилю того часу. Я хотіла, щоб вистава відповідала стилістиці середини ХІХ століття, коли була вперше поставлена. Як на мене, все вийшло дуже вдало. Я задоволена тим, як виглядають костюми, вони пастельні, приємні для ока.
Перш за все, вдячна Петру Федоровичу, нашому директору, який у такий важкий час знаходить кошти. Він розуміє, що на сьогоднішній день мистецтво надзвичайно важливе для громадян нашої країни. Глядачі у театрі відволікаються від страшної реальності, наповнюються емоційно. Відчуваю це по собі. Коли вистава закінчується вдало, то виходиш із театру з таким наповненням, такою надією, що все буде добре, що добро переможе, і все у нашій країні відновиться. Ми сильні й інакше просто бути не може!
У нас був чудовий тандем з диригентом-постановником Сергієм Голубничим. Він прекрасно відчуває емоційне наповнення музики. Відчуває, як треба зіграти, підбирає темпи під кожного виконавця. Артист на сцені повністю залежить від диригента. Адже, як би ти не готувався, якщо незручний темп, або оркестр не дає емоційне наповнення, ти програв, ти не станцював так, як міг.
Велику роботу здійснили балетмейстери-репетитори Оксана Хамровська та заслужений артист України Костянтин Віновой. Сама я б не впоралася, бо матеріал чималий, непростий. Ми разом утрьох робили цю чудову справу.
У нас така професія, що робота над кожною виставою триває безкінечно. Будемо щось удосконалювати, поглиблювати емоційно та технічно, адже лише так життя вистави продовжується. Я впевнена, що цей балет буде жити. Він вже живе майже двісті років. У нашій версії теж поживе, дай Боже!
Ми завжди раді бачити повну глядацьку залу. Бо все, що ми робимо, кожен день нашої праці –заради глядача. Ми відчуваємо велике щастя, коли бачимо глядача наповненого красивими емоціями.
– Перше знайомство з балетом «Жізель» відбулося в дитинстві, саме тоді вперше побачила цю виставу, – пригадує Оксана Бондаренко, виконавиця партії Жізелі, заслужена артистка України. – А вже потім, коли навчалася у балетній школі, часто ходила на цей балет, і «Жізель» завжди на мене справляла незабутнє враження.
Звісно, хотіла танцювати у цьому балеті, як, напевне, і кожна дівчинка, яка вчиться цьому виду мистецтва. Зізнаюся, що немає такої балетної вистави, в якій би не хотілося станцювати.
Партію Жізелі мені запропонувала
Тетяна Василівна Боровик. Перше почуття було щастя, потім – страху. Переживаєш, вийде чи не вийде. Адже це один із найвідоміших балетів. І партія Жізелі надзвичайно складна – складна не лише за технікою, а й за своїм емоційним навантаженням. Я переконана, що артист балету повинен мати талант драматичного актора. Особливо важка в «Жізелі» в емоційному плані сцена божевілля, якою завершується перша дія. Вона забирає стільки сил, що не уявляєш, як перейдеш до другої дії. Всі свої ролі завжди пропускаю крізь себе. Моя героїня дуже любляча, ніжна. Вона не така, як усі, вона інша. Жізель дуже кохає Альберта, мабуть тому, що він також не такий, як усі. Саме це кохання – кохання жертовне – допомогло їй врятувати Альберта від смерті.
Наша вистава створювалася у пошуках. Пошук жестів, пошук емоцій, створення образу – на це пішло багато часу. Ми з партнером Євгеном Логвиненком під час роботи над виставою намагалися дотримуватися класичних канонів – правильного виконання балетної техніки, відшліфовували кожен рух і кожну позу. Ми уважно слухали поради і намагалися враховувати всі зауваження нашого балетмейстера та наших педагогів. Зізнаюся, що нам дуже допомагав гумор. Вважаю, що ми все зробили досить непогано.
Свого партнера Євгена Логвиненка я просто обожнюю. (Усміхається). Євген талановитий, розумний, глибокий, емпатичний. З ним дуже комфортно. Ми завжди намагаємося зробити так, щоб зручно було обом. І, знову ж таки, гумор. Якщо не виходила якась сцена, то ми сміялися, але потім все знаходили. Вважаю, що вийшов хороший тандем. Гадаю, що глядач нам вірить. Бажаю Євгену в його творчому житті ще багато провідних партій у нових виставах.
Наша робота над виставою «Жізель»
триватиме, бо робота артистів балету – це постійна праця над собою, адже досконалості немає меж.
Фото із сайту театру лету) відбулася прем’єра балету «Жізель» французького композитора Адольфа Адама, лібрето Анрі де Сен-Жоржа, Теофіля Готьє та Жана Кораллі за легендою, яку переказав Генріх Гейне.
“Слово – це зброя. Через поезію передаються ідеї та цінності, які є важливими для нації”. Пошта «СП» 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗ Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО «Просвіта»
Так називався районний конкурс читців сучасної воєнної поезії ім. Героя України Максима Ємця, проведений за ініціативи його родини — матері Надії Валентинівни, бабусі Марії Григорівни, дідуся Валентина Петровича Ємців.Його підтримали районна військова адміністрація та районна організація Національної спілки письменників України.
Конкурс мав на меті формування патріотизму засобами літературного слова, національної свідомості, ціннісного ставлення молодої людини до суспільства і держави, українського народу.
Максим Ємець — Герой України,
косів’янин, підполковник Збройних Сил України, старший офіцер підрозділу спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України, загинув 4 лютого 2025 року під час виконання бойових завдань на Покровському напрямку на Донеччині.
Проведенню конкурсу передувала кропітка, злагоджена підготовча робота.
Урочисте відкриття Конкурсу відбулося 18 листопада 2025 року в концертному залі Косівської школи мистецтв, де зібралися учнівська та студентська молодь краю, наставники-педагоги, батьки, представники відділів освіти територіальних громад району, Косівського фахового коледжу державного інституту декоративного мистецтва, Кутського професійного ліцею, Будинку культури і дозвілля Косівської міської ради, структурних підрозділів райдержадміністрації, рідні Героя України Максима Ємця.
Присутні у скорботі схилили голови перед світлою пам’яттю Максима і всіх полеглих, хвилиною мовчання вшанували тих, на чиїх плечах тримається наша незалежність, хто ціною власного життя виборює свободу для України.
Вікторія Колобейчук — ведуча заходу, ознайомила учасників та їхніх творчих наставників з умовами конкурсної програми та критеріями оцінювання конкурсантів.
Учасники 12-14 років змагалися в
Центрі дитячої творчості, 15-17 та 18- 20 років у Косівській школі мистецтв.
Вікторія Колобейчук представила авдиторії членів журі, серед яких: Василь Шкурган, голова журі вікової категорії 12-14 років — член Національної спілки письменників України, голова Косівського осередку НСПУ, письменник, громадський діяч; Оксана Шкрібляк — головна режисерка Косівського Будинку культури і дозвілля Косівської міської ради; Лідія Кваснюк — заступник директора з виховної роботи фахового коледжу Косівського державного інституту декоративного мистецтва; Василь Козьменчук — старший викладач вищої категорії Косівської школи мистецтв.
Аделя Григорук — голова журі вікової категорії 15-17 та 18-20 років, — літературознавиця, членкиня НСПУ, НСЖУ та НСКУ, громадська діячка, Заслужений працівник освіти України. Члени журі: Роман Печижак — начальник відділу культури та туризму Косівської територіальної громади, Світлана Крицкалюк — старша викладачка вищої категорії Косівської школи мистецтв; Артем Ловягін — режисер театру мініатюр Косівського Будинку культури і дозвілля Косівської міської ради.
З екрана прозвучало відеозвернення мами Героя України — Надії Валентинівни, в якому вона подякувала юним учасникам, їхнім наставникам-педагогам, членам журі, організаторам Конкурсу за проведення заходу, за збережену пам'ять про сина — мужнього й відважного оборонця рідної землі, котрий став прикладом справжньої відданості Україні заради щасливого майбутнього усіх її наступних поколінь.
Із хвилюванням у серці та сльозами на очах до присутніх звернулася бабуся загиблого — Марія Григорівна.
Богдан Палагнюк — заступник голови Косівської РВА, поділився своїми спогадами про знайомство із Максимом Ємцем і висловив вдячність та повагу усім захисникам, які сьогодні мужньо захищають честь і гідність рідної країни, та щиру подяку і низькій уклін родині Героя, що виховала справжнього патріота, який віддав своє життя за наше майбутнє.
І ось наступає найбільш хвилююча мить: один за одним на сцену піднімаються конкурсанти, читаючи вірші Максима Ємця, сучасних поетів, авторські поезії — власні та своїх учителів.
Присутні разом із журі уважно вслухалися в кожен поетичний рядок, які, торкаючись людських струн, зворушували до сліз, щемили серця, бо в них — жахлива трагедія, яка торкнулася кожного українця; в них — наші захисники, які мужньо боронять нашу землю, їхня відвага, самовідданість і героїзм, що надихають нас на віру в перемогу.
Члени журі були приємно вражені високим рівнем майстерності конкурсантів. Усі читці-декламатори продемонстрували начитаність, артистичність, ерудованість, неабиякі творчі здібності. Яскравість та емоційність виконання віршів, музичний супровід та мультимедійні презентації не залишили нікого байдужим у залі, що підтверджувалося щирими оплесками глядачів.
За рішенням журі перемогу у конкурсі здобули:
Вікова категорія 12-14 років І місце — Владислав Паранчич, Рожнівський ліцей «Гуцульщина» ім. Федора Погребенника (1500грн., збірка віршів Максима Ємця «Наше ратне діло та роздуми про вічне»);
ІІ місце — Ілона Григорак, Рибненська гімназія (1000 грн., збірка віршів Максима Ємця «Наше ратне діло та роздуми про вічне»);
ІІІ місце — Поліна Рибчук, філія Малорожинська гімназія (500 грн., збірка віршів Максима Ємця «Наше ратне діло та роздуми про вічне»).
Вікова категорія 15-17 років І місце — Меланія Ковалюк, Тюдівський ліцей (1500грн., збірка віршів Максима Ємця «Наше ратне діло та роздуми про вічне»);
ІІ місце — Аталай Соф’я-Су, фаховий коледж Косівського державного інституту декоративного мистецтва (1000 грн., збірка віршів Максима Ємця «Наше ратне діло та роздуми про вічне»);
ІІІ місце — Іван Пітиляк, Надія Мельничук, Річківський ліцей (500 грн., збірка віршів Максима Ємця «Наше ратне діло та роздуми про вічне»).
Вікова категорія 18-20 років І місце — Євгенія Братівник, фаховий коледж Косівського державного інституту декоративного мистецтва (1500грн., збірка віршів Максима Ємця «Наше ратне діло та роздуми про вічне»).
За номінаціями: «Поети рідного краю» — Остап Галяк,
Яблунівський ліцей ім. Івана Франка (грамота, 300 грн.);
«Творча оригінальність» — Тетяна
Іванюк, Роман Катрича, Олексій Ковалевський та Тіна Уперук, фаховий коледж Косівського державного інституту декоративного мистецтва (грамота, 300грн.);
«Сценічна інтерпретація творів Максима Ємця» — Олександр Танков та Анастасія Корпанюк-Красейчук, Косівський ліцей ім. Ігоря Пелипейка (грамота, 300 грн.);
«Авторська поезія Максима Ємця» —
Матвій Олесів, Косівський ліцей №2 ім. Михайла Павлика (грамота, 300 грн.);
«Авторська поезія учасників конкурсу»
— Аліна Долинська, Бабинська гімназія (грамота, 300грн.);
«Оригінальність інтерпретації художнього твору» — Анастасія Атаманюк, Ілля Атаманюк, Микитинецька гімназія (грамота, 300грн.).
Призовий фонд запроваджено та організовано родиною Героя України Максима Ємця.
Аделя Григорук, Василь Шкурган,
Роман Печижак подякували учнівській молоді та студентству за змістовні виступи, які передали силу духу, мужність і відвагу воїнів — захисників нашої Вітчизни, які творять новітню історію України.
Шана та доземний уклін матері Героя
України Надії Валентинівні та родині Ємців за сина, якого виростили справжнім Героєм, що віддано служив українському народові, проявляючи мужність, відвагу, незламну любов до своєї неньки України і став прикладом честі, гідності та патріотизму для сучасного покоління.
Цей емоційно важкий, але надзвичайно душевний і важливий захід відбувся в час, коли ми, українці, боронимо свою землю від російської навали. А слово — це зброя. Через поезію передаються ідеї та цінності, які є важливими для нації. Кожен усвідомлює ціну незалежності, яку знову і знову доводиться відстоювати. Адже Максимі тисячі воїнів, які полягли у боях, віддали найдорожче — своє життя — заради того, щоб у їхніх родин і в нас було майбутнє, щоб ми могли жити, вчитися, працювати.
Слава нашим Героям! Віримо у перемогу України!
хрустом випростати національні крижи. Так випростати їх, щоб з українського тіла осипалася і щезла уся погань отого непотребу, яка так уп’ялася у те тіло. І вимести, за пророком Тарасом, українську нову хату. Світлиця має сяяти чистотою і національною ідеєю. За українським столом має сидіти українська сім’я. Стіл має застелений українським обрусом. На столі – хліб і до хліба і батько на покутті благословляє до обіду обідню сім’ю вільних українців. Україна понад усе!
“Слово – це зброя. Через поезію передаються ідеї та цінності, які є важливими для нації”. Пошта «СП» 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Біблії сказано: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог. З
Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього. У ньому було життя, і життя було – світло людей».
Дмитро СЕБІЙ, голова Волинської обласної організації Гельсінської спілки України
Поняття логос-слово належить Геракліту. І цей вираз, який взяв Іван для вступу для своєї доброї новини. Вага слова.
Тарас Шевченко: Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!.. Знать, од бога І голос той, і т і слова Ідуть меж люди! Роман Потапчук: Де ти був, праведний Христе, Серед яких бродив ідей? Коли ми не мали, що їсти І їли своїх живих дітей. Богдан Томенчук: Вишийте, мамо, бронежилет... А ніде не був. Мене прицьвяхували до тавра – Древа смерті і зверху над головою повісили таблицю, що не син людський, а цар юдейський, поміняли мою місію, з мене зробили для себе зброю, зробивши мене рабом, і вивели мене із свого племені і дали мені завдання, свою програму, як шукати для них пашу у чужих землях, щоб вони могли їсти досита. Витлумачили, що матерія-паша є первинна і дух має уступитися, відійти і стати позаду, слово було зневажене і заповідь
«Не бійтеся» була стерта і все було пущено колами блуду.
Іван Франко: Якби ти знав! Та се знання предавнє Відчути треба, серцем зрозуміть. Що темне для ума, для серця ясне й явне… І іншим би тобі вказався світ. Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги Була б несхитна, ясна путь твоя. Як той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих, Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих: «Не бійтеся! Се я!» І так Іван Франко для себе чітко визначив,
як много важить Слово. Пустивши матерію наперед, ми пішли блудами і увели Націю поза рами Нації, прикрившись таки тою матерією, щоб у такий спосіб стерти силу Духа і з нації зробили плем’я самоїдів.
Василь Стус: Бо шкода праці: сидить при ватрі плем’я самоїдів, щасливо позіхає. На вогні печеться м’ясо. В казані окріп переливається. Сьорбають юшку і, повні філософських резигнацій, мізкують, з кого б смажити печеню, щоб стало на сніданок і обід.
Треба було знову відновити заповідь «Не бійтеся!» і повернутися у рами Нації і Слово наповнити Божою сутністю.
Іван Франко: О ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання. О, якби хвилю вдать, що слова слуха, І слово вдать, що в хвилю ту блаженну Вздоровлює й огнем живущим буха! О, якби пісню вдать палку, вітхненну, Що міліони порива з собою, Окрилює, веде на путь спасенну! І ми мусили вдать і повернути Слову його силу.
Декалог українського націоналіста: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї».
Час засіяти огнистим видом у народі вольнім колі, труснути Кавказ, підперезатися Бескидом і покотити Чорним морем гомін волі і глянути, як хазяїн домовитий по своїй хаті, своєму полі.
Мусять, за Василем Стусом, раби зрости до синів своєї України-Матері.
Світу мусимо повернути його сутність, як це визначив Євген Маланюк. Полум’я, на якім тьма розтала, – то місія світла. І тоді відбудеться бунт майбутніх рас. Маємо дужим
“Слово – це зброя. Через поезію передаються ідеї та цінності, які є важливими для нації”. Пошта «СП» 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗ Тижневик "Слово Просвіти"
(індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою
"Каталогу видань України" І півріччя 2026 року
(стор. 50).
Вартість є такою: 1 міс. — 74 грн. 3 міс. — 222 грн. 4 міс. — 296 грн.
Будьмо, друзі, разом!
Події. Факти. Коментарі · “Бабак Тимко IV на Харківщині "призначив" · прихід тепла лише через шість тижнів”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Будь-які поступки на Донбасі в межах мирної угоди не зупинять війну, а лише дозволять росії накопичити сили для більш широкого наступу вглиб України. Про це пише The New York Times, інформує Цензор. Нет. Аналітики попереджають, що наполеглива вимога країни-агресорки передати їй повний контроль над Донецькою областю може бути не просто спробою "зберегти обличчя". Зокрема, є побоювання, що здача Слов'янська і Краматорська позбавить Україну найпотужнішої лінії оборони на сході.
52% українців категорично проти передачі Донецької області до Росії в обмін на гарантії безпеки, 40% готові прийняти таку умову, а 7% не змогли визначитися. Про це свідчать дані опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), повідомляє видання «Бабель». Зокрема 59% киян відкидають передачу Донеччини, а 31% готові погодитися. На Заході України 57% проти, а 38% за. У Центрі та на Півночі (без Києва) 49% проти, а 42% готові прийняти таке рішення. На Півдні 49% відкидають, а 44% за. На Сході 50% проти, а 39% готові погодитися.
Міністр оборони Німеччини Борис
Пісторіус заявив, що Німеччина та її союзники мають залишатися рішучими у підтримці України й не піддаватися песимізму, попри зростання витрат на оборону та протидію російській загрозі. Виступаючи з промовою, Пісторіус наголосив, що постійні скарги й страх перед ворогами демократії не допоможуть Європі впоратися з викликами. “І я зараз цитую не Віллі Брандта, не Курта Шумахера і не Гельмута Шмідта, а Мартіна Лютера: з сумної дупи не буде веселого пуку. Нам це не допоможе, якщо ми постійно ходитимемо з опущеними руками й лише нарікатимемо, наскільки все погано з ворогами демократії”, – цитує міністра видання «Букви».
Попри постійну небезпеку, у Черкаській селищній громаді Донецької області продовжують проживати цивільні мешканці, зокрема діти. Про це у коментарі виданню «Східний Варіант» розповіла начальниця управління із забезпечення взаємодії з органами місцевого самоврядування Донецької ОДА Наталія Чукова. Станом на 20 січня 2026 року в громаді залишається близько 7,1 тисячі людей, із них приблизно 890 — діти. Видання нагадує, що станом на 20 січня 2026 року Черкаська селищна територіальна громада, як і вся підконтрольна Україні частина Донеччини, перебуває під постійними обстрілами з боку військ рф.
«І тут раптом з'ясувалося, що донька радниці Умєрова Ольги Бабій просто зараз живе своє найкраще життя. За три місяці встигла побувати в Туреччині, Німеччині та Швеції… Так, це та сама Ольга Бабій, яка казала, що українці «мають навчитись і навчити дітей, онуків й правнуків жити в умовах, коли в будь-який момент може не стати світла, тепла і води..», пояснивши, що «це наше нове життя…», – написала блогер Альона Яхно на своїй сторінці в Фейсбук.
Спустошлива російсько - українська війна продовжує ламати плани, руйнувати мрії та приносити горе в українські сім'ї... «У перший місяць 2026 року скорботні громади на Коломийщині попрощалися з 10-ма вірними воїнами, нашими Героями. Імена цих відважних чоловіків мають залишатися у пам’яті кожного з нас», повідомляє видання «Інформатор Коломия».
На думку журналістки Тетяни Даниленко, «комунальному раю під час війни настав кінець». На своїй сторінці в Фейсбук вона, зокрема написала: «Вже ніхто не може сказати: «ви там у Києві живете солодке життя, поки ми тут…». Бо життя в Києві перетворилося у виживання у заледенілих багатоквартирних пастках. Російські ракети долетіли на кожну київську ТЕЦ і практично кожне підприємство критичної інфраструктури. Поки всі сили були кинуті на розбори завалів і заживлення випалених вщент ТЕЦ, у тисячах будинків з половини всіх київських багатоповерхівок сталися локальні пориви і квартири там стали непридатними до життя.
У катастрофі закономірно звинувачують мера Києва Кличка. Про це прямо заявив Зеленський. «Є обстріли чи немає, кияни замерзають», — пише у себе в тг-каналі голова київської ВЦА Ткаченко.
Але і Зеленський, і Ткаченко не уточнюють, що вони також є частиною київської влади — у Кличка вже під час повномасштабної війни забрали на користь Банкової райони, встановили президентську вертикаль в КМДА, а кожна людина безпосередньо мера заспамлена кримінальними справами.
Це не знімає відповідальності з Кличка, але це важливий політичний контекст його діяльності.»
«Збирають воду з трупів і роблять якісь ляльки» – сайт телеканалу «Еспресо» цитує Юлію Мендель, колишню речницю президента Володимира Зеленського. За словами пані Юлії, Андрій Єрмак ще з 2019 року, тобто ще в статусі радника глави держави й до призначення керівником президентського Офісу, вдавався до окультних практик.
Про це вона заявила 31 січня 2026 року в себе на фейсбуці, назвавши допис «Про Єрмака і магію». Мендель перераховує принаймні чотири нібито відомі їй епізоди з використанням Єрмаком магічних ритуалів. При цьому до згаданих дій були залучені й інші люди, або це від них вона отримала таку інформацію. Одначе інших причетних осіб колишня прессекретарка Зеленського наразі не називає.
У рф знову планують перегляд і перевидання державної лінійки шкільних підручників з історії через численні зауваження з боку педагогів. Про це повідомляє Служба зовнішньої розвідки України. За її інформацією вчителі виявили у підручниках фактичні помилки, суперечності та ідеологічні перекручення. Кількість критичних коментарів називають безпрецедентною.
У 2026 році на росії мають вийти оновлені підручники: друге видання для учнів 5–9 класів і вже третє — для старшої школи. Водночас голова російського військово-історичного товариства та помічник президента рф володимир мединський назвав постійне переписування підручників «нормальним процесом», заявивши, що історія є «живим організмом». У СЗРУ зазначають, що його коментарі супроводжувалися емоційними й сумнівними з наукового погляду твердженнями.
За даними розвідки, у нових підручниках планують розширити розділ про причини так званої «спеціальної воєнної операції», а курс новітньої історії росії доповнити згадками про зустріч володимира путіна з президентом США Трампом в Анкориджі.
У СЗРУ наголошують, що чергове переписування підручників свідчить про системне використання шкільної історії як інструмента державної пропаганди та легітимації агресивної політики Кремля. Крім того, на цьому тлі в росії розглядають можливість часткового або повного обмеження доступу до «Вікіпедії» впродовж найближчих одного–двох років. Влада пояснює такі наміри нібито спотворенням історичних фактів щодо царського, радянського та сучасного періодів.
Національна поштова служба Данії припинить доставку паперових листів 30 грудня, таким чином завершивши надання послуг, яке було запроваджене в 1624 році. Про це пише Politico, передає "Європейська правда". З огляду на те, що обсяг оброблених фізичних листів зменшився на понад 90% з 2000 року, припинення надання послуги є очевидним рішенням щодо скорочення витрат.
Бабак Тимко IV на Харківщині вирішив не поспішати з весною: побачивши власну тінь, він "призначив" прихід тепла лише через шість тижнів. Через безпеку та здоров'я тварин цьогорічний День бабака відбувся без глядачів та журналістів.
Про це повідомляє Укрінформ з посиланням на пресслужбу Харківського національного університету імені В. Каразіна, передає видання «Рубрика».
Підготував Ігор ЗОЦ
Події. Факти. Коментарі · “Бабак Тимко IV на Харківщині "призначив" · прихід тепла лише через шість тижнів”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик "Слово Просвіти" — один з небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного "сприяння" нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об'єктивним українським словом, можемо допомогти "Слову Просвіти". АТ КБ "Приватбанк" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) відкрито рахунок: № UA 263052990000026004036804116; отримувач ГО Всеукраїнське товариство "Просвіта" ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї :
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
04073 м. Київ,
вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти”
обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и
“Слово Просвіти” — 30617
2 6 0 0 4
Події. Факти. Коментарі · “Бабак Тимко IV на Харківщині "призначив" · прихід тепла лише через шість тижнів”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Реєстраційне свідоцтво
КВ № 4066
від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор
Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Микола ТИМОШИК,
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ