Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Родичі й односельці навмисне популяризували той варіант · назви села, який уживав у своїх творах Тарас Григорович”. Шевченкіана · с. 4сторінка оригіналу ↗

Кирилівка чи Керелівка: історична правда про назву рідного села Тараса Шевченка

Слово Просвіти, №04 за 2026 рік

Євген МАТВІЄНКО Батьківщиною Батька української нації Тараса Григоровича Шевченка є село Шевченкове на Звенигородщині Черкаської області, яке до 1929 року називалося Кирилівка. Водночас упродовж останніх років у публічному просторі дедалі частіше з’являється твердження, нібито «справжня» назва рідного села Шевченка — Керелівка, тобто через літеру «е», а не «и». Це подається як сенсаційне «відкриття», мовляв, попередня історіографія помилялася або приховувала правду, а сучасні «дослідники» нарешті відновлюють історичну справедливість. Насправді — це не відкриття, а повторення міфів, які спираються на фрагментарні, часто неправильно інтерпретовані дані, ігнорують системну архівну базу та видають діалектну вимову за історичну назву. Чесно кажучи, навіть диву даєшся, що подається як істина в останній інстанції, попри наявність у архівах величезного масиву інформації про село. Отже, сучасні популяризатори версії «Керелівка» наводять три основні «докази»: 1. Карта Боплана (середина XVII ст.), де позначено біля містечка Лисянки Kierelow Łas — Керелів ліс. Так, на знаменитій «Генеральній карті України» французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана 1648 року дійсно позначено Kierelow Łas на місці, де приблизно мало розміщуватися село. Але це ліс, а не село. Безліч лісів на карті Боплана мали свої власні назви, багато з них зберегли їх до цього часу. Але жодного поселення «Керелівка» на цій мапі немає. Більше того, жодної згадки про «Керелівку» чи Кирилівку в XVII столітті не знайдено. Кирилівка, як поселення, виникла вже після масової депортації населення Правобережжя Петром I у 1711–1712 роках на лівий берег Дніпра (Великий згін), що підтверджується згадкою про побудову церкви в 1722 (за іншими джерелами — у 1725 році). 2. «Так казав сам Шевченко» — і «так писали його родичі-односельці». У листах Шевченка до брата Микити в т.ч. від 15 листопада 1839 р., поет називає рідне село Керелівкою: «москалі чужі люди, Тяжко з ними жити; Немає з ким поплакати, Ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу». Також «підлив масло у вогонь» у створенні цього міфу на початку ХХ століття родич Тараса Шевченка — односелець і фотограф Григорій Шевченко, який випустив серію листівок із зображенням села Кирилівка та його мешканців під назвою «Типи с. Керелівка, Звенигородського повіту. Родина Тараса Гр. Шевченка», тобто написав так, як чув і як говорили в селі, тобто живою говіркою. Керелівкою називав рідне село у своїх наукових працях й етнограф Дмитро Маломуж, який працював у ВУАН – родич Тараса Шевченка по материнській лінії. Не можна відкидати й того, що родичі й односельці навмисне популяризували саме той варіант назви села, який уживав у своїх творах Тарас Григорович. 3. Етимологічна гіпотеза про те, що легенда про походження назви від козака Кирила хибна, а насправді назва села походить від дерев’яної лопати для провіювання зерна «керели» не витримує взагалі ніякої критики. Адже сільськогосподарського інструмента з такою назвою просто не існувало. Знаряддя для відділення зерна від полови за допомогою вітру називалося віялом. Жоден словник жодної слов’янської мови не фіксує слово «керели». Єдиний варіант – Керела або Керело – діалектна форма імені Кирило. Юридична істина Чомусь багато дослідників намагаються показати, що XVIII–XIX століття — це щось безправне і темне. Але, як у Речі Посполитій, поки Кирилівка перебувала в її складі, так і після анексії цієї території Російською імперією в 1793 році, існували юриспруденція, нотаріат, судова система, які детально, бюрократично вели документообіг, утому числі щодо права власності на рухоме й нерухоме майно. Село в епоху кріпацтва — це юридичний об’єкт власності, який фігурує в нотаріальних актах купівлі-продажу, ревізьких казках — документах, що є своєрідним переписом населення для його подальшого оподаткування, сповідних розписах — церковному документі, що фіксував виконання щорічної сповіді, яка була затверджена як обов’язкова повинність для населення (платна послуга), — а також у судових справах. Саме в цих документах фіксується офіційна, юридично значуща назва. Ось що показує аналіз джерел. У 1735 році власником Вільшанського маєтку став князь Станіслав Любомирський. Через періодичні психічні розлади князя його сини та інші родичі звернулися з проханням до короля Станіслава Августа Понятовського про встановлення опіки над ним, щоб запобігти розтраті майна. Зрештою, 12 листопада 1770 року князь Станіслав відмовився від свого статку на користь синів та погодився на значну пенсію. У 1776 році сини розділили власність батька між собою. Саме з оформленням права власності була пов’язана інвентаризація маєтностей волості Смілянської в 1775 році, тобто інвентаризація рухомого майна (люди, худоба, доходи, які приносить село, і саме за якими статтями). У цьому документі назва села зазначена як Кирилівка — Kіrylówka. 1787 рік — Сповідний розпис церкви с. Кирилівки (Річ Посполита, мова російська): назва села — Кирилівка. 1795 рік — Ревізька казка: Кирилівка. 1800, 1816, 1837, 1866 роки — церковні та податкові (1816) документи: Кирилівка. У справі 1828 року про розділення володінь за заповітом Василя Енгельгардта після його смерті між спадкоємцями теж, як не дивно, село називається Кирилівка, а це, на хвилинку, нотаріальні й судові документи про право власності та поділ майна. Жодного разу в жодному юридичному документі немає назви «Керелівка». Це не випадковість. Це система. «Керелівка» не існувала в офіційному дискурсі. Це підтверджують і карти, на яких позначене саме село. Уже в 1787 році барон фон Тизенгаузен склав детальну карту маєтку Григорія Потьомкіна, князя Таврійського, який у 1787 році купив Смілянську волость разом із селом Кирилівкою у князя Францішека Ксаверія Любомирського за 2 мільйони російських рублів — і там чітко вказано: «Кириловка». На воєнно-топографічній карті, робота над якою була розпочата в 1865 році (видання Генштабу Російської імперії) під керівництвом підполковника Стрельбицького, — Кирилівка. Ніякої «Керелівки» на жодній карті XVIII–XIX століть немає, а якщо хтось і знайде таку, то це буде лише винятком із правила, тобто статистичною похибкою. Чому Тарас Шевченко та його родичі писали «Керелівка»? Тут ключове — розуміти природу мови Шевченка. Він писав не як картограф чи нотаріус, а як поет, що звертається до пам’яті дитинства, до говору рідного краю. Тобто Шевченко писав так, як чув у дитинстві. Нагадаю, що таке говірка — це місцевий, територіальний різновид мови, найменша одиниця діалектної системи (субдіалект), що є засобом спілкування мешканців однієї місцевості, має унікальний словниковий запас, фонетику та граматику, відрізняючись від літературної мови й сусідніх говірок. Звенигородська говірка, у тому числі мешканців села Кирилівки, належить до середньо-наддніпрянського говору південно-східного діалекту України. Вона зосереджена між ріками Россю, Дніпром, Тясмином і Гнилим Тікичем, де характерною рисою є варіативна фонетична реалізація ненаголошених голосних, зокрема звук букви /е/, що в місцевій говірці часто звучить наближено до [и] або навпаки /и/ до [е] — напи(е)кти, пожи(е)нилис’, пи(е)рибити, ви(е)рбову, мати(е)рин, ти(е)бе. Це добре задокументовано етнографічними експедиціями до села Кирилівки в 1930-х роках ХХ століття: у 1939 році було опубліковано статтю, у якій діалектологи, що спеціально вивчали мову села Шевченкове (Кирилівка), констатували: місцеві жителі вимовляли «Керелівка» через особливості говірки, як і інші слова: Кирилівка – Керелівка, кишеня – кешеня, туркиня – туркеня. Хоча Тарас Шевченко вважається одним із засновників літературної української мови — адже саме середньонаддніпрянський говір ліг в її основу, — у його творах зустрічається багато архаїчних мовних рис, зокрема варіативне вживання голосних «е», «и», «і». У ненаголошеній позиції фонема /е/ часто реалізується як [и]: ледви, ледвиледви (хоча ця риса у творах представлена спорадично). На місці давньої літери – у ненаголошених складах Шевченко вживає «е»: се(і)м’ї, се(і)м’єю, проте паралельно Продовження на стор. 5

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин