Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта «СП» 9 · “З фотокамерою він об’їздив-пройшов не лише всю Тернопільщину, а й відвідав понад 30 країн світу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

С а м і с о б і в о р о г и

Слово Просвіти, №04 за 2026 рік

Щоправда, тепер багатотиражка використала цю світлину для гоніння на стиляг і дала такий заголовок: «Солдатські чоботи замість облич». Після цих публікацій віршування Василя Бурми заспівало лебедину пісню, зате знімок з перепочинку армійців виявився першою творчою ластівкою. Студентську навчальну практику Василь Бурма проводив у редакції газети «Вільне життя» в Тернополі. Його журналістський талант тут зауважили одразу, тож згодом запропонували працевлаштування. І донині з цим виданням він не розлучається, ба більше, став його своєрідним брендом. Узагалі Василя Олександровича свого часу «сватали» на роботу в московське пропагандистське агентство тарс і він майже погодився. Отримав запрошення і від київських видань, але щось в ньому промовляло, аби залишався в Тернополі. І дослухався до власного серця. Василь Бурма любить Тернопіль, Тернопілля – і це взаємно. А ще любить журналістику. «У мене в шафах – сотні сорочок і краваток. Прийду в редакцію, а мені часом кажуть: «Чого так вирядилися?». Кажу: «На роботу йду, як на свято», – ділиться думками Василь Олександрович. Дякує долі, що послала йому таке життя. «Нелегке, у трудах праведних, але точно не було воно безбарвним і буденним», – стверджує. Чому став фотокореспондентом? Адже перо у Василя Бурми – вправне, живе, цікаве. «Тоді треба було писати Володимир ЗАЇКА, Німеччина Світлої пам’яти Ірина Фаріон, відома мовознавиця і палка патріотка України, вважала: “Наша перемога настане тоді, коли українець, почувши російську мову, зрозуміє, що перед ним іноземець”. Біда України не лише у зрадниках — вони є в кожній країні. Біда в тому, що українці власних зрадників не карають. А безкарність, як відомо, породжує нове зло. Дуже багато людей сьогодні носять тяжке, як камінь, визначення “вимушено переміщеної особи”. Люди, які залишили вдома не просто стіни, а ціле життя, звичні запахи, улюблені чашкиложки, пам’ять про кожен куточок. Так, це боляче. Нікому такого не побажаєш. Однак, зустрічаючи українців за кордоном, дивуюсь, а здебільшого обурююсь, що переважна більшість з них спілкується між собою російською. І дорослі, і діти. Як можна?! Вас же зірвали з рідних місць російські окупанти! Позбавили житла, а ви замість того, щоб плекати рідну мову, не забувати її, фактично стаєте на бік ворога! Це не піддається здоровому глузду. Розповім для наочності одну історію, якою поділилася землячка, що мешкає в Німеччині від початку повномасштабного вторгнення московитів в Україну. У Німеччині, наприклад, для дітей-мігрантів провадяться уроки авторські матеріали і підписувати їх іменами доярок, комбайнерів, людей інших професій та посад. У мене це викликало певну огиду, тож зайнявся фотографуванням», – пригадує Василь Олександрович. За кілька десятиріч зібрав «цілу купу негативів», які акуратно складав у конверти, підписував і кілька років тому передав у фонди обласного краєзнавчого музею. З фотокамерою він об’їздив-пройшов не лише всю Тернопільщину, а й відвідав понад 30 країн світу. Певна річ, що, повертаючись з далеких мандрів, готував не лише путівні нотатки для «Вільного життя», а й експонував фотороботи на різних персональних виставках. Про свої мандри поділився думками-враженнями у книжці, яку назвав «Дороги, путівці, стежини». Тут він захопливо словами та світлинами розповів, зокрема, про серце Аттики, іспанські перехрестя, щедре сонце Провансу, землю Ісуса, біле марево Тадж-Магала, край блакитних фіордів та багато інших принад і дивин. Проте найбільш любі та рідні його серцю брати-хлібороби, бо «всі ми від землі». За своє окрилене життя Василь Бурма сфотографував десятки тисяч людей, сотні й сотні мальовничих місцин. І кожна світлина – це емоційна історія, невимовна краса природи, вихоплені миті нашого буття. Зізнається, що найбільше любить фотографувати дітей та літніх людей. Словом, розповідати про легенду тернопільської фотожурналістики мож-рідної мови. Вони йдуть додатково як пообідній гурток раз-два на тиждень. І-от нарешті в Саксонії, важливе уточнення, бо в кожній землі ситуація різна, як зі шкільними законами, так і з мігрантами, в одному містечку дітям з України пропонують вивчати рідну мову факультативно. Здогадайтеся з першого разу, про яку мову йдеться? Про російську. Аргумент від управління освіти – діти з України говорять російською, це їхня рідна мова. Ображатися тут на управління освіти нема чого. Винні лише батьки, які не навчили своїх дітей говорити українською. Як сказала одна вчителька української мови з Херсонщини: „А яка користь з тих уроків української, якщо мій син соромиться нею говорити з однолітками?” Отак самі собі стаємо ворогами. Особисто можу засвідчити, що в Баварії ситуація аналогічна, бо моя донька працює в місцевій школі і серед її учнів багато вихідців з України — Харкова, Одеси, Києва, Чернігова, Миколаєва. Так от, і діти, і їхні батьки переважно спілкуються російською. Бо теж соромляться рідної мови. Відвідують магазини з російськими товарами, бо українських немає. Слухають російський шансон, читають російські газети та журнали, книжки, які тут у вільному продажу, а українських, знову ж таки, ніде не зустрінеш. І тут, ско­ З чистої криниці та холодної водиці. Автор В. Бурма газетних матеріалах дуже гарна мова, він любить природу, замки, ніхто так не пише про них, як він. Василь Олександрович вірний своїй роботі, журналістиці», – ділиться думками пані Галина. на годинами. Заслужена журналістка України Галина Садовська понад пів століття працює разом з Василем Бурмою. «Відомий письменник-сатирик Євген Дудар в одному інтерв’ю сказав мені: «Я – Євгеній, а Бурма – геній». Ів тих словах щось є, адже рівних йому фотокореспондентів важко знайти. Він – скромний, навіть не публічний, а сідає писати чи фотографувати, то ніби за його спиною стоїть Господь. У його Принагідно зазначу, що Василь Бурма – заслужений журналіст України, лавреат обласної премії ім. В. Здоровеги, володар зірки на Алеї шани в Тернополі. Многії і благії літа йому! б не здивувався. але, виявляється, й на заході України їх не менше. Навів йому, як останній аргумент, слова автора “Червоної рути” Володимира Івасюка: “Всі народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах”. Мабуть, мій читач з Івано-Франківська — один із тих, кого виховували в таборах, так нічого й не зрозумів. І скільки їх ще таких розкидано по світу? ріше, недопрацьовують наші державні органи, бо ж, мовляв, війна! Їм не до цього. Але як потім розраховувати на повернення таких мігрантів додому, коли вони кинуті напризволяще, бо їх нічого не пов’язує з рідною землею: ні мова, ні культура, ні звичаї. Більшість з них — назавжди відрізаний окраєць. Обурило ще й таке. Нещодавно зателефонував один хлоп з Івано-Франківська, який торгує на ринку і випадково прочитав мою статтю “Патологічна ненависть”, надруковану в одному українському виданні. Так ось, він звинуватив мене в українському націоналізмі і багато в чому зі мною не погоджується. Гаразд, нічого поганого в цьому не вбачаю, бо у кожного власна думка. Збентежило те, що він народився в 1958 році в Сибіру, в таборі, де його батьки, вояки УПА, бандерівці, як він сам сказав, відбували покарання. І вже зовсім я розгубився, коли він мені сказав, що не можна всіх стригти під одну гребінку, мовляв, серед росіян теж немало нормальних людей, розумних і видатних. І що ми раніше, я так розумію, при Союзі, жили нормально, наші економіки були взаємопов’язані, а зараз усе порушилось. І що цієї війни не було б, на його думку, якби не Майдан, яким ми спровокували росіян. І тут цілком погоджуюся з письменницею-землячкою Оксаною Забужко, яка пише: Ох і моцна була порода – Соловки, Магадан, Колима... Мої предки були народом - Тим народом якого нема... На жаль. І це болить. Особливо зараз, коли йде війна. Коли нація перевіряється на міць. Бо лише в єдності та одностайності наша сила. Без цього ворога не перемогти. Особливо такого підлого, жорстокого та підступного. Це треба розуміти та переходити на нові стандарти життя. Ставати нарешті вільним і гордим народом на землі, яку ми відстоюємо у нерівному двобої. Настане час — і піде все в архів. Уламки долі викине на сушу. Життя — спокута не своїх гріхів, Життя — це оббирання реп’яхів, що пазурами уп’ялися в душу. Пророчі слова Ліни Костенко. Отакої! Взагалі, багато чого нагородив мій співрозмовник. Гаразд, був би він зі сходу України, де чимало ватників, я

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин