“Ми поступово переходимо від світу речей до світу систем, які формують внутрішній світ людини”. · 3 Духовний простір · с. 3сторінка оригіналу ↗
«Там, де минуле зустрічає майбутнє»
Слово Просвіти, №04 за 2026 рік
Розмова очільника Луганського обласного осередку ВУТ «Просвіта» імені Т. Шевченка Ігоря Клопченка з доктором богослов’я
Миколою Рубаном – українським академічним богословом, дослідником історії Церкви та автором методології «Богослов’я техносфери», яка поєднує християнську антропологію, історію та етику науки й технологій.
Микола Рубан – не лише науковець, а й активний учасник українського гуманітарного процесу. Його багаторічна співпраця з
Луганським обласним просвітянським об’єднанням сформувала в ньому переконання, що культура, освіта і пам’ять не є другорядними сферами життя суспільства, а становлять його духовний хребет. Саме в цій площині для нього поєднуються наука, громадянська відповідальність і національна свідомість. Він наполягає: українська культура не може залишатися осторонь технологічної трансформації світу, але має входити в неї зі своєю етикою, пам’яттю і відповідальністю.
І. К.: – Пане Миколо, з чого почався ваш шлях у науці й богослов’ї?
М. Р.: – Мені завжди здавалося, що богослов’я – це не просто аналіз текстів або доктрин. Для мене воно стало місцем, де минуле зустрічається з майбутнім. Там, де досвід століть починає розмовляти з сучасністю. Це свого роду простір поза лінійним часом, у якому людина намагається зрозуміти себе між традицією та технологією.
Я прийшов до богослов’я через історію, через інтерес до того, як духовні процеси впливають на реальне життя людей. І згодом зрозумів: якщо не осмислювати минуле – майбутнє нас просто поглине.
І. К.: – Чому саме Донбас став центром вашої уваги?
М. Р.: – Тому що Донбас – це регіон складної релігійної та культурної історії. Тут завжди перетиналися політика, промисловість, духовність і соціальна напруга. Розуміння церковних процесів у цьому регіоні допомагає краще усвідомити, чому сьогодні релігійний фактор залишається настільки чутливим у східній Україні. Церковна історія тут нерозривно пов’язана з темами ідентичності, лояльності, свободи та тиску ідеології.
І. К.: – Окрім історії Церкви, ви займаєтеся етикою сучасних технологій. Як це поєднується?
М. Р.: – Для мене це логічне продовження одного й того ж питання: що відбувається з людиною під тиском систем – політичних, ідеологічних чи технологічних. Як колись тоталітарна держава намагалася «перепрограмувати» людину, так сьогодні технологічні системи впливають на мислення, поведінку, навіть самоусвідомлення. Богослов’я допомагає поставити правильні питання там, де технології часто дають лише інструменти без морального орієнтиру.
І. К.: – Ви також активно працювали в «Просвіті». Чи це пов’язане з вашим інтересом до духовної освіти?
М. Р.: – Безумовно. Робота в «Просвіті» – це був живий урок громадянської відповідальності. Там я побачив, як ідеї формують людей, а люди – суспільство. Саме ця діяльність змусила мене шукати не політичні, а моральнодуховні джерела мотивації: що змушує людину чинити не зі страху, а з внутрішнього переконання? Це питання завело мене ще глибше в богослов’я та етику.
І. К.: – Хто з учених справив на вас найбільший вплив?
М. Р.: – Без перебільшення – професор Володимир Сабадуха з Луганська. Він був не просто філософом, а людиною, яка мислила відповідально. Його концепція ієрархії сутнісних сил людини стала для мене відкриттям. Я працював із ним над науковими статтями – і ця співпраця фактично сформувала основу моєї подальшої методології.
Одна з перших серйозних академічних публікацій у моєму житті була написана під його впливом. Саме вона підштовхнула мене до формування власного підходу, який згодом переріс у методологію «Богослов’я техносфери». Його сьогодні дуже бракує. Але його думка продовжує жити в моїх текстах.
І. К.: – Ми живемо в епоху штучного інтелекту, алгоритмів і «розумних машин». Чим ця доба принципово відрізняється від попередніх?
М. Р.: – Кожна епоха мала свої труднощі, але наша унікальна тим, що вперше в історії технології почали впливати не лише на побут або працю, а й на сам спосіб мислення людини. Алгоритми сьогодні не просто допомагають – вони підказують, що читати, що дивитися, як реагувати, що вважати важливим.
Ми поступово переходимо від світу речей до світу систем, які формують внутрішній світ людини. Тому питання сьогодні стоїть не лише «що можуть машини», а «що відбувається з людиною поруч із ними».
І. К.: – А в чому ви вбачаєте головну загрозу цієї технологічної доби?
М. Р.: – Головна небезпека – не в самій техніці, а в тому, як вона змінює наше уявлення про людину. Є ризик, що ми почнемо дивитися на себе мов на пристрій: ефективний або неефективний, потрібний або непотрібний.
Коли людина мислить себе як механізм, тоді втрачається відчуття унікальності, внутрішньої гідності, духовної глибини. Виникає спокуса жити за принципом: «працює – значить добре; не працює – значить зайве». Це небезпечна логіка, бо вона руйнує саму ідею людської цінності.
І. К.: – Як християнська антропологія допомагає подивитися на це інакше?
М. Р.: – Християнська традиція завжди наголошувала: людина – це не функція, не деталь системи і не ресурс. Людина – це образ Божий, жива особистість із внутрішньою свободою та покликанням.
У християнській антропології важливе поняття «сутнісних сил людини» – розум, совість, свобода, здатність до любові й відповідальності. У технічну добу саме ці сили потребують особливої уваги, бо технології розвиваються швидше, ніж внутрішня культура людини. Якщо ми не виховуємо внутрішній світ, тоді будь-який прогрес стає небезпечним.
І. К.: – Чому ви називаєте сучасні ідеології «технократичними»?
М. Р.: – Бо інколи виникає ілюзія,
ніби техніка сама знає, як нам жити. З’являється віра в «алгоритм як істину», у цифру як остаточний суд.
Але жодна машина не відповідає за сенс, за добро і зло, за людські наслідки. Технологія не має совісті. Її має людина.
Коли світ починає орієнтуватися винятково на зручність і ефективність, людська гідність стає другорядною. Це і є технократичний спосіб мислення – коли техніка не служить людині, а диктує їй правила.
І. К.: – Як це стосується України? М. Р.: – Україна добре знає, що буває, коли людину перетворюють на «гвинтик системи». Ми пройшли через тоталітарні експерименти, де особистість знецінювалася в ім’я ідеології. Сьогодні перед нами новий виклик – не політичний, а цивілізаційний. Ми маємо поставити духовні та гуманітарні цінності вище за технічні інновації. Культура, освіта і Церква мають говорити з людиною не мовою страхів, а мовою відповідальності: ким ти залишаєшся у світі машин?
І. К.: – У ваших дослідженнях з’являються непрості терміни: «соціальний дарвінізм», «технократичний радикалізм», «темне просвітництво». Які практичні наслідки вони мають для сучасного суспільства та окремої людини?
М. Р.: – Говорячи просто, це різні способи мислення, у яких людину оцінюють не за внутрішньою гідністю, аза корисністю.
Соціальний дарвінізм – це уявлення,
що в суспільстві «виживає сильніший», а отже, слабші, вразливі, хворі або «непродуктивні» – нібито менш цінні. Це небезпечна логіка, бо вона знищує саме поняття солідарності, співчуття та моральної відповідальності.
Коли цю логіку поєднують із технологіями, виникає спокуса вимірювати людину як продукт: успішний – значить потрібний, неуспішний – значить зайвий.
І. К.: – А що таке «темне просвітництво» і чому це проблема?
М. Р.: – Це сучасна ідеологічна течія,
яка під виглядом «реалізму» і «раціональності» фактично заперечує рівність і гідність усіх людей. Її прихильники часто стверджують, що демократія – помилка, що мораль – ілюзія, а людство має бути кероване не цінностями, а ефективністю та силою. Простіше кажучи: це світогляд, у якому немає святості життя, немає співчуття, немає віри в людину як образ Божий. Є лише система, рейтинг, контроль і алгоритм. На перший погляд це виглядає «холодно-розумно», але на практиці – це шлях до суспільства без серця.
І. К.: – Чому християнська антропологія тут принципово важлива?
М. Р.: – Тому що вона нагадує: людина – не функція, не цифра і не біологічний матеріал. Людина – це особистість. У християнстві немає «зайвих людей». Там навіть слабка людина має нескінченну цінність. Саме тому я наголошую на розвитку сутнісних сил людини: совісті, свободи, внутрішньої відповідальності, здатності до любові. Без цього жодна технологія не зробить світ кращим.
І. К.: – Як це пов’язано з українською гуманітарною традицією?
М. Р.: – Українська культура завжди стояла на боці людини, а не системи. Наша традиція – це «Просвіта», це особиста відповідальність, це внутрішня гідність, це дух свободи. Ми краще за багатьох знаємо, до чого призводить логіка «держава важливіша за людину» або «система важливіша за життя». Тому сьогодні Україна має шанс запропонувати світові не лише технології, а гуманістичне бачення людини у техносвіті.
І. К.: – Над чим ви працюєте нині? М. Р.: – Я готую англомовні монографії з історії Церкви на Донбасі та з етики науки і технологій. Моє завдання – інтегрувати український досвід у світову гуманітарну дискусію. Також я розвиваю освітню методологію, спрямовану на формування моральної відповідальності в технічних спеціальностях. Моє завдання – не моралізувати, а навчити майбутніх інженерів і науковців мислити не лише «як зробити», а й «навіщо» і «перед ким я відповідаю».
І. К.: – Чи має розроблена вами методологія практичне застосування за межами академічної теорії, зокрема в американському контексті?
М. Р.: – Так, і це, власне, один із ключових аспектів цієї роботи. Методологія “Богослов’я техносфери”
виникла як академічна богословськоантропологічна відповідь на виклики техносфери, однак поступово набула практичного виміру. У Сполучених Штатах вона виявилася затребуваною саме через поєднання фундаментальної християнської антропології з ре
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
