“Кримський отримав Лесиного листа · як обнадійливий символ майбутньої між ними дружби”. Національна еліта 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗
Великі українці: Леся Українка і Агатангел Кримський
Слово Просвіти, №04 за 2026 рік
Леонід МУЖУК
19 листопада 1895 р. Леся Українка написала свій перший лист до Агатангела Кримського. Цим первинним фактом зав’язався документальний сюжет розлогої драматичної історії про культурні взаємини та людські стосунки між ними.
Отже, коли Кримський одержав Лесиного листа, обом виповнилося по 24 роки. До цього конкретного моменту (появи Лесиного листа) в житті кожного з них склалася певна Передісторія, сповнена незабутніми для них подіями або важливими для обох справами. Утому першому листі йшлося про одну з таких справ – організацію посмертного видання творів Михайла Драгоманова. Драгоманов помер улітку, а восени Леся звернулася до Кримського ось цими словами: «Шановний добродію! Або краще, Незнайомий дорогий товаришу! Не здивуйте, що я, непрошена, озиваюся до Вас».
Як бачимо, контакт ініціювала Леся.
До того ж привід, яким вона потурбувала Кримського (пам’ять про Драгоманова), позначений особливими перипетіями в біографії Кримського. Бо за кілька років перед тим, ще при житті Драгоманова, Кримський опублікував у галицькому журналі «Правда» «свої замітки» щодо критики суспільно-політичних поглядів Михайла Драгоманова Це окрема складна біографічна пригода. Хоч вона і минула, але залишилася болючою для Кримського, бо обпекла йому душу надто заплутаним вузлом гострих зовнішніх і внутрішніх конфліктів. Тому з особливим чуттям, очевидно, вчитувався Кримський у наступні слова: «Мені хотілось висловити Вам, як глибоко пройняв нас (мене і мою дядину Драгоманову) той щирий, повний глибокої туги лист, що Ви писали Павликові, довідавшись про смерть мого дядька. Справді, багато тоді було листів співчуття щирих, хороших листів, але такого, як Ваш, не було, се, власне, наче рідний син писав про втрату рідного батька».
Ймовірно, саме в цьому місці тексту
Лесиного листа Кримському знадобилася коротка психологічна пауза. Адже почута правда, яку констатувала Леся, спричинила йому, мабуть, такий емоційний струс, що оговтатися від спогадів міг би аж тоді, коли прочитав Лесине пояснення про те, як той його лист потрапив до дружини Драгоманова: «Дядина просила Павлика вислати їй автограф, здається він і тепер у неї. Ми читали той лист у Болгарії, але враження від нього у мене живе й досі. Сім’я дядькова (…) казала, що такі листи потішають, наскільки се можливо, у такій тузі».
Документальний факт, який тут щиро описала Леся, ясна річ, накрив Кримського важкими спогадами. Драматичний перебіг полеміки з живим ще тоді Драгомановим – це гіркий для Кримського урок, який він усвідомив. Але вже після того, на жаль, як Павлик публічно, а Франко листом вказали Кримському на прикру помилку. А своїми контактами і Франка, і Павлика молодий Кримський дуже дорожив. Як молодий поет, прозаїк, перекладач, літературознавець та мовознавець мав виняткову Франкову прихильність та широку ділову підтримку Павлика у вирішенні багатьох нагальних справ, зокрема, публікації своїх творів та купівлю українських книжок і галицької періодики й пересилку тої літератури у Москву, де Кримський тоді навчався у Лазаревському інституті східних мов.
Та й взагалі – немисленою була б для нього ситуація, щоб випасти з невеликого, але надто авторитетного кола східноукраїнської автури, де видавалися Коцюбинський, Грінченко, Леся Українка та інші українські письменники. Адже українська література без жорстоких цензурних утисків могла друкуватися лише в Галичині, за австрійським кордоном, бо в Росії московський деспотизм нещадною забороною української мови руйнував будь-які видавничі українські надії. А Кримський свої плани вибудовував, як він писав своєму вчителю з Колегії Галагана Павлу Житецькому, орієнтуючись виключно «на українську справу».
*** Яким насправді складним був процес культурного обміну поміж українцями, розмежованими імперськими кордонами, наведу приклад, який стосується обох: і Лесі, і Кримського. Цей факт відбувся за два роки до Лесиного першого лист.
У квітні 1893 р., надіславши Михайлу Павлику гроші, Кримський пише, щоб Павлик йому купив «Книгу пісень» Гейне в перекладі Лесі Українки та Стависького. Далі цитую текст листа Кримського: «…либонь, доведеться Вам виписати зо Львова та й вислати мені в конверті (рекомендовано)... Ціни «Книги пісень» я не знаю точно, не знаю так само, скільки коштуватиме пересилка її зо Львова до Коломиї та з Коломиї сюди…». За цими поштовими деталями видно, як неймовірно важко рухалася та «українська справа». Але й бачимо на цьому прикладі які інтереси об’єднували героїв цієї розвідки. А головне, з яким нетерпінням Кримський чекав на своє замовлення – «Книгу пісень» Гейне у перекладі Лесі Українки. Звісно, Кримський захоплювався творчістю Генріха Гейне, згодом й сам перекладатиме поезію з «Книги пісень», проте тоді просто хотів бачити й чути Лесин переклад. Бо знав її уже як поетесу. Чув її проникливе слово й розумів усі її інтонації та поділяв ідеї. А особливо ту найголовнішу, яка спонукала Ларису Косач на її конкретний антиімперський, а точніше антимосковський вчинок. Хто-хто, а Кримський, він жив у Москві, яку називав «чужиною» – найглибше усвідомив, що Леся не помилилася з історичним вибором свого поетичного імені. І про це теж трохи згодом.
Але перед тим, як повернутися до справи Драгоманова, – мікро епізод з біографії Кримського.
Цей історичний факт мені засвітився давно, у мої студентські роки. В Рукописному відділі колишньої Публічної бібліотеки АН УРСР я натрапив на чіткий каліграфічний запис, виведений 26 липня 1890 року рукою Кримського у записній книжці: «Не зраджу я тебе, Україно, твій я навіки». У свої дев’ятнадцять років Кримський склав для самого себе присягу. Мить, коли я, теж дев’ятнадцятирічний, тримав у своїх руках його записну книжку, пам’ятаю досі. Даруйте за ліричний відступ, але мовив тут лише про справжнє відчуття того, що означало для Кримського поняття «українська справа».
Нарешті переходимо до полеміки з
Драгомановим.
***
Забігаючи наперед, скажу, що ровесниця Кримського Леся Українка вбачала у тих заплутаних полемічних перипетіях абсолютно трагічний для Кримського характер. Тримаючи тоді в руках першого листа від Лесі, Кримський ще не знав, що вона, Леся, незадовго до смерті Драгоманова, з приводу тої його полеміки висловила дуже конкретну й коротку думку в листі до свого дядька: «З’їли хлопця, схрупали з душею!». Так охарактеризувала вона наслідки співпраці Кримського з редакцією журналу «Правда». А сам Драгоманов, письмово звертаючись до співробітників журналу із питаннями різного характеру, висловив також коротке міркування щодо «московського дописувача «Правди», тобто Кримського, зауваживши, що Кримський, мовляв, «являє собою людину щиру, тільки дуже зле поінформовану». Безперечно, Кримський, був вдячний Драгоманову за тактовну форму зауваження.
Щасливий фінал історії з полемікою
Кримському забезпечив Іван Франко. А було так: листом з Москви Кримський попросив Франка віднести в редакцію журналу «Правда» нову статтю, але вже з протилежними судженнями Кримського про оцінку суспільних поглядів Драгоманова. Згодом Кримський пояснював, що вдався до такої «режисури», аби Франко першим довідався, що Кримський кардинально змінив свій погляд щодо політичних поглядів Драгоманова. Франко тоді мужньо виконав прохання Кримського. Особисто відвідав «Правду», друкований орган партії «народовців», яка гостро критикувала політику радикальної партії, очолювану Франком. У листі, від 2.11.1891 року, Кримський зізнається Франку: «Мені аж соромно згадати, як я тоді, боячись стати «зрадником» (має на увазі українську справу- Л. М.), кинувся до писання статей в «Правду», як кидався на Драгоманова, на Ваш часопис!». І узагальнює : «…Я не чинив помилок з розмислом: «Якщо я помилявся коли, то помилявся я чесно», – скажу я словами Панаса Мирного».
Франкове листування впливало на формування світоглядних позиції молодого Кримського. На розлогі листи Франко не шкодував для Кримського часу. Один з таких Франкових листів став дороговказом для майбутнього вченого й поета (цитата довга, але вся варта нашої зосередженої уваги): «Не знаю, чи не покажеться Вам невмісним і те, що я скажу, але я скажу це тільки для того, що щиро поважаю Ваш письменницький талант, і для того кличу до Вас: залишіть на якийсь час політику, поки докладніше не пізнаєте людей і обставин, поки не розчовпуєте того, що твориться поза кулісами, на котрих намальовані всякі «народні святощі». Пишу се Вам як чоловік, котрий на своїм віку наробив дурниць і помилок, власне через те, що, не спитавши броду, кидався у воду і тільки пізніше переконувався, що се не вода, а просто калюжа. Для сього смію радити Вам: пишіть вірші, перекладайте Гафіза , Сааді і кого хочете, – сим Ви здобудите собі ім’я і пошану в літературі». Кримський, як відомо, дослухався до цих слів. Але до того ще має збігти чимало часу.
*** А поки осмислимо психологічно тяжку для Кримського правду, що обпекла йому душу, коли отримав Лесиного листа як обнадійливий символ майбутньої між ними дружби. Ясна річ, Кримський розумів, що про його полемічні стосунки з Драгомановим Леся не тільки все знала, а й обговорювала цю ситуацію зі своїм рідним дядьком. У листі до Драгоманова Леся зауважує, що «народовці» призвели ( далі її слова) «дуже талановитого поета, що колись писав дуже порядні ліричні та гумористичні вірші до того, що він тепер римує вузькоциклоп’ячі тенденції і по горобцях з гармат стріляє». На щастя, Кримський з його вразливим характером тоді не знав про цього Лесиного листа до Драгоманова.
На цей час Кримський не тільки поділяв Лесині суспільні погляди, а й сам намагався жити за імперативами її маніфесту боротьби за людську й національну гідність – «Contra spem spero!». Обоє вірили в Україну. Леся – завдяки родовому корінню Косачів й Драгоманових. Успадкувала особливий вплив матері – Олени Пчілки та свого рідного дядька, материного брата Михайла. Драгоманов, як бачимо, мав теж незабутній вплив і на Лесиного ровесника Кримського.
*** А тепер перейдемо до головної суті першого Лесиного листа до Кримського.
Обумовивши не прості тогочасні українські видавничі проблеми, Леся повідомляє Кримському про організаційні клопоти з виданням творів Драгоманова. Насамперед йдеться про упорядкування, ймовірних видавців та пошук на те коштів. І радиться з Кримським як практичніше організувати цю справу, оскільки наукова спадщина небіжчика розпорошена по закордонню і є непростою з огляду на цензурні вимоги. Леся обумовлює два різні варіанти, проте обидва зводить до одного висновку: «…краще, якби ми могли провадити се діло зовсім самі, без помочі галицьких рук, бо ...», – і не закінчила фразу, уточнивши обірвану думку так: «…на сей раз, нехай обійдеться без пояснення причин. І взагалі, якби ми могли і за кордоном послугуватися «своїми» , а не «чужими» руками, то було б найкраще. Хотілося б з Вами докладніше поговорити на сю тему, та нехай, може, колись потім. Я то ще не знаю, чи до мислі Вам оце листування зо мною. У всякім разі, товаришу, вірте моїй найщирішій повазі і прихильності до Вас. Л. Косач». А нижче – в дужках дописала: «Леся Українка – якщо, може, Вам се більше відоме ймення».
Нібито формальне уточнення, проте ця дописка спонукає до подальших роздумів над листом. Тож що означало для Кримського оте її, як вона сказала, «ймення»? За рік до цього Лесиного листа вийшла в світ перша її збірка поезій «На крилах пісень», видана за австрійським кордоном, у Галичині. На титульній обкладинці книжки вже те «ймення» яскраво світилося. Леся ще й раніше підписувала окремі свої поезії цим «йменням», тому Кримський ясно розумів справжню перспективу цього знакового для українців імені. А по з’яві її першої книжки «На крилах пісень» переконався: Леся Українка сміливо заходила в історію української літератури як велика українка. Принаймні, тодішньому Кримському це було очевидним.
Чому не важко погодитися з таким припущенням? Бо Кримський тоді ґрунтовно досліджував світовий літературний процес. Вивчав історію європейської культури й поглиблено досліджував проблематику сходознавства в контексті україністики. Опанував кілька десятків чужих мов, аби здобути безпосередній прямий доступ до оригіналів світової класики. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, сходознавець, вчений-компаративіст, який широко почав застосовувати свої знання у комплексному порівняльному дослідженні текстів на ґрунті мовознавства, зокрема, в своїх наукових розвідках з історії української мови. Прислухавсь до поради Франка, свідомо уникнувши «політики», Кримський набув виняткові наукові знання
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
