“Нехай високий патріотизм, ідеали Героїв Крут · навічно збережуться в Серці Української Нації”. Національна еліта · с. 2сторінка оригіналу ↗
К р у т и – за пов і т і с и л а Н а ц і ї
Слово Просвіти, №04 за 2026 рік
тю, адже поруч з крутянськими Героями тут вічно спочивають їх достойні наступники – Герої нинішньої російсько-української війни, що полягли за Свободу України.
Бо якщо неупереджено робити зріз тодішнього часу (1917 року і напередодні 29–30 січня 1918-го), вникнути в сутність декларацій, універсалів, проголошених лозунгів і діянь (або бездіяльності) чолових «центральнорадівських» людей, то прояснюється істинність боїв під Крутами, які Євген Маланюк назвав «народинами нового українця».
Це була одна з найбільш значущих для Нації, її майбутнього поступу Перемога періоду національно-визвольних змагань 1917–21 років. Велична, героїчна, жертовна, одержима вірністю Україні. У цій легендарній сторінці Крут генетично міститься та своєрідність народної мрії, чину і волі, що спричинила «формування новітньої української людини вже в національному стилі військової сфери». Вони довели, що не тільки народним просвітництвом, тим паче не ідеями автономізму, федералізму, «нейтралізму» треба творити Націю і Державу, а зброєю, мілітарно. Пізніше ця ідея лунала в словах повстанської пісні: «Ми підемо вперед – і здобудемо волю…». І саме ця національна мілітарність була розбуджена Героями Крут. Вона стала стихійним виявом дещо «приспаної петербургом» козацької вольності, але аж ніяк не зорганізованої волі радівських очільників. Не завдяки, а всупереч.
Бо тодішні українські есдеки, есефи,
есери, кадети та народники якщо і полюбляли щось із національного, то це досліджувати та видавати романтичні історичні сюжети, кохатися у фолькльорі та етнографії, збирати та скуповувати старовину, одяг та мальовничі
Закінчення. Початок на стор. 1
сорочки. І це також є затребуваним, одначе цього замало. Так сталося, що саме цей тип людей у найкритичніший час, коли лєніни, троцькі, муравйови виношували людиновбивчі плани для України, наш «провід» продовжував мислити категоріями «демократичного» московського патріотизму, «братнього» союзу з «харошими рузькіми», взявши до рук не справжню козацьку шаблю, а лише угодовську антиприродну ідею, яку вигулювали українські «інтелігенти» на початках українського відроження. Отой вислів видатного (та не в цьому) Г. Квітки-Основ’яненка, що «Цар – батько, а Україна – мати», обезкровлювала, обеззброювала.
Навіть знаменитий Костомаров, співзасновник Кирило-Методіївського товариства, який незадовго до смерті великого Кобзаря (1860) написав і забажав того, проти чого все життя боровся пророчий Тарас. «Ми не будемо жадати й домагатися для себе нічого, крім спільних зі всією росією бажаннів… ми бажали б, щоб усі інші слов’яни (і не тільки) злучилися в один народ під скіпетром російського царя». Отакої. Чом не ідеологія нинішнього «єдінородства».
Очевидно, що саме такими московськими ідейками жила більшість у Центральній Раді, плодячи в 1917 році угодовські універсали, всіляко творячи перепони для реалізації ідей самостійнитва й української державності, блокуючи формування українського війська.
Бо коли московські більшовики (згідно лєнінських інструкцій) готувалися відкрито до захоплення Києва, в ІІІ Універсалі запопадливі провідники
УЦР зуміли протягнути гидливу тезу, що «Україна стає Українською Народньою Республікою,.. не відділяючися від росії й зберігаючи єдність її». Показово, що «росія» тут згадується в цьому контенті «єдності» аж 13 разів!
Акцентую увагу тільки на одному факті, який підтверджує Шевченкову правоту й висвітлює абсурдні поведінку та світоглядність частини поводирів Центральної Ради. Адже в той самий час, коли російські більшовики пішли навалою на Україну, 2 січня 2018-го Винниченко, не піклуючись про спротив та зміцнення української військової потуги, від імені Генерального Секретаріату підписує допомогу московщині харчами, цинічно нагадуючи: «правительство знає, що великоруські робітники і селяни не вороги, а брати, що не великоруський нарід пішов війною…»
А перед цим на Першому військовому з’їзді в Києві, що мав сформувати платформу від імені 1,5 мільйонного українського війська, що «військова сила має служити вигнанню кацапів з України», то Винниченко та інші закликали з’їзд до спокою і вказували необхідність піддержувати контакт з врємєнним правітєльством. Тоді самостійницька, мілітарно зорієнтована позиція М. Міхновського не відігравала, на жаль, там впливової ролі. Адже відрядивши в петербург свою делегацію (10 чол.), Центральна Рада воліла лише вижебрати в москалів визнання своєї автономії та “українізації” окремих військових частин, здійснюючи щодо них надзвичайно згубну політику “нейтральності”. У своїй праці «Відродження нації» він напише: «… право і обов’язок боронити всю росію було справою всіх народів, що живуть у росії».
Радівські очільники чомусь забули
Пилипа Орлика та його вислів: «Україна повинна бути звільнена від усякого панування чужинців», не терпіли «самостійництва» й мілітарних устремлінь Міхновського й Болбочана.
Ці «чому» озвучуються не для крити
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
