“Хай радістю буя наш люд талановитий, · Хай величаються в поезії лункій · Труди і прагнення, борня і супокій”. Письменники і час · с. 10сторінка оригіналу ↗
Борис Тен: радянський, нерадянський, антирадянський?
Слово Просвіти, №04 за 2026 рік
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, просвітянин, письменник
Своєрідна дискусія, чи був відомий український перекладач і поет-неокласик Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський) радянським письменником, виникла тоді, коли письменнику після його смерті відкривали меморіальну дошку на його домі і коли знаний письменник Валерій Шевчук, на якого Борис Тен мав помітний вплив, заявив, що не братиме участь у цьому дійстві, якщо на ній буде написано «радянський письменник». І аби не сталося скандалу, слово «радянський» довелося замазати.
У той час (ще ж бо існував радянський союз) означення «український радянський письменник» сприймалося як щось нормальне. І під нього підводили практично всіх письменників радянської України. Якщо керуватися таким підходом, то Борис Тен мав би бути радянським письменником.
Проте можна виходити з дещо іншого критерію… Наприклад, радянський письменник – це той, який у своїх творах так чи інакше прославляв радянську владу, робив у її бік «ідеологічні реверанси».
Але таких, які це не робили, майже не було, навіть серед письменників, які вважалися дисидентами-опозиціонерами. Так чи інакше їм доводилося віддавати «данину радянськості». Адже радянською ідеологією було просякнуте все життя людини в срср. Ця ідеологія була наче повітря, яким дихаєш. Її ніби й не помічаєш, однак постійно «користуєшся». Вона сприймалася як щось саме собою зрозуміле.
Звісно, потрібна була «віддушина» від цієї ідеології. Навіть у жорстокі сталінські часи існували форми її «відторгнення», а тим паче у часи «відлиги» й «застою», на які припав найбільш плідний період у житті Бориса Тена. Поширеними тоді стали жарти про вище радянське керівництво, різні анекдоти. Але це була «несерйозна опозиція», такий собі «тіньовий» бік медалі розповсюдження радянської ідеології.
Письменники в часи срср змушені були писати «ідеологічні твори», навіть коли цього їм не хотілося. Багато хто робив це свідомо-добровільно. Наприклад, за незалежної України, уже після смерті київського митрополита УПЦ Московського патріархату Володимира (Сабодана) були опубліковані його вірші. Загалом ці твори не відзначаються поетичною майстерністю. Значна частина з них типові радянські творіння, в яких транслюються існуючі в срср у післявоєнний період поширені комуністичною пропагандою ідеологеми й стереотипи1. І це писав священник, а не якийсь радянський піїт «районного масштабу»! Ніхто не змушував його це робити.
Була й інша частина авторів, які писали «ідеологічні твори» добровільнопримусово. Наприклад, щоб видати в якомусь видавництві (а всі вони були державні) поетичну збірку, необхідно було на початку поставити «ідейний твір», а то й кілька творів. Останні дехто іронічно іменував «паровозами». Інакше збірка не мала шансів побачити світу. Чи писав щось подібне Борис Тен? Так, писав. Були це, щоправда, поодинокі твори – до того ж не найкращої якості.
Є в нього, наприклад, таке: Ніколи та не перерветься нить, Що протягнув до всіх народів Ленін»2. Або вірші такого штибу: З піснею вийдемо в поле, Ленінські плугатарі, Борозни світлі орати Для світової зорі 3. Зустрічаються в Бориса Тена й «правильні» ідеологічні моменти в його статтях. Ось, наприклад, як починається стаття «Великий концерт»:
«Могутньою силою творчої праці все вище й вище підноситься рівень народного господарства Країни Рад, зростає добробут радянських людей... У щасті й достатку вільна радянська людина на повні груди співає про радість життя і праці, про свої творчі досягнення і світлі надії, славить мир»4.
Можна лише гадати, чи сам Борис
Тен написав ці слова, чи це зробили за нього редактори. Занадто трафаретно виглядають наведені фрази! Не дуже вони нагадують стиль Майстра. Однак Борис Тен підписався під цими словами. Мусив підписатися?
При бажанні можна знайти ще деякі
«радянські огріхи» письменника. Почнемо з того, що «радянські твори» Бориса Тена становлять мізерний відсоток у його творчій спадщині. Те саме стосується участі його в «радянських діяннях». Це, радше, було для нього «ідеологічною індульгенцією», яка давала митцю виживати в радянських умовах і передусім займатися своєю головною справою – перекладами літературної класики, доносячи її до українського читача й піднімаючи його культуру. У цьому він вбачав своє призначення й ладний був, коли це потрібно, йти на «ідеологічні компроміси».
Слід також враховувати, що Борису Тену через свою неблагонадійність було нелегко «пробиватися» до центральних київських видавництв. Його перша збірка віршів «Зоряні сади» вийшла у видавництві «Радянський письменник» лише в 1970 р., коли автору було за сімдесят. Та й наклад її на той час не був значним – шість тисяч примірників. Це зараз такий тираж видається «фантастичним».
Тому Борису Тену, щоб не губити свій талант і не писати виключно «в шухляду», доводилося публікувати твори в місцевих виданнях, зокрема обласних газетах «Радянська Житомирщина» та «Комсомольська зірка». Тетяна Андрійчук, яка в дитинстві вхожа була в дім Бориса Тена, розповідала автору, що він їй на день народження серед інших дарунків також дарував підписку на газету «Комсомольська зірка», оскільки там публікував свої вірші. Тобто для нього це видання, як і «Радянська Житомирщина», було своєрідною трибуною, де він міг себе виразити.
Однак Борис Тен, публікуючи свої твори, намагався сказати про речі, які не були радянськими, а то й у тогочасному контексті мали «антирадянську спрямованість». Візьмемо, наприклад, його статтю «Священний обов’язок кожного»5, де йдеться про необхідність збереження пам’яток історії та культури. З позиції дня сьогоднішнього, багатьом стаття може видатися «повним совком». Чимало тут йдеться про радянські пам’ятники в Житомирській області, зокрема Леніну та воїнам «великої вітчизняної».
Однак автор спеціально акцентує увагу на дорадянських пам’ятках історії й культури. В одному з перших абзаців статті читаємо наступне: «Чи будемо говорити про пам’ятки історії, чи археології, чи архітектури, чи мистецтва, чи про документальні пам’ятки, – їх виявлено і ще має бути виявлено багато. На території нашої області знайдено чимало доісторичних пам’яток у давніх городищах, зберігся такий шедевр зодчества часів Київської Русі, як Василівський храм в Овручі, та багато інших будов пізніших століть»6.
Зараз можуть сказати: що тут такого, хіба в цьому є щось нерадянське, а тим паче антирадянське? Хіба за радянських часів не існувало Українського товариства охорони пам’яток історії та культури? Так, було таке. Але з’явилося воно лише в 1966 р. під впливом «відлиги». Та й прискіпливо контролювалося партійними органами. Не даремно керівниками цього Товариства на місцях часто ставали колишні комсомольські та компартійні працівники. Ініціював створення цієї організації мистецтвознавець та архітектор Григорій Логвин, який у 1965 р. в газеті «Літературна Україна» опублікував статтю, закликавши створити таке Товариство. Ідея знайшла підтримку збоку багатьох вчених, митців та культурних діячів, які утворили ініціативну групу й організували установчий з’їзд Товариства, що відбувся в 1966 році.
Загалом же діяльність зі збереження пам’яток не була притаманна радянській владі. Якщо візьмемо початки її існування, то бачимо цілеспрямоване нищення з боку владних структур давніх пам’яток історії й культури, зокрема сакральних.
Однак події Другої світової війни й післявоєнного періоду, а потім «відлига» дали змогу «повернутися до історії». У цьому «поверненні», здавалося, не було нічого антирадянського. Більше того, радянська влада почала звертатися до історії, переслідуючи деякі свої цілі. Зокрема, «реабілітація» давньої історії спостерігалася під час «великої вітчизняної війни». Тоді радянська пропаганда почала використовувати окремі події й деяких історичних персонажів для підняття градусу патріотизму серед населення срср. Наприклад, пропагувалися діяння канонізованого православною церквою (!) Олександра Невського, бо він у давні часи громив німців.
Також у 1954 р. не лише в радянській
Україні, а й у Москві широко відзначили 300-ліття «возз’єднання України з Росією». При цьому всіляко прославлявся «головний возз’єднувач» Богдан Хмельницький. Правда, це святкування мало не дуже бажаний для радянської влади ефект – ріст українського патріотизму, захоплення українцями своєю історією, зокрема тією, що пов’язувалася з козацтвом. До речі, Борис Тен у згаданій статті писав: «Ніколи не погаснуть у пам’яті народній спогади героїчної боротьби з поневолювачами та загарбниками з часів татарської навали, періоду визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького та особливо Коліївщини з її трагічним Кодненським завершенням (закріпленим у народному прислів’ї «Бодай тебе Кодня не минула»)…»7.
Звернення уваги на давню, «дореволюційну» історію, її пам’ятки так чи інакше творило інший, нерадянський уявний світ. Це могло привести (й приводило!) до дисиденства. Автору покійний Іван Драч, якого можна вважати одним з лідерів українських шістдесятників, розповідав, що на нього та його однодумців великий вплив справили екскурсії по давніх містах України, які їм проводив згадуваний Григорій Логвин, знайомлячи їх з «дореволюційними» пам’ятниками історії та культури. Ці екскурсії дали їм змогу побачити «нерадянський український світ» і підштовхнули до інакодумства.
Щось подібне робив й Борис Тен у своєму Житомирі. Він не лише пропагував пам’ятники «дореволюційної» давнини, а й у міру сил знайомив житомирян (і не лише їх) із надбаннями світової культури, яка, звісно, радянською не була. Валерій Шевчук писав, що познайомився з Борисом Теном саме завдячуючи такій роботі Майстра. Ось невеликий фрагмент з його спогадів: «…коли почув, що в Зеленому театрі, котрий містився в Центральному парку Житомира, почали давати безплатні музичні концерти…, звісно, став разом із братом активним відвідувачем цих концертів. Була це не просто музика, а швидше музичні лекції, які супроводжувалися тими чи іншими номерами, а вів програму сивоголовий чоловік, який оповідав прегарною українською мовою про чудовий світ шляхетних звуків. Людей на ці лекціїконцерти збиралося небагато, адже популяризувалася класична музика, але ті, котрі приходили, ставали гарячими шанувальниками цього чарівного виду мистецтва»8. Цим сивоголовим чоловіком був Борис Тен. Останній, безперечно, справив вплив на «аристократизм» прози Валерія Шевчука, на його інтерес до української давнини.
Зацікавлення давниною, високою класичною культурою начебто не трактувалося радянською владою як щось крамольне. Воно допускалося – правда, дозовано. Водночас радянські ідеологи намагалися абсорбувати досягнення світової культури, вписати її в «радянський канон».
Однак у кінцевому рахунку такі зацікавлення працювали проти радянської влади, творячи їй альтернативу, принаймні в плані культурному.
Аналізуючи творчу спадщину письменника, окрім «ідейних» творів, котрі, як уже говорилося, не займають у ній помітного місця, слід виокремити кілька блоків, що були не радянськими, а подекуди навіть антирадянськими.
Перший блок – це твори з радянськими «ідейними вкрапленнями», які все ж мали нерадянський характер. До них, зокрема, можна віднести й воєнну лірику Бориса Тена. У ній практично немає радянського воєнного пафосу, зате є любов до рідної землі. Навіть у одному з «найбільш радянських» вірші Бориса Тена, який належить до цього циклу, «За землю наших прадідів святу…» ідея захисту Вітчизни (не обов’язково в розумінні соціалістичної) стоїть на першому місці.
Або ось, рядки із здавалося б, «ідейного» вірша з «колгоспного життя»:
Дзвонистим гомоном вирує над селом Золотосяйний день колгоспного врожаю. Невтомний труд свій дар країні виряджає, Щедротне літо б’є народові чолом. За урочистим всі зібралися столом Величні славити діла свойого краю, Під липою оркестр лункоголосий грає, Рукам натрудженим співаючи псалом. Годиться й погулять, бо урожай багатий, Бо всі заможні тут...9 Якщо відкинути з твору «колгоспний флер» з відповідними стереотипами «заможності», отримаємо своєрідний гімн сільським трудівникам, які відзначаються сердечною гостинністю й ладні щедротно вділити від своїх набутків. А слова «співаючи псалом» взагалі не вписуються в «колгоспний дискурс», нагадуючи про релігійні традиції українців. Адже Псалтир – одна з найбільш поширених релігійних книг в Україн, яка в давніші часи служила своєрідним підручником для навчання дітей.
Є в цьому творі й гімн традиційній українській гостинності. До речі, дім Хомичевських був відкритий численним гостям. У різних спогадах про Бориса Тена йдеться про те, що і він, і його дружина Нара Леонтівна приймали та поселяли у себе гостей. При цьому чимало часу дружина господаря проводила на кухні, готуючи смачні страви.
Або ось ще один вірш, в якому йдеться про любов автора до своєї Батьківщини:
Різьблений з каменю, копалень рудних ритий, Видзвонюй лунами, сонете пломінкий, Про славу наших днів і дерзновенних дій, Про мужні подвиги і мрії гордовиті. Хай радістю буя наш люд талановитий, Хай величаються в поезії лункій Труди і прагнення, борня і супокій, Розквітлі зорями безсмертні заповіти. Й мої мелодії, хоча й не голосні, А людям їх нести так любо і мені, Мов птахові співать в прозорій голубіні. Бо й я також є син своєї Батьківщини, І все, що маю я – і думи, і пісні, – Від неї я придбав і їй вертаю нині10. Цей вірш ніби з подвійним дном. Його можна прочитати в радянському дусі. Але можливе прочитання і в дусі нерадянському.
Другий блок – найбільший. Це твори нейтрального характеру. Хоча ця нейтральність часом не така вже й нейтральна.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
