Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Він чув мову народного мистецтва і творив нею свою Україну на папері, тканині – соломою, олівцем, аквареллю, гуашшю”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Квітуча сага династії Саєнків. Триптих

Слово Просвіти, №05 за 2024 рік

У Національному музеї літератури України триває виставка “Український килим. Золоте перевесло мистецької династії Саєнків”, на якій представлені роботи трьох поколінь. 35 унікальних килимів, панно та гобеленів засвідчують самобутній саєнківський всесвіт, закорінений у народну традицію і вивершений до світового рівня. Виставка відкрилася у день 80- ліття заслуженої діячки мистецтв України Ніни Саєнко, таким чином розпочавши вшанування 125-ліття від дня народження засновника мистецької династії славетного українського художника Олександра Саєнка. Галина ДАЦЮК, журналістка “Художник – це, насамперед, око і серце народу…” Олександр Саєнко Думається, що все почалося з яблуні. Коли Ферапонт Саєнко прикупив у поміщика Силича, недобудований дім, шматок землі і посадив перше дерево. Яблунею хазяйновитий чоловік не обійшовся, а став плекати рідкісні сорти фруктових дерев. Заснував Борзнянську школу садівництва, городництва та бджільництва. У кінці городу зашумів вільховий луг, далі – луки на берегах річки Борзенки. Підростали діти, гай, родило поле. Спостерігаючи, як трудиться Ферапонт Петрович на своїй землі, Ганна Барвінок – Кулішева дружина Олександра Білозерська – скаже, що він “од зорі до зорі лазить по грядках, не зважа на росу, а іноді на спеку або й вітер холодний, копошиться, культивує той сад, що був колись трухлий-похилий… провидіння дало йому духову і фізичну силу оживити безплодну затужавілу землю…”. Мудрий Ферапонт знав, що робив. Вдихнувши у безплодну землю життя, старійшина роду задумав сад райський, у якому пануватимуть любов і батьківські заповіти, які вони з дружиною Мотроною Іллівною передадуть своїм дітям. І не помилився в намірах. Яким би спокусливим не видавався світ поза садом, Ферапонтові нащадки не зрадять його заповіданої любові до рідної землі. І через сто років вони повертатимуть в родинний борзнянський дім, що стане прихистком для душі. Їхньою Україною, яку вони любитимуть і творитимуть у різний спосіб на килимах, панно, гобеленах, картинах. Над “Думою про Україну” працюватиме до останнього подиху видатний син Ферапонта Олександр. Серед п’ятьох дітей Ферапонта і Мотрони Саєнків Сашко був наймолодшим – вродливе хлоп’я, мамин улюбленець. На жаль, у два роки хлопчик захворів на скарлатину, внаслідок чого назавжди втратив слух і мову. Проте недарма батько саджав сад, маючи плани на дітей. Сашко взявся малювати, і Ганна Барвінок помітила його талант, переконала батьків і спорядила малого до Петербурга, де була школа для здібних дітей з вадами слуху. Посприяв йому і мистецтвознавець, художній критик Петро Ге, син маляра Микола Ге. Хлопчик трохи підучився, але, дякувати Богу, у 1916 р. повернувся в Україну, не розчинився у похмурій чужій столиці, яка не раз заковтувала наших талановитих дітей. Ферапонта Петровича, тим часом, за Народний художник України О. Ф. Саєнко біля портрета матері революційні переконання запроторили надовго до Архангельської губернії, сім’я тяжко бідувала. А Сашко хотів учитися далі. І доля знову усміхнулася: він потрапляє до Миргородського художньо-промислового інституту, де викладав Василь Кричевський. Доленосна зустріч спрямує Сашків талант до витоків національного мистецтва. Камертон його душі відтепер налаштовується на українську красу. Живучи в абсолютній тиші і безголоссі, ця унікальна людина водночас мала абсолютний слух, що вловлювала найтонші вібрації “голосу” рідних знаків, символів, метафор, певних кодів – з найглибших глибин традиції. Він чув мову народного мистецтва і творив нею свою Україну на папері, тканині – соломою, олівцем, аквареллю, гуашшю… Кричевський визнає його як “художнього законодавця мозаїчного набирання соломкою”. У цій техніці він першопрохідець, “самородок найщирішої проби”. Солома засвітить йому сонцем і скіфською пектораллю. Як нікому в світі, вона засяє Саєнкові ста відтінками батькової пшениці. Майнувши у призахідному сонці золотом лампадки, відблиском золотої оправи, цей матеріал – рідний і теплий, гладенький і слухняний – стане йому творчим побратимом і плекатиме красу разом з ним. Довершуватиме мистецькі лінії, образи, простір, кути, стане крильми (крилами) його птахів і верховіттям верби, обладунками Семена Палія і козацьким жупаном Мамая. Початок 20-х років минулого століття заплодоносив творами Саєнка, як батьків сад яблуками. Стільки задумів, наснаги! Дарма, що побут вбогий, даху над головою нема. По воду ходити потрібно аж до Дніпра. Холодно. Але ж настали новітні часи, які, думалося, дають безмежні можливості для розвитку і творчості. З 1920 р. Саєнко вчиться в Українській академії мистецтва, де розгорнулися пошуки національного стилю у мистецтві, заснованого на вивченні зразків народної культури, а також модерного і європейського стилів. І, звісно, відточувався індивідуальний. У навчальні плани студентів викладачі включили роботу з різними матеріалами і в різних техніках: гравіруванні, килимарстві, меблярстві, кераміці. Митець має володіти усім, коли потрапив до Майстерні професора Василя Кричевського “Організація і обладнання внутрішнього помешкання будинку згідно з вимогами нового побуту”. Якою має бути оселя людини початку ХХ століття? Зручною, непереповненою, затишною. Інтер’єри мають служити людям, надихати, творити гармонію. Мати національне вираження, новаторство, функціональність і ще раз – красу. Як різдвяні “павучки” з соломи інтер’єр має уладнувати всесвіт родини і щоденного побуту на ґрунті народної традиції. Саме В. Кричевського вважитиме Саєнко головним своїм наставником. У 1925–1928 рр. Саєнко створює серію проєктів з оформлення інтер’єрів – дитячого садка, сільради, майстерні письменника і успішно захищає дипломну роботу, з якою його привітає художник Прахов. Сто років тому він спроектував дитячий садок. У легкому золотавому кольорі постала зала, у блакитних кольорах легкі килимки для дітей. І через 100 років цей проєкт актуальний для сучасного дитячого садка. Чому ж ми тепер цураємося рідного спадку? Василь Кричевський відзначав свого учня як талановитого дизайнера інтер’єрів, котрий відчував естетику помешкань – від житла до храмів. Стверджував, що вона має продумуватися у речах і освячуватися творчою енергією, що б’є з глибин українського космосу. І речі навколо мають органічно вростати у простір світлиці, легкий, як подих поля – хлібний і красивий. У цьому просторі в одній тональності національного стилю мають звучати тарілки, вази, стільці, килими, декоративні тканини, панно у мозаїчному наборі соломою. Деякий час Олександр Саєнко працював у Межигір’ї, творив кераміку, бо знався на гончарній справі. Тут було місце сили для Тараса Шевченка, який не раз змальовував Межигір’я. Звідси постане у творчості образ Семена Палія, який доживав віку у Межигірському монастирі. Тема козацької звитяги стане наскрізною у творчості художника. У 1928 року Василь Кричевський запросив Саєнка оформляти Історичну секцію Всеукраїнської академії наук, і він створить два панно: “Козак Мамай – народний герой, що співає українську думу” та “Невільники”, вперше застосує у декоративно-прикладному мистецтві солому. Через багато років художниця Тетяна Яблонська скаже, що серед творів Саєнка найдужче виокремлює саме цього “Мамая…” Коли подумати, яке піднесення нуртувало в душі геніального Саєнка, то й через сто років дух перехоплює! Проте силу українського духу нова влада відчула як найбільшу небезпеку для свого існування. Розпочались репресії, арешти, розстріли, приречення на забуття, витравлення національних шедеврів токсичним рабським мистецтвом. Його роботами на виставках захоплювалися в країнах Прибалтики, Франції, проте невігласи від цензури порадили використовувати техніку соломою нев монументальному мистецтві, а дрібних речах. І майстер взявся було за художню мультиплікацію на кінофабриці… Олександра Саєнка влада вважала шкідливим буржуазним формалістом (що ви знаєте про формалізм?) і націоналістом (що вам відомо про любов?). Роздвоєння митців розчахувало їхні душі. Будеш оспівувати керівну роль партії і радісного життя, матимеш хліб і нагороди. Саєнко, живучи у великій скруті, не приставав на привабливі спецзамовлення. Яблуко спокуси йому не смакувало. Після розстрілу Михайла Бойчука, переслідувань, Олександр Саєнко подався у Борзну. Його лікувало батькове обійстя – з райським садом і віковічними дубами. У їхніх високих кронах літала творча уява митця, що не піддавалася соцреалістичній неволі. Поклик божественної гармонії україн- На відкритті виставки “Український килим”. Ліворуч — заслужені діячки мистецтв України Леся Майданець-Саєнко та Ніна Саєнко

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин