Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №05 за 2024 рік

16 с. · 29 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 5 (1241), 8—14 лютого 2024 ЄВГЕН БУКЕТ

Митрополит Епіфаній та Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний обговорили розвиток військового капеланства 3 лютого в Києві ГАЛИНА ДАЦЮК ОЛЕНА БОНДАРЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

У перемоги багато батьків, поразка – завжди сирота

Віктор СКОРИК, оглядач “СП” Ця максима в наш час популістів і акторів замість відповідальних професіоналів у політиці стала ще актуальнішою, особливо у нас, в Україні, що є драматичним актом не в театральній виставі, а під час боротьби українського народу за своє існування, у запеклій війні проти навали імперської московської орди. Коли в перші дні війни пасіонарні українці поховали плани бліцкриґу орди, коли ЗСУ на чолі з Головнокомандувачем Валерієм Залужним, на адреналіні та тестостероні мужності звільнили половину окупованих після 24 лютого 2022 року українських територій, тоді ці перемоги, цей пасіонарний подвиг народу нахабно спробували привласнити владні популісти та невігласи, “бо не втік”, бо, мовляв, згуртував весь західний світ навколо допомоги Україні своїми полум’яними промовами, бо буцімто очолив спротив навалі імперської орди. Не втік лише тому, що це було найбільш безпечним для нього в хаосі перших годин і днів війни. Турне з “полум’яними промовами” спланували та організували наші провідні західні партнери, насамперед США та Велика Британія, за ініціативи та участі Бориса Джонсона та Білого Дому. Сталось це вже після того, як світ із великим захопленням та здивуванням побачив унікальний героїчний спротив українського народу у війні проти агресії Москви. Світ це побачив і тому організовував допомогу, для чого було необхідно підготувати та заохотити своїх виборців – громадян західних держав. Важливі були не тексти, які зачитував Зеленський перед парламентарями, а сам факт виступу голови держави як символу і уособлення подвигу українського народу. Власне, це те, що більш-менш вміє робити актор Зеленський, а більшого йне потрібно було, бо важливий сам факт і картинка для західного електорату, щоб якнайскоріше започаткувати допомогу народу України. А ось до цього турне, коли за кілька годин і днів ворог пройшов, як ніж крізь масло, десяту частину території України, Зеленський і його прісні, його оточення намагались судомно “договоріться посрєдінє”, зустрічаючись з кремлюками по білорусях та інших закордоннях. Що примусило (з огляду на гідний опір українського війська московській орді) Бориса Джонсона, за ініціативи та підтримки США, кинутись прожогом в Україну, аби негайно зупинити ці оборудки українських владолюбців. Власне, ці переговори між Банковою та кремлем гласно і негласно, опосередковано і безпосередньо, велись увесь час – від початку владної каденції “нових ліц” в Україні, і це було виконанням їхніх виборчих обіцянок “стати на коліна, аби договоритися з росією гдє-то посрєдінє”. На цих переговорах чинна українська влада виступала в ролі буриданового віслюка, якого примушували йти в потрібному для кремля напрямку – до власної погибелі. Цілком очевидно, що кремль на той час уже мав остаточне рішення про повномасштабний наступ на Україну з метою повного знищення української державності як такої. Переговори йому були потрібні лише для того, щоб, по-перше, завуалювати свій план щодо повного знищення України, по-друге, щоб максимально послабити опір України, її готовність до спротиву. Варто розуміти, що нинішня влада – це політтехнологічний виріб могутньої купки олігархів, які утворили для цього своєрідний олігархічний синдикат, провідні ролі в якому мають Коломойський – Боголюбов, Ахметов та Пінчук. Цей виріб став вибором шокуючої більшості українських виборців, “вибором”, який був підготовлений за допомоги олігархічної монополії масмедіа та не дуже фінансово обтяжливих витрат на підгодовування потрібних політтехнологів, метких журналістів та армій ботів. Головним стрижнем у цьому дійстві були інфікування суспільства “усталостью от войни”, максималізація тези про “бізнес на крові” і, звичайно ж, про “зраду”. Припинення війни для олігархату було головною метою, оскільки вони розраховували домовитися з путіним на умовах великих поступок, заморозити втрату вже окупованих на той час українських територій, тобто взявши на себе обов’язок не намагатися повернути їх силою – це офіційно, гласно, а не гласно, “по поняттях” з путіним – відмовитися від них. Олігархічному синдикату потрібно було лише одне – примиритися з Продовження на стор. 2 ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість зросла вдвічі через незалежні від редакції причини і є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 6 міс. — 360 грн. Будьмо, друзі, разом!
Разом — до Перемоги! · “Усі наші перемоги й поразки – це наші суспільні надбання чи втрати, наші успіхи та помилки. Не вождів, не харизматів у театральних костюмах”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «У перемоги багато батьків, поразка – завжди сирота», с. 1

У перемоги багато батьків, поразка – завжди сирота

Закінчення. Поч. на стор. 1 кремлем, і гласно чи не гласно з ним подружитися заради процвітання і щасливого майбуття своїх бізнесів. Але путіну і кремлю це вже не було потрібно, він однозначно на той час вирішив обнулити Україну і зробити її своїм “федеральним” округом. Аби полегшити собі завдання остаточного розв’язання українського питання, кремль радо проводив ці сепаратні переговори з українським олігархатом та його владним виробом – ставлениками на Банковій. У результаті цих переговорів, що тривали невпинно три попередні роки, кремлю вдалось умовити Україну не озброюватись, згортати або принаймні не збільшувати об’єми ВПК і, щоб остаточно довести свою відданість “мирним” переговорам, – збудувати сучасні автомагістралі, мовляв, для розвитку дружньої торгівлі з Москвою та Білоруссю, що потім стало зручним логістичним річищем під час виконання плану бліцкригу, в результаті чого окупанти вже за кілька годин опинились під Києвом, Харковом, Черніговом тощо. І лише за кілька місяців героїчної та ефективної боротьби українського пасіонарного війська до українських можновладців дійшло, що кремль має лише одну мету – повне знищення України як держави, і ось тоді вони стали дійсно попутниками з українським народом у війні за своє існування. Путін їм не залишив іншого вибору. Але це аж ніяк не гарантує, що в майбутньому український олігархат та їхні ставленики, теперішні чи інші, не будуть намагатися вести такі перемовини з кремлем, на інших, уже покращених умовах, за які заплачено кров’ю українських воїнів та цивільних. Для олігархату Україна – це лише їхній надприбутковий бізнес, і більше нічого, а інша патріотична риторика – лише димова завіса. Власне, однією з вагомих причин того, що Захід не наважився на допомогу зброєю та боєприпасами Україні до початку масштабної фази війни, була навіть невіра в Україну, недовіра, найперше її можновладцям. Крім того, Захід всерйоз вважав, що зброя може опинитися в руках Москви – як трофеї, тим більше, що попри всі кричущі попередження українська чинна влада вела свою недолугу гру в задобрювання кремля при повному ігноруванні реальних фактів про наближення смертельної навали збоку Москви. Так, це не єдина причина ненадання зброї, Захід мав свої провали, але після того, як несподівано для всіх у світі, український народ вчинив гідний опір орді у, здавалось би, безнадійному бою з окупантами, вільний світ переконався, що цьому народові можна й потрібно допомогти. Батьки всіх наших перемог – це насамперед ті пасіонарії, що з перших днів без роздумів і вагань кинулись боронити свою суспільну Хату – Україну. Для них Україна – не бізнес, а сенс буття, спосіб життя та мислення, любов і рідня. Для них боронити Україну – це не подвиг, не честь і не слава, а природній рух всього їхнього єства. Але таких пасіонаріїв у суспільстві завжди не більше 10%. Це нормально, подобається комусь це чи ні. Завжди є лідери, провідники, ті, хто торує нові шляхи, а є ті, хто потім зміцнюють ці торовані шляхи, будують села, міста, печуть хліб і рухають науки. Але не всі ті 10% – воїни за духом, вдачею, станом здоров’я, статтю, віком. Хоча й українські жінки теж гідно беруть участь у бойових діях, проте абсолютна більшість захисників – це чоловіки. Реально з тих 10% до бою можуть стати 10% – з тих чи інших причин. 10% – це середні соціологічні константи, які є результатом моїх тривалих соціологічних спостережень. Отже, один відсоток від усього населення України, яке на час початку масштабної фази московсько-української війни становило приблизно 38 млн осіб, без урахування окупованих територій на той час. Один відсоток від 38 млн – це 380 тисяч! Саме стільки або приблизно стільки врятували Україну в ті пекельні, смертельно небезпечні дні початку ординського бліцкригу. Це й ті, що пішли добровольцями в ЗСУ, ГУР або ТРО. І, звісно, плюс наявні на той час воїни Збройних Сил України. Саме ці люди потім звільнили половину територій – тих, які були окуповані в перші дні в результаті “мудрості” самозваних “черчиллів” та інших бездумних нарцисів при владі. Саме цим пасіонаріям-воїнам та всьому героїчному українському народові стоячи у захваті аплодували в європейських парламентах та Конгресі США. Саме завдяки їм Захід зрозумів, що Україні не тільки варто допомогти, а й конче потрібно це зробити. Усі наші перемоги й поразки – це наші суспільні надбання чи втрати, наші успіхи та помилки. Не вождів, не харизматів у будь-яких театральних костюмах, у які вони люблять наряджатися. Черчилль приходить тоді, коли до цього готовий народ, а не навпаки. Де Голль відбувся, коли покликали французи, не раніше й не пізніше. Гітлер, Сталін, Путін чи Трамп – не причина, а наслідок. Перемогли британці, а не Черчилль, і перемогли не тому, що Черчилль, а тому, що вони були колективним черчиллем. А совєцькі люди перемогли в минулій війні не тому, що Сталін, а щоби припинити цю бійню, у них виходу не було – лише перемога. Власне, до того, як пропаганда в СРСР розкрутила “побєду” (яка в сучасній нацистській московії набула форм побєдобєсія), люди раділи не з жахливої, брехливої побєди, а саме з припинення війни в битві двох людожерських режимів. Особливо це стосується українців. Я це говорю, бо чув про це ще дитиною на початку 1960-х років від старшого покоління та ветеранів війни, коли ще не було “дня побєди” і його розкрученого культу. У нас зараз теж іншого виходу немає, крім перемоги, але тому, що ми боронимо не тільки власне життя, а й своє суспільне, свою суть – Україну. Тому переможемо! Отже, висновок із вищесказаного: так, ця чинна влада є попутницею українського народу. Нав’язаною, вибачте на слові, втюханою українському народові, але таки попутницею. Тобто ненадійною, за якою маємо суспільно пильнувати, тиснути, вимагати, не дозволяти запускати руки у народні кишені тощо. І нагадувати їм, що вони не назавжди. Втім, вони і самі це знають, бо, як було сказано в статті одного з американських видань, чиновники крадуть так, ніби прийшов останній день. Крім того, добігає кінця конституційний термін дії їхньої каденції, і хоча під час воєнного стану вибори не можливі, є великі питання, бо реальні електоральні розклади і настрої в Україні дуже далекі від 2019 року. Це по-перше. По-друге, Верховна Рада в тому ж 2019 році була приведена не в конституційні терміни, а в терміни “доцільні”, тобто в порушення конституційних засад. Проте сервільний Конституційний Суд узаконив таку “доцільність”, хоча нинішня ВР по суті не легітимна. Отже, прецеденти є (та й не один такий). Тобто, якщо не можна, а дуже хочеться, то все може бути... Напевно, найкращим варіантом після закінчення каденції чинного президента було б не обирати нового президента, а на час воєнного стану Верховне командування передати теперішньому Головнокомандувачу. Щодо Верховної Ради, то вибори необхідно провести, попри війну, але для цього має пройти жорстка демонополізація інформаційно-медійного простору за наказом Головнокомандувача, і лише після цього, можливо, через рік, провести вибори. А до виборів припинити практику заведення нових депутатів із списків, замість тих, що вибули. Чи реально провести такі вибори посеред війни? Реально. ППРО міцніє. ЗСУ загалом теж. Має вагу і всебічна допомога Заходу. Помилки треба виправляти і уважно пильнувати, щоб не припуститися нових, на нових виборах, щоб це був особистий, а не навіяний кимось вибір, відповідальний вибір, щоб не довелося знову платити за чийсь підкинутий вибір власним життям, життям рідних, своїм достатком і майбутнім. Саме небезпекою втратити владу найбільше опікується чинна рать. Для неї за великим рахунком не так і принципово, хто їх може позбавити влади – окупанти з Москви чи український народ. Бо влада для них понад усе! Не Україна. Саме тому, з огляду на популярність, Валерій Залужний стає мішенню для атак влади. Саме такого приблизного сценарію, який я описав вище, або подібного вони бояться. Саме тому вони судомно шукають варіанти, як позбутися Залужного, як його політично нейтралізувати. Байдуже, що від цього буде зле Україні, байдуже, що західні партнери намагаються привести їх до тями. Влада понад усе. Для них це гра з нульовим варіантом – або все, або нічого. Звісно, синдикат олігархів пильнує, і у нього давно готові запасні варіанти й запасні гравці. Пожвавішала Юлія Тимошенко, Притула “качає” політичні м’язи тощо... Для синдикату – це просто бізнес, а буде номер 1 Зеленський чи хтось інший – їм байдуже, аби виконував покладені на нього завдання. Ось чому одне з найбільших завдань і без війни, а тим більше під час війни, – демонополізація, деолігархізація. Ось чому Залужний у своїй глибоко змістовній, аналітичній статті, опублікованій на шпальтах CNN, зокрема, підкреслив кричущу необхідність демонополізації військово-промислового комплексу (ВПК) України. Монополії душать державу і в мирний час, а під час війни це загрожує задушити нашу перемогу. Не тому, що вони хочуть задушити, а просто природа їхня така – “це лише бізнес, нічого особистого”. І мабуть, саме це застереження Залужного розлютило всю узеленську рать. Втім, не меншу лють в узеленських рядах викликав прямий закид у статті про неспроможність чинної влади навести лад в мобілізаційній роботі, закид про боягузтво влади йти на непопулярні кроки заради рейтингів (що загрожує втратою єдиної “святої” цінності в їхньому житті – влади). Залужний посягнув на це. Честь йому і хвала! Минули вже майже два роки війни, ті пасіонарії, що пішли в бій з перших днів війни, вже виснажені, а багато й полягли за нашу свободу. Цей ресурс фактично вичерпаний. Нахабно експлуатувати їхню звитяжність до нескінченості неможливо. Ось в цьому й проблема, що влада знехтувала своєю відповідальністю, за два роки не навела лад у питаннях мобілізації, не забезпечила необхідні резерви для поповнення ЗСУ. Рейтинг компетентності та відповідальності – ЗЕро! Валерій Залужний у своїй статті виклав високопрофесійний, аналітичний розгорнутий план. План, про відсутність, буцімто, якого так несамовито волали узеленські посіпаки останнім часом. Це ще більше їх шокувало і довело до сказу. Тепер, щоб прибрати Залужного, Зеленський оголосив про свій план: “перезавантажити” всі верстви влади. Схоже на істерику або агонію. Бо відчуває, що не справляється з поставленими його роботодавцями завданнями, що синдикат олігархів починає сильно нервуватися, а запасні гравці вже вийшли на розминку. Чому Залужний опублікував свою статтю (як і всі попередні) в американському виданні, наближеному до демократів? Тому, що йому не чужі цінності демократії. Тому, що він розуміє: саме демократична партія США є партією, яка реально допомагає Україні вистояти в цій війні і перемогти. Тому, що монопольний пул в Україні не опублікує таку статтю – і це, мабуть, головна причина. Чому Зеленський озвучив свої погрози в інтерв’ю італійській агенції RAI? Тому, що публікації в українських медіа не помітять на Заході з двох причин: малозначущі вони на мапі світових медіа, а головне, тому що монопольне становище українських медіа – не секрет для західних читачів, довіра до них і авторитет для західних читачів прямує до нуля. Тобто Зеленський і сам розуміє, де доцільно публікувати, а де не солідно. Ну й вибір саме італійського видання – інтуїтивно чи усвідомлено – не випадковий. Італія є державою з авторитарними традиціями, і зараз там править вкрай права партія. І ще це свідчить про те, що він хоче донести свої погрози до західних адресатів, які, м’яко кажучи, не рекомендують займатися оборудками з тим “перезавантаженням”. Так, наша держава потребує політичного перезавантаження. Безумовно! Але не тасування карту своїй замусоленій колоді, як це прагне робити Зеленський. Найкращим виходом було б виконання своєї виборчої обіцянки Зеленським – про один термін перебування в ролі президента. Але про що я? Це не з нашим українським щастям. Проте, хоча й усе складно, але, безсумнівно, ми здобудемо своє щастя власними руками. Що б там не було, ми переможемо, наша Перемога – це вільна Україна! Віктор СКОРИК Воїн Юля. При світлі з теплом окопної свічки. Фото Леоніда Логвиненка
Суспільство · “Ціль росії завжди була одна – знищити нашу ідентичність, мову, культуру, націю як таку. Але Україна їй не по зубах”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Відкрито першу чергу Меморіалу Героям Трубежа Влада та громадськість спільно вша# нували подвиг українських захисників

На честь полеглих у лютому 1919 року в боях з московсько-більшовицькими окупантами козаків Вороньківської сотні Армії УНР провели меморіальні заходи біля пам’ятника полеглим у селі Вороньки, біля меморіального знака на станції Баришівка та на полі бою – біля залізничного мосту через річку Трубіж, поблизу села Коржі. Євген БУКЕТ Фото автора Почесну варту на всіх трьох заходах тримали студенти Київського професійного коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою. А біля залізничного мосту в почесній варті були також нинішні захисники України, які знову на цьому ж місці стоять у готовності не пропустити тих же окупантів, що й 105 років тому. Традиційно в заходах, окрім військових, брали участь представники патріотичної громадськості Київщини та столиці: члени Спілки офіцерів України, ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Українського козацтва, краєзнавці, викладачі, науковці, музейні працівники, митці, громадські й політичні діячі, меценати та благодійники. А також вперше – обласна та місцева влада. На місці бою було урочисто відкрито першу чергу меморіалу Героям Трубежа “Розірвані мости”, проєкт якого розробив народний художник України, лауреат Шевченківської премії Анатолій Васильович Гайдамака (1939–2023). Це меморіальний тетрапод із флагштоком. Право підняти Державний прапор України на флагшток було надане заступниці голови Київської обласної ради Тетяні Семеновій, очільнику Баришівської територіальної громади Олександру Ільченку та почесному голові Спілки офіцерів України Євгену Лупакову. Освятив меморіал єпископ Фастівський, вікарій Київської єпархії ПЦУ Володимир Черпак. Відкриваючи захід, капітан 1-го рангу у відставці, почесний голова Спілки офіцерів України Євген Лупаков нагадав, що 105 років тому майже 300 козаків з навколишніх сіл добровільно стали на захист Української Народної Республіки від російських загарбників, що наступали на Київ. Це були перші дні другої радянськоукраїнської війни. Першими взялися за зброю козаки Вороньківської сотні, до яких приєдналася Бориспільська та Баришівська сотні Армії УНР. Командував об’єднаним загоном сотник Іван Черпак, учасник Першої світової війни. Подолавши засніжені поля й болота, воїни зайняли оборону на правому березі річки Трубіж. Очікуючи підхід ворога, сміливці розібрали залізничну колію перед мостом та замінували міст. Утім, отримавши повідомлення від зрадника, бронепоїзд зупинився перед пошкодженим відрізком колії і почав обстрілювати з гармат позиції козаків, що мали на озброєнні лише чотири кулемети, дві сотні гвинтівок та револьвери. На Трубежі загинуло 70 українських воїнів із Воронькова та 30 із Березані. Після окупації України московсько-більшовицькими військами згадувати їхні імена було небезпечно – ЧК та НКВС переслідували та знищували тих, хто вижив у бою. Список учасників бою знайшла в архіві членкиня Національної спілки краєзнавців України Валентина Стрілько-Тютюн. – Людську пам’ять не ампутуєш! Сьогодні, дякуючи усім небайдужим людям, кому болить Україна та не дає спокою історичне забуття, ми урочисто відкрили першу чергу Меморіалу Героям Трубежа, – зазначила у своєму виступі заступниця голови Київської обласної ради Тетяна Семенова. – Тепер тут стоїть тетрапод, доставлений раніше в Баришівку з-під Маріуполя – символічна данина нинішніх захисників України минулим. Піднятий український прапор на 9-метровому флагшткові. Попереду ще добрий шмат роботи, аби Меморіальний комплекс був таким, як його задумав автор – Анатолій Гайдамака. Аби славетний подвиг оборонців України на річці Трубіж був великими літерами вписаний в історію нашої країни. Ціль росії завжди була одна – знищити нашу ідентичність, мову, культуру, націю як таку. Але Україна їй не по зубах. Слово мали також голова Броварської РДА Володимир Майбоженко, очільник Баришівської ТГ Олександр Ільченко, народний депутат України п’яти скликань Іван Заєць, громадські діячі та військові. З музичним вітанням виступили бандурист Василь Лютий та народний аматорський хор “Родина” Баришівського КМЦ.
Суспільство · “Ціль росії завжди була одна – знищити нашу ідентичність, мову, культуру, націю як таку. Але Україна їй не по зубах”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Як вдосконалити механізм репарацій для цивільних полонених після визволення

Ілько ДУВАНСЬКИЙ, член “Просвіти” 2014 року на Луганщині було створено Східноукраїнський центр громадських ініціатив (СЦГІ). Його беззмінним лідером є Володимир Щербаченко. Випускник історичного факультету Луганського національного Шевченківського університету, він знаний нині як громадський активіст, волонтер не лише в Україні, а й за її межами. У зв’язку з окупацією ворогом території майже всієї Луганської області СЦГІ нині функціонує у Києві під його ж орудою, але своєї активності не збавляє. Зокрема, в рамках реалізації дослідницького проєкту у співпраці із британською правозахисною організацією Сeasefire були проведені фокус-групи з колишніми цивільними полоненими та їхніми близькими родичами. Метою такого проєкту є вдосконалення механізму справедливих репарацій для цивільних осіб, позбавлених волі під час російської агресії проти України, та для рідних таких осіб. В обговореннях та дискусіях, що відбулися в Києві, взяли участь 25 осіб, які перебували в полоні проросійських сил та російських окупантів у проміжку з 2014 року, як до, так і після повномасштабного вторгнення, а також їхні рідні. Трагічна сторінка життя, неймовірні поневіряння на тимчасово окупованих територіях України рашистами варті не одного історико-літературного твору. Ймовірно це й відбудеться з часом. Але високоморальна героїчна позиція цих людей, патріотизм і жертовність, нескореність ворогові та любов до своєї Вітчизни – взірець для молоді та прийдешніх поколінь. Тож під час проведення цієї зустрічі вони не лише розповіли про свій опір підступному ворогові, потребу активного розкриття і боротьби з проявами його облудливої антиукраїнської пропаганди й агітації. А й поділилися досвідом стосовно власних проблем, що виникли після звільнення з полону і які до цих пір залишаються невирішеними. Особливо гострими були порушені проблеми медичної, психологічної, матеріально-фінансової допомоги та адаптації після полону тощо. Учасники наголошували на тому, що допомога має бути комплексною і охоплювати також близьких родичів цивільних полонених. Адже останні досі стикаються з тиском шахраїв після потрапляння їхніх близьких до полону (ув’язнення) і не мають потрібних знань, як поводити себе з близькою людиною після її звільнення. Учасники висловлювали власне бачення щодо репарацій та покарання винних. “Я за певну презумпцію винуватості росіян. Саме вони повинні обґрунтовано доводити, що це вони не були нелюдами і тими катами у підвалах. Щоб при спробі кудись виїхати а тим паче емігрувати, отримати візу було б їхнім обов’язком довести, що у них чиста, а не заплямована біографія”, – пролунала одна з думок. Представники СЦГІ зазначають, що наявні державні програми допомоги цивільним полоненим потребують корекції та вдосконалення, але, на жаль, поки що відносини з державними інституціями лишаються вкрай складними і виснажливими. Голова СЦГІ Володимир Щербаченко наголошує: “Нині працює, хоч і недосконалий, але все ж-таки достатньо дієвий механізм, коли звільнені з полону мають можливість отримати від держави по 100 тисяч гривень. Але якісь речі в профільному законі залишаються суто декларативними, наприклад, щодо медичної допомоги, інших форм підтримки”. Робота, запланована в рамках даного дослідження, дозволить правозахисникам підготувати рекомендації законодавчих змін на основі бачення самих постраждалих та сприяти їх імплементації в українському законодавстві.
Суспільство · “Народ, який не спромігся захистити свою державу, неминуче годуватиме чужу владу і її військову потугу”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Земля і Воля: у пошуку соціальної рівноваги та національної ідеї

Нещодавно в центральному офісі ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка відбулася науково-практична конференція “Земля і Воля”, приурочена до Дня Соборності України. За підсумками конференції ухвалено спільну заяву її учасників, що стосується соціально-політичного і воєнного стану в Україні, а також загрозливих тенденцій і непередбачуваних перспектив приватизації української землі. Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор Земля і Воля – давня й надзвичайно вразлива дихотомія соціально-економічних і політичних форм буття українського етносу. Його землеробська культура, успадкована від Трипілля і скіфів-орачів, знайшла благодатне продовження племенами слов’ян. Земля насправді є цивілізаційною колискою людства і його прабатьківщиною. Вона обожнювалася в язичницьких культах та обрядах, а поклоніння землі стало вищим проявом духовності. Саме Земля як територія і основа соціальної спільноти гартувала Волю хліборобів і воїнів, які вважали за обов’язок, а не повинність, її захищати. Їхня взаємодія і єднання формували витоки нашої хліборобської нації, її соціокультурну самобутність і ментальність, освячену рясним потом, сльозами і потоками крові. Земля і Воля, а ще додамо – Віра, завжди були в епіцентрі соціальної рівноваги, порушення якої супроводжувалося жорстким протистоянням. Ми доволі часто використовуємо фразу “українські землі”, тобто територія зародження і функціонування нації в її історичному розвитку. Історики вказують на формування ознак політичної нації наприкінці XIX ст., етнолінгвістика обґрунтовує інші хронологічні рамки, етнографи зосереджуються на культурно-побутових складових українського соціуму. У кожного своє бачення національної ідеї. Однак, як на мене, це не абстрактна категорія, не штучний інтелектуальний продукт, а очікувана реальність. Національна ідея є прикладною, яка означає умотивовану внутрішню і зовнішню політику держави (влади, форми правління), спрямовану на створення умов для соціального, духовного і культурного розвитку нації (етносу, його соціальних груп тощо). Порушення цього універсального балансу супроводжувалося війнами, бунтами, релігійними рухами, постійним протистоянням влади і суспільства. Божим благословенням Земля покликана народжувати і примножувати життя, а виявилася об’єктом розбрату її дітей. Чому поземельні відносини між фізичними і юридичними особами помічені судовими тяжбами і кривавими конфліктами? Пролитої за неї крові вистачило б на століття зрошування її плодовитості. Інколи земля чинить стихійний опір людству, вимощуючи свій внутрішній гнів виверженням вулканічних мас. Язичницькі боги, розгнівавшись на братовбивство, викликали повінь і суховій. Історики марксистської парадигми розвитку суспільних відносин пояснюють порушення соціальної рівноваги майновою нерівністю, появою класів, формуванням держави деспотичного типу тощо. Чому постала соціальна нерівність, адже біологічний ресурс землі покликаний забезпечити нормальне життя? Не Земля є причиною антагонізму, а людська жадність і збереження первісного гріха. Жага володіння не лише землею, її продуктами, але і ближніми, їх свободою. У роки Київської Руси-України IX–XIII ст., як зазначав класик української історіографії М. Грушевський, існували вільній невільні, незалежні та економічно залежні селяни. Вони користувалися землею, яка належала князю і боярам (великим землевласникам). Селяни прикріплювалися до землі ланцюгами грошової, натуральної і воїнської повинності (почасти замість боярських дітей). У 1097 р. п’ятеро князів зібралися у Любечі (ситуативна Директорія) для ухвалення погодженого рішення: “кожен хай держить вотчину свою”. Вотчиною вважалася земельна власність князя, тобто приватної і державної особи одночасно. Упродовж двох століть змінилося понад 30 князів, а їхнє право власності на вотчину лишалося незмінним. Запровадження у 988 р. християнства на дніпрових схилах і київських землях не принесло соціального миру і християнського милосердя. Монастирі стали великими землевласниками разом із селами і “димами”, які працювали на них (заготівлі зерна, смоли, меду, воску). Не випадково язичницька духовна культура зберігалася тривалий час, її сповідували вільні землероби. Власниками землі були бояри (“луччиє люді”), які за службу князю отримали вотчину. Між князем і боярином не існувало відносин сюзерена і васала, які спостерігалися у європейських країнах. Статус княжих і боярських слуг мали смерди – відносно вільні та економічно самодіяльні селяни-хлібороби. Вони сплачували данину, виконували різні повинності: надавали княжому війську коней і воїнів у випадку війни. Тимчасово залежними були “закупи”, тобто боржники, які виконували грошову повинність для погашення боргу. Ізгоями могли стати діти священників, смердів, якщо чимось “провинились”, але вічними ізгоями виявилися безземельні і малоземельні селяни – холопи. Отже, за службу державі (владі) надавалась земля у власність, а боярин набував соціального статусу у суспільстві. У пошані була і військова служба. Утвердився незмінний принцип: хто мав владу, той мав і право на володіння землю. За селянами утвердився обов’язок користування землею на умовах угоди з власником. Постала дивна соціальна колізія: безпосередні господарі Землі, що її обробляли день і ніч, виявилися упослідженою соціальною верствою. Віра не зупинила власників, не очистила їх від скверни, не спонукала бояр до милосердя. Монастирі брали в оренду вотчини, десятину на своє інституційне зміцнення, а натомість монахи молилися за увічнення душі жертовників. Суспільство завершеної соціально-класової поруки, але не єдності. За таких обставин Земля на стала причиною соціального зла, а людська духовна недосконалість, навіть попри її хрещення. У XIV–XVII ст. українські терени стали ласим шматком для північно-західних, південних і північно-східних сусідів. Усі намагалися поживитись, а відчувши смак і насолоду, прагнули заволодіти землями. Польська корона просувалася на Галичину, скоса зазіхаючи на землі Великого князівства Литовського. Укладена між ними Кревська унія (1385 р.) започаткувала шлюбнодинастичне проникнення на українські креси, повзучу експансію Польщі з її формами землеволодіння, системою правління, соціальними інститутами і релігійними практиками. Спустошені завойовниками землі Наддніпрянщини, Правобережжя і Півдня створювали ілюзію геополітичного простору і безвладдя, соціального хаосу. Саме туди рушив литовський князь Вітовт, заволодівши землям. Польща захопила Західне Поділля, а Литва стримувала агресію Московії в середині XVI ст. Кожен правитель привносив свою систему землеволодіння і суспільних відносин, а Земля, крім її біологічної поживності, ставала чиєюсь територією. На час Люблінської унії (1596 р.) Польща підібрала під свою корону Волинь, Поділля, Київську землю, а Московія відкусила частину Чернігівщини. Усі прагнули земельної власності та обмеження соціальних свобод селян. У XIV–XV ст. селянам не заборонялося переходити від одного до іншого пана, але в межах їхньої маєтності. Вони стали заробітчанами на рідній землі, позбавлені права власності, а лише користувача. Земська аристократія (бояри) у Литовському князівстві, не кажучи про князівські роди, володіли вотчинами, ставали латифундистами. Князі Острозькі, Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі були коронною і військовою елітою, адже забезпечували дві третини військового контингенту. Гонорова шляхта, яка окатоличилась, заволоділа землями Підляшшя, Київщини, Полісся, Верхньої Прип’яті, задніпрянського Лівобережжя. Присягнув королю, став католиком – маєш привілей і грамоту на землю, владу у судах, сеймиках. “Одступники”, прадіди яких боролися за Волю і Землю, швидко забули традиції, стали заручниками власної гордині. Типовим виразником перевертня-латифундиста є герой роману Івана Нечуя-Левицького “Князь Єремія Вишневецький”, який пролив чимало козацької і селянської крові над Дніпром і Сулою. Виростали монастирі, облоги, замки, а біля українських сіл постали поселення болгар, угорців, німців, поляків. Приватна власність української шляхти була дарована польською короною, переходила у спадок, примножувалася за рахунок поглинання територій. Місцева шляхта, яка походила з козацької старшини, отримувала землю за вірність і службу польському королю. Ось така упосліджена національно-патріотична модель набуття маєтності. Вона засвідчувала сталу закономірність: народ, який не спромігся захистити свою державу, неминуче годуватиме чужу владу і її військову потугу. Сумний урок історії. На захоплених польською короною українських землях поширювалася фільваркова система господарювання. Фільварк (від пол. “folwark”) у другій половині XVI ст., як зазначає історик Павло Магочій, прагнув максимального використання кріпацької праці для прискореного виробництва зерна. На території 60 га проживав власник з родиною, його прислуга і 20 селянських дворів. Вони були прикріплені до земельного наділу (садиба, рілля) з правом спадковості. Селянська родина повинна була відробити панові за користування землею: від 4 до 7 днів на тиждень. Працювали переважно чоловіки, а жінки і діти – на власних ділянках. Підневільні люди, хоч і не класичні раби. За Литовським статутом 1588 р. селян позбавили права залишати пана, тобто вони ставали його власністю. Соціальний інститут кріпацтва, тобто примусового закріплення селян на панській землі з позбавлення особистих свобод і майнових прав, поширювався із Заходу на північно-східні і центральні терени України. Король щедро наділяв магнатів польського і руського походження землею, селами, привілеями, сподіваючись на вірність і чинш. У 1590 р. київському воєводі Костянтину Острозькому належало 1300 сіл, 100 міст, 40 маєтків і 600 церков. Магнат Вишневецький заволодів лівобережною частиною Київського воєводства. На Волині 13 панських родів мали більше половини усіх земель. Наддніпрянське селянство кінця XVI–XVII не знало панщини і класичної кріпацької повинності, тому що їх звільнили від неї на 15–30 років. Саме сюди рушили втікачі з польських фільварків, євреї-орендарі і крамарі. На Московію вони не хотіли переміщуватися, тому що там існувало кріпосне право, а земля належала царському двору, боярам, монастирям, воєводам. Селянин був приписаний до панського двору, але й власник не виганяв його з двору, особливо у жнива. Дозволялося переміщення за тиждень до Юр’євого дня (26 листопада) і після. “Соборноє уложеніє” 1649 р. остаточно позбавило селян соціальних прав, покріпачило їх, зробило власністю поміщика і держави. Окупаційна влада західного, східно-азіатського ґатунку тимчасово опиралася на доморощену знать, яка отримала право власності на землю, але за умови вірного служіння й підданства. Справжніми господарями землі були селяни-хлібороби, які її обробляли, але їх позбавили базових свобод і прав. У Переяславській угоді від 14 березня 1654 р. передбачалися гарантії для козацького самоуправління, “маєтків козацьких” і земель, їхніх вдів і дітей, щоб “в такой же вольности жили, как предки”. Потурбувався Б. Хмельницький про права світські й духовні для шляхти і козаків, навіть просив “платню” для козацьких полковників, єсаулів, сотників і рядових. Про вільних і економічно самодіяльних селян-хліборобів жодного слова. Гадяцька унія 1658 р. підтвердила соціальні і майнові права, щоб ніякі урядники не стягували “ніяких податків з козацьких хуторів, сіл, містечок, домів”. А про селян знову забули, хоч йшлося про “народ Руський”, про “власну вітчизну” і “батьківщину”. Випадковість чи закономірність такого збайдужіння і забуття? Реєстрові козаки могли розраховувати на спадкове шляхетство з вольностями, а землероб ні. Козаки, особливо старшина, заслужили поступливість з боку окупантів своїм воїнством, бунтівним норовом, небезпечною і грізною силою, але й готовністю і здатністю до служби. Надані привілеї тішили їх соціальні почуття. У військових селищах, за підрахунками П. Магочія, зосереджувалося близько половини земельної власності Козацької держави, серед якої 33% належали козакам і шляхті, 17% — православній церкві. Визвольна війна другої половини XVII ст., рушійною силою якої були козацькі верстви і селяни, не вирішила аграрного питання, тобто справедливого розподілу землі між її учасниками. Відчайдушні козаки заслужили соціальні привілеї, а селяни, які воювали і постачали армію, інколи і ворожу, опинилися на узбіччі. Отже, хто служив і боровся за владу, той отримав землю у спадкове володіння. Окупація Російською імперією українських земель у XVIII ст. розділила їх не лише по Дніпру, але й ментально: частина опинилася у цивілізаційному полоні Речі Посполитої, сповідуючи католицизм і православну віру, залишаючись покріпаченими соціально і духовно, а лівобережна відчула на собі військово-адміністративну експансію азіатчини з німецьким присмаком. Гетьмани, старшинська козацька еліта отримали від царської влади нові привілеї згідно з “табелем про ранги” та імперські грамоти. Козацька автономія на українських теренах нагадувала соціальні резервації, особливо для більшості селян, які фактично стали державними. Поступово згасала козацька слава і потуга. У 1765 р. москалі підпорядкували Слобідську Україну, Катерина II ліквіду-
Суспільство · “Українська Земля жива, відчуває кожен дотик справжнього господаря, ховається від чужинця, зайди, хапуги”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вала Запорізьку Січ у серпні 1775 р., а протягом 1781–1785 рр. реорганізували і Гетьманщину. Козацьким вольностям настав кінець, а їхня старшина отримала з подолу імператриці статус дрібнопомісних дворян (синдром Мартина Борулі). На славних землях України, доглянутих кількома поколіннями українських хліборобів, запанували генерал-губернатори окупованого краю. Фаворит Катерини і новоспечений губернатор Григорій Потьомкін споруджував між Дніпром і Волгою не лише бутафорні села, щоб потішити імператрицю, але й насаджував кріпосну адміністрацію. У 1783 р. селянам категорично заборонили залишати маєток поміщика. Російські генерали в Україні отримували села, млини, маєтки разом із селянами. Офіцерів супроводжували селяни-росіяни, які обслуговували їх благородіє (улесливий денщик Шельменко). До кінця XVIII ст. свою державність втратила і Польща внаслідок її трьох поділів. Земля не прощає аристократичного зухвальства і байдужого ставлення до неї, особливо до справжніх господарів – хліборобів. Могутність і слава Речі Посполитої, героїзм і звитяга Війська Запорізького, його визвольна війна і християнська місія поступилися імперським потугам Московії. Чому це сталося? Історики виокремлюють і переконливо доводять військово-політичні причини, але існували й соціальноекономічні. Польська корона спокусила окрему частину козацької еліти, розбестила її своїми аристократичними манерами, привілеями, протиставила іншим верствам українства, особливо селянам. Земля, її блага несправедливо зосередилися у руках невеликої купки магнатів, а селянам дарували регульовану свободу для обробітку землі, позбавивши права власності на неї. Скільки горя і смутку зафіксовано в піснях українських селян, які відтворюють історичну і соціальну несправедливість. Майнова нерівність менше позначилася на ментальності селян-хліборобів, ніж соціально-політична поведінка доморощених аристократів (гонор Єремії Вишневецького і подібних місцевих князьків). Фізичне гноблення мінливе, а морально-етичне западає глибоко у пам’ять народу. Вільні селяни-хлібороби і свідомі козаки швидше об’єднувалися у боротьбі з окупантами за власні економічні і духовні права, ніж проти зовнішньої експансії ворога. Несправедливе привласнення землі польськими та українськими магнатами, ніби хробаки, підточувало соціальні почуття селян. Земля і Воля зазнали відносної дискримінації: великі землевласники захищали власні маєтки і володіння, залучаючи покріпачених ними селян. У свідомості селян-користувачів глибоко закарбувалося диференційоване соціальне сприйняття: панське землеволодіння – “чуже”, “інше”, “вороже”, Земля – “наша”, “селянська”, “общинна” (як і згодом колгоспна). До цієї колізії додалася католицька експансія і духовна асиміляція, а пізніше – русифікація і кріпосна система Російської імперії. У першій половині XIX ст. питання Землі і Волі тісно перепліталися. Поляки не воліли залишатися бездержавною нацією, тому спалахнули два великих повстання у 1830-х та 1860-х рр., внаслідок яких чимало колишніх козацьких родів, що обзавелися свого часу землею, втратили титули і власність. Кріпосним селянам нічого було втрачати, крім соціального ярма. Кримська війна 1853–1855 рр., яку Росія ганебно програла, продемонструвала середньовічну гнилість кріпосної системи. Соціально-економічну необхідність її скасування усвідомлювали інтелектуальні кола імперії. 19 лютого 1861 р. відбулася історична подія – царський “Маніфест” проголосив велику аграрну реформу. Вона торкнулася кріпосних селян в Україні, які становили більше половини сільської людності, а також державних – 43,9% сільського населення. Поміщики погодилися звільнити селян разом із землею, але залишали за собою право власності. Хочеш мати землю – купуй. Приватизація землі загальмувалася, тому що не кожен український хлібороб мав кошти. Викупні зобов’язання, які селяни сплачували самотужки, інколи за певні повинності перед поміщиком, розтягнулися на роки і десятиліття. У пореформеному українському селі розпочалася тривала і виснажлива приватизація землі, формування власної “сільської буржуазії”, а насправді самодіяльних хліборобів. Заможні селяни викупили спочатку свої наділи, а за допомогою Селянського банку і значну частину поміщицьких земель. За 20 пореформених років вони придбали близько 3 млн десятин землі. Одвічна любов і шанобливість до землі постає у словах Герасима Калитки (герой твору І. Карпенка-Карого “Сто тисяч”): “Ох, земелько, свята земелько – божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо – усе твоє”. Лише завдяки Селянському банку селянам вдалося придбати тоді понад 1 млн десятин придатної землі. Уподовж 40 років після реформи у ринковий обіг надійшло 26 млн десятин приватновласницької землі. Дивна активність, яку важко пояснити гуманізмом поміщиків, що наважилися звільнити кріпаків разом із землею. Очевидно комерційна складова також правила за стимул. Небувала соціальна енергія вирвалася на поверхню в українських селах, які набували ознак самоврядної поземельної общини з вільними хліборобами власниками. У 1862 р. селяни степової України мали 464 тис., а в 1914 р. близько 4 млн десятин, у лісостепу відповідно – 354 і 4,1 млн. Загалом приватновласницьке землеволодіння селян збільшилося у 10 разів, сягнувши у 1914 р. 8,1 млн десятин. Водночас дворянське зменшилося у 2 рази – до 9,7 млн десятин. За півстоліття сталася справжня аграрна революція у відносно мирний час, якщо не брати до уваги загарбницькі війни Російської імперії. Із 44,1 млн десятин придатної землі селянам належало 25,7 млн, дворянам 10,9 млн, купцям, казні, церкві 7,5 млн десятин. Отже, український хлібороб придбав землю у приватну власність, якої його остаточно позбавлять більшовики. Українська революція 1917–1921 рр. відбувалася під гаслом “Земля і Воля”, поєднання яких виявилося суперечливим. Селяни підтримали український уряд, але його соціалістичні партії скасували право приватної власності на землю, яку Герасим Калитка самотужки “приобрітав”. Демагогічне блюзнірство та ідеологічна сліпота керівників, які пленталися у хвості політичних забаганок російської соціал-демократії, відштовхнула селян від їхнього тлумачення національної ідеї. Патріотичні почуття були послаблені й іншими ознаками революційного романтизму українських соціалістичних партій (народна міліція замість регулярної армії тощо). Заможні селяни мали від 75 до 500 і навіть понад тисячу десятин землі у родинній власності. Прийшла Українська Народна Республіка, яка заявила народу про позбавлення приватної власності на землю, яку селяни купили та обробляли завдяки непосильній праці. Більшовики пообіцяли селянам поміщицьку землю, а захопивши владу провели соціалізацію, тобто зрівняльний розподіл за класовим принципом і проявом лояльності до нової влади. Наслідок виявився сумний: масовий голод 1921–1923 рр., погром культури, духовності. Поміщицьке землеволодіння (30 тис. маєтків) радянська держава привласнила, віддавши частину комунам, радгоспам, лояльним комнезамам. Паростки фермерства у роки “непівського ренесансу” були ідеологічно затавровані і розтоптані. Теоретик більшовизму Микола Бухарін закликав селян “збагачуватися”, щоб згодом було що грабувати у роки примусової колективізації. Вона остаточно позбавила селян права вільного землекористування, перетворивши селян на кріпаків-поденників. Буйних і самодіяльних депортували до Сибіру (близько 300 тис. дворів), понад 20 млн осіб загнали до колгоспів, з яких 9 млн стали жертвами Голодомору. Українська Земля – не просто родючий ґрунт. Вона жива, відчуває кожен дотик справжнього господаря, ховається від чужинця, зайди, хапуги. Україна 10 років боронить власну територію від російської агресії, триває боротьба за виживання Нації і Держави, тобто Землі і Волі. Ненависний ворог топче нашу Україну кровожерливими ордами найманців. За таких обставин зростає висока ціна на Землю: не її погектарна вартість, а неперевершена цінність національного і духовного багатства. Ринок землі започаткували з липня 2021 р., коли частина території перебувала в окупації. Тоді дозволили купувати 100 га фізичним особам, але за півроку купили 150 тис., у 2022 р. 110 тис., у 2023 р. 173 тис. га, тобто позначилася війна. Втрати ринку землі становлять 12,4 млрд гривень. Новорічним подарунком для доморощених і заморських латифундистів набуло право продажу землі юридичним особам з 1 січня 2024 р. – 10 000 га. Чому 10, а не 5 чи 7 тис. га? Хтось рахував економічну ефективність, агротехнічну оптимальність обробітку землі, ренту, собівартість відповідно до кадастру і просто якості поліського супіску і полтавського чорнозему. Спочатку кинули кістку дрібним фермерам (100 га на “фізліцо”), щоб прив’язати до клаптика кредитами, зобов’язаннями, бюрократичною тяганиною з відведенням ділянок. Сучасна модель закріплення до землі, яка не покриває вартості сучасної техніки, удобрив, кредитів, оплати найманих робітників тощо. Заспокоїли фермерські бунти. В Україні усього 42 млн га сільськогосподарських земель, з яких продано близько 2%. Багато фермерів і селян-пайовиків на фронті, захищають Землю і Україну від лютого ворога, а вдома небезпека розпродажу земель, тому 87% не сприймають повзучого ринку землі, просять зупинити його на час війни. Існує загрозлива тенденція безконтрольного продажу паїв, а це переважна більшість придатних угідь. Триває запекла війна. Що ближче до лінії фронту, то менша ціна за гектар української землі. На заході України вона в рази вища, хоча якість не краща від решти. Війна вносить корективи, тому і “законну” приватизацію варто зупинити законом на час війни. Ми не проводимо вибори органів влади у роки війни, а навіщо продаємо землю, позбавляючи фермерів-фронтовиків права вибору. Може так статися, що і захищати не буде чого, якщо земля з народної власності перейде у приватні руки доморощених чи заморських латифундистів. Неприємна і небезпечна колізія, ціна якої – існування Нації. Можливо, Земля уже продана? Залишилося почекати завершення війни, щоб проголосити нових власників – “героїв” земельного ринку. Важливо не позбавити землі тих, хто щедро зрошує її власною кров’ю, тобто справжніх захисників. Саме вони мають першочергове і законне право володіти нею, як їх славні попередники – українські козаки. Захід у бібліотеці виявився не лише платформою для обговорення важливих питань, а й місцем для обміну думками та ідеями між учасниками. Він підкреслив, що екологічна освіта та виховання є ключовими для формування відповідального ставлення до навколишнього світу у молодого покоління, а співпраця між різними організаціями може значно підсилити цей процес. Ми в “Просвіті” високо цінуємо нашу співпрацю з Екобюро УГКЦ. Разом ми можемо досягти більшого та зробити наш світ найкращим місцем для життя. Сергій ТЮТЮННИК, м. Дніпро
Суспільство · “Українська Земля жива, відчуває кожен дотик справжнього господаря, ховається від чужинця, зайди, хапуги”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Екологічне просвітництво

Наприкінці січня в Центральній міській бібліотеці Дніпра відбулася змістовна зустріч, організована Січеславською “Просвітою” та Екобюро УГКЦ. Захід був зосереджений на обговоренні актуальних тем, пов’язаних з екологічною освітою та вихованням. Модератори заходу – о. Михайло Неїжмак з Екобюро УГКЦ та Сергій Тютюнник із Січеславської “Просвіти” – розпочали зустріч із роздумів про взаємозв’язок між духовністю та екологією, наголошуючи на значенні відповідального ставлення до дарів природи, які нам довірені. Основні теми зустрічі охоплювали широкий спектр питань – від ролі церкви в екологічному русі до конкретних дій, що можуть бути здійснені на рівні громади та кожного для збереження природи. Особливу увагу було приділено презентації нових видань Екобюро УГКЦ, які сприяють підвищенню екологічної обізнаності. Цікавим і водночас пізнавальним моментом заходу стала вікторина на екологічні теми, що не лише розважала учасників, а й вчила їх важливості охорони природи через інтерактивну форму. Переможці вікторини отримали книжкові подарунки з фондів “Просвіти”, що стало приємним бонусом до набутих знань.
Події, факти, коментарі · “Завершилося свято духовним гімном “Боже великий, єдиний”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нізатори “живого ланцюга” злуки на Долинщині. З вітальним словом до присутніх звернувся Іван Дирів, Долинський міський голова. На заході були присутні військові підрозділу Національної гвардії України. Музичні твори прозвучали у виконанні гурту “Форте” (пісня “Там во Бахмуті”, керівник Віктор Холозінський), Арсена Торговецького – “Горнусь до тебе, Україно”. Приємним подарунком для присутніх стало дійство у знаками”, художника-гравера, автора меморіальної дошки “90- ті роковини пам’яті Голодомору 1932–1933 років в Україні” Вадима Голобородова нагородив Бласина – композитора Володимира – до музею завітали Іван Дерда – український співак і композитор, професор кафедри музики ЧНУ ім. Ю. Федьковича, голова Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, народний артист України, Вадим Лісовий – завідувач кафедри музики, доцент ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лавреат літературно-мистецької премії імені С. Воробкевича, нагороджений медаллю ВУТ “Просвіта” “Будівничий України”. Гості подарували присутнім два чудові твори: “Баладу про отчий дім” на слова Р. Братуня і музику В. Івасюка та “Апостол України” з вокального циклу “Крізь віки” на слова Д. Павличка й музику І. Дерди. Працівниками музею також підготували виставку “Михайло Григорович Івасюк – мій учитель!”, де були представлені фотографії із заходів, у яких Валентина Остапівна брала участь. Але, мабуть, найціннішими експонатами є ті, які зберіг сам Михайло Івасюк. Це, зокрема, виконанні вихованців комунального закладу “Центр позашкільної освіти” (керівники Світлана Петрів та Ігор Древицький) “Слава Богу Рожденному, по всім світі слава”. На завершення Зеновій Мандрик, голова Долинської районної організації ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, подякував присутнім за допомогу в підготовці та участь у заході. Завершилося свято духовним гімном “Боже великий, єдиний”. гословенною грамотою керуючий Харківсько-Полтавською єпархією, Архієпископ Харківський і Ізюмський Афанасій Православної церкви України. У полтавській Свято-Михайлівській церкві ПЦУ була встановлена меморіальна дошка, а опісля доправлена з України до США, де буде відкрита на Свято- Андріївській Українській Православній церкві в Савт Бавнд Бруку. “Завдяки вашій ідеї, вашій жертовності і вашому бажанню ви і зуміли здобути з України у співпраці з нами всіма, щоб ця пам’ятна плита приїхала в Сполучені Штати Америки і буде вкладена зовні на Церкві-пам’ятнику як перший знак того, що ця Церква є пам’ятником жертвам Голодомору і що це є їм перший пам’ятник у світі”, – наголосив, звертаючись до авторки цих рядків, владика Даниїл. За час виконання благодійного проєкту відкрито в Україні та за кордоном більше як 30 меморіальних дошок світочам нації і відомим сучасникам. зошит із лекцією на тему “Естетика середніх віків” – на обкладинці у списку є дівоче прізвище В. Бузинської – Дзик, а також записник із нотатками про роботу в університеті, на одній зі сторінок згадується про те, що Валентині Бузинській подаровано автором книгу – історичний роман “Лицарі великої любові”. Гостя щиро поділилася спогадами про свого вчителя, про знайомство з ним та його родиною, студентські часи, згадала Михайла Григоровича як доброго, відповідального і мудрого наставника. Зі своєї домашньої бібліотеки Валентина Остапівна принесла дорогий серцю подарунок – історичний роман “Лицарі великої любові” з автографом любого Учителя Михайла Івасюка. Щире слово про подругу мовила донька Михайла Григоровича – Оксана Івасюк. Завітала на захід і поділилася спогадами Алла Антофійчук, кандидатка філологічних наук, доцентка ЧНУ ім. Ю. Федьковича.
Події, факти, коментарі · “Завершилося свято духовним гімном “Боже великий, єдиний”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Єдність у серцях

Віталій ОЛІЙНИК, заступник голови Долинської РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Тематичний захід “Україна неподільна і єдина навіки” до Дня Соборності України зібрав у Музеї “Бойківщина” Тетяни і Омеляна Антоновичів небайдужих мешканців громади всіх поколінь. Традиційно захід відкрили Державним гімном. Духовні отців молитві просили у Всевишнього миру для України та збереження життя наших воїнів, що боронять нашу землю від московсько- Валентина ШЕМЧУК, заслужений працівник культури України, членкиня НСЖУ та 64-го відділу Союзу українок Америки Пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні – геноциду українського народу – вшанували в Українській Православній Церкві-пам’ятнику святого Андрія Первозванного в місті Савт Бавнд Брук, штат Нью- Джерсі. З благословення Високопреосвященного митрополита Антонія молитовні богослужіння очолив Архієпископ Даниїл. Йому співслужили протоієреї Юрій Сівко (настоятель храму) та Василь Пасакас, диякони Павло Висоцький та Роман Марчишак. Під час літургії співав парафіяльний хор під керівництвом Наталії Гончаренко. У проповіді Високопреосвященний архієпископ Даниїл наголосив на тому, що молитовні богослужіння відбуваються в Свято-Андріївській Українській Православній Церкві-пам’ятнику – у зведеному 1965 року першому у світі меморіалі Жертвам Олена ГОРОБІЄВСЬКА, наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка З 2008 року в нашому Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка діє проєкт “Знайомства зблизька з найвідомішими учнями Михайла Івасюка”, в якому взяли участь чимало письменників та науковців: Володимир Вознюк, Борис Бунчук, Надія Бабич, Віра Китайгородська, Богдан Хаварівський, Володимир Антофійчук, Марія Вайно, Анатолій Томків, Любомира Паранюк, Лариса Бережан, Олександр Попович, Михайло Солончук. Цього року до дня пам’яті письменника Михайла Івасюка відбулася зустріч із Валентиною Остапівною Бузинською – педагогинею, науковицею, людиною, яка мала щастя навчатися у Михайла Григоровича. Нині пані Валентина – мовознавиця, кандидатка філологічних наук, доцентка, тривалий час працювала на го агресора. Опісля учасники заходу хвилиною мовчання вшанували пам’ять усіх героїв, котрі поклали своє життя на вівтар свободи та незалежності України. Змістовний екскурс в історію на тему “Соборність в душах – єдність у серцях” провели Віталій Олійник, заступник голови Долинської районної організації ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Степан Янковський, почесний голова Долинської районної організації ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, та Роман Ревак, учасник заходу. Ми почули пам’ятні історії організаторів та очевидців Живого ланцюга 1990 року, який проходив від Івано-Франківська до Києва (через Львів), не оминувши Долину та її мешканців. Лише уявіть: організувати людей, щоб створити нерозривний ланцюг – без телефонів, месенджерів та GPS-карт! Це були справді неймовірні люди, неймовірне покоління. Зокрема, спогадами про подію 34-річної давнини поділились просвітяни Володимир Семків та Тарас Мельник – співорга-
Події, факти, коментарі · “Завершилося свято духовним гімном “Боже великий, єдиний”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Діаспора пам’ятає…

штучно створеного сталінським режимом Голодомору 1932–1933 років в Україні. Владика Даниїл закликав усіх приєднатися до ревної молитви за невинно убієнних Голодомором українців, щоб заспокоїти їхні душі, щоб вони відчули, що ми пам’ятаємо про них. Під час літургії разом з усіма молилася і авторка цих рядків. У своїй промові я подякувала за велику працю задля України та вшанування пам’яті українців – жертв Голодомору-Геноциду 1932–1933 років і висловила прохання прийняти в дар Церкві-пам’ятникові святого Андрія Первозванного спеціально виготовлену меморіальну дошку мільйонам українців, які загинули голодною смертю мучеників. Ініціативу виготовлення проєктом в Україні меморіальної дошки замордованим Великим голодом землякам та спільну справу ввічнення у США у Свято-Андріївській церкві в Савт Бавнд Бруку пам’яті 90-х роковин Голодомору в Україні благословив Високопреосвященний митрополит Антоній, Предстоятель Української Православної Церкви в США. М е м о р і а л ь н у дошку на ознаку 90-х роковин заподіяного тоталітаризмом Голодомору в Україні подаровано Церкві-пам’ятникові, що постав зусиллями Патріархів Мстислава та Іоанна. Рідна Патріархові Мстиславу Полтава та Полтавщина належать до тих міст і областей України, які найжорстокіше постраждали від сталінського Голодомору. Доброчинця проєкту “Вшанування в світі видатних українців меморіальними дошками й пам’ятними
Події, факти, коментарі · “Завершилося свято духовним гімном “Боже великий, єдиний”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Не забули любого Вчителя

кафедрі “Сучасної української літературної мови” у ЧНУ імені Ю. Федьковича, авторка багатьох наукових праць. Про чималий науковий доробок Валентини Остапівни розповіла завідувачка сектором Наукової бібліотеки ЧНУ ім. Ю. Федьковича Марія Косташ. Вшанувати пам’ять письменника Михайла Івасюка та його
Пошта “СП” · “Ми любили це місто, ми будували й плекали його. Проте ворогу не вдалося випалити його душу чи зламати дух”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Найкраща релігія – україноцентризм

Сергій ЛАЩЕНКО Не виходить із пам’яті сонячний березневий день 2022 року. Величезна черга людей, охочих виїхати в Польщу. Переважно жінки з дітьми та чоловіки пенсійного віку. Траплялися й молоді чоловіки, які проводжали в Європу своїх дружин із дітьми, а потім одразу поверталися, щоб захищати Україну. Іноземні протестантські активісти (їхні промови англійською перекладали наші волонтери) закликали людей взятися за руки, щоб помолитися Богу. Ніхто за руки братися не хоче, зате добре чути роздратовані вигуки: “Досить локшину на вуха вішати, краще небо над Україною закрийте!”. Цих харків’ян, дніпрян, запорожців, краматорців можна зрозуміти. Не стримують себе, говорять те, що накипіло. Релігійність у мирний час і під час війни – різні речі. Християн у світі налічується 2 млрд 200 млн осіб. Українців в Україні, якщо відмінусувати тих, хто загинув, виїхав у Європу, насильно вивезений у росію, перебуває на окупованій території – добре, якщо набереться 22 мільйони. І ці 22 мільйони (тобто лише один відсоток від усіх християн) мимоволі виконують роль щита Європи. Що робить християнська решта? Таке враження, що з цікавістю спостерігає за подіями в Україні, вмостившись у зручному кріслі та жуючи попкорн. Пригадайте позицію Папи Римського, орбанівської Угорщини, близької нам у мовному та культурному плані Словаччини, блокування прикордонних переходів нібито дружніми поляками. Звісно, у світі є безліч волонтерів, є героїчні добровольці з Білорусі, Грузії, Канади, США, Литви, Латвії, Естонії та інших країн. Але йдеться про тисячі або десятки тисяч людей, точно не про мільйони, тим паче, мільярди. Зрозуміло, що за таких обставин частина українців неминуче перегляне свої погляди на релігію. Красномовними є вірші слобожанця Петра Кізка (1913–1976), який під час Другої світової війни опинився за кордоном. Ніби й був пригрітий німецькою землею і помер у благополучному Мюнхені. Пощастило, що не опинився в таборах ГУЛАГу. Проте, звертаючись до українського народу, писав такі рядки: Свій власний суд пошли на ката, Бо суд чужий не зна того, Як од віків Москва проклята У Музеї писанкового розпису відкрито фотовиставку уродженця Коломиї, майора Збройних Сил України Мирослава Кобилянського “Мій Маріуполь і світ довкола”, організовану спільно з Коломийською райдержадміні- На тебе пекла шле вогонь... Не надто християнська позиція, правда? Жодного всепрощення, жодного підставляння лівої щоки. Лише заклик до боротьби і опора на власні сили. А хіба зараз таких людей мало? Вистачає, бо війна загострює думку, змушує засумніватися в давно засвоєних постулатах. Бог карає нас за недостатньо глибоку віру? А в росії вона глибша? Віра імперців, асиміляторів, патологічних злодіїв, ґвалтівників і вбивць сильніша? Бог дає нам такі випробування, щоб українці стали кращими, міцнішими? Як же це може статися, коли десятками й сотнями тисяч кістлява викошує українських ангелів, залишаючи життя пристосуванцям та менш активним людям? Хто виграє від такої селекції? А хіба Бог мав недостатньо часу, щоб покарати росію після знищення московитами Новгорода, Казані, Батурина, після штучних голодоморів в Україні та Казахстані? Після депортації кримських татар у 1944-му? Після жахливих подій 2001 року, зафіксованих Анною Політковською в книзі “Друга чеченська”? Хіба те, що відбувалося в Содомі й Гоморі, страшніше, ніж те, що було в Грозному, Маріуполі, Бучі? Содом і Гомора без вагань знищені, а росія виявилася напрочуд живучою. Бог воскресив Лазаря, а Дмитра Коцюбайла (легендарного “Да Вінчі”) не захотів. Усе це аргументи на користь етноцентризму, а не інтернаціональних релігій. Краще стати монолітною нацією, ніж постійно просити вищі сили про допомогу. *** А як стати більш монолітними? Зазначу, що думки про свідоме використання тих чи інших релігій заради зміцнення українства звучали давно. Ще в 1913 році львівський різьбяр Михайло Гаврило закликав повернутися до поганства і поклонятися ідолам на чолі з Перуном. Мовляв, це і є наш національний Бог. А ще пригадую, як у 1987 році (тільки-но повіяли перші вітри перебудови) патріотичний юнак із Києва (причому сам він не мав жодного відношення до мусульманства) переконував мене, що українцям варто прийняти іслам. Мовляв, тоді у нас різко зросте народжуваність, українці стануть дружнішими, агресивнішими, настустрацією та фотогалереєю Василя Пилип’юка. На виставці представлено майже 30 світлин з однойменного фотоальбому, що побачив світ у львівському видавництві “Світло й Тінь” та за короткий час після пальнішими. І тоді ми точно заткнемо москалів за пояс. Це я стосовно того, що навіть атеїсти можуть бачити певні позитивні моменти в тій чи іншій релігії. Пригадую, як на початку 1990-х років з’явилися великі статті про Лева Силенка та його книгу “Мага Віра” в газеті “Молодь України”. Був шанс на швидке поширення нової релігії на території всієї України. РУН- Віра (тобто Рідна Українська Національна Віра) організаційно оформилася ще в 1965 році в місті Чикаго (США). Спочатку до неї входили лише 53 родини. Пізніше подібні громади почали виникати в українських середовищах Канади, Австралії, Великої Британії, Латинської Америки. В Україні перша громада РУНВіри була зареєстрована 25 вересня 1991 року. Однак за три десятиліття помітного поширення віри, створеної Левом Силенком, не сталося. Можливо, тому, що й християни не дрімали. А ще були прихильники Рідної Віри. Звучить подібно до РУНВіри, але це дещо інша версія. Ідею Рідної Віри за кордоном втілив професор Володимир Шаян, який розробив загальну концепцію та методику наукової реконструкції Рідної Віри як автохтонного українського віросповідання. У 1943 році його зусиллями створено Орден Бога Сонця – об’єднання посвячених лицарів, готових на самовіддане служіння священній ідеї. Лев Силенко був учнем Шаяна, але пішов значно далі учителя, написавши “Мага Віру”. Отже, навіть могутнє суб’єктивне бажання працювати на користь народу та щось вдосконалювати може призвести до подальшого розколу патріотичного середовища. *** Єдність потрібна українцям як повітря. Тому за відсутності єдиної релігії потрібна принаймні толерантність. Добре вже те, що вірні ПЦУ та УГКЦ, рідновіри та сповідники РУНВіри не ворогують між собою. Після 2014 року зробили великий поступ у плані зміцнення позицій української мови протестантські організації України. Тож “нехай розцвітають всі квіти”, головне, щоб постійно викорчовувався ідеологічний бур’ян “п’ятої колони”. Можна вивчати позитивний досвід інших країн. Ось ми дивуємося, як могли згуртуватися в патріотичний моноліт албанці. Вони відстояли Косово, тоді як ми не змогли відстояти Кубань. Із солідарністю в албанців все гаразд, попри те, що ця нація розколота конфесійно. Приблизно 63 відсотки албанців є мусульманами, понад 20 відсотків православних та 10 відсотків католиків. Але за межами батьківщини албанець албанцю друг, товариш і брат. У цього явища глибокі історичні корені. Національний герой Албанії Скандербег був мусульманином, але потім прийняв християнство, оскільки очолив боротьбу народу проти османського поневолення. Свобода рідного народу виявилася для нього важливішою, ніж варіанти порятунку власної душі. Тай тепер албанці (попри те, що є переважно мусульманами) пишаються великою гуманісткою матір’ю Терезою, яка була католичкою і жертовно допомагала знедоленим в Індії. А як у нас? Етнічні українці Кубані, Вороніжчини, Курщини не вважають своїми ні закарпатців, ні галичан, ні херсонців, ні чернігівців, ні полтавців. Ідеологічна робота росії зробила свою справу. *** Зізнаюсь, що поштовхом до написання цієї статті став приїзд до Львова патріотичного буковинця, який мріє про зміцнення в регіоні впливу РУНВіри. Мовляв, це зумовить позитивний ідеологічний прорив, різке зростання українського патріотизму. Стосовно права на будівництво храмів РУНВіри я за. Єговісти ж будують свої молитовні будинки? І їм дозволяють, попри те, що вони принципово не носять вишиванок і категорично засуджують гасло “Слава Україні!”. Але якщо говорити про стратегічний курс нації, то краще б нам сповідувати щось на кшталт “албанізму”. Адже в Албанії можуть існувати родини, у яких хтось є католиком, а хтось – мусульманином. У людини може бути християнське ім’я й мусульманське прізвище. Або навпаки. Знаменитий албанський письменник Ісмаїл Кадаре свого часу писав: “У XIX столітті, коли балканські албанці визначали стратегію свого відділення від Оттоманської імперії, герої албанського відродження, філософи, поети та політики усвідомили, що релігійна гармонія – це безцінний скарб”. Чи це не приклад для України? Серби зі своїм нетолерантним православ’ям добилися розпаду Югославії, а значно менші чисельно албанці зберегли єдність своєї країни. Коли в албанського мислителя Фейка Коніке запитали в Америці, якої віри тепер дотримуються албанці, він відповів: “У п’ятницю – в мечеть, у неділю – до церкви! Така наша албанська віра”. Інший видатний діяч албанського національного відродження Пашко Васа сказав про головну національну цінність ще коротше: “Релігія албанців – албанізм”. *** Чи можливе щось подібне у нас? Вважаю, що так. Християн у рази більше, але саме полк “Азов” став символом української незламності, а ми знаємо, що серед воїнів там чимало язичників, які не соромились про це заявити. У тому ж Маріуполі непохитним, як скеля, був протестантський пастор Геннадій Мохненко. Він усиновив понад тридцять хлопчиків-сиріт, тепер багато з них воюють за Україну, є серед них десантники, розвідники... І, уявіть собі, віра не шкодить. До речі, зрідка хто так послідовно й активно, як Геннадій Мохненко, не засуджує пропутінських пасторів на росії, які лягли під імперську ідею. Маріуполець нажив собі ворогів у цій країні, зате його нагородили у Львові почесною нагородою УГКЦ. Прикладів україноцентризму безліч. Кримський татарин Ісмаїл Курт-Умер (соліст ансамблю ЗСУ) виконав мусульманську пісню арабською, є й кліп. Через деякий час ми отримали 100 мільйонів доларів допомоги від Саудівської Аравії. Пісня не могла не зворушити тих, хто приймав відповідне рішення. Тим більше, що окрім Ісмаїла, в найкоротший термін арабський текст вивчили й українці. Поважаю активність буковинця, але вважаю, що зараз не час тягнути ковдру на себе. Українці мають релігійну свободу, проте усвідомлення того, що найкращою релігією під час війни є україноцентризм, також дасть позитивний результат.
Пошта “СП” · “Ми любили це місто, ми будували й плекали його. Проте ворогу не вдалося випалити його душу чи зламати дух”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Мій Маріуполь…”

виходу вже встиг потрапити до 34 країн світу. Створені методом аерофотознімання, мистецькі світлини Мирослава відтворюють кадри мирного міста, ще не спотвореного й не сплюндрованого російською агресією: міські пейзажі, буденний і святковий плин життя, красу природи Приазов’я в різні пори року. “Ми любили це місто, ми будували й плекали його. Проте ворогу не вдалося випалити його душу чи зламати дух”, – зазначає в передмові автор, для якого місто Марії, де прожив сім років, стало рідним. На жаль, на відкритті виставки військовий бути не зміг, тож до присутніх, яких заледве вміщувала музейна зала, він звернувся через відеозв’язок. Щирі слова вдячності й шани за захист України та збережену пам’ять у світлинах висловлювали генеральний директор Національного музею Ярослава Ткачук, голова Коломийської РДА Любомир Глушков, заступник міського голови Коломийської ОТГ Михайло Качанський. Особливо щемливими й проникливими були виступи мами Мирослава – Оксани та маріупольської тележурналістки, кураторки багатьох культурних проєктів Алевтини Швецової. До слова, торік вона презентувала музеєві колекцію писанок, створену переселенцями з Маріуполя. Чудовим музичним доповненням мистецької акції стали пісні, присвячені Маріуполю та українським воїнам, у виконанні Євгена Роттермана з Городенки. Модерував захід Ігор Королько. Запрошуємо коломиян і гостей міста торкнутись спогадів про мирний Маріуполь, що спонукають пам’ятати та цінувати кожну мить життя. Оксана ЯСІНСЬКА Світлини Ігоря Олійника
Спадщина · “Він чув мову народного мистецтва і творив нею свою Україну на папері, тканині – соломою, олівцем, аквареллю, гуашшю”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Квітуча сага династії Саєнків. Триптих

У Національному музеї літератури України триває виставка “Український килим. Золоте перевесло мистецької династії Саєнків”, на якій представлені роботи трьох поколінь. 35 унікальних килимів, панно та гобеленів засвідчують самобутній саєнківський всесвіт, закорінений у народну традицію і вивершений до світового рівня. Виставка відкрилася у день 80- ліття заслуженої діячки мистецтв України Ніни Саєнко, таким чином розпочавши вшанування 125-ліття від дня народження засновника мистецької династії славетного українського художника Олександра Саєнка. Галина ДАЦЮК, журналістка “Художник – це, насамперед, око і серце народу…” Олександр Саєнко Думається, що все почалося з яблуні. Коли Ферапонт Саєнко прикупив у поміщика Силича, недобудований дім, шматок землі і посадив перше дерево. Яблунею хазяйновитий чоловік не обійшовся, а став плекати рідкісні сорти фруктових дерев. Заснував Борзнянську школу садівництва, городництва та бджільництва. У кінці городу зашумів вільховий луг, далі – луки на берегах річки Борзенки. Підростали діти, гай, родило поле. Спостерігаючи, як трудиться Ферапонт Петрович на своїй землі, Ганна Барвінок – Кулішева дружина Олександра Білозерська – скаже, що він “од зорі до зорі лазить по грядках, не зважа на росу, а іноді на спеку або й вітер холодний, копошиться, культивує той сад, що був колись трухлий-похилий… провидіння дало йому духову і фізичну силу оживити безплодну затужавілу землю…”. Мудрий Ферапонт знав, що робив. Вдихнувши у безплодну землю життя, старійшина роду задумав сад райський, у якому пануватимуть любов і батьківські заповіти, які вони з дружиною Мотроною Іллівною передадуть своїм дітям. І не помилився в намірах. Яким би спокусливим не видавався світ поза садом, Ферапонтові нащадки не зрадять його заповіданої любові до рідної землі. І через сто років вони повертатимуть в родинний борзнянський дім, що стане прихистком для душі. Їхньою Україною, яку вони любитимуть і творитимуть у різний спосіб на килимах, панно, гобеленах, картинах. Над “Думою про Україну” працюватиме до останнього подиху видатний син Ферапонта Олександр. Серед п’ятьох дітей Ферапонта і Мотрони Саєнків Сашко був наймолодшим – вродливе хлоп’я, мамин улюбленець. На жаль, у два роки хлопчик захворів на скарлатину, внаслідок чого назавжди втратив слух і мову. Проте недарма батько саджав сад, маючи плани на дітей. Сашко взявся малювати, і Ганна Барвінок помітила його талант, переконала батьків і спорядила малого до Петербурга, де була школа для здібних дітей з вадами слуху. Посприяв йому і мистецтвознавець, художній критик Петро Ге, син маляра Микола Ге. Хлопчик трохи підучився, але, дякувати Богу, у 1916 р. повернувся в Україну, не розчинився у похмурій чужій столиці, яка не раз заковтувала наших талановитих дітей. Ферапонта Петровича, тим часом, за Народний художник України О. Ф. Саєнко біля портрета матері революційні переконання запроторили надовго до Архангельської губернії, сім’я тяжко бідувала. А Сашко хотів учитися далі. І доля знову усміхнулася: він потрапляє до Миргородського художньо-промислового інституту, де викладав Василь Кричевський. Доленосна зустріч спрямує Сашків талант до витоків національного мистецтва. Камертон його душі відтепер налаштовується на українську красу. Живучи в абсолютній тиші і безголоссі, ця унікальна людина водночас мала абсолютний слух, що вловлювала найтонші вібрації “голосу” рідних знаків, символів, метафор, певних кодів – з найглибших глибин традиції. Він чув мову народного мистецтва і творив нею свою Україну на папері, тканині – соломою, олівцем, аквареллю, гуашшю… Кричевський визнає його як “художнього законодавця мозаїчного набирання соломкою”. У цій техніці він першопрохідець, “самородок найщирішої проби”. Солома засвітить йому сонцем і скіфською пектораллю. Як нікому в світі, вона засяє Саєнкові ста відтінками батькової пшениці. Майнувши у призахідному сонці золотом лампадки, відблиском золотої оправи, цей матеріал – рідний і теплий, гладенький і слухняний – стане йому творчим побратимом і плекатиме красу разом з ним. Довершуватиме мистецькі лінії, образи, простір, кути, стане крильми (крилами) його птахів і верховіттям верби, обладунками Семена Палія і козацьким жупаном Мамая. Початок 20-х років минулого століття заплодоносив творами Саєнка, як батьків сад яблуками. Стільки задумів, наснаги! Дарма, що побут вбогий, даху над головою нема. По воду ходити потрібно аж до Дніпра. Холодно. Але ж настали новітні часи, які, думалося, дають безмежні можливості для розвитку і творчості. З 1920 р. Саєнко вчиться в Українській академії мистецтва, де розгорнулися пошуки національного стилю у мистецтві, заснованого на вивченні зразків народної культури, а також модерного і європейського стилів. І, звісно, відточувався індивідуальний. У навчальні плани студентів викладачі включили роботу з різними матеріалами і в різних техніках: гравіруванні, килимарстві, меблярстві, кераміці. Митець має володіти усім, коли потрапив до Майстерні професора Василя Кричевського “Організація і обладнання внутрішнього помешкання будинку згідно з вимогами нового побуту”. Якою має бути оселя людини початку ХХ століття? Зручною, непереповненою, затишною. Інтер’єри мають служити людям, надихати, творити гармонію. Мати національне вираження, новаторство, функціональність і ще раз – красу. Як різдвяні “павучки” з соломи інтер’єр має уладнувати всесвіт родини і щоденного побуту на ґрунті народної традиції. Саме В. Кричевського вважитиме Саєнко головним своїм наставником. У 1925–1928 рр. Саєнко створює серію проєктів з оформлення інтер’єрів – дитячого садка, сільради, майстерні письменника і успішно захищає дипломну роботу, з якою його привітає художник Прахов. Сто років тому він спроектував дитячий садок. У легкому золотавому кольорі постала зала, у блакитних кольорах легкі килимки для дітей. І через 100 років цей проєкт актуальний для сучасного дитячого садка. Чому ж ми тепер цураємося рідного спадку? Василь Кричевський відзначав свого учня як талановитого дизайнера інтер’єрів, котрий відчував естетику помешкань – від житла до храмів. Стверджував, що вона має продумуватися у речах і освячуватися творчою енергією, що б’є з глибин українського космосу. І речі навколо мають органічно вростати у простір світлиці, легкий, як подих поля – хлібний і красивий. У цьому просторі в одній тональності національного стилю мають звучати тарілки, вази, стільці, килими, декоративні тканини, панно у мозаїчному наборі соломою. Деякий час Олександр Саєнко працював у Межигір’ї, творив кераміку, бо знався на гончарній справі. Тут було місце сили для Тараса Шевченка, який не раз змальовував Межигір’я. Звідси постане у творчості образ Семена Палія, який доживав віку у Межигірському монастирі. Тема козацької звитяги стане наскрізною у творчості художника. У 1928 року Василь Кричевський запросив Саєнка оформляти Історичну секцію Всеукраїнської академії наук, і він створить два панно: “Козак Мамай – народний герой, що співає українську думу” та “Невільники”, вперше застосує у декоративно-прикладному мистецтві солому. Через багато років художниця Тетяна Яблонська скаже, що серед творів Саєнка найдужче виокремлює саме цього “Мамая…” Коли подумати, яке піднесення нуртувало в душі геніального Саєнка, то й через сто років дух перехоплює! Проте силу українського духу нова влада відчула як найбільшу небезпеку для свого існування. Розпочались репресії, арешти, розстріли, приречення на забуття, витравлення національних шедеврів токсичним рабським мистецтвом. Його роботами на виставках захоплювалися в країнах Прибалтики, Франції, проте невігласи від цензури порадили використовувати техніку соломою нев монументальному мистецтві, а дрібних речах. І майстер взявся було за художню мультиплікацію на кінофабриці… Олександра Саєнка влада вважала шкідливим буржуазним формалістом (що ви знаєте про формалізм?) і націоналістом (що вам відомо про любов?). Роздвоєння митців розчахувало їхні душі. Будеш оспівувати керівну роль партії і радісного життя, матимеш хліб і нагороди. Саєнко, живучи у великій скруті, не приставав на привабливі спецзамовлення. Яблуко спокуси йому не смакувало. Після розстрілу Михайла Бойчука, переслідувань, Олександр Саєнко подався у Борзну. Його лікувало батькове обійстя – з райським садом і віковічними дубами. У їхніх високих кронах літала творча уява митця, що не піддавалася соцреалістичній неволі. Поклик божественної гармонії україн- На відкритті виставки “Український килим”. Ліворуч — заслужені діячки мистецтв України Леся Майданець-Саєнко та Ніна Саєнко
Спадщина · “У Національному музеї літератури України до 20 лютого ви зможете побачити унікальні килими та гобелени воістину подвижницького Роду”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ського мистецтва переважив у Саєнковій творчості. На цей поклик була налаштована улюблена золота солома, якою він перетягував лінії з глибин часу в сьогодення. Він не архаїчний, а модерний, не стільки експериментував, як безпомильно відчував, що саме потрібно! Його не зраджували “враження, пережиті маленьким пастушком”, рідна природа, її кольори, її рух… І він ніколи не зрадив чуття малої батьківщини – мальовничої козацької сторони. Його творчість віддзеркалює історію українського мистецтва ХХ століття. Над його долею пронісся голодомор-геноцид, який забрав брата і сестру. У горнилі воєн і більшовицької інквізиції загинули побратими і чимало його творів. Деякі твори нищать за нинішніх часів. Колись він оздоблював меблі мозаїкою з соломи. На щастя збереглися кілька зразків у музеях Києва і Чернігова. Проте нема вже чудового панно в кафе готелю “Дніпро”, де ми кавували “у Саєнка”, не відаючи, якої величини ця постать. Зберігся інтер’єр квартири Михайла Стельмаха, яку оформлював Олександр Саєнко і якого письменник безмежно цінував. Сотні людей писали йому і про нього. Його твори озвучені життям природи, птаства, хлюпотом річки Борзенки, дощу, вітру у кронах, птаства, трави і літа. Його вибійки – це ритмічні повтори стилізованого зображення птахів і листя дерев, серед яких він будував свій всесвіт, розчищав річку дитинства і плекав унікальний Саєнківський сад мистецтва – Саєнківську сагу. Початок 60-х минулого століття протер свічадо пригаслої було золотої Саєнкової соломи – вона засяяла, і Мамаї заграли під розлогими дубами. Персональна виставка Олександра Саєнка 1962 року струсонула Київ. Він показав, на що здатен у вибійці, графіці, малярстві, килимах, гобеленах, а головне – у мозаїках соломою. Ось кілька рядків про виставку з щоденника Леся Танюка від 29 червня 1962 р. “Відкриття було блискуче! Золота рука Саєнка! Він з тих, хто вчився у Кричевського, Мурашка, кого громили у двадцяті… таким звань не давали. Ця виставка – прорив. Була з ним його молоденька дочка, Ніна Саєнко, теж кажуть уже мисткиня. Чоловік безумовно сильний, ренесансного складу, з “Розстріляного відродження”. Із плеяди бойчукістів він залишився один. Кажуть, врятувала німота, бо там де інші на повен голос могли прокричати непокірне слово, він рвав ним власне серце і гамував невисловлений уголос біль у “Думі про Україну”. Яку творив до останніх миттєвостей життя. Його творчість – з волелюбності пращурів, сонцепоклонництва предків, глибини мудрих русичів. У його творах “Козак Мамай” “Невільники”, “Козак і дівчина”, “Іван і Марічка”, портретах Семена Палія, Івана Мазепи, Тараса Шевченка – наші змагання за волю. Шевченкіана
Спадщина · “У Національному музеї літератури України до 20 лютого ви зможете побачити унікальні килими та гобелени воістину подвижницького Роду”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Вогняне слово надихає нащадків На Київщині відзначили 100-річчя історика й письменника Віталія Кулаковського

Олександра Саєнка – це сотні робіт від графіки, робіт олівцем, акварелей, до знакової, перед якою тамувала подих Європа, – “Реве та стогне Дніпр широкий”, дерево, солома, гуаш, 170х100. Створене 1965 р., зберігається у Національному музеї декоративного мистецтва України, де є ще 37 його робіт. Частина виконані за його ескізами, як от “Козенята під деревом”, 1956, вовна, ручне ткання. Колекція створювалася від 30-х років до часів незалежної України і засвідчує, що Саєнко блискуче володів олійним живописом, аквареллю, килимовим ткацтвом, освоїв безліч ескізів для декоративних тканин, формував і розписував керамічні вироби. У Чернігівському обласному художньому Мисткиня Ніна Саєнко — подвижниця справи славетного Батька музеї зберігається 38 творів митця, в їх числі – килим “Козак і дівчина”, виконаний 1989 р. за ескізом Саєнка (1921 р.). Загалом твори Олександра Саєнка (1899–1985) демонструються у 35-ти музеях України і 10-ти – світу. Про його творчу спадщину написано сотні розвідок, а донькою Ніною Саєнко видано 11 фундаментальних книг. Про збереження спадщини батька і власну творчу долю розповість донька Олександра Ферапонтовича, його послідовниця мисткиня Ніна Саєнко в наступному числі “Слова Просвіти”. А до того на виставці “Український килим. Золоте перевесло мистецької родини Саєнків”, яка триватиме в Національному музеї літератури України до 20 лютого, ви зможете побачити унікальні килими та гобелени воістину подвижницького Роду, який вже сто літ засіває золотим зерном Українське Поле. “Зерно – на хліб, а солома – на диво-мистецтво…”. Від прадіда Ферапонта, який посадив у рай-саду на своєму обійсті яблуньку і виорав борзнянську ниву, що родить світові Таланти. В останні січневі дні села Новосілки та Мостище на Київщині відзначили 100-річчя від дня народження видатного українського прозаїка та історика Віталія Кулаковського. Заходи організувала Новосілківська гімназія Боярської міської ради (директорка – Світлана Котик, вчитель історії – Микола Білоцький). Мав честь бути в числі почесних гостей разом із донькою письменника Ларисою Віталіївною Кулаковською – кандидатом історичних наук, завідувачкою Археологічного музею Інституту Археології НАН України. Віталій Кулаковський народився 29 січня 1924 року в селі Мостище Бишівського району на Київщині. З дитинства захоплювався історією України. У 1941 році закінчив 10 класів Ясногородської середньої школи. Через два дні після того, як отримав атестат, розпочалася радянсько-німецька війна. У 1942 році Віталій Кулаковський був вивезений нацистами на роботу до Німеччини, згодом потрапив до Бельгії, де працював вибійником на шахті. Додому повертався через розташування союзників, смерш і лави радянської армії. У 1947 році був демобілізований і відразу вступив на історичний факультет Київського педагогічного інституту, який закінчив екстерном у 1949 році. Розпочав свою професійну діяльність учителем у Чорногородці та Лишні, згодом реалізував себе як науковець, у доробку якого десятки статей та кілька навчальнометодичних посібників з історії. У колі його дослідницьких інтересів – українська минувшина ХVІІІ ст., переважно події гайдамацького руху, Коліївщина (“Народ про гайдамацький рух” (1967), “Визначна подія в історії українського народу” (1968), “Полум’я гніву народного” (1968)). Загалом тематика праць ученого доволі різноманітна й охоплює широкі часові межі – від античної доби до ХХ століття. Наукове захоплення минулим В. Кулаковський вдало реалізував у літературній творчості. Як письменник він заявляє про себе в 1960-х роках, у часи чергового національного піднесення в Україні. Його творчий доробок складають історичні повісті (“Хай славиться Русь” (1965), “Золота галера” (1989), і написані у співавторстві з П. Сиченком “Ой гук, мати, гук” (1972), “Ріки виходять з берегів” (1985)) та романи (“Северин Наливайко” (1978), “Максим Кривоніс” (1983), “Мартин Пушкар” (1987), “Дике поле” (1988), “Іван Сірко” (1990), “Володимир Мономах” (1992), “Тарас Трясило” (1995)). У його романах і повістях історична правда майстерно трансформована в художні образи. Історичний фактаж, динамічність сюжету, авантюрні перипетії, інтрига, яскраві постаті козацьких відчайдухів захоплюють читача від першої до останньої сторінки. Ці твори не втратили актуальності й нині, попри те, що писалися в час, коли говорити правду про історію України було небезпечно. Але для Віталія Кулаковського історична правда була понад усе. Приміром, в останньому прижиттєвому романі “Іван Сірко”, описуючи події, пов’язані з Петром Дорошенком, який прагнув об’єднати Правобережжя і Лівобережжя в одну Українську державу, Віталій Кулаковський вкладає у його вуста слова: “Я хочу, щоб Україна була Україною, а не вотчиною Шереметьєвих, Трубецьких, Ромодановських…”. А Іван Сірко промовляє: “Вперше (у 1668 році) мої молодці били не татарських ханів, беїв і мурз, не турецьких яничарів, не запроданців-перевертнів, а московських старшин, які говорили мовою, близькою до нашої, молилися так, які ми, називали свою вітчизну так, як і ми, Руссю, а мислили не як люди, а як найпідліші звірі – вовки й шакали; мої молодці били й тих, хто допомагав московським старшинам – наших яничар, які готували нове ярмо на наші шиї”. Зараз важко повірити, що роман “Іван Сірко” був написаний у 1986–1989 роках (закінчений за рік до смерті Віталія Михайловича і за два роки до проголошення незалежності України). Тож і в цей ювілейний рік правдивого українського історика і письменника згадують по всій Україні: бібліотеки роблять виставки його книжок, на яких виростали кілька поколінь українців. А земляки, попри війну і постійну небезпеку російських обстрілів, підготували свято, гідне унікального таланту Віталія Кулаковського, яке не залишило байдужим нікого з присутніх. Школярі танцювали, читали уривки з творів письменника і зробили невеличкі театральні постановки. Вокальний колектив села Мостище “Перлина краю” (керівниця – Майя Коваленко) виконав кілька народних пісень, які підкреслили і урочистість події, і трагізм нашого часу. Учасники заходу відвідали історико-краєзнавчі музеї в Новосілках і Мостищі, де про видатного земляка розповідають чимало експонатів, побачили місце, де колись стояла хата, в якій народився майбутній історик і письменник. А також поклали квіти на могили Віталія Михайловича Кулаковського та його дружини Марії Іванівни на сільському цвинтарі Мостища, на високому березі річки Ірпінь. Онук Віталія Кулаковського Ігор Солдатенко нині захищає Україну в лавах ЗСУ. А надихає його, серед іншого, й вогняне слово діда, Віталія Михайловича, що сьогодні стоїть в легіоні небесного лицарства і промовляє: “не посоромте, браття, козацької честі, будьте гідними нащадками славних предків… Життя не має ціни, але воля – дорожча життя!”. Євген БУКЕТ
Незабутні · “Кажуть, людина жива, допоки ми про неї згадуємо. Допоки ми згадуємо поета, живі також і ті, кого він любив”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Три Іванові любові

Олена БОНДАРЕНКО Іван Низовий був народжений для любові. Інакше неможливо пояснити, як у ньому вміщався той океан тепла, ніжності, довіри, що огортав усіх, хто траплявся йому на життєвій дорозі. Сирота мало не від народження, нещадно битий долею, беззахисний перед людськими жорстокістю і зневагою, він мав би зачерствіти, озлобитися – аж ні. Його дітклива душа загострено відчувала біль і радість, справедливість і неправду, щирість і лицемірство, вдячно розкрилюючись назустріч найменшому прояву людської доброти. Іван любив усіх людей. Прощав тяжкі образи, вірячи, що то – несамохіть. Віддавав – у прямому сенсі – останню сорочку. Був наділений великим даром кохання, знаходячи в жінках найпрекрасніше. Те, чого, може, самі жінки не помічали в собі, а помітивши, підносилися й розквітали на променях його почуттів. У житті Низового було багато жіночих імен. Одні пролунали відверто й відважно у рядках його віршів, інші залишилися тихим шепотом на поетових устах. Кажуть, людина жива, допоки ми про неї згадуємо. Допоки ми згадуємо поета, живі також і ті, кого він любив. Катерина “Серед зими я повернувся з Казахстану. Був помітно змужнілий, хоча до вісімнадцяти ще не дотягнув. Умів добре танцювати, особливо вальс. У сільклубі майже щовечора, до початку кіносеансу, грав на акордеоні Василь, мій товариш. А танцювали одні дівчата, бо хлопці не вміли, та ще й соромились. Я був єдиним танцюристом! І дівчата змагалися за мене між собою, а я, користуючись моментом, вибирав серед них найкращу. Того вечора я обрав Катерину і протанцював з нею аж до початку кіносеансу. А прийшовши додому серед ночі, несподівано усвідомив, що закохався…І сів писати Катерині листа – освідчення в коханні. …Аж перед ранком поставив крапку вкінці свого першого інтимного… вірша. У нас була чудова юнацька любов. Чиста, світла, молитовно-свята…” *** Перешіпт листя... Острах слова... Жадань невчасна сполошінь В ту мить, Як хмарка випадкова Сховала стежку нашу в тінь Так несподівано... Лякливо Рука сховалася в руці – І обпеклась... І сталось диво: Сльоза заблисла на щоці, Немов на яблуку краплина Роси нічної... Відтоді Мені все сниться Катерина – Небесний янгол в лободі. Того березневого дня закоханий юнак придбав у сільмагу подарунки й пішов вітати дівчину. Катрусі вдома не було, гостювала у подруги. Подався туди. Подруга повідомила, що дівчина не хоче його бачити, бо зустрічалась, аби дошкулити іншому… “Удома я повипивав флакони з духами й одеколоном – вирішив отруїтися, померти, помститися Катерині за жорстоку зраду. Бабуся ледь врятувала щирими молитвами. А любовну лірику я не покинув писати...” Ціле життя Іван своїми віршами повертався до Катерини. Від буденності, відчаю, печалі втікав до неї, як часом усі ми втікаємо у райські краї дитинства. *** Любов моя – трава під падолистом: Іще зелена, тільки ж нестійка І під осіннім подихом вітристим До ґрунту все тісніше приника. Моя любов не вічна – однорічна, Та в пам’яті на все життя вона Лишається, – весни зелена свічка Відчутно тепла й зримо осяйна. Душа, буває, в мороки порине, Зануриться в печалі, защемить – Та є ще Бог! Він образ Катерини Мені являє в цю відчайну мить. Мине багато літ, і поет, навідавшиcь до рідного краю, із гірким смутком зауважить: “Позаростали стежки-доріжки, де походили милої ніжки… Мила моя Катруся прочовгала все життя по сумському асфальту, я – по луганському. Так і не зустрілися ми знову після того пам’ятного дня шістдесят четвертого року, коли я востаннє… поцілував її…” …Я чув: твоя розпалася сім’я, Вмер чоловік, а доньки гонять з дому… А я – щасливий? Не скажу нікому (хіба ж тобі), Який щасливий я… Наприкінці серпня 2009-го, за два роки до смерті, Іван Низовий записав у своєму щоденнику: “Найкращою моєю (і першою!) була, є і повік буде… Катерина…” Наталя У цій історії багато простору для читацької фантазії. Зрештою, може, поет і сам собі щось домислив, довигадував – від самотності, від невтолимої жаги кохати й бути коханим. Тут вірші живуть у чітко визначеному часопросторі: березень – грудень 1995-го й трохи зими 1996-го, Ірпінь. Здається, так і лишив їх Іван – там і тоді. Мабуть, несила було забирати в усталене, звичне життя – не вміщались у душу. *** Запізніла любов Підійшла і зухвало сказала: “Я нарешті тебе На краєчку зневіри дістала.” Захопила зненацька Й тепер уже не пожалію, Неподільно тобою Одна володіти волiю…” У цьому романі у віршах жага і пристрасть, ніжність і правдиве щастя: *** Я на хвилях грудей твоїх плив би і плив До манливого обрію білих плечей, Щоб напитись жаги твоїх дивних очей, Переповнених синню і свіжістю злив. Окрім тебе, ніхто не вгамує мою Вічну спрагу душі і нечуваних слів. Я ніколи тебе до кінця не доп’ю, Бо для цього не досить життя на землі! А крізь пристрасть, ніжність, жагу – невсипущий сумнів, що навіть у хвилини найповнішого щастя не відпускає. *** Чим тобі можу допомогти, Щира і ніжна людино? Тим, що до власної самоти Ще і твою самотину Для повноти самоти долучу, В муку з’єднаю два болі І засвічу двоєдину свічу На вівтарі двонедолі?.. Потім настане розлука, кожне повернеться до свого, життя триватиме звичним трибом. “Тривіальна історія”, – усміхнеться хтось поблажливо. Так, тривіальна – як любов і розлука, життя і смерть. І неповторна, як і кожні любов та розлука, що народжують Поезію. *** Все повернулось “на круги своя”. Ти знов летиш на тій самій орбіті, Що і літала. В епіцентрі – я. Такий самий, як і тоді: У світі Самотній, Непомітний у юрбі, Терплячий і негордий, Бо старію. А ще – сумний, Бо не верну тобі Ірпінську легковажність, і замрію, І сповідальність, Чисту, мов сльоза, Що протекла між нашими щоками. Вже не скажу всього, що не сказав, - Воно ось тут, у віршах, між рядками… Чи коли-небудь невідома нам Наталя схилялася над цими рядками, пронизаними сумовитою ніжністю, наче осіннім призахідним сонцем? Чи вдивлялася серцем і спогадом у несказане, те, що лишилося між рядків? Чи усміхалася втішно-іронічно: от, мовляв, і я притулюся на краєчку безсмертя? Напевне, ми про це вже не дізнаємось. Іван залишив її там і тоді, де й коли його застало осяяння любов’ю, і наму ті приірпінські дні та ночі ні зазирнути, ні долинути, ні докликатися. Ліна Страдниці, терпеливиці, рятівниці, натхненниці, боронительки і хранительки. Такими зазвичай уявляють жінок, чиї чоловіки поціловані Евтерпою. Зрозуміло, якщо Евтерпа не поцілувала самих жінок. І справді, мабуть, ой як непросто бути в горі й радості, у хворощах і здоров’ї з тими, хто, за Леонідом Кисельовим, “…як вихор, як вітер, На терасах дерев, На терезах дерев”… Одначе все непросте виявляється простим, ясним і єдино можливим – коли кохаєш і любиш. Ліна мала дивовижну, сказати би, пісенну українську вроду: карії очі, чорнії брови, розкішне темне волосся, горда постава, живий, іскристий погляд і влучне слово. А ще – горда і незалежна вдача. Тримала на собі родину. Виховала доньку у великій любові до батька. (Не випадково ж-бо Леся після татової смерті написала: “Низовий мені був не тільки батьком – він був мені другом, порадником, моєю дитиною, моїм поглядом на світ, моїм життям...”). Не пускала сторонніх у родинні стосунки й не обговорювала їх ні з ким у “дo- вірливих розмовах”. Іван ціле життя намагався втамувати спрагу ніжності, довіри, розуміння, яких йому бракувало від раннього дитинства. Ліна була йому опертям і твердю, додавала впевненості й віри в себе. Гадаю, дружина була першою, кому Іван довіряв щойно написані вірші – вона мала чудовий поетичний слух і професійне редакторське відчуття слова. *** До плеча тихенько притулилась, Притомилась. Трішки відпочинь. Для тривог немає в нас причин: Притулилась значить, притомилась. Помовчім. Нам лихо – ні по чім: Ні за чим, зневірившись, журитись – Є до кого, втомленій, тулитись… Відпочиньмо – разом помовчім. Певне, що Ліна відала про Іванові закоханості. Бо хто ж краще за неї мав знати його, відкритого для кохання, далекого від примітивного блуду, щирого у всіх своїх почуттях? Певне, що й ревнощі навідували її. Але мудрість правдивої любові підказувала: без кохання не буде поезії, без поезії не буде поета. Якось, уже по смерті чоловіка, у відповідь на цвенькання якоїсь істоти про “коханок Низового” Ліна спокійно, з гідністю відказала: “Він любив жінок”. Так, як: “Він любив квіти”. *** Ліні Мов перед образом, стою Перед безгрішною тобою, За кожну зморщечку твою Прошу прощення, й головою, Давно вже сивою, Клонюсь До тебе, сивої, мов осінь… Собі боюсь, не зізнаюсь В тім, що любов моя і досі Тобі не віддана сповна, – Колись кололася ожинно, А нині – сива і сумна… Прости, коханко і дружино! Щоб доточити до мізерної пенсії, що їй та чоловікові уділила держава, Ліна влаштувалася прибирати на луганському центральному ринку. В одній iз наших телефонних розмов Іван, уже смертельно хворий, cкрушно зізнався: “Як мені боляче, що Ліна мусить так тяжко працювати…”. …Я встану й тихо поклонюсь Тобі – дружині і княгині, Загляну в оченьки глибинні І щастя карого нап’юсь На все життя. За все прости І відпусти гріхи невільні, А всі набутки наші спільні Перехрестивши, освяти. Іван Низовий помер від раку легень 30 вересня 2011 року, на руках у їхньої з Ліною донечки Лесі. Назавжди лишився в Луганську, місті, що за багато літ так і не стало для нього рідним, привітним і ласкавим. В неукраїнському, часом відверто ворожому середовищі він затято мурував свою фортецю, творив свій український світ – із дитячих спогадів, віршів та оповідань, книг і пісень. Вижити, і жити, й творити цей найдивовижніший зі світів йому вдавалося великою мірою завдяки тій, що була повсякчас на відстані доторку, погляду, подиху. 2014-го почалася війна росії проти України. Ліна і Леся покинули Луганськ. Разом із улюбленими Івановими котиками й собачками, взявши з собою лише найцінніше – Іванові світлини, книги й рукописи – дві маленькі жінки вирушили гіркою переселенською дорогою на захід. Осіли у мальовничому селі на Львівщині. Тут у вересні минулого року Ліна Низова завершила земний шлях і полинула до свого Іванка. *** Дружині Моя посивіла любове, До серця ближче притулись, Згадаймо разом все чудове, Що з нами трапилось колись. Жаркий цілунок, шлюбне диво, В ночах намріяне дитя, Нехай і швидко, та щасливо Ми прожили своє життя. Банальний вірш, слова затерті, Однак здається нам обом: Вони сильніш самої смерті, Бо є безсмертною любов. ________ Вірші за виданням: Іван Низовий. Бути – народом! Вибрані твори в п’яти томах. К.: Український пріоритет, 2017–2021.
Про-читання · “Ми повинні сприймати Українця як сильну особу, як постать, глибоко це усвідомлювати, пишатися собою, своїм родом, своєю нацією”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

“Ворушімо міцне вогнище України і не даймо йому згасати!” Нарис про книгу Сергія Мартинюка та Василя Якименка “Українці – люди Сонця Неба” (Київ, 2023)

Любов ДЯЧЕНКО.ЛИСЕНКО, доцентка Університету сучасних знань, член Товариства “Знання” України, НСПУ і НСКУ Історичний шлях нашої нації є тривалим, неоднозначним з огляду на об’єктивні та суб’єктивні складові. Скільки нам, українцям, років, століть, тисячоліть? Що ми здобули на цьому непростому, інколи суперечливому шляху? Що загубили, втратили? Що від доброго серця подарували? А скільки у нас вкрадено: людей, ідей, назв, історичних постатей і подій?! Наш обов’язок – знати свою історію, інтерпретувати її відповідно до власних стандартів, цінностей, уявлень, традицій, національних пріоритетів. Одну з ключових позицій у збереженні української ідентичності посідають різноаспектні авторські тексти – історичні, краєзнавчі, поетичні тощо. Саме в такому контексті хочу репрезентувати знакову книгу Сергія Мартинюка та Василя Якименка “Українці – люди Сонця Неба” (Київ, 2023). “Ворушимо міцне вогнище України і не даємо йому згасати! Не боїмося бути інакшими і доводити, що не той козак, який за течією пливе, а той, що проти неї”, – ось основний посил книги. Дуже важливо почути та побачити мерехтіння авторських сенсів, смислів, декодувати їх, окреслити авторську модель художнього світу: “Вважаю своїм пріоритетом започаткувати нове мислення нової Української еліти, надихнути на відродження рідного “Я”. Хочу надихнути на головне: ми маємо створити нову націю із попелу старої – націю з розумом Переможців. Приєднуйтесь!” На наших очах відбувається новітня історія України, формується новітній літопис нації. “Краєзнавча розвідка “Українці – люди Сонця Неба” спонукає думати і сперечатись, аналізувати і знаходити істину. Друзі, наступаймо і перемагаймо, формуймо культ Українця у світі. Не біймося змін. Не біймося бути собою. Маю честь бути Українцем!” – звертається до читачів Сергій Мартинюк в анотації до книги. І це авторське кредо – “вірю в Україну!” “Ворушимо міцне вогнище України… Не боїмося бути собою...” – основний посил цієї книги, котра яскраво ілюструє концепцію співавторів, наголошує Сергій Мартинюк. Ще один аспект, не менш актуальний, можна сказати “знаковий”, – це інтерпретація власне самої назви краєзнавчо-художньої розвідки “Українці – люди Сонця Неба”. На перший граматичний, стандартний погляд щодо сполуки “Сонця Неба” тут не вистачає або пунктограми “тире”, або сполучника “і”. На моє запитання один із співавторів Сергій Мартинюк відповів, що це принципова позиція, що “Сонця Неба” є одним значущим поняттям, символізуючи єднання українців протягом багато тисячолітньої історії: від оріїв, етрусків, шумерів, трипільців до козаків, вояків УНР, до новітніх воїнів ЗСУ. Сергій Мартинюк та Василь Якименко, аргументуючи власну позицію, доводять, що ми – українці – завжди живемо в гармонії з природою, із Всесвітом, відповідаючи важливому статусу “хазяїн”, котрий є складовою культу українця, формувати який закликають співавтори. “Сонце Неба” – це наші прадавні традиції, це гармонійне поєднання планети та космосу. Така “гра слів”, таке авторське бачення назви книги є надзвичайно важливим, концептуальним, принциповим, поєднуючи різні періоди розвитку нації, яку ми і весь цивілізований, демократичний світ називаємо українцями. Безперечно, книжка руйнує певні усталені стереотипи. Певно, можна дискутувати не лише навколо назви, а й щодо будови та фактичного матеріалу, маніфестованого в розвідці. Так, зокрема, репрезентовано різножанрові тексти, а саме: прозовий письменницький літопис, вірші з війни, сюжети з війни, нариси про Київ, лінгвістичні рефлексії, “Одеська сага”, постскриптуми тощо. Формально, відповідно до змісту видання складається з таких частин: “Письменницький літопис”, “Степняк, або “Разобрать деревню”, розділи 1-7, “Заключне слово”, “Одеська сага”, “Лелечанки про Київ”. Варто також зауважити, що книгу дуже вдало проілюстровано світлинами з особистого архіву Сергія Мартинюка, малюнками художника Олега Шупляка (наприклад, картина “Код землі батьківської”), графічною реконструкцією прадавнього українського житла, давньою мапою тощо. Кожна частина видання має промовисті поетичні та прозові епіграфи, автором яких є Сергій Мартинюк (псевдонім – Світогор Лелеко). Історія свідчить про те, що йде споконвічна боротьба за Україну. Так французький політолог Ален Безансон пише ще в 1978 році: “У разі поразки, будучи вимушеним надати Україні автономію, срср зруйнується відразу, а з ним і його домінування над третиною світу. Певною мірою наше майбутнє, наша доля вирішується на берегах Дніпра…” І це відкриття відбувається зараз через культурний шок, через неймовірний подив, через вибухове захоплення нами – українцями, через розуміння значущості нашої тотальної, запеклої боротьби за власну національну ідентичність, нашу “самість”, наше спільне багато тисячолітнє “Я”. “Боротьба йде, Київ – непорушний, стоять береги Дніпра, а московія, як завжди, бреше та вбиває, Захід – у заціпенінні, здивований. Захід відкриває для себе Україну”. Ми читаємо літопис новітньої війни, новітнього героїчного спротиву в частині під назвою “Степняк, або “Разобрать деревню”, один з її реальних епізодів – про мужній Ірпінь та територію навколо. “Що в місті не змінилося, то це лише його гонорова вдача. Ірпінь поранений, з одного боку, з іншого боку – зруйнований і скалічений. Але, незважаючи на недавні бої, місто свого власного шляхетного обличчя не втратило”. Поділяємо радість від перемоги; це – щемливий, ніжний та глибокий стан душі тих, хто вистояв: “Яке то солодке відчуття – перемога. Приірпіння вільне. Київщина вільна”. У сюжеті закономірно витікають деталі мирного життя Ірпеня: такі зворушливі, милі “кафешки” – своєрідний маркер спокою та затишку. “Ми зайшли в невеличку кафешку прямо в центрі Ірпеня. Кафе популярне і з промовистою назвою “Франсуа кав’ярня”… Мені імпонувала ця пекарня-кав’ярня”. Несподівана зустріч вояків, які колись випадково перетнулися на стежині війни: “Називай мене “Степняк”. Такий у мене наразі позивний у війську”, – спокійно сказав мій співрозмовник після того, як ми всілися за столик”. Так створюються хроніки новітньої війни. Книга автобіографічна, впізнаємо реалії життя Сергія Мартинюка. Війна жорстко та жорстоко поділила наше буття на “до” і “після”. І з цим нам жити, з усвідомленням глобальної катастрофи, яку ми разом долаємо. “А я залишився “Письменником”. Викладаю зараз у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Намагаюся ліцеїстам вкласти в голови думку: “Я Українець і маю розум Переможця”. Такі сентенції є суголосними з думками Євгена Маланюка – “імператора залізних строф”, офіцера та поета, культового Григорія Многогрішного з пригодницького роману Івана Багряного “Тигролови”, героїзмом і знаковими піснями січових стрільців і вояків ОУН–УПА, українським військовим мелосом новітньої війни. Це наші славетні, з діда прадіда традиції, звитяги, перемоги. “Так ми і розбудуємо. Відбудуємо й зробимо ще кращими наш Ірпінь і нашу Україну. Ми багато говорили про бої в Ірпені і Приірпінні. Про початок війни. Про перші бої. Про перших добровольців. Знаєш, я досі не можу зрозуміти. Як? Як ми втримали Ірпінь?” Попри “брудні” політичні ігри, українці встояли, об’єдналися та об’єднали навколо себе увесь цивілізований світ. “Втримали і не пустили. Втримали – і це головне. Рашистів почали бити і мінусувати сотнями й тисячами, і домовленості по здачі України провалилися”. Також “Степняк” розповідає “Письменнику” про методи ведення війни московітами, про “зачистку” навіть невеликих українських населених пунктів. “Слухай, “Письменнику”, розкажу тобі про московську інсценівку “разобрать деревню”. Вони між собою змагаються, хто зробить останній прицільний постріл. Б’ються об заклад і ставлять ставки, як у казино. Не дивись так здивовано. Вони звичайні покидьки і гниди… Отже, виходить, що на карті село є, а по факту його немає. Все зруйновано і все перетворено на суцільний степ. Це називається у них “разобрать деревню”. І з глибин нашої національної пам’яті “винурює” чорна мітка, відома нам як “дике поле”, “дикий степ”. “Сумна, трагічна історія про знищення наших населених пунктів. Тепер і думати не треба, чому нашу місцевість довго називали “диким полем”. З такими сусідами воно завжди було б диким полем”. Ми повинні сприймати Українця як сильну особу, як постать, глибоко це усвідомлювати, пишатися собою, своїм родом, своєю нацією. “Треба готувати нову еліту після війни. Нам слід робити культ українця в Україні і світі. Треба виховувати майбутніх аристократів. Таку молодь, яка почне виводити Україну з кризи”. Ми завжди були, є і будемо частиною Європи, успішно реалізуючи амбітні концепції власного державотворення. “…Нам треба Європу робити тут, в Україні… Треба дібрати команду патріотів з національною ідеєю побудови розвиненої Держави. І з мінімальною толерантністю до “совка”, лівацтва, корупції”. У “Постскриптумі” підсумовується аналізована інформація, акцентується увага читачів на актуальних роздумах. “Останнім часом багато задаються питанням: Чому так? Що вони тут забули? Чому нелюдська жорстокість? Чому вбивали цивільних так безжально? Чому писали на зруйнованих будинках: “Хто вам дозволив так красиво жити?” Чому викрадаються діти і вивозяться до росії?” Брехня для орків перетворилася на смисл щоденного існування. “Вони на чорне говорять “біле”, на добро – зло, на війну – “операція”, на зраду – подвиг, на вбивство як “прінужденіє до дружби”, шанувати свободу для них – це страх і підлабузництво”. Продовжимо ментальну подорож книжкою “Українці – люди Сонця Неба”. Розділ 1 має такий промовистий епіграф: “Розпалюю вогонь нашої майбутньої Перемоги! Вірю в одвагу і шлях невгнутого Меча Свободи! (Світогор Лелеко. Ірпінь. 24. 02. 22. 6:00 ранку)”. Знання – це надзвичайно потужна інтелектуальна зброя, яка результативно формує нашу етнос відомість, поєднуючи численні генерації Українців у монолітну націю. “Пізнаючи етнос і філологію українського народу, доходиш висновку, що українці упродовж існування, через їхнє впізнання світу мали різні назви… називали свій нововиниклий рід назвою свого – (сонця) – Ра (від якого виникла назва неба – рай – ставши їм віропоклонством)”. У книзі маніфестовано глибокі думки щодо етногенези Українців, походження української мови та етимології ключових слів на позначення культових понять та важливих артефактів, інколи забуті “пазли” нашої славетної історії. “…походження проукраїнської назви землі – лан… У козацьку добу її козаки в причорноморських землях Тавриди назвали – як обробну землю – паЛАНка…” Крізь усю книгу проходить концептуальна думка Сергія Мартинюка та Василя Якименка про те, що Українці – люди Сонця Неба: “Один із аргументів, що доводить походження назви українці (люди Сонця Неба) – це назва із роду хоР(я) Ан (які поклонялися сонцю Ра і небу – рай) – їхнє слово ранок, що означало в них – Ра (сонце); нок (іде)”. Це закарбувалося та передалося в наших звичаях і традиціях, зокрема в подібних вигуках: “Звуком “но” і понині українці – нокають – на коней, примушуючи їх таким чином іти”. Можна інтерпретувати як своєрідну гіпотезу ще один постулат співавторів: “Те, що нинішні українці є спадкоємцями людей неба, доводить і назва полянського роду – Анти, у якій слово АН з правіків – у пастуших – (царських скіфів) – полян, означало небо…”. У Велес-книзі також згадуються СВА-Рожі сини, що в ті часи мало відповідне значення: “Сини – нащадки віри пращурів, які були об’єднані – (СВА) із вогнем – (РО)”. Праукраїнська геральдика “доводить твердження про синів Сонця Неба з групи київських князівських прaпорів”. У розділі, зокрема, прокоментовано такі слова: 1) хохол – “жовто-блакитний (людина неба) із кримськотатарського доводу”; 2) українці – “назва українці склалась із слів: Ук – ра – рай, У – уклін (уклонятися), а вклонялись хоряни Ра, раю – сонцю і небу”; 3) кацапи – “ка – (рука); цапать – (хватати) – жадна рука. Кацапи своєю жадною рукою повертають завойовані монголами землі… Істота – цап, який цапає-хапає, об’їдаючи з великою жадібністю листя на дереві”. Закономірно згадуються наші прадавні зимові традиції, своєрідні святкові маркери. “Про те, що слово КУ в наших пращурів означало – ДУХ, доводить назва духовних батьків: Куми – (духи ми); Кума – (духів мати); Кум – (духів муж). Слов’яни на Різдво (приходу двох) ставили в своїх оселях в духовному місці – Кутку житнього снопа – дідух як символ бога місяця – БО- ЯНа, який за вірою тих же слов’ян правивмирив житом. Це доводить назва міста Житомир, яким міщани-слов’яни того ж міста правили житом – ЖИТОм МИРили – (правили)”. Детально аналізуючи наші свята, Сергій Мартинюк і Василь Якименко приходять до важливих висновків щодо прадавності нашого народу. “…предки українців, попри всі історичні негаразди, попри великі переселення племен і народів, зуміли зберегти себе окремою людською спільнотою, безперервно проживаючи протягом останніх 10 тисяч років на одній і тій самій території, примножуючи на ній кількість нащадків того давнього спільного предка. Упродовж тисячоліть змінювалися в нашого, “весь час тутешнього”, народу тільки назви – від умовного “трипільці” до реальної сьогоденної назви “Українці”. Розвідка “Українці – люди Сонця Неба” має окрему інтелектуальну нішу в новітньому духовному просторі України. Тут ми знаходимо концептуальні рефлексії про етногенез українців, формування та розвиток української мови, про світоглядне підґрунтя свят, які дійшли до нашого часу, про традиції новітньої нації, боротьбу за незалежність, про тотальний спротив споконвічному північному ворогу. Для шанувальників творчості Сергія Мартинюка безперечно вгадується його власний, особливо-переможний стиль і пізнаєте щось нове. Книга чекає на свого вдумливого співрозмовника, котрий прагне усвідомити великий важкий історичний шлях власного народу. Книга варта читацької уваги.
Шевченкіана · “Цей образ явно хвилював його, запалював душу, кликав до себе, до нового творчого втілення”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Живописна “Катерина” – втілення Шевченкових поетичних дум Сім історичних мініатюр

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Я намалював Катерину…” Далеко не всі відають, що Тарас Григорович описав свою картину в листі до Григорія Тарновського 25 січня 1843 року з лапідарною точністю: “Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже й сумно дивиться на Катерину, а вона сердешна тіль не плаче та підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє... а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга – собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тілько мріє. Отака моя картина”. Під цим завершальним рядком опису художник умістив прекрасний начерковий малюнок своєї картини, а під ним продовжував лист до кінця “паперу аркуша”, затим густо дописував ліворуч і праворуч від малюнка, тісно поставивши підпис: “…не забувайте щирого вашого Т. Шевченка”. Ця поетова витівка, зумовлена, скоріше за все, молодечою завзятістю, а не, скажімо, нестачею паперу, зробила його лист дивовижним графічним твором, який вражає, мабуть, не менше, ніж живописне полотно… Життєствердно-кріпкий характер молодого Кобзаря, котрий вимушений був сновигати по петербурзькому “чортовому болотові”, а усією душею рвався в Україну, відчувається в кожній згадці про любу картину. Шевченко не хотів, щоб вона “помандрувала за яким-небудь москалем (бо це, бачте, моя “Катерина”), то я думаю послать її до вас, а що вона буде коштувать, то це вже ваше діло, хоч кусок сала, то й це добре на чужині”. Та ще й підпускав туману: “Коли вподобаєте, добре, а ні, то на горище, поки я приїду, а вже коли приїду, то не виганяйте місяць або другий, бо в мене і на Україні, окроме вас, нема пристанища, а я вам що-небудь намалюю”. Справді, наприкінці травня 1843 року Шевченко привіз полотно в Качанівку, і Григорій Тарновський придбав його. Нині “Катерина” зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка1. “Вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село…” Як відомо, поему “Катерина” Тарас Шевченко написав орієнтовно наприкінці 1838 – на початку 1839 років, а картину “Катерина” – влітку 1842-го. Цей образ явно хвилював його, запалював душу, кликав до себе, до нового творчого втілення… У претензійно-цяцькованій інтернет-публікації прочитав, що картина “Катерина” “ілюструє одну зі сцен однойменної поеми”2. І це вже після того, як у згаданому четвертому томі “Історії української літератури” Іван Дзюба гранично чітко й енциклопедично лапідарно зафіксував: “Картина не була ілюстрацією до поеми… Шевченко подав той епізод, якого не було в поемі”3. Саме так! У поемі Катерина розлучається з чорнобривим москалем, який обіцявся вернутися, й “Тойді Катерина / Буде московкою…”, задовго до зображеної на полотні знеславленої дівчини: Минуло півроку; Занудило коло серця, Закололо в боку. Нездужає Катерина, Ледве-ледве дише... Вичуняла, та в запечку Дитину колише. Нагадаю, втім, як з цього глузують сільські матері: “А муштрує у запечку / Московського сина”… Тобто, художник Тарас Шевченко у полотні “Катерина” вирішив усе-таки звести вагітну дівчину з москальським батьком, аби показати його повну моральну виродливість. У поемі покритка ще винесе в снігову заверюху московитському Іванові дитя, але той, як і на полотні, “шпорами коня в боки”… “Осьде воно, подивися! Де ж ти? Заховався? Утік!.. нема!.. Сина, сина Батько одцурався!” Тож москаль, за поемою й полотном, є недолюдком, і це переноситься поетом і художником на всіх москалів, на всю Московщину… Нагадаю, що термін “Московщина” вперше з’являється у Шевченка саме в цьому контексті вже в перших рядках “Катерини”: Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, Жартуючи кине; Піде в свою Московщину, А дівчина гине… Так одразу територія – Московщина – та її населення – москалі – набувають недобрих, ворожих ознак… Усе, що пов’язано з покриткою Катериною, – одна з тих сокровенних дум і тем, які пронизують усю поетичну творчість Шевченка. В одному з останніх його віршів (кінець 1860) читаємо: “Дівчаток москалі украли…” “…Вона сердешна тіль не плаче…” Шевченкові поема і полотно “Катерина” відрізняються глибокою вразливістю Шевченка на кривду, заподіяну жінці, незмірною глибиною поетового співчуття героїні-покритці, виразною соціальністю й антимосковським спрямуванням. Справді, йдеться не про побутовий випадок чи навіть сімейну драму. З поемою пов’язана така маловідома історія. Повертаючись з України до Петербурга у вересні 1859 року, Шевченко побував у конторі представника фірми “Брати Яхненки і Симиренко” в Москві, де спілкувався з чиновником П. О. Поповим: “Ми обідали. В розмові я, між іншим, сказав Шевченку, що навряд чи правдоподібний факт в його поемі “Катерина”, – нібито батько і мати прогнали Катерину. Але Шевченко стверджував: це – так, був такий випадок”. Якщо Попов точно передав поетові слова, то йшлося про конкретний випадок, який Тарас Григорович запам’ятав і поклав в основу “Катерини”. Утім, йому були відомі й інші подібні випадки. Видатний дослідник Петро Жур (1914–2002) з’ясував, що за часів Шевченка в Кирилівці було 17 дівчат-покриток, які в народному розумінні зганьбили себе і свій рід, народивши позашлюбну дитину. Сільська громада засудила їх, покривши чорною хусткою, що, за словами сучасної літературознавиці Марії Моклиці, “символізує зміну соціального статусу: покритка урівнюється з жебрачкою”. Іще Михайло Чалий, аналізуючи поему, писав: “Батько й мати, зганьблені в очах своїх односельців провиною єдиної дочки, не спроможні далі витримувати їхні докори: вони зважуються прогнати геть від себе Катерину – сюжет, гідний пера найбільшого митця! І Шевченко подав його в своїй поемі бездоганно. У душах старих батьків Катрусі йде страшна боротьба двох протилежних почуттів: любові до єдиної дочки та морального обов’язку, поваги до закону суспільної моралі. В устах матері чергуються то гіркі докори грішній дочці, то слова палкої материнської любові – слова сердечного болю при думці про розставання з дорогою істотою. Вона бажала б вибачити їй провину; але думка – що скажуть люди? Вони візьмуть це прощення за потурання розпусті…”4. Кохання з москалями (“москалі – чужі люде”) фактично є тяжким гріхом, за що суворо карають навіть люблячі батьки (!). Вдумаємося в нещадні материнські слова: Та не кажи добрим людям, Що є в тебе мати. Проклятий час-годинонька, Що ти народилась! Якби знала, до схід сонця Була б утопила... Здалась тоді б ти гадині, Тепер – москалеві... Що з цього випливало, здогадатися неважко. У вірші “Титарівна-Немирівна” (1860), тобто більш як через двадцять років після поеми “Катерина”, поет напише, що жінка “людьми гордувала”, й назве дитя від москаля-пройдисвіта… “московщеням”: Титарівна-Немирівна Гаптує хустину. Та колише московщеня, Малую дитину. Не випадково в умовах незалежної України в шевченкознавстві виразно виявилось алегоричне прочитання поеми, за яким образ Катерини, як і образи інших зганьблених жінок у наступних поетових творах, узагалі символізують гірку долю України, поневоленої, приниженої Московщиною. “Підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє...” Серед фахових аналітичних розглядів постаті Катерини вражає спостережливістю російський мистецтвознавець Олексій Сидоров (1891–1978), який понад шість десятиліть тому звернув увагу, що в живописній “Катерині” рисунок ніг української дівчини “майже точно копіює ноги “Сикстинської мадонни” Рафаеля, з якою Шевченко, звісно, був знайомий завдяки численним гравюрам”. Оцей момент активно й ефектно використовується і без посилання на Сидорова, що в науковому плані некоректно й мало приваблює… Тому розберемося. Немає сумніву, що Шевченко високо цінував творчість “божественного” Рафаеля Санті (1483–1520). Скажімо, в повісті “Прогулянка з задоволенням і не без моралі” розповідач описав свою нову знайому Гелену: “На ній було темно-сіре шовкове плаття з такими широкими прекрасними складками, в яких красуються лише одні Рафаелеві музи”. Так от, нижня частина вбрання сикстинської й української мадонн, яке насправді повністю прикриває їхні ноги, звісно, різна, зате довгі ступні рідної Шевченкові селянської дівчини за своїм малюнком таки схожі на Рафаелевий абрис. Очевидно, це зроблено з наміром акцентувати божественну святість відвічної призначеності майбутньої молодої матері (алюзія мадонни). Але про “копіювання” не йдеться, досить придивитися до Катерининих натруджених чималих ступень із молодими довгими пальцями… Як справедливо виснувала відома мистецтвознавиця Марина Юр, “можна сказати, що “Катерина” – це перша робота, в якій Тарас Шевченко проявляє себе як майстер із власним стилем. Уже немає копіювання, якому його навчали”. Лапідарно-глибоке трактування зображення Шевченкової Катерини залишив український мистецтвознавець Дмитро Антонович (1877–1945): “…З якою ж, справді, любов’ю вирисована на полотні постать Катерини! З делікатною ніжністю окреслено груди, плечі і руки, а поверх їх натурально та з надзвичайним смаком розміщено складки широкої білої сорочки; потовщення стану виведено з грацією дерев’яних швабських скульптур, рельєфна голова із засмученим обличчям – без найменшого підкреслення. Лише невеликий нахил голови вперед, очі, спущені долу, та ледве помітний перебіг усміху на устах передають горе покинутої дівчини з тонкою мистецькою правдою, без домішки найменшої мелодраматичної афектації. Одне гармонійне ціле з виразом обличчя складає непевний, тонко відчутий рух обох рук, що нерішуче підіймають кінці запаски. Рух голови й рук пов’язані з рухом цілої постаті… При всій витонченості і грації постаті Катерини вона зовсім вільна від рис рожевих, підсолоджених “пейзанок””5. Блискучий опис! Щоправда, мені видається вишукано-м’якою натяжкою порівняння Шевченкового малюнка з обрисами відомої швабської скульптури (дерев’яні та кістяні жіночі фігури часів палеоліту, знайдені в гірському масиві Швабських Альб на півдні Німеччини)… “У царині під куренем дідусь сидить…” Лексема “курінь” у Шевченковій поезії зустрічається лише двічі, найперше в поемі “Катерина”, коли вона з малим сином тяжко й безплідно “поспішала в Московщину” й у зимову хуртовину “Бачить – ліс чорніє; / А під лісом край дороги, / Либонь курінь мріє”… Слова “дідусь і “дідусю” поет вживав шість разів, а ще понад тридцять разів – “дід”, “діда”, “діди”, “дідів” тощо. В описах картини “Катерина” щодо цього персонажа зустрічаємо визначення від “якийсь чоловік у білому одязі сидить Нагадаю, що четвертий том “Історії української літератури” (2014) в авторстві видатного вченого Івана Дзюби повністю присвячено життю і творчості Тараса Шевченка. Чи знаєте ви, якою ілюстрацією прикрашено обкладинку цієї фундаментальної, майже 800-сторінкової книги? Принаймні вже здогадуєтеся – це найзнаменитіша, сказати б, еталонна Шевченкова картина “Катерина”. Таж ідеться не про історію живопису, можна було, скажімо, використати фронтиспіс до “Кобзаря” 1840 року… Але творці книги вчинили безперечно правильно, бо саме полотно “Катерина” геніально передає в кольорі націоцентричність Шевченкової поезії… Коротко розповім, які поетичні ремінісценції викликають сюжети живописного полотна…
Шевченкіана · “У поемі й живописному полотні молодий поет протиставив милій його серцю Україні Російську імперію, Московщину”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

на дорозі” чи “на курній дорозі під деревом сидить мужчина” до “вусатий селянинложкар… його, мабуть, можна вважати батьком дівчини” або навіть – “це втілення самого Шевченка”… Певно, що кожен має право на своє бачення й свою думку, проте крім яскравих і мудрих осмислень і трактувань полотна, навколо нього накопичилося чимало примітивно-пустих розбалакувань і міфотворних вигадок… Тому виходжу з Шевченкового прямого підказу – не хтось інший, а саме “дідусь сидить…” У двадцять вісім років, а Шевченко був у такому віці, чоловік старше півсотні років може здаватися дідусем. Отже, дідусь – сакральний образ Кобзаревих поезій… Коли Шевченко писав поему “Гайдамаки”, його дід по батькові, в хаті якого виростав малий Тарас, був іще живий, та й десять років по тому… В період роботи над твором онук передавав йому вітання через брата Микиту: “Поклонися усім родичам од мене, а надто дідові…” (15 листопада 1839 року); “Поцілуй старого діда Івана за мене…” (2 березня 1840 року). Іван Андрійович помер на 103-му (за іншими даними – на 106-му) році життя в січні 1849 року, коли засланець Шевченко перебував в укріпленні Раїм. Але задовго до того внук обезсмертив діда, розповіді якого про Коліївщину використав у поемі “Гайдамаки”: “Столітнії очі, як зорі, сіяли, / А слово за словом сміялось, лилось…” Спасибі, дідусю, що ти заховав В голові столітній ту славу козачу: Я її онукам тепер розказав. ……………………………………… Так дід колись розказував, Нехай здоров буде! А я за ним. Не знав старий, Що письменні люде Тії речі прочитають. Вибачай, дідусю… Цікаво, що в “Альбомі 1840–1844”, тобто в період створення “Катерини”, Шевченко виконав графічний портрет Івана Андрійовича… Коли десятирічний Тарас слухав свого дідуся, тому було близько 80 років, а дідусь на полотні “Катерина” значно молодший, про що свідчить навіть мальовнича поза козака Мамая – у нього гнучке, сильне тіло, міцні, жилаві руки, які вміють не тільки ложечки стругать, а й ралом орати, зброю тримати… Яку ще зброю? Таж он біля його колін лежить добре вигострена сокира. З якою можна заходиться вже будить “хиренну волю”… Та ще очі у чоловіка гострі, проникливі, вдивляючись у них, вгадуєш сивого діда з буй-головою із поезії “Сон – Гори мої високії” (1847) – він наснився поетові в перші місяці заслання – жив у хатині, з якої видно Україну і всю Гетьманщину кругом, а коли думав свою трудну думу, то сльози капали: “Гай-гай!.. – Старий промовив. – Недоуми! Занапастили Божий рай!.. Гетьманщина!!..” І думнеє Чоло похмаріло... Мабуть, щось тяжке, тяжкеє Вимовить хотілось. Та не вимовив... Але нависають над ним, як нагадування про Гетьманщину, могутні невмирущі гілки старого дуба… Пам’ятаєте в поемі “Катерина”? “Мов ті діди високочолі, / Дуби з Гетьманщини стоять”. Певно, що зламана дубова гілочка на шляху Катерини, – не на добро – то віщий знак про зламану дівочу долю в зганьбленій москалями Гетьманщині… Як і в “Чигрине, Чигрине…”, написаному в Москві 19 лютого 1844 року, Шевченко не називає у поезії Переяславську раду руїнною причиною трагічної долі України, проте і старий козак, і поет однаково знали, хто був могильником української козацької держави – Гетьманщини, хто зводив Україну до безправної окраїни Російської імперії: Та все пішло ц[арям] на грище: І Запорожжя, і село... І монастир святий, скарбниця, – Все, все неситі рознесли!.. Духовна суголосність тридцятитрьохрічного поета зі старим козаком особливо хвилююче виявилася в однаковому ментальному прагненні “в хатині віку доживати” на високих, святих горах над Дніпром. Дідусь, битий тугою, який блукав по світу чимало, носив і свиту, і жупан, дякує Богу за те, що дав йому добру силу “Пересилить горе / І привів мене, старого, / На сі святі гори / Одинокий вік дожити, / Тебе восхвалити…” А поет, у свою чергу, озвучує в поемі свою заповітну мрію, котра не змінилася до кінця його життя: Дай же, Боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати На тих горах окрадених У маленькій хаті. Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести і положити На Дніпрових горах. Саме в цій поезії, буквально пронизаній Божою присутністю і вогнепалимою любов’ю поета до сущого Бога, безмежною вдячністю до Господа, вибухнуло його нечуване признання: Я Богу помолюсь... Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! Повертаючись до полотна “Катерина”, вкотре захоплююся дивовижним, безмежно-хвилястим, як широке море, брилем, який прикриває високочолість нестарого дідуся в білій сорочці… Він зрине через три роки в поемі “Наймичка” (1845): Старий сидів в сорочці білій, В брилі, на призьбі. Перед ним З собакою унучок грався… З нечастих уживань слова “бриль” Шевченком у поетичних творах мене найбільше вражають рядки з поеми “Марія” (1859), коли мати Божа Лопух зорвала і накрила, Неначе бриликом, свою Головоньку тую смутную, Свою головоньку святую! “По однім боці могила, на могилі вітряк…” Маємо дякувати Кобзареві, що в генотипі українського народу збереглося саме його сприйняття степової могили, як, скажімо, у вірші “Думи мої, думи мої…” (1840): Степ і степ, ревуть пороги, І могили – гори. Там родилась, гарцювала Козацькая воля… Страшне лихо, що принесла Московщина, Шевченко розкрив у поезії “Розрита могила” (1843) словами, вкладеними у вуста матері-України, про те, що “могили мої милі / Москаль розриває…”6. Мені до вподоби трактування культуролога Тараса Возняка, що на полотні москаль “чимдуж мчить на своєму коні від Катерини в напрямку могили… в могилу!” Тільки не в ту, що зображена Шевченком, – осквернить! Як відомо, у Шевченка козацька воля “засівала трупом поле”… Звісно, що на курганах-могилах вітряки не ставилися, але Шевченко не уявляв без нього сільський краєвид, як і всю Україну: “Ставок, гребелька, і вітряк / З-за гаю крилами махає”. Чи так, як в іншому Господньому селі на нашій славній Україні: Чималий у яру ставок, Зелений по горі садок, І верби, і тополі, І вітряки на полі… У картині “Катерина” вітряк видно лише наполовину, бо він, очевидно, не мав закривати, що там уже степ тілько мріє… Пам’ятаєте, як у вірші “Перебендя” (1839): На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає. Кругом його степ, як море Широке, синіє: За могилою могила, А там – тілько мріє. Стоячи перед такою картиною, ніяк не можна не згадати про кобзаря… “Москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга – собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає…” В аналізі живописного полотна найменше помітним опинився… верстовий (верствовий) стовп, який явно видніється за куренем край дороги, випроводжуючи москаля, котрий “дере собі за своїми…” Т. Шевченко. Катерина. Полотно, олія. 1842 р. Вдумавшись у листовні слова Шевченка, зрозуміємо, що цей поганець не вартий навіть гавкання собачого, хіба що поганенького. Та й то собачка, скоріше, радіє його від’їзду… Неважко здогадатися, що художник не хотів би повернення цього паршивого вояка в Україну дорогою з московитськими колоніальними стовпами… Втім, Шевченко через багато літ уповні сам розкодував цей символ у вірші “Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)”, в якому благовістував у формі біблійного пророцтва відродження України, зокрема: Оживуть степи, озера, І не верствовії, А вольнії, широкії, Скрізь шляхи святії Простеляться… У поемі й живописному полотні молодий поет протиставив милій його серцю Україні Російську імперію, Московщину: “А до того Московщина, / Кругом чужі люде…” Цензурні купюри, звісно, виривали ці рядки з поетового тексту. У Шевченковій поемі термін “Московщина” згадується ще вісім разів, у тому числі в оцих загадкових рядках, написаних задовго до першого приїзду Шевченка в Москву 1844 року: Побачимо, почуємо… А поки – спочину Та тим часом розпитаю Шлях на Московщину. Далекий шлях, пани-брати, Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю. Попоміряв і я колись – Щоб його не мірять!.. Тут ідеться про широке трактування “шляху на Московщину”, на якому Шевченко побував разом з Катериною, шляху в абсолютно чужий край – “на край світа, в Московщину”, що навіть “по тім боці моря”. Тож і сам імперський Петербург, який на той час уже майже 130 років був столицею Росії, поет навіки включив до Московщини. Юрій Барабаш, який найглибше дослідив цей феномен, виснував: “Для Шевченка “Московщина” – не просто такий собі “чужий край”, сказати б, “не-батьківщина”, це край ворожий, символічна назва імперії, втілення зловісної тоталітарної, бездушної сили, яка гнобить і особистість, і цілі народи. У тому числі, до речі, й народ російський… Головна особливість Шевченкової опозиції “батьківщина – чужина” полягає в тому, що вона є величиною константною, структурносемантичною парадигмою усієї творчості, якісною характеристикою світобачення і художньої свідомості”. Глибинне прочитання Шевченкової поеми “Катерина” й осмислення однойменного полотна дають змогу побачити та зафіксувати народження народного Пророка, котрий вказував на ключову загрозу державності України й фактично навчав, у якому протистоянні можна, говорячи словами Івана Франка, “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю…” _______________ 1 Історію створення Шевченкової картини та її всебічного наукового вивчення прекрасно висвітлила Юлія Шиленко – головний зберігач фондів Національного музею Тараса Шевченка — в статті “Живописне полотно Тараса Шевченка “Катерина”: історія побутування, атрибуція та дослідження” (2014). 2 Самодіяльне “шевченкознавство” в інтернеті часто-густо вражає своїм невіглаством. 3 Дзюба І. Тарас Шевченко // Історія української літератури : у 12 т. Т. 4. Київ : Наукова думка, 2014. С. 232. 4 Чалий М. Життя і твори Тараса Шевченка. Київ : Веселка, 2011. С. 180. 5 Антонович Д. В. Шевченко – маляр / Вст. слово С. А. Гальченка; післям. Т. І. Андрущенко. Київ : Україна, 2004. С. 69–70. 6 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “І могили мої милі москаль розриває...” // Слово Просвіти. 2023. 28 вересня – 4 жовтня.
Пошта “СП” · “Нам потрібно спільними зусиллями відновлювати свою державу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Український Херсон живе, бореться, навчається!

Сергій ШАНОВСЬКИЙ, директор КЗ “Мала академія наук” учнівської молоді Херсонської обласної ради З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну комунальний заклад “Мала академія наук” учнівської молоді Херсонської обласної ради, попри вимушені важкі і трагічні зміни в житті українців, ні на день не припиняє своєї діяльності. Цього не сталося ні під час окупації, ні тепер, коли Херсон руйнується рашистськими загарбниками, а значна частина Херсонщини ще перебуває під окупацією. Зараз у нашому освітньому закладі працює 20 наукових секцій під керівництвом досвідчених педагогів; до наукової діяльності в цих секціях, попри те, що багато наших учнів розкидано війною по всій Україні та Європі, залучено понад 300 місцевих учнів. Молодь Херсонщини бере участь у кількох навчальних проєктах, спрямованих на її залучення до учнівської дослідницької діяльності, і включають такі проєкти, як “Центр захоплюючої науки”, “Юний дослідник”, літні профільні школи з математики, фізики, хімії, філології тощо. Щороку близько 6000 учнів херсонських шкіл, ліцеїв, освітніх установ беруть участь у згаданих проєктах, а також всеукраїнських та міжнародних проєктах-конкурсах. Тільки за останні роки діти Херсонщини стали переможцями і призерами таких значущих міжнародних екологічних проєктів, як Genius Olympiad Global та Людмила ЛОБАЧОВА, м. Житомир Фото Олександра Колісного Авторський вечір письменниці та просвітянки Євгенії Юрченко “Артерія Сонця” зібрав аншлаг у Житомирському обласному літературному музеї. Назва події суголосна з однією з книг, представлених на зустрічі. Євгенія зачитувала поезії, написані переважно після повномасштабного вторгнення, з книги “Артерія сонця” та колективних збірок “Серце у пікселі”, “Сівач”, звучали і літературні свіжачки. Привітати письменницю зібрались її рідні, шанувальники творчості, просвітяни, студентська молодь, колеги по Національній спілці письменників України та Національній спілці журналістів України. Звучали вітання та музика. Творчий вечір Євгенії Юрченко відбувся за підтримки Житомирського обласного об’єднання “Просвіта” ім. Т. Шевченка. З вітальним словом виступив голова організації, заслужений журналіст України Святослав Васильчук: “Вельми приємно бачити гурт таких шановних людей, які прийшли привітати нашу Євгенію – поетку нової доби, нового бачення та світогляду. Я впевнений, що своєю творчістю вона впевнено увійде в коло письменників України, яких будуть довго шанувати”. Також Святослав Карпович розповів про визначну роль, яку зіграли просвітяни у становленні української держави. Нагадав, що серед членів “Просвіти” були Олена Пчілка та Леся Українка, Genius Olympiad Ukraine, Всеукраїнського конкурсу молодіжних науково-технічних проєктів “In- ventor UA”, Міжнародного фестивалю інженерних наук і технологій IFEST і багато інших. Важливим чинником, який сприяв активізації інтересу херсонської молоді та педагогів до фізико-математичних та природничих наук і значною мірою вплинув на їх подальшу освітню та наукову діяльність стало відвідування в 2017 році делегацією Херсонської області провідного світового дослідницького центру – Європейської організації ядерних досліджень (ЦЕРН, м. Женева, Швейцарія). На жаль, з початком російської агресії продовжувати візити до ЦЕРН немає можливості. Тому Мала академія Херсонщини з великою радістю сприйняла пропозицію Президії Малої академії наук України та Національного Центру “Мала академія наук України” щодо продовження навчання херсонців в ЦЕРН дистанційно шляхом проведення телемосту “ЦЕРН – Київ – Херсон”. Такий телеміст на тему “Фізика космічних променів. CERN та співпраця з NASA” успішно проведено 24 січня 2024 року. Спікером виступив Денис Тімошин – молодий український фізик, учасник експерименту ATLAS- CERN, вихованець гімназії № 1 міста Южноукраїнськ Миколаївської області, випускник з відзнакою Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Модераторами телемосту виступили Олександр Юров – провідний фахівець НЦ “МАНУ”, голова Всеукраїнського клубу почесних послів науки ЦЕРН в Україні, національний координатор навчальних програм ЦЕРН для України; і Олександр Мєшков – викладач Херсонського фізико-технічного ліцею, керівник наукової секції Херсонської Малої академії. З привітанням до учасників телемосту звернувся Володимир Хоманець – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Туніській Республіці і в Державі Лівія за сумісництвом. У виступі Посол В. Хоманець підкреслив важливість опанування молоддю України знаннями для активної участі в захисті та розбудові вільної незалежної України. Попри складну ситуацію в Україні та викликані війною і окупацією Херсонщини вимушену евакуацію учнів та педагогів телеміст “ЦЕРН – Київ – Херсон” викликав значний інтерес серед учнівської молоді та освітян: в заході взяли участь близько 130 осіб – учнів ти педагогів, які вимушено перебувають у багатьох містах України та Європи. Важливо звернути увагу на започаткування Малою академією Херсонської області в 2024 році низки орієнтованих на повоєнне відродження свого краю дослідницьких проєктів. Перш за все це роботи спрямовані на відродження екосистеми; відновлення інфраструктури, енергетики, сільського господарства, водних ресурсів, знешкодження замінувань території Херсонщини. З урахуванням цього проведений співдружністю Мала академія наук України – Національний Центр “Мала академія наук України” – ЦЕРН і Херсонська обласна Мала академія наук телеміст виступає одним з практичних кроків для відродження України після війни і в перспективі до здійснення згаданих дослідницьких проєктів важливо залучити учасників з усієї України, адже нам потрібно спільними зусиллями відновлювати свою державу! Слава Україні! філармонії Світланою Ніконоровою гості слухали стоячи, також бандуристка виконала романс на слова Івана Огієнка “Не питай”. Авторка та виконавиця пісень під гітару, лавреатка місцевої премії ім. Лесі Українки Лариса Бойко презентувала нові пісні на слова Євгенії Юрченко – “Душа, заквітчана у слово” і “Живе у пам’яті Тарас”. Вечір закінчився спільним виконанням гімну України у супроводі скрипки Даниїла Целіха. Символічно, адже 27 січня виповнилося 185 років від дня народження автора тексту нашого славня Павла Чубинського. Літературний вечір пройшов у рамках музейного проєкту “Таємниці письменницьких шухляд”, за підтримки Житомирського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка. Зустріч організувала та провела молодша наукова співробітниця Житомирського обласного літературного музею Людмила Заліщук. Учасників телемосту “ЦЕРН – Київ – Херсон” вітає Посол України в Туніській Республіці та Державі Лівія за сумісництвом Володимир Хоманець, 24 січня 2024 р.
Пошта “СП” · “Нам потрібно спільними зусиллями відновлювати свою державу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Душа, заквітчана у слово

Іван Огієнко та Борис Тен. Розповів, що за минулий рік просвітяни Житомирщини провели біля шістдесяти зустрічей зі студентами коледжів та університетів. Під час спілкування пропагували українську поезію спротиву, боротьби та перемоги над знахабнілим ворогом — московським окупантом. “Влучно звучало поетичне слово, в тому числі пані Євгенії. Сподіваюся, що ваша творчість буде спонукати наших земляків любити Україну свій народ і робити все для нашої перемоги”, — завершив Святослав Васильчук. Письменник та заслужений журналіст України Михайло Жайворон зазначив, що йому дуже приємно бути гостем на творчому вечорі. “Євгенія Юрченко добре відома як модераторка багатьох зустрічей, які вона проводила колегам по цеху. І... була як чобіткар без чобіт, — сказав Михайло Жайворон. — Я років п’ять знаю Євгенію як поетку, є літературним редактором її книжок “Візії дощу”, “Аритмія мовчання” та “Артерія сонця”. Можу стверджувати з певністю — її поезія росте. Визначаю творчість Євгенії як поезію нового типу — неомодернізм, популярний напрям у літературі. Євгенія Юрченко — це майбутнє сучасної української поезії”, — продовжив письменник. Далі Михайло Жайворон розповів присутнім про представлені на вечорі книги, звернувши увагу на добірку віршів письменниці в літературно-мистецькому альманасі “Сівач”, говорив і про роботу над збіркою “Серце у пікселі”. “Коли мені подзвонили з Відня і запропонували зробити передмову до книги, було приємно, що серед п’яти авторів є Євгенія. Я зголосився написати передмову, придумав назву книзі. Нині “Серце у пікселі” розійшлася по всьому світу. Сподіваюсь, що майбутнє Євгенії Юрченко саме в літературі”, — наголосив він. А поет Олег Антонюк, вітаючи письменницю з творчим вечором, зазначив: “За час мого знайомства з Євгенією, вона стала не просто одним із улюблених авторів, а й справжнім другом. Особливо, якщо мова стосується творчих проєктів. Вона – справжній генератор ідей”. Привітали пані Євгенію просвітянка, майстриня народної творчості Світлана Вітер і художниця Олена Рачкован. Особливого піднесення та настрою додала музика. З музичними подарунками завітав автор і виконавець пісень під гітару Юрій Іванець, він заспівав пісню на слова Євгенії Юрченко “Мовчання вміє говорити”, на слова Віктора Крупки “Повертайся живим” і Слави Слободян “29 грудня”. Виконання гімну ОУН “Зродились ми з великої години” солісткою Житомирської обласної
Добрі новини “Тримаймо свої плацдарми Свободи”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ням від перших після десятиліть замовчування публікацій про Героїв Крут. Вірш поклали на музику, і зараз він звучить зі щемливим сумом про полеглих під Крутами і полум’яним закликом зберегти, захистити і врятувати Україну від російських катів. Першою вірш заспівала прихожанка ПЦУ, просвітянка і активістка “Союзу Українок” Орися Ковалевич, взявши його буквально з-під пера Ганни Іванівни, коли вони разом їхали до Львова на з’їзд “Союзу Українок”. Романс тоді набув популярності, а нині ця пісня-вірш вшановує й сучасних героїв, які долають навалу московської рашистської нечисті. Ганну Іванівну називають “золітки, в яких лише формується сприйняття світу, навколишнього середовища. І той урок, який ми граємо на сцені, допомагає їм зрозуміти багато речей. Сподіваюся, що допоможе і глядачам. Кожен герой несе свою історію, кожен по-своєму цікавий. Навіть потім, коли вони стають хвилею, у них продовжують проявлятися індивідуальні риси характеру. Вдячний Олені Дробній, яка зробила сценографію і костюми. Я запропонував використати станки, вона погодилася. Ми подивилися на сцені – дійсно виходить авдиторія. Довго думав як оформити клас, щоб це виглядало видовищно. Декорація абсолютно мінімалістична, але вона працює. Дуже важливо, коли декорація виступає героїнею вистави. Саме такою героїнею є наша авдиторія. Щодо костюмів Олена придумала чудовий хід. З початку вистави у всіх персонажів вони різнокольорові. Потім протягом вистави відбувається три переодягання і поступово вони стають сірою масою та безликими. Як і в житті, це відбувається не відразу, а з часом. Безмежно вдячний Олені Володимирівні за її працю. Відеохроніка закладена в самому романі, я лише знайшов необхідні кадри в інтернеті, і ми змонтували їх в єдине ціле. Велике значення має пластика. Багато над нею працювали і добивалися синхронних моментів. Це мало бути видовище, яке б захопило глядача. Також працювали над танцями. Велику допомогу надала наш балетмейстер Ірина Клименко. Під час роботи над виставою лотим пером” Полтавщини, її пророче, натхненне поетичне і прозове слово не одне десятиліття звучить для людей. Вона вміє виважено висловити свою думку і водночас надати їй такого звучання, щоб вона не тільки приваблювала, а й переконувала. Вірші Ганни Іванівни, які читала Зоя Коваленко зі збірки “Молюсь за тебе, Україно”, звучали як біль за рідну землю, як підтримка для зневірених і як безмежна віра в незламність нашого народу. Пані Ганна передала пожертву для волонтерського загону, спільним рішенням присутніх її зараховано до “Невтомних бабусь”. Полтавський офіс УІНП використовував різні підходи. В одних моментах хотів, аби на сцені було саме моє режисерське бачення, а в інших – дозволяв акторам додавати імпровізацію. Звісно, це не зміна мізансцен, а внутрішня імпровізація. Внутрішні ходи – це обов’язкова історія в будь-якій виставі. Актор мусить бути вільним у тому, що він робить. У нього має бути що сказати підтекстом – сьогодні одне, а завтра, можливо, інше. При цьому не можна змінювати суть, змінювати тему, а треба вести глядача через змісти, які заклали автор і режисер. Актори теж автори. Вони не маріонетки, не раби, вони не просто виконавці – вони співавтори вистави. Це мій принцип, який намагатимуся сповідувати й далі. Я задоволений тим, як прийняв виставу глядач. Наступний показ “Хвилі” запланований на 28 лютого. Звісно, до цього часу ще будуть репетиції, кожен вдома повторить свій текст. Також зробимо загальний прогін. Як вже зазначалося, всі кошти від першої вистави підуть на потреби армії. Так само плануємо робити і після наступних показів “Хвилі”. Ця вистава має сприяти перемозі в цій страшній війні. Хотів би продовжити свій режисерський досвід, але треба видихнути після вистави, яка далася непросто. Потрібно проаналізувати свою роботу, попрацювати над помилками. До того ж у мене починається нова акторська робота у виставі “Отелло”, яку ставитиме Давид Петросян. Прем’єра запланована в цьому театральному сезоні. Було важливо, коли після початку повномасштабного вторгнення мені зателефонували з театру і почалася робота над новою виставою “Свої”. Це був момент натхнення. Ми можемо своєю роботою надихати людей, даємо їм віру, надію і цим лікуємо їхні душі. Після перегляду однієї з вистав мій друг військовий сказав: “За дві години перегляду, наче місяць побував у відпустці”. Такі слова дорого вартують.
Добрі новини “Тримаймо свої плацдарми Свободи”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Нерозлучна зі словом

“Творча і життєва нива Ганни Дениско-Антипович” – так називалася літературна година, яку провели в читальній залі бібліотеки-філії № 7 Центральної бібліотеки Полтавської міської територіальної громади. Просвітницьке зібрання присвятили заслуженій журналістці України, членкині правління Полтавської крайової “Просвіти”. Захід приурочили 75-річному ювілею знаної полтавки. Модерували зібрання завідувачка бібліотеки-філії № 7 Людмила Заливча та громадська активістка Зоя Коваленко. Жаль, що пані Ганна не змогла бути серед присутніх. Крім телефонного спілкування на електронну адресу бібліотеки вона надіслала листа: “Слава Україні! Безмежно вдячна за те, що присвячуєте мені захід. Як тільки видам книжку про рід (можливо, назва буде “Щоб предківський вогонь в душі не згас...”), зробимо презентацію. Також подарую вашій бібліотеці деякі сучасні історичні видання, як опрацюю сама. Тримаймо свої плацдарми Свободи! З повагою і вдячністю – Ганна Антипович”. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру Хто дає право експериментувати над іншими людьми? Як розпізнати ту тонку межу, за якою прірва, що веде до страшних наслідків? У який момент люди перетворюються на тварин? На ці та інші питання намагаються знайти відповіді творці нової вистави. Але, можливо, після цього у глядачів виникне ще більше запитань. “Хвиля” – це експеримент, який не залишить байдужим, історія, що була насправді. – “Хвиля” – це мій дебют як режисера. Є змісти, про які захотілося сказати людям не тільки через акторську роботу, а й через режисерську, – розповідає режисер та виконавець ролі Бена Росса, заслужений артист України Юрій Дяк. Я ходив книгарнями і шукав матеріал для своєї нової моновистави. Побачив невеличку за обсягом книжку “Хвиля”. Книга зацікавила, прочитав, це був 2017 рік. Вже тоді надихнувся цим твором. На той час я викладав акторську майстерність і хотів зробити виставу зі своїми студентами, але не склалося. А склалося лише зараз у театрі Лесі Українки, з чого безмежно радий. У “Хвилі” порушується тема нацизму – бажання знищити всіх, хто не такий, як ти. Збройні конфлікти створюють різні люди, під різними гаслами. Але їх зміст завжди буде однаковий. І поки на планеті Земля житимуть люди, на жаль, будуть війни. Підійшов до очільника нашого театру Кирила Кашлікова з ідеєю, що є такий роман, є така тема, чи потрібно це театру? На що він відповів: “Ти це відчуваєш, тоді роби”. А я дійсно відчував, що в цій книжці є те, про що можна сказати людям. Почав робити інсценування, а вже 3 березня минулого року ми почали репетиції. Головною умовою для акторів було прочитати роман. Якщо сподобається, ви в команді. Усі сказали, що роман цікавий і вони хочуть працювати з цим матеріалом. Це була наша самостійна робота. Вже 13 травня На зібрання прийшли громадські діячі, журналісти, активісти волонтерського загону “Невтомні бабусі”, завітали друзі Ганни Антипович, однодумці й поціновувачі її таланту – Зоя Коваленко, Олег Пустовгар, Ірина Баб’як. У кожного знайшлися теплі спогади і про спільні справи, і про журналістську та редакторську працю невтомного майстра журналістської ниви, і про родину. Ганна Антипович – мати трьох синів, імена яких добре відомі в Україні. Олексій Антипович очолює відому соціологічну групу “Рейтинг”. Наймолодший, Тарас — прозаїк, автор романів “Хронос”, “Мізерія”, “Помирана”, збірки оповідань “Тіло і діло”, сценарист, автор сценаріїв художніх фільмів за мотивами романів Василя Шкляра “Чорний ворон” та Анатолія Дімарова “І будуть люди”, нині у лавах ЗСУ захищає від росіян Україну. Надійним другом, з яким Ганна Іванівна ділила радості, долала складнощі родинного життя і журналістської роботи, був талановитий журналіст, письменник Юрій Антипович. Він народився саме в день проведення заходу – 30 січня, тому в пам’ять про нього прозвучав вірш “Пам’яті Юрія (Георгія) Антиповича”, написаний дружиною в червні 2021 року, в п’яту річницю його смерті. З молодих років захоплювався журналістськими дописами Ганни Антипович-Дениско Олег Пустовгар – представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області. Як автор-упорядник книги “Герої Крут і Полтавщина”, пан Олег наголосив, що важливою частиною книги є “крутянські” вірші, які належать перу полтавців. А відкривається цей розділ віршем Ганни Антипович “Український романс”, написаним під вражен-
Добрі новини “Тримаймо свої плацдарми Свободи”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Чи може пройти нацизм?

На основній сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки нещодавно відбулася прем’єра вистави “Хвиля” за мотивами однойменного роману Тода Штрассера. Виручені від першого показу кошти пішли на потреби армії. ми показали першу половину першої дії. Кирило Кашліков сказав, що йому сподобалося. До завершення минулого театрального сезону планували закінчити роботу над першою дією. Однак у цей час розпочався фестиваль з пошуку нових режисерів “Старт”, готували виставу “Цвіт жакаранди”, було чимало роботи у мене й інших учасників проєкту. Ми зробили всі сцени першої дії окремо, але не встигли все це об’єднати в одне ціле. Але Кирило Григорович прочитав інсценування і дав добро працювати далі. Врешті, попри всі виклики, у новому театральному сезоні ми зробили цю виставу. Особистим викликом для мене стало виконання головної ролі у виставі, яку я ставив. На фінальному етапі, коли треба було зібрати воєдино всю виставу, це було величезне навантаження. Але я пішов на такий крок свідомо. Записав кілька прогонів на мобільний телефон, потім передивлявся, аналізував, виписував зауваження. На завершальному етапі Кирило Кашліков дещо підказав щодо моєї ролі і вистави загалом, за це я йому дуже вдячний. Надскладно бути одночасно актором і режисером, не впевнений, чи ще так колись робитиму. Але треба було колись спробувати, то коли, як не тепер. А зараз я справді щасливий після закінчення роботи. Мій персонаж – вчитель, реальна особа, який і сьогодні мешкає у США. Це людина, яка “горить” своєю роботою, як повинен “горіти” будь-який вчитель. Цей вчитель щиро прагне дати учням знання, а ще вирішує дати дітям серйозний урок. Він не знає, як це вийде, до чого приведе урок, але продовжує робити справу, і в нього виходить. Ця історія була насправді, ми хочемо розповісти про неї людям. А щоб краще зрозуміти мого персонажа, потрібно прийти і подивитися виставу. Думаю, що у мене, як і в мого героя, захоплення справою є спільною рисою. Мабуть, наважився бути одночасно і актором, і режисером, бо у мене, як у нього, є ця завзятість, бажання. У виставі задіяні 35 акторів. Не хотілося б когось виокремлювати. Кожен персонаж – це особистість. Це й дорослі люди, і під-
16 Подія · “Під час такого інтерактивного навчання молодь здобуває не тільки філологічну, а й історичну та культурну освіти”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Олесь ГОНЧАР: “Живіть на все серце! Живіть на всю душу!”

ків”. Так нікого і не відрахували. Соромно було за тих, хто на парах сидів у часи Революції на граніті. І за тих, хто зараз гучно декларують свій патріотизм, піаряться на тій події у фейсбуках, а тоді сиділи на печі”. Олесь Терентійович розповідав онучці, що рішення про вихід з партії прийняв, коли почув регіт Верховної Ради у відповідь на вимоги голодуючих студентів. Обурений був до глибин душі реакцією “огрядних туш” на студентські вимоги, які тоді зачитав “тушам” під куполом ВР Олесь Доній. “Якби не той цинічний регіт, можливо, я б до кінця життя не міняв своїх поглядів, як людина, котра вступила в партію на війні… А та війна була свята на рівні Людини, Воїна…” І далі, в усі наступні революції, родина Гончарів не стояла осторонь, а Олесь Терентійович благословляв боротьбу за свободу вже з небес. У зйомках фільму взяли участь студенти Дніпровського національного університету імені О. Гончара. З цим містом тісно пов’язана доля письменника. Сценарист Антон Базелінський сказав, що у знімальної групи був задум створити письменнику своєрідний кінопам’ятник. І здається, це вдалося. Прем’єра фільму мала відбутися в Україні наприкінці лютого 2022 року, але почалася Велика війна. Тож протягом травня-липня 2022 року автори фільму організували благодійний тур, у рамках якого відбулися покази у понад 30-ти містах Словаччини, Угорщини, Чехії, Польщі, Литви, Німеччини, Нідерландів, Грузії, Естонії, Швейцарії, Франції, Іспанії, Португалії, Італії, Канади та Колумбії. Після показу фільму студенти мали можливість поставити гостям запитання. Під час такого інтерактивного навчання молодь здобуває не тільки філологічну, ай історичну та культурну освіти. Письменник Олесь Гончар Дарія БІЛОКОБИЛЬСЬКА, Навчально-науковий інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка Фото Сергія Терещенка 31 січня в рамках Гончарівського кіноклубу для студентів та викладачів Навчально-наукового інституту філології з ініціативи української співачки, телеведучої, громадської діячки, волонтерки, співробітниці Центру фольклору та етнографії Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Анжеліки Рудницької відбувся показ фільму “Олесь Гончар. Слово як зброя” режисерки Катерини Стрельченко. Перед початком перегляду сценарист Антон Базелінський передав до музею-кімнати Олеся Гончара флешку з кінострічкою. Відтепер охочі та шанувальники творчості письменника зможуть подивитися фільм у будь-який момент. Організований кінопоказ зібрав чимало студентів та викладачів. Завітала й онука письменника Леся Гончар. Вона зачитала присутнім побажання своєї 97-річної бабусі, дружини Гончара – Валентини Данилівни: “Щиро дякую за пам’ять про Олеся. Як він казав: “Живіть на все серце! Живіть на всю душу!”. Це його заповіт. Нехай музей його імені живе! Для справжніх людей. Людей Мистецтва і Слова”. Пані Леся пригадала події 90-х, коли вона з дідусем захищала українську незалежність та мову, беручи участь у Студентській революції на граніті. “У той день, коли він разом з Анатолієм Погрібним відвідав студентське наметове містечко, мене там не було. Вже пізно ввечері ми зустрілися у дідуся в кабінеті, я розповіла йому, що і я там. Хоч і не довго, усього кілька днів, ми з Оксаною Бережною голодували. Як він тоді порадів! Каже: “Молодці, що не залишились осторонь. Пишаюся вами!”. А я кажу: “Я ж університет прогулюю, розумієш… Там уже розпорядження є відрахувати таких…” А він радісно: “Ну й прогулюй!”. А в наступні дні сталося так, що все більше й більше студентів Київського національного університету імені Тараса Шевченка приходили, щоб підмінити своїх, ставало все більше “прогульни- А. Базелінський, Л. Гончар, Д. Білокобильська в музеї-кімнаті Олеся Гончара (справа наліво) Взаємодія з творами та життєвим шляхом автора “Собору” дозволяє студентам аналізувати стиль письменника, його теми та символіку, що вкладена у творчість. А також, відчути приналежність до української культурної спадщини, розвивати критичне мислення, висловлювати власні думки, аргументувати їх та спілкуватися з колегами. Сердечна подяка за український дух та професіоналізм Анжеліці Рудницькій та Антону Базелінському, всебічну підтримку та дружбу родині Олеся Гончара, директору ННІФ Григорію Семенюку, заступникам директора Надії Янковій та Святославу Шевелю. І всім колегам, які допомагали в організації показу фільму “Олесь Гончар. Слово як зброя” поза кадром. А. Рудницька, Л. Гончар, Ю. Ковалів та заступниця директора ННІФ Надія Янкова (справа наліво) на перегляді фільму
16 Подія · “Під час такого інтерактивного навчання молодь здобуває не тільки філологічну, а й історичну та культурну освіти”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія · “Під час такого інтерактивного навчання молодь здобуває не тільки філологічну, а й історичну та культурну освіти”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин