Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “У Національному музеї літератури України до 20 лютого ви зможете побачити унікальні килими та гобелени воістину подвижницького Роду”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Вогняне слово надихає нащадків На Київщині відзначили 100-річчя історика й письменника Віталія Кулаковського

Слово Просвіти, №05 за 2024 рік

Олександра Саєнка – це сотні робіт від графіки, робіт олівцем, акварелей, до знакової, перед якою тамувала подих Європа, – “Реве та стогне Дніпр широкий”, дерево, солома, гуаш, 170х100. Створене 1965 р., зберігається у Національному музеї декоративного мистецтва України, де є ще 37 його робіт. Частина виконані за його ескізами, як от “Козенята під деревом”, 1956, вовна, ручне ткання. Колекція створювалася від 30-х років до часів незалежної України і засвідчує, що Саєнко блискуче володів олійним живописом, аквареллю, килимовим ткацтвом, освоїв безліч ескізів для декоративних тканин, формував і розписував керамічні вироби. У Чернігівському обласному художньому Мисткиня Ніна Саєнко — подвижниця справи славетного Батька музеї зберігається 38 творів митця, в їх числі – килим “Козак і дівчина”, виконаний 1989 р. за ескізом Саєнка (1921 р.). Загалом твори Олександра Саєнка (1899–1985) демонструються у 35-ти музеях України і 10-ти – світу. Про його творчу спадщину написано сотні розвідок, а донькою Ніною Саєнко видано 11 фундаментальних книг. Про збереження спадщини батька і власну творчу долю розповість донька Олександра Ферапонтовича, його послідовниця мисткиня Ніна Саєнко в наступному числі “Слова Просвіти”. А до того на виставці “Український килим. Золоте перевесло мистецької родини Саєнків”, яка триватиме в Національному музеї літератури України до 20 лютого, ви зможете побачити унікальні килими та гобелени воістину подвижницького Роду, який вже сто літ засіває золотим зерном Українське Поле. “Зерно – на хліб, а солома – на диво-мистецтво…”. Від прадіда Ферапонта, який посадив у рай-саду на своєму обійсті яблуньку і виорав борзнянську ниву, що родить світові Таланти. В останні січневі дні села Новосілки та Мостище на Київщині відзначили 100-річчя від дня народження видатного українського прозаїка та історика Віталія Кулаковського. Заходи організувала Новосілківська гімназія Боярської міської ради (директорка – Світлана Котик, вчитель історії – Микола Білоцький). Мав честь бути в числі почесних гостей разом із донькою письменника Ларисою Віталіївною Кулаковською – кандидатом історичних наук, завідувачкою Археологічного музею Інституту Археології НАН України. Віталій Кулаковський народився 29 січня 1924 року в селі Мостище Бишівського району на Київщині. З дитинства захоплювався історією України. У 1941 році закінчив 10 класів Ясногородської середньої школи. Через два дні після того, як отримав атестат, розпочалася радянсько-німецька війна. У 1942 році Віталій Кулаковський був вивезений нацистами на роботу до Німеччини, згодом потрапив до Бельгії, де працював вибійником на шахті. Додому повертався через розташування союзників, смерш і лави радянської армії. У 1947 році був демобілізований і відразу вступив на історичний факультет Київського педагогічного інституту, який закінчив екстерном у 1949 році. Розпочав свою професійну діяльність учителем у Чорногородці та Лишні, згодом реалізував себе як науковець, у доробку якого десятки статей та кілька навчальнометодичних посібників з історії. У колі його дослідницьких інтересів – українська минувшина ХVІІІ ст., переважно події гайдамацького руху, Коліївщина (“Народ про гайдамацький рух” (1967), “Визначна подія в історії українського народу” (1968), “Полум’я гніву народного” (1968)). Загалом тематика праць ученого доволі різноманітна й охоплює широкі часові межі – від античної доби до ХХ століття. Наукове захоплення минулим В. Кулаковський вдало реалізував у літературній творчості. Як письменник він заявляє про себе в 1960-х роках, у часи чергового національного піднесення в Україні. Його творчий доробок складають історичні повісті (“Хай славиться Русь” (1965), “Золота галера” (1989), і написані у співавторстві з П. Сиченком “Ой гук, мати, гук” (1972), “Ріки виходять з берегів” (1985)) та романи (“Северин Наливайко” (1978), “Максим Кривоніс” (1983), “Мартин Пушкар” (1987), “Дике поле” (1988), “Іван Сірко” (1990), “Володимир Мономах” (1992), “Тарас Трясило” (1995)). У його романах і повістях історична правда майстерно трансформована в художні образи. Історичний фактаж, динамічність сюжету, авантюрні перипетії, інтрига, яскраві постаті козацьких відчайдухів захоплюють читача від першої до останньої сторінки. Ці твори не втратили актуальності й нині, попри те, що писалися в час, коли говорити правду про історію України було небезпечно. Але для Віталія Кулаковського історична правда була понад усе. Приміром, в останньому прижиттєвому романі “Іван Сірко”, описуючи події, пов’язані з Петром Дорошенком, який прагнув об’єднати Правобережжя і Лівобережжя в одну Українську державу, Віталій Кулаковський вкладає у його вуста слова: “Я хочу, щоб Україна була Україною, а не вотчиною Шереметьєвих, Трубецьких, Ромодановських…”. А Іван Сірко промовляє: “Вперше (у 1668 році) мої молодці били не татарських ханів, беїв і мурз, не турецьких яничарів, не запроданців-перевертнів, а московських старшин, які говорили мовою, близькою до нашої, молилися так, які ми, називали свою вітчизну так, як і ми, Руссю, а мислили не як люди, а як найпідліші звірі – вовки й шакали; мої молодці били й тих, хто допомагав московським старшинам – наших яничар, які готували нове ярмо на наші шиї”. Зараз важко повірити, що роман “Іван Сірко” був написаний у 1986–1989 роках (закінчений за рік до смерті Віталія Михайловича і за два роки до проголошення незалежності України). Тож і в цей ювілейний рік правдивого українського історика і письменника згадують по всій Україні: бібліотеки роблять виставки його книжок, на яких виростали кілька поколінь українців. А земляки, попри війну і постійну небезпеку російських обстрілів, підготували свято, гідне унікального таланту Віталія Кулаковського, яке не залишило байдужим нікого з присутніх. Школярі танцювали, читали уривки з творів письменника і зробили невеличкі театральні постановки. Вокальний колектив села Мостище “Перлина краю” (керівниця – Майя Коваленко) виконав кілька народних пісень, які підкреслили і урочистість події, і трагізм нашого часу. Учасники заходу відвідали історико-краєзнавчі музеї в Новосілках і Мостищі, де про видатного земляка розповідають чимало експонатів, побачили місце, де колись стояла хата, в якій народився майбутній історик і письменник. А також поклали квіти на могили Віталія Михайловича Кулаковського та його дружини Марії Іванівни на сільському цвинтарі Мостища, на високому березі річки Ірпінь. Онук Віталія Кулаковського Ігор Солдатенко нині захищає Україну в лавах ЗСУ. А надихає його, серед іншого, й вогняне слово діда, Віталія Михайловича, що сьогодні стоїть в легіоні небесного лицарства і промовляє: “не посоромте, браття, козацької честі, будьте гідними нащадками славних предків… Життя не має ціни, але воля – дорожча життя!”. Євген БУКЕТ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин