Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Народ, який не спромігся захистити свою державу, неминуче годуватиме чужу владу і її військову потугу”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Земля і Воля: у пошуку соціальної рівноваги та національної ідеї

Слово Просвіти, №05 за 2024 рік

Нещодавно в центральному офісі ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка відбулася науково-практична конференція “Земля і Воля”, приурочена до Дня Соборності України. За підсумками конференції ухвалено спільну заяву її учасників, що стосується соціально-політичного і воєнного стану в Україні, а також загрозливих тенденцій і непередбачуваних перспектив приватизації української землі. Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор Земля і Воля – давня й надзвичайно вразлива дихотомія соціально-економічних і політичних форм буття українського етносу. Його землеробська культура, успадкована від Трипілля і скіфів-орачів, знайшла благодатне продовження племенами слов’ян. Земля насправді є цивілізаційною колискою людства і його прабатьківщиною. Вона обожнювалася в язичницьких культах та обрядах, а поклоніння землі стало вищим проявом духовності. Саме Земля як територія і основа соціальної спільноти гартувала Волю хліборобів і воїнів, які вважали за обов’язок, а не повинність, її захищати. Їхня взаємодія і єднання формували витоки нашої хліборобської нації, її соціокультурну самобутність і ментальність, освячену рясним потом, сльозами і потоками крові. Земля і Воля, а ще додамо – Віра, завжди були в епіцентрі соціальної рівноваги, порушення якої супроводжувалося жорстким протистоянням. Ми доволі часто використовуємо фразу “українські землі”, тобто територія зародження і функціонування нації в її історичному розвитку. Історики вказують на формування ознак політичної нації наприкінці XIX ст., етнолінгвістика обґрунтовує інші хронологічні рамки, етнографи зосереджуються на культурно-побутових складових українського соціуму. У кожного своє бачення національної ідеї. Однак, як на мене, це не абстрактна категорія, не штучний інтелектуальний продукт, а очікувана реальність. Національна ідея є прикладною, яка означає умотивовану внутрішню і зовнішню політику держави (влади, форми правління), спрямовану на створення умов для соціального, духовного і культурного розвитку нації (етносу, його соціальних груп тощо). Порушення цього універсального балансу супроводжувалося війнами, бунтами, релігійними рухами, постійним протистоянням влади і суспільства. Божим благословенням Земля покликана народжувати і примножувати життя, а виявилася об’єктом розбрату її дітей. Чому поземельні відносини між фізичними і юридичними особами помічені судовими тяжбами і кривавими конфліктами? Пролитої за неї крові вистачило б на століття зрошування її плодовитості. Інколи земля чинить стихійний опір людству, вимощуючи свій внутрішній гнів виверженням вулканічних мас. Язичницькі боги, розгнівавшись на братовбивство, викликали повінь і суховій. Історики марксистської парадигми розвитку суспільних відносин пояснюють порушення соціальної рівноваги майновою нерівністю, появою класів, формуванням держави деспотичного типу тощо. Чому постала соціальна нерівність, адже біологічний ресурс землі покликаний забезпечити нормальне життя? Не Земля є причиною антагонізму, а людська жадність і збереження первісного гріха. Жага володіння не лише землею, її продуктами, але і ближніми, їх свободою. У роки Київської Руси-України IX–XIII ст., як зазначав класик української історіографії М. Грушевський, існували вільній невільні, незалежні та економічно залежні селяни. Вони користувалися землею, яка належала князю і боярам (великим землевласникам). Селяни прикріплювалися до землі ланцюгами грошової, натуральної і воїнської повинності (почасти замість боярських дітей). У 1097 р. п’ятеро князів зібралися у Любечі (ситуативна Директорія) для ухвалення погодженого рішення: “кожен хай держить вотчину свою”. Вотчиною вважалася земельна власність князя, тобто приватної і державної особи одночасно. Упродовж двох століть змінилося понад 30 князів, а їхнє право власності на вотчину лишалося незмінним. Запровадження у 988 р. християнства на дніпрових схилах і київських землях не принесло соціального миру і християнського милосердя. Монастирі стали великими землевласниками разом із селами і “димами”, які працювали на них (заготівлі зерна, смоли, меду, воску). Не випадково язичницька духовна культура зберігалася тривалий час, її сповідували вільні землероби. Власниками землі були бояри (“луччиє люді”), які за службу князю отримали вотчину. Між князем і боярином не існувало відносин сюзерена і васала, які спостерігалися у європейських країнах. Статус княжих і боярських слуг мали смерди – відносно вільні та економічно самодіяльні селяни-хлібороби. Вони сплачували данину, виконували різні повинності: надавали княжому війську коней і воїнів у випадку війни. Тимчасово залежними були “закупи”, тобто боржники, які виконували грошову повинність для погашення боргу. Ізгоями могли стати діти священників, смердів, якщо чимось “провинились”, але вічними ізгоями виявилися безземельні і малоземельні селяни – холопи. Отже, за службу державі (владі) надавалась земля у власність, а боярин набував соціального статусу у суспільстві. У пошані була і військова служба. Утвердився незмінний принцип: хто мав владу, той мав і право на володіння землю. За селянами утвердився обов’язок користування землею на умовах угоди з власником. Постала дивна соціальна колізія: безпосередні господарі Землі, що її обробляли день і ніч, виявилися упослідженою соціальною верствою. Віра не зупинила власників, не очистила їх від скверни, не спонукала бояр до милосердя. Монастирі брали в оренду вотчини, десятину на своє інституційне зміцнення, а натомість монахи молилися за увічнення душі жертовників. Суспільство завершеної соціально-класової поруки, але не єдності. За таких обставин Земля на стала причиною соціального зла, а людська духовна недосконалість, навіть попри її хрещення. У XIV–XVII ст. українські терени стали ласим шматком для північно-західних, південних і північно-східних сусідів. Усі намагалися поживитись, а відчувши смак і насолоду, прагнули заволодіти землями. Польська корона просувалася на Галичину, скоса зазіхаючи на землі Великого князівства Литовського. Укладена між ними Кревська унія (1385 р.) започаткувала шлюбнодинастичне проникнення на українські креси, повзучу експансію Польщі з її формами землеволодіння, системою правління, соціальними інститутами і релігійними практиками. Спустошені завойовниками землі Наддніпрянщини, Правобережжя і Півдня створювали ілюзію геополітичного простору і безвладдя, соціального хаосу. Саме туди рушив литовський князь Вітовт, заволодівши землям. Польща захопила Західне Поділля, а Литва стримувала агресію Московії в середині XVI ст. Кожен правитель привносив свою систему землеволодіння і суспільних відносин, а Земля, крім її біологічної поживності, ставала чиєюсь територією. На час Люблінської унії (1596 р.) Польща підібрала під свою корону Волинь, Поділля, Київську землю, а Московія відкусила частину Чернігівщини. Усі прагнули земельної власності та обмеження соціальних свобод селян. У XIV–XV ст. селянам не заборонялося переходити від одного до іншого пана, але в межах їхньої маєтності. Вони стали заробітчанами на рідній землі, позбавлені права власності, а лише користувача. Земська аристократія (бояри) у Литовському князівстві, не кажучи про князівські роди, володіли вотчинами, ставали латифундистами. Князі Острозькі, Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі були коронною і військовою елітою, адже забезпечували дві третини військового контингенту. Гонорова шляхта, яка окатоличилась, заволоділа землями Підляшшя, Київщини, Полісся, Верхньої Прип’яті, задніпрянського Лівобережжя. Присягнув королю, став католиком – маєш привілей і грамоту на землю, владу у судах, сеймиках. “Одступники”, прадіди яких боролися за Волю і Землю, швидко забули традиції, стали заручниками власної гордині. Типовим виразником перевертня-латифундиста є герой роману Івана Нечуя-Левицького “Князь Єремія Вишневецький”, який пролив чимало козацької і селянської крові над Дніпром і Сулою. Виростали монастирі, облоги, замки, а біля українських сіл постали поселення болгар, угорців, німців, поляків. Приватна власність української шляхти була дарована польською короною, переходила у спадок, примножувалася за рахунок поглинання територій. Місцева шляхта, яка походила з козацької старшини, отримувала землю за вірність і службу польському королю. Ось така упосліджена національно-патріотична модель набуття маєтності. Вона засвідчувала сталу закономірність: народ, який не спромігся захистити свою державу, неминуче годуватиме чужу владу і її військову потугу. Сумний урок історії. На захоплених польською короною українських землях поширювалася фільваркова система господарювання. Фільварк (від пол. “folwark”) у другій половині XVI ст., як зазначає історик Павло Магочій, прагнув максимального використання кріпацької праці для прискореного виробництва зерна. На території 60 га проживав власник з родиною, його прислуга і 20 селянських дворів. Вони були прикріплені до земельного наділу (садиба, рілля) з правом спадковості. Селянська родина повинна була відробити панові за користування землею: від 4 до 7 днів на тиждень. Працювали переважно чоловіки, а жінки і діти – на власних ділянках. Підневільні люди, хоч і не класичні раби. За Литовським статутом 1588 р. селян позбавили права залишати пана, тобто вони ставали його власністю. Соціальний інститут кріпацтва, тобто примусового закріплення селян на панській землі з позбавлення особистих свобод і майнових прав, поширювався із Заходу на північно-східні і центральні терени України. Король щедро наділяв магнатів польського і руського походження землею, селами, привілеями, сподіваючись на вірність і чинш. У 1590 р. київському воєводі Костянтину Острозькому належало 1300 сіл, 100 міст, 40 маєтків і 600 церков. Магнат Вишневецький заволодів лівобережною частиною Київського воєводства. На Волині 13 панських родів мали більше половини усіх земель. Наддніпрянське селянство кінця XVI–XVII не знало панщини і класичної кріпацької повинності, тому що їх звільнили від неї на 15–30 років. Саме сюди рушили втікачі з польських фільварків, євреї-орендарі і крамарі. На Московію вони не хотіли переміщуватися, тому що там існувало кріпосне право, а земля належала царському двору, боярам, монастирям, воєводам. Селянин був приписаний до панського двору, але й власник не виганяв його з двору, особливо у жнива. Дозволялося переміщення за тиждень до Юр’євого дня (26 листопада) і після. “Соборноє уложеніє” 1649 р. остаточно позбавило селян соціальних прав, покріпачило їх, зробило власністю поміщика і держави. Окупаційна влада західного, східно-азіатського ґатунку тимчасово опиралася на доморощену знать, яка отримала право власності на землю, але за умови вірного служіння й підданства. Справжніми господарями землі були селяни-хлібороби, які її обробляли, але їх позбавили базових свобод і прав. У Переяславській угоді від 14 березня 1654 р. передбачалися гарантії для козацького самоуправління, “маєтків козацьких” і земель, їхніх вдів і дітей, щоб “в такой же вольности жили, как предки”. Потурбувався Б. Хмельницький про права світські й духовні для шляхти і козаків, навіть просив “платню” для козацьких полковників, єсаулів, сотників і рядових. Про вільних і економічно самодіяльних селян-хліборобів жодного слова. Гадяцька унія 1658 р. підтвердила соціальні і майнові права, щоб ніякі урядники не стягували “ніяких податків з козацьких хуторів, сіл, містечок, домів”. А про селян знову забули, хоч йшлося про “народ Руський”, про “власну вітчизну” і “батьківщину”. Випадковість чи закономірність такого збайдужіння і забуття? Реєстрові козаки могли розраховувати на спадкове шляхетство з вольностями, а землероб ні. Козаки, особливо старшина, заслужили поступливість з боку окупантів своїм воїнством, бунтівним норовом, небезпечною і грізною силою, але й готовністю і здатністю до служби. Надані привілеї тішили їх соціальні почуття. У військових селищах, за підрахунками П. Магочія, зосереджувалося близько половини земельної власності Козацької держави, серед якої 33% належали козакам і шляхті, 17% — православній церкві. Визвольна війна другої половини XVII ст., рушійною силою якої були козацькі верстви і селяни, не вирішила аграрного питання, тобто справедливого розподілу землі між її учасниками. Відчайдушні козаки заслужили соціальні привілеї, а селяни, які воювали і постачали армію, інколи і ворожу, опинилися на узбіччі. Отже, хто служив і боровся за владу, той отримав землю у спадкове володіння. Окупація Російською імперією українських земель у XVIII ст. розділила їх не лише по Дніпру, але й ментально: частина опинилася у цивілізаційному полоні Речі Посполитої, сповідуючи католицизм і православну віру, залишаючись покріпаченими соціально і духовно, а лівобережна відчула на собі військово-адміністративну експансію азіатчини з німецьким присмаком. Гетьмани, старшинська козацька еліта отримали від царської влади нові привілеї згідно з “табелем про ранги” та імперські грамоти. Козацька автономія на українських теренах нагадувала соціальні резервації, особливо для більшості селян, які фактично стали державними. Поступово згасала козацька слава і потуга. У 1765 р. москалі підпорядкували Слобідську Україну, Катерина II ліквіду-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин