Незабутні · “Кажуть, людина жива, допоки ми про неї згадуємо. Допоки ми згадуємо поета, живі також і ті, кого він любив”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Три Іванові любові
Слово Просвіти, №05 за 2024 рік
Олена БОНДАРЕНКО
Іван Низовий був народжений для любові. Інакше неможливо пояснити, як у ньому вміщався той океан тепла, ніжності, довіри, що огортав усіх, хто траплявся йому на життєвій дорозі. Сирота мало не від народження, нещадно битий долею, беззахисний перед людськими жорстокістю і зневагою, він мав би зачерствіти, озлобитися – аж ні. Його дітклива душа загострено відчувала біль і радість, справедливість і неправду, щирість і лицемірство, вдячно розкрилюючись назустріч найменшому прояву людської доброти. Іван любив усіх людей. Прощав тяжкі образи, вірячи, що то – несамохіть. Віддавав – у прямому сенсі – останню сорочку. Був наділений великим даром кохання, знаходячи в жінках найпрекрасніше. Те, чого, може, самі жінки не помічали в собі, а помітивши, підносилися й розквітали на променях його почуттів. У житті Низового було багато жіночих імен. Одні пролунали відверто й відважно у рядках його віршів, інші залишилися тихим шепотом на поетових устах. Кажуть, людина жива, допоки ми про неї згадуємо. Допоки ми згадуємо поета, живі також і ті, кого він любив.
Катерина “Серед зими я повернувся з Казахстану. Був помітно змужнілий, хоча до вісімнадцяти ще не дотягнув. Умів добре танцювати, особливо вальс. У сільклубі майже щовечора, до початку кіносеансу, грав на акордеоні Василь, мій товариш. А танцювали одні дівчата, бо хлопці не вміли, та ще й соромились. Я був єдиним танцюристом! І дівчата змагалися за мене між собою, а я, користуючись моментом, вибирав серед них найкращу. Того вечора я обрав Катерину і протанцював з нею аж до початку кіносеансу. А прийшовши додому серед ночі, несподівано усвідомив, що закохався…І сів писати Катерині листа – освідчення в коханні. …Аж перед ранком поставив крапку вкінці свого першого інтимного… вірша. У нас була чудова юнацька любов. Чиста, світла, молитовно-свята…”
*** Перешіпт листя... Острах слова... Жадань невчасна сполошінь В ту мить, Як хмарка випадкова Сховала стежку нашу в тінь Так несподівано... Лякливо Рука сховалася в руці – І обпеклась... І сталось диво: Сльоза заблисла на щоці, Немов на яблуку краплина Роси нічної... Відтоді Мені все сниться Катерина – Небесний янгол в лободі. Того березневого дня закоханий юнак придбав у сільмагу подарунки й пішов вітати дівчину. Катрусі вдома не було, гостювала у подруги. Подався туди. Подруга повідомила, що дівчина не хоче його бачити, бо зустрічалась, аби дошкулити іншому… “Удома я повипивав флакони з духами й одеколоном – вирішив отруїтися, померти, помститися Катерині за жорстоку зраду. Бабуся ледь врятувала щирими молитвами. А любовну лірику я не покинув писати...” Ціле життя Іван своїми віршами повертався до Катерини. Від буденності, відчаю, печалі втікав до неї, як часом усі ми втікаємо у райські краї дитинства.
*** Любов моя – трава під падолистом: Іще зелена, тільки ж нестійка І під осіннім подихом вітристим До ґрунту все тісніше приника. Моя любов не вічна – однорічна, Та в пам’яті на все життя вона
Лишається, – весни зелена свічка Відчутно тепла й зримо осяйна. Душа, буває, в мороки порине, Зануриться в печалі, защемить – Та є ще Бог! Він образ Катерини Мені являє в цю відчайну мить. Мине багато літ, і поет, навідавшиcь до рідного краю, із гірким смутком зауважить: “Позаростали стежки-доріжки, де походили милої ніжки… Мила моя Катруся прочовгала все життя по сумському асфальту, я – по луганському. Так і не зустрілися ми знову після того пам’ятного дня шістдесят четвертого року, коли я востаннє… поцілував її…” …Я чув: твоя розпалася сім’я, Вмер чоловік, а доньки гонять з дому… А я – щасливий? Не скажу нікому (хіба ж тобі), Який щасливий я… Наприкінці серпня 2009-го, за два роки до смерті, Іван Низовий записав у своєму щоденнику: “Найкращою моєю (і першою!) була, є і повік буде… Катерина…”
Наталя У цій історії багато простору для читацької фантазії. Зрештою, може, поет і сам собі щось домислив, довигадував – від самотності, від невтолимої жаги кохати й бути коханим. Тут вірші живуть у чітко визначеному часопросторі: березень – грудень 1995-го й трохи зими 1996-го, Ірпінь. Здається, так і лишив їх Іван – там і тоді. Мабуть, несила було забирати в усталене, звичне життя – не вміщались у душу.
*** Запізніла любов Підійшла і зухвало сказала: “Я нарешті тебе На краєчку зневіри дістала.” Захопила зненацька Й тепер уже не пожалію, Неподільно тобою Одна володіти волiю…” У цьому романі у віршах жага і пристрасть, ніжність і правдиве щастя:
*** Я на хвилях грудей твоїх плив би і плив До манливого обрію білих плечей, Щоб напитись жаги твоїх дивних очей, Переповнених синню і свіжістю злив. Окрім тебе, ніхто не вгамує мою Вічну спрагу душі і нечуваних слів. Я ніколи тебе до кінця не доп’ю, Бо для цього не досить життя на землі! А крізь пристрасть, ніжність, жагу – невсипущий сумнів, що навіть у хвилини найповнішого щастя не відпускає.
*** Чим тобі можу допомогти, Щира і ніжна людино? Тим, що до власної самоти
Ще і твою самотину Для повноти самоти долучу, В муку з’єднаю два болі І засвічу двоєдину свічу На вівтарі двонедолі?.. Потім настане розлука, кожне повернеться до свого, життя триватиме звичним трибом. “Тривіальна історія”, – усміхнеться хтось поблажливо. Так, тривіальна – як любов і розлука, життя і смерть. І неповторна, як і кожні любов та розлука, що народжують Поезію.
*** Все повернулось “на круги своя”. Ти знов летиш на тій самій орбіті, Що і літала. В епіцентрі – я. Такий самий, як і тоді: У світі Самотній, Непомітний у юрбі, Терплячий і негордий, Бо старію. А ще – сумний, Бо не верну тобі Ірпінську легковажність, і замрію, І сповідальність, Чисту, мов сльоза, Що протекла між нашими щоками. Вже не скажу всього, що не сказав, - Воно ось тут, у віршах, між рядками… Чи коли-небудь невідома нам Наталя схилялася над цими рядками, пронизаними сумовитою ніжністю, наче осіннім призахідним сонцем? Чи вдивлялася серцем і спогадом у несказане, те, що лишилося між рядків? Чи усміхалася втішно-іронічно: от, мовляв, і я притулюся на краєчку безсмертя? Напевне, ми про це вже не дізнаємось. Іван залишив її там і тоді, де й коли його застало осяяння любов’ю, і наму ті приірпінські дні та ночі ні зазирнути, ні долинути, ні докликатися.
Ліна Страдниці, терпеливиці, рятівниці, натхненниці, боронительки і хранительки. Такими зазвичай уявляють жінок, чиї чоловіки поціловані Евтерпою. Зрозуміло, якщо Евтерпа не поцілувала самих жінок. І справді, мабуть, ой як непросто бути в горі й радості, у хворощах і здоров’ї з тими, хто, за Леонідом Кисельовим, “…як вихор, як вітер, На терасах дерев, На терезах дерев”… Одначе все непросте виявляється простим, ясним і єдино можливим – коли кохаєш і любиш. Ліна мала дивовижну, сказати би, пісенну українську вроду: карії очі, чорнії брови, розкішне темне волосся, горда постава, живий, іскристий погляд і влучне слово. А ще – горда і незалежна вдача. Тримала на собі родину. Виховала доньку у великій любові до батька. (Не випадково ж-бо Леся після татової смерті написала: “Низовий мені був не тільки батьком – він був мені другом, порадником, моєю дитиною, моїм поглядом на світ, моїм життям...”). Не пускала сторонніх у родинні стосунки й не обговорювала їх ні з ким у “дo- вірливих розмовах”. Іван ціле життя намагався втамувати спрагу ніжності, довіри, розуміння, яких йому бракувало від раннього дитинства. Ліна була йому опертям і твердю, додавала впевненості й віри в себе. Гадаю, дружина була першою, кому Іван довіряв щойно написані вірші – вона мала чудовий поетичний слух і професійне редакторське відчуття слова.
*** До плеча тихенько притулилась, Притомилась. Трішки відпочинь.
Для тривог немає в нас причин: Притулилась значить, притомилась. Помовчім. Нам лихо – ні по чім: Ні за чим, зневірившись, журитись – Є до кого, втомленій, тулитись… Відпочиньмо – разом помовчім. Певне, що Ліна відала про Іванові закоханості. Бо хто ж краще за неї мав знати його, відкритого для кохання, далекого від примітивного блуду, щирого у всіх своїх почуттях? Певне, що й ревнощі навідували її. Але мудрість правдивої любові підказувала: без кохання не буде поезії, без поезії не буде поета. Якось, уже по смерті чоловіка, у відповідь на цвенькання якоїсь істоти про “коханок Низового” Ліна спокійно, з гідністю відказала: “Він любив жінок”. Так, як: “Він любив квіти”.
*** Ліні Мов перед образом, стою Перед безгрішною тобою, За кожну зморщечку твою Прошу прощення, й головою, Давно вже сивою, Клонюсь До тебе, сивої, мов осінь… Собі боюсь, не зізнаюсь В тім, що любов моя і досі Тобі не віддана сповна, – Колись кололася ожинно, А нині – сива і сумна… Прости, коханко і дружино! Щоб доточити до мізерної пенсії, що їй та чоловікові уділила держава, Ліна влаштувалася прибирати на луганському центральному ринку. В одній iз наших телефонних розмов Іван, уже смертельно хворий, cкрушно зізнався: “Як мені боляче, що Ліна мусить так тяжко працювати…”. …Я встану й тихо поклонюсь Тобі – дружині і княгині, Загляну в оченьки глибинні І щастя карого нап’юсь На все життя. За все прости І відпусти гріхи невільні, А всі набутки наші спільні Перехрестивши, освяти. Іван Низовий помер від раку легень 30 вересня 2011 року, на руках у їхньої з Ліною донечки Лесі. Назавжди лишився в Луганську, місті, що за багато літ так і не стало для нього рідним, привітним і ласкавим. В неукраїнському, часом відверто ворожому середовищі він затято мурував свою фортецю, творив свій український світ – із дитячих спогадів, віршів та оповідань, книг і пісень. Вижити, і жити, й творити цей найдивовижніший зі світів йому вдавалося великою мірою завдяки тій, що була повсякчас на відстані доторку, погляду, подиху. 2014-го почалася війна росії проти України. Ліна і Леся покинули Луганськ. Разом із улюбленими Івановими котиками й собачками, взявши з собою лише найцінніше – Іванові світлини, книги й рукописи – дві маленькі жінки вирушили гіркою переселенською дорогою на захід. Осіли у мальовничому селі на Львівщині. Тут у вересні минулого року Ліна Низова завершила земний шлях і полинула до свого Іванка.
*** Дружині Моя посивіла любове, До серця ближче притулись, Згадаймо разом все чудове, Що з нами трапилось колись.
Жаркий цілунок, шлюбне диво, В ночах намріяне дитя, Нехай і швидко, та щасливо Ми прожили своє життя.
Банальний вірш, слова затерті, Однак здається нам обом: Вони сильніш самої смерті, Бо є безсмертною любов.
________ Вірші за виданням: Іван Низовий. Бути – народом! Вибрані твори в п’яти томах. К.: Український пріоритет, 2017–2021.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
