Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Разом — до Перемоги! · “Усі наші перемоги й поразки – це наші суспільні надбання чи втрати, наші успіхи та помилки. Не вождів, не харизматів у театральних костюмах”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «У перемоги багато батьків, поразка – завжди сирота», с. 1

У перемоги багато батьків, поразка – завжди сирота

Слово Просвіти, №05 за 2024 рік

Закінчення. Поч. на стор. 1 кремлем, і гласно чи не гласно з ним подружитися заради процвітання і щасливого майбуття своїх бізнесів. Але путіну і кремлю це вже не було потрібно, він однозначно на той час вирішив обнулити Україну і зробити її своїм “федеральним” округом. Аби полегшити собі завдання остаточного розв’язання українського питання, кремль радо проводив ці сепаратні переговори з українським олігархатом та його владним виробом – ставлениками на Банковій. У результаті цих переговорів, що тривали невпинно три попередні роки, кремлю вдалось умовити Україну не озброюватись, згортати або принаймні не збільшувати об’єми ВПК і, щоб остаточно довести свою відданість “мирним” переговорам, – збудувати сучасні автомагістралі, мовляв, для розвитку дружньої торгівлі з Москвою та Білоруссю, що потім стало зручним логістичним річищем під час виконання плану бліцкригу, в результаті чого окупанти вже за кілька годин опинились під Києвом, Харковом, Черніговом тощо. І лише за кілька місяців героїчної та ефективної боротьби українського пасіонарного війська до українських можновладців дійшло, що кремль має лише одну мету – повне знищення України як держави, і ось тоді вони стали дійсно попутниками з українським народом у війні за своє існування. Путін їм не залишив іншого вибору. Але це аж ніяк не гарантує, що в майбутньому український олігархат та їхні ставленики, теперішні чи інші, не будуть намагатися вести такі перемовини з кремлем, на інших, уже покращених умовах, за які заплачено кров’ю українських воїнів та цивільних. Для олігархату Україна – це лише їхній надприбутковий бізнес, і більше нічого, а інша патріотична риторика – лише димова завіса. Власне, однією з вагомих причин того, що Захід не наважився на допомогу зброєю та боєприпасами Україні до початку масштабної фази війни, була навіть невіра в Україну, недовіра, найперше її можновладцям. Крім того, Захід всерйоз вважав, що зброя може опинитися в руках Москви – як трофеї, тим більше, що попри всі кричущі попередження українська чинна влада вела свою недолугу гру в задобрювання кремля при повному ігноруванні реальних фактів про наближення смертельної навали збоку Москви. Так, це не єдина причина ненадання зброї, Захід мав свої провали, але після того, як несподівано для всіх у світі, український народ вчинив гідний опір орді у, здавалось би, безнадійному бою з окупантами, вільний світ переконався, що цьому народові можна й потрібно допомогти. Батьки всіх наших перемог – це насамперед ті пасіонарії, що з перших днів без роздумів і вагань кинулись боронити свою суспільну Хату – Україну. Для них Україна – не бізнес, а сенс буття, спосіб життя та мислення, любов і рідня. Для них боронити Україну – це не подвиг, не честь і не слава, а природній рух всього їхнього єства. Але таких пасіонаріїв у суспільстві завжди не більше 10%. Це нормально, подобається комусь це чи ні. Завжди є лідери, провідники, ті, хто торує нові шляхи, а є ті, хто потім зміцнюють ці торовані шляхи, будують села, міста, печуть хліб і рухають науки. Але не всі ті 10% – воїни за духом, вдачею, станом здоров’я, статтю, віком. Хоча й українські жінки теж гідно беруть участь у бойових діях, проте абсолютна більшість захисників – це чоловіки. Реально з тих 10% до бою можуть стати 10% – з тих чи інших причин. 10% – це середні соціологічні константи, які є результатом моїх тривалих соціологічних спостережень. Отже, один відсоток від усього населення України, яке на час початку масштабної фази московсько-української війни становило приблизно 38 млн осіб, без урахування окупованих територій на той час. Один відсоток від 38 млн – це 380 тисяч! Саме стільки або приблизно стільки врятували Україну в ті пекельні, смертельно небезпечні дні початку ординського бліцкригу. Це й ті, що пішли добровольцями в ЗСУ, ГУР або ТРО. І, звісно, плюс наявні на той час воїни Збройних Сил України. Саме ці люди потім звільнили половину територій – тих, які були окуповані в перші дні в результаті “мудрості” самозваних “черчиллів” та інших бездумних нарцисів при владі. Саме цим пасіонаріям-воїнам та всьому героїчному українському народові стоячи у захваті аплодували в європейських парламентах та Конгресі США. Саме завдяки їм Захід зрозумів, що Україні не тільки варто допомогти, а й конче потрібно це зробити. Усі наші перемоги й поразки – це наші суспільні надбання чи втрати, наші успіхи та помилки. Не вождів, не харизматів у будь-яких театральних костюмах, у які вони люблять наряджатися. Черчилль приходить тоді, коли до цього готовий народ, а не навпаки. Де Голль відбувся, коли покликали французи, не раніше й не пізніше. Гітлер, Сталін, Путін чи Трамп – не причина, а наслідок. Перемогли британці, а не Черчилль, і перемогли не тому, що Черчилль, а тому, що вони були колективним черчиллем. А совєцькі люди перемогли в минулій війні не тому, що Сталін, а щоби припинити цю бійню, у них виходу не було – лише перемога. Власне, до того, як пропаганда в СРСР розкрутила “побєду” (яка в сучасній нацистській московії набула форм побєдобєсія), люди раділи не з жахливої, брехливої побєди, а саме з припинення війни в битві двох людожерських режимів. Особливо це стосується українців. Я це говорю, бо чув про це ще дитиною на початку 1960-х років від старшого покоління та ветеранів війни, коли ще не було “дня побєди” і його розкрученого культу. У нас зараз теж іншого виходу немає, крім перемоги, але тому, що ми боронимо не тільки власне життя, а й своє суспільне, свою суть – Україну. Тому переможемо! Отже, висновок із вищесказаного: так, ця чинна влада є попутницею українського народу. Нав’язаною, вибачте на слові, втюханою українському народові, але таки попутницею. Тобто ненадійною, за якою маємо суспільно пильнувати, тиснути, вимагати, не дозволяти запускати руки у народні кишені тощо. І нагадувати їм, що вони не назавжди. Втім, вони і самі це знають, бо, як було сказано в статті одного з американських видань, чиновники крадуть так, ніби прийшов останній день. Крім того, добігає кінця конституційний термін дії їхньої каденції, і хоча під час воєнного стану вибори не можливі, є великі питання, бо реальні електоральні розклади і настрої в Україні дуже далекі від 2019 року. Це по-перше. По-друге, Верховна Рада в тому ж 2019 році була приведена не в конституційні терміни, а в терміни “доцільні”, тобто в порушення конституційних засад. Проте сервільний Конституційний Суд узаконив таку “доцільність”, хоча нинішня ВР по суті не легітимна. Отже, прецеденти є (та й не один такий). Тобто, якщо не можна, а дуже хочеться, то все може бути... Напевно, найкращим варіантом після закінчення каденції чинного президента було б не обирати нового президента, а на час воєнного стану Верховне командування передати теперішньому Головнокомандувачу. Щодо Верховної Ради, то вибори необхідно провести, попри війну, але для цього має пройти жорстка демонополізація інформаційно-медійного простору за наказом Головнокомандувача, і лише після цього, можливо, через рік, провести вибори. А до виборів припинити практику заведення нових депутатів із списків, замість тих, що вибули. Чи реально провести такі вибори посеред війни? Реально. ППРО міцніє. ЗСУ загалом теж. Має вагу і всебічна допомога Заходу. Помилки треба виправляти і уважно пильнувати, щоб не припуститися нових, на нових виборах, щоб це був особистий, а не навіяний кимось вибір, відповідальний вибір, щоб не довелося знову платити за чийсь підкинутий вибір власним життям, життям рідних, своїм достатком і майбутнім. Саме небезпекою втратити владу найбільше опікується чинна рать. Для неї за великим рахунком не так і принципово, хто їх може позбавити влади – окупанти з Москви чи український народ. Бо влада для них понад усе! Не Україна. Саме тому, з огляду на популярність, Валерій Залужний стає мішенню для атак влади. Саме такого приблизного сценарію, який я описав вище, або подібного вони бояться. Саме тому вони судомно шукають варіанти, як позбутися Залужного, як його політично нейтралізувати. Байдуже, що від цього буде зле Україні, байдуже, що західні партнери намагаються привести їх до тями. Влада понад усе. Для них це гра з нульовим варіантом – або все, або нічого. Звісно, синдикат олігархів пильнує, і у нього давно готові запасні варіанти й запасні гравці. Пожвавішала Юлія Тимошенко, Притула “качає” політичні м’язи тощо... Для синдикату – це просто бізнес, а буде номер 1 Зеленський чи хтось інший – їм байдуже, аби виконував покладені на нього завдання. Ось чому одне з найбільших завдань і без війни, а тим більше під час війни, – демонополізація, деолігархізація. Ось чому Залужний у своїй глибоко змістовній, аналітичній статті, опублікованій на шпальтах CNN, зокрема, підкреслив кричущу необхідність демонополізації військово-промислового комплексу (ВПК) України. Монополії душать державу і в мирний час, а під час війни це загрожує задушити нашу перемогу. Не тому, що вони хочуть задушити, а просто природа їхня така – “це лише бізнес, нічого особистого”. І мабуть, саме це застереження Залужного розлютило всю узеленську рать. Втім, не меншу лють в узеленських рядах викликав прямий закид у статті про неспроможність чинної влади навести лад в мобілізаційній роботі, закид про боягузтво влади йти на непопулярні кроки заради рейтингів (що загрожує втратою єдиної “святої” цінності в їхньому житті – влади). Залужний посягнув на це. Честь йому і хвала! Минули вже майже два роки війни, ті пасіонарії, що пішли в бій з перших днів війни, вже виснажені, а багато й полягли за нашу свободу. Цей ресурс фактично вичерпаний. Нахабно експлуатувати їхню звитяжність до нескінченості неможливо. Ось в цьому й проблема, що влада знехтувала своєю відповідальністю, за два роки не навела лад у питаннях мобілізації, не забезпечила необхідні резерви для поповнення ЗСУ. Рейтинг компетентності та відповідальності – ЗЕро! Валерій Залужний у своїй статті виклав високопрофесійний, аналітичний розгорнутий план. План, про відсутність, буцімто, якого так несамовито волали узеленські посіпаки останнім часом. Це ще більше їх шокувало і довело до сказу. Тепер, щоб прибрати Залужного, Зеленський оголосив про свій план: “перезавантажити” всі верстви влади. Схоже на істерику або агонію. Бо відчуває, що не справляється з поставленими його роботодавцями завданнями, що синдикат олігархів починає сильно нервуватися, а запасні гравці вже вийшли на розминку. Чому Залужний опублікував свою статтю (як і всі попередні) в американському виданні, наближеному до демократів? Тому, що йому не чужі цінності демократії. Тому, що він розуміє: саме демократична партія США є партією, яка реально допомагає Україні вистояти в цій війні і перемогти. Тому, що монопольний пул в Україні не опублікує таку статтю – і це, мабуть, головна причина. Чому Зеленський озвучив свої погрози в інтерв’ю італійській агенції RAI? Тому, що публікації в українських медіа не помітять на Заході з двох причин: малозначущі вони на мапі світових медіа, а головне, тому що монопольне становище українських медіа – не секрет для західних читачів, довіра до них і авторитет для західних читачів прямує до нуля. Тобто Зеленський і сам розуміє, де доцільно публікувати, а де не солідно. Ну й вибір саме італійського видання – інтуїтивно чи усвідомлено – не випадковий. Італія є державою з авторитарними традиціями, і зараз там править вкрай права партія. І ще це свідчить про те, що він хоче донести свої погрози до західних адресатів, які, м’яко кажучи, не рекомендують займатися оборудками з тим “перезавантаженням”. Так, наша держава потребує політичного перезавантаження. Безумовно! Але не тасування карту своїй замусоленій колоді, як це прагне робити Зеленський. Найкращим виходом було б виконання своєї виборчої обіцянки Зеленським – про один термін перебування в ролі президента. Але про що я? Це не з нашим українським щастям. Проте, хоча й усе складно, але, безсумнівно, ми здобудемо своє щастя власними руками. Що б там не було, ми переможемо, наша Перемога – це вільна Україна! Віктор СКОРИК Воїн Юля. При світлі з теплом окопної свічки. Фото Леоніда Логвиненка

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин