Шевченкіана · “Цей образ явно хвилював його, запалював душу, кликав до себе, до нового творчого втілення”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Живописна “Катерина” – втілення Шевченкових поетичних дум Сім історичних мініатюр
Слово Просвіти, №05 за 2024 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Я намалював Катерину…” Далеко не всі відають, що Тарас Григорович описав свою картину в листі до Григорія Тарновського 25 січня 1843 року з лапідарною точністю: “Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже й сумно дивиться на Катерину, а вона сердешна тіль не плаче та підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє... а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга – собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тілько мріє. Отака моя картина”. Під цим завершальним рядком опису художник умістив прекрасний начерковий малюнок своєї картини, а під ним продовжував лист до кінця “паперу аркуша”, затим густо дописував ліворуч і праворуч від малюнка, тісно поставивши підпис: “…не забувайте щирого вашого Т. Шевченка”. Ця поетова витівка, зумовлена, скоріше за все, молодечою завзятістю, а не, скажімо, нестачею паперу, зробила його лист дивовижним графічним твором, який вражає, мабуть, не менше, ніж живописне полотно… Життєствердно-кріпкий характер молодого Кобзаря, котрий вимушений був сновигати по петербурзькому “чортовому болотові”, а усією душею рвався в Україну, відчувається в кожній згадці про любу картину. Шевченко не хотів, щоб вона “помандрувала за яким-небудь москалем (бо це, бачте, моя “Катерина”), то я думаю послать її до вас, а що вона буде коштувать, то це вже ваше діло, хоч кусок сала, то й це добре на чужині”. Та ще й підпускав туману: “Коли вподобаєте, добре, а ні, то на горище, поки я приїду, а вже коли приїду, то не виганяйте місяць або другий, бо в мене і на Україні, окроме вас, нема пристанища, а я вам що-небудь намалюю”. Справді, наприкінці травня 1843 року Шевченко привіз полотно в Качанівку, і Григорій Тарновський придбав його. Нині “Катерина” зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка1.
“Вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село…” Як відомо, поему “Катерина” Тарас Шевченко написав орієнтовно наприкінці 1838 – на початку 1839 років, а картину “Катерина” – влітку 1842-го. Цей образ явно хвилював його, запалював душу, кликав до себе, до нового творчого втілення… У претензійно-цяцькованій інтернет-публікації прочитав, що картина “Катерина” “ілюструє одну зі сцен однойменної поеми”2. І це вже після того, як у згаданому четвертому томі “Історії української літератури” Іван Дзюба гранично чітко й енциклопедично лапідарно зафіксував: “Картина не була ілюстрацією до поеми… Шевченко подав той епізод, якого не було в поемі”3. Саме так! У поемі Катерина розлучається з чорнобривим москалем, який обіцявся вернутися, й “Тойді Катерина / Буде московкою…”, задовго до зображеної на полотні знеславленої дівчини: Минуло півроку; Занудило коло серця, Закололо в боку. Нездужає Катерина, Ледве-ледве дише... Вичуняла, та в запечку Дитину колише. Нагадаю, втім, як з цього глузують сільські матері: “А муштрує у запечку / Московського сина”… Тобто, художник Тарас Шевченко у полотні “Катерина” вирішив усе-таки звести вагітну дівчину з москальським батьком, аби показати його повну моральну виродливість. У поемі покритка ще винесе в снігову заверюху московитському Іванові дитя, але той, як і на полотні, “шпорами коня в боки”… “Осьде воно, подивися! Де ж ти? Заховався? Утік!.. нема!.. Сина, сина Батько одцурався!” Тож москаль, за поемою й полотном, є недолюдком, і це переноситься поетом і художником на всіх москалів, на всю Московщину… Нагадаю, що термін “Московщина” вперше з’являється у Шевченка саме в цьому контексті вже в перших рядках “Катерини”: Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, Жартуючи кине; Піде в свою Московщину, А дівчина гине… Так одразу територія – Московщина – та її населення – москалі – набувають недобрих, ворожих ознак… Усе, що пов’язано з покриткою Катериною, – одна з тих сокровенних дум і тем, які пронизують усю поетичну творчість Шевченка. В одному з останніх його віршів (кінець 1860) читаємо: “Дівчаток москалі украли…”
“…Вона сердешна тіль не плаче…” Шевченкові поема і полотно “Катерина” відрізняються глибокою вразливістю Шевченка на кривду, заподіяну жінці, незмірною глибиною поетового співчуття героїні-покритці, виразною соціальністю й антимосковським спрямуванням. Справді, йдеться не про побутовий випадок чи навіть сімейну драму. З поемою пов’язана така маловідома історія. Повертаючись з України до Петербурга у вересні 1859 року, Шевченко побував у конторі представника фірми “Брати Яхненки і Симиренко” в Москві, де спілкувався з чиновником П. О. Поповим: “Ми обідали. В розмові я, між іншим, сказав Шевченку, що навряд чи правдоподібний факт в його поемі “Катерина”, – нібито батько і мати прогнали Катерину. Але Шевченко стверджував: це – так, був такий випадок”. Якщо Попов точно передав поетові слова, то йшлося про конкретний випадок, який Тарас Григорович запам’ятав і поклав в основу “Катерини”. Утім, йому були відомі й інші подібні випадки. Видатний дослідник Петро Жур (1914–2002) з’ясував, що за часів Шевченка в Кирилівці було 17 дівчат-покриток, які в народному розумінні зганьбили себе і свій рід, народивши позашлюбну дитину. Сільська громада засудила їх, покривши чорною хусткою, що, за словами сучасної літературознавиці Марії Моклиці, “символізує зміну соціального статусу: покритка урівнюється з жебрачкою”. Іще Михайло Чалий, аналізуючи поему, писав: “Батько й мати, зганьблені в очах своїх односельців провиною єдиної дочки, не спроможні далі витримувати їхні докори: вони зважуються прогнати геть від себе Катерину – сюжет, гідний пера найбільшого митця! І Шевченко подав його в своїй поемі бездоганно. У душах старих батьків Катрусі йде страшна боротьба двох протилежних почуттів: любові до єдиної дочки та морального обов’язку, поваги до закону суспільної моралі. В устах матері чергуються то гіркі докори грішній дочці, то слова палкої материнської любові – слова сердечного болю при думці про розставання з дорогою істотою. Вона бажала б вибачити їй провину; але думка – що скажуть люди? Вони візьмуть це прощення за потурання розпусті…”4. Кохання з москалями (“москалі – чужі люде”) фактично є тяжким гріхом, за що суворо карають навіть люблячі батьки (!). Вдумаємося в нещадні материнські слова: Та не кажи добрим людям, Що є в тебе мати. Проклятий час-годинонька, Що ти народилась! Якби знала, до схід сонця Була б утопила... Здалась тоді б ти гадині, Тепер – москалеві... Що з цього випливало, здогадатися неважко. У вірші “Титарівна-Немирівна” (1860), тобто більш як через двадцять років після поеми “Катерина”, поет напише, що жінка “людьми гордувала”, й назве дитя від москаля-пройдисвіта… “московщеням”: Титарівна-Немирівна Гаптує хустину. Та колише московщеня, Малую дитину. Не випадково в умовах незалежної України в шевченкознавстві виразно виявилось алегоричне прочитання поеми, за яким образ Катерини, як і образи інших зганьблених жінок у наступних поетових творах, узагалі символізують гірку долю України, поневоленої, приниженої Московщиною.
“Підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє...” Серед фахових аналітичних розглядів постаті Катерини вражає спостережливістю російський мистецтвознавець Олексій
Сидоров (1891–1978), який понад шість десятиліть тому звернув увагу, що в живописній “Катерині” рисунок ніг української дівчини “майже точно копіює ноги “Сикстинської мадонни” Рафаеля, з якою Шевченко, звісно, був знайомий завдяки численним гравюрам”. Оцей момент активно й ефектно використовується і без посилання на Сидорова, що в науковому плані некоректно й мало приваблює… Тому розберемося. Немає сумніву, що Шевченко високо цінував творчість “божественного” Рафаеля Санті (1483–1520). Скажімо, в повісті “Прогулянка з задоволенням і не без моралі” розповідач описав свою нову знайому Гелену: “На ній було темно-сіре шовкове плаття з такими широкими прекрасними складками, в яких красуються лише одні Рафаелеві музи”. Так от, нижня частина вбрання сикстинської й української мадонн, яке насправді повністю прикриває їхні ноги, звісно, різна, зате довгі ступні рідної Шевченкові селянської дівчини за своїм малюнком таки схожі на Рафаелевий абрис. Очевидно, це зроблено з наміром акцентувати божественну святість відвічної призначеності майбутньої молодої матері (алюзія мадонни). Але про “копіювання” не йдеться, досить придивитися до Катерининих натруджених чималих ступень із молодими довгими пальцями… Як справедливо виснувала відома мистецтвознавиця Марина Юр, “можна сказати, що “Катерина” – це перша робота, в якій Тарас Шевченко проявляє себе як майстер із власним стилем. Уже немає копіювання, якому його навчали”. Лапідарно-глибоке трактування зображення Шевченкової Катерини залишив український мистецтвознавець Дмитро Антонович (1877–1945): “…З якою ж, справді, любов’ю вирисована на полотні постать Катерини! З делікатною ніжністю окреслено груди, плечі і руки, а поверх їх натурально та з надзвичайним смаком розміщено складки широкої білої сорочки; потовщення стану виведено з грацією дерев’яних швабських скульптур, рельєфна голова із засмученим обличчям – без найменшого підкреслення. Лише невеликий нахил голови вперед, очі, спущені долу, та ледве помітний перебіг усміху на устах передають горе покинутої дівчини з тонкою мистецькою правдою, без домішки найменшої мелодраматичної афектації. Одне гармонійне ціле з виразом обличчя складає непевний, тонко відчутий рух обох рук, що нерішуче підіймають кінці запаски. Рух голови й рук пов’язані з рухом цілої постаті… При всій витонченості і грації постаті Катерини вона зовсім вільна від рис рожевих, підсолоджених “пейзанок””5. Блискучий опис! Щоправда, мені видається вишукано-м’якою натяжкою порівняння Шевченкового малюнка з обрисами відомої швабської скульптури (дерев’яні та кістяні жіночі фігури часів палеоліту, знайдені в гірському масиві Швабських Альб на півдні Німеччини)…
“У царині під куренем дідусь сидить…” Лексема “курінь” у Шевченковій поезії зустрічається лише двічі, найперше в поемі “Катерина”, коли вона з малим сином тяжко й безплідно “поспішала в Московщину” й у зимову хуртовину “Бачить – ліс чорніє; / А під лісом край дороги, / Либонь курінь мріє”… Слова “дідусь і “дідусю” поет вживав шість разів, а ще понад тридцять разів – “дід”, “діда”, “діди”, “дідів” тощо. В описах картини “Катерина” щодо цього персонажа зустрічаємо визначення від “якийсь чоловік у білому одязі сидить
Нагадаю, що четвертий том “Історії української літератури” (2014) в авторстві видатного вченого Івана Дзюби повністю присвячено життю і творчості Тараса Шевченка. Чи знаєте ви, якою ілюстрацією прикрашено обкладинку цієї фундаментальної, майже 800-сторінкової книги? Принаймні вже здогадуєтеся – це найзнаменитіша, сказати б, еталонна Шевченкова картина “Катерина”. Таж ідеться не про історію живопису, можна було, скажімо, використати фронтиспіс до “Кобзаря” 1840 року… Але творці книги вчинили безперечно правильно, бо саме полотно “Катерина” геніально передає в кольорі націоцентричність Шевченкової поезії… Коротко розповім, які поетичні ремінісценції викликають сюжети живописного полотна…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
