Нашого цвіту... · “Було дуже важко. Тож тим, хто їде в чужу країну, не треба розраховувати на легку копійку”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“Тепер я розумію, чому ви так боретесь за свободу”
Слово Просвіти, №05 за 2025 рік
Андрій БОНДАРЧУК
З Юлією Євтушик ми з одного волинського села. Хатина моєї покійної сестри-трудівниці Марини неподалік, лише з іншого боку вулиці, навпроти чудового озера. При розповіді про Юлію Іванівну неможливо обійтись без важливих дотичних обставин, подій, її батьків. З її батьком я був знайомий ще в далекому 1952 році, коли закінчував останній навчальний ріку школі. Тоді уроки фізкультури став проводити молодий вчитель, ще у військовій формі, але без погон. Рухливий, терпеливий, але вимогливий. Його нововведення “комплексне на шістнадцять вправ” років двадцять тому ранками й сам повторював. Родом був з іншого села нашого району, але в Сереховичах знайшов свою долю. У 1944 році, коли війна вже перемістилася за межі України, проти “визволителів” ще вела активні дії УПА. Аби перекрити їй кисень, був оголошений останній воєнний призов. Частина новобранців потрапила на фронт, інша – на трудовий – вручну довбати мерзлу землю для газопроводу Москва – Саратов. Туди потрапив і хлопець з Черемшанки Іван Євтушик. Легко вдягнутих, взутих у домашнє, навіть босих, поселили в полі, у дощатих бараках, землянках. Годували, мов військовополонених. Непосильна праця, безжальна муштра, самодурство командирів, холод, голод, хвороби косили наших хлопців не гірше, аніж німецькі кулемети. На саратовському кладовищі виросли тисячі могил. Прізвища захоронених самі говорили, звідки ті, хто нині спочиває у чужій землі. Уцілілих, серед яких був і Євтушик, переводили після 9 травня в регулярні частини. Старшина, який приймав поповнення, в лазні запитав усерйоз: “З якого концтабору вас звільнили?” Коли з трибуни Верховної Ради я вперше оприлюднив про цей солдатський голодомор, у відповідь одержав масу листів. Йшлося не тільки про пережите тоді, а й про те, що померлих і тих, хто втратив здоров’я, не рахували учасниками війни, не відзначали медалями “За перемогу над Німеччиною”, ніяких пільг для них не було. До цього часу пам’ятаю щемливий лист харків’янина В. Сірешка: “Нам не звикати до обману, образ, але перед онуками соромно. Ось як поважають людей, які віддали країні кращі молоді роки. Надсилаю Вам на цей раз не заяву, не скаргу, і, навіть, не чолобитну, а сльози літньої людини, інваліда ІІ групи…” На папері було видно їх сліди. Ще двічі з трибуни я порушував це питання, організовував зустріч представників сформованої Всеукраїнської ветеранської організації “Останній воєнний призов” з Головою Верховної Ради І. С. Плющем. Однак він не прийняв нас. Але питання все-таки зрушило з місця. Солдатський голодомор був лише невеличким фрагментом з програми нищення української нації, яку продовжила комуністична імперія. Навіть у важкі роки минулої війни підло, цинічно нищились наші хлопці. Пам’ятаємо слова генерала-м’ясника жукова, коли перед взяттям Києва він висловився на нараді: “Чєм больше іх потонєт в Днєпре, тєм мєньше прідьотся потом в Сібірь вивозіть”, та його божевільний план етапувати туди населення України, яке було під окупацією. Яскравими є спогади Анатолія Дімарова, коли його ровесників-новобранців, в цивільній одежі, ненавчених, неозброєних гнали в бій. Кожному вручили по пів цеглини. Ними треба було закидати ворога, а “оружіє ви должни добить в бою”. Важко пораненого, без свідомості юнака так і доставили в госпіталь із намертво затиснутою цеглиною, бо не могли розчепити пальців. Нині масовий геноцид продовжує путінська росія. Тоді, у статусі народного депутата України, коли відвідував сестру, не забував заходити до Євтушиків. Іван Іванович, вже будучи на пенсії, жив активним життям, цікавився бурхливими подіями, що вирували у молодій державі. Після тих моїх виступів, а пленарні засідання тоді транслювались усі, щиро подякував, розповів багато подробиць про те саратовське пекло. Після нього він ще п’ять років віддав армійській службі, потім приріс у селі, завів сім’ю, закінчив педучилище. Оригінальна і дуже приємна нагорода, коли твій учитель дякує тобі. А перший раз це було на початку 1991 року. 26 грудня 1990 року, в умовах СРСР, більш як за рік до проголошення Акту Незалежності України, після багатьох зусиль Верховна Рада таки проголосувала за визнання трьох найбільших християнських свят вихідними і святковими. В основі постанови був мій проєкт, за який довелось поборотись. Тож відзначити перше, офіційно визнане свято, я приїхав з сім’єю до сестри. І ось ввечері до нас заходять авторитетні в селі люди, колядники, мої земляки – Іван Євтушик, Клим Ціщик, Самійло Жолоб, Микола Сагаль. Вони ж і найкращі співуни сільського хору, який тоді гримів на всю Волинь. У Самійла, пригадую, голос був такої сили, що коли на вечорницях він вплітав його у хор, лампа гасова блимблим і гасла. Тепер від колядок, здається, навіть шиби заспівали! Такий душевний заряд і спомин! На все життя. Обраницею молодого вчителя стала Марія Кравець, яка працювала на місцевому маслозаводі – діяв тоді такий у нашому селі. Вона місцева, в її долі війна теж зоставила гіркі шрами пам’яті. На етнічних українських землях т.зв. Закерзоння (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина) здавен разом з польськими, жили, ростили дітей тисячі українських сімей. Були і спільні – українсько-польські. Жили мирно, доки у стосунки не вплелась політика. Почалось з релігійної ворожнечі напередодні Другої світової війни. Марія, вже будучи Марією Миколаївною Євтушик, розповідала мені про долю рідного села Бабичі, інших сіл, родичів. Нагнітання антиукраїнських настроїв, провокації, вбивства, грабежі, руйнація православних храмів, нищення цілих українських сіл не могли не привести до обопільної ненависті, що вибухнула кривавими подіями 1943-1944 років, т. зв. “волинською різнею”. У 1944 році, лише за два тижні березня було повністю спалено 35 сіл. Замордовано тисячі українців. Сагринь, сусіднє з Бабичами село, оточили довкруж, не менше 850 жителів замордували частини батальйонів хлопських і Армії Крайової. Згоріли Стрільці, Ласків, М’ягке, Шмиховичі, Маличі, Теребінь, Стрижовець, Турковичі, інші. Майже щоночі з якогось боку яснів горизонт. – Важко мені згадувати ті часи, – казала Марія Миколаївна. – Маминого брата Василя, його дружину живими закопали у гній, бо це ж ще й глум. Мої Бабичі згоріли. Нам пощастило втекти на далекий хутір, до дядька Кирила. Боронила, як могла, українські села УПА, куди пішли мій рідний і двоюрідний брати. Вже після звільнення Холмщини ми
Юлія Євтушик з оригіналом і перекладом книги переїхали на Волинь. Частинка того болю, що пережило подружжя, втілена у двох пам’яткових місцях на Меморіалі Слави (краще було б назвати Меморіал пам’яті): символічній могилі з написом “Синам Волині останнього воєнного призову. Вони служили у запасних військових частинах і загинули не від ворожих куль, а померли від голоду і холоду у 1944-1945 роках” і скульптурній композиції з переліком знищених українських сіл Закерзоння. Їх понад двісті. На превеликий жаль, у дружній нам Польщі підіймають голос політичні сили, що пробують реанімувати важке минуле задля своєї користі перед виборами, нагнути Україну до односторонньої вини у “волинській різні”, корені якої криються в інтересах третьої сили, історичного минулого. Це треба віддати історикам, а нам і полякам — думати про майбутнє своїх держав, на які точить зуби російський фашизм. Євтушики виростили, виховали трьох донечок: Люда, Алла, Юля. Всі здобули вищу освіту, пішли батьківським шляхом, педагоги. Відтоді, коли при епізодичних відвідинах села я бачив Юлю ще школяркою, студенткою, минуло доволі часу. Вчителювала у Ковелі, вийшла заміж, народила двох синів. Були то нелегкі часи для всієї України, незалежна держава лише ставала на ноги, проблем для кожної сім’ї вистачало. В пошуках заробітку, кращої долі, мільйони українців потягнулись за кордон. Ризикнула і Юля. Тим більш, що в Італії вже була її старша сестра Людмила, яка й в дитинстві щільно опікувалась нею, особливо, коли хворіла, бо ж мати постійно була при роботі. Підмога важлива, але сестра тут теж на таких правах, з двома дітьми. Головне – знайти роботу. А що світить у чужій країні людині, фах якої тут не потрібен? Шість років тому, коли я закінчував книгу про рідне село, через сестру Людмилу, яка вже повернулася додому, звернувся до Юлії, аби надіслала свій спогад. На той час вона вже стала громадянкою двох країн, жила в м. Балі, що на півночі Італії. Місто гарне, старе, 47-тисячне. Невдовзі я одержав відповідь, яка ввійшла в книгу під заголовком “Як рідна мова мене врятувала”. Розповідь цікава, до того ж на той час була застережливою для тих, хто думає, що за кордоном легко розжитись, гроші ледь не надурно платять. Перебування тоді в європейських країнах дуже суттєво відрізнялося від нинішнього і зводилось до принципу: “Рятунок потопаючих – справа рук потопаючих”. Наведу лиш уривок. “Не буду описувати всіх переживань і страждань, але скажу: було дуже важко. Тож тим, хто їде в чужу країну, не треба розраховувати на легку копійку. Не знаєш мови. Чужа земля. Чужі люди… Баба, в сім’ї якої я працювала, ховала їжу, виривала тарілку з рук… Я пішла з хати. Був вечір, темно, дощ, холодно – лютий місяць. Бабин син знайшов мене на автобусній зупинці (не знаю, куди я хотіла їхати, автобуси вже не ходили). Я повернулася до баби з дідом, плакала, але залишилася. Куди дінешся? Діти провели з бабою “виховну” роботу, стало трохи легше. Перших три місяці я постійно плакала за дітьми, за моєю домою… Бабин син знайшов мені підробіток в іншій сім’ї”. З цією сім’єю встановились добрі, майже родинні стосунки. Юлія навчала тут двох дітей, виконувала домашню роботу. З перших днів в Італії вчила італійську мову, не розлучаючись зі словником. Читала газети, книги, слухала передачі, перекладала тексти. Певне, економила на сні, відпочинку. “Через п’ять років після приїзду сюди я відчула, що непогано володію італійською. Тому запропонувала свої послуги як перекладач у міському суді. Українською і російською володію непогано. А тут багато вихідців з України, росії, Литви, Грузії. Був і хлопець з Луцька, у якого були фальшиві документи. Часто доводилось робити і письмові переклади юридичних документів. Згодом стала надавати допомогу Торгівельній палаті міста, комерсантам”. Її запрошують на прослуховування до поліції, карабінерів. Не могла терпіти, коли в ра-
Учасники інсценізації одного епізоду повісті в музичному супроводі
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
