Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №05 за 2025 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 5 (1288), 6—12 лютого 2025 ІГОР ЗОЦ

Георгій ФІЛІПЧУК, перший заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, академік НАПН України 29 січня на Аскольдовій могилі в Києві вшанували пам’ять Героїв Крут. Це знакова подія, завдяки якій протуберанцем спалахнув український ген свободи, боротьби, героїзму, спрямований супроти московита, душогуба національної вольності. Традиційно в цей день на це святе місце прийшли виконати свій моральний і громадянський обов’язок Українські Воїни, ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, капелани ЗСУ, духовенство, Спілка офіцерів України, громадські патріотичні організації, відомий просвітянський хор “Гомін”, а найголовніше – українська молодь (студенти, ліцеїсти, учні), які є найобнадійливішим чинником сучасного і майбутнього України. Виступаючи перед високодостойним українським товариством, згадав історію тієї першої промови голови Української Центральної Ради М. Грушевського, виголошеної на похоронній процесії 19 березня 1918 року. Найперше він сказав те, що вповні перегукується з нинішньою добою: “Державна самостійність українського народу занепокоїла москалів. Московський большевизм лише знищив царя й зміцнив царизм серед прогнилого гнилизною московського народу, загострив його бажання наживи від знасилування й ограбування українського народу”. Оце та незмінна норма варвара-московита, яка живить цей звироднілий народ упродовж багатьох століть. Режими, царі й ординські супостати змінюються, проте українофобський вишкір московита зберігає свою сталість. Друге, що почав усвідомлювати український очільник, – значимість для безпеки “Соборної Самостійної Української Держави” свідомого молодого поколін- ГАЛИНА ДАЦЮК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Уклін Героям Крут

ня. У промові Грушевського прозвучала, нарешті, істина, що “українська молодь перша зрозуміла, що в Україні є головнокомандувач, але нема української армії… Рятувати Україну з того безглуздя проявила свою волю українська молодь, будучи чинною в державнім будівництві, – формуючи Студентський Курінь!”. Третє, що не так часто згадується на славній сторінці крутянських Героїв, – яскрава демонстрація українською молоддю ідеалу Соборності в тому звитяжному бою під Крутами, яка своєю кров’ю вже тоді виписувала величний національний клич “Від Сяну до Дону!” Здавалося, що на герць стали молоді люди з усіх українських земель. Цей важливий контент викарбував тоді своїм словом голова Центральної Ради. Коли траурний похід, очолюваний учнями й дівчатами з вінками та квітами, рушив, проводжаючи на місце вічного сну своїх синів, братів, суджених, то за кількома трунами йшли тільки друзі з шкільної лавки та товариші по зброї… Це були українські герої-гімназисти з Галичини, що обстоювали священне право Нації – “Бути разом!”. А ще в цій щемливій і лаконічній промові прозвучав своєрідний заповіт для нащадків: “Ці юнаки поклали свої голови в обороні Батьківщини й Батьківщина збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні!”. Справді, національна пам’ять є найвеличнішим постаментом шани Героям Крут, що сотворили унікальну й суспільно значущу цінність (як гідний приклад наслідування) для всіх наступних поколінь українців, безстрашно вступивши в боротьбу зі своїм клятим ворогом, виборюючи Свободу ціною власного життя. Над цією Дніпровою кручею відчуваєш всіма оголеними нервами чисту і сильну енергію якогось невидимого дугового розряду, що проходить від Хреста Крутян до сусіднього Пантеону Героїв України, які полягли в боях, захищаючи рідну Землю. У цьому Пантеоні Національної Слави, який давно вже не потребує формального узаконення, бо це місце Народної пам’яті і шани, де без упину випромінюється світло героїки, традиції, честі, відваги, нуртує вічний вогонь сили, правди й української слави, – живуть наші високі устремління, звернені до Тараса Шевченка, до його ідеалів світовідчувань, світобудови. Вони зримо й невидимо присутні в цьому священному змагу частки української молоді, що добровільно стала на шлях безкомпромісного супротиву зайді-московиту, який прийшов (зі слів ката муравйова) жорстоко стирати у порох всіх, хто визнавав себе українцем. Бо не Українська Центральна Рада, не угодовська позиція більшості українських партій, завошених соціалізмом, автономізмом, федералізмом та москвофільством, навіть не її провідники (від Грушевського до Винниченка) надихали молодь на чин, що невдовзі стане подвигом, національною легендою. Очевидно, після двохсотлітньої перерви тут заговорив змагом дух Мазепинської Полтави, заставивши гарячі серця виборювати українську волю. Адже саме такі високоетичні й патріотичні вчинки не дають вмерти народному духу, впасти в національне безпам’ятство, бо народжують символи великої любови до України й вічної ненависти до вражої сили. Тоді, 1918 року, в “Сіячі” (Черкаси) появилася стаття Д. Донцова “Мазепа і Продовження на стор. 4 МАР’ЯНА САВКА ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22). Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 10 міс. — 650 грн. Будьмо, друзі, разом!
На часі · “Ми маємо вирішити свою долю без заспокійливих поступок, бо вони нам обернуться нищенням”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ж дусі прихованого удушення України, блокування її здатності до боротьби. Звісно, демократи та дуже вузька частина республіканців у Конгресі будуть намагатися розблокування, але зробити це неймовірно важко у реаліях, якщо взагалі можливо. Тому Байден і його адміністрація й поспішали здійснити максимальне постачання Україні допомоги в усіх вимірах до 20 січня поточного року, бо чітко розуміли, що блокування новою, трампістською адміністрацією буде неминуче. Тим часом наш український інформаційно-пропагандистський простір нещодавно накрила хвиля висотою з цунамі: “радісна” звістка, що Трамп оголосив ультиматум Росії щодо припинення її війни проти України. Проте, як накрила – швидко і високо, так і відкотилась назад під натиском подальших роз’яснень трампістських посадовців-урядовців, як вони бачать ці переговори і приблизні плани щодо глибини капітуляції України. У багатьох українців розплющились від жаху очі, але це ще не все, що вони побачили. Далі буде. Не все залежить від нас, але від нас залежить: битися за своє існування чи капітулювати. Якщо не битися, то все одно потім примусять битися, але проти “растлєнной Європи” в лавах доблєстной армії носітєлєй добра і русского міра, за Родіну, за путіна. Зеленський уже не говорить про перемогу, не говорить про неї і абсолютна більшість нашого, так званого істеблішменту, вони вживають лише термін “мир”, який камуфлює поразку й капітуляцію, той “мир” – лише виміри капітуляції, її глибин, ширини і довжини. Такі ось вони — круті, обізнані та мудрі реал-політики. Але шанс завжди є у тих, хто бореться, бо іншого виходу нема: або небуття нації та держави, або перемога. Остаточне рішення цього питання можна лише відтягнути на деякий час, ми маємо вирішити свою долю без заспокійливих поступок, бо вони нам обернуться нищенням. Врешті з нами Європа, з нами пів Америки. А ще – за нас правда, за нас слава і воля святая! Борітеся – поборете, вам Бог помагає! проанонсував видання найновішої книжки Бориса Гуменюка, в якій будуть тексти “четвертої хвилі” віршів із війни. Літературознавці, критики й журналісти Павло Вольвач, Ніна Головченко, Олександр Хоменко звернули увагу на внесок письменника у сучасну мілітарну літературу, закладені в текстах національні архетипи, правдиво передані реалістичні картини кривавої війни за свободу. Також під час заходу звучали улюблені пісні Бориса Гуменюка та пісні на його вірші у виконанні композиторів і бардів Василя Живосила Лютого, лідера легендарного гурту “Рутенія” Анатолія Сухого, Віктора Нестерука, Ігоря Двигала. Модерувала вечір поетка і громадська діячка Тетяна Шептицька. Символічним і щемним фіналом ювілею Бориса Гуменюка став відеозапис виступу митця в Музеї, де він виконував найвідоміші свої твори. Із сайту Національного музею літератури України
На часі · “Ми маємо вирішити свою долю без заспокійливих поступок, бо вони нам обернуться нищенням”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Шанс у тих, хто бореться

Коли вже після перших результатів екзит-полів – наступного дня після виборів у США – стало зрозуміло, що до монопольної влади прийшов трампізм під виглядом добропорядної Республіканської партії, я прореагував вердиктом – це катастрофа. Так, цей вибір – катастрофа для США і світу, це злам правопорядку у США і світового, який, до речі, започаткував Кремль повномасштабним нападом на Україну. Катастрофа вже назрівала у світі, її сірчаний запах добре винюхали в Москві, тому першими перейшли в наступ, стали авангардом, прикладом і застрільником світового зламу, за ними радісно потяглись інші охочі зламати світовий устрій. Віктор СКОРИК, оглядач “СП” Світ демократії постав перед тотальною загрозою поширення в його тілі фашизації. Якщо когось лякає “заяложеність” означення “фашизм”, то це неважливо, важливо те, що він є і поширюється. Та й справа не в пошуках дефініцій, а в суті явища, його розумінні, щоби вчасно його діагностувати і знищити. Тоді ж я озвучив своє цілком очевидне бачення подальших подій, серед яких, зокрема, негайний руйнівний для України кастинґ українських політиків перед адміністрацією Трампа, яка прагнула б встановлення “миру через силу” у “конфлікті між Росією і Україною” за термінологією нової влади в Білому домі. Миру, в якому немає суверенної України, а є лише бажання нового уряду США якомога хитріше скинути цей “баласт” із себе, зробити тим самим презент Москві в обмін на вивищення свого балансу у грі на новий геополітичний перерозподіл світу. У цьому розподілі вся Америка, включно з сусідньою європейською Гренландією, – зона США, а все інше на їхній розсуд – Москві, Пекіну чи ще комусь. До певного часу, звісно. Я розумів, що писати про це одразу було б марною справою, поки не побачимо перших і подальших кроків і дій нових монопольних володарів у Конгресі США та Білому домі. На жаль (проте передбачувано), більшість українців сподівалась на нового “крутого” лідера, на його “батьківську” сильну руку, а ті, хто мав незначні сумніви, обходилися фразою “дочекаємось дій, а тоді будемо судити, так чи не так”. До речі, чимало людей відверто і щиро раділи (дехто й досі радіє) приходу трампістів – “Трамп прийде, порядок наведе”. Повторюю, що це не є несподіваним, бо окрім власних аналітичних спостережень, до 2014 року робились відкриті соціологічні опитування, які свідчили, що найбільш бажаними політичними фігурами для більшості українців – з величезним відривом від інших – були Путін і Лукашенко! Бо вони – “сильна рука”. Відтоді ці лідери стали аутсайдерами в українців, бо удар війною від них став болісним і витверезним фактом. Проте новий бажаний для них лідер із сильною рукою не забарився – Трамп. І прозріння від нього теж буде дуже болісним, втім, цей час вже потроху настає. Ще у нас є багато тих, хто, хоч і визнає злоякісність трампістської “пухлини”, проте сподівається, що це якимось карколомним чином прислужиться нам у боротьбі з Москвою, мовляв, тупне ногою, аби здобути славу миротворця і отримати Нобелівську премію миру, – і примусить московитів піти на певні поступки Україні. Ні, не тупне і не допоможе. Зараз трампістська адміністрація переймається лише одним – яким чином примусити Україну до “миру” на умовах капітуляції, але так її облаштувати, щоб продати цей “мир” світові і Україні як перемогу, хіба що з “незначною” гірчинкою вимушених поступок. Саме це є зараз предметом таємних переговорів – “тертя по поняттях”, які інтенсивно ведуться між Вашингтоном і Москвою. На яких визначається “незначність” поступок від України та варіанти продажу цього світові та Україні. Україна – це “п’яте колесо” у возі трампістської геополітики. Але не тільки, бо Україна ще й інструмент, на який розраховує ного музею літератури України Оксана Твердохліб, відкриваючи захід, наголосила, наскільки важливою для Музею є постать Бориса Гуменюка як митця, комбатанта, просто друга, який часто долучався до різноманітних заходів. Вона розповіла, що в колекції Музею зберігають дві картини Бориса, подаровані незадовго до виїзду на Донбас, – “Соняшники” та “Вежа Донецького аеропорту” як своєрідне втілення його знакових текстів. До присутніх із теплою промовою звернулась американська влада у відносинах “пан – слуга” з Москвою і є прив’язкою Москви до Вашингтона у взаємовідносинах з Пекіном. Москву загалом це десь влаштовує, бо дає можливість отримати як презент Україну, розширює можливості тиску на Європу і дає перспективу ссати двох корів – вашингтонську та пекінську. Влаштовує це і Вашингтон, бо не відштовхує Москву від Вашингтона імені Трампа до Пекіна, а фьорстер Трамп набуває для Москви статусу “миротворця” і старшого товариша у своїх геополітичних оборудках. Москва таким чином тисне і ослаблює Європу, що в інтересах експансіоністського облудного “ізоляціонізму” нової влади в США, яка бере курс на імперіалістичне розширення – фізичного і своїх транснаціональних корпорацій. Спочатку в США, потім в Америці – Північній і Центральній. А далі – як піде. Оголошений трампістами “ізоляціонізм” – це насправді відмова від цивілізаційних цінностей і визнання єдиними своїми мірилами і рушіями вартість, шантаж, блеф та головне – силу. Трамп, власне, дає пас, зокрема, Китаю і Росії, він планує відмовитися від захисту, підтримання і опіки Тайваню, Південної Кореї та інших – в Азії, під виглядом “миру” презентувати Україну Росії в Європі, таким чином запрошуючи їх по факту до нового перерозподілу світу. У якому кожен із цих “сильних рук” отримує свою частку світу, тим більше, що їх усіх об’єднує спільна цінність – авторитаризм, визнання світу сильних і огида до світу лібералізму та демократії. Тому як ілюстрація до сказаного – 10-відсоткове мито, яке щойно запровадив Трамп на товари з Китаю. Це один із багатьох інших фактів, які свідчать саме донька письменника Оксана, яка розповіла про Бориса Гуменюка як батька – люблячого, турботливого, доброго, що вірив у людей і наснажував цією вірою членів родини. Голова ОУН Богдан Червак зауважив, що Бориса Гуменюка, як свого часу Олега Ольжича, Олену Телігу, неможливо було переконати не піти на війну, адже письменник вважав захист держави справою честі кожного нормального українця. Богдан Червак передав донькам Бориса Гуменюка на збепро це. Ті 10% – фігове листячко, яким Трамп намагається до часу прикрити своє срамне місце – бажання влаштувати перерозподіл світу із “сильними світу сього” – авторитарними імперіями зла. Бо, по-перше, 10 відсотків мита на Китай від “грізного і рішучого” Трампа – це на додачу до 25% вже давно накладеного мита від Білого дому імені Байдена, того слабака і ліберального “розмазні” – за лексиконом трампістів і тих, кому вони любі. Ті 10% порівняно з 25% – укус комара для Китаю, і Китай цей натяк від Білого дому сприймає з розумінням. Тим більше, ці 10% мають “яскравий” вигляд на тлі накладення 25-відсотковго мита на союзницьку для США Канаду і сусідню Мексику, з якими США має договір у рамках єдиної організації торгівлі. Відповідне розуміння є і в Кремлі всіх тих награних і фальшивих погроз від Трампа, адресованих Москві. Трамп погрожує, що, коли Москва не погодиться на переговори з Україною на встановлення миру, то він я-а-ак жахне їх… – митом, податками і, можливо, санкціями, ото буде страшно й потужно (одне із слів, яке любить вживати Зеленський, який у чомусь схожий на Трампа – за поведінкою, лексикою, освіченістю і спільними “цінностями”). Відсоток товарообігу Росії із США настільки малий, у тому числі завдяки довготривалим і жорстким санкціям, накладеним на Москву Білим домом у часи “клятого” Байдена, що тариф на мито — це пшик, податки – хохма, а санкції – примара, які Трамп не випадково ставить на останнє місце. Тим часом будь-яка допомога Україні заблокована одразу з того дня, коли Трамп видерся на трон, під фальшивим приводом аудиту на 90 днів. Далі буде й буде в тому рігання почесну відзнаку – пам’ятний хрест за звільнення Київщини. Літературно-творчу частину вечора відкрив заслужений артист України, актор театру і кіно, офіцер ЗСУ Дмитро Лінартович, виконавши легендарний “Заповіт” авторства Бориса Гуменюка. Ювілейний вечір письменника згуртував величезну кількість людей: друзів, побратимів з Роти УВО і БПКР 23 батальйону, колег і простих шанувальників сміливого, потужного й промовистого слова Бориса. Учасники заходу розповідали веселі й сумні історії, пов’язані з “Кармелюком” (позивний митця в ЗСУ), згадували озвучені ним важливі ідеї, а також читали його тексти. Вірші Бориса Гуменюка прозвучали з вуст письменників Сергія Пантюка, Івана Андрусяка, заслуженого артиста України, актора театру і кіно Олександра Ігнатуші та інших. Іван Андрусяк
На часі · “Ми маємо вирішити свою долю без заспокійливих поступок, бо вони нам обернуться нищенням”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Вечір надії

30 січня в Національному музеї літератури України відзначили 60-річчя письменника-добровольця, художника, військовослужбовця ЗСУ Бориса Гуменюка. З кінця грудня 2022 року Борис Гуменюк офіційно вважається зниклим безвісти після боїв під Кліщіївкою на Донеччині. Вшановувати ювіляра без його присутності було непросто, але родина Бориса Борисовича, його друзі та учасники й глядачі заходу щиро вірять, що він скоро повернеться. Тож ювілейний вечір письменника отримав символічну назву – “Вечір надії” – як втілення щирого й палкого сподівання, що автор “Віршів з війни”, “Лук’янівки”, “Острова”, “Тієї, що прибула з неба” витримає випробування ймовірним полоном і ще скаже своє потужне слово про сьогоденний етап війни. Вчений секретар Національ-
Суспільство · “Назви наших сіл, селищ, містечок, що постали на шляху ворога, мають лунати на увесь світ”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

“Хто і як реалізує у воюючій Україні нацистську освітню доктрину?” – під таким заголовком газета “Сільські вісті” (№4, 30.01.) друкує статтю політика, народного депутата України кількох скликань Миколи Томенка. Він, зокрема, пише, що “постійні “рехформаторські” заяви і плани посадовців Міністерства освіти і науки та їхніх агентів за гранти про радикальне скорочення шкіл і університетів для українців дуже нагадують дії нацистів у часи Другої світової”. Автор означає головні ініціативи МОН, серед яких насамперед закриття у 2025–2026 роках понад 1000 українських гімназій та ліцеїв. “За фактом цифра буде набагато більшою, бо місцеве чиновництво не чекає наступного навчального року і вже закриває сільські школи. Так, керівники Тетіївської ОТГ вже закрили в себе вісім шкіл, серед яких і ті, в яких понад 50 учнів”, – зазначає пан Томенко. Військовий Святослав Дубина заявив, що чиновники давно вже мали б бути на фронті, натомість вони щороку збільшують собі зарплати і нераціонально розподіляють державні кошти. Як повідомляє військовий, середня зарплата чиновників в Україні зросла до 80 тисяч гривень, а найвища – 370 тисяч. Якщо пройтися по міністерствах, розповідає він, то Мінкультури – 134 тисяч, МЗС – 125 тисяч, є навіть Держслужба з етнополітики та свободи совісті, хоча важко сказати, що у них є совість, тому що середня зарплата там – 122 тисячі, і це все при тому, що наші військові навіть бойових не отримують. “Ще одна цифра. У нас видаткова частина, касові видатки у 2024 році склали майже 4,5 трильйони. Тобто чиновники, вершки суспільства, аристократи, знать, яку катували ще під час Французької буржуазної революції і яка якимось дивним чином пробралася на Печерські пагорби, розподіляють 4,5 трильйона”, – цитує Святослава Дубину видання “Експерт”. Львівська газета “Експрес” (09.01.2025.) в статті під заголовком “Щодня втрачаємо 20 квадратних кілометрів нашої землі” розмірковує, чи зможуть ЗСУ зупинити ворожий наступ і коли. Видання нагадує, що Україна втратила за минулий рік близько 3600 квадратних кілометрів території на всіх напрямках, а в листопаді темпи просування росіян досягли піку: 610 кілометрів квадратних на місяць і 20,3 – на добу. Між тим, на думку офіцера ЗСУ Владислава Селезньова, наступальний потенціал противника поступово вихолощується. “Звісно, не такими темпами, як би ми хотіли”, – зауважує військовий. За минулий рік померло майже втричі більше українців, ніж народилося, – повідомляє видання ONE.ua з посиланням на Міністерство юстиції України. Таким чином, торік померло у 2,8 разу більше людей, ніж народилося. Причому навіть порівняно з неблагополучним попереднім, 2023-м, роком, 2024-й виявився ще гіршим. Так, показник народжуваності у 2024 році знизився порівняно з 2023 на 5,8%. Тоді, у 2023, в Україні народилось 187,3 тис. дітей. Торік лідером за кількістю новонароджених малюків цілком прогнозовано виявився Київ. Там народилось 19,7 тис. немовлят. Друге місце із 15,6 тис. новонароджених посіла Львівщина. На третій позиції опинилась Дніпропетровщина. Там народилось 14 тис. малюків. До п’ятірки лідерів з народжуваності також увійшли Одещина (12,5 тис.) та Київська область (10,2 тис.). У Литві вийшла друком збірка віршів Максима Кривцова “Вірші з бійниці” литовською мовою. Це видання присвячене українському поету та добровольцю, який загинув на фронті, борючись проти російської агресії. Як зазначає видання “Букви”, вірші Кривцова, перекладені литовською мовою, відзначаються глибиною емоцій та філософських роздумів. Особливу увагу привертає вірш “Фіалка”, який виявився пророчим для самого автора. У цьому творі Кривцов передбачив свою смерть, використовуючи образ квітки, що виростає із землі, де загинув воїн. За участю міського голови Харкова Ігоря Терехова в місті відкрили пам’ятник відомому українському художнику польського походження Генріху Семирадському. Пресслужба міської ради цитує пана Терехова: “Ми відкриваємо пам’ятники, закладаємо нові сквери, парки, встановлюємо пам’ятні дошки, щоб увічнити видатних людей та події, які відіграли значну роль у становленні нашого міста. І навіть зараз, під час війни, завдяки харківським митцям проводяться виставки, різні мистецькі події. Це свідчить про силу духу нашого народу та незламність Харкова”. Видання “Патріот Донбасу” також нагадує, що Семирадський працював у жанрі академічного мистецтва. Народився в Україні, З пошти “СП” Ми мовчали, коли шахраї і покидьки нашою владою ставали. Ми і далі мовчали, коли країну і нас лиходії серед білого дня обкрадали. Ми так само мовчали, коли нашу свободу на майданах безжально вбивали. І тепер мовчимо, коли владне зажерливе чмо грає цинічно життями мільйонів. У безкарності і беззаконні вже без різниці – мовчиш чи кричиш, коли під прицілом ворожим стоїш, приречений до неминучої страти. То, може, вже годі нам далі мовчати? Бо так і промовчимо власне життя – без докору совісті і каяття… І безлюдна епоха від жаху в віках оніміє. Володимир СТЕЦЮК Воїн “Байден” отримує нагороду а освіту здобував у Харківському університеті, де закінчив фізико-математичний факультет. Його роботи можна побачити не тільки в Україні, а й у Польщі та інших країнах Європи. Під заголовком “Байдена” з Тернопільщини нагородили відзнакою “За врятоване життя” видання “Галас” розповідає, що старший солдат Валерій Приступа зі складу 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша за проявлену особисту мужність і героїзм, стійкість та рішучість, виявлену під час виконання військового та службового обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя, нагороджений нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ “За врятоване життя”. Про це повідомили у групі комунікацій Тернопільського ОТЦК та СП. Воїн із позивним “Байден” – водій високого рівня, доставляє на позиції та евакуйовує особовий склад із позицій, а також озброєння і боєприпаси у будь-яких умовах передової лінії фронту. Завдяки його майстерності та мужності, переконані в підрозділі, часто під ворожим обстрілом, забезпечується ротація особового складу на позиціях, а також зберігається життя та здоров’я бійців. В Україні найбільшу пенсію, якщо не враховувати довічного грошового утримання суддів, призначили екснардепу-“регіоналу” Сергію Ківалову. Щомісяця він отримує 245990 грн. При цьому ще кілька років тому він отримував досить велику за українськими мірками пенсію в 14 тисяч грн. Про це пише видання OBOZ.UA, яке розібралося, що та хто допоміг екснардепу збільшити щомісячні виплати у 17 разів! Це довідка з приватного університету, який він очолює, та рішення судді з Одеси. За даними Пенсійного фонду, в Україні більш ніж половина пенсіонерів отримують пенсії до 5 тисяч гривень, а кожен четвертий – до 3 тисяч. Розмір середньої пенсії станом на 1 січня становить 5789 грн.
Суспільство · “Назви наших сіл, селищ, містечок, що постали на шляху ворога, мають лунати на увесь світ”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Заміна “копійки” на “шаг”

Експертна комісія Українського інституту національної пам’яті (УІНП) дійшла висновку, що ініціатива Нацбанку щодо зміни назви розмінної монети з “копійка” на “шаг” заслуговує на підтримку. Про це повідомляє інформагентство “Інтерфакс-Україна” з посиланням на висновок комісії. “Історично “шаг” був назвою розмінної монети, що перебувала в обігу в Україні в XVII–XVIII ст. Вона неодноразово згадується не лише в писемних джерелах, а й у художній літературі та фольклорі. Назва “шаг” характерна винят- Генерал-лейтенант Буданов і Митрополит Епіфаній Видання OBOZ.UA також повідомляє, що найбагатшим пенсіонером країни (якщо також враховувати довічну грошову виплату судді) є суддя Конституційного Суду України у відставці Наталя Шаптала. Щомісячно вона отримує від ПФУ 390184 грн. Редакція “СП” дізналася з відкритих джерел, що уродженка Донецька після закінчення Алтайського державного університету певний час працювала в Донецьку, а з приходом до влади Януковича в 2010 році перебралася в Київ і отримала посаду судді Конституційного Суду України, де й пропрацювала до 2019 року. Пішов з життя народний артист України, засновник ансамблю танцю “Ятрань” Анатолій Кривожиха. Його серце зупинилося 29 січня на 100-му році життя. Співчуваємо рідним спочилого і шанувальникам. Днями в селі Немішаєві на Київщині відбулася презентація фільму Валентини Захаренко “Немішаєве: між Бучею і Бородянкою”. Прем’єра зібрала повний зал. Своїми враженнями про фільм поділилася відома українська письменниця Ірен Роздобудько на сторінці у Фейсбуці: “Валентина Захаренко – уродженка цього села; тут народилась, вчилась, ростила дітей, мала свій бізнес, і не є професійним режисером чи сценаристом (хоча після перегляду її фільму це вже не є очевидним), але взявши камеру, вона зняла дуже важливе кіно. Саме про спротив Немішаєвської громади, про дуже красивих і сильних людей, котрі об’єднались в перші ж дні вторгнення і власними вчинками підтвердили той фейсбучний “флешмоб”: “Україна чинитиме спротив!”. Сьогодні ми були на прем’єрі фільму “Немішаєве: між Бучею і Бородянкою”. Якщо коротко: це 60 хвилин емоцій, важливої інформації про спротив мешканців селища, та багато неймовірно красивих облич і на екрані, і в залі, заповненому вщерть, це свідчення тих, хто першими зустріли ворога на його шляху до Києва, до киян… Такі фільми важливі. Назви наших сіл, селищ, містечок, що постали на шляху ворога, мають лунати на увесь світ. Добре, коли є люди, що фільмують такі свідчення. Низький їм уклін за таке сподвижництво! Радію ще й тому, що… як людина прискіплива щодо кіно, дійсно побачила кіно! Структура, “віддзеркалки”, емоційні відкати, монтаж тощо. Валю, Ви і Ваша команда величезні молодчини! А ваші односельці – щасливі люди, адже мають такого літописця”. Предстоятель Православної Церкви України Блаженнійший Митрополит Епіфаній 31 січня зустрівся у своїй резиденції з начальником Головного управління розвідки Міністерства оборони України генерал-лейтенантом Кирилом Будановим. Сторони обговорили боротьбу нашого народу проти російських загарбників, душпастирську опіку воїнами-захисниками Батьківщини, суспільно-політичну ситуацію та інші питання, які становили предмет спільного зацікавлення. Також генерал Буданов передав митрополиту Епіфанію ікону “Свята Трійця” XIX століття. Як зазначають у пресслужбі ГУР, тривалий час реліквія вважалась втраченою. Написана у стилі класицизму “Свята Трійця”, найімовірніше, була виготовлена в ікономалярні Києво-Печерської Лаври. Укрдержархів презентував унікальний документ Національного архівного фонду – автограф вірша Тараса Шевченка “Думка” (“Нащо мені чорні брови…”), написаний у 1838 році, з ним можна ознайомитися в електронній версії, повідомила пресслужба Міністерства юстиції. “Оригінал твору зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України (Фонд 506, оп. 1, спр. 1). Ознайомитися з електронною версією можна за посиланням в мережі”, – йдеться в повідомленні Мінюсту у телеграм. Підготував Ігор ЗОЦ Фото з відкритих джерел банку України щодо внесення змін до законодавства стосовно зміни назви розмінної монети “копійка” на історично обґрунтовану “шаг” заслуговує на підтримку та сприятиме відродженню національних традицій у номінації грошей, подоланню негативної колоніальної спадщини”, – йдеться у висновках. Нагадаємо, у вересні 2024 р. НБУ ініціював зміну назви розмінної монети з “копійок” на “шаги”. Однак, як пише “Інтерфакс- Україна”, опитування, проведене Rakuten Viber, свідчить, що більше половини (57%) опитаних українців вважають зайвою заміну назви “копійка” на “шаг”. ково для території сучасної України, але жодним чином не пов’язана з Московським царством і Російською імперією”, – йдеться у висновку. Зазначається, що ще в 1991 році була ідея відродити “шаг” як розмінну монету. Розроблялись ескізи розмінних монет 1, 5, 10 і 25 шагів, проведено експериментальне карбування монет. Однак через більшість серед народних депутатів “осіб із радянським світоглядом” затвердили для розмінної монети назву “копійка”. “З огляду на викладені міркування, ініціатива Національного
Суспільство · “Україна жиє, Україна встає До останнього смертного бою”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Уклін Героям Крут», с. 1

Уклін Героям Крут

Закінчення. Початок на стор. 1 мазепинство”, в якій він, аналізуючи такі явища і людей, стверджував, що вони належать до тих, “що кинули в політичний світ ідею, невмирущу й вічну, що потрясала самими підставами світового порядку, збуджуючи подив і захоплення в одних, пароксизм люти в других”. До таких належали Іван Мазепа, Герої Крут, які боролися за Україну з такою вірою й відвагою, щоби ця висока ідея ніколи не вмирала. Оця непізнана чуттєвість верховинного духу свободи, зроджена нашою історією і зрощена волелюбством українського народу в образі її кращих достойників, і є тією святою причинністю всеперемагаючого торжества героїки крутян. Очевидно, цієї натхненної сили не можна було набратися у Драгоманова, Костомарова чи Винниченка, а лише в Шевченка. Бо якщо неупереджено робити зріз подій тодішнього часу (1917 – початку 1918-го), вникнути в сутність декларацій, універсалів, проголошених лозунгів і діянь (або бездіяльності) чолових “центрально-радівських” людей, то прояснюється істинність боїв під Крутами, які Євген Маланюк назвав “Народинами нового українця”. Це була, насправді, одна з найбільш значущих подій для майбутнього поступу Нації. Тут чувся могутній дзвін Шевченкового слова і духу, нуртувала сила ненависти до “нового Переяслава”, лунав закликом – не бути синами “отєчєства чужого”, карбувався дороговказ волелюбності – “кайдани порвіте!” Шевченко, випереджаючи на століття всіх, заговорив з народом мовою свободи, як Воїн, як нескорений Бунтар проти обмосковлення українського буття. Його світобачення ніколи не могло бути суголосним із тими майбутніми очільниками, які запопадливо протягували в Універсалах гидливу тезу, що “Україна стає Українською Народньою Республікою… не відділяючися від росії й зберігаючи єдність її”. Показово, що “росія” згадується (ІІІ Універсал) в цьому контенті “єдності” аж 13 разів! Але чого дивуватися, адже і в грудні, коли ленінська москва вже оголосила війну Україні, в Центральній Раді майже не було “самостійників”, зате абсолютне перенасичення чужинцями (передусім москвинами), котрі колонізували українців і завжди підтримували в будь-якому форматі московську владу. Такі не могли прищепити собі “Шевченкову музу” історичної правди про москаля. Бо напередодні (2 січня 1918 року) Винниченко, не піклуючись про спротив та зміцнення української військової потуги, від імені Генерального Секретаріату підписує допомогу московщині харчами, цинічно нагадуючи: “правительство знає, що великоруські робітники і селяни не вороги, а брати, що не великоруський нарід пішов війною…”. І то не поодинокий випадок зрадливості чи колабораціонізму нашого проводу. До спокою і необхідності піддержувати контакт з Врємєнним Правітєльством закликали вони і на Першому Військовому З’їзді, що мав сформувати платформу з’яви “військової сили, яка має служити вигнанню кацапів з України”. А самостійницька, мілітарно зорієнтована позиція М. Міхновського не відігравала, на жаль, там впливової ролі. Адже відрядивши в петербург свою делегацію (10 чол.), Центральна Рада воліла лише вижебрувати в москалів визнання своєї автономії та “українізації” окремих військових частин, здійснюючи щодо них надзвичайно згубну політику “нейтральності”. Тому не тільки московщина, москвофільство, але й новітня “драгоманівщина” та “костомарівщина” затьмарювали українську перспективу визволення. Виховані на їх ідеалах винниченки разом з усіма лизогубами зрадницьки і безупину співали для свого народу осанну “вірую москвину”, “лєнінській свободі”, коли той вже ґвалтував Україну. Вони забули не тільки про Шевченка, ай Пилипа Орлика та його вислів: “ Україна повинна бути звільнена від усякого панування чужинців”, зате любили “драго-костомарівщину”, однак не терпіли “самостійництва” й мілітарних устремлінь Міхновського й Болбочана. Частково в цьому знаходимо відповідь чому Герої Крутів постали майже одинокі (без армії!), як “триста спартанців”, ціною власного життя закривши муравйовим шлях на Київ. Відновлена Незалежність відродила святу правду про героїчний чин Героїв, затертий, витолочений у свій час московитами. Адже більшовицький міністр освіти затонський розпорядився на руйнацію пам’ятних місць, присвячених Героям Крут, а вже “незалежницький” міністр табачник витолочував українськість, нав’язуючи українській молоді злоядучу московщину та столипінщину, намагаючись знищити те, що животворить Націю і Державу. Так сталося, такою є доля, що саме в цей День пам’яті Героїв відійшов два роки тому в засвіти Поет Дмитро Павличко, який з особливою увагою і пошануванням ставився до Лицарів Крут, Трубіжа, Баришівки, закликаючи своїм огненним Словом берегти й любити Україну, бо Україна жиє, Україна встає До останнього смертного бою. Георгій ФІЛІПЧУК хи менше) в інфопросторі такого не відбувалося. У миколаївській Росії українська література почувалася значно краще, аніж у путінській. (Хтозна, чи вона взагалі нині там є – у Петербурзі й деінде). Отак виходить, друзі. Покоління українських митців, умовно кажучи, після Котляревського, щиро любило Україну, намагалося зберегти її принаймні у фольклорно-етнографічних матеріалах, що тоді активно збиралися й публікувалися. Але у відродження держави ці люди вже не вірили. Тому царська влада й не забороняла таку діяльність. Була певність: ще максимум кілька десятиліть – і ці останні “плачі Єремії” затихнуть. Бо останні з козацьких нащадків, що дивилися, “як вовки в ліс”, просто вимруть. Отаке остаточне вирішення українського питання. Але ж хіба через цих кілька десятиліть не було таких ліберальних поміркованих українофілів, які обурювалися, що через таких-сяких радикалів царська влада не лише чинить їхні арешти й заслання, а й видає валуєвські циркуляри й емські акти? То хоча б щось було, а тепер нічого нема. …Та повернімось у нашу реальність і вже з позиції сьогодення погляньмо в позаминуле століття. Якби не було радикалів, то все б і закінчилось тоді на фольклористиці та творчості літераторів, що писали малоросійським наріччям російської мови. Але такі голоси, сповнені праведного гніву, лунали й після 2014 року чи подекуди чуються й досі, але не так публічно? Якби не було проклятих радикалів-бандерівців, то й Путін не напав би. І якась Україна була б. Так, “якась”. А через одне покоління не стало б ніякої. А війна сталася не через радикалів, а тому, що їх було недостатньо і до них не дуже дослухалися, вважаючи маргіналами. З історії нікого не викидаємо. Залишаємо там усіх, хто бодай якось доклав зусиль до творення Українського Всесвіту. Але історію й дійсність творять не ті, кому все “не на часі”, а якраз ті, кому все на часі. Радикали і фанати.
Суспільство · “Україна жиє, Україна встає До останнього смертного бою”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Чому ця книга потрібна Україні саме тепер?

Павло МОВЧАН, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, лавреат Шевченківської премії Книга Валерія Бітаєва, Владислава Корнієнка та Юрія Мосенкіса “Багатовікова літературно-мистецька зброя української перемоги” визначна не тільки своїм обсягом (438 сторінок – понад 35 друкованих аркушів), а й насамперед масштабністю проблематики та різноманітністю висвітлених векторів, найважливіших для сучасного українського культурного простору. Це значний внесок до сучасного українського літературознавства, репрезентований у популярній формі для широкого патріотичного читача. “Сучасні московські варвари бояться української мовно-історичної та літературно-мистецької спадщини, оскільки вона завжди виступала, нині виступає й повсякчас виступатиме в духовній обороні величної Української Цивілізації”, – слушно зазначено у вступі. Детальна структура книги містить, окрім вступу (“Література і мистецтво в боротьбі за українськість”) та висновків (“Літературно-мистецькі виміри української перемоги”), 23 розділи. Серед них принциповими для оборони ментально-інформаційної безпеки українства є, зокрема, перші чотири розділи (“Багатовікова війна за Україну у слові та мистецтві”, “Українська ідентичність: давні літературні свідоцтва”, “Мовно-літературний вектор генези українства” та “Державницьке мистецтво в інформаційному спротиві”). У зазначених розділах простою мовою, доступним для широкого сприйняття стилем показано, що Русь – це Україна, Київська Русь – це давньоукраїнська держава, що засвідчують і мова, і література, і мистецтво, і історія. Натомість москва від самого часу її виникнення у ХІІ ст. – спершу руками Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського – безславно й безрезультатно намагалася приборкати волелюбний Київ, славну Русь-Україну. Правдива концепція генези та розвитку української літератури та мистецтва, так само як мови й історії, є потужною зброєю в непримиренній інформаційно-ідеологічній війні проти загарбників-московитів, які намагаються брутально присвоїти українське минуле, сучасне та майбутнє, одурити весь світ несусвітньою брехнею “рускава міра” – а насправді московського, що не має жодного стосунку до справжньої української Русі. Книга містить низку важливих для українського літературно-мистецького простору та його світової презентації відкриттів – зокрема, реконструкції елементів праслов’янського сакрального епосу, давньоукраїнських язичницьких обрядових пісень, оригіналів старокиївських билин давньоукраїнською мовою, літописних фіксацій українського героїко-поетичного епосу, первісної форми “Слова про Ігорів похід”. Слід наголосити на тому, що рецензований літературно-мистецький твір не науковий, а нарисово-есеїстичний – на відміну від книги Ігоря Набитовича “Сага мистецької родини”, присвяченої хай і важливій історично та духовно, але все-таки одній родині, а не генезі та долі всієї української літературно-мистецької традиції та, зрештою, ідентичності України як такої. За збереження цієї ідентичності й іде сучасна війна, і ця книга – справжня духовна зброя якнайближчої української Перемоги. Адже нині важлива не одна родина, якою би значною в минулому вона не була, а перемога всієї України в героїчній боротьбі за майбутнє нації. Зрештою, книга Ігоря Набитовича – дослідницька монографія з науковим апаратом, що суперечить положенню про Шевченківську премію, тоді як “Багатовікова літературно-мистецька зброя української перемоги” – текст саме того жанру, який відповідає вимогам часу до творів у номінації “Літературознавство і мистецтвознавство”. Таким чином, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка переконане, що книжка “Багатовікова літературно-мистецька зброя української перемоги” цілковито заслуговує Національної премії України імені Тараса Шевченка цього року.
Суспільство · “Україна жиє, Україна встає До останнього смертного бою”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Історію та дійсність творять радикали

Володимир ВАКУЛЕНКО, член НСПУ, Харківська обл. Переглядав нещодавно дещо з гумористичних творів Квітки-Основ’яненка, зокрема, “Салдацький патрет”. Час від часу необхідно повертатися до наших витоків, поновлювати в пам’яті напівзабуте (безпідставно). І одразу ж звернув увагу на те, як автор відверто висміював москалів, що жили в той час у Харкові й поблизу, в довколишніх селах і містечках. Показував як типові риси їхню злодійкуватість, жадібність і нехлюйство. Але ж такі твори писалися й виходили в світ не в часи української незалежної держави – козацької чи новітньої. Майже весь творчий період життя цього письменника припав на роки правління імператора Миколи І. І миколаївська цензура не дуже зважала на такі моменти. Міркували, ймовірно, так: смієтеся? Ну й смійтеся. Аби не пробували вести антидержавну пропаганду. Плачете іноді за своїм минулим? Ну й плачте. Але не намагайтеся його відновити у формі навіть автономної державності. Через 100 і більше років радянська цензура теж не звертала уваги на такі сатиричні мотиви. А сучасники Квітки-Основ’яненка, навіть такі недоброзичливі до української культури, як Каразін, – знали, що це типовий ліберал, лояльний до влади, до боротьби за волю України він не закликатиме і таємних товариств не організовуватиме. Але загляньмо в паралельну реальність. Відкриймо сторінку “Григорій Квітка” чи ще один обліковий запис “Грицько Основ’яненко” в тій чи іншій соцмережі. І побачимо, що деякі користувачі намагаються блокувати сторінку Григорія Федоровича. За розпалювання національної ворожнечі, за образу честі й гідності іншого (братнього чи недобратнього) народу. Або це робить адміністрація мережі. А перед тим користувачі пишуть гнівні обурені коментарі. Однак 200 років тому (чи хай тро-
Національна еліта · “З бажанням бачити Україну вільною і щасливою вона трудилася до останку”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Софія Русова: “Я вірю, що засміється наш сивий Дніпро”

Галина ДАЦЮК, журналістка Біля Лисенкового огнища Вони зустрілися в Києві 1871 року. Музикант Микола Лисенко нещодавно повернувся з Липська, де блискуче закінчив Лейпцизьку консерваторію і “поставив собі за мету служити українській музиці”. Шістнадцятирічна Софія Ліндфорс щойно закінчила із золотою медаллю Фундуклеївську гімназію. Чудова піаністка, вона зречеться музичного майбутнього, бо вважатиме, що не має права “так егоїстично будувати своє життя”. Софія вирішує присвятити себе освіті українських дітей. Разом із сестрою Марією вони відкриють перший в Україні дитячий садок, куди стануть ходити діти Лисенків, Старицьких. Самопосвята українській культурі і просвіті об’єднає невеликий київський гурт довкола постаті Лисенка. До його оселі завітає юна Софійка Ліндфорс, зустріне там своє кохання, яке поза Софія Русова, 18.02.1856 – 5.02.1940 очі за божественний голос називатимуть Сашко-Ангел. Насправді – Олександр Русов. Вона пригадає, що він заговорив до неї українською мовою, відкрив красу народної поезії і пісні і без довгих промов “збудив ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця”. Все життя Софія Русова з пошаною говоритиме про дім Миколи Лисенка, де вона, шведко-француженка, відчула своє українство за духом. “Помешкання його завжди було тим огнищем, де в найлютіші часи переслідувань українці знаходили привіт, пораду, підбадьорення, де вони коло фортеп’яну артиста спочивали душею і набирали нової сили і віри в майбутнє України. Це був вік романтизму, коли пісня, літературний твір ішли просто до серця, розбуджували свідомість”, – так засвідчила вплив Миколи Лисенка на українську культуру Софія Русова у своїх “Споминах…”. Я прочитала “Мої спомини” у 1991 році, коли ми готувались відзначити 135-річчя Софії Русової. У вигляді ксерокопій їх передала мені з Філадельфії онука Русової Ніна Михалевич. Напівлегально я скопіювала їх на комбінаті преси “Радянська Україна”. 26 вересня 1991 р. у Меморіальному музеї М. В. Лисенка вперше за незалежної України був проведений пошанувальний вечір просвітянки, культурної діячки, державниці Софії Русової. Цей вечір зібрав свідому київську громаду і нащадків Русової, що приїхали з Чехії, Філадельфії, Канади, росії. Вечір ми вели вдвох із пані Роксаною Скорульською, тоді – директоркою Меморіального музею Миколи Лисенка. І скільки не приходжу відтоді до Музею, пригадую непроминальне дійство, яке відбулося через місяць після відновлення Незалежності України, у вересні 1991-го. Через Софіїні роздуми сприймаю постать Миколи Віталійовича, відкриваю нові деталі його подвижництва: “Він любив музику, любив Україну, і це останнє почуття переважало перше”, – напише Русова. Переважило це почуття і в Софії Русової, коли вона зріклася улюбленої музики заради просвітництва свого народу. Така пасіонарність єднала в оселі Лисенка людей, що згуртувались згодом у Київську Громаду і стали Батьками нації. У 1874 році Софія Ліндфорс і Олександр Русов обвінчаються, і Микола Віталійович – посадний батько на весіллі – заграє та подарує молодятам рапсодію “Золоті ключі”. “Це був єдиний весільний подарунок, але який!” – згадуватиме Софія. 1875 року “Стара Київська Громада” благословить молоде подружжя Русових у їхню весільну подорож до Праги. Саме в цьому чеському місті вирішено було видрукувати перший позацензурний “Кобзар” Тараса Шевченка. Не друковані досі твори були викуплені у Шевченкових братів – Осипа і Микити. У них було придбане і право на видання поезій – цих та інших, не друкованих раніше, що “лежали на схованці у вірних людей”. Русови прийняли конспіративне рішення друкувати Шевченка у двох томах – один для цензури, інший позацензурний, тобто слово в слово, як писав поет. Видати “Кобзар” подружжя запропонувало найкращому і найнадійнішому видавцю Едварду Грегру, який мав до того ж найбільшу типографію і словолитню при ній. Коли перший – “цензурний” – том накладом 5 тисяч примірників був готовий, Грегр взяв відповідний дозвіл продавати “Кобзар” у Росії і “одвоював пропуск І тому через границю”. Весь наклад ІІ тому – позацензурного “Кобзаря” – був залишений для продажу в Чехії. До весни 1876 р. Русови повністю закінчили друк “Кобзаря”. Але тут родину спіткало велике горе: померла щойно народжена донечка Людмила. У журбі за дитям подружжя перечитувало видруковані Шевченкові твори і знаходило коректорські недогляди, наприклад, “розувати”, замість “розкувати”. Русов і журився, і заспокоював себе: “Тепер вже не пропадуть ті перли слова українського, які понад Уралом, і понад Аралом, і на Вкраїні, і в Петербурзі, і по других містах виливав поет… Тепер вже, чи так чи сяк, ці слова підуть поміж люди; і цього вже досить, а правопис – діло другорядне”. І правда. Тут діяло небесне сприяння. Забарись Русови з виданням “Кобзаря” ще трохи, і в Україну не потрапив би жоден примірник. Бо щойно подружжя повернулося з Праги до Києва, як почав діяти лютий Емський указ від 18 травня 1876 р. Але 5 тисяч примірників Шевченкового Слова вже пішли між люди. Про Миколу Лисенка і Софію Русову ми говорили нещодавно в Лисенковому Домі, біля уявного огнища, де українці завше “знаходили привіт, пораду, спочивали душею і набирали нової сили і віри”. Ми – це авторка публікації, письменник і мандрівник Олександр Балабко та поетеса, перекладачка, художниця Валентина Давиденко. З Хорватії в Україну приїхали наші чудові друзі – Ольга Камінська, народна артистка України, Примадонна Рієкської опери, очільниця Українського культурно-просвітнього товариства “Дніпро- Рієка” та музикант Віктор Камінський. Минулого літа в Хорватії відбувся Фестиваль української культури під очільництвом УКПТ, тому найперше згадали його фантастичні миттєвості. І, звісно, запланували заходи другого поетично-прозового фестивалю “Франкові Зорі”, що відбудеться в червні в рамках Фестивалю культури. Ще одну подію відзначатиме УКПТ “Дніпро-Рієка” – 15-річчя заснування. Словом, дві години піднесеного і романтичного спілкування за чашкою трав’яного чаю і солодкого макового тістечка додали енергії та впевненості, що все у нас вийде якнайкраще. І навіть музейні експонати, що обступали зусібіч, підбадьорливо підсвічували наші задуми, мовляв, пам’ятайте, які великі люди творили тут українську культуру 150 років тому. Хіба їм було легко? Тож чоло догори! Софіїні адреси у Празі Побувати у Празі, де майже 18 років жила, працювала і закінчила свій земний шлях Софія Русова, було моєю великою мрією. І влітку минулого року випала така щаслива нагода. Через Прагу наша творча група з Києва добиралася в Хорватію на Фестиваль музики, пісні, танцю і художнього мистецтва, організований УКРТ “Дніпро-Рієка” на чолі з Ольгою Камінською. Ми були запрошені на літературний фестиваль “Франкові Зорі”, що вперше відбувався в рамках Фестивалю культури. На півтора дні зупинилися в чеській столиці. Культурну дегустацію Праги супроводжували пахощі липи – їх тут декілька різновидів. Вони жовтими хмаринками клубочилися на гілках – і здавалося, що місто підняло над вулицями пахучі парасольки. Послухали концерт хору Вашингтонського університету – багатоголосся світу у бездоганному звучанні. Побачили резиденцію президента і парк довкола, підстрижений, як у барбершопі. Зворушила зелена оаза побіля сенату Чехії з озером, золотими карасями і білими павичами довкола. На дерев’яних зручних лавках перед східцями “зависли” на кілька годин і спілкувалися під високим празьким небом. Вразили меса і орган у древньому костелі перед Карловим мостом. І сам Карлів міст, де задумали, крім багатьох особистих, найголовніше бажання – вільної і щасливої України. З цим бажанням ми живемо тепер щодня. З ним жила Софія Русова, коли видавала з чоловіком “Кобзар” Шевченка. І коли писала відозви до світу, благаючи допомогти Україні, що вмирала від штучного Голодомору у 1932 р. З бажанням бачити Україну вільною і щасливою вона трудилася до останку. І скільки я мандрувала Прагою, стільки відчувала незримі привіти з минулого, що пахли медоносами… День закінчився творчою зустріччю в Українському інституті, створеному на початку минулого року і очолюваному громадським діячем Ростиславом Прокоп’юком. Рада була подарувати одну з перших книг для майбутньої бібліотеки Інституту “На хресній дорозі. Історія родини Ліндфорсів-Русових у листуванні” (Дацюк Г., Рудакевич О., ВД “Букрек”, Ольшанський цвинтар у Празі 2013). Розповіла про знакові празькі історії Олександра і Софії Русових. Оскільки про це не раз писав наш тижневик “Слово Просвіти”, то кілька його примірників теж подарувала бібліотеці. Символічно. Бо все життя Русови збирали бібліотеки і віддавали книжки людям. І Чернігівська бібліотека, що носить сьогодні ім’я Софії та Олександра Русових, народжувалась з перших книжок, які вони подарували громаді. Щаслива, що поруч були мої друзі, які теж обдарували своїми книжками новостворений Український інститут: поетеса Валентина Давиденко, письменник Олександр Балабко, поетка Вікторія Шевель. А вранці ми з Олександром Балабком поїхали на Ольшанський цвинтар. Освячений 26 січня 1680 року, найбільший у Празі, серед двох мільйонів поховань він прихистив на вічний спочинок Софію Русову. Ранок виспівував птаством над затишною частинкою цвинтаря – українською за іменами і долями. Тут знайшли спокій вигнанці більшовицьких переслідувань члени Директорії УНР, уряду Скоропадського, воїни УГА та армії УНР, митці, науковці, професура. Тут пантеон нашого лицарства. І серед них багато друзів Софії Русової. Августин Волошин, Спиридон Черкасенко, Євген Чикаленко. Недалечко від вхідної брами і храму відшукали місце з пам’ятником, зазначене у документах під номером 363 на 18 ділянці. “Проф. Софія Русова, громадський діяч. 18.2.1856 – 5.2.1940; Роман Русов 1920 – 20.1.1949; Олександр Ліндфорс 18.8.1918 – 28.7.1994. Вічна їм пам’ять”. Роман і Олександр – онуки Софії. Роман – син Юрія, юнаком прийде з похідними групами ОУН в окупований Київ восени 1941. Віритиме, що настав слушний час будувати Україну. Проте помилиться… Олександр – син доньки Люби, народиться у страшному 1917-му (напис 1918 — помилка. — Г. Д.). Люба залишить його, піврічного, разом із двома старшими дітьми на Софію і поїде в Баку, де помирав її зовсім молодий чоловік Олександр Ліндфорс. Чоловіка не врятує. Сина назве на честь батька Олександром. Він стане журналістом, житиме у Празі і приїде в Україну у 1991 році на 135-річчя своєї бабусі Софії Русової. І ми зустрінемося, познайомимося. Коли Олександр від’їжджатиме у Прагу, я подарую йому букетик волошок. Він привезе їх додому, сфотографує і надішле світлину. Листуватимемося. На жаль, через три роки його не стане. Родина Олександра Ліндфорса доглядає спільне поховання. Подякувала Софії Федорівні за науку жити для України. Погладила яскраві квіточки з сизими листочками, що нагадали мені луки з дитинства. Донедавна недалечко був похований Олександр Олесь. Але оскільки могилу не доглядали, і поховання було під загрозою знищення, Олеся перепоховали в Україні, на Лук’янівському кладовищі. Тепер тут залишилося місце, плита з написами і хрест. Раптом знову побачила яскраві малинові квіточки, схожі на медунку. І як же зраділа, коли прочитала ім’я на пам’ятнику – Зінаїда Мірна. Саме Зінаїда була найближчою подругою Софії і доглядала її до останку. Саме їй заповідала Софія: “А ви працюйте і не сваріться”. І казала: “Я вірю, що засміється наш Дніпро…”. А коли Мірна приносила їй в лікарню на підпис документи Міжнародної жіночої Ради, Софія казала: “Це вже останній…”. І за мить, сміючись, додавала: “На сьогодні!”. Микита Шаповал вважав, що Русова “виводила народ з культурного дитинства”. Син Юрій повторював, що мама “незламно несла тягар боротьби світлої України з темними силами царської і червоної росії”. Виводити народ із культурного дитинства нам доводиться в умовах Великої війни. Бо і через століття боротьба світлої України з темними силами триває. 5 лютого виповнюється 85 років пам’яті Софії Русової. Наш тижневик присвятив видатній державній і громадській діячці, просвітительці, педагогу чимало публікацій. Сьогодні подаємо кілька історій, пов’язаних з унікальним життям Софії Русової і моїми дослідженнями її спадщини.
Нашого цвіту... · “Було дуже важко. Тож тим, хто їде в чужу країну, не треба розраховувати на легку копійку”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Тепер я розумію, чому ви так боретесь за свободу”

Андрій БОНДАРЧУК З Юлією Євтушик ми з одного волинського села. Хатина моєї покійної сестри-трудівниці Марини неподалік, лише з іншого боку вулиці, навпроти чудового озера. При розповіді про Юлію Іванівну неможливо обійтись без важливих дотичних обставин, подій, її батьків. З її батьком я був знайомий ще в далекому 1952 році, коли закінчував останній навчальний ріку школі. Тоді уроки фізкультури став проводити молодий вчитель, ще у військовій формі, але без погон. Рухливий, терпеливий, але вимогливий. Його нововведення “комплексне на шістнадцять вправ” років двадцять тому ранками й сам повторював. Родом був з іншого села нашого району, але в Сереховичах знайшов свою долю. У 1944 році, коли війна вже перемістилася за межі України, проти “визволителів” ще вела активні дії УПА. Аби перекрити їй кисень, був оголошений останній воєнний призов. Частина новобранців потрапила на фронт, інша – на трудовий – вручну довбати мерзлу землю для газопроводу Москва – Саратов. Туди потрапив і хлопець з Черемшанки Іван Євтушик. Легко вдягнутих, взутих у домашнє, навіть босих, поселили в полі, у дощатих бараках, землянках. Годували, мов військовополонених. Непосильна праця, безжальна муштра, самодурство командирів, холод, голод, хвороби косили наших хлопців не гірше, аніж німецькі кулемети. На саратовському кладовищі виросли тисячі могил. Прізвища захоронених самі говорили, звідки ті, хто нині спочиває у чужій землі. Уцілілих, серед яких був і Євтушик, переводили після 9 травня в регулярні частини. Старшина, який приймав поповнення, в лазні запитав усерйоз: “З якого концтабору вас звільнили?” Коли з трибуни Верховної Ради я вперше оприлюднив про цей солдатський голодомор, у відповідь одержав масу листів. Йшлося не тільки про пережите тоді, а й про те, що померлих і тих, хто втратив здоров’я, не рахували учасниками війни, не відзначали медалями “За перемогу над Німеччиною”, ніяких пільг для них не було. До цього часу пам’ятаю щемливий лист харків’янина В. Сірешка: “Нам не звикати до обману, образ, але перед онуками соромно. Ось як поважають людей, які віддали країні кращі молоді роки. Надсилаю Вам на цей раз не заяву, не скаргу, і, навіть, не чолобитну, а сльози літньої людини, інваліда ІІ групи…” На папері було видно їх сліди. Ще двічі з трибуни я порушував це питання, організовував зустріч представників сформованої Всеукраїнської ветеранської організації “Останній воєнний призов” з Головою Верховної Ради І. С. Плющем. Однак він не прийняв нас. Але питання все-таки зрушило з місця. Солдатський голодомор був лише невеличким фрагментом з програми нищення української нації, яку продовжила комуністична імперія. Навіть у важкі роки минулої війни підло, цинічно нищились наші хлопці. Пам’ятаємо слова генерала-м’ясника жукова, коли перед взяттям Києва він висловився на нараді: “Чєм больше іх потонєт в Днєпре, тєм мєньше прідьотся потом в Сібірь вивозіть”, та його божевільний план етапувати туди населення України, яке було під окупацією. Яскравими є спогади Анатолія Дімарова, коли його ровесників-новобранців, в цивільній одежі, ненавчених, неозброєних гнали в бій. Кожному вручили по пів цеглини. Ними треба було закидати ворога, а “оружіє ви должни добить в бою”. Важко пораненого, без свідомості юнака так і доставили в госпіталь із намертво затиснутою цеглиною, бо не могли розчепити пальців. Нині масовий геноцид продовжує путінська росія. Тоді, у статусі народного депутата України, коли відвідував сестру, не забував заходити до Євтушиків. Іван Іванович, вже будучи на пенсії, жив активним життям, цікавився бурхливими подіями, що вирували у молодій державі. Після тих моїх виступів, а пленарні засідання тоді транслювались усі, щиро подякував, розповів багато подробиць про те саратовське пекло. Після нього він ще п’ять років віддав армійській службі, потім приріс у селі, завів сім’ю, закінчив педучилище. Оригінальна і дуже приємна нагорода, коли твій учитель дякує тобі. А перший раз це було на початку 1991 року. 26 грудня 1990 року, в умовах СРСР, більш як за рік до проголошення Акту Незалежності України, після багатьох зусиль Верховна Рада таки проголосувала за визнання трьох найбільших християнських свят вихідними і святковими. В основі постанови був мій проєкт, за який довелось поборотись. Тож відзначити перше, офіційно визнане свято, я приїхав з сім’єю до сестри. І ось ввечері до нас заходять авторитетні в селі люди, колядники, мої земляки – Іван Євтушик, Клим Ціщик, Самійло Жолоб, Микола Сагаль. Вони ж і найкращі співуни сільського хору, який тоді гримів на всю Волинь. У Самійла, пригадую, голос був такої сили, що коли на вечорницях він вплітав його у хор, лампа гасова блимблим і гасла. Тепер від колядок, здається, навіть шиби заспівали! Такий душевний заряд і спомин! На все життя. Обраницею молодого вчителя стала Марія Кравець, яка працювала на місцевому маслозаводі – діяв тоді такий у нашому селі. Вона місцева, в її долі війна теж зоставила гіркі шрами пам’яті. На етнічних українських землях т.зв. Закерзоння (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина) здавен разом з польськими, жили, ростили дітей тисячі українських сімей. Були і спільні – українсько-польські. Жили мирно, доки у стосунки не вплелась політика. Почалось з релігійної ворожнечі напередодні Другої світової війни. Марія, вже будучи Марією Миколаївною Євтушик, розповідала мені про долю рідного села Бабичі, інших сіл, родичів. Нагнітання антиукраїнських настроїв, провокації, вбивства, грабежі, руйнація православних храмів, нищення цілих українських сіл не могли не привести до обопільної ненависті, що вибухнула кривавими подіями 1943-1944 років, т. зв. “волинською різнею”. У 1944 році, лише за два тижні березня було повністю спалено 35 сіл. Замордовано тисячі українців. Сагринь, сусіднє з Бабичами село, оточили довкруж, не менше 850 жителів замордували частини батальйонів хлопських і Армії Крайової. Згоріли Стрільці, Ласків, М’ягке, Шмиховичі, Маличі, Теребінь, Стрижовець, Турковичі, інші. Майже щоночі з якогось боку яснів горизонт. – Важко мені згадувати ті часи, – казала Марія Миколаївна. – Маминого брата Василя, його дружину живими закопали у гній, бо це ж ще й глум. Мої Бабичі згоріли. Нам пощастило втекти на далекий хутір, до дядька Кирила. Боронила, як могла, українські села УПА, куди пішли мій рідний і двоюрідний брати. Вже після звільнення Холмщини ми Юлія Євтушик з оригіналом і перекладом книги переїхали на Волинь. Частинка того болю, що пережило подружжя, втілена у двох пам’яткових місцях на Меморіалі Слави (краще було б назвати Меморіал пам’яті): символічній могилі з написом “Синам Волині останнього воєнного призову. Вони служили у запасних військових частинах і загинули не від ворожих куль, а померли від голоду і холоду у 1944-1945 роках” і скульптурній композиції з переліком знищених українських сіл Закерзоння. Їх понад двісті. На превеликий жаль, у дружній нам Польщі підіймають голос політичні сили, що пробують реанімувати важке минуле задля своєї користі перед виборами, нагнути Україну до односторонньої вини у “волинській різні”, корені якої криються в інтересах третьої сили, історичного минулого. Це треба віддати історикам, а нам і полякам — думати про майбутнє своїх держав, на які точить зуби російський фашизм. Євтушики виростили, виховали трьох донечок: Люда, Алла, Юля. Всі здобули вищу освіту, пішли батьківським шляхом, педагоги. Відтоді, коли при епізодичних відвідинах села я бачив Юлю ще школяркою, студенткою, минуло доволі часу. Вчителювала у Ковелі, вийшла заміж, народила двох синів. Були то нелегкі часи для всієї України, незалежна держава лише ставала на ноги, проблем для кожної сім’ї вистачало. В пошуках заробітку, кращої долі, мільйони українців потягнулись за кордон. Ризикнула і Юля. Тим більш, що в Італії вже була її старша сестра Людмила, яка й в дитинстві щільно опікувалась нею, особливо, коли хворіла, бо ж мати постійно була при роботі. Підмога важлива, але сестра тут теж на таких правах, з двома дітьми. Головне – знайти роботу. А що світить у чужій країні людині, фах якої тут не потрібен? Шість років тому, коли я закінчував книгу про рідне село, через сестру Людмилу, яка вже повернулася додому, звернувся до Юлії, аби надіслала свій спогад. На той час вона вже стала громадянкою двох країн, жила в м. Балі, що на півночі Італії. Місто гарне, старе, 47-тисячне. Невдовзі я одержав відповідь, яка ввійшла в книгу під заголовком “Як рідна мова мене врятувала”. Розповідь цікава, до того ж на той час була застережливою для тих, хто думає, що за кордоном легко розжитись, гроші ледь не надурно платять. Перебування тоді в європейських країнах дуже суттєво відрізнялося від нинішнього і зводилось до принципу: “Рятунок потопаючих – справа рук потопаючих”. Наведу лиш уривок. “Не буду описувати всіх переживань і страждань, але скажу: було дуже важко. Тож тим, хто їде в чужу країну, не треба розраховувати на легку копійку. Не знаєш мови. Чужа земля. Чужі люди… Баба, в сім’ї якої я працювала, ховала їжу, виривала тарілку з рук… Я пішла з хати. Був вечір, темно, дощ, холодно – лютий місяць. Бабин син знайшов мене на автобусній зупинці (не знаю, куди я хотіла їхати, автобуси вже не ходили). Я повернулася до баби з дідом, плакала, але залишилася. Куди дінешся? Діти провели з бабою “виховну” роботу, стало трохи легше. Перших три місяці я постійно плакала за дітьми, за моєю домою… Бабин син знайшов мені підробіток в іншій сім’ї”. З цією сім’єю встановились добрі, майже родинні стосунки. Юлія навчала тут двох дітей, виконувала домашню роботу. З перших днів в Італії вчила італійську мову, не розлучаючись зі словником. Читала газети, книги, слухала передачі, перекладала тексти. Певне, економила на сні, відпочинку. “Через п’ять років після приїзду сюди я відчула, що непогано володію італійською. Тому запропонувала свої послуги як перекладач у міському суді. Українською і російською володію непогано. А тут багато вихідців з України, росії, Литви, Грузії. Був і хлопець з Луцька, у якого були фальшиві документи. Часто доводилось робити і письмові переклади юридичних документів. Згодом стала надавати допомогу Торгівельній палаті міста, комерсантам”. Її запрошують на прослуховування до поліції, карабінерів. Не могла терпіти, коли в ра- Учасники інсценізації одного епізоду повісті в музичному супроводі
Пошта “СП” “Зло не має кордонів і його необхідно зупинити”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

діо-, телепередачах спотворювались українські назви, терміни, тому навіть апелювала до керівництва студій. Зверталась на той час із зауваженнями щодо дій тодішнього президента України П. Порошенка, керівника італійського уряду Маттео Ренці. Небайдужа громадянка двох країн. “Моя робота потрібна людям, тому відчуваю себе реалізованою, – резюмувала Юлія Іванівна. – Працюю багато фізично, відвідую, крім того, спортзал, купили ми з дітьми квартиру, маю невеличкий, подарований мені за роботу автомобіль, що дуже допомагає мені. Діти у мене хороші, я ними горджусь. Андрій працює тут, Іван – лікар у Ковелі, на Волині. Маю вже двійко онучат. Стосунки у мене з людьми досить хороші. Дуже важливо, живучи в іншій країні, бути достойним представником України, людиною слова, чесною і відповідальною. У мене тут багато знайомих, з якими можна порадитись, вийти на вечерю. Хоча все бракує часу”. Це визнання Юлії за три роки до початку широкомасштабної війни. Через сестру Людмилу я передав землячці книгу про село, раніше видану, з передмовою Левка Лук’яненка книгу “Уклін ангелу”. До неї ввійшли дві моїх повісті про долі двох підлітків на тлі жахливих реалій голодоморів 1932-1933, 1946-1947 років, формування характерів, світогляду, долі їх вже дорослих. Голодоморна тема в моїй творчості присутня не просто так. Я сам пережив голод, теж підлітком. Але то окрема розмова. Значно підсилився мій інтерес до важкої тематики на початку дев’яностих років, коли стало відкриватись багато невідомого, жахливого. Кілька депутатів з Народної ради приходили на своєрідні зустрічі-лекторії, в тому числі і я. Особливого інтересу додавало те, що учасником їх був відомий дослідник Голодомору-геноциду 1932-1933 років Джеймс Мейс, завдяки якому світ дізнався про жахливу трагедію українського народу. Він тоді переїхав із США на Україну, з ним я мав дві зустрічі. Тож і першу свою книжку-повість “Знімали у тайзі кіно про хліб” я присвятив цьому Великому Українцю. На жаль, він не встиг побачити її. Повномасштабна війна проти України сколихнула притомних українців Італії, вони пройнялися її болем. Юлія зразу включилась в активну роботу серед земляків. Організували акції, де збирали фінансову, матеріальну допомогу для ЗСУ. На балконі її квартири з’явився український прапор, вона відчула підвищену відповідальність за долю Батьківщини, поліської доми (древня назва малої батьківщини на Волині – батьківська хата, вулиця, село, край, його люди, звичаї). Комунікабельна, щиросердна, ерудована, освічена, енергійна, не обділена вродою, вона згуртувала коло однодумців з числа українців, корінних жителів, що є умовою успіху кожної задуманої справи. На той час з Юлею Іванівною у мене встановились тісні контакти. Оскільки в соціальних мережах я відсутній, спілкування йшло через її сестру Людмилу, мою дочку Ларису, працівницю музею історії Луцького братства, який я заснував, Зінаїду Воробей. Моя землячка прочитала обидва мої презенти, схвально відгукнулась про них. Щодо книги про Голодомор, то про неї розповіла італійським знайомим. Вони не могли повірити, що таке пережив її народ. Добре було б прочитати, але ж вона на іншій мові. Тож без особливої надії я запропонував Юлії перекласти її на італійську, видати там, поширити, особливо серед молоді. Ідея захопила мою землячку. Це ж бо навіть важливіше, аніж інші справи. Бо, хоча в м. Кальярі, у 2016 році встановлено пам’ятник жертвам Голодомору, а позаторік сенат Італії визнав цю трагедію геноцидом українського народу, все ж італійці мало знають про неї. Тому переклад видання стане важливою справою для обох країн. Переклад зайняв майже два роки. Зрозуміло, тут жодних преференцій, окрім мети, не існувало. А в умовах, коли час, – це твій заробіток, то все залежить від тебе. Особисто мені Юлія Іванівна не розповідала, що доводилось жертвувати відпочинком, вихідними, ставити будильник на третю-четверту годину, аби зробити щось до сьомої, коли треба збиратись на основну роботу. Ці деталі вона розповіла журналістці “Волині” Катерині Зубчук, яка вже двічі давала матеріал про роботу над книгою. Навіть на мої пропозиції про фінансову допомогу, землячка відповіла, що обійдеться, хоч знайти кошти у нинішній ситуації на таку справу непросто. Знайшла, доклала особистих. Коректувати, впорядковувати текст допомагали двоє італійців – Джанкарло Баббі та Сара Партолані. Щоб підігріти інтерес до книги, її своєрідний анонс, з дозволу місцевої влади, включили до широкого культурного заходу. Ба навіть більше – його вів сам колишній голова міста Девід Дрей. На сцені відбулась інсценізація одного епізоду повісті в музичному супроводі бандуристки Анастасії з Хмельницького. Текст двома мовами озвучувала перекладачка, допомагала її невістка Ірина. А перед початком до присутніх звернувся звуковим листом автор книги. Для сприяння виданню ми обоє, окремим листом, звернулись до українського посольства в Італії. Допомоги не просили, лише вердикту. Адже це із сфери його роботи. Повне мовчання. Така байдужість пояснює багато чого. І ось в перші дні нового року приємна новина – двадцять примірників книги вже у мене. Гарне, з поліграфічним смаком видання, з передмовою відомого вченого, дослідника Голодоморів професора Василя Марочка. Збережено ілюстрації. Додана карта України в кордонах 1991 року. Значимо, що видання побачило світ у переддень 80-річчя Голодомору, що на обкладинці – тематично єдиний в Україні пам’ятник моральному подвигу населення заходу України, зокрема Волині, як вдячність рятівникам від порятованих від голодної смерті. У 1946-1947 роках захід України щодень накривали хвилі голодуючих, які діставалися сюди з неймовірними труднощами. Це були жителі Центру, Сходу, Півдня України, прилеглих областей росії. Справа в тому, що після “визвольного” вересня 1939 року до початку війни Німеччини з зйомками у вільний час завжди щось читав: і художню літературу, і посібники. Макс умів так знімати і бачити місто, будучи не місцевим, знаходив такі куточки й ракурси, що чернівчани, місцеві жителі, не могли вгадати, де це відзнято, що це за будинок чи вулиця. Він бачив так, як міг бачити лише він. Таких, як Максим, дуже мало”. На вечорі-елегії йшлося і про книгу Марини Шварцман “Про що мріють ангели”. Книга перекладена англійською, аби якомога більше людей усвідомили масштаби трагедії, яку сьогодні проживає Україна. Ідею, запропоновану головою Чернівецької обласної ради Олексієм Бойком, втілили у книгу про ангелів. Писати про мрії дітей, які вже не з нами, Марині було нелегко. Вона з болем говорила: “Хотіли показати, що ми втратили з відходом цих дітей. Ця книга – заклик до світу не зупинятися у своїй підтримці України до повної перемоги. Показуючи людству трагедію українського народу, прагнули донести, що зло не має кордонів і його необхідно зупинити. Двадцять п’ять ангелів, невинно убієнних дітей, сидять на хмаринках і ведуть звичайні розмови про своє земне життя, яке встигли прожити, та мрії, які замість них тепер здійснюватимуть інші діти, дорослі люди – ті, кому вони світитимуть з небес”. Фрагменти з книги “Про що мріють ангели” зачитали Владислав Доготар і Ярина Задорецька, вихованці “Дитячої театральної студії “Бу-ба-бу” ЦПК м. Чернівці” (керівник студії – режисер, актор Іван Данилін). І вже чекає на презентацію та читачів нове видання, яке щойно побачило світ у видавництві “Букрек”, – книга коміксів “Люди перемоги”, написана командою у складі Марини Шварцман, Юліанни Віщак, Максима Козменка, Надії Карбунар, Олександра Білоуса, Романа Жоріна. У заході взяли участь учні 9-а класу Чернівецького ліцею № 14 з класним керівником Т. В. Кураєвою. Старшокласники із зацікавленістю і вдячністю слухали розповідь гості, її зворушливі спогади, розглядали нагороди, фотографії та книги Максима Шварцмана. Олена ЛОГІНОВА, наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка
Пошта “СП” “Зло не має кордонів і його необхідно зупинити”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Спогади про героя

СРСР, комуністи не встигли зруйнувати західноукраїнське село, населення якого при Польщі, німецькій окупації хоча й жило в нестатках, але голоду не було. Тепер же бандерівський край став рятівником “ощасливлених” колгоспним рабством. У кожний двір, може й двічі за день, заходили прохачі. І виходили не з порожніми руками, чи підгодовані. Працюючи над голодоморною темою 1946-1947 років, на основі аналітичних підрахунків, можу ствердити, що західняки надали допомогу не менш як шести мільйонам голодуючих. Одним з них був уродженець с. Корніївка Запорізької області Григорій Гуртовий, який пережив Голодомор 1932-1933 років, гітлерівський в Німеччині, голод 1946-1947 років. Він і був автором ідеї спорудження пам’ятника християнському милосердю, став відомим на Волині дослідником-краєзнавцем, створив чудовий музей у Торчині, написав козацьку історію Волині. Ми спілкувалися. На жаль, він не побачив реалізації своєї ідеї, проєкту і мені довелось долучитись до цього. Від з’яви італійського варіанту книги не пройшло й місяця, а Юлія Іванівна вже має перші відгуки. Її знайома Міріам, якій вона подарувала примірник, прочитавши, сказала: “Я не знала, що ваш народ так страждав від влади комуністів. Скільки ж ви натерпілися! Тепер я розумію, чому ви так боретесь за свободу”. Відгукнувся рецензією на фейсбук-сторінці відомий в Італії журналіст П’єтро Карузо, який у 1986 році брав інтерв’ю у Горбачова. Він відзначив, що голод і насильство були зброєю і царської, і комуністичної влади. Разом з ним, при підтримці Девіда Грея, свого активу Юлія Іванівна готує презентацію книги. Видання вже є у книжкових магазинах, кіосках міста, буде в інтернет-магазинах Amazon та eBook, можливо, як аудіокнига, в You Tube. Для додаткового тиражу Юлія Іванівна шукає спонсорів. Це тим більш важливо, що в наступному році ми будемо вшановувати пам’ять жертв Голодомору 1946-1947 років, якому мине 80 років. Торік, улітку, через багато-багато літ з Юлією Іванівною ми зустрічались у мене дома. Вона приїхала з сестрою Людмилою, аби поспілкуватись з автором, привезла вже підготовлений до друку рукопис. Певно ж наговорились вдосталь. Наостанок я запитав, чим живе, яка нинішня українська діаспора. – Різні це люди, з різними характерами, проблемами. Та намагаємось зосередити їх на головному – долі України, об’єднати. Як можем допомагаємо їй. Ну, у вас тут гарячий фронт, а у нас свій. Є велика російська діаспора. Активна, агресивна. Свою ідеологію пропихають. Хоч рашу не люблять в Італії, але гроші роблять багато. Ми ж все робим добросердно, щиро. Недавно, як розповіла Юлія Іванівна, росіяни задумали широкомасштабний захід – на виставці показати, як окупанти дбають про людей в Маріуполі, відбудовують місто. Акцію добре розрекламували. Однак організований спротив українців, де моя землячка була “на передку”, та свідомих італійців перешкодив, влада відмінила захід. Отака моя землячка, яка в Італії “на нулі”. Нещодавно в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка відбувся зворушливий вечір-елегія в межах проєкту “За долю і правду нових поколінь” – зустріч з українською письменницею Мариною Шварцман, вдовою загиблого захисника Максима Шварцмана. Максим Шварцман народився 17 жовтня 1987 року в містечку Каланчак на Херсонщині. Після закінчення середньої школи вступив до Одеського національного університету на історичний факультет. Однак раптова смерть матері не дала змоги завершити навчання. У перший день повномасштабного вторгнення Максима вразили кадри захоплення рідного Каланчака. 24 лютого 2022 року пішов захищати свою родину і країну. Він не мав жодного військового досвіду, але не побоявся взяти до рук зброю. Максим Шварцман (позивний “Марвел”), який служив стрільцем у 92-му батальйоні 107-ї окремої бригади сил Територіальної оборони ЗСУ, загинув 15 липня 2023 року під час виконання бойового завдання. Нагороджений відзнаками: “За заслуги перед Буковиною” (посмертно), Чернівецької міської ради “На славу Чернівців” (посмертно), медаллю “За визволення Харківської області” (посмертно). За мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету, а також за розвиток телебачення, радіомовлення і зв’язку, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно). Вперше Марина зачитала листи-повідомлення свого чоловіка з війни, написані високохудожнім стилем, зворушливі й щирі. Теплі, ніжні, пам’ятні спогади нашої гості про чоловіка допомогли присутнім на вечорі краще пізнати Максима Шварцмана – громадянина, патріота, люблячого чоловіка і батька, митця і журналіста. Зворушливі спогади про Макса залишилися у колег, які з ним працювали. Зокрема, Тетяна Ліс, яка працювала головною редакторкою на телеканалі ТВА, згадує: “Максим прийшов на телеканал ТВА з неймовірним бажанням – працювати оператором. Після співбесіди взявся до справи: швидко оволодів камерою, виконав тестові завдання – і одразу будо вирішено: Макс працюватиме на телеканалі. Просто не знаючи хто знімав, тільки по відеоряду можна було впізнати одразу – це Максим! Бездоганна картинка, глибокий підтекст, наповнений змістом кожен кадр. Згодом журналісти прагнули працювати лише з Максимом: на зйомку не спізниться, не підведе, акумулятори під час зйомки не сядуть, творчо підійде до справи. А при форс-мажорах завжди казав, що все буде добре. Творчий і талановитий, Максим постійно працював над собою, прагнув більше пізнавати, вивчити. Між
Добрі новини · “Ми – світова душа, яка росте. І на землі, і в космосі – усюди, Де лиш струмує світло золоте”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Просвітянська премія Григорія Чубая – Валерію Войтовичу

Інна ОМЕЛЯНЧУК, просвітянка Вручення обласної просвітянської премії імені нашого земляка – видатного українського поета, перекладача, художника Григорія Чубая – відбулося у “Світлиці” обласної наукової бібліотеки. 23 січня, в день народження Чубая, правління Рівненського обласного об’єднання “Просвіта” ім. Тараса Шевченка ухвалило рішення: лавреатом цьогорічної премії визнати Валерія Войтовича, невтомного дослідника найпотаємніших глибинок нашого краю, його звичаїв і традицій. “Ця премія встановлюється щорічно за вагомий особистий внесок у розвиток літератури, мистецтва, освіти, науки, культури Рівненщини претендентам, чия просвітницька діяльність є тривалою і безпосередньо пов’язана з нашим краєм. Саме таким є подвижницький внесок в історію та культуру рідного краю просвітянського ветерана Валерія Войтовича, зокрема, у дослідженні скульптора українського походження Томаша-Оскара Сосновського”, – сказав голова рівненської “Просвіти” Іван Вєтров під час вручення премії. Символічно, що премія вручалася під час заходу, приуроченого скульптору Т. Сосновському. Адже Валерій Войтович не лише ретельно досліджує рідний Волинський, Поліський край, а й повертає нам постать скульптора, якого знає світ, але довго не знали в рідній Україні. Сосновський народився в чарівній місцині – селі Новомалин неподалік древнього Острога. І саме просвітянин Валерій Войтович, член Національних спілок художників, журналістів, краєзнавців, автор “Української міфології”, заглибився в цю постать так, що створив книгу про відомого скульптора, роботи якого є навіть у соборах Ватикану. Лавреата премії привітала найстарша просвітянка Євгенія Гладунова: вона пригадала, як разом із Валерієм Войтовичем створювали осередок “Просвіти” в Рівному, та подарувала книгу свого чоловіка-просвітянина світлої пам’яті Михайла Борейка. Сам Валерій Войтович зазначив: “Приємно, що моя просвітянська праця, яку розпочав на зорі нашої незалежності, приносить плоди. Пригадую, як тоді намалював акварелі й поїхав із ними на Козацькі могили: люди підходили, роздивлялися, обіймали мене, приносили жовто-блакитні прапори. Відтоді промайнуло понад три десятиліття – як одна мить. То була мить повного заглиблення в історію рідного краю і творення нашого, національного: зокрема, “Української міфології”, яка вперше вийшла друком у 2002 році й уже витримала п’ять видань. Були нові знахідки та відкриття, зокрема, книга про Томаша-Оскара Сосновського. Я мрію побувати у Ватикані, зустрітися з Папою Римським та подарувати йому книгу про нашого славетного земляка, скульптури якого прикрашають тамтешні собори. Чудово було б, щоб його непересічну постать досліджувала молодь. Премію передаю Руслану Корнійчуку, який боронить Україну у складі 56-ї Маріупольської бригади”. Директорка обласної наукової універсальної бібліотеки Валентина Ярощук пригадала: “Навіть на зорі незалежності відомостей про Сосновського ми не мали. Хоча в Острозі були його скульптури, які я сама бачила на численних екскурсіях. Але про них і про автора ніколи не розповідали – ось приклад того, якою закритою була історія. Валерій Войтович відкрив Сосновського для широкого загалу. Згодом з’явилася громадська організація – культурно-просвітницький центр імені Томаша-Оскара Сосновського, яка продовжує цю вкрай важливу просвітницьку роботу. Тепер у Рівному є вулиця його імені, а школа в рідному Новомалині носить його ім’я”. Про скульптури Сосновського в музеях Рівненщини розповів історик, краєзнавець Олександр Булига. лею вийшла її книга “Пам’яті ріка”. Валентина Новодон щемливо й щиро написала свої дитячі спомини про татуся й матусю, яким із вдячністю присвятила видання. І не лише присвятила, а й дослідила до сьомого коліна рід батьківський, рід материнський і рід свого чоловіка. Зуміла зібрати чимало відомостей про своїх козацьких пращурів. Всі нариси написані легко та невимушено. Вони ллються, ніби прапрадавня українська пісня, викликаючи то непрохану сльозу, то веселий сміх. Книга більше для родинного кола, але й читацькому загалу буде цікаво дізнатися про родовід Валентини Новодон. Олена МОЛНАР, голова Верхньодніпровського відокремленого підрозділу ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Ярослав Ковальчук, керівник культурно-просвітницького центру ім. Томаша-Оскара Сосновського, анонсував видання книги “Nieznaligowcale. Tomasz Oskar Sosnowski” польського автора проф. Lechoslaw Lamenski. Справжнім відкриттям для присутніх старшокласників Рівненського ліцею № 1 стала постать Оскара Сосновського та дослідження Валерія Войтовича. Довідково. Томаш-Оскар Сосновський народився в 1812 році в с. Новомалин поблизу Острога, де й пройшло його дитинство. Навчався в Кременецькому ліцеї, згодом – у Польщі. Жив і працював в Італії, у Римі, де був професором скульптури в академії мистецтв. Загалом був членом 24-х академій мистецтв у різних країнах світу. Антична міфологія, сучасність, біблійна тематика – коло його інтересів як скульптора. У зрілому віці працював здебільшого в стилі неокласицизму. Папа Пій ІХ відзначив скульптора Золотим орденом святого Григорія Великого за створення канонічного образу Божої матері. Найвідоміші роботи – три рельєфи Божої матері з дитиною, скульптури “Мадонна з немовлям”, “Пієта”. Скульптор творив із дорогого мармуру, але роботи продавав за символічну ціну. Сам же жив напрочуд скромно. І завжди пам’ятав про Новомалин, де мав творчу майстерню. Помер на 77-му році життя, похований на цвинтарі Кампо Верано в Римі. Його роботи є в Острозі та в Рівненському обласному краєзнавчому музеї. Хто він – Григорій Чубай? Григорій Чубай народився 23 січня 1949 року в с. Березини тодішнього Козинського (нині Дубенського) району Рівненщини в селянській родині. Бабуся навчила його читати й писати вже в чотири роки. Ще школярем Григорій друкував власні вірші в ранезабутній пам’яті своїх батьків – сільських трударів-хліборобів, які прожили в парі п’ятдесят три роки. А ще народили й виховали доньку Валентину – талановиту вчительку, просвітянку, журналістку й письменницю. У книзі спогади про батьків, свою велику родину, а ще й про синів і онуків. Звичайно ж, Валентина Петрівна не обійшла тему рідного краю, бо народилася у мальовничому селі Шульгівка. Трепетно в її оповіданнях звучать мотиви любові до мами – “Бережіть материнське серце”, “Мати збирала насіння”, “Сповідь про матусю”, “Із маминої скрині дитячих споминів”. Любов до татуся (адже він дуже любив єдину донечку) – в оповіданнях “Татусева усмішка” і “Де ж ти, мій татусю?” Найімовірніше, що батьківська любов та чудова придніпровська природа, пробудили в душі маленької Валі відчуття спорідненості зі своїм родом, з рідним краєм, зі своєю малою батьківщиною, що згодом перелилойонних газетах. Його творчість змалку носила антирадянське спрямування, бо формувався під впливом родини, де понад усе була Україна. Саме проукраїнська позиція юнака стала на заваді для вступу до Рівненського педагогічного інституту та Львівського державного університету імені Івана Франка. Тож перша збірка його віршів “Постать голосу” вийшла в рідних краях самвидавом. У 1969 році поет і перекладач переїхав до Львова. Знав німецьку, польську, білоруську, чеську, сербську, російську та іспанську мови. Серед університетської молоді з успіхом декламував свою антиімперську поему “Вертеп”. Тут познайомився зі студенткою філології Галиною Савкою, одружився з нею. У 1970 році у них народився син Тарас Чубай – нині народний артист України, лідер гурту “Плач Єремії”. А в 1979-му – донька Соломія. У 1971 році Чубай підготував самвидавний літературно-мистецький часопис “Скриня”. У 1975 році створив поему “Говорити, мовчати і говорити знову”. Григорій Чубай мав авторитет серед творчої еліти Львова та дисидентів: був знайомий з Ігорем та Іриною Калинцями, братами Горинями, В’ячеславом Чорноволом, зустрічався з Василем Стусом. Утім, переслідування та ся в любов до України. Ось як це звучить в анотації: “…Відчуття себе частиною України, хоч краплина власної допомоги – дає духовні сили вистояти. Це і уміння бачити красу, молитися, подумки розмовляти з небом, квітами, травами, деревами допомагає пережити особисті печалі, оберігає психічне здоров’я в тяжкі часи війни, спонукає до прагнення вижити, захистити себе від зовнішньої агресії, зберегти любов, єдність та міцність роду”. Розкриваючи тему свого роду, Валентина Петрівна приділила велику увагу фактологічному матеріалу. В оповіді “Мій родовід” вона наводить дані не тільки про своїх рідних дідусів і бабусь, а й про їхніх братів і сестер. Відповідно знайшлося в книзі місце й для дядьків і тіток. Оповідання про родину помережані поетичними строфами різних поетів та й свого авторства – теж. Ось кілька рядків: Ми всі – одно: птахи, дерева, люди. Ми – світова душа, яка росте. арешти творчої інтелігенції змусили його переховуватися та постійно змінювати роботу. Працював монтажником сцени в театрі Заньковецької, вантажником, художником-оформлювачем на ізоляторному заводі – щоб утримувати сім’ю. У 1978-му нарешті збулася його давня мрія стати студентом: він блискуче склав вступні іспити до Літературного інституту імені Горького в Москві. Однак на четвертому курсі через хворобу нирок помер у віці 33 років. Григорія Чубая поховали у Львові на Сихівському цвинтарі, а в 1995-му перепоховали на Личаківському. І лише посмертно талановитого поета й перекладача прийняли до Національної спілки письменників України. Так само, посмертно, були видані всі поетичні книги автора: зокрема, завдяки його доньці Соломії. Вона також відкрила мультимедійну дисидентську кімнату імені батька в тюрмі на Лонського у Львові та разом із братом і режисером Михайлом Крупієвським створила фільм “Чубай. Говорити знову”. Ім’я Григорія Чубая тепер носять вулиці у Львові, Рівному та містечку Радивилові на Рівненщині. Так повернувся з небуття “гетьман втраченого покоління”, як назвав Чубая в своїх спогадах Юрій Винничук. І на землі, і в космосі – усюди, Де лиш струмує світло золоте… Або: Мій дуб гіллястий – дерево оте Мойого роду трудового. Так вкоренилося воно й росте. Росте й квітує щовесни ізнову… Та про що б не писала Валентина Петрівна, вона завжди повертається до зізнання в любові до матері як основи людського життя. І книгу вона завершує оповіданням “Їм, матерям, – всеосяжна любов!” А наостанок – звернення до читача: “Мій читач має бути залюблений в Україну. І це не вимога часу… Мати що над любов, всотану з молока матері, з колиски, з порогу отчого дому. Тримати її як вісь життя, як наказ роду біля серця, берегти й примножувати сокровенне”. Євген БЕЗУС, член НСПУ, член ради Верхньодніпровського відокремленого підрозділу ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Добрі новини · “Ми – світова душа, яка росте. І на землі, і в космосі – усюди, Де лиш струмує світло золоте”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Книга просвітянки

Валентина Новодон – активна дописувачка тижневика “Слово Просвіти” з 1989 року. З 2005 по 2012 рр. очолювала Верхньодніпровську районну “Просвіту” імені Тараса Шевченка, що на Січеславщині. А з 2013-го і по цей час – заступниця голови Верхньодніпровського ВП ВУТ “Просвіта”. Просвітянка завжди мала й має активну громадянську позицію у відродженні духовності та національної ідеї України. У 2009 році нагороджена найвищою просвітянською нагородою “Будівничий України”. Їй дана іскра педагога, вчителя української мови та літератури ще й журналістського вогнику. В районній газеті “Придніпровський край” Валентина Петрівна часто публікувала свої нариси й публіцистику. Виявила себе справжньою журналісткою, і цей досвід став у нагоді під час написання книги “Тече ріка мого життя”, яка побачила світ у 2019 році. Цьогоріч до 75-річного юві-
Добрі новини · “Ми – світова душа, яка росте. І на землі, і в космосі – усюди, Де лиш струмує світло золоте”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Плине ріка пам’яті

Книгу “Пам’яті ріка” Валентина Новодон присвячує світлій і
Добрі новини · “Саме там, на передовій, гаряче слово наших великих лицарів найбільше потрібно”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

За покликом просвітянського серця

Під такою назвою побачила світ книга про діяльність громадської організації “Рівненське міське об’єднання товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка”, презентація видання відбулася 29 січня в Рівному. Оксана ПРИХОДЬКО, доцентка Державного університету “Київський авіаційний інститут”, просвітянка Ошатна зала Рівненського міського будинку культури була вщерть заповнена просвітянами – освітянами, науковцями, митцями, громадськими і культурними діячами, адже презентувалося довгоочікуване видання, яке акумулювало різножанрові тексти, об’єднані спільною ідеєю їх авторів – подвижницького служіння Україні в часи становлення незалежності та боротьби з рашистами. Видання книги було здійснене завдяки Катерині Сичик, яка очолює Рівненське міське об’єднання ВУТ “Просвіта” з 2003-го року. Підсумувавши свій понад 20-річний досвід та згуртувавши навколо себе найактивніших просвітян регіону, пані Катерина стала ключовою упорядницею (співупорядниці Мирослава Жовтан, Ірина Сичик) книги, що вийшла друком у видавництві “Волинські обереги” (директор Віталій Власюк). Авторами статей, спогадів, есеїв, листів, біографічних довідок найактивніших просвітян краю стали просвітянки, що за роки незалежності сформували інтелектуально-патріотичне ядро рівненської “Просвіти”, спрямовуючи свою діяльність в освітнє середовище. Лілія Овдійчук, Людмила Грекул, Галина Коломис, Наталія Савчук, Галина Пиляй, Ніна Сукач – потужні освітянські постаті регіону, які на сторінках книги оприявнюють свої досві- 1 лютого в Музеї Шістдесятництва відбулася презентація книжки “За Україну, за її волю”, яку видала Фастівська станиця ветеранів ОУН (р), УПА та інших національно-визвольних формувань. До неї увійшли твори Дмитра Мирона-“Орлика”, Володимира Косовського, Андрія Кравця- Кравченка, Петра і Ольги Онищенків, Миколи Глухенького, Миколи Литвина, Василя Портяка і Артура Павленка. Кожен ди реалізації просвітянських, закорінених в освітній дискурс та культурно-мистецький простір, проєктів. Книгу присвячено світлої пам’яті Бог¬ дану Боднаруку, українському патріоту-меценату зі США, який протягом усього життя разом із дружиною Вірою Боднарук, головою Товариства української мови в Чикаго, підтримував духовно і матеріально своїх земляків в Україні, інвестуючи кошти в національно-патріотичні заходи та проєкти, організовані “Просвітою”. Найоб’ємніша частина книги за авторства Євгенії Гладунової-Борейко має назву “Подружжя Боднаруків – цвіт нашої нації в українській діаспорі” і є ґрунтовною розвідкою-екскурсом у життєпис та патріотичну діяльність подружжя Боднаруків. Завдяки тісній співпраці з Михайлом Борейком – генератором найсміливіших просвітянських проєктів, який опікувався у “Просвіті” книговидавничою справою, зв’язками з громадськістю та контентом книгозбірні, Віра та Богдан профінансували вихід у світ понад тридцяти книг. Особливо важливими були видання, які формували патріотичний світогляд молодих українців, як, наприклад, “Проріст” – літературний альманах творів школярів Рівненщини, призерів і переможців літературного конкурсу “Перло многоцінне”, організацією і проведенням якого понад 10 років опікується очільник Рівненського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Іван Вєтров. Навіть після втрати чоловіка Віра Боднарук не припинила підтримувати свій народ у важкий час протистояння рашистському окупанту. Саме вона разом із Галиною Пиляй та Катериною Сичик профінансувала видання презентованої книги. Спогади про подружжя Боднаруків Євгенії Гладунової-Борейко органічно доповнює скрупульозна добірка-дослідження головного редактора тижневика “Слово Просвіти” Ігоря Зоца під назвою “Подружжя Боднаруків на шпальтах тижневика “Слово Просвіти”. Очільник газети уклав перелік публікацій Віри Боднарук, що з’явилися на шпальтах видання на підтримку українським побратимам і посестрам, які опинилися у важкій екзистенційній ситуації в період повномасштабного вторгнення. Уже коли книгу було зверстано до друку, у числі 51 тижневика за 26-31 грудня 2024 року з’явився ще один матеріал Віри Боднарук “Українське Різдво на Флориді” з привітанням українців із різдвяними святами та побажанням довгоочікуваної Перемоги. Окремий блок презентованої книги, упорядкований письменницею-бардом Валентиною Люліч, становить добірка патріотичної поезії рівненських письменників, народжена вже в часи важкого протистояння рашизму. Глибокі зворушливі пісні бардів Валентини Слуквіної, Юрія Матвійчука та Валентини Люліч вражали високою майстерністю виконання та доповнювали мистецьку атмосферу. Захід супроводжувало слайд-шоу, скомпоноване зі світлин найзнаковіших подій із життя рівненських просвітян, яке мистецьки створила та презентувала графічна дизайнерка, просвітянка Ірина Сичик. А запальні героїчні автентичні пісні у виконанні дитячого етногурту традиційного поліського співу “Ранкова роса”, яким професійно опікується подружжя Алли та Юрія Ковальчуків, вселяли переконливу віру в те, що “Ми є! Були! І будем ми! Й Вітчизна наша з нами!” ку назву мала імпреза, організована Київською міською “Просвітою” на чолі з народним артистом України Кирилом Стеценком за підтримки обласної “Просвіти” та “Київського товариства політв’язнів та репресованих”. Ведучими заходу були Володимир Підіпригора та Кирило Стеценко, слово мали видавець Юрко Любченко, Зоя Голота, Наталія Осьмак, Анатолій Древецький та інші гості. Випадкових людей тут не було: про кожного з присутніх і виступаючих можна, без перебільшення, писати книгу… З музичним вітанням до присутніх звернулися актор та співак, заслужений артист України Дмитро Лінартович і народний артист України, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка Тарас Компаніченко. Учасники заходу зібрали кошти на додатковий (третій) наклад книжки (як повідомив Юрко Любченко, другий зараз уже друкується), а примірники першого накладу отримали безкоштовно. Наразі більшість примірників збірки “За Україну, за її волю” передані підрозділам Сил оборони України, адже саме там, на передовій, гаряче слово наших великих лицарів найбільше потрібно. Євген БУКЕТ, голова Київського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Фото Вікторії Букет
Добрі новини · “Саме там, на передовій, гаряче слово наших великих лицарів найбільше потрібно”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Заповіти великих лицарів

із них – легенда національно-визвольної боротьби. Усіх їх вже немає серед нас, але їхні заповіти, як ніколи, актуальні нині, в час російсько-української війни. Адже саме сьогодні, в цей нелегкий час, вони говорять із нами однією мовою. Бо вони жили і творили в боротьбі з московською імперією зла, з якою і ми боремося нині. Дмитро Мирон – очолював провід ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях, автор основоположної ідеологічної праці “Ідея і чин України”. Уривки з неї підготувала для презентованої збірки юна фастівчанка Вікторія Стельмах. Членами ОУН були також Володимир Косовський – засновник і перший очільник веприцького музею композитора Кирила Стеценка, поет Андрій Кравець- Кравченко, журналіст Петро Онищенко – керівник підпілля ОУН на Фастівщині, і його дружина Ольга Онищенко, чиї різножанрові твори увійшли до презентованої збірки. Також у ній уривок з історичного роману Миколи Глухенького “Коліївщина”, оповідання та кілька віршів кобзаря Миколи Литвина, твори видатного новеліста та кіносценариста Василя Портяка та полеглого на фронтах російсько-української війни біля с. Роботине фастівського поета Артура Павленка. Разом – дев’ять імен, дев’ять палких патріотів рідного краю, дев’ять барвистих планет творчого українського Всесвіту. “Заповіти великих лицарів” – саме та-
Письменники і час · “Своїх птахів моя душа чекає І творить диво – ярий горицвіт”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Любов Голота: “Злукавлю я, та не злукавить слово”

Поетичні алогізми Любові Голоти настільки наївно природні, по-жіночому безпосередні, що сприймаєш їх одразу, без жодних застережень, – від традиційної дилеми “любить – не любить” до страху перед самотністю й розкошування нею, від намагання зупинити час до визнання його всесилля. Найскладніше, воістину малозбагненне плетиво почуттів викликає рідне слово, вперше почуте в Кривому Розі: тривожне очікування з’яви найкрихітнішої блискітки материнської мови, розгадування одвічних її таємниць, сум’яття від непокори, здавалося б, простих речень та загадкової невичерпності фразеологізмів, недовіра до високих фраз й воднораз велика віра у вимовлене, сказане, коли хочеться, щоб тебе принаймні почули. Авторка знову й знову в різних віршах повторює, мов заклинання: “У слові я не согрішила”, “злукавлю я, та не злукавить слово”, “умру і відроджусь у слові”, “боюсь, що слово помирає”, “Й молюсь на слово. І молюся словом”. Про це ж – і в найновішій добірці віршів “Незбагненна для світу – наша кров не всихає” у газеті “Слово Просвіти” (7–13 листопада 2024 року): “Я шукала слів // більше, аніж змісту”. Наприкінці 2024 року світ побачила нова збірка віршів Любові Голоти “Паперовий Янгол”. Микола СЛАВИНСЬКИЙ Народжена в степах Встановлені поетесою правила гри недвозначні: в образній системі її лірики мають право на існування і стихія умовності, і строга логіка. Та, як засвідчує збірка вибраних віршів “Опромінена часом”, золота середина тут найприродніша. Її пошуки непрості, можливо, не завжди доречні, але характерні саме для Любові Голоти – від перших збірок “Народжена в степах” і “Весняне рівнодення” до новіших публікацій, зокрема книжки вибраних творів “Жіночий апокриф” (2012). Золотої середини як довершеності, вивіреності чи й багатотрудної відшліфованості кожного рядка поетеса прагне сягнути здебільшого в межах традиційного віршотворення. Тяжіння до класики не просто очевидне, а визначальне. Авторка має за ідеал ясність думки й прозорість образних засобів. Для таких координат чужі змістова неокресленість, словесні хитросплетіння та метафорична туманність. Символи Любові Голоти, як правило, чіткі, виповнені прадавньою українськістю, осяяні тихим місячним світлом народного розуміння часоплину, добра і зла, свят і буднів, співіснування вічності й суєти суєт. І коли поетеса через роки знову й знову повертається до незабутніх квітів дитинства – горицвітів, то починаєш розуміти: саме вони – той символ, у якому зашифровано осердя чаросвіту її творчості. Справді, сутність лірики авторки – саме в пошуку горицвітів (“Своїх птахів моя душа чекає // І творить диво – ярий горицвіт”), а не, як здається на перший погляд, у мандрах кураю – отого незнищенного перекотиполя, яке нерідко лине поперед вітрів із рідної для Любові Голоти Дніпропетровщини аж до того, що залишилося від степів моїх пращурів, – кіровоградських закутків зросійщеного південного безмежжя: “Стерня. Курай. Порожнє видноколо. // І вікова, безвічна самота”. Суха химера непокірного бур’яну під час нескінченних блукань набирається терпких пахощів роздолля, стає волелюбною часткою творчого привілля поетеси, великою (однак не повною) мірою визначає лад її плідного ужинку. Саме від батьківщини кураю – українського простору – аж хмеліє душа ліричної героїні першої збірки з промовистою назвою “Народжена в степах”. Це не просто відчуття неозорості з її невпинно рухливим центром – перекотиполем, а всотування безберегості чи й захлинання деручким безміром, пильне вдивляння у безкрайність і насторожене, ба навіть боязке вловлювання спорідненості свого внутрішнього світу із невичерпною неозорістю. При цьому просторова багатовимірність гармонійно виповнюється історичною тяглістю (звідси – “опромінена часом” і душа, і доля). Така неоглядність співмірна хіба що з незглибимістю кохання – того, що воістину без меж і обмежень! Безоглядне оспівування його світлого анархізму, возвеличення махновської волі, осанна козацькості духу – стрижневі мотиви чільної представниці так званої “жіночої поезії”. Щира, ніби осонцена, відвертість Любові Голоти сприймається як прагнення позаобрійної, недосяжної досконалості, на шляху до якої – несподівані повороти, круті перепади, звабливі вершини омріяного. Усе це зливається в цілісний часопростір вибагливого образотворення авторки. Казкові видива втраченого, але не забутого Філософія поезії Любові Голоти, глибоко закорінена в національний ґрунт, живиться народнопісенними та сковородинівськими джерелами, вбирає в себе перекази, міфи, вірування, пророкування. Витворюваний із допомогою них духовний безмір, не позбавлений язичницьких елементів, усе ж таки має християнське підґрунтя. Воно виразне, тривке. І це закономірно для авторки, яка принципово уникає будь-яких загальників. Так, дбаючи про конкретику письма, вона вживає не абстрактні означення (наприклад, “бабусі”), а завжди індивідуалізовані, розтаємничені, мовби вихоплені з нетечі забуття: баби Настя, Варка, Ликерка… Це ж стосується квітів (“Кущ віниччя, кущ тютюну, пасльон” або “Кривавник. Безсмертник. Полин”), особливо часто згадуваних найрізноманітніших птахів, зрештою, всього сущого. Особиста пам’ять ліричної героїні зливається з пам’яттю всенародною. Пильне вдивляння в серцевину процесів і явищ посилює предметність письма, обумовлює його щільність чи й певну в’язкість. Вона відчувається тоді, коли авторка вдається до відвертих прозаїзмів (“Ти знаєш, що тобі три роки, // що батько твій бурильник, // а тепер хворіє…”), прагне опоетизувати буденність “трудів і днів” тих, кого називають представниками простого родоводу, зокрема жіночого пагілля. Його возвеличений образ – сутність багатьох віршів, той магічний кристал, крізь який подаються не лише роздоріжжя сьогодення, а й глибини минулого та висоти майбутнього. Лірична героїня намагається зупинити історичний час, немовби увічнити його, а коли це не вдається, раз по раз поринає в дитинство, викликає казкові видива втраченого, але не забутого (“Вертаюсь у сні на своє стареньке подвір’я…”), не лише чує, а й бачить материн голос (“Я бачу її голос, як свічу, // яка пливе над яблуневим квітом”). Поетичний храм Любові Голоти виповнений рівним сяянням дня. Під високим піднебесним склепінням немає ні сліпучих спалахів, ні тьмяних присмерків. Проміння ллється супокійно, умиротворено, тихо. Навіть тривожні чи й болісні рефлексії ліричної героїні не сутінкові, а світлі, наснажені добром, окрилені вірою та надією. Сповідальне начало напрочуд щире, непретензійне, без жорстких оцінювальних акцентів і присудів. Ця стриманість і відстороненість – від зрілості, мудрості, розуміння того, що все прочитається між рядками, в підтексті. Перший стоп=кадр. “Із відкритим серцем” – Літературні критики вже звично пи= шуть про зрілість і мудрість вашої поезії… – Так уже сталося, що до цих критиків належите й ви. Але я не ображаюся. – А хто з наших колег ображається на високі оцінки? – Завищені. – Трапляється й таке? – Звичайно, коли дебютувала тоненькою збірочкою, хотілося б, щоб “народжену в степах” і помітили, і підтримали. Через роки й роки з’явився друком томик моїх вибраних творів “Жіночий апокриф”. – У “Бібліотеці Шевченківського комі= тету”. – Хочеться, щоб книжку прочитали. Просто прочитали. Після того, як померли батьки, писала багато прози. Невдовзі з’явився твір “Епізодична пам’ять”, який не має головного героя. Головна його тема – сорок днів у порожній батьківській хаті. – Як ви сприйняли відзначення “Жіно= чого апокрифа” літературною премією імені Володимира Свідзінського? – Спокійно. – На книжці ви зробили такий дарчий напис: “Із відкритим серцем”. – Я не забула. – Поетичний розділ відкривають здавна популярні рядки: “В передвічні дні, в безко= нечні дні, // У третій день молодого неба, // Зійшло зело…” Хотілося б, що ви поділили= ся своїми бодай деякими міркуваннями про “молоде небо” нинішньої поезії. – Творчість початківців – це завжди орієнтир на шляху, яким розвивається художня творчість узагалі. Автори романтично ранкового віку, можливо, не мають професіоналізму й не володіють відточеними прийомами, але вони завжди дуже цікаві ідеями, розкуті в своїх почуттях, щирі. Тому, звичайно, автори старшого покоління просто повинні цікавитися творчістю дебютантів. І я за нею постійно стежу. Скажімо, масовий прихід вісімдесятників – хоч як би вони від цього не відхрещувалися – за взірець мав шістдесятників. А ось усі ті, хто дебютував або навіть утверджувався на грані століть, мене радують тим, що не беруть стандартного способу прориву в літературу. Тактика шістдесятників – іти гуртом – відкинута, бо людина і народжується, і помирає в самотині. Творчість не можлива в юрбі, та й час такий, що не сприяє тісному творчому об’єднанню. Дуже мені імпонує, що вони гуртуються навколо видавництв, часописів, і тепер ми знаємо, якого продовження дебюту чекати, коли автори утверджувалися в різних журналах, наприклад, “Дніпро”, “Кур’єр Кривбасу” або “Четвер”. Те, до яких видань тягнуться молоді прозаїки або поети, вже свідчить про їхні орієнтири. Справжнє ж місце в когорті визначає рівень таланту. Я стежу за багатьма дебютами, а виділити хочу Маріанну Кіяновську зі Львова. Це вже абсолютно відстояна поетеса, відоме ім’я, підтверджене напруженою працею, зокрема перекладацькою. А ще – моя давня симпатія Мар’яна Савка. Дуже мені імпонують вірші багатьох інших авторів із заходу України. – А наші східні обшири? – Там менше яскравих імен, хоча вони є. Це, зокрема, Сергій Жадан – поет нової хвилі, який має вже авторитет, підкріплений грантами. Я все-таки схиляюся до тієї поезії, що спрямована не на епатаж, не на те, що б’є по очах, а те, що западає в душу. “Дійсне тільки те, що було” Високий рівень культури письма Любові Голоти сприймається як закономірна точка відліку зрілості, як звичне начало, що не потребує особливого відзначення. Та при цьому слід завважити: довершеність художніх засобів, вміла версифікація не навіюють холоду, не відштовхують штучністю, робленістю. Відточеність фрази, вивіреність інтонацій – природні складові поетичної системи знаної авторки. Коли сказано чітко й твердо: “Дійсне тільки те, що відбуло”, то не варто сперечатися, бо це – дивовижна, але марна річ, про яку також згадуєш, читаючи, скажімо, таке зізнання: “І жалію себе, // І не шкода себе”. У поезії Любові Голоти годі шукати рішучих відступів од традиційних канонів. Окремі формальні пошуки (вільні вірші, уникання розділових знаків та великих літер) сприймаються як винятки, спроби засвідчити експериментаторські можливості (свідчення цього, зокрема, добірка віршів “Незбагненна для світу – наша кров не всихає”). Та, як відомо, справжній талант не потребує нагромадження додаткових підтверджень. Потреба художньої доцільності диктує авторці наполегливе прямування до ощадливості, графічної чіткості письма. Його простота допомагає вільно проникати в складні коди змісту, осягати переливи логіки напруженої (нерідко баладної) оповіді. Розгалужена асоціативність з’являється там, де на передній план виходять спогади про дитинство степу або ж степи дитинства. Скільки тут сонця, неосягненної свободи простору та часу, багатобарвності й стозвукості! Вживаєшся в образну систему Любові Голоти й поволі звикаєш до її улюблених слів: ясенець (перший лід), нетля (нічний метелик), друрбай (степовий жайвір)… Лексичні запаси поетеси добірні, огранені і успадкованим внутрішнім чуттям, і набутими знаннями. У вибраних творах, що склали осяжну книжку “Опромінена часом”, зримо вимальовуються цілісний образ авторки. Він приваблює неординарністю, чітко визначеними координатами її любові та ненависті. Вірші Любові Голоті, які не загубилися у веремії часу, доповнюють один одного, увиразнюють непростий творчий шлях поетеси. Сьогодні вона, маючи плідний доробок, як і раніше, студіює класиків, хоча вже сама давно має вдячних учнів і завжди радіє, коли послідовники, споглядаючи одвічний лет кураю, не забувають про те, що найщиріше вітають весну горицвіти. Другий стоп=кадр. Січень 2014 року. З розмов у редакції газети “Слово Просвіти” – Останнім часом ви дедалі частіше звертаєтеся до прози… – А ще частіше – до публіцистики. – Душа велить? – Навколишня дійсність. – Так у нас чи не завжди велося. – Тому я багато часу віддаю газеті “Слово Просвіти”, загалом просвітянській роботі, а також книговиданню. – Це, зокрема, стосується унікальної антології поезії ХХ століття “Стріла”, яку створив, точніше, мовби виспівав серцем, Володимир Базилевський. – Я була редактором книжки, всі матеріали якої спершу друкувалися на сторінках “Слова Просвіти”. – У книжці “Наближення”, де зібрано ваші розмови з відомими письменниками та публіцистичні роздуми, зазначено: “Випад= кове відсіялось, і постала моя улюблена сім= ка…” Відтоді минув не один рік. Чи не хоті= ли б ви змінити перелік імен? – Ні. Ось він: Олесь Гончар, Павло Загребельний, Микола Вінграновський, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Ліна Костенко та Іван Драч. – Колись ви зізналися: “Злукавлю я, та не злукавить слово”. – Таке моє кредо й сьогодні.
Про-читання · “Діалог поета з мовою і є діалогом з Богом. Просто в кожного власне розуміння і пояснення, ким він є для кожного з нас”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Триєдиність Мар’яни Савки – людина, мова і дух творення

Мар’яна Савка, відома в Україні літераторка, є авторкою поетичних збірок “Оголені русла”, “Малюнки на камені”, “Гірка мандрагора”, “Кохання і війна” (у співавторстві з Маріанною Кіяновською), “Квіти цмину”, “Бостон-джаз”, “Тінь риби”, “Пора плодів і квітів”, “Оптика Бога”, “Радуйся, жінко!”. Вона двічі потрапляла до списку “100 найвпливовіших жінок України” за версією журналу “Фокус”, а також до рейтингу “40 особистостей, які змінюють країну” за версією провідного ділового щотижневика “Бізнес”. Мар’яна Савка – лавреатка Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Братів Богдана та Левка Лепких 2022 року, присудженої за серію літературознавчих праць, книги поезій для дітей та дорослих, а також премії видавництва “Смолоскип” та Міжнародної журналістської премії ім. Василя Стуса за книги поезій. Коло інтересів Мар’яни Савки не обмежується лише поетичною творчістю. Вона написала кілька книжок для дітей, зокрема, “Чи є в бабуїна бабуся?”, “Лапи і хвости”, “Казка про Старого Лева”, “Босоніжки для стоніжки”, “На болоті”, “Тихі віршики на зиму”, “Залізницею додому”. А 2023 року Мар’яна Савка дебютувала у прозі, видавши збірку оповідань “Люди на каві”. Тоді ж у Львові відбулася прем’єра мюзиклу для всієї родини “Пиши листи до Миколая”, слова і музику до якого створила Мар’яна Савка. У 2024 році у “Видавництві Старого Лева”, головним редактором і співзасновницею якого є Мар’яна Савка, побачила світ нова книга віршів поетеси “Навіки ніжні. 77 віршів любові і віри”. Саме ця лірична збірка з віршами про почуття, біль, боротьбу, ненависть, розпач, витривалість, передчуття, чекання, боротьбу, любов, силу і ніжність була висунута “Видавництвом Старого Лева” на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року в номінації “Література”. – Ваша поетична збірка має назву “На= віки ніжні” з підзаголовком “77 віршів любо= ві і віри”. Число 77 в окультній науці нумеро= логії називають ангельським, бо воно нібито є посланням з божого царства. А ще дві се= мірки символізують духовну енергію, що під= тримує людину на її життєвому шляху. Тоб= то свідомо обрана вами саме така кількість поезій для публікації у збірці не випадкова? – Ні, навпаки – цей символізм зовсім не навмисний. Я геть нічого не тямлю в окультних науках. Однак вірю в ангелів. І ця віра іде з глибокого дитинства, коли моя бабуня розповідала мені про свої видіння, в яких їй кілька разів являлися ангели на межі життя і смерті. І в тих розповідях бабуня, дуже проста і чесна людина, була надзвичайно переконливою. Одна з моїх книжок – “Квіти цмину” – присвячена бабуні Анні і всім моїм ангелам. Для мене мова – це жива субстанція, можна сказати, що поет пише вірш – а насправді це мова говорить з поетом як живе створіння. І це мова в діалозі з поетом творить тіло тексту, впустивши між рядки живий дух емоції, осяння. Така триєдиність – людина, мова і дух творення. Саме таким для мене є процес творення, природа творчості досить містична. Можна по-різному називати цей стан: натхнення, осяяння, потік. Я, звісно, можу писати не в потоці, складаючи слова в речення. Але я цього не роблю, бо мені це не цікаво. І я впевнена, що це моя мова закинула так багато ангелів до моїх текстів. Адже ословлюючи будь-що, ми надаємо цьому силу. Поезія – це також віра. Щодо кількості текстів, то їх рівно стільки, скільки мені написалося за три роки – з серпня 2021 до серпня 2023. В усіх інших збірках я не дотримувалася цього принципу. А тут мені важливо було, аби всі вони йшли в точній хронологічній послідовності. Тому я проставила і нумерацію, і дати під кожним віршем, і на двадцять третьому вірші, в ніч на 26 лютого починається вже ця повномасштабна війна в моїх віршах. Хоча власне воєнних віршів у мене було чимало в попередніх збірках, і не лише після 2014 року, але значно раніше. Ми колись з Маріанною Кіяновською навіть видали спільну книжку віршів у далекому 2002 році, яка має назву “Кохання і війна”. Пам’ятаю, там є у мене вірш з такими рядками: Сніг починає іти тільки поночі. Спішно. В наших кишенях ні курива, ні зерна. Хто засіватиме сіни господарів грішних? Щедрий вам вечір. Це не остання війна. Власне в діалозі з мовою, яка значно старша і мудріша за кожного з нас, з’являються слова як передбачення. – Часовий період, упродовж якого ство= рювались поетичні твори, охоплює три ро= ки, найдраматичніший припадає на 2022-й, коли розпочалась гаряча фаза російсько-ук= раїнської війни. Як вам вдавалось писати вірші, коли реально існувала загроза життю від ракетних обстрілів міста, в якому ви живете? – Зовсім незадовго до повномасштабного вторгнення я поїхала до Харкова, мала там поетичні читання та зустріч з колегами-друкарями з друкарні ЮНІСОФТ. Я їхала, окрім іншого, ще й з метою спитати у них, чи вірять вони в наступ російських військ, які так близько до кордону. Вони мене запевнили, що вже все бачили, бо війна під боком ще з 2014 року, і що, швидше за все, вторгнення не буде. За місяць ті самі мої колеги опинилися у Львові, терміново евакуювавши свої сім’ї до міста, де ще не падали ракети. Скоро наше місто втратило свій статус цілком безпечного, однак все одно – це не Харків, не Дніпро, не Суми, навіть не Київ. Зараз в Україні ніде не можна почуватися в безпеці. Але це також і людський вибір – де ти. Я одразу вибрала для себе, що я, залишаючись у Львові, не маю права нарікати на неповну безпеку. Я не перебувала близько до зони влучань, хоча, звісно, спостерігала за вікнами дими пожеж. І взагалі, обстріли не стали перешкодою для українських поетів у написанні віршів. Навпаки, випробування війною здетонувало в той спосіб, що дуже багато людей почали писати, каналізуючи емоції у вірші, навіть якщо раніше цього не робили. Я з обережністю і повагою ставлюся до чужого болю, аби жодним чином не робити його, умовно кажучи, “джерелом творчості”, тому все, що пишу, то мій власний, глибоко приватний біль, моє проживання цих трьох років. До речі, коли восени 22-го почалися тривалі відключення світла, у темряві мені дуже добре писалися вірші, тоді я написала поетичне лібрето до свого дитячого мюзиклу “Пиши листи до Миколая”, а також більшість музичних тем до цього ж твору. Вірші до збірки “Навіки ніжні” часто писалися як мої власні молитви. Це не лише зі мною ставалося. Чимало поетів зверталося і звертається до Бога, і, заважаючи на те, що я казала раніше, – цей діалог поета з мовою і є діалогом з Богом. Просто в кожного власне розуміння і пояснення, ким він є для кожного з нас. – Судячи з більшості віршів, представ= лених у збірці “Навіки ніжні”, ви глибоко ві= руюча людина. Що б ви могли сказати тим, хто втратив віру в Бога, зазнавши горя на війні? – Я швидше агностик. Моя віра в бога занадто приватна і неканонічна. Але віра й релігія – це різні речі. Релігія багато в чому обмежує людину. Віра ж робить її вільною і сильною. Тому саме це я би могла сказати людині, яка втратила віру. Я знаю, як тяжко страждають люди, які втратили найближчих. У моєї близької подруги син зник безвісти під Бахмутом, щоразу більше людей, яких досить добре знала, стали жертвами цієї війни, щоразу більше вдів, сиріт. Чи маю я право казати їм щось про віру? Не впевнена. Краще просто бути поруч і вірити в них, говорити з ними. Або мовчати. Але бути. – В одній з поезій ви згадуєте святого Антонія. Однією з чеснот цього канонізова= ного християнською церквою святого було те, що він витримав надприродну спокусу, перебуваючи в пустелі Єгипту, до речі, ши= роко обіграну в західній літературі і мис= тецтві. Як ви гадаєте, помста ворогу за за= подіяне ним зло – це та спокуса, з якою можна миритися, чи, навпаки, її потрібно поборювати? – Я би розрізнила поняття “помста” і “покара”. Бо зло має бути покаране. І якщо покарання ворога за злочини – це відновлення справедливості, то помста після покарання ворога сама може розцінюватися як злочин. Тому військовополонені перебувають під захистом Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. А ми постійно чуємо, яких жахливих тортур зазнають українські військові в полоні. Помста завжди є спокусою. Біль від навмисно заподіяного нам росіянами зла навіть не можна вимірювати лише в координатах сучасного моменту. Цей біль здирає присохлу шкірку часу з усіх інших ран, заподіяних нам тими ж ворогами (їхніми нащадками) в різні епохи. І тоді бажання помсти стає ще стократ сильнішою спокусою. Запобіжником може бути хіба усвідомлення, що діяти методами звіра – це те, що уподібнює нас до того ж звіра. – Що у вашому розумінні бути сильною людиною, як, наприклад, Фріда Кало, на яку ви посилаєтесь у вірші, адресованому подру= зі? – Ми – суспільство сильних людей. Інакше ми б не трималися стільки часу у війні з дуже сильним і підступним ворогом, який послідовно і довго готувався до нападу. Наші військові – це люди, які часто перебувають у надлюдських випробуваннях. Моя віра опирається саме на них. Вірш, адресований подрузі, написаний до вторгнення. Зараз довкола мене багато сильних жінок, які витримують шалені навантаження і не припиняють боротися. Часто – з власними страхами, пусткою, відчаєм, горем. Кілька віршів наприкінці книжки якраз про “жінку, яка тримається”. І про те, “а що за тим криється”. Не випадково книжка має назву “Навіки ніжні”. Я думаю, що в ніжності є велика сила. Сила живої емоції, людяності, сила любові. Людей, яким притаманна емпатія, дехто помилково вважає слабкими. Але ні, вони не слабкі, вони мають значно більший ресурс для витривалості, аніж ті, хто зовні як криця. – Під час прочитання книги складаєть= ся враження, що ваш ліричний герой ніби пе= ребуває між двох світів, уособленням яких є Ерос і Танатос. Ніжні стосунки між двома чи однією статями в апокаліптичні часи, на ваш погляд, є тим рятівним колом, що мо= же втримати людину від фізичного і духов= ного занепаду? – Між Еросом і Танатосом перебуває вся література. Знову згадалася наша з Маріанною книжка “Кохання і війна”. Людині завжди потрібна людина. Але не лише до людини в нас виникають ніжні почуття, ота рятівна ніжність. У цій війні сотні зворушливих і щемливих історій про порятунок тварин. І часто тварини рятують людей від тяжких депресивних станів, від гострого болю втрат і самотності. Спілкувався Тарас ГОЛОВКО
Про-читання · “Діалог поета з мовою і є діалогом з Богом. Просто в кожного власне розуміння і пояснення, ким він є для кожного з нас”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

“Народ мій є! Народ мій завжди буде!”

Національний музей літератури України запрошує відвідати виставку “Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!” до 90-річчя від дня народження Василя Симоненка. Виставка має на меті розкрити головні теми поезії Василя Симоненка. З особливим драматизмом звучить тема героїки боротьби зі всесвітнім злом – диктатурами, шовінізмом, війнами, репресіями, геноцидами. Окремі вітрини присвячені темам матері, щасливого дитинства, кохання, дружби, патріотизму. З юнацькою пристрастю обстоював митець ідеал свободи нації й особистості, що його активно сприйняла молодь, і саме в роки повномасштабної війни було створено так багато пісень на слова “Ти знаєш, що ти людина”, на кращі зразки інтимної та громадянської лірики В. Симоненка. Поезія Василя Симоненка видається в серії бібліотеки для воїнів ЗСУ, молодіжні рок-групи виконують її з величезним успіхом перед захисниками України. Рукописи Симоненка, унікальні фотографії, особисті речі поета і не тільки ви зможете побачити на цій виставці (триватиме в лютому і березні). За інформацією Національного музею літератури України
Спадщина · “Він виражав своїм мистецтвом індивідуальність, використовував символи й метафори, неординарно тлумачив навколишній світ”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Віктор Зарецький – український Клімт із Сумщини

Алла КАЧУР, старша наукова співробітниця Сумського обласного художнього музею ім. Н. Онацького Часто доля дарує людині несподівані зустрічі, події, які змінюють її світогляд, вчинки, робить піддатливою до будь-яких перепитій, або навпаки – загартованою, мов сталь. І, напевно, не було б у світі стільки випадковостей, якби не відбувалося подібне. Такі паралелі можна провести й з нашою Україною, майже кожен куточок котрої народжував і народжує таланти, славетні далеко за її межами. Сумщина – не виняток, адже подарувала в буремні часи ХХ століття таку непересічну особистість, як Віктор Зарецький, якому цьогоріч виповнюється 100-ліття з дня народження. А зараз, у воєнні часи, як ніколи, актуально говорити, кричати на ввесь світ про визначних українців, які творили майбутнє країни, намагалися ідентифікувати її, вберегти від фальшивих нав’язувань і переконань. Одним із них був Віктор Зарецький, як ще його усталено називають “український Клімт”, про кого й піде мова. Та врешті-решт хто ж він? Віктор Іванович Зарецький – український живописець, монументаліст, графік, педагог, громадський діяч. Народився 8 лютого 1925 р. у містечку Білопілля на Сумщині. Походив із шанованого козацького роду Зарецьких, які, за переказами, були одними із засновників міста Білопілля в XVII столітті. Нині там збереглася кам’яна церква святих Петра та Павла, зведена також і за їхні кошти. Дитинство та юнацькі роки Віктора пройшли в робітничих селищах Донеччини, де його батько Іван Антонович працював бухгалтером на хімічному виробництві. Мати Марія Андріївна була досить освіченою особистістю, грала на фортепіано, трішки малювала. Хлопчина зростав у творчій атмосфері, де чув мамин спів і гру на інструменті, а також звук від швейної машинки, якою орудувала бабуся-кравчиня. Але не лише милі спогади огортали душу художника, серед них – і роки голоду, згадки про занедбані брудні шахтарські містечка, та попри це він не полишав олівця, малював, що й рятувало від неприємних буденних моментів. Навчатися цієї справи професійно не було де, тому за художню освіту хлопчику слугував журнал “Юний художник”, який передплачували батьки. Така домашня грамота і нездоланна любов до малювання стала йому в нагоді під час служби в армії. Із квітня 1943-го до жовтня 1945 рр. Віктор Зарецький служив у тульському запасному стрілецькому полку, та в бойових діях участі не брав, бо з дитинства був глухим на одне вухо. Після демобілізації (1945) деякий час жив із батьками в селищі під Тулою. Приватно навчався там у живописця Миколи Орєхова. Згодом зібрав свої роботи й надіслав до Академії мистецтв у Ленінграді, але відповіді не дочекався: документи й рисунки загубилися дорогою. Це був для нього удар, бо вважав, що марнує час, маючи Богом даний дар малювання. 1946 р. він поїхав до Києва – потрапив відразу на вступні іспити, привернувши увагу до своєї талановитої натури. Йому порадили піти до останнього класу художньої школи та ретельно підготуватися вступити в Художній інститут вже наступного року. За рекомендаційним листом Михайла Шаронова його взяли до останнього класу Художньої середньої школи ім. Т. Г. Шевченка, яка містилася у стінах Художнього інституту, де вчився у Геннадія Титова, Петра Драченка. Віктор Зарецький відвідував лише заняття з фаху, увесь інший час просто малював і підзаробляв дрібними послугами. Як зазначає Олеся Авраменко в монографії “Терези долі Віктора Зарецького”: “…вдачу мав відкриту, доброзичливу, надзвичайно великодушну. Був вдячним за добрий погляд і слово, а найбільше – за підтримку”. У 1947–1953 рр. навчався в Київському державному художньому інституті, викладачами були: Михайло Шаронов, Карпо Трохименко, Олексій Шовкуненко, Костянтин Єлева, Геннадій Титов, Георгій Меліхов, Сергій Григор’єв. Він отримував іменні стипендії, спочатку ім. І. Ю. Рєпіна, потім вищу – Сталінську. Дипломна робота Зарецького картина “До Мавзолею”, керівником котрої став Сергій Григор’єв, отримала оцінку “відмінно”. 1953 р. рішенням Державної екзаменаційної комісії Віктору присвоєно кваліфікацію художника станкового живопису, згодом прийнято кандидатом у члени Спілки художників Радянської України. Із 1953 до 1957 рр. працював у Художньому інституті, де викладав живопис. На останньому курсі інституту одружився з художницею, тоді ще студенткою, Аллою Горською, через рік народився син Олексій. У перші роки після навчання, він, здебільшого, займався графікою, ілюструванням. У часи “відлиги” завирувало мистецьке та суспільне життя, і, якось органічно й впевнено, молодий художник увійшов у мистецьке середовище. Його роботи почали експонувати на художніх виставках з 1951 р.: Таллінн, Москва, Одеса, Львів, Донецьк, Севастополь тощо. Віктор Зарецький створив значну галерею портретів, був у постійних пошуках себе на мистецькій ниві, ав середині 1950-х рр. розпочав віднаходити власну тему, а з нею і свій, особливий художній стиль. Серед цих знахідок – різнопланові портрети, а за ними – картини на “шахтарську тему”, не досить розвідану іншими сучасниками, яка несла в собі новий потік думок і стилістичних прийомів. Наставник Зарецького Сергій Григор’єв був учнем Федора Кричевського, тому зумів передати від нього своєму вихованцю деякі принади у сприйнятті художнього світу. Федір Васильович ніколи на писав портрети вождів, чого й дотримувався В. Зарецький. Згодом з’являється “селянська” тема, що відкривала нові грані уявлень про народний живопис, його красу, невимушеність, гармонічність. Роботи цього періоду нагадують художню манеру Кричевського й зображують особисте сприйняття Зарецьким селянських типажів, переймаючись їхнім побутом і внутрішніми переживаннями. Віктор Зарецький проживав разом із народом трудодні, описував індивідуальні характери, виокремлюючи при цьому загальні риси, притаманні українцям. Кілька років він працював у Горностайпільському колгоспі Чорнобильського району, зрозумівши цінність і щастя людини не в самому факті роботи, а отриманні задоволення від неї. “Шахтарською” та “селянською” темами художник відображає суть глибинних суспільних зрушень. Переважна більшість творів 1950-60-х рр. змальовувала ентузіазм праці, всезагальне благо та радість буття. Визнання творчості Зарецького відбулося в період розквіту руху шістдесятників, до кола якого входив сам. Його картини купували музеї, про них сперечалися, їх знали, ім’я молодого митця було в усіх на слуху. “Шахтарська” та “селянська” теми йшли в руслі визначених ідеологічних вимог образотворчого мистецтва країни того часу, вирізняючись неординарними композиційними рішеннями, блискучим живописом, щирістю. Прикладом селянської теми може слугувати портрет “Дівчинка із соломинкою” (1960) з фондів Сумського обласного художнього музею ім. Никанора Онацького. Картина надійшла до закладу від автора. Перед глядачем – зображення дівчинки в білій хустинці та яскравому вбранні, яка сидить, склавши засмаглі руки в замок на пелені. Її смагляве дитяче обличчя та великі глибокі очі підкреслюють чарівність і наївність, у тонких вустах вона тримає соломинку. Образ дівчини не ідеалізований, вона така, якою насправді прагне бути – вродливою, тендітною. Художник не відволікає увагу глядача на барвистість природи, а навпаки підсилює значимість даного типажу, прагнучи показати суть народного життя та характерів. Мистець передає дитячу привабливість, зосередивши увагу лише на портретованій, без використання усіляких деталей. Розлогі мазки оживляють полотно, наближають манеру художника до імпресіонічності. Після того, як радянські спецслужби організували вбивство дружини Алли Горської та батька (1970), художник усамітнився, був на межі божевілля, втім продовжував творити і навіть заснував першу приватну художню школу. Він прагнув навчити талановиту молодь не просто малювати з натури, а головним чином розуміти мистецтво, любити і розбиратися в ньому, знатися на стилях, осягнути їхні формотворчі принципи й у свої роботи неодмінно вкладати ідею, бо без цього художнього твору не буде. Наприкінці 1970-х років митець знахо- Молодик. 1987—1988 рр. Дівчинка із соломинкою. 1960 р. дить власний відомий почерк, через який його називають українським Клімтом. Тож останні роки творчості мистецтвознавці визначають як “клімтівський період”. На перший план вийшли краса пейзажів, вишуканість жіночих портретів, на відміну від ідеологічної спрямованості, притаманної раннім роботам. Захоплення творчістю Густава Клімта Зарецький перетворив на створення українського варіанта неосецесії, поєднуючи буйну українську декоративність із реалізмом тілесності. Він користувався принципами сецессіону, виражаючи своїм мистецтвом індивідуальність, використовував символи й метафори, неординарно тлумачив навколишній світ, нерідко звертався до української народної традиції. Краса в його творах постає через виразність ліній, плям, гармонію барв. У зібранні Сумського художнього музею зберігається також пейзаж “Молодик” (1987–1988), котрий надійшов від Дирекції художніх виставок України (2009). Полотно спочатку вабить своєю красою, кольоровою насиченістю та глибиною відтінків, згодом дивує довершеність композиції, її чітка побудова, а післяприсмак – відчуття себе частинкою цього дивовижного пейзажу, який занурює в таємні тенета сутінок. М’яко, чуттєво підкреслено красу літньої ночі в монохромній гаммі кольорів. Попри елегійне сприйняття сюжетної лінії, картина зберігає певну динаміку, рухливість у композиційному вирішенні. Важливу роль відіграє ритм, котрий вдало наповнює простір правильними формами й свіжістю барв. Врівноважений живопис ілюзорно розширює рамки сприйняття, надаючи багатства й ефектності пейзажу. Перший план занурює в таємну водну глибочінь, її гладь і прозорість відображає контури тіней від густої рослинності. Човники мимоволі завуальовують людську присутність. Компонуючи штучне й природне освітлення, автор створює довершений образ ночі, як символ містичності, магічності та загадковості. На другому плані художник зобразив щільну темно-зелену стіну лісу, де на верхівках дерев “заблукав” золотий молодик як пророчий знак чогось нового, нездійсненного. Лише зі здогадок розуміємо тлумачення цього явища для самого Зарецького – час змін, досягнення в житті чогось непередбаченого. Проаналізувавши дане живописне полотно, відчуваєть-
Пишуться вірші · “День сьогодні такий, ніби щастя повернуло до мене лице, ніби я освятився причастям”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ся, як в натурі художника гармонійно поєдналися ліричний романтик і реаліст. Свого часу, завдяки дружині, Віктор Зарецький захопився монументалізмом, як сам висловився: “Пішов по сірники, а захряс на вісімнадцять років”. Брав участь в оформленні театрів Івано-Франківська, Сімферополя та Сум. Сумський Національний академічний театр драми та музичної комедії імені М.С. Щепкіна зберігає пам’ять про художника – настінне панно “Птахи щастя” – унікальний витвір фарфорового мистецтва. Воно має 608 деталей, вага яких – 30 кг, загальна маса – 10 т 240 кг, довжина – 26 м, висота – 3,5 м, кожна прикраса 205 г, їх налічується 1663 од. На обробку деталей використано 7,7 т гіпсу, 140 г сусального золота, 12 кг глазурі. Кожна деталь обпікалася в печі 16 годин при температурі 1350 градусів. Таке диво створено в 1980 р. колективом Сумського фарфорового заводу за ескізами Віктора Зарецького. Над втіленням його ідеї працювали два роки. Співавтори – художники заводу: Василь Єрмоленко, Віталій Шевченко, живописець Анатолій Шарко та “модельники” – Анатолій Яворський, Юрій Махлаєв. Тематичне панно повністю відповідає функціональній архітектурній спрямованості театрального закладу. Віктор Вечерський у дослідженні “Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України” дає мистецтвознавчу оцінку твору: “в інтер’єрі широко застосовано архітектурно-художні композиції з використанням мотивів ужиткового мистецтва Слобожанщини. Фойє прикрашає декоративна горельєфна композиція на глухій стіні. Панно у стильовому ключі народного мистецтва зображує казкових павичів, що ширяють у повітрі. Пластику рельєфу збагачують поліхромні вкраплення: вжито інтенсивні червоні, сині, зелені, жовті барви, позолоту. Незважаючи на застосування кольору, панно в цілому виглядає світлою плямою на золотистому тлі стіни й створює святкове враження у поєднанні з багатоярусними люстрами та настінними світильниками з молочно-рожевого гутного скла”. У центрі – стилізовані рельєфні зображення семи птахів, що летять один за одним, суцільно поєднані між собою, без інтервалів у відстані, вони створюють враження руху. Різнокольорові кулі, ніби намисто, оздоблюють частини тіла пернатих, деякі з них, мов перлини, що уособлюють силу води, жіноче начало, світло, посвячення, справедливість, є символами народження та відродження. Водночас, це мотиви українського орнаменту, запозичені з народного мистецтва. Велика кількість різних за розміром і забарвленням елементів, наче наповнюють біле тло багатством колористичних ритмів, надають зображенню фактурної розмаїтості. Рух і політ птахів створюють неймовірну гармонію. Художник доніс до нас головну ідею втілення гармонії та краси в “храмі мистецтва”. Серпень 1990 року забрав Віктора Зарецького назавжди. Не поборовши хворобу, пішов у засвіти, залишивши багату мистецьку спадщину. Як говорив Віктор Зарецький своїм вихованцям: “Завтра – це ніколи. Втілюй задумане сьогодні, тепер”. Мабуть, за таким принципом і влаштовував своє життя, повне драм і трагедій. Творчість Віктора Івановича нереально сприймати однозначно, адже вела його шляхами піднесення, молодечого запалу, любові, втрат. Радянський режим ламав стереотипи художника, підставляв підніжку, але він вставав і йшов далі, працював натхненно, плідно, знаходив у собі сили, еволюціонуючись у живописі. Його діяльність – ніби протест заскарузлим догмам, штампам і рамкам, де кожен вихід із глухого кута – індивідуально-оригінальний і сміливий крок у чисте майбутнє. Вірність собі й улюбленій справі – ось фактор успішності та прояв справжнього таланту, котрі були притаманні сильній натурі Митця.
Пишуться вірші · “День сьогодні такий, ніби щастя повернуло до мене лице, ніби я освятився причастям”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“У серці живе Україна, де б тільки світами блукав”

Валерій ГУЖВА Безрадісно без України, не гріє вишиванка пліч, так, ніби душі половину спалила Освенцімська піч. Десь там мовчазні тротуари, дрібний падеспань каблуків, столичного серця удари воднораз легкі і важкі. У серці живе Україна, де б тільки світами блукав, неначе когось із родини торкаєш за теплий рукав. І чуєш у відповідь доторк, і знаєш: ти не сирота, і в кожній домівці навпроти Вкраїна твоя золота. *** “Брати” колишні – нині вбивці, Вкраїні доля на кону. Як донорів-червонокрівців життя солдат шле на війну. І постає з вогню і диму, як символ нашого буття, преславний князь, князь Володимир, князь перемоги і життя. *** Стоока пітьма за вікном і мертва до ранку тиша. Життя нерозгадний біном З останньої сили дише. Здається, заснув пан Біг, зіпершись на космос ліктем. Зорі святкують бліц-криг над Унтер-ден-Лінден. Сто невідкладних питань В черзі стоять серед ночі. Наприклад, навіщо Бретань буть незалежною хоче? Чи врешті настане мирі війни кануть в непам’ять, і в плем’я, що зветься людьми, майбутнє не кине камінь? Стоїть за вікном пітьма, І тиша до ранку мертва. І відповідей нема на всі запитання смертних. *** Цього року завесніло пізно, довго не здавалася зима. За курми поскучили всі півні, кума на ніч викрала кума. Весни і веселі й шалапутні, сонце поселилось в головах. Розбрелися вуликами трутні, світ бузковим запахом пропах. Гріються на сонечку старенькі, з хати повиносили стільці, переможна Україна-ненька все нових народжує бійців. Неповторні весняні блавати, неповторна весняна любов. Щоб погрітись, зі своєї хати вийшов навіть православний Бог. Миру й сонця, дорога Вкраїно, В кожне твоє місто, в кожен дім. Із весною, дорога людино, в тополине літечко ходім. *** Стали вищими сріберні зорі – світлофори космічних доріг. Темну баню небес неозору засипа тихий зоряний сніг. Метеори, немов самовбивці, слід кривавий лишають на мить, Ну, а зорі, тутешні тубільці, віки вічні приречені жить. Утопивши свій зір в піднебессі, заніміла людина стоїть. Сплять під зорями гради і весі, і земна порошинка летить. *** Спить натхнення, як завжди, ледаче, сниться йому інший віршомаз. Гомоню з сусідами по дачі, зустрічаю з дровами “Камаз”. Що нового у телепрограмі? Курс валют і ядерна війна. Треба мабуть подзвонити мамі, Щоб новин не слухала вона. Розійшовсь наполеончик путін, Возсіяв над лисиною німб самодержця, та якщо по суті, плаче гамівний халат по нім. Ну не може без царя росія – скіпетра поцупив кадебіст. Чуєш, враже, підросла осика під мізерний твій гадючий зріст …ожило натхнення проти ночі, кличе недоладне, до пера. хай пожде, бо дуже спати хочу. Все одно не платять гонорар. *** Скільки там не кажеш: “Ще не вечір”, плин часу не спиняють літа, і роки, мов погони на плеча у забрьоханого демі-пальта. В’яне погляд, мов квіти у вазі, і повільнішає хода, І немає на теє повноважень, щоби повільнішали года. “Ще не вечір” скажи собі знову і не руш теореми складні. Цокотять часу срібні підкови вдалині, вдалині, вдалині… *** Звідки він – хоч убийте, не знаю невідомої пісні мотив. Солоспів десь під серцем лунає, наче горя і радощів тінь. Я ніколи не був меломаном, на концерти з принуки ходив, то чому ж мов солодким дурманом, оповів мою душу мотив? Лише потім, коли відлунала та непрохана дивна струна, я збагнув: так в минулім співала призабута вже жінка одна… Вже років проминуло – дай Боже, і мелодій чимало було. То чому ж моє серце тривожить мимолітного співу крило? По-старечому я вже зітхаю, погортавши минулі літа, а мелодія давня лунає, над життям моїм грішним зліта… *** Зловісна тиша перед грозою, Повітря стало немов скляне, Кошлаті хмари наче зомбі, Що напилися каберне. Враз блискавки зубчастий спалах проткнув тривожні небеса, і зливи водоспаду впали на білий од цвітіння сад. Дощ велетень стояв стіною – такий собі міні-потоп – хоч клич на поміч дядька Ноя, щоб спорядив якийсь понтон аби живих порятувати... І враз грозі прийшов кінець. В калюжах плавали качата, і жаби з ними, хай їм грець. Земля – здалось – помолоділа, книш сонця в небі возсіяв, і Ной веслом – панікадилом усе живе благословляв. *** День сьогодні такий, ніби щастя повернуло до мене лице, ніби я освятився причастям чи поснідав пасхальним яйцем. Люди добрими стали навколо, щиро усмішки їхні цвітуть звідусюд, наче спів Періколи, плин мелодій, рухливих, мов ртуть. Щось таке учинилось у світі, що життя тобі раєм здалось, непочата стоїть оковита, а такого давно не було. Усміхаюсь щасливому дневі, білий світ ув очах мерехтить... Літачок в небесах полудневих, в нім до мене кохана летить. Не спитаю – кому воно треба, де і з ким чи не вічність була. Літачок у безхмарному небі, дорогії мої два крила... *** Я, жебрак, у поезії в приймах, понад силу і рима, й рядок. Як димок від недопалка “Прими” кожна думка і кожен мій крок. Вічний рай у імперії слова, очі нишпорять по землі. Моїх віршиків утла полова ніби шарж Сальвадора Далі. І несила звільнитись від рабства, що у ньому, нетяга, живу. Чи мине це пекельнеє школярство, що його провидінням зову? Все. Виходжу з катівні на волю у легенях свободи озон. Замість рим є кульбабове поле і небес любий серцю полон. *** Свіжий вітер накочує хвилі на порожній забутий причал. Журавель, мов король у екзилі, ходить. Дзьоб його – лезо меча. Ще до осені дуже далеко, птах до вирію не поспіша. Поряд ходить друзяка лелека – журавлю не байдужа душа. Зеленіють густі очерети, захищають гніздечко качок, і латаття зелені берети для мальків нерозумних дашок. Звечоріло. Давно влігся вітер, В люстрі озера – місяця серп... Є краса в українському світі, за яку я віддав би усе, Що здавалось раніше важливим: дім, роботу, фальшиву сім’ю... Я позичу в журавлика крила і собі десь гніздечко зів’ю. *** Ніколи раніше не думав про те, що буде в майбутнім – навіщо? Радів, коли бачив, як вишня цвіте – нехай би і на кладовищі. Любив всіх жінок, і між ними одну найбільше кохав – аж до болю... Не празнував зиму, любив лиш весну, під зливу не брав парасолі. Плив днями наввимашки, як по воді, був друзям товариш надійний, для них будь-коли був відкритим мій дім, гостинний і трохи наївний. Та час, як відомо, не знає жалю, усе переводить в колишнє... Останнє шампанське у келих наллю, і жінку згадаю, і вишню. Прощання, звичайно, сумний ритуал, не буду я ним перейматись. Прощайте, Багами і пляж Етуаль, прощайте, розкішні дівчата. Майбутнє до мене нарешті прийшло. Що ж, здрастуй – і будем прощатись. Я вдячний життєві за те, що було яскравим, як блискавка, щастям.
Наші обереги · “Кожен з українців своїм голосом може показати свою унікальність і додати краси до традиційної народної музики”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

“Що глибша пісня, то ясніш душа”

Мирон ФЕДОРІВ Так стверджував відомий український письменник, громадський і політичний діяч, Герой України, поет і просвітянин Іван Драч. Справді, коли співаємо, то внутрішньо відчуваємо спокій і радість. Серце починає битися в такт із музикою, пульс сповільнюється і прискорюється разом із піснею. Учені з університету Гетеборга (Швеція) вважають, що “феномен подібної синхронізації пов’язаний з тим, що спів змушує видихати і вдихати повітря в певні проміжки часу”. “Подібну синхронізацію, – відзначають дослідники, – можна використовувати для посилення дружніх стосунків у колективах однодумців або колег”. Певно, ви також помічали, що спів покращує кровообіг, а отже, активує діяльність головного мозку, що в свою чергу покращує пам’ять, легше сприймається будь-яка інформація, омолоджується організм та й імунітет теж покращується. Тож співайте на здоров’я українських пісень, котрі наснажують і збагачують наш духовний світ. Спів як вокальне мистецтво буває сольним та ансамблевим – дует, тріо, квартет, квінтет тощо. Десятки, а то й сотні виконавців прекрасних пісень єднаються в хорі у багатоголосся. Хором співають краяни пісні у супроводі музичних інструментів чи то оркестру. Проте і без музичного супроводу співати і чути українські пісні – суцільне задоволення. За психофізіологічною та виконавською природою спів поділяється на три види – народний, академічний та естрадний. У наш складний і непередбачуваний час українці все більше звертаються до витоків українства. Народна національна культура стає більш актуальною. Вона переходить у живе побутування. У нас, чи не у кожного, виникає потреба почути свій голос, почути свій внутрішній голос і побути хоча б деякий час в обіймах українського мелосу. Так! Інколи хочеться заспівати не для того, щоб виступати на сцені, а для самого себе. Спів стає потужним комунікатором у спілкуванні з природою та зі своїми однодумцями. Відомий український краєзнавець, почесний академік Національної академії педагогічних наук України, заслужений працівник освіти України, доктор філософських наук, професор Віктор Жадько звертає увагу на народний спів, як на “особливий вид вокального мистецтва, що заснований на традиції фольклорного вико- Гурт “Древо”, Німеччина, 2009 р. навства та має такі ознаки: етнічну і національну самобутність, взаємозв’язок з мовним діалектом, специфічну систему виконавських засобів та прийомів, локально+регіональну своєрідність мовно+пісенних діалектів, тембральні особливості народних голосів”. Тобто, припадаючи душею до народних витоків, ми спонукаємо своє внутрішнє “я” розкритися, вийти у простір у родинному колі, чи навіть на самоті, – і почути себе справжнього. Без артистичних гримас і відповідних виконавських манер. Але, якщо хтось скаже, що співати так, як співали наші пращури у полі – це не правильно, бо треба вистроїти голоси по партіях і домагатися звучання суголосся, яке нагадуватиме акорд. Але народний спів вимагає не особливого знаменного чи партесного співу, про які ми поговоримо у нашій наступній статті, а перш за все вашу природну потребу співати тим голосом, який вам суджений долею. І якщо в академічному співі, вам можуть зауважити, що ви не так співаєте, то в народному ця варіативність виконання фольклорних пісень дуже цінується. Кожен з українців своїм голосом може показати свою унікальність і додати певної краси до традиційної народної музики. Тож не зволікайте, а долучайтеся до кола виконавців традиційної народної пісні. І це ви можете зробити в будь-який час. Просто заходьте в мережі Інтернет на платформу традиційної музи Громадської організації “Рись”, засновниками якої є Андрій Левченко та Катерина Карпа. Там ви зможете прослухати лекції online та почути свій народний спів, а ще й на додачу навчитися грати на українських народних інструментах. Пам’ятаймо, що народний спів має свої регіональні особливості, чим урізноманітнює самобутню і надзвичайно привабливу культуру вокального мистецтва України. І ця особливість або автентичність закладається у нас від народження. Бо кожний регіон України, незважаючи на тиск збоку окупантів різних мастей, має вже свої традиції автентичного співу, які передавалися протягом кількох тисячоліть від покоління до покоління. І коли ми чуємо своє, то серце розквітає. І хоча на очах сльози, але душа змиває з себе полуду багаторічних нагромаджень з боку підступних зайд і в момент відчуває відлуння до болі рідного, притаманного саме твоїй малій батьківщині. Ми прислухаємось, як “заводчиця”, тобто та, яка зачинає пісню і є своєрідним стрижнем у ансамблевому виконанні твору, зі своїм сильним оксамитовим голосом наснажує і приєднує до спільного співу одного, потім двох, трьох чи більше виконавців, яким теж ця пісні до душі. І вже звучить ансамбль, який складає унікальний візерунок вокального твору, що гармонійно вписується в ландшафт мальовничого рідного краю. А хтось серед співаючих із найвищим і голоснішим голосом обов’язково бере на себе роль “виводчиці” і доводить ансамблеве виконання до найвищої ноти. При так званому “вторинному співі”, коли дуже навчені професіонали намагаються відтворити фольклорну пісню, то розписуються окремі партії для обумовлених і точно вивірених голосів, кожний з яких по велінню диригента вступає у свій суворо регламентований час. Але природній, так званий “первинний спів”, несе в собі Божу іскру, тоді і ансамбль звучить так, як колись співали бабусі у селі. І це для українців є цілком природним. Цілком природним для українців є і “білий голос”, техніка виконання якого залучає всі резонатори у тілі співаючого. У Польщі “білий голос”, “biaіy gіos” вирізняє дану манеру співу як таку, при якій “повітря, що повільно виштовхується через діафрагму, виходить через максимально відкрите горло.” Ще деякі польські фольклористи дану манеру автентичного співу називають “співокрик” (spiewokrzyk). Проте серед українців “білим співом”, завдяки відомому українському письменнику Романові Гораку, називають спів жінок у карпатських селах. А ще деякі дослідники українського фольклору “білим голосом” називають голоси улюблених українських співачок Ніни Матвієнко (1947–2023) та Квітки Цісик (1953–1998). Що, погодьтеся, явно відрізняється від “співокрику”. Збираючи та досліджуючи український фольклор наприкінці ХІХ століття та на початку ХХ століття, просвітяни Філарет Колесса (1871–1947), Климентій Квітка (1880–1953) і Андрій Грабенко (1857–1932) зробили значний внесок у розвиток масового зацікавлення українською традиційною музикою взагалі і автентичним співом зокрема. Це, напевно, і послужило поштовхом до обробки багатьох українських народних пісень такими композиторами, як Микола Лисенко (1842–1912), Кирило Стеценко (1882–1922) та Микола Леонтович (1877–1921). Протягом ХХ століття зацікавленість життєдайною силою українського фольклору переросло в численні утворення професійних та аматорських колективів, які знайомили світ з багатющою пісенною скарбницею укра- Гурт “Кралиця” їнського народу. Характерною особливістю такого поступу співаків і музикантів стало представлення фольклорних традицій краян у формі академічного виступу перед глядачами. Ансамблі народної пісні, фольклорні ансамблі, капели бандуристів, ансамблі кобзарів та хори, вокально-інструментальні ансамблі та ансамблі пісні і танцю, які протягом ХХ століття допомагали українцям пізнавати українські народні пісні та особливості народного співу – ось неповний перелік започаткованих творчих колективів на теренах України і не тільки. Найвідоміші з таких колективів кожен українець може одразу пригадати: це і народний хор імені Григорія Верьовки, створений тривожного 1943 року; це і Гуцульський ансамбль пісні і танцю, який був створений в 1939 році. На вимогу часу на теренах України були створені культурно-просвітні та музичні училища, факультети у вищих навчальних закладах культури та мистецтв, які прагнули непоборну силу українського фольклору привести до певного знаменника, який би був повністю підпорядкований цензурі тодішньої “совєтської” номенклатури. Українські музики в діаспорі пропагували правдиву українську автентику і здобували світове визнання. Своїми виступами вони привертали увагу до України, на пісенному ґрунті якої зростали вокальні самоцвіти. Так наприклад, надзвичайно популярним у США на початку ХХ століття був ансамбль етнічної музики на чолі з Павлом Гуменюком (Філадельфія, США). І до тепер український фольклор не залишає байдужими нікого, хто почув його у виконанні залюблених в український фольклор музикантів. І добре, що попри шалений спротив і методичне нищення всього українського, серед краян з’являлись особистості, які тихо, без зайвого галасу, допомагали українцям пізнавати своє, допомагали розбудити свою душу, повернутися обличчям до власних витоків і співати. Ми хочемо низько вклонитися і подякувати мужнім нашим сучасникам, педагогам-вокалістам Євгену Єфремову (заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор Національної музичної академії України, етномузиколог, керівник гурту “Древо”, м. Київ), Олександрові та Наталії Терещенкам (засновники гурту “Гілка”, м. Кропивницький), Юрієві та Аллі Ковальчукам (засновники гурту “Ранкова роса”, м. Київ), Людмилі Востріковій (засновниця гурту “Горина”, м. Рівне) та багатьом-багатьом іншим наставникам за щоденну копітку роботу з українцями, які хочуть співати українських пісень, а особливо з українцями, які навіть не усвідомлювали, як це круто – співати українських пісень. Завдяки переосмисленню професором Київської Національної музичної академії України, музикознавцем-фольклористом Євгеном Єфремовим щодо місії українського фольклору в українському суспільстві ще далекого 1979 року був сформований унікальний фольклористичний гурт, який від 1988 року має назву “Древо”. Як зазначає відомий український музикознавець Анатолій Іваницький, “Гурт “Древо” перший у своєму роді, що розпочав новий напрямок у музичній культурі України, продемонструвавши світові традиційну селянську музику українців як повноцінне й самобутнє мистецьке явище, що не потребує композиторського втручання”. З відродженням Незалежності України, за прикладом “Древа”, з’явились інші фольклорні ансамблі, які також формують свій репертуар із справжніх фольклорних знахідок під час їхніх етнографічних експедицій. Найбільш знаними послідовниками гурту “Древо” є гурти “Божичі” (керівники Сусанна Карпенко та Ілля Фетисов), “Кралиця” (засновник і керівник – заслужений працівник культури України, професор Національного університету культури і мистецтв Іван Синельніков), “Володар” (керівник кандидат мистецтвознавства Маргарита Скаженик) та “Буття” (керівник Оксана Бут). З кожним роком “утаємничених” в сакральну силу українського фольклору стає все більше. У 2000-х рр. в Україні виникають етнічні фестивалі, найбільш знаними з яких є “Країна мрій”, “ХатаФест” та “Шешори”. На цих фестивалях люди мали змогу почути і автентичний спів, і різноманітні сучасні обробки народних пісень для попі рок-гуртів. Тож не цурайтеся свого, а долучайтеся до народного співу який наснажує нашу душу і оздоровлює наш організм. Не випадково лікарі і дорослим, і дітям, у яких є дефекти мовлення, рекомендують заняття вокалом. І для центральної нервової системи, до речі, спів має надзвичайну цінність. Співайте на здоров’я! Наснажуйте себе і своїх рідних на Перемогу світла над темрявою, української пісні над болотяним “какаяразніца”. Шануймося! Національний заслужений академічний народний хор ім. Г. Верьовки, 2018 р.
Арт-калейдоскоп · “Треба робити просвітницьку місію для Європи через театр, літературу та образотворче мистецтво”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

про “розстріляне відродження”. Нам доводилося знайомити їх з усім цим через фото, через тексти. Так поступово виникала атмосфера довіри. Важливо мати реальний контакт із нашими колегами за кордоном. На жаль, багато пропустили в цьому плані. Тамара Трунова нічого не змінювала в київській виставі. Думаю, вона свідомо на це пішла, хотіла просто презентувати українському глядачу артефакт. Як ми презентували себе в Європі, як там показали свої акторські і режисерські спроможності. До цього для німецької театральної спільноти не існувало українських режисерів, вони ніколи навіть не задумувались над тим, що в Києві є якийсь театр, який може мати високу планку. На сцені разом зі мною Олександр Соколов, Ірина Ткаченко, Марина Клімова, Олена Бушевська та Дмитро Олійник. А в Берліні ми працювали в команді з Віталієм Салієм та Катериною Кістень. Працювати поруч з такими акторами – просто щастя. Це молоді люди, які вдвічі молодші за мене. Особливо імпонує їхня відкритість до співпраці. А ще – відданість у роботі, особливо зараз, коли ти майже не граєш, а розповідаєш те, що ти пережив. Приміром, Ірина Ткаченко говорить про те, як розбомбили її квартиру. І це було справді так. Вона була розгублена і не знала, що робити. Багато чого пережили й інші. Не знаю, чи те, що ми робимо, можна назвати ролями. Будемо і далі всі шестеро виходити на сцену і ділитися своїм досвідом півторарічної давнини. Очевидно, якби цю виставу робили сьогодні, вона б мала дещо інший формат. Зараз працюю над новим матеріалом, ще зарано говорити, над яким саме. А в нашому театрі постійно відбувається робота як із сучасною драматургією, так і з класикою. Режисери перебувають у стані активного пошуку, які саме вистави нині потрібно грати в Україні. позицією. Сподіваємось і на те, що при Академії танцю ім. Сержа Лифаря в майбутньому може з’явитися відділення з підготовки балетмейстерів-постановників класичного і народного танців. Завершився святковий концерт дивовижною композицією геніального українського балетмейстера Павла Вірського “Вишивальниці” на музику І. Іващенка та у виконанні студенток І-ІІІ курсів відділення народної хореографії і студенток І-ІІІ курсів бакалаврського рівня вищої освіти, яка приурочена 120-річчю з дня народження Павла Вірського і свідчить про невмирущість його новаторських постановок. Тож всупереч воєнним лихоліттям і тривогам, які ми нині переживаємо, Київська муніципальна академія танцю імені Сержа Лифаря, продовжує виховувати юні таланти – для мирного завтра України.
Арт-калейдоскоп · “Треба робити просвітницьку місію для Європи через театр, літературу та образотворче мистецтво”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Вистава про непоставлену виставу

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру У лютому 2022 року в Театрі на лівому березі тривали репетиції вистави “Гамлет”. На фасаді театру висіла афіша – Гамлет (Олександр Соколов) утримує двері потягу Київського метрополітену, мабуть, хоче зупинити мить. Незабаром повномасштабне вторгнення зупинить репетиції вистави. “Ha*l*t” – це вистава про виставу, яка не відбулась. Постановка Тамари Трунової за п’єсою, створеною у співпраці із задіяними у проєкті акторами та акторками, – це рефлексії на тему втраченого нами та втрачених нас. “Ha*l*t” – це Hamlet (Гамлет), з якого вирвали, вирізали “me” – мене. З німецької – повна зупинка. “Ha*l*t” – копродукція Театру на лівому березі (Київ) та Фестивалю RADAR OST (2023, De- utsches Theater Berlin, кураторка фестивалю – Birgit Lengers) за підтримки Goethe-Institut та Christine Dissmann (director of Hotel Continental). Виставу було створено спеціально для відкриття фестивалю RADAR OST 2023. Згодом вистава взяла участь у фестивалях: Piatra Neamt (Румунія), Kierunek Wschоd VII (Польща), Fokus Ukraine – Europаisches Theaterfestival 777 TAGE ДНІВ DAYS (Німеччина). І тепер, нарешті, “Ha*l*t” було зіграно вдома. – Вже шостий рік працюю в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. На мою думку, на сьогодні це найпотужніший, найперспективніший театральний колектив у Києві, – переконаний один із учасників проєкту, заслужений артист України Олег Стефан. – В акторів великі можливості, тож треба шукати способи, як їх максимально реалізувати. Особисто у мене була мета працювати з різними режисерами переважно молодої генерації і не тільки в цьому театрі. Серед них – Тамара Трунова, Стас Жирков, Давид Петросян, Іван Уривський, Тетяна Грубій. Дуже важливою для мене є роль Просперо у виставі “Буря” за Шекспіром, що йде на сцені Львівського національного театру імені Марії Заньковецької. Яскраві спогади залишилися від співпраці з Оксаною Дмітрієвою, яку вважаю однією з найпотужніших режисерок у сучасному театральному просторі. Маємо і в нашому театрі “Отелло” в постановці Оксани Дмітрієвої. У театрі щорічно проводиться фестиваль молодої режисури, де переможцеві дають можливість постановки. Пошук триває. Над “Гамлетом” почали працювати за два місяці до початку повномасштабного вторгнення. Напевно, кожен із нас перед репетиціями неодноразово перечитав текст цього твору. Але почали репетиції не з тексту, а з дослідження самих тем, закладених у цій п’єсі. У нас була дуже цікава робота до того моменту, як почалося повномасштабне вторгнення. Повернулися до цієї теми у 2023 році в Берліні. Тамара Трунова вирішила зробити не “Гамлета”, а виставу про те, як нам не дали його поставити. Це надзвичайно складна драматургія, і мені здається, що Тамарі вона вдалася. Багато сучасних драматургів переважно переказують якісь історії, пов’язані з конкретними людьми. А Тамара Трунова вирішила дослідити психофізичний стан людини в таких екстремальних ситуаціях, як війна чи еміграція, або ж потрапляння в якийсь провокативний простір. З назви “Гамлет” випало дві літери і залишилося “Ha*l*t”, що в перекладі означає “стоп”. Почали досліджувати природу кожного, хто бере участь у цій виставі. Не можу сказати, що тут існують персонажі. Тексти, за якими Тамара складала п’єсу, – це наші тексти. Працювали над п’єсою в Берліні протягом двох тижнів. Ми збиралися і відповідали на запитання, які ставила Трунова, або ділилися своїми думками, відчуттями та власними історіями, своїм внутрішнім станом, у якому ми тоді перебували. Ці тексти записували на диктофон, і вже з них складалася сама п’єса. Через місяць знову приїхали до Берліна і протягом десяти днів завершили цю роботу. Скласти п’єсу за такий короткий термін – це екстремальна робота. Німецькі глядачі сприймали виставу по-різному. Ця вистава текстова, і їм треба було бути прив’язаними до екранів з перекладом німецькою. Тож німецька публіка сприймала її більш аналітично. Такий спосіб сприйняття – хороше тло для того, аби зрозуміти, що відбувається з будьякою людиною, коли зупиняється її звичне життя. А наша публіка все це сприймає дещо інакше, тому що переживала на власній шкірі. Виникали несподівані моменти, коли глядачі починали реагувати зі сміхом. Але цей сміх у певний момент обертається на сльози. Між німецькою та українською прем’єрами минуло півтора року. Сьогодні українські режисери в Європі ведуть досить активну культурну діяльність. Хоча хотілося б, аби вона була ще більшою. Це можна назвати просвітницькою діяльністю. Раніше на Заході бачили тільки “велику” московську культуру. Але, на жаль, майже не бачили ні української, ні молдавської, ні грузинської, ні білоруської. І зараз, як ніколи, треба робити цю просвітницьку місію для Європи через театр, літературу та образотворче мистецтво. Потрібно не дати їм забути про нас. Більше того, звернути їхню увагу на те, що вони пропустили протягом століть. Вони нічого не знали про репресії та голодомори. Лише знали, що існує така страшилка, як Сталін. Наші закордонні колеги взагалі нічого не чули про Курбаса, У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра відбулася прем’єра вистави “Ha*l*t”. Це новий і досить незвичний досвід театру, який мало кого залишить байдужим.
Арт-калейдоскоп · “Треба робити просвітницьку місію для Європи через театр, літературу та образотворче мистецтво”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

“Петриківський розпис” на кону Національної опери

Володимир КОРНІЙЧУК, хореограф, заслужений журналіст України, лавреат Премії в галузі театрознавства і театральної критики Нещодавно на сцені Національного академічного театру опери та балету України імені Тараса Шевченка відбувся концерт учнів і студентів Київської муніципальної академії танцю імені Сержа Лифаря. Розпочався концерт одноактним балетом Моріса Равеля “Болеро” в хореографії і постановці педагога Академії танцю, заслуженого артиста України Дмитра Клявіна: концепція проєкту заслуженого працівника культури України Вячеслава Коломійця, балетмейстер-репетитор Надія Ятченко, візуальне оформлення Марії Дуки за ідеєю заслуженого діяча мистецтв України Андрія Лягущенка. З моменту прем’єри балету, яка відбулася минулого року на кону Національної опери України в інтерпретації учениць і студенток відділення класичної хореографії КМАТ ім. Сержа Лифаря, нинішнє виконання балету набуло яскравішої пластики й артистизму, що й порадувало вимогливого столичного глядача. А оригінальне візуальне оформлення Марії Дуки, з використанням нею картини Пабло Пікассо “Молода дівчина”, лише поглибило естетичне сприйняття цього магічного одноактного балету. 120-річчю з дня народження видатного українського балетмейстера Сержа Лифаря юні артисти приурочили варіацію Сигарети і Pas de trois з балету “Cюїта в білому” Е. Лало в хореографії ювіляра Сержа Лифаря і в майстерному виконанні студентки III курсу відділення класичної хореографії Анни Теплюк і студенток І курсу відділення класичної хореографії Аліни Хоменко, Уляни Красавцевої та Емми Березовської (викладачі Надія Ятченко і Галина Зарицька). Розмову про балет продовжимо варіацією Килини з балету “Лісова пісня” М. Скорульського в хореографії С. Сергеєва і граційному виконанні студенткою ІІІ курсу відділення класичної хореографії Меланією Костенко (викладач Надія Ятченко). Фрагмент із балету “Rooster” Rolling Stones у хореографії Chris- topher Bruce і в сценічному втіленні студентів I курсу бакалаврського рівня вищої освіти представлено глядачам у вельми шаленому темпоритмі й супроводі не менш екзальтованої музики (викладач – заслужений артист України Олександр Нестеров). Що ж до постановок у стилі “модерн”, то необхідно виокремити композицію “Абсолют” у хореографії В. Федя і виконанні учениць 8-9 класів відділення народної хореографії та учнів 7-9 класів відділення класичної хореографії, які постали перед глядачами у білих хітонах на вершинах засніжених гір і неба, наче ангели-охоронці України (викладачі Вікторія Башкірова і Владислав Федь). Композиція “Понад усе” в супроводі релаксійно-сугестивної пісні “As the world caves in” і хореографії студентки I курсу бакалаврського рівня вищої освіти Катерини Раковець, як і в її та Валентина Шевченка виконанні, полонила глядача довершеною пластикою і виразним артистизмом (викладач – заслужений артист України Олександр Нестеров). Серед народних хореографічних композицій варто вирізнити постановку “Петриківський розпис” А. Комлікової у сценічному вирішенні Олександра Нестерова і виконанні студенток ІІІ курсу відділення народної хореографії і студенток ІІІ курсу бакалаврського рівня вищої освіти. Вони вразили глядача “феєрверком” барвистих костюмів, що нагадували декоративно-квітковий розпис славетних петриківських майстринь. А оригінально-витівкова композиція Олександра Нестерова та іскриста музика до неї ще дужче підсилювала запальну динаміку феєричного дійства (викладач – заслужена артистка України Наталія Головко). “Крізь роки” – жартівливо-хореографічна композиція студента І курсу бакалаврського рівня вищої освіти Володимира Талайка у виконанні автора-постановника і студентки однойменного курсу Світлани Хангану, які полонили глядача ексцентричною пластикою в супроводі акордеонізованої гармоніки (викладач – заслужений артист України Олександр Нестеров). Слід наголосити, що ця композиція, як і дві попередні – “Понад усе” у постановці студентки Катерини Раковець і “Будь-поруч” у постановці студентки Дарини Цап, свідчить про те, що викладач і балетмейстер Олександр Нестеров дбає про підготовку майбутніх балетмейстерів-постановників, які у перспективі, сподіваємось, порадують глядача ще не однією талановитою ком-
16 Вернісаж · “Тут присутня українськість, бо це її душа, її життєві витоки й прагнення”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Більше, ніж життя”

Художниця Наталія Басараб добре знана на Тернопіллі, як, зрештою, і в цілій Україні, своїми живописними роботами, графікою, портретами Героїв великої війни. “І в кожнім мазку викладає глибінь таїни”, – точно зауважила поетка Марія Карпик. А ще понад двадцять років захопленням пані Наталі стало лялькарство. Зокрема, творить вона образи відомих акторів театру та кіно, в тому числі й тернопільських, кіногероїв, українок, козаків... Микола ШОТ, м. Тернопіль Фото автора Нещодавно в Тернопільському обласному художньому музеї Наталя Басараб представила свою чергову персональну виставку “Більше, ніж життя”. У цьому закладі експозицію власних робіт розгорнула вже вчетверте. Хоча загалом за своє творче життя майже 20 таких мистецьких подій мала не лише в рідному Тернополі, в Україні, а й у Франції. На кожній з виставок пані Наталія старається представити чимало нових творів. Тож, звісно, вони склали й основу теперішньої експозиції в художньому музеї. Понад 80 розмаїтих своїх творінь художниця запропонувала шанувальникам мистецтва оглядати впродовж цілого місяця в Тернопільському обласному художньому музеї. Пів сотні з цих робіт – живописні. Це – розмаїті пейзажі, натюрморти. З численних полотен передусім постають, зачаровують своєю красою квіти – троянди, півники, деревовидні півонії, бузок і, певна річ, польові, серед яких маки, волошки, ромашки, інші. Не можуть не вразити також пейзажні картини тернопільської мисткині. Наталя Басараб пише акриловими фарбами, у техніці імпасто, головним інструментом втілення її талановитих художніх задумів є не пензель, а мастихін. Заступниці директора художнього музею Ользі Ваврик, скажімо, дуже подобаються архітектурні пейзажі Тернополя. Пані Ольга каже, що Наталія Басараб має неповторний авторський почерк, їй притаманний експресивний живопис, яскраві барви, вона дуже вільна в поєднанні кольорів, композиції в неї дуже цікаві, довершені. Сама ж пані Наталія зізнається, що “дуже боїться, аби з її картин виходила негативна енергія”. Тому вона прихильниця реалізму, показу у власній творчості доброго, світлого та барвистого. Проте нині російський окупант світлість українського життя нещадно замащує чорною фарбою страшної та кровопролитної війни. Цей вогнечас, безперечно, відбивається й у творчості Наталії Басараб. Центральне місце у виставці займають картини саме цієї тематики. Коли відвідувачі переглядають виставлені полотна мисткині, не бачать написів з назвами. Художниця зробила це з певним наміром, аби кожен з поціновувачів її художнього доробку зміг сам найменувати картину, зваживши на власні враження, уявлення, міркування від баченого. Так от тернопільська поетка Марія Карпик не лише вигадала назви багатьом полотнам Наталії Басараб, а й навіть написала вірші до десятьох з них. “Я виглядаю, надією молюся Богу, від невтішних Портрет воїна Василя Івашківа з Тернопілля з циклу “Їхні очі дивляться в душу” зітхань запотіло затерте вікно”, – поетичні рядки, які народилися в пані Марії від перегляду картини, що зустрічає відвідувачів експозиції. Поетка назвала це полотно “Невтішне чекання”. Бо й справді, сумні очі гарної молодої українки вглядаються у далечінь через запотіле від сліз вікно, вона чекає на свого коханого з фронту. Центральною на виставці є ще одна велика картина. Маленька дівчинка піднімається на гойдалці над зеленим гаєм і згарищами великої війни. Тернопільська “Просвіта” навіть оголосила конкурс на найкращу назву цього полотна з врученням призу. Між іншим, саме міський осередок “Просвіти” доклався до організації персональної виставки Наталії Басараб “Більше, ніж життя”. Пані Наталія – активна просвітянка, бере участь у різних проєктах, акціях, доброчинних заходах “Просвіти”. Саме численні відвідини у колі просвітян наших захисників у військових частинах, на лікуванні в шпиталях, лікарнях, реабілітаційних центрах вилилися для художниці у великий творчий проєкт “Їхні очі дивляться в душу”. У його рамках пані Наталя написала пастеллю понад тисячу портретів наших воїнів. Багато зних авторка подарувала нашим захисникам. Але 150 з таких творінь можна побачити під час виставки і на стінах музею, і на екрані. Як зауважує голова Тернопільської “Просвіти” Наталія Чорна, мисткиня пише не лише портрети воїнів, а й їхніх родин. Часто з матерями, дружинами фронтовиків Наталія Басараб зустрічається на засіданнях просвітянського клубу “Незламні”, який веде поетка Марія Карпик. Деякі Ляльковий образ тернопільської акторки Тетяни Гончарик портрети оборонців України Наталія Басараб показала також на трьох виставках, які організовувала вже в Західноукраїнському національному університеті, Галицькому коледжі ім. В. Чорновола та фаховому коледжі ТНТУ ім. І. Пулюя. Крім живопису, графіки, Наталія Басараб віддано працює й у лялькарстві. Перші лялькові роботи виконувала з пап’є-маше. Згодом узялася освоювати гіпс. Тепер працює здебільшого з таким матеріалом, як пластик, а також стала виготовляти текстильні ляльки. На виставці в художньому музеї можна побачити понад 30 авторських ляльок. Деякі з них – тематичні роботи, зокрема, найновіша “Козак”. Надто вражають відвідувачів творення у ляльках образів улюблених артистів і кіноперсонажів. Одразу ж у її фігурках упізнаєте славетних кіноакторів, як-от: Івана Миколайчука, Бріджит Бардо, яка несе воду, Луї де Фюнеса, Софі Лорен та інших. Поруч – лялькові образи тернопільських акторів Миколи Булата та Тетяни Гончарик. Авторка у своїх ляльках приділяє велику увагу деталізації, переконана, що кожна з них має від своїх персонажів певну енергетику. Палітра творчості Наталії Басараб, безперечно, різнобарвна, розмаїта. Але завжди тут присутня українськість, бо це її душа, її життєві витоки й прагнення. А ще мисткиня засвідчує власними роботами: треба знаходити радість у тому світі, в якому живеш. Наталія Басараб демонструє нову тематичну ляльку “Козак”
16 Вернісаж · “Тут присутня українськість, бо це її душа, її життєві витоки й прагнення”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: Калмиков Андрій Володимирович — 100 грн. Шерстюки Євдокія Гаврилівна і Михайло Гаврилович — 1000 грн. Глаголюки Василь Петрович і Олексій Васильович — 4000 грн. Столярова Анна Петрівна — 500 грн. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Вернісаж · “Тут присутня українськість, бо це її душа, її життєві витоки й прагнення”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин