Письменники і час · “Своїх птахів моя душа чекає І творить диво – ярий горицвіт”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Любов Голота: “Злукавлю я, та не злукавить слово”
Слово Просвіти, №05 за 2025 рік
Поетичні алогізми Любові Голоти настільки наївно природні, по-жіночому безпосередні, що сприймаєш їх одразу, без жодних застережень, – від традиційної дилеми “любить – не любить” до страху перед самотністю й розкошування нею, від намагання зупинити час до визнання його всесилля. Найскладніше, воістину малозбагненне плетиво почуттів викликає рідне слово, вперше почуте в Кривому Розі: тривожне очікування з’яви найкрихітнішої блискітки материнської мови, розгадування одвічних її таємниць, сум’яття від непокори, здавалося б, простих речень та загадкової невичерпності фразеологізмів, недовіра до високих фраз й воднораз велика віра у вимовлене, сказане, коли хочеться, щоб тебе принаймні почули. Авторка знову й знову в різних віршах повторює, мов заклинання: “У слові я не согрішила”, “злукавлю я, та не злукавить слово”, “умру і відроджусь у слові”, “боюсь, що слово помирає”, “Й молюсь на слово. І молюся словом”. Про це ж – і в найновішій добірці віршів “Незбагненна для світу – наша кров не всихає” у газеті “Слово Просвіти” (7–13 листопада 2024 року): “Я шукала слів // більше, аніж змісту”. Наприкінці 2024 року світ побачила нова збірка віршів Любові Голоти “Паперовий Янгол”.
Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Народжена в степах Встановлені поетесою правила гри недвозначні: в образній системі її лірики мають право на існування і стихія умовності, і строга логіка. Та, як засвідчує збірка вибраних віршів “Опромінена часом”, золота середина тут найприродніша. Її пошуки непрості, можливо, не завжди доречні, але характерні саме для Любові Голоти – від перших збірок “Народжена в степах” і “Весняне рівнодення” до новіших публікацій, зокрема книжки вибраних творів “Жіночий апокриф” (2012). Золотої середини як довершеності, вивіреності чи й багатотрудної відшліфованості кожного рядка поетеса прагне сягнути здебільшого в межах традиційного віршотворення. Тяжіння до класики не просто очевидне, а визначальне. Авторка має за ідеал ясність думки й прозорість образних засобів. Для таких координат чужі змістова неокресленість, словесні хитросплетіння та метафорична туманність. Символи Любові Голоти, як правило, чіткі, виповнені прадавньою українськістю, осяяні тихим місячним світлом народного розуміння часоплину, добра і зла, свят і буднів, співіснування вічності й суєти суєт. І коли поетеса через роки знову й знову повертається до незабутніх квітів дитинства – горицвітів, то починаєш розуміти: саме вони – той символ, у якому зашифровано осердя чаросвіту її творчості. Справді, сутність лірики авторки – саме в пошуку горицвітів (“Своїх птахів моя душа чекає // І творить диво – ярий горицвіт”), а не, як здається на перший погляд, у мандрах кураю – отого незнищенного перекотиполя, яке нерідко лине поперед вітрів із рідної для Любові Голоти Дніпропетровщини аж до того, що залишилося від степів моїх пращурів, – кіровоградських закутків зросійщеного південного безмежжя: “Стерня. Курай. Порожнє видноколо. // І вікова, безвічна самота”. Суха химера непокірного бур’яну під час нескінченних блукань набирається терпких пахощів роздолля, стає волелюбною часткою творчого привілля поетеси, великою (однак не повною) мірою визначає лад її плідного ужинку. Саме від батьківщини кураю – українського простору – аж хмеліє душа ліричної героїні першої збірки з промовистою назвою “Народжена в степах”. Це не просто відчуття неозорості з її невпинно рухливим центром – перекотиполем, а всотування безберегості чи й захлинання деручким безміром, пильне вдивляння у безкрайність і насторожене, ба навіть боязке вловлювання спорідненості свого внутрішнього світу із невичерпною неозорістю. При цьому просторова багатовимірність гармонійно виповнюється історичною тяглістю (звідси – “опромінена часом” і душа, і доля). Така неоглядність співмірна хіба що з незглибимістю кохання – того, що воістину без меж і обмежень! Безоглядне оспівування його світлого анархізму, возвеличення махновської волі, осанна козацькості духу – стрижневі мотиви чільної представниці так званої “жіночої поезії”. Щира, ніби осонцена, відвертість Любові Голоти сприймається як прагнення позаобрійної, недосяжної досконалості, на шляху до якої – несподівані повороти, круті перепади, звабливі вершини омріяного. Усе це зливається в цілісний часопростір вибагливого образотворення авторки.
Казкові видива втраченого, але не забутого Філософія поезії Любові Голоти, глибоко закорінена в національний ґрунт, живиться народнопісенними та сковородинівськими джерелами, вбирає в себе перекази, міфи, вірування, пророкування. Витворюваний із допомогою них духовний безмір, не позбавлений язичницьких елементів, усе ж таки має християнське підґрунтя. Воно виразне, тривке. І це закономірно для авторки, яка принципово уникає будь-яких загальників. Так, дбаючи про конкретику письма, вона вживає не абстрактні означення
(наприклад, “бабусі”), а завжди індивідуалізовані, розтаємничені, мовби вихоплені з нетечі забуття: баби Настя, Варка, Ликерка… Це ж стосується квітів (“Кущ віниччя, кущ тютюну, пасльон” або “Кривавник. Безсмертник. Полин”), особливо часто згадуваних найрізноманітніших птахів, зрештою, всього сущого. Особиста пам’ять ліричної героїні зливається з пам’яттю всенародною. Пильне вдивляння в серцевину процесів і явищ посилює предметність письма, обумовлює його щільність чи й певну в’язкість. Вона відчувається тоді, коли авторка вдається до відвертих прозаїзмів (“Ти знаєш, що тобі три роки, // що батько твій бурильник, // а тепер хворіє…”), прагне опоетизувати буденність “трудів і днів” тих, кого називають представниками простого родоводу, зокрема жіночого пагілля. Його возвеличений образ – сутність багатьох віршів, той магічний кристал, крізь який подаються не лише роздоріжжя сьогодення, а й глибини минулого та висоти майбутнього. Лірична героїня намагається зупинити історичний час, немовби увічнити його, а коли це не вдається, раз по раз поринає в дитинство, викликає казкові видива втраченого, але не забутого (“Вертаюсь у сні на своє стареньке подвір’я…”), не лише чує, а й бачить материн голос (“Я бачу її голос, як свічу, // яка пливе над яблуневим квітом”). Поетичний храм Любові Голоти виповнений рівним сяянням дня. Під високим піднебесним склепінням немає ні сліпучих спалахів, ні тьмяних присмерків. Проміння ллється супокійно, умиротворено, тихо. Навіть тривожні чи й болісні рефлексії ліричної героїні не сутінкові, а світлі, наснажені добром, окрилені вірою та надією. Сповідальне начало напрочуд щире, непретензійне, без жорстких оцінювальних акцентів і присудів. Ця стриманість і відстороненість – від зрілості, мудрості, розуміння того, що все прочитається між рядками, в підтексті.
Перший стоп=кадр. “Із відкритим серцем” – Літературні критики вже звично пи= шуть про зрілість і мудрість вашої поезії… – Так уже сталося, що до цих критиків належите й ви. Але я не ображаюся. – А хто з наших колег ображається на високі оцінки? – Завищені. – Трапляється й таке? – Звичайно, коли дебютувала тоненькою збірочкою, хотілося б, щоб “народжену в степах” і помітили, і підтримали. Через роки й роки з’явився друком томик моїх вибраних творів “Жіночий апокриф”. – У “Бібліотеці Шевченківського комі= тету”. – Хочеться, щоб книжку прочитали. Просто прочитали. Після того, як померли батьки, писала багато прози. Невдовзі з’явився твір “Епізодична пам’ять”, який не має головного героя. Головна його тема – сорок днів у порожній батьківській хаті. – Як ви сприйняли відзначення “Жіно= чого апокрифа” літературною премією імені Володимира Свідзінського? – Спокійно. – На книжці ви зробили такий дарчий напис: “Із відкритим серцем”. – Я не забула. – Поетичний розділ відкривають здавна популярні рядки: “В передвічні дні, в безко= нечні дні, // У третій день молодого неба, // Зійшло зело…” Хотілося б, що ви поділили= ся своїми бодай деякими міркуваннями про “молоде небо” нинішньої поезії. – Творчість початківців – це завжди орієнтир на шляху, яким розвивається художня творчість узагалі. Автори романтично ранкового віку, можливо, не мають професіоналізму й не володіють відточеними прийомами, але вони завжди дуже цікаві ідеями, розкуті в своїх почуттях, щирі. Тому, звичайно, автори старшого покоління просто повинні цікавитися творчістю дебютантів. І я за нею постійно стежу. Скажімо, масовий прихід вісімдесятників – хоч як би вони від цього не відхрещувалися – за взірець мав шістдесятників. А ось усі ті, хто дебютував або навіть утверджувався на грані століть, мене радують тим, що не беруть стандартного способу прориву в літературу. Тактика шістдесятників – іти гуртом – відкинута, бо людина і народжується, і помирає в самотині. Творчість не можлива в юрбі, та й час такий, що не сприяє тісному творчому об’єднанню. Дуже мені імпонує, що вони гуртуються навколо видавництв, часописів, і тепер ми знаємо, якого продовження дебюту чекати, коли автори утверджувалися в різних журналах, наприклад, “Дніпро”, “Кур’єр Кривбасу” або “Четвер”. Те, до яких видань тягнуться молоді прозаїки або поети, вже свідчить про їхні орієнтири. Справжнє ж місце в когорті визначає рівень таланту. Я стежу за багатьма дебютами, а виділити хочу Маріанну Кіяновську зі Львова. Це вже абсолютно відстояна поетеса, відоме ім’я, підтверджене напруженою працею, зокрема перекладацькою. А ще – моя давня симпатія Мар’яна Савка. Дуже мені імпонують вірші багатьох інших авторів із заходу України. – А наші східні обшири? – Там менше яскравих імен, хоча вони є. Це, зокрема, Сергій Жадан – поет нової хвилі, який має вже авторитет, підкріплений грантами. Я все-таки схиляюся до тієї поезії, що спрямована не на епатаж, не на те, що б’є по очах, а те, що западає в душу.
“Дійсне тільки те, що було” Високий рівень культури письма Любові Голоти сприймається як закономірна точка відліку зрілості, як звичне начало, що не потребує особливого відзначення. Та при цьому слід завважити: довершеність художніх засобів, вміла версифікація не навіюють холоду, не відштовхують штучністю, робленістю. Відточеність фрази, вивіреність інтонацій – природні складові поетичної системи знаної авторки. Коли сказано чітко й твердо: “Дійсне тільки те, що відбуло”, то не варто сперечатися, бо це – дивовижна, але марна річ, про яку також згадуєш, читаючи, скажімо, таке зізнання: “І жалію себе, // І не шкода себе”. У поезії Любові Голоти годі шукати рішучих відступів од традиційних канонів. Окремі формальні пошуки (вільні вірші, уникання розділових знаків та великих літер) сприймаються як винятки, спроби засвідчити експериментаторські можливості (свідчення цього, зокрема, добірка віршів “Незбагненна для світу – наша кров не всихає”). Та, як відомо, справжній талант не потребує нагромадження додаткових підтверджень. Потреба художньої доцільності диктує авторці наполегливе прямування до ощадливості, графічної чіткості письма. Його простота допомагає вільно проникати в складні коди змісту, осягати переливи логіки напруженої (нерідко баладної) оповіді. Розгалужена асоціативність з’являється там, де на передній план виходять спогади про дитинство степу або ж степи дитинства. Скільки тут сонця, неосягненної свободи простору та часу, багатобарвності й стозвукості! Вживаєшся в образну систему Любові Голоти й поволі звикаєш до її улюблених слів: ясенець (перший лід), нетля (нічний метелик), друрбай (степовий жайвір)… Лексичні запаси поетеси добірні, огранені і успадкованим внутрішнім чуттям, і набутими знаннями. У вибраних творах, що склали осяжну книжку “Опромінена часом”, зримо вимальовуються цілісний образ авторки. Він приваблює неординарністю, чітко визначеними координатами її любові та ненависті. Вірші Любові Голоті, які не загубилися у веремії часу, доповнюють один одного, увиразнюють непростий творчий шлях поетеси. Сьогодні вона, маючи плідний доробок, як і раніше, студіює класиків, хоча вже сама давно має вдячних учнів і завжди радіє, коли послідовники, споглядаючи одвічний лет кураю, не забувають про те, що найщиріше вітають весну горицвіти.
Другий стоп=кадр. Січень 2014 року. З розмов у редакції газети “Слово Просвіти” – Останнім часом ви дедалі частіше звертаєтеся до прози… – А ще частіше – до публіцистики. – Душа велить? – Навколишня дійсність. – Так у нас чи не завжди велося. – Тому я багато часу віддаю газеті “Слово Просвіти”, загалом просвітянській роботі, а також книговиданню. – Це, зокрема, стосується унікальної антології поезії ХХ століття “Стріла”, яку створив, точніше, мовби виспівав серцем, Володимир Базилевський. – Я була редактором книжки, всі матеріали якої спершу друкувалися на сторінках “Слова Просвіти”. – У книжці “Наближення”, де зібрано ваші розмови з відомими письменниками та публіцистичні роздуми, зазначено: “Випад= кове відсіялось, і постала моя улюблена сім= ка…” Відтоді минув не один рік. Чи не хоті= ли б ви змінити перелік імен? – Ні. Ось він: Олесь Гончар, Павло Загребельний, Микола Вінграновський, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Ліна Костенко та Іван Драч. – Колись ви зізналися: “Злукавлю я, та не злукавить слово”. – Таке моє кредо й сьогодні.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
