Суспільство · “Україна жиє, Україна встає До останнього смертного бою”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Уклін Героям Крут», с. 1
Уклін Героям Крут
Слово Просвіти, №05 за 2025 рік
Закінчення. Початок на стор. 1
мазепинство”, в якій він, аналізуючи такі явища і людей, стверджував, що вони належать до тих, “що кинули в політичний світ ідею, невмирущу й вічну, що потрясала самими підставами світового порядку, збуджуючи подив і захоплення в одних, пароксизм люти в других”. До таких належали Іван Мазепа, Герої Крут, які боролися за Україну з такою вірою й відвагою, щоби ця висока ідея ніколи не вмирала. Оця непізнана чуттєвість верховинного духу свободи, зроджена нашою історією і зрощена волелюбством українського народу в образі її кращих достойників, і є тією святою причинністю всеперемагаючого торжества героїки крутян. Очевидно, цієї натхненної сили не можна було набратися у Драгоманова, Костомарова чи Винниченка, а лише в Шевченка. Бо якщо неупереджено робити зріз подій тодішнього часу (1917 – початку 1918-го), вникнути в сутність декларацій, універсалів, проголошених лозунгів і діянь (або бездіяльності) чолових “центрально-радівських” людей, то прояснюється істинність боїв під Крутами, які Євген Маланюк назвав “Народинами нового українця”. Це була, насправді, одна з найбільш значущих подій для майбутнього поступу Нації. Тут чувся могутній дзвін Шевченкового слова і духу, нуртувала сила ненависти до “нового Переяслава”, лунав закликом – не бути синами “отєчєства чужого”, карбувався дороговказ волелюбності – “кайдани порвіте!” Шевченко, випереджаючи на століття всіх, заговорив з народом мовою свободи, як Воїн, як нескорений Бунтар проти обмосковлення українського буття. Його світобачення ніколи не могло бути суголосним із тими майбутніми очільниками, які запопадливо протягували в Універсалах гидливу тезу, що “Україна стає Українською Народньою Республікою… не відділяючися від росії й зберігаючи єдність її”. Показово, що “росія” згадується (ІІІ Універсал) в цьому контенті “єдності” аж 13 разів! Але чого дивуватися, адже і в грудні, коли ленінська москва вже оголосила війну Україні, в Центральній Раді майже не було “самостійників”, зате абсолютне перенасичення чужинцями (передусім москвинами), котрі колонізували українців і завжди підтримували в будь-якому форматі московську владу. Такі не могли прищепити собі “Шевченкову музу” історичної правди про москаля. Бо напередодні (2 січня 1918 року) Винниченко, не піклуючись про спротив та зміцнення української військової потуги, від імені Генерального Секретаріату підписує допомогу московщині харчами, цинічно нагадуючи: “правительство знає, що великоруські робітники і селяни не вороги, а брати, що не великоруський нарід пішов війною…”. І то не поодинокий випадок зрадливості чи колабораціонізму нашого проводу. До спокою і необхідності піддержувати контакт з Врємєнним Правітєльством закликали вони і на Першому Військовому З’їзді, що мав сформувати платформу з’яви “військової сили, яка має служити вигнанню кацапів з України”. А самостійницька, мілітарно зорієнтована позиція М. Міхновського не відігравала, на жаль, там впливової ролі. Адже відрядивши в петербург свою делегацію (10 чол.), Центральна Рада воліла лише вижебрувати в москалів визнання своєї автономії та “українізації” окремих військових частин, здійснюючи щодо них надзвичайно згубну політику “нейтральності”. Тому не тільки московщина, москвофільство, але й новітня “драгоманівщина” та “костомарівщина” затьмарювали українську перспективу визволення. Виховані на їх ідеалах винниченки разом з усіма лизогубами зрадницьки і безупину співали для свого народу осанну “вірую москвину”, “лєнінській свободі”, коли той вже ґвалтував Україну. Вони забули не тільки про Шевченка, ай Пилипа Орлика та його вислів: “ Україна повинна бути звільнена від усякого панування чужинців”, зате любили “драго-костомарівщину”, однак не терпіли “самостійництва” й мілітарних устремлінь Міхновського й Болбочана. Частково в цьому знаходимо відповідь чому Герої Крутів постали майже одинокі (без армії!), як “триста спартанців”, ціною власного життя закривши муравйовим шлях на Київ.
Відновлена Незалежність відродила святу правду про героїчний чин Героїв, затертий, витолочений у свій час московитами. Адже більшовицький міністр освіти затонський розпорядився на руйнацію пам’ятних місць, присвячених Героям Крут, а вже “незалежницький” міністр табачник витолочував українськість, нав’язуючи українській молоді злоядучу московщину та столипінщину, намагаючись знищити те, що животворить Націю і Державу. Так сталося, такою є доля, що саме в цей День пам’яті Героїв відійшов два роки тому в засвіти Поет Дмитро Павличко, який з особливою увагою і пошануванням ставився до Лицарів Крут, Трубіжа, Баришівки, закликаючи своїм огненним Словом берегти й любити Україну, бо Україна жиє, Україна встає До останнього смертного бою.
Георгій ФІЛІПЧУК хи менше) в інфопросторі такого не відбувалося. У миколаївській Росії українська література почувалася значно краще, аніж у путінській. (Хтозна, чи вона взагалі нині там є – у Петербурзі й деінде). Отак виходить, друзі. Покоління українських митців, умовно кажучи, після Котляревського, щиро любило Україну, намагалося зберегти її принаймні у фольклорно-етнографічних матеріалах, що тоді активно збиралися й публікувалися. Але у відродження держави ці люди вже не вірили. Тому царська влада й не забороняла таку діяльність. Була певність: ще максимум кілька десятиліть – і ці останні “плачі Єремії” затихнуть. Бо останні з козацьких нащадків, що дивилися, “як вовки в ліс”, просто вимруть. Отаке остаточне вирішення українського питання. Але ж хіба через цих кілька десятиліть не було таких ліберальних поміркованих українофілів, які обурювалися, що через таких-сяких радикалів царська влада не лише чинить їхні арешти й заслання, а й видає валуєвські циркуляри й емські акти? То хоча б щось було, а тепер нічого нема. …Та повернімось у нашу реальність і вже з позиції сьогодення погляньмо в позаминуле століття. Якби не було радикалів, то все б і закінчилось тоді на фольклористиці та творчості літераторів, що писали малоросійським наріччям російської мови. Але такі голоси, сповнені праведного гніву, лунали й після 2014 року чи подекуди чуються й досі, але не так публічно? Якби не було проклятих радикалів-бандерівців, то й Путін не напав би. І якась Україна була б. Так, “якась”. А через одне покоління не стало б ніякої. А війна сталася не через радикалів, а тому, що їх було недостатньо і до них не дуже дослухалися, вважаючи маргіналами. З історії нікого не викидаємо. Залишаємо там усіх, хто бодай якось доклав зусиль до творення Українського Всесвіту. Але історію й дійсність творять не ті, кому все “не на часі”, а якраз ті, кому все на часі. Радикали і фанати.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
