Пишуться вірші · “День сьогодні такий, ніби щастя повернуло до мене лице, ніби я освятився причастям”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
“У серці живе Україна, де б тільки світами блукав”
Слово Просвіти, №05 за 2025 рік
Валерій ГУЖВА
Безрадісно без України, не гріє вишиванка пліч, так, ніби душі половину спалила Освенцімська піч.
Десь там мовчазні тротуари, дрібний падеспань каблуків, столичного серця удари воднораз легкі і важкі.
У серці живе Україна, де б тільки світами блукав, неначе когось із родини торкаєш за теплий рукав.
І чуєш у відповідь доторк, і знаєш: ти не сирота, і в кожній домівці навпроти Вкраїна твоя золота.
*** “Брати” колишні – нині вбивці, Вкраїні доля на кону. Як донорів-червонокрівців життя солдат шле на війну.
І постає з вогню і диму, як символ нашого буття, преславний князь, князь Володимир, князь перемоги і життя.
*** Стоока пітьма за вікном і мертва до ранку тиша. Життя нерозгадний біном З останньої сили дише.
Здається, заснув пан Біг, зіпершись на космос ліктем. Зорі святкують бліц-криг над Унтер-ден-Лінден.
Сто невідкладних питань В черзі стоять серед ночі. Наприклад, навіщо Бретань буть незалежною хоче?
Чи врешті настане мирі війни кануть в непам’ять, і в плем’я, що зветься людьми, майбутнє не кине камінь?
Стоїть за вікном пітьма, І тиша до ранку мертва. І відповідей нема на всі запитання смертних.
*** Цього року завесніло пізно, довго не здавалася зима. За курми поскучили всі півні, кума на ніч викрала кума.
Весни і веселі й шалапутні, сонце поселилось в головах. Розбрелися вуликами трутні, світ бузковим запахом пропах.
Гріються на сонечку старенькі, з хати повиносили стільці, переможна Україна-ненька все нових народжує бійців.
Неповторні весняні блавати, неповторна весняна любов. Щоб погрітись, зі своєї хати вийшов навіть православний Бог.
Миру й сонця, дорога Вкраїно, В кожне твоє місто, в кожен дім. Із весною, дорога людино, в тополине літечко ходім.
*** Стали вищими сріберні зорі – світлофори космічних доріг. Темну баню небес неозору засипа тихий зоряний сніг.
Метеори, немов самовбивці, слід кривавий лишають на мить, Ну, а зорі, тутешні тубільці, віки вічні приречені жить.
Утопивши свій зір в піднебессі, заніміла людина стоїть. Сплять під зорями гради і весі, і земна порошинка летить.
*** Спить натхнення, як завжди, ледаче, сниться йому інший віршомаз. Гомоню з сусідами по дачі, зустрічаю з дровами “Камаз”.
Що нового у телепрограмі? Курс валют і ядерна війна. Треба мабуть подзвонити мамі, Щоб новин не слухала вона.
Розійшовсь наполеончик путін, Возсіяв над лисиною німб самодержця, та якщо по суті, плаче гамівний халат по нім.
Ну не може без царя росія – скіпетра поцупив кадебіст. Чуєш, враже, підросла осика під мізерний твій гадючий зріст
…ожило натхнення проти ночі, кличе недоладне, до пера. хай пожде, бо дуже спати хочу. Все одно не платять гонорар.
*** Скільки там не кажеш: “Ще не вечір”, плин часу не спиняють літа, і роки, мов погони на плеча у забрьоханого демі-пальта.
В’яне погляд, мов квіти у вазі, і повільнішає хода, І немає на теє повноважень, щоби повільнішали года.
“Ще не вечір” скажи собі знову і не руш теореми складні. Цокотять часу срібні підкови вдалині, вдалині, вдалині…
*** Звідки він – хоч убийте, не знаю невідомої пісні мотив. Солоспів десь під серцем лунає, наче горя і радощів тінь.
Я ніколи не був меломаном, на концерти з принуки ходив, то чому ж мов солодким дурманом, оповів мою душу мотив?
Лише потім, коли відлунала та непрохана дивна струна, я збагнув: так в минулім співала призабута вже жінка одна…
Вже років проминуло – дай Боже, і мелодій чимало було. То чому ж моє серце тривожить мимолітного співу крило?
По-старечому я вже зітхаю, погортавши минулі літа, а мелодія давня лунає, над життям моїм грішним зліта…
*** Зловісна тиша перед грозою, Повітря стало немов скляне, Кошлаті хмари наче зомбі, Що напилися каберне.
Враз блискавки зубчастий спалах проткнув тривожні небеса, і зливи водоспаду впали на білий од цвітіння сад.
Дощ велетень стояв стіною – такий собі міні-потоп – хоч клич на поміч дядька Ноя, щоб спорядив якийсь понтон аби живих порятувати... І враз грозі прийшов кінець. В калюжах плавали качата, і жаби з ними, хай їм грець.
Земля – здалось – помолоділа, книш сонця в небі возсіяв, і Ной веслом – панікадилом усе живе благословляв.
*** День сьогодні такий, ніби щастя повернуло до мене лице, ніби я освятився причастям чи поснідав пасхальним яйцем.
Люди добрими стали навколо, щиро усмішки їхні цвітуть звідусюд, наче спів Періколи, плин мелодій, рухливих, мов ртуть.
Щось таке учинилось у світі, що життя тобі раєм здалось, непочата стоїть оковита, а такого давно не було.
Усміхаюсь щасливому дневі, білий світ ув очах мерехтить... Літачок в небесах полудневих, в нім до мене кохана летить.
Не спитаю – кому воно треба, де і з ким чи не вічність була. Літачок у безхмарному небі, дорогії мої два крила...
*** Я, жебрак, у поезії в приймах, понад силу і рима, й рядок. Як димок від недопалка “Прими” кожна думка і кожен мій крок.
Вічний рай у імперії слова, очі нишпорять по землі. Моїх віршиків утла полова ніби шарж Сальвадора Далі.
І несила звільнитись від рабства, що у ньому, нетяга, живу. Чи мине це пекельнеє школярство, що його провидінням зову?
Все. Виходжу з катівні на волю у легенях свободи озон. Замість рим є кульбабове поле і небес любий серцю полон.
*** Свіжий вітер накочує хвилі на порожній забутий причал. Журавель, мов король у екзилі, ходить. Дзьоб його – лезо меча.
Ще до осені дуже далеко, птах до вирію не поспіша. Поряд ходить друзяка лелека – журавлю не байдужа душа.
Зеленіють густі очерети, захищають гніздечко качок, і латаття зелені берети для мальків нерозумних дашок.
Звечоріло. Давно влігся вітер, В люстрі озера – місяця серп... Є краса в українському світі, за яку я віддав би усе,
Що здавалось раніше важливим: дім, роботу, фальшиву сім’ю... Я позичу в журавлика крила і собі десь гніздечко зів’ю.
*** Ніколи раніше не думав про те, що буде в майбутнім – навіщо? Радів, коли бачив, як вишня цвіте – нехай би і на кладовищі.
Любив всіх жінок, і між ними одну найбільше кохав – аж до болю... Не празнував зиму, любив лиш весну, під зливу не брав парасолі.
Плив днями наввимашки, як по воді, був друзям товариш надійний, для них будь-коли був відкритим мій дім, гостинний і трохи наївний.
Та час, як відомо, не знає жалю, усе переводить в колишнє... Останнє шампанське у келих наллю, і жінку згадаю, і вишню.
Прощання, звичайно, сумний ритуал, не буду я ним перейматись. Прощайте, Багами і пляж Етуаль, прощайте, розкішні дівчата.
Майбутнє до мене нарешті прийшло. Що ж, здрастуй – і будем прощатись. Я вдячний життєві за те, що було яскравим, як блискавка, щастям.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
