Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Добрі новини · “Ми – світова душа, яка росте. І на землі, і в космосі – усюди, Де лиш струмує світло золоте”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Просвітянська премія Григорія Чубая – Валерію Войтовичу

Слово Просвіти, №05 за 2025 рік

Інна ОМЕЛЯНЧУК, просвітянка Вручення обласної просвітянської премії імені нашого земляка – видатного українського поета, перекладача, художника Григорія Чубая – відбулося у “Світлиці” обласної наукової бібліотеки. 23 січня, в день народження Чубая, правління Рівненського обласного об’єднання “Просвіта” ім. Тараса Шевченка ухвалило рішення: лавреатом цьогорічної премії визнати Валерія Войтовича, невтомного дослідника найпотаємніших глибинок нашого краю, його звичаїв і традицій. “Ця премія встановлюється щорічно за вагомий особистий внесок у розвиток літератури, мистецтва, освіти, науки, культури Рівненщини претендентам, чия просвітницька діяльність є тривалою і безпосередньо пов’язана з нашим краєм. Саме таким є подвижницький внесок в історію та культуру рідного краю просвітянського ветерана Валерія Войтовича, зокрема, у дослідженні скульптора українського походження Томаша-Оскара Сосновського”, – сказав голова рівненської “Просвіти” Іван Вєтров під час вручення премії. Символічно, що премія вручалася під час заходу, приуроченого скульптору Т. Сосновському. Адже Валерій Войтович не лише ретельно досліджує рідний Волинський, Поліський край, а й повертає нам постать скульптора, якого знає світ, але довго не знали в рідній Україні. Сосновський народився в чарівній місцині – селі Новомалин неподалік древнього Острога. І саме просвітянин Валерій Войтович, член Національних спілок художників, журналістів, краєзнавців, автор “Української міфології”, заглибився в цю постать так, що створив книгу про відомого скульптора, роботи якого є навіть у соборах Ватикану. Лавреата премії привітала найстарша просвітянка Євгенія Гладунова: вона пригадала, як разом із Валерієм Войтовичем створювали осередок “Просвіти” в Рівному, та подарувала книгу свого чоловіка-просвітянина світлої пам’яті Михайла Борейка. Сам Валерій Войтович зазначив: “Приємно, що моя просвітянська праця, яку розпочав на зорі нашої незалежності, приносить плоди. Пригадую, як тоді намалював акварелі й поїхав із ними на Козацькі могили: люди підходили, роздивлялися, обіймали мене, приносили жовто-блакитні прапори. Відтоді промайнуло понад три десятиліття – як одна мить. То була мить повного заглиблення в історію рідного краю і творення нашого, національного: зокрема, “Української міфології”, яка вперше вийшла друком у 2002 році й уже витримала п’ять видань. Були нові знахідки та відкриття, зокрема, книга про Томаша-Оскара Сосновського. Я мрію побувати у Ватикані, зустрітися з Папою Римським та подарувати йому книгу про нашого славетного земляка, скульптури якого прикрашають тамтешні собори. Чудово було б, щоб його непересічну постать досліджувала молодь. Премію передаю Руслану Корнійчуку, який боронить Україну у складі 56-ї Маріупольської бригади”. Директорка обласної наукової універсальної бібліотеки Валентина Ярощук пригадала: “Навіть на зорі незалежності відомостей про Сосновського ми не мали. Хоча в Острозі були його скульптури, які я сама бачила на численних екскурсіях. Але про них і про автора ніколи не розповідали – ось приклад того, якою закритою була історія. Валерій Войтович відкрив Сосновського для широкого загалу. Згодом з’явилася громадська організація – культурно-просвітницький центр імені Томаша-Оскара Сосновського, яка продовжує цю вкрай важливу просвітницьку роботу. Тепер у Рівному є вулиця його імені, а школа в рідному Новомалині носить його ім’я”. Про скульптури Сосновського в музеях Рівненщини розповів історик, краєзнавець Олександр Булига. лею вийшла її книга “Пам’яті ріка”. Валентина Новодон щемливо й щиро написала свої дитячі спомини про татуся й матусю, яким із вдячністю присвятила видання. І не лише присвятила, а й дослідила до сьомого коліна рід батьківський, рід материнський і рід свого чоловіка. Зуміла зібрати чимало відомостей про своїх козацьких пращурів. Всі нариси написані легко та невимушено. Вони ллються, ніби прапрадавня українська пісня, викликаючи то непрохану сльозу, то веселий сміх. Книга більше для родинного кола, але й читацькому загалу буде цікаво дізнатися про родовід Валентини Новодон. Олена МОЛНАР, голова Верхньодніпровського відокремленого підрозділу ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Ярослав Ковальчук, керівник культурно-просвітницького центру ім. Томаша-Оскара Сосновського, анонсував видання книги “Nieznaligowcale. Tomasz Oskar Sosnowski” польського автора проф. Lechoslaw Lamenski. Справжнім відкриттям для присутніх старшокласників Рівненського ліцею № 1 стала постать Оскара Сосновського та дослідження Валерія Войтовича. Довідково. Томаш-Оскар Сосновський народився в 1812 році в с. Новомалин поблизу Острога, де й пройшло його дитинство. Навчався в Кременецькому ліцеї, згодом – у Польщі. Жив і працював в Італії, у Римі, де був професором скульптури в академії мистецтв. Загалом був членом 24-х академій мистецтв у різних країнах світу. Антична міфологія, сучасність, біблійна тематика – коло його інтересів як скульптора. У зрілому віці працював здебільшого в стилі неокласицизму. Папа Пій ІХ відзначив скульптора Золотим орденом святого Григорія Великого за створення канонічного образу Божої матері. Найвідоміші роботи – три рельєфи Божої матері з дитиною, скульптури “Мадонна з немовлям”, “Пієта”. Скульптор творив із дорогого мармуру, але роботи продавав за символічну ціну. Сам же жив напрочуд скромно. І завжди пам’ятав про Новомалин, де мав творчу майстерню. Помер на 77-му році життя, похований на цвинтарі Кампо Верано в Римі. Його роботи є в Острозі та в Рівненському обласному краєзнавчому музеї. Хто він – Григорій Чубай? Григорій Чубай народився 23 січня 1949 року в с. Березини тодішнього Козинського (нині Дубенського) району Рівненщини в селянській родині. Бабуся навчила його читати й писати вже в чотири роки. Ще школярем Григорій друкував власні вірші в ранезабутній пам’яті своїх батьків – сільських трударів-хліборобів, які прожили в парі п’ятдесят три роки. А ще народили й виховали доньку Валентину – талановиту вчительку, просвітянку, журналістку й письменницю. У книзі спогади про батьків, свою велику родину, а ще й про синів і онуків. Звичайно ж, Валентина Петрівна не обійшла тему рідного краю, бо народилася у мальовничому селі Шульгівка. Трепетно в її оповіданнях звучать мотиви любові до мами – “Бережіть материнське серце”, “Мати збирала насіння”, “Сповідь про матусю”, “Із маминої скрині дитячих споминів”. Любов до татуся (адже він дуже любив єдину донечку) – в оповіданнях “Татусева усмішка” і “Де ж ти, мій татусю?” Найімовірніше, що батьківська любов та чудова придніпровська природа, пробудили в душі маленької Валі відчуття спорідненості зі своїм родом, з рідним краєм, зі своєю малою батьківщиною, що згодом перелилойонних газетах. Його творчість змалку носила антирадянське спрямування, бо формувався під впливом родини, де понад усе була Україна. Саме проукраїнська позиція юнака стала на заваді для вступу до Рівненського педагогічного інституту та Львівського державного університету імені Івана Франка. Тож перша збірка його віршів “Постать голосу” вийшла в рідних краях самвидавом. У 1969 році поет і перекладач переїхав до Львова. Знав німецьку, польську, білоруську, чеську, сербську, російську та іспанську мови. Серед університетської молоді з успіхом декламував свою антиімперську поему “Вертеп”. Тут познайомився зі студенткою філології Галиною Савкою, одружився з нею. У 1970 році у них народився син Тарас Чубай – нині народний артист України, лідер гурту “Плач Єремії”. А в 1979-му – донька Соломія. У 1971 році Чубай підготував самвидавний літературно-мистецький часопис “Скриня”. У 1975 році створив поему “Говорити, мовчати і говорити знову”. Григорій Чубай мав авторитет серед творчої еліти Львова та дисидентів: був знайомий з Ігорем та Іриною Калинцями, братами Горинями, В’ячеславом Чорноволом, зустрічався з Василем Стусом. Утім, переслідування та ся в любов до України. Ось як це звучить в анотації: “…Відчуття себе частиною України, хоч краплина власної допомоги – дає духовні сили вистояти. Це і уміння бачити красу, молитися, подумки розмовляти з небом, квітами, травами, деревами допомагає пережити особисті печалі, оберігає психічне здоров’я в тяжкі часи війни, спонукає до прагнення вижити, захистити себе від зовнішньої агресії, зберегти любов, єдність та міцність роду”. Розкриваючи тему свого роду, Валентина Петрівна приділила велику увагу фактологічному матеріалу. В оповіді “Мій родовід” вона наводить дані не тільки про своїх рідних дідусів і бабусь, а й про їхніх братів і сестер. Відповідно знайшлося в книзі місце й для дядьків і тіток. Оповідання про родину помережані поетичними строфами різних поетів та й свого авторства – теж. Ось кілька рядків: Ми всі – одно: птахи, дерева, люди. Ми – світова душа, яка росте. арешти творчої інтелігенції змусили його переховуватися та постійно змінювати роботу. Працював монтажником сцени в театрі Заньковецької, вантажником, художником-оформлювачем на ізоляторному заводі – щоб утримувати сім’ю. У 1978-му нарешті збулася його давня мрія стати студентом: він блискуче склав вступні іспити до Літературного інституту імені Горького в Москві. Однак на четвертому курсі через хворобу нирок помер у віці 33 років. Григорія Чубая поховали у Львові на Сихівському цвинтарі, а в 1995-му перепоховали на Личаківському. І лише посмертно талановитого поета й перекладача прийняли до Національної спілки письменників України. Так само, посмертно, були видані всі поетичні книги автора: зокрема, завдяки його доньці Соломії. Вона також відкрила мультимедійну дисидентську кімнату імені батька в тюрмі на Лонського у Львові та разом із братом і режисером Михайлом Крупієвським створила фільм “Чубай. Говорити знову”. Ім’я Григорія Чубая тепер носять вулиці у Львові, Рівному та містечку Радивилові на Рівненщині. Так повернувся з небуття “гетьман втраченого покоління”, як назвав Чубая в своїх спогадах Юрій Винничук. І на землі, і в космосі – усюди, Де лиш струмує світло золоте… Або: Мій дуб гіллястий – дерево оте Мойого роду трудового. Так вкоренилося воно й росте. Росте й квітує щовесни ізнову… Та про що б не писала Валентина Петрівна, вона завжди повертається до зізнання в любові до матері як основи людського життя. І книгу вона завершує оповіданням “Їм, матерям, – всеосяжна любов!” А наостанок – звернення до читача: “Мій читач має бути залюблений в Україну. І це не вимога часу… Мати що над любов, всотану з молока матері, з колиски, з порогу отчого дому. Тримати її як вісь життя, як наказ роду біля серця, берегти й примножувати сокровенне”. Євген БЕЗУС, член НСПУ, член ради Верхньодніпровського відокремленого підрозділу ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин