Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Позиція · “Настають часи, коли в центрі освітньої політики мають бути: навчання, виховання, а не стандартизоване тестування”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «“Передні ряди” мусять бути такими…», с. 6

“Передні ряди” мусять бути такими…

Слово Просвіти, №06 за 2024 рік

Закінчення. Початок на стор. 6 Пригадується найбільш пока& зовий приклад новітнього часу, коли масштабоване антидержав& не, антинародне зло не було по& каране, а тому невдовзі ця гідро& голова потвора “відродилася” у ще більш загрозливих вимірах. Майже 20 років тому (28 листопа& да 2004 р.) у Сєвєродонецьку від& бувся так званий “всеукраїн& ський з’їзд народних депутатів та депутатів місцевих рад”, а точні& ше – антиукраїнський шабаш, який, очевидно, і став прелюдією як до трагічних подій 2014 року, так і до віроломного нападу на& цистської московії на Україну 2022&го. Оскільки ті істеричні “пророчі заклики” різномастих вожаків, розгодованих на україн& ській землі, були чітко спрямова& ні проти суверенності й незалеж& ності Української держави, пов& ністю зігнорувавши нашу Кон& ституцію. Ці людці “чомусь” не були покарані за зраду України, а практично всі ще вище видряпа& лися наверх, до влади, ставши найвищою владою. На жаль, сповна реалізовувався сумнозвіс& ний вислів М. Грушевського: “Бі& да України в тому, що нею керу& ють ті, кому вона не потрібна”. Чому так сталося?! Очевидно, що в силу функціонування домі& нуючої моделі суспільно&полі& тичного устрою, коли, насправді, держава (за Конституцією) була не демократичною, правовою, соціальною, а олігархічною дер& жавою, хоча жодний правовий документ не засвідчував це. Олігархи перетворилися на реальну владу, окупувавши все – політику, економіку, фінанси, ін& формаційний простір, природні ресурси і навіть церкву. Сконцен& трувавши в своїх руках такий ве& личезний потенціал, здебільшого отриманий у гріховний спосіб, доморощені олігархи разом із по& літичною владою усіма способа& ми й ресурсами сформували уже в часи Незалежності злоякісний витвір – “вибори без вибору”. З’явився новий, досі небачений феномен “демократії” в образі “ківаловського підрахуя”. Отже, великі капітали, пропа& ганда замість виховання нації, олігархічна монополія на ЗМІ, зусилля добре проплачених фа& хівців, зокрема зарубіжних, із по& літичної реклами, підкуп і фразео& логічна брехня, яку видавали за правду, робили свою чорну спра& ву. На “престол” знову вилізали “знайомі обличчя”, до того ж “розбавлені” цілим сонмищем нових нікчемних служок. І на “сторожі” держави та народу зно& ву поставала “стара#нова” влада, яка улесливими фразами вкотре дурила вже обдурений народ, стверджуючи за Мопассаном, який писав ніби для часів ниніш& ніх: “Щоби правити народом, потрібний лише гарний дотеп, бо народ любить того, хто його ба& вить”. Однак запитання не до них – до себе, до нас. Чому люди, що в своїй масі володіють значним ін& телектуальним та етичним капі& талом, бувають часто нездатними зробити оптимальніший вибір щодо лідерства та влади, піддаю& чись облуді декорацій, проміню& ючи на неї справжні цінності та компетенції, якими мусять воло& діти очільники нації, держави чи професійно&корпоративної спільноти? Однією з причин цього лету метелика на фальшиве світло є імунодефіцит реального критич& ного мислення, що уможливлює масові “вірування” у штучно сконструйовані вимисли. Саме з цього стану суспільної напівпри& томності різноликі владні режи& ми отримують найбільшу корис& ливу вигоду. І саме в цю нішу, в якій формуються людські якості критичності та креативності, вкладається найбільше “уваги” збоку влади. При цьому в одному випадку є фразеологічні намаган& ня якомога більше досягнути утворенні критично мислячої Особистості, а в іншому – позба& вити її (в загальній масі) цієї чес& ноти, оскільки мисляча, освіче& на, вільна в судженнях, адекватно налаштована на реальний світ людина завжди створює неком& фортне (часом небезпечне) сере& довище для “недалекої” влади, оскільки така Людина є найбільш цінним капіталом для просвіт& ницької, гуманістичної, патріо& тичної місії у ставленні до свого народу, держави. Завжди саме цього “перед& нього ряду” найбільше боялася влада. В Україні кремлівські ім& перці, зайди і колоністи, навіть якщо вони і називалися “україн& ською” владою, неодмінно своїм найголовнішим завданням вва& жали нищення цієї провідної на& ціональної верстви. Фізично, по& літично, економічно, духовно, соціально, етноцидно. Майже 70 років тому відомий дисидент То& досій Осьмачка в “Ротонді душо& губців” описав геноцидну сут& ність такої влади, коли під час розмови сталіна з єжовим озвучу& валася програма нищення укра& їнців (комуністичних опонентів). Зазначалося, що ліквідація укра& їнців має здійснюватися в кількох вимірах, зокрема: знищити “май& бутніх організаторів бунтів су$ проти нас і все майбутнє України впродовж пів тисячі років, звер& нувши увагу на сиріт, якщо вони ще живі, цебто ту субстанцію, що ми звемо духовністю”. На жаль, за інерцією така лю& доїдська тенденція попри все збе& рігалася і в Незалежній Україні. Кращих (як найнебезпечніших) нейтралізовували, ліквідовували. Коли сил каральних органів та умовного “беркуту” було недос& татньо, тоді знову приходила (запросили злії люди!) нацист& ська раша. І тоді до цієї зрадниць& кої місії одразу ж приєднувалася колаборантська “вата”, частина якої роками зручно вмощувалася на щаблях найвищої влади. Ці недолюди завжди представляли передусім інтереси (окрім влас& них) московитів. Про таких згадує Євген Свер& стюк у своїй книзі “Не мир, а меч”, цитуючи Дж. Орвелла: “Хто вже раз скурвився, то – на& завше”. Сумно, що ми недочиту& вали на рівні високої влади цього великого письменника навіть то& ді, коли “голосували” за Харків& ські угоди на догоду путіноїдам, коли відбувався “парад” мовних суверенітетів у 15 областях Украї& ни, коли в Криму створювалися “університети”, і що повністю функціонували за освітніми стан& дартами ворожої нам росії, коли втому ж Сєвєродонецьку на очах всієї країни доморощені зрадни& ки вчинили антидержавний пере& ворот, коли вбивали в Україні за українську мову… Подібних “ко& ли” (як жорстокі уроки часу) – нескінченна вервечка. Бо коли нація силувалася вирватися зі смертельних обіймів олігархів та московитів, то в цей час, наприк& лад, відверті вороги штибу “но& вінських”, приблуд із раші, отри& мували за “особливі заслуги” пе& ред Україною український пас& порт та громадянство. А “рузько& мірці”#гражданє рассєї признача& лися на найвищі владні посади. Ставало зрозумілим (хоча не для всіх), що держава рухалася до трагедії. Адже така хибна (мос& квофільська) внутрішня і зовніш& ня політика, позбавлена україно& центричного вектору, ставала сприятливим фактором для агре& сії здичавілої ерефії. Прикро, оскільки цей абсурд не покидає нас і досі, адже справ& жні Герої України (іноземні доб& ровольці), які проливають кров за Україну на фронті, роками не можуть отримати український паспорт. Поборюють зі зброєю в руках московитів, зате не можуть здолати бездушну внутрішню бю& рократію. Йдеться, наприклад, про легендарного добровольця& казаха (позивний “Джаз”) – ка& валера “Золотого Хреста”, ордена “За мужність”, пораненого в бо& ях, який вільно володіє україн& ською мовою. То чому ж не Воїни/Герої, а новінські з невзоровими?! Уважніше аналізуючи тенден& ції спрямування політично&фі& нансових пріоритетів таких “на& ших” правлячих режимів (включ& но з олігархатом, який є основою їх існування), робимо висновок, що результати виносять “на гора” майже безпомилкові судження про сутність влади, яка не позбу& лася совковості та постколоні& ального синдрому. Імперативом єте, що на цьому ґрунті може зро& щуватися авторитаризм, деспо& тизм, тоталітаризм – антиподи свободи і демократії, яким зав& жди “близькі” упокореність, приниженість, залежність сус& пільного “розуму” від примусу, що радше підживлюють сфери пропаганди та інформаційного зомбування, а не формують осві& ченість та культурність Людини. Бо для таких режимів безсловес& на, соціально залежна особис& тість, притлумлена усталеними фразами та стереотипами, ще й національно знекорінена, є не тільки “ідеалом” стабільності й порозуміння, але й слугує “гаран& том” для їхнього безпечного вла& дарювання. Не знати, не відчувати, не ба# жати. Допоки зберігається саме така ментальність, то нутро автори& тарної влади в будь&яких країнах жевріє сподіваннями вічних по& сиденьок на апостольських рис& талищах антинародних елемен& тів. На початку ХІХ століття ве& ликий філософ і педагог Й. Фіхте у “Промові до німецької нації” за& значив: “Через незнання затума& неність (світу) не зменшиться, а через знання не збільшиться; однак розвіяти її можна лише через ос& таннє (тобто через знання)”. Очевидно, що поняття “знання” не вичерпується освітою, радше в даному випадку йтиметься про “освіченість”, як синтез інтелек& туальних, моральних, духовних якостей та компетентностей, яка дає можливість сприймати й оці& нювати світ у його істинному ви& мірі. Бо суспільна “культурність” є необхідною умовою об’єктивні& шого бачення світу, критичного ставлення до “себе”, до навко& лишнього соціосередовища, до людини, громади, народу, держа& ви. Вона здатна позбавляти лю& дей ілюзій, міражів буття, чіткіше усвідомлювати де правда, а де кривда. Не треба бути пророка& ми, щоби прокинутися і розібра& тися, що поклоніння ідолам амо& ральної влади не може бути не& гріховним. Тож аксіома, що саме знання як освіченість та істина зроблять вас вільними, є базовою цінністю не просто для зросту особистісної свободи, а необхідним складни& ком становлення громадянського суспільства. Саме в ньому міс& титься джерело творення компе& тентної й етично охайної, націо& нально свідомої влади. Сама ж національна освіта, че& рез яку проходять всі покоління Нації, мусить бути якісно іншою. Озвучу лише єдину тезу, що, ма& буть, є актуальною, як ніколи. Війна і всі глобальні процеси зас& відчують, що настають часи, коли в центрі освітньої політики ма& ють бути: учення, навчання, вихо& вання, а не стандартизоване тес& тування. Бо яким робом тоді змо& жемо зростити критично мисля& чу, креативну, громадянськи від& повідальну “за все живе” люди& ну? Адже ідеалізація “тестової” освітньої методи, як й “економії” на культурі чи “підтримка” освіти і науки за принципом залишко& вості засвідчують в усі часи (за& довго до нинішнього воєнного лихоліття) про незацікавленість владних “еліт” в зрілому грома& дянському суспільстві, яке може формуватися лише на фундамен& тальних цінностях правди, патрі& отизму, етичних норм, освіченос& ті, справедливості, критичності у ставленні до “себе” та “іншого”. Тому та інтелігенція як “пе& редній ряд” суспільства, що (за І. Лисяком/Рудницьким) “не загу& била почуття свого засадничого напряму” впродовж понад три ос& танні десятиліття в Україні, нама& гається аргументувати нагальну необхідність всіляко зміцнювати сфери освіти, культури, науки як важливих чинників національної безпеки. Не вдається. Адже навіть тоді політики і владці не воліли чути інтеліген& цію, коли ще в далекі мирні часи на науку почали “витрачати” аж на рівні 0,16% від і без того скромного ВВП, на одного укра& їнця стало видаватися аж 0,3/0,5 книги (разом з підручниками), а вартість праці лікаря, педагога, музейника, бібліотекаря чи на& віть університетського професора та науковця “оцінювалася” на кілька порядків менше прокурор& сько#суддівсько#каральної “еліти”. Навіть два Майдани, які зас& відчували внутрішнє становлен& ня громадянського суспільства, не спромоглися якісно змінити ставлення влади до вищезазначе& них націє&державотворчих галу& зей. А ставлення до української культури, школи, мови, безпеки національного інформаційного простору, яке сформувалось на рівні державної політики в Кри& му, на Донбасі та в деяких інших регіонах України, лише ствер& джувало тезу про крайню корот& козорість влади, яка чванилася собою, галасуючи “тілько я”, не прислухаючись до тих, хто з по& чатку 1990&х років застерігав про небезпеку. І як тут знову не звернутись до повчально&застережливого Шевченкового Слова: “І все те бачив, і все знаю, / Нема ні пекла, ані раю, / Немає й бога, тілько я!”. Прикро, але мусимо ствер& джувати, що значним чином мас& штаби нинішніх трагедій, війна московитів проти України є нас& лідком не лише ідеології та прак& тики путінського нацистського режиму, а й суттєвих прорахунків (часто свідомих) наших урядів, парламентів, президентів. І допо& ки в суспільстві домінуватиме мо& дель “непочутого народу”, доти цей доконаний факт ототожню& ватиметься з небажанням влади творити Україну українською – добротною, безпечною, справедли& вою, громадянською, національною. Лише на такій основі держава (влада) і суспільство ставатимуть діалогічними, взаємодоповнюю& чими, взаємовідповідальними. Бо якщо інакше, то з такими напівпритомними провідниками, очільниками єдиним поступом ставатиме “шлях в нікуди”. Адже “непочута” нація в такому стані виглядає як кінь без вершника, оскільки вона рухається неперед& бачувано, будучи злою, ображе& ною, обділеною, зігнорованою, часто з втраченим почуттям гід& ності, а тому протестуючою, більш в занепаді, ніж прогресую& чою. Очевидно, писав понад 100 років тому В. Липинський, що “нації творяться перемогами, або нещастями”, однак за будь&яких обставин вони завжди потребува& тимуть об’єднавчих ідей, ідеалів, навіть легенд, поза якими насту& пає тільки розклад, знекорінен& ня. Тому мусить бути безперерв/ ний діалог влади й народу в усіх сферах життєтворчості не тільки заради того, щоби констатувати формальну наявність якостей громадянського суспільства, але передусім задля виживання, єд& ності, суспільного миру, розвитку і перемоги. Отож, нагальними завдання& ми влади завжди будуть пошуки рішень, компромісів і оптималь& них моделей співіснування (внут& рішнього і зовнішнього) в доволі складній ніші суперечностей: між ситим і голодним; бідним і бага& тим; обдуреним і обдурюючим; владним і безправним; господа& рем і наймитом; загарбником і упокореним; освіченим і безгра& мотним; ґвалтівником і жер& твою… Вповні вирішення цих життє& во важливих завдань було альфою і омегою не лише для світу, а й для України впродовж ХХ–ХХІ століть. Згадуваний уже В. Липин& ський у “Листах до братів/хлібо& робів” стверджував (як урок для сучасників), “що нашими завдан& нями є: створення кращих ніж до& теперешні, державних і національ& них форм громадського життя в Україні; відбудування зруйнованої державности на нашій землі не в невдалих чужих, а в своїх власних національних формах; зорганізу& вання розпорошеної, взаємно вини& щуючої людської громади в розум& ну, культурну, свідому націю”. Бо тільки така нація не терпі& тиме зайд, недоумкуватих пово&

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин