Національна еліта · 18 лютого – 169 років від дня народження Софії Русової. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“Господиня(Матір в родині і в народі…”
Слово Просвіти, №07 за 2025 рік
Галина ДАЦЮК, журналістка
Постать Софії Русової багатогранна і прецікава. Вона – особистість харизматична і з таким яскравим, наповненим знаковими подіями життям, що воно здається фантастичним. Навколо її особи ніби спеціально концентрувався культурний всесвіт, і вона ставала учасницею великих історичних здвигів. Проте діяльна, пасіонарна, при тисячах справ і громадських обов’язків, Софія Русова була ще й господинею, матір’ю, сестрою, дружиною, бабусею, тіткою. Всі ці соціальні ролі вона намагалася виконати бездоганно, а це було дуже непросто. Микита Шаповал відзначить, що Русова “з маленької господині-матері в родині виросла на Господиню-Матір в народі”. Софія ж признається: “Життя моє постійно калічилося між цими двома обов’язками”! Однак вона вміла підпорядковувати власне громадському, залишаючись самовідданою мамою для своїх дітей. Вони відчували її вселенську любов і розквітали, “як квіти від сонця”. Сьогодні про Софію – “господиню-матір в родині”. Любов як найголовніший принцип був закладений в родині Ліндфорсів. “Батьки мої дуже любилися”, – напише вона у “Споминах…”. І настільки, що батько Софії Федір Ліндфорс збудує в Олешні храм, аби по* божна кохана Анна не ходила у далеке село молитися… Сашко освідчився Софії і запропонував одружитися, щойно вони вийшли з Театру, де слухали “Травіату”. Шлюб, незвичайне весілля з єдиним подарунком, а насправді скарбом від Миколи Лисенка, і 18-літня дворянка Ліндфорс стає Русовою – дружиною щирого українця з ангельським голосом. І ніколи, жодного разу, вона не пошкодує про свій вибір. Ні тоді, коли 20-річною, втратить у Празі донечку Людмилу, видаючи Шевченків “Кобзар”, ні в часи переслідувань, безкінечних переїздів, арештів, безгрошів’я і безробіття. Любов панувала в родині Русових, які називали одне одного дуже ніжно: він її – Ноночка, вона – Ол. Ол. Це були закохані романтики, що будували райське гніздо на хуторі Робінзона біля Шаповалівки. Вони прожили разом 40 років – діяли, творили, народжували, виховували, втрачали дітей. І все переживали удвох. Олександр і Софія підтримували одне одного, що б не траплялося. Філософськи сприймали життєві виклики, часом – з гумором, що допомагало триматися у певній рівновазі і не втрачати оптимізму. Подружнє життя діти і онуки Русових теж будуватимуть на любові. “Мій дружина”, – називатиме свого чоловіка онука Русової Ніна в листах до мене. Русови уміли радіти і святкувати, вітали одне одного з днями народження, обдаровували милими малюнками, власними виробами. Вони часто писали одне одному. Ставши біля Везувію в Італії, Олександр і Софія підписують листівку рідним. Люба надсилає вітання з Цюріха. Фотографії, записки, вирізки – всі ті зворушливі дрібнички вони берегли навіть під час великих родинних потрясінь. Листи за 33 роки Родини, які сьогодні упорядковані у книжці “На хресній дорозі. Історія одноного хлопчика. У церкві при Харківській тюрмі його й охрестять. Івона називатиме його “мій арештантик”. Чи ж не “каліцтво” Софіїного материнства?.. Для імперської влади Русови були “небезпечними політичними злочинцями”. “Крамолошукачі” 13 разів влаштовували багатогодинні обшуки – у Києві, Єлисаветграді, Одесі, Херсоні, Полтаві, Харкові, Чернігові. Софію заарештовували 5 разів! У Лук’янівській в’язниці вона відсиділа 9 місяців, у Катеринославській – 13. І коли отримувала записку про те, що діти під доглядом рідних, то щастю її не було меж. “Лише той, хто пройшов тернистим шляхом неволі, зрозуміє мою радість…”. Часом сестру визволяв брат, вносячи за це певну суму і взявши її під свою дворянську опіку. Але, звільнившись з ув’язнення, Софія знову ставала щасливою мамою. Після Катеринославської тюрми, їй дозволили жили в Олешках на Херсонщині. “…як раділи мої діти… поїхали. Широким степом, усе на південь, а понад шляхом здіймались високі могили, що з вітром говорили, жита золотіли під синім небом – тепло, ясно вільно”. І в жорстоких умовах постійних переслідувань Русови блискуче виконували батьківські обов’язки. Вони дадуть добру освіту усім своїм дітям – Любові, Михайлу, Юрію. Цю цінність традиційно плекали Ліндфорси. Федір Ліндфорс у 1865 році супроводжував доньку у Київ, коли вона вступила у Фундуклеївську гімназію, підтримував її музичні здібності. Навіть жив у Києві, коли Софійка навчалася. Софія вирушить зі своєю донькою в Монпельє, куди та поїде студіювати медицину. Закінчивши французький університет, Любов Русова стане однією з перших українських жінок з вищою медичною освітою. А Софія в Монпельє потрапить на свято поезії провансальського поета Містраля і прочитає, на його прохання, “Садок вишневий коло хати…” Шевченка українською. І йому дуже сподобається ритм вірша. А французи дивуватимуться, що ж це за мова така чудесна! У 1904 р., коли донька Люба вінчатиметься з Олександром у Петербурзі, Софія буде “невиїзна”. І все ж одягне капелюшок з чорною вуаллю, приїде з України до доньки на весілля. І замаскуго листування” (Г. Дацюк, О. Рудакевич, 2013), – свідчення їхньої зворушливої уваги і піклування одне про одного. “Листи йшли до адресатів, як паломники на святу землю…” У родині були закладені принципи поваги до особистості. Ніколи Русови не дорікнули одне одному за вибір. Навпаки, це підтримувалося. Коли Русова звільняли з роботи, заробляла на життя Русова “бігаючи між лекціями і домівкою”. Безгрошів’я не ставало приводом для чвар. Вони уміли обходитися малим. Жіноцтво в родині Русових завжди мало таке ж право на вибір, як і чоловіки. Русови спостерігали, як підростають діти, раділи з їхніх успіхів. Писали, у кого ріжуться зубки, хто вправний у математиці, хто блискуче склав іспит. Діти їм ніколи не заважали. Коли Русов опрацьовував статистичні дослідження, “діти гралися під столом”. Родина Русових – це суцільне оточення дітьми. Діти були завжди і їх було багато – власних і цілої родини. І Софія-мама не випускатиме їх ні з серця, ні з поля зору. Любов Русова, донька Софії, напише: “Крім простих правил поводження, уваги до кожного – твердих вимог не пригадую. В хаті любо й дружно ставились одне до одного, не було страшних кар і не мали потреби брехати. Ця хатня благість впливала на середину, давала свіжість і переносила на тіло бадьорість і певність у своїх силах”. Хоча Софія безмірно любила своїх дітей, проте і Михайлик, і Люба не раз ставали свідками арештів “неблагонадійної” матері. І тоді діти кричали жандармам: “Випустіть маму!”, плакали на побаченнях у тюрмах, чекали на її повернення. І не розуміли, за що ж її не люблять страшні дядьки у синіх мундирах. “Я калічилася між обов’язками…”. Під час одного обшуку Софія заховала “шкідливу” літературу у ліжечко, щойно народженої доньки Люби і дуже хвилювалася, аби маля ніжками не порозкидало пелюшок. Героїчна жінка, найменшого сина вона народжуватиме будучи ув’язненою за те, що в її помешканні знайшли, зокрема, книжки “крамольною” українською мовою. Щоправда, “гуманні” жандарми випустять її на кілька днів додому, пильнуватимуть пологи і породіллю і навіть воду принесуть, щоб скупати новонародже-
І це лише частина великої родини Русових4Ліндфорсів
Донька Софії — Любов Русова ється так, що багато хто її не впізнають… Вона не могла не розділити радість доччиного шлюбу і не привітати її. Люба здобуде ще одну освіту – закінчить консерваторію. І, як її мама, зречеться музики, щоб присвятити себе “медицині для людей”. Організує в Олешні безплатну амбулаторію, працюватиме лікаркою в Любечі. І сховає у блискучий собі музичний талант заради “послужити людям”! Батьки пишалися своїм сином Михайлом, що студіював географію в університетах Харкова та Полтави. У Лейпцигу слухав лекції видатного вченого Ратцеля – засновника геополітики та антропогеографії. Проте за політичну діяльність Михайла виключатимуть з університетів. Він помре, на жаль, у 33 роки. І мама, Софія Русова, довго тужитиме за своїм сином. Наймолодший – Юрій, той самий, “малий арештантик”, здобуватиме освіту на природничому факультеті Університету Св. Володимира в Києві, потім у Кам’янці, у Відні, опанує іхтіологію, стане видатним ученим світового рівня. І буде найближчим маминим другом. Софія вважала, що 80 і 40 років – це не прірва між поколіннями. “Між нами був міцний духовний зв’язок...”. Міцний духовний зв’язок триває і досі між поколіннями Русових- Ліндфорсів. “Між ґенераціями”, – казала онука Русової Ніна Михалевич. Родина Русових – це про взаємодопомогу, про те, що “чужих дітей не буває”. Господиня-мати в родині Софія стане опікункою дітей брата, після того, як померла дружина Ольга Гревс, а потім друга дружина – Катерина Гревс. А затим помре і брат Софії Федорівни Олександр Федорович. Коли Русових арештовували, старші племінниці Софії доглядали їхніх дітей. Коли захворіє і помре син Софії Михайло Софія візьме на виховання його 4-річну доньку Олю, свою онуку. Пізньої осені 1921р. разом з онучкою Софія перейде Збруч: “Прощай, рідна, дорога Україно! Кидаю Тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення твого народу”. Через багато років Оля згадуватиме, що “наша Бабочка не була подібна до інших бабусь, у неї нічого не боліло” і журитиметься, що її нема. Проте дочка Люба напише, що мама не була здорова.
“Але її Дух з самого початку ріс понад слабеньке мале тіло”. Переформулюю метафору Микити Шаповала і скажу, що ставши “Господинею-Матір’ю в народі”, Софія залишалася господинею-матір’ю в родині. І це їй вдалося так само блискуче, як все, що вона робила. Її діти, онуки, племінники виросли в моральних імперативах добра, любові, самопосвяти, служіння, обов’язку. І свободи. П’ятилітньою Софійка пережила хвилюючу подію – скасування кріпацтва, піднесений вечір, коли батько дав волю селянам і вділив кожному для господарювання ліс і землю, заклав у селі гончарню. Господиня-мати Софія прищепить у своїй родині усвідомлення, що за свободу треба боротися. І за свободу України – теж! Софія не прагнула еміграції. Але життя в Україні, окупованій більшовиками, ставало нестерпним. Вона навіть опіум купила, “щоб покінчити з цим дурним життям”… Проте поруч на її відповідальності була онука Оля. Івона зважиться і “за третім разом” з великими пригодами та зусиллями перейде кордон… “Радісно було зустрітися з усіма”, – зізнається Софія-мати, зустрівшись з родиною в Чехії у 1921. Проте все життя вона сумувала за рідним краєм і допомагала йому у вимушеній еміграції, до останнього подиху. Вона думала про українських дітей, коли Україна вмирала від сталінського Голодомору і як “мати в народі” першою, закричала 1932 року до світу про порятунок “своїх дітей” на окупованій Батьківщині. Поняття честі, свободи, служіння людям, Україні, любові одне до одного – стануть моральними імперативами, які сповідують сьогодні нащадки Софії Русової – вже у сьомому поколінні. Софіїні праонуки і прапраонуки – Тарас, Ольга, Ірина, Софія у Філадельфії і Канаді живуть Україною і допомагають їй в умовах Великої війни. Магнетичне поле їхньої любові діє на кожного, хто серцем доторкнеться до спадщини славетного Роду. У якому найяскравіша – Софія, “Господиня – Матір в народі”, що все життя примудрялась поєднувати особисте і громадське. Люба пригадає, як у Празі в досить поважному віці мама захворіла, потрапила в лікарню з температурою 40, тяжким діагнозом і забороною вставати з ліжка. Проте, коли до міжнародного конгресу, де мала виступати Русова, залишився один день, вона встала, позмивала всі мазі і весело сказала, що все минуло. І поїхала! “Побачивши порожнє ліжко, професор задумався і сказав: “Ну, то є Софія Русова!” Вона вірила і повторювала як молитву, що “наука, національне виховання приведуть український народ до визволення від ланцюгів усякої чужої окупації, і Україна – соборна – стане однією з культурних держав всесвіту”. “Москва поламає зуби об Україну”, – напише мені онука Софії Русової пані Ніна Михалевич 1991 року. І сьогодні ці слова тримають мене у непохитній вірі, що так і буде!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
