Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №07 за 2025 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 7 (1290), 20—26 лютого 2025 Зацікавлене обговорення високоактуального видання, висунутого на здобуття Шевченківської премії

13 лютого в агенції “Наголос” Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка відбулася знакова інформаційна подія – обговорення книжки академіків Національної академії мистецтв України, професорів Валерія Бітаєва, Владислава Корнієнка та Юрія Мосенкіса “Багатовікова літературно-мистецька зброя української перемоги”, висунутої на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка ВУТ “Просвіта”. Від комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка був присутній заступник голови доктор філологічних наук, професор Дмитро Чистяк. Головував на засіданні очільник “Просвіти” Павло Мовчан, що виголосив змістовне вступне слово й акцентував увагу на ролі цього видання саме як зброї перемоги, спрямованої проти фальшивих спроб московитів спотворити українську історію. Голова ознайомив присутніх із позицією інших, відсутніх на засіданні лавреатів Шевченківської премії – директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка, академіка Національної академії наук України Миколи Жулинського і письменниці Любові Голоти на підтримку зазначеного соціально й культурно вагомого видання. Приєднався до обговорення онлайн відомий сценарист, народний артист України, лавреат Шевченківської премії Леонід Мужук. Серед перших виступили лавреати Шевченківської премії – письменник Юрій Буряк і народний художник України Валерій Франчук, які підкреслили особливу роль літературно-мистецьких чинників у відстоюванні духовних засад української ідентичності. З розгорнутим аналізом книжки та її аргументованою підтримкою виступили перший заступник голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, академік Національної академії педагогічних наук України Георгій Філіпчук і знаний діяч українського державотворення, народний депутат України першого та інших скликань Іван Заєць. Різних аспектів обговорюваного патріотичного проєкту торкнулися доктор філологічних наук, професор Микола Васьків, доктор історичних наук, професор Петро Чернега, кандидат філософських наук, доцент Сергій Присухін. Підсумки підвів Павло Мовчан, який, серед іншого, звернув увагу на те, що книга Ігоря Набитовича, висунута на здобуття Шевченківської премії в тій самій номінації, не відповідає чинному положенню про премію, оскільки є науковою монографією. Усі учасники обговорення підкреслили значущість видання “Багатовікова літературно¬мистецька зброя української перемоги” для зміцнення української державницької ідеології в час повномасштабної війни з північним варваром. Було відзначено, що видання своїм масштабом та суспільно-ідеологічною роллю цілком заслуговує нагородження Шевченківською премією саме цього року, коли наука, культура й освіта належать до вирішальних чинників стійкості українства у прагненні до незалежності, виживання держави, перемоги та вільного майбутнього. Власн. інф. імені Михайла Драгоманова Світлана Шевчук, народний артист України, голова Київського міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, скрипаль-віртуоз Кирило Стеценко, знана мистецтвознавиця і тележурналістка, повний кавалер ордена княгині Ольги Людмила Лисенко, заслужений журналіст України, знаний письменник Василь Василашко, голова Київської організації Товариства “Знання” України, заслужений діяч мистецтв України, професор Василь Неволов, заступниця генерального директора Національного музею літератури України Раїса Сеннікова та інші. Учасники одностайно підтримали творчі зусилля ювілянта у сфері реконструкції українського духовного минулого як сучасної інформаційно-ментальної зброї, зокрема колективний проєкт В. Бітаєва, В. Корнієнка та Ю. Мосенкіса. На засіданні виступив також заступник голови комітету Національної премії України імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук, професор Дмитро Чистяк. Як зазначило товариство, творча діяльність Ю. Мосенкіса дозволяє зробити українське минуле потужним інструментом досягнення переможного українського майбутнього. Літературно-мистецькі джерела України – це наснага і звитяга сучасної державницької духовності.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Ювілей подвижника

Світлана ШЕВЧУК, професор Українського державного університету імені Михайла Драгоманова 17 лютого в Національному музеї літератури України відбувся ювілейний творчий вечір Юрія Мосенкіса – почесного громадянина міста Києва, почесного академіка Національної академії мистецтв України, заслуженого діяча мистецтв України, доктора філологічних наук – “Література і мистецтво в обороні України”. Було презентовано цикл публікацій, присвячених Трипільській культурі і мовно-літературному світові української Києворуської держави. Перший віцепрезидент Національної академії мистецтв України, заслужений діяч науки і техніки України, доктор філософських наук, почесний громадянин міста Києва Валерій Бітаєв і академік-секретар відділення теорії та історії мистецтв Національної академії мистецтв України, доктор культурології Владислав Корнієнко розповіли про проєкт-видання “Багатовікова літературно¬мистецька зброя української перемоги”, номінований на Національну премію України імені Тараса Шевченка. Присутнім зачитали привітання президента Малої академії наук, академіка Національної академії наук України і Національної академії педагогічних наук України, почесного академіка Національної академії мистецтв України Станіслава Довгого та голови Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського. В обговоренні взяли участь голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, почесний академік Національної академії мистецтв України Павло Мовчан, голова Товариства “Знання” України, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України Василь Кушерець, президент громадської організації “Національна академія наук вищої освіти України”, професор Станіслав Табачніков, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Михайло Відейко, доктори філологічних наук, професори Київського національного університету імені Тараса Шевченка Анатолій Мойсієнко і Сергій Лучканин, доктор юридичних наук, професор Донецького державного університету внутрішніх справ Ігор Копотун, кандидат філологічних наук, професор Українського державного університету
Суспільство · “Пам’ятаймо заклик Черчилля під час війни – ніколи, ніколи, ніколи не здаватись”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

поступки щодо України до початку переговорів. Він підкреслив необхідність участі Європи в переговорному процесі. “Якщо президент Росії Володимир Путін серйозно налаштований на мирні переговори, В ЧОМУ Є СУМНІВИ, він повинен показати це, призупинивши атаки на Україну”, – заявив у штаб-квартирі НАТО п. Пісторіус 13 лютого 2025 року. *** Дуже дивно відреагувало на різку і несприятливу зміну геополітичної ситуації керівництво України. Замість зміцнювати політико-моральну єдність українського народу перед лицем смертельної загрози й можливої улеглості США перед домаганнями Путіна, Зеленський прийняв безпрецедентне й згубне рішення запровадити персональні санкції щодо п’ятого президента України, лідера опозиції Петра Порошенка. У своїй безмежній зоологічній ненависті до Порошенка Зеленський нагадує Трампа з його вогнедихаючою ворожнечею до попередника – президента США Джозефа Байдена. Перепади настрою Зеленського, про низький рейтинг якого згадав злоязикий Трамп, – від хамства щодо європейських партнерів – до фальшивих лестощів на адресу Трампа, – свідчать про панічний стан керівника України. Виглядає так, що він більше турбується збереженням своєї авторитарної та напівлегітимної влади, аніж посиленням незламного опору України, зміцненням бойового духу Збройних Сил і міжнародних позицій держави. Конфлікт Зеленського з бойовими генералами ЗСУ може призвести до неочікуваних драматичних наслідків у воюючій країні. Шкода, що актор комедійного жанру, який на початку війни намагався зіграти роль національного героя, так безславно закінчує свою політичну кар’єру, змарнуючи шанс, наданий йому Долею. *** Слушну оцінку подіям, що розгортаються в Україні та навколо неї, дав один мій американський друг – мудра людина, яка безмежно любить нашу Вітчизну: “Запланована оборудка між двома групами маніяків була передбаченою ще з часів корумпованого Обами, підсилена першим приходом до влади Трампа і кінцево зараз, на даний час, коли довготривалу демократію в світі змінює домінанта купки злодіїв олігархів-капіталістів із безмежним фінансовим капіталом, насиллям та абсолютною зверхдиктатурою в світовому масштабі”. Україна не повинна залишатися пасивним спостерігачем за діями цих двох груп “маніяків”, бути покірливим об’єктом маніпуляцій Маска-Трампа-Путіна. В нас є надійні союзники в Європі та Америці, Японії та Австралії. Є велика мета – стати демократичною європейською країною. Є прекрасні, мужні, мудрі, але не затребувані владою люди, готові посилити потенціал України. Пам’ятаймо заклик В. Черчилля під час війни – ніколи, ніколи, ніколи не здаватись. У дні великої тривоги й зростання небезпеки нам потрібне сильне керівництво, не обтяжене омансько-стамбульськими оборудками й декоративними форумами миру, потрібна національна єдність, а не розбрат і чвари, потрібні могутні Збройні Сили й непохитна віра в кінцеву перемогу. З нами Бог і Тарас Шевченко!
Суспільство · “Пам’ятаймо заклик Черчилля під час війни – ніколи, ніколи, ніколи не здаватись”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Над Україною тінь Мюнхена–2

Юрій ЩЕРБАК, письменник, дипломат, голова Ради Незалежного Медіа Форуму Фото з сайту Президента України 12 лютого 2025 року увійде в історію України, Європи й світу як день потрясіння, тривоги, розчарування та лихих передчуттів. Сенсаційна заява Дональда Трампа про його телефонну розмову й домовленості з кривавим кремлівським диктатором, військовим злочинцем Путіним, витримана в підлабузницько-проросійському полюбовному стилі, шокувала навіть тих, хто нічого доброго не очікував від 47-го президента США, вважаючи його агентом Москви. Чорний лебідь злетів з Трампових рук над Україною, викликаючи шок, відчуття зради і праведний гнів. Як влучно сказав Джон Болтон, колишній радник Трампа з національної безпеки, “в Москві горілку п’ють з горла” від радості. Навіть українські гуру-новотрампісти, які перевзулися на очах у приголомшеного народу й почали знаходити у кожному пуку нового президента США прихований проукраїнський сенс, замовкли на хвилину – з тим, щоб наступного дня продовжити свою фальшиву оптимістичну пісню. *** З усіх плутаних, зі склеротичними повторами, хвальковитою брехнею та химерними планами глобальної перебудови промов Трампа (а я їх наслухався достатньо завдяки “Голосу Америки”), випливає кілька головних меседжів: Трамп обожнює Росію та друга Путіна й не бачить різниці між агресором – ядерною державою з величезними ресурсами – та його жертвою, роззброєною за участю Сполучених Штатів країною, яка бажає бути вільною і незалежною. Ба більше: у розпалюванні війни Микола ГОЛОМША, політик, заслужений юрист України Видається так, що, окрім військових дій сил оборони, на всі суцільні обстріли цивільних об’єктів, населених пунктів, як вглиб України, так і ближчих до терористичних військ рф, які російські фашисти ракетами стирають з лиця землі, має бути офіційна заява України до Генасамблеї ООН. На цьому форумі потрібно показати жахливі кадри Трамп звинувачує Україну та Дж. Байдена, які не “прислухалися до миролюбних закликів Росії щодо нерозширення НАТО”; Трамп не помічає, що це геноцидна, релігійна війна Імперії зла, спрямована на повне знищення українського народу, його мови, історії, релігії, його духовних і матеріальних надбань двотисячолітнього існування на власних, не загарбаних землях; Трамп грубо порушив декларований самими Сполученими Штатами принцип “нічого про Україну без України”, зневажаючи нашу державу, й ведучи переговори за її спиною; Безсоромно і цинічно американський барига-президент поводиться як мародер, збираючись здерти з нещасної знекровленої та зруйнованої України 500 мільярдів доларів (а не з російського агресора!), вимагаючи віддати США наші національні надра, які за Конституцією належать народу; Трамп (його інтерв’ю 13 лютого 2025 року) збирається зі своїми “друзями” – Путіним і Сі Цзіньпіном поділити світ (про що мріє Путін) й проголосити вічний мир та ядерне роззброєння (!). Заюшений українською кров’ю диктатор Путін має відвідати Білий Дім та стати восьмим почесним членом Великої Сімки; Трамп, який зневажає Зеленського й всіляко принижує його, вимагає провести в Україні вибори; не виключаю, що в притаманній йому манері Верховного Правителя Землі, американський президент вкаже (накаже) українцям – кого вони мають обрати новим президентом. *** Після 12-13 лютого 2025 року чорна тінь нового Мюнхена лягла на Україну та Європу. Своїм неконтрольованим слововиверженням з постійними рефренами на теми власної величі Трамп поставив світового гіганта – Америку – на коліна перед плішивим карликом, палієм світової війни. Згадаймо події далекої осені 1938 року. Гітлер на з’їзді НСДАП у Нюрнберзі проголошує, що Чехословаччина (одна з наймиролюбніших, процвітаючих демократичних країн тодішньої Європи) – це “штучно створена держава, яка не має ні історії, ні традицій, ні умов для існування”. Нічого не нагадує?.. Старий англійський дурень, він же прем’єр-міністр Великої Британії Невіл Чемберлен, який уявив себе “миротворцем”, веде таємні переговори з Гітлером про долю Чехословаччини, не повідомляючи про це президента цієї країни Едварда Бенеша. Чемберлен зневажливо каже про центральноєвропейську державу, як про “далеку країну з людьми, про яких ми нічого не знаємо” (!). Нічого не нагадує?.. Посол Чехословаччини у Великій Британії Ян Масарик занотовує: “Боюсь, що стареча амбіція Чемберлена стати миротворцем Європи буде його спонукати до успіху за будь-яку ціну... за наш рахунок”. Хіба ці гіркі слова застаріли?.. Гітлер, Муссоліні, Чемберлен і Даладьє вирішили долю Чехословаччини за три години й своє розбійне рішення передали двом представникам Чехословаччини, які принизливо чекали в готелі під контролем агентів гестапо. Президент Бенеш, якого німецька пропаганда називала “військовим провокатором, пекельним націоналістом” (знайомі мотиви, чи не так?), писав: “Ми нікого не зрадили, але нас зрадили всі. Нас не переміг Гітлер. Нас перемогли наші друзі”. Ці слова відчаю й сьогодні відбиваються болем і розумінням в українських серцях. *** Що було далі? Президент Бенеш прийняв єдино вірне рішення – подати у відставку після мюнхенської зради й виїхав до Лондона, де очолив уряд у вигнанні. Новим президентом напівзруйнованої Чехословаччини став Еміль Гаха (1872–1945), юрист, знавець міжнародного права (яке було зруйноване на той час Гітлером), поет, правовірний католик, суддя. Людина порядна, але слабкодуха: є дві фотографії, які увійшли в історію. На одній – у березні 1939 року Гаха сидить у вовчому лігві в Берліні навпроти Гітлера і Геринга, які погрожують бомбардуванням Праги, вимагаючи від нещасного президента згоди на окупацію Чехословаччини. Вночі в нього стався сердечний напад, і Гаха погодився підписати ганебний документ капітуляції. І друге фото: Берлін, 1942 рік. Гаха, фіктивний президент окупованого протекторату Богемія і Моравія, схилився у глибокому поклоні перед Гітлером; видно лише лисину невільника, який через три роки помер у тюрмі після визволення Праги. Немає сумніву, що путінські пси вже шукають майбутнього українського Гаху серед генералів, професорів, народних депутатів, телеведучих – зрадника, який підпише будь-які документи у стилі ганебних Стамбульських угод Арахамії-Ол. Чалого 2022 року. Не треба сумніватися – зрадник знайдеться, наша земля багата на такі таланти. *** Слова, вчинки і наміри Трампа викликали не тільки шок в Європі, але й різко негативну реакцію серед притомних європейських політиків, які з часів Мюнхена-1 надто добре затямили згубні уроки умиротворення агресора. Недаремно Кая Каллас, Високий представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки, заявила, що будь-які “швидкі” домовленості з агресором без участі України та Європи приречені на провал. Колишній прем’єр-міністр Швеції Карл Більдт іронічно зауважив: “Інноваційним підходом до переговорів (з Росією) є дуже значні поступки ще перед їхнім початком. Навіть прем’єр-міністр Великої Британії Невіл Чемберлен не пішов у 1938 році так далеко в своїх поступках щодо Гітлера, як Дональд Трамп по відношенню до Путіна”. Міністр оборони Німеччини Пісторіус також заявив, що було б краще, якби США не пішли на
Суспільство · “Пам’ятаймо заклик Черчилля під час війни – ніколи, ніколи, ніколи не здаватись”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Показувати світу, що коїть рф

знищених мирних міст, які є ціллю агресора, адже там не війська, там мирне життя людей, яких атакує армія вбивств рф, гинуть мирні жителі, людей евакуйовують під обстрілами ракет, артилерії, на цивільне населення йде полювання дронами терористичних військ. На мирних територіях щодня гинуть мирні дорослі й діти. Ну хіба можна тільки констатувати такі жахливі наслідки, хіба це відповідає правилам війни, міжнародному законодавству? На цьому Міжнародному форумі треба просто показувати відео, демонструвати фото і коротко коментувати. Думаю, світ здригнеться від побаченого, бо сегментарні розмови, показ по Єдиному марафону належної реакції не дає і не може дати, адже на це є відповідні процедури та демонстрація доказів для ухвалення рішень. Не потрібно скептикам вчергове зараз розповідати, що ООН – це ялова структура тощо, я не заперечую, так нам закидають і з рашистського іпсо, але це єдиний світовий майданчик, з якого нас почує світ. Якраз на Генасамблеї ООН убивці рф не мають можливості нічого блокувати. І, звісно ж, треба ставити питання щодо виконання попереднього рішення Генасамблеї про припинення агресії, бо тут для його виконання також є відповідна процедура, передбачена VII розділом Статуту ООН. Треба діяти з чітким регламентом дій, визначених Статутом ООН і міжнародним та національним законодавством. Не можна зараз давати ходу постправді і різним “позакулісним можливостям врегулювати” ситуацію, як це проштовхує рф. Разом до перемоги і геть рашистів з української землі!
Суспільство 20 лютого – День пам’яті Героїв Небесної Сотні. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

благоденства для прийдешніх поколінь. До третьої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну художній фільм “Буча” вирушить у заокеанський тур. Стрічку, засновану на реальних подіях, покажуть у 11 містах США. Про це повідомили у Державному агентстві України з питань кіно, передає ITV. У межах туру в різних американських містах влаштують показ англомовної версії фільму “Буча” (з субтитрами), пресконференцію з продюсером та сценаристом фільму Олександром Щуром і благодійний аукціон на підтримку України. “Основна мета туру — залучити якомога більше місцевих політиків, представників медіа та інфлюенсерів до цих показів”, — зазначають у Держкіно. Фільм “Буча” розповідає історію казахстанця Костянтина Гудаускака, який навесні 2022 року врятував сотні людей із Бучі, Ворзеля та інших окупованих росіянами населених пунктів. У мистецькій галереї Bureau Art діє виставка інтуїтивної графіки та колажів сумської художниці Вікторії Закорко. Усі роботи вона намалювала після загибелі сина-добровольця. На картинах можна побачити особливий символ – чорну стрічку на обличчях, який для авторки став символом українських жінок під час війни. До повномасштабної війни Вікторія Закорко жила й працювала в Сумах. У місті її знають як мисткиню й журналістку. Потім переїхала до Литви, у Вільнюс. Її сина Михайла Закорка містяни називали “вусатим нянем”, адже він спочатку працював у дитячому садку, згодом – тьютором дітей з аутизмом. У перші дні великої війни Михайло пішов захищати країну – воював у складі 241 бригади ТРО. У лютому 2023 року він загинув у бою під Бахмутом. Шевченківський національний заповідник отримав повноцінний доступ до Успенського собору в Каневі. Він є пам’яткою археології національного значення. Про це у Фейсбуці повідомила колишня директорка Шевченківського національного заповідника Валентина Коваленко. “Московським попам праглося провокацій із нашого боку, “силових” захоплень – картинок для москви. Ми пройшли усі законні шляхи – і цю справу зробили разом”, – зазначила в дописі Валентина Коваленко. У Народному музеї літератури Закарпаття відбулося вручення Всеукраїнської літературної премії імені Зореслава (Степана Сабола). На сайті видання “Українська літературна газета” повідомляється, що ця премія заснована Закарпатською організацією Національної спілки письменників України і відомим громадським діячем, письменником і науковцем С. М. Аржевітіним, який виступив і як меценат відзнаки. Відтак лавреатами премії за 2024 рік стали: Наталія Дурунда за роман “Під клеймом OST”; Роман Офіцинський за історичні есе “Закарпаття віддавна історичні есе”; Василь Пилипчинець за книгу публіцистики “Обійняти словом Верховину”; Юрій Фатула за монографію “Я ще гадав газдувати, але мушу воювати. Бойовий шлях 66-го Унгварського піхотного полку Австро-Угорської армії. 1914–1918”. Підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство 20 лютого – День пам’яті Героїв Небесної Сотні. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Генерал-лейтенант Сергій Наєв у розмові з журналістом газети “Сільські вісті” (№2, 16.01.) заявив, що попри те, що ми дуже залежні від іноземного постачання озброєння, у разі відмови Заходу від підтримки України ЗСУ втримають фронт. “Якщо західний світ повністю припинить постачання зброї, то ми зможемо самостійно воювати до кінця 2025 року. Якщо воювати так, як зараз, бити ще далі, то ми здатні звести бойовий потенціал російської армії до 40- 50% від того, що вони мали на початку війни. Путін розуміє, що ми постійно “вбиваємо” його на полі бою, тож прагне мирної угоди, щоб він там не казав”, – цитує газета генерала Наєва. Генерал-лейтенанта Сергія Наєва 11 лютого відправили на посаду командира тактичної групи “Велика Новосілка” у Донецькій області, повідомив головний редактор “Цензор.нет” Юрій Бутусов із посиланням на джерела. Розпорядження надійшло наступного ж дня після публікації інтерв’ю генерала, в якому він розкритикував дії керівництва держави напередодні повномасштабного вторгнення, зокрема заявив, що не отримав жодного офіційного попередження про підготовку вторгнення, хоча був командувачем Об’єднаних сил. Він зауважив, що на практиці тактичними групами в ЗСУ командують полковники, а призначення на цю посаду генерал-лейтенанта, колишнього командувача Об’єднаних сил, тобто усієї армії, має вигляд очевидного пониження, “тому мета прибрати Наєва з Києва на фронт за будь-яку ціну не викликає сумнівів”. Зазначимо, що в інтерв’ю Наєв розповів про провал підготовки до війни та вказав на відповідальність за це верховного керівництва держави, а також розкритикував судові процеси над військовим керівництвом. Головний редактор “Цензор.нет” Юрій Бутусов розповів на сайті видання, що Сергій Наєв третій день командує тактичною групою “Вугледар” (не на “Велику Новосілку” призначили, а на сусідній курахівський напрямок). Це перший випадок в історії війн за останні щонайменше 120 років, коли командувача угрупованням військ призначають на важливу фронтову посаду не через якісь визначені для цієї посади якості, не через якесь визначене завдання, а просто після інтерв’ю, щоб усунути подалі від журналістів і щоб він не давав нові інтерв’ю. Призначення генерала на командування тактичною групою не є покаранням – це честь та висока довіра для будь-якого військового з боку керівництва держави. Командир тактичної групи не обороняє посадку, а керує діями кількох бригад. Наєв отримав від Зеленського відповідальність за долю багатьох наших воїнів та знищення ворога у важливій смузі. Дипломат і громадський діяч Валерій Чалий коментарем у Фейсбуці відреагував на заяву глави держави: “Це той випадок, коли мовчати не можна! Діючий Президент нашої країни Володимир Зеленський прямим текстом з Мюнхена каже: щось не подобається у внутрішній політиці, критикуєш – міняй громадянство (тобто їдь з України). Це – неприпустимо! Це – авторитарний стиль! Це – не про єдність! Це – подарунок ворогам України! Це – нерозумно. Ми – в одному човні. І цей човен не потоне, а допливе до своєї мети! От тільки не треба його розгойдувати!” “Той, хто пропонує українцям поміняти громадянство, може розпочати із себе особисто”, – цитують соціальні мережі Андрія Магеру. Близько 70% українців, які виїхали за кордон через війну, можуть залишитися там назавжди, якщо умови їхнього перебування не зміняться. Таку оцінку в інтерв’ю УНІАН висловив президент Всеукраїнської Асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. Військовослужбовець ЗСУ Саід Ісмагілов на своїй сторінці у Фейсбуці прокоментував останні заяви американського президента: “А ви чого очікували? Хіба Трамп не казав, що припинить допомогу Україні? Та лише це і казав. Хіба Трамп не хотів зустрітись і дружити з Путіним? Та лише про це і казав. Хіба Трамп і його команда не казали, що їм байдуже на Україну, її територіальну цілісність і її інтереси? Та відкрито це кажуть. То чого ви волаєте, що все пропало? Неможливо здати те, що не здається. Неможливо продати те, що не продається. Ми – народ України, ми носії її суверенітету, незалежності, гідності і національної свідомості. Це ми маємо сказати хоч чорту, хоч Трампу, що будь-який клаптик України не продається, хочеш зробити приємне Путіну – подаруй йому Аляску, а ми будемо битись і захищати нашу землю, ми будемо визволяти її, і ніхто нас не примусить зректися нашого. Це наші прабатьки билися за свободу України, за її волю і долю в минулому, а нам судилось робити це зараз. Ви очікували, що Трамп і американці за вас будуть боронити нашу рідну землю і власну гідність? Ніхто цього не буде робити, окрім нас самих. У нас немає інших захисників і героїв, окрім нас самих. Українські повстанці з УПА десятиліттями бились з радянськими окупантами по горах і лісах. Треба буде – ми будемо робити те саме. У росіян земля буде горіти під ногами, бо це наша земля. Припиняйте скиглити і скаржитись, у 2022 році нас вже всі західні партнери поховали і відспівали. Нам давали тиждень, а ми розбили і відкинули московських загарбників. Двічі нас не поховають, двічі нам не помирати. То прибирайте шмарклі і згадайте національне піднесення у лютому 2022 року. Також корисно буде пригадати і лютий 2014 року. Лютий на те і лютий, що в ньому тяжко. Якщо ви у розпачі, то дійте. Збройні Сили України – це запорука нашого захисту і нашої свободи. Нам на фронті немає часу маячнею маятись, смішно казати, – треба захищати тих, хто в тилу скиглить і голову попелом посипає. Путіну потрібна вся Україна, йому потрібно докорінне знищення української нації, і вони цього абсолютно не приховують. Тож настав час лякливих слабких політиків і час сильних і хоробрих воїнів. Вони увійдуть в історію як Чемберлен і Даладьє, ами увійдемо в історію як Бандера і Шухевич. Ми – найбільш боєздатна армія Європи і світу і найбільш героїчна нація ХХІ століття. Ми пишемо історію Європи, поки вони розписуються у власному боягузтві і нікчемності. Тримайте стрій і покажімо, що вони знову недооцінили українців. Ніхто нашу долю замість нас вирішувати не буде”. У Слов’янську залишаються 56 тис. жителів, тоді як до повномасштабного вторгнення в місті проживали 100 тис. людей. Про це повідомив начальник Слов’янської міської військової адміністрації Вадим Лях, передає “Суспільне Донбас”. За словами пана Ляха, наразі активної евакуації зі Слов’янська немає, місто – прифронтовий тил. На думку блогера Сергія Марченка, санкції проти Петра Порошенка і його можливий арешт – “це не для виборів, а для чергового розділення суспільства. Політично Порошенко не суперник Зеленському. Вибори в Зеленського виграє не Порошенко, а Залужний, Притула, Буданов. Будь-хто з цієї трійці легко перемагає Зеленського в другому турі”, – цитує блогера сайт телеканалу “Еспресо”. Пан Марченко вважає, що мета операції проти Порошенка – розділити суспільство, зчинити смертельну ворожнечу серед прихильників Порошенка і Зеленського і не дати їм об’єднатися, щоб не допустити капітуляції України за планом Трампа. “Ми не повинні дозволити Офісу розділити нас і зробити слабкими. Ми, народ України, громадянське суспільство, маємо бути згуртованими та сконцен* трованими на війні, допомозі ар* мії, збереженні в Україні демок* ратії й традиції мирної передачі влади на демократичних виборах. Маємо розуміти: атака на Поро* шенка виходить далеко за рамки особистості Порошенка. Це атака на нашу єдність, щоб розділити нас і володарювати над тим, що залишиться від України. Не дамо цього зробити”, – зазначив у сво* єму блозі Сергій Марченко. “Стільки допомоги, скільки передав Порошенко армії, не зробив ніхто з українських політиків. Створеною ним українською армією з плеядою українських командирів вдалося стримати путінську агресію з боку Білорусі та Харкова в 2022 році, він зупинив путінську агресію у 2014 році, повертаючи захоплені території. Звинувачення Петра Олексійовича у зраді – безглузді, безпідставні та необґрунтовані”, – написав у Фейсбуці військовослужбовець, викладач Національного університету “Запорізька Політехніка” Сергій Гараба. З України масово виїжджають 17-річні юнаки. Виїжджають, звісно, не самі: їх вивозять дорослі члени сім’ї. У деяких столичних навчальних школах у класах залишилися самі дівчата, хлопців-старшокласників у коридорах вже майже не зустріти. Про це, зокрема, повідомила у своєму Fa- cebook блогерка Олена Яхно. “Щойно зустрілася з хорошою знайомою. Її синові – 17 років, скоро буде 18. Він у Києві, але всі його однокласники вже виїхали. Із класу залишилися тільки дівчатка. Моралі не буде. Просто факт”, – пише авторка публікації. Її допис відразу обріс коментарями інших українців. Люди загалом розуміють таку тенденцію і кажуть, що на місці батьків дорослих синів вчинили би так само. Багато хто пов’язує це зі зниженням мобілізаційного віку, нехай і на добровільній основі. Інші ж вважають, що навіть якби тема мобілізації не була такою актуальною, то молоді все одно треба виїжджати з України. Адже найближчі кілька десятиліть тут буде країна, мало пристосована до нормального благополучного життя. А далеко не всі батьки готові покласти життя своїх дітей на вівтар ймовірного
Пошта “СП” 21 лютого – Міжнародний День рідної мови. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дітьми. На зібраннях слухали з мого портативного модного радіоприймача “Спідола” детальну інформацію з України, народні та естрадні українські пісні молодих виконавців, обговорювали їх. У дворику в альтанці, з викладеною плиткою підлогою, влаштовували танці. Співали українських пісень, згадували Україну. Було весело, приємно і дещо сумно. Вдалося ж нам знайти одне одного в цьому людському морі завдяки рідному українському слові. Щось подібне відбувалося згодом у Москві, де я здобував другу вищу освіту у Всесоюзному інституті науково-технічної інформації за спеціальністю інженер з науково-технічної пропаганди. Те саме – під час перебування у Польщі, Німеччині, Великій Британії, Чехії. Там неважливо, з якого краю України туди прибув: з Волині, Галичини, Поділля, Донбасу, Центру, Слобідської України чи Криму, – головне, ти українець, і в тобі закладений генетичний код нашої нації. Отже, з такою людиною порозумієшся швидко, на радість обом. Дуже гарно, щиро і переконливо сказав про це наш Великий Кобзар, коли на засланні в Оренбурзі почув українську пісню, яку співав один із ув’язнених там українських рекрутів: Ну, що б, здавалося, слова? Слова та голос, більш нічого. А серце б’ється, ожива, Як їх почує… Знать, от Бога І голос той, і ті слова… Просвітлені розумом і любов’ю до рідної мови, українці далеко за межами Батьківщини трепетно шукають і оберігають рідне слово, тягнуться до нього, відчуваючи духовний голод. На жаль, багато хто в Україні, демонстративно ігнорує рідне слово, зневажає його, віддаючи перевагу чужій мові, якою користуються наші вороги – окупанти з московії. Адже найвище керівництво раші – агресивної держави, яка напала на Україну, оголосило намір знищити незалежну Україну, її мову, культуру, літературу. Давно пора так званим усім українцям відмовитися від мови ворога і повернутися у свій український духовний світ. Від цього лише виграє наша українська справа.
Пошта “СП” 21 лютого – Міжнародний День рідної мови. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Мова – генетичний код нації

Святослав ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України, м. Житомир Рідна мова – не просто буква до букви – і виникло слово, а слово до слова – виникла мова! Мова має не лише комунікативну функцію (спілкування людей), але й культуротворчу та гносеологічну. Та ще важливіша роль мови для народу – націєта державотворча. Не менш важлива роль державної мови – міжнаціональне спілкування. Ну як, наприклад, поспілкуються між собою представники національних меншин, що проживають в Україні: мадяри, чехи, поляки, молдавани, румуни, татари, гагаузи? Звісно, посередництвом державної – української мови. Народ не просто спілкується рідною мовою. Він живе, діє у її духовному світі, творить свою культуру, традиції, звичаї, формуючи особливий неповторний духовний світ, своє окремішнє від інших народів обличчя, по якому його впізнають в усьому світі. Рідна мова – також потужна духовна зброя захисту і збереження у віках національної самобутності та ідентичності. Спосіб сприйняття світу по-своєму неповторно, з погляду українця. Звідси випливає: нація як державотворча величина самовиявлена тоді, коли запізнавана в світі через свою мову, культуру, духовність, одержавлений нею простір. Для нас, українців, найголовніше: буття і буттєвість української мови в третьому тисячолітті, яку передали нам наші предки з першого і другого тисячоліть. І яку ми маємо передати розвиненою одержавленою в четверте і наступні тисячоліття. Чітко і переконливо: без мови Валентина СЕМЕНЯК Фото авторки Днями в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї відбулося урочисте вручення Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Братів Богдана та Левка Лепких. Серед лавреатів – письменники Олександр Лагошняк (м. Миколаїв), Ніна Фіалко, Любов Бурак (Дзвінка Торохтушко), художник Богдан Федорів, скульптор Іван Сонсядло, військовослужбовець Євген Філь (м. Тернопіль). Премії вручив член громадської ради з визначення лавреатів премії Михайло Тимошик. Присутніх привітав тернопільський зразковий аматорський фольклорно-обрядовий гурт “Ходаки”: юні артисти віншували гостей. До слова, справжнім відкриттям стала книжка вже згаданого немає народу, без народу немає держави, без держави з рідною мовою народ занепадає аж до зникнення з мапи світу. “Народи вмирають не від інфарктів. Спочатку в них одбирає мову”, – сказала наша відома сучасна поетеса Ліна Костенко. Де не стає рідної мови – туди приходить ворог. Саме так сталося в Криму та на Донеччині, куди в 2014 році зі зброєю в руках прийшли окупанти-москалі, наші історичні вороги. Під облудним фальшивим гаслом “звільнити населення Криму і Донбасу від України” мілітаристська агресивна імперська держава РФ оголосила війну Україні. Одинадцять років поспіль триває загарбницька кривава війна, мільйонне московське військо, озброєне найсучаснішою електронною зброєю, плюндрує нашу землю, руйнує по-варварськи наші села й міста, нищить енергетичну та критичну інфраструктуру, масово вбиває наших людей, в тому числі матерів з дітьми. І кінця-краю цій кривавій війні не видно… Ми, українці, б’ємося за своє виживання, за свою окремішність, за право бути народом зі своїм самобутнім обличчям. Отже, рідна мова – духовне обличчя нації. Тому важливо, аби громадяни розуміли необхідність володіти державною мовою, послуговувалися нею свідомо, завжди і скрізь, і всіляко підтримувати і утверджувати її авторитет. “Свою мову народ має оберігати більше, як територію; втрачені землі можна повернути, втрачену мову не повернеш ніколи!” – сказала наша землячка родом зі Звягеля, геніальна українська поетеса Леся Українка. Рідна мова для кожного носія – своєрідний код для розпізнавання своїх одномовців, своїх співвітчизників. Ці відчуття особливо загострюються, коли людина опиняється далеко за межами рідної землі, в чужомовному середовищі, навіть і не ворожому. Ще до закінчення факультету журналістики Київського державного університету я працював в Узбекистані, кореспондентом обласної газети Кашкадаріїнської області (обласний центр м. Карші) “Кашкадарйо Хакикати” (Правда Кашкадарії). При редакції видавався також російськомовний додаток під такою ж назвою, але не переклад із узбецької, а самостійне видання з окремою редакцією та спільною господарчою частиною. Мета відома: “для зросійщення інородців”, як відкрито проголошувалося при царях. Тепер те звучало офіційно завуальовано: “навчити народи великого і могутнього...” Як переконаний український патріот, одразу по приїзді сюди почав вивчати узбецьку мову, бо добре розумів, що ставлення кожного корінного народу до представників інших народів, особливо імперського, котрий поневолив інші етноси, буде настільки лояльним, наскільки є ставлення приїжджих до місцевих. Але ставлення російськомовних, які переважно були послані сюди владою, як технічні спеціалісти різних галузей – було негативно-зверхнє, як колонізаторів до місцевого туземного люду. Так то працюємо в Узбекистані. Я – в редакції кореспондентом, дружина (теж українка) – в обласному управлінні сільського господарства. Вдома спілкуємося українською, як і на вулицях у місті. Одного разу гукаю на відстані дружину, що йде до молочного магазину: – Та бери там щось смачненьке: сметанку, масло, кисляк. І тут до мене підходить літній чоловік і привітно мовить: – Нарешті чую рідну українську мову. Боже, як це приємно і радісно! – подає руку, знайомимось. – Михайло Дзюбинський з Луцька. Будівельник, тут на заробітках уже два роки. Пенсію хочу переграти – на вищу. Тут заробітки значно більші. А ви, такі молоді, як опинилися в цьому Узбекистані? – Святослав Васильчук, кореспондент редакції обласної газети “Кашкадарйо Хакикати”, прибули сюди з Києва. Теж на заробітки. – Ого! То ви освічена молодь. Це моє перше знайомство з освіченими людьми. Бо моя молодість припала на період, коли в нас правила Польща. Поляки не допускали українців до освіти, науки. Бачите, неуками легше управляти. Запрошуємо пана Дзюбинського у гості. Обідаємо, по чарці п’ємо, згадуємо нашу далеку вишневу Вкраїну. Відтоді земляк відвідував нас постійно. Іншим разом, почувши на вулиці українську мову, до нас підійшов військовий офіцер, як з’ясувалось, – капітан льотної служби Петро Болибрюх із Житомирщини. – Який же я радий зустрічі з вами, мої дорогі українці! Як приємно почути рідне слово далеко від рідної землі! Говоріть, аби я вас чув, аби слухав рідні слова. Невдовзі до нашого невеличкого гурту земляків долучився Дмитро Томчук із Вінниччини, Хмільницького району. Збиралися в нас на квартирі. А мали ми орендовану невеличку хатину з гарним двориком і садом з виноградом. Допомогли друзі-узбеки, зокрема, молодий спеціаліст, головний інженер облуправління сільського господарства Роїм Рахмонов, який, як згодом вдалося з’ясувати, працював міністром сільського господарства Узбекистану. Я написав йому листа. Відповів без зволікань і запросив на працю до міністерства, обіцяв достойну посаду. Та я, не маючи технічної освіти, не ризикнув. Приятелював я також із викладачами місцевого педінституту Фархадом Улугбатировим та Джанібеком Карахановим, які допомагали мені вивчати узбецьку мову. Нас почали відвідувати друзі наших друзів з дружинами та
Пошта “СП” 21 лютого – Міжнародний День рідної мови. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Серед лавреатів – письменники та художники

Зліва направо: лавреати премії імені Братів Лепких із членами громадської ради миколаївського прозаїка Олександра Лагошняка “Ночі Талергофа”, рукопис якої у 2021 році переміг на V Міжнародному літературному конкурсі прози на кращу книжку року “Крилатий Лев”. Талергоф – це концентраційний табір, один із перших у Європі (1914–1917), збудований австро-угорською владою. Сюди депортували переважно українців із Галичини та Буковини. Події, про які йдеться в книжці, відбувалися під час Першої світової війни. У ній також є описи бойових дій біля річок Золота Липа, Стрипа, Коропець, звідки тоді виселили чимало місцевого люду. На думку члена громадської ради Ігоря Дуди, “про цей період часу є небагато інформації, тому згадана книжка сьогодні має особливу цінність”.
Пошта “СП” · “Оборонці України під час оборонної війни – єдина справжня еліта суспільства”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Опір освітян Херсонщини рашистській агресії

Тетяна ЮШКО, начальниця управління освіти і науки Херсонської обладміністрації, заслужена працівниця освіти України За три роки російсько-української війни освітянам Херсонщини довелося працювати в умовах воєнного стану, окупації, часткової деокупації, під обстрілами і, бувало, не з рідного міста. Часто педагоги з ризиком для власного життя та безпеки своїх близьких рятували і переховували учнів та колег. Проте жодні обставини не позбавили педагогічну спільноту нескореної Херсонської області віри в перемогу і прагнення докладати всіх зусиль для її наближення. У 2022 році рашистська окупаційна влада намагалася започаткувати під своїм проводом процес навчання в усіх школах області. На противагу цим діям наші педагоги опирались окупації і створили власну дистанційну систему освіти, яка успішно функціонує донині. За час від початку повномасштабного рашистського вторгнення на території Херсонщини повністю зруйновано 71 заклад освіти, внаслідок обстрілів 295 освітніх установ частково виведено з ладу, через що потребують відбудови. Але це не зупинило освітній процес у 345 закладах і установах освіти області. Разом з тим, після деокупації правобережної Херсонщини на порядку денному постало завдання підготовки-адаптації освітньої системи області до умов війни. В результаті вжитих Херсонською обласною військовою адміністрації заходів, за підтримки Міністерства і освіти України, станом на початок 2025 року на деокупованій території Херсонщини функціонують шість закладів освіти за змішаною формою навчання. Це стало можливим завдяки будівництву захисних споруд, де наразі проходять уроки й заняття. За парти сіли 548 учнів і 59 дошкільнят, або 8% від загальної кількості дітей і підлітків, які проживають на звільненій території області. На Серпневій конференції освітян Херсонщини у 2024 р. наголошувалося на важливості забезпечення молоді якісною освітою, попри всі виклики і проблеми воєнного часу. Наявна система освіти Херсонщини на сьогодні охоплює дошкільне виховання, шкільну та позашкільну освіту, навчання молоді в закладах вищої та фахової передвищої освіти. Важливою складовою цієї системи є діяльність обласного відділення Малої академії наук України, головною метою якої є підтримка та сприяння розвитку талановитої молоді. У рамках місцевої МАН успішно функціонує 21 наукова секція, що охоплюють усі сучасні науки і створюють передумови для плекання інтересу старшокласників до науково-дослідницької діяльності. Педагогами і наставниками учнів на цьому шляху є висококваліфіковані педагоги, науковці та викладачі вищих навчальних закладів Херсонщини, серед яких чотири кандидати наук. Такий підхід і дбайливе ставлення Малої академії до молоді формують і підтримують зацікавленість учнів у поглибленому вивченні обраних навчальних дисциплін та започаткування кроків у напрямку науково-дослідницької діяльності. Як результат варто навести такі здобутки Херсонської Малої академії за 2024 рік: Перемога здобувачів освіти у міжнародних конкурсах: Міжнародний фестиваль інженерії, науки та технологій “I-FEST” (ІІІ місце); 16-та Європейська виставка креативності та інновацій “EUROINVENT” (І місце). Перемога здобувачів освіти у всеукраїнських конкурсах: “GE- NIUS Olympiad Ukraine” 17 переможців (золото – 2; срібло – 5; бронза – 4, почесна відзнака – 6); Всеукраїнський конкурс юних дослідників “Кристали” імені Євгена Гладишевського” (ІІІ місце); Всеукраїнський інтерактивний конкурс “MAH-Юніор Дослідник” (ІІІ місце – 2); ІII етап Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів – членів Малої академії наук України у 2023/24 н.р. (ІІ м. – 3; ІІІ м. – 9); Всеукраїнський конкурс молодіжних науково-технічних проєктів “InventorUA” у 2024 році (ІІ місце). У пропедевтичних всеукраїнських заходах дослідницько-експериментального спрямування взяли участь близько 1100 здобувачів освіти. В освітніх проєктах “Центр захопливої науки” та “Дистанційної творчої лабораторії “Юний дослідник” взяли участь понад 300 здобувачів освіти 7-11 класів. У заочних творчих та дослідницьких конкурсах взяли участь понад 800 здобувачів освіти. Науково-методичною лабораторією проведено три курси з підвищення кваліфікації педагогічних працівників за напрямами системи МАН, в яких взяли участь понад 100 освітян Херсонщини. Організовано участь близько 150 освітян Херсонщини у всеукраїнських заходах з дослідницько-експериментального напряму. Керівниця наукової секції за напрямом “Економіка” стала лауреаткою Всеукраїнського конкурсу рукописів навчальної літератури для позашкільних навчальних закладів системи освіти з дослідницько-експериментального напряму. Пріоритетне значення при цьому надається поширенню серед молоді інтересу до вивчення фізико-математичних та природничих наук, як основ інженерно-технологічного озброєння та відбудови повоєнної України, створення її конкурентоспроможності в світі. У цьому контексті слід підкреслити важливість забезпечення отримання молоддю передових світових знань! Такий підхід отримує розуміння і підтримку з боку Національного Центру “Мала академія наук України” (м. Київ) і знаходить своє відображення в конкретних діях. З початку повномасштабного рашистського вторгнення під проводом НЦ “МАН України” започатковано низку дистанційних заходів – телемостів, які з`єднують освітні установи та Малі академії наук нескорених міст і областей України з Європейською організацією ядерних досліджень – ЦЕРН (м. Женева, Швейцарська Конфедерація). 24 січня 2024 року такий телеміст було успішно проведено з Херсонщиною – дистанційно здійснено навчально-популярну доповідь на тему “Фізика космічних променів. CERN та співпраця з NASA” (спікер – Д. Тімошин, український фізик – учасник експерименту ATLAS- CERN, модератор – О. Юров, провідний фахівець НУ “МАН України”). Телеміст викликав значний позитивний резонанс серед освітян Херсонщини, які високо оцінили такий захід для підтримки інтересу молоді на сучасної фізики, науки і освіти загалом, а також для моральної підтримки – додаткового стимул для збереження комунікації Херсонщини з учнями та педагогами, які вимушено покинули довоєнні місця навчання та роботи. Важливо додати, що упродовж 2024 року аналогічні дистанційні навчальні телемости було проведено з освітянами нескорених Харківщини, Запоріжжя, Дніпропетровщини, Одещини, Донеччини, Миколаївщини, Луганщини та Сумщини. Минув рік. На жаль, війна триває, і за таких обставин зберігається важливість дистанційно отримати передові знання учнями і педагогами прифронтових областей України. Освітяни Херсонщини вдячні НЦ “Мала академія наук України” за послідовне продовження і розвиток практики проведення тематичних телемостів з ЦЕРН за участю українських вчених, які приного стану) влада відповідно до Конституції і законів держави може частково обмежити політичний вплив структур громадянського суспільства. За екстремальних умов захисту й оборони Батьківщини справи завжди рухаються швидше, якщо при владі перебувають найбільш компетентні, патріотичні й моральні посадовці. На жаль, в багатьох випадках влада не тільки не розв’язує нагальних проблем, але сама їх створює. Про некомпетентність, злодійство, корупцію, протиправні вчинки та аморальну поведінку чиновників щодня дізнаємося зі ЗМІ. В Україні існують (але чи ефективно діють?) декілька антикорупційних органів. Наскільки ефективна їхня діяльність? Значною мірою це стосується судів і всієї системи правоохоронних органів. Інформація про правопорушення чиновників нікого не залишає байдужим. Особливо в період надзвичайного стану. Під час війни органи державної влади та органи місцевого самоврядування повинні служити прикладом патріотизму й поваги до закону. Йти в авангарді всіх позитивних і творчих процесів. Передусім у четні до досліджень і досягнень Європейської організації ядерних досліджень. Символічно, що початок 2025 року для освітян незламної Херсонщини означено тим, було вдруге успішно проведено телеміст, який тематично з’єднав їх з НЦ “МАН України” та ЦЕРН: 30 січня у рамках такого телемосту здійснено навчальну доповідь на тему “CERN: ґрід та інформаційні технології”. Спікером виступив Павло Свірін – кандидат технічних наук, старший науковий співробітник Інституту теоретичної фізики ім. М. М. Боголюбова, учасник експериментів ATLAS та ALICE на Великому адронному колайдері ЦЕРН, автор лекцій і доповідач на онлайн школах ЦЕРН для України. Модератор – Олександр Юров, провідний фахівець НЦ “МАН України”, голова Всеукраїнського клубу почесних послів науки ЦЕРН в України, який упродовж воєнного часу виступає як почесний посланник освітян нескорених міст України. Доповідь викликала значний інтерес учнів, педагогів та науковців Херсонщини, оскільки значно розширює палітру знань про те, чим займається ЦЕРН і які його внески в розвиток людства. З привітаннями до учасників телемосту звернулися заступник голови Херсонської обласної державної адміністрації Володимир Клюцевський та директор Херсонської Малої академії наук Сергій Шановський. Цей телеміст продовжує заходи на підтримку освітян нескореної Херсонщини, і ми вдячні Міністру освіти і науки України Оксену Лісовому, Президенту Малої академії наук України академіку Станіславу Довгому, обласній військовій адміністрації та її голові Олександру Прокудіну, а також іншим особам і організаціям за активну діяльність задля досягнення перемоги, підтримки освітян та підготовки нового освіченого і патріотичного покоління українців – майбутнього відновлення і розбудови суверенної, незалежної та процвітаючої європейської України. сферах державного будівництва, захисту та оборони України. Але не плентатися у хвості чи плисти за течією стихійних деструктивних явищ. Високопосадові представники всіх гілок влади повинні працювати набагато ефективніше, ніж роблять це нині. Заплямовані у злочинній діяльності мають повсякчас відчувати над головами холодну сталь дамоклового меча – символу неминучого покарання за всі зловживання, некомпетентність, зраду, корупцію. Значна частина військовослужбовців повернеться після закінчення війни до мирного життя людьми зі свідомістю, зміненою у кращий бік. Вони будуть пройняті шляхетним духом справедливості і намагатимуться прийти до влади, щоб рішуче викорчувати всі вади нашого недосконалого суспільства. І, безперечно, зроблять заплановане. Сподіваємось, українці будуть мати до хоробрих захисників Батьківщини довіру більшу, ніж до значної частини нинішніх можновладців. “Перезавантаження” влади відбудеться неминуче, про це говорять політологи. Цього хочуть українські Герої та Український народ.
Пошта “СП” · “Оборонці України під час оборонної війни – єдина справжня еліта суспільства”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Складові нашої перемоги

Анатолій КОВАЛЬЧУК Серед багатьох складників перемоги держави в оборонній війні науковці (політологи, історики, стратеги-аналітики) виділяють два найголовніші чинники, рівноцінні за суспільним значенням. Передусім це Збройні сили держави – учасники військових формувань усіх рівнів, від головнокомандувача до рядового бійця, професійно підготовлені, морально-духовно й матеріально вмотивовані. У достатній кількості, безперебійно забезпечені якісною новітньою зброєю, боєприпасами, інформацією, продовольством, амуніцією, медичною допомогою. Влада й суспільство мають безперервно турбуватися також про родини оборонців України. Командний склад ЗСУ, військові фахівці усіх рівнів – відповідно до присяги – мають виявляти не тільки безумовну підлеглість воєнно-політичному керівництву держави (у демократичних країнах воно може змінюватися під час виборів), але передусім вірність Батьківщині, рідному народові, поважати Конституцію і закони України. І усвідомлювати, що обороняють від загарбника не тільки владу, хай навіть демократично сформовану суспільством. Хоча окремі посадовці (на жаль, навіть в умовах війни) некомпетентністю, огидною поведінкою, часом злочинними діями дискредитують владу. Пам’ятаймо: передусім Збройні Сили обороняють від ворога нашу державу, рідні міста й села, свої сім’ї і майно. А також право нинішнього й майбутніх поколінь українців мирно жити і працювати на своїй землі, на своїй Батківщині. Маємо усвідомити: оборонці України під час оборонної війни – єдина справжня еліта суспільства. Оскільки щомиті, ризикуючи життям і здоров’ям, вони захищають життя й волю кожного з нас. Також захищають культурно-духовні надбання, гідність і честь нашого народу. Більшість із них роблять це, демонструючи розум, волю і високі моральні якості. Цінності. що з дитинства були закладені у свідомість і пам’ять оборонців України їхніми родинами, державними і суспільними інституціями. Передусім школою, національною культурою (література, кіно, театр, церква). А також патріотичними структурами громадянського суспільства. Отже, впродовж понад трьох десятиріч державності України (незважаючи на безліч грубих, непростимих помилок і навіть злочинів багатьох владоможців) у значної кількості громадян, передусім молоді, все-таки сформувався стійкий патріотичний світогляд. Хоча гуманітарна, національно-патріотична діяльність владних структур не завжди була цілеспрямованою та ефективною, особливо у східних областях держави. Другою важливою складовою воєнної перемоги над ворогом є державна влада, передусім політичне керівництво – високопрофесійне й авторитетне. Сформована народом влада має стати під час війни за незалежність і територіальний суверенітет держави надпотужним чинником впливу на всі суспільні процеси. З метою їх правового регулювання і спрямування всіх ресурсів на досягнення найголовнішої мети – перемоги агресора й вигнати його з нашої землі. У разі потреби (під час воєн-
Національна еліта · 18 лютого – 169 років від дня народження Софії Русової. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Господиня(Матір в родині і в народі…”

Галина ДАЦЮК, журналістка Постать Софії Русової багатогранна і прецікава. Вона – особистість харизматична і з таким яскравим, наповненим знаковими подіями життям, що воно здається фантастичним. Навколо її особи ніби спеціально концентрувався культурний всесвіт, і вона ставала учасницею великих історичних здвигів. Проте діяльна, пасіонарна, при тисячах справ і громадських обов’язків, Софія Русова була ще й господинею, матір’ю, сестрою, дружиною, бабусею, тіткою. Всі ці соціальні ролі вона намагалася виконати бездоганно, а це було дуже непросто. Микита Шаповал відзначить, що Русова “з маленької господині-матері в родині виросла на Господиню-Матір в народі”. Софія ж признається: “Життя моє постійно калічилося між цими двома обов’язками”! Однак вона вміла підпорядковувати власне громадському, залишаючись самовідданою мамою для своїх дітей. Вони відчували її вселенську любов і розквітали, “як квіти від сонця”. Сьогодні про Софію – “господиню-матір в родині”. Любов як найголовніший принцип був закладений в родині Ліндфорсів. “Батьки мої дуже любилися”, – напише вона у “Споминах…”. І настільки, що батько Софії Федір Ліндфорс збудує в Олешні храм, аби по* божна кохана Анна не ходила у далеке село молитися… Сашко освідчився Софії і запропонував одружитися, щойно вони вийшли з Театру, де слухали “Травіату”. Шлюб, незвичайне весілля з єдиним подарунком, а насправді скарбом від Миколи Лисенка, і 18-літня дворянка Ліндфорс стає Русовою – дружиною щирого українця з ангельським голосом. І ніколи, жодного разу, вона не пошкодує про свій вибір. Ні тоді, коли 20-річною, втратить у Празі донечку Людмилу, видаючи Шевченків “Кобзар”, ні в часи переслідувань, безкінечних переїздів, арештів, безгрошів’я і безробіття. Любов панувала в родині Русових, які називали одне одного дуже ніжно: він її – Ноночка, вона – Ол. Ол. Це були закохані романтики, що будували райське гніздо на хуторі Робінзона біля Шаповалівки. Вони прожили разом 40 років – діяли, творили, народжували, виховували, втрачали дітей. І все переживали удвох. Олександр і Софія підтримували одне одного, що б не траплялося. Філософськи сприймали життєві виклики, часом – з гумором, що допомагало триматися у певній рівновазі і не втрачати оптимізму. Подружнє життя діти і онуки Русових теж будуватимуть на любові. “Мій дружина”, – називатиме свого чоловіка онука Русової Ніна в листах до мене. Русови уміли радіти і святкувати, вітали одне одного з днями народження, обдаровували милими малюнками, власними виробами. Вони часто писали одне одному. Ставши біля Везувію в Італії, Олександр і Софія підписують листівку рідним. Люба надсилає вітання з Цюріха. Фотографії, записки, вирізки – всі ті зворушливі дрібнички вони берегли навіть під час великих родинних потрясінь. Листи за 33 роки Родини, які сьогодні упорядковані у книжці “На хресній дорозі. Історія одноного хлопчика. У церкві при Харківській тюрмі його й охрестять. Івона називатиме його “мій арештантик”. Чи ж не “каліцтво” Софіїного материнства?.. Для імперської влади Русови були “небезпечними політичними злочинцями”. “Крамолошукачі” 13 разів влаштовували багатогодинні обшуки – у Києві, Єлисаветграді, Одесі, Херсоні, Полтаві, Харкові, Чернігові. Софію заарештовували 5 разів! У Лук’янівській в’язниці вона відсиділа 9 місяців, у Катеринославській – 13. І коли отримувала записку про те, що діти під доглядом рідних, то щастю її не було меж. “Лише той, хто пройшов тернистим шляхом неволі, зрозуміє мою радість…”. Часом сестру визволяв брат, вносячи за це певну суму і взявши її під свою дворянську опіку. Але, звільнившись з ув’язнення, Софія знову ставала щасливою мамою. Після Катеринославської тюрми, їй дозволили жили в Олешках на Херсонщині. “…як раділи мої діти… поїхали. Широким степом, усе на південь, а понад шляхом здіймались високі могили, що з вітром говорили, жита золотіли під синім небом – тепло, ясно вільно”. І в жорстоких умовах постійних переслідувань Русови блискуче виконували батьківські обов’язки. Вони дадуть добру освіту усім своїм дітям – Любові, Михайлу, Юрію. Цю цінність традиційно плекали Ліндфорси. Федір Ліндфорс у 1865 році супроводжував доньку у Київ, коли вона вступила у Фундуклеївську гімназію, підтримував її музичні здібності. Навіть жив у Києві, коли Софійка навчалася. Софія вирушить зі своєю донькою в Монпельє, куди та поїде студіювати медицину. Закінчивши французький університет, Любов Русова стане однією з перших українських жінок з вищою медичною освітою. А Софія в Монпельє потрапить на свято поезії провансальського поета Містраля і прочитає, на його прохання, “Садок вишневий коло хати…” Шевченка українською. І йому дуже сподобається ритм вірша. А французи дивуватимуться, що ж це за мова така чудесна! У 1904 р., коли донька Люба вінчатиметься з Олександром у Петербурзі, Софія буде “невиїзна”. І все ж одягне капелюшок з чорною вуаллю, приїде з України до доньки на весілля. І замаскуго листування” (Г. Дацюк, О. Рудакевич, 2013), – свідчення їхньої зворушливої уваги і піклування одне про одного. “Листи йшли до адресатів, як паломники на святу землю…” У родині були закладені принципи поваги до особистості. Ніколи Русови не дорікнули одне одному за вибір. Навпаки, це підтримувалося. Коли Русова звільняли з роботи, заробляла на життя Русова “бігаючи між лекціями і домівкою”. Безгрошів’я не ставало приводом для чвар. Вони уміли обходитися малим. Жіноцтво в родині Русових завжди мало таке ж право на вибір, як і чоловіки. Русови спостерігали, як підростають діти, раділи з їхніх успіхів. Писали, у кого ріжуться зубки, хто вправний у математиці, хто блискуче склав іспит. Діти їм ніколи не заважали. Коли Русов опрацьовував статистичні дослідження, “діти гралися під столом”. Родина Русових – це суцільне оточення дітьми. Діти були завжди і їх було багато – власних і цілої родини. І Софія-мама не випускатиме їх ні з серця, ні з поля зору. Любов Русова, донька Софії, напише: “Крім простих правил поводження, уваги до кожного – твердих вимог не пригадую. В хаті любо й дружно ставились одне до одного, не було страшних кар і не мали потреби брехати. Ця хатня благість впливала на середину, давала свіжість і переносила на тіло бадьорість і певність у своїх силах”. Хоча Софія безмірно любила своїх дітей, проте і Михайлик, і Люба не раз ставали свідками арештів “неблагонадійної” матері. І тоді діти кричали жандармам: “Випустіть маму!”, плакали на побаченнях у тюрмах, чекали на її повернення. І не розуміли, за що ж її не люблять страшні дядьки у синіх мундирах. “Я калічилася між обов’язками…”. Під час одного обшуку Софія заховала “шкідливу” літературу у ліжечко, щойно народженої доньки Люби і дуже хвилювалася, аби маля ніжками не порозкидало пелюшок. Героїчна жінка, найменшого сина вона народжуватиме будучи ув’язненою за те, що в її помешканні знайшли, зокрема, книжки “крамольною” українською мовою. Щоправда, “гуманні” жандарми випустять її на кілька днів додому, пильнуватимуть пологи і породіллю і навіть воду принесуть, щоб скупати новонародже- І це лише частина великої родини Русових4Ліндфорсів Донька Софії — Любов Русова ється так, що багато хто її не впізнають… Вона не могла не розділити радість доччиного шлюбу і не привітати її. Люба здобуде ще одну освіту – закінчить консерваторію. І, як її мама, зречеться музики, щоб присвятити себе “медицині для людей”. Організує в Олешні безплатну амбулаторію, працюватиме лікаркою в Любечі. І сховає у блискучий собі музичний талант заради “послужити людям”! Батьки пишалися своїм сином Михайлом, що студіював географію в університетах Харкова та Полтави. У Лейпцигу слухав лекції видатного вченого Ратцеля – засновника геополітики та антропогеографії. Проте за політичну діяльність Михайла виключатимуть з університетів. Він помре, на жаль, у 33 роки. І мама, Софія Русова, довго тужитиме за своїм сином. Наймолодший – Юрій, той самий, “малий арештантик”, здобуватиме освіту на природничому факультеті Університету Св. Володимира в Києві, потім у Кам’янці, у Відні, опанує іхтіологію, стане видатним ученим світового рівня. І буде найближчим маминим другом. Софія вважала, що 80 і 40 років – це не прірва між поколіннями. “Між нами був міцний духовний зв’язок...”. Міцний духовний зв’язок триває і досі між поколіннями Русових- Ліндфорсів. “Між ґенераціями”, – казала онука Русової Ніна Михалевич. Родина Русових – це про взаємодопомогу, про те, що “чужих дітей не буває”. Господиня-мати в родині Софія стане опікункою дітей брата, після того, як померла дружина Ольга Гревс, а потім друга дружина – Катерина Гревс. А затим помре і брат Софії Федорівни Олександр Федорович. Коли Русових арештовували, старші племінниці Софії доглядали їхніх дітей. Коли захворіє і помре син Софії Михайло Софія візьме на виховання його 4-річну доньку Олю, свою онуку. Пізньої осені 1921р. разом з онучкою Софія перейде Збруч: “Прощай, рідна, дорога Україно! Кидаю Тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення твого народу”. Через багато років Оля згадуватиме, що “наша Бабочка не була подібна до інших бабусь, у неї нічого не боліло” і журитиметься, що її нема. Проте дочка Люба напише, що мама не була здорова. “Але її Дух з самого початку ріс понад слабеньке мале тіло”. Переформулюю метафору Микити Шаповала і скажу, що ставши “Господинею-Матір’ю в народі”, Софія залишалася господинею-матір’ю в родині. І це їй вдалося так само блискуче, як все, що вона робила. Її діти, онуки, племінники виросли в моральних імперативах добра, любові, самопосвяти, служіння, обов’язку. І свободи. П’ятилітньою Софійка пережила хвилюючу подію – скасування кріпацтва, піднесений вечір, коли батько дав волю селянам і вділив кожному для господарювання ліс і землю, заклав у селі гончарню. Господиня-мати Софія прищепить у своїй родині усвідомлення, що за свободу треба боротися. І за свободу України – теж! Софія не прагнула еміграції. Але життя в Україні, окупованій більшовиками, ставало нестерпним. Вона навіть опіум купила, “щоб покінчити з цим дурним життям”… Проте поруч на її відповідальності була онука Оля. Івона зважиться і “за третім разом” з великими пригодами та зусиллями перейде кордон… “Радісно було зустрітися з усіма”, – зізнається Софія-мати, зустрівшись з родиною в Чехії у 1921. Проте все життя вона сумувала за рідним краєм і допомагала йому у вимушеній еміграції, до останнього подиху. Вона думала про українських дітей, коли Україна вмирала від сталінського Голодомору і як “мати в народі” першою, закричала 1932 року до світу про порятунок “своїх дітей” на окупованій Батьківщині. Поняття честі, свободи, служіння людям, Україні, любові одне до одного – стануть моральними імперативами, які сповідують сьогодні нащадки Софії Русової – вже у сьомому поколінні. Софіїні праонуки і прапраонуки – Тарас, Ольга, Ірина, Софія у Філадельфії і Канаді живуть Україною і допомагають їй в умовах Великої війни. Магнетичне поле їхньої любові діє на кожного, хто серцем доторкнеться до спадщини славетного Роду. У якому найяскравіша – Софія, “Господиня – Матір в народі”, що все життя примудрялась поєднувати особисте і громадське. Люба пригадає, як у Празі в досить поважному віці мама захворіла, потрапила в лікарню з температурою 40, тяжким діагнозом і забороною вставати з ліжка. Проте, коли до міжнародного конгресу, де мала виступати Русова, залишився один день, вона встала, позмивала всі мазі і весело сказала, що все минуло. І поїхала! “Побачивши порожнє ліжко, професор задумався і сказав: “Ну, то є Софія Русова!” Вона вірила і повторювала як молитву, що “наука, національне виховання приведуть український народ до визволення від ланцюгів усякої чужої окупації, і Україна – соборна – стане однією з культурних держав всесвіту”. “Москва поламає зуби об Україну”, – напише мені онука Софії Русової пані Ніна Михалевич 1991 року. І сьогодні ці слова тримають мене у непохитній вірі, що так і буде!
На перехрестях історії · “Всіма способами і можливостями боротися за українську правду”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Зрада”: про хронічну хворобу українців та незасвоєні уроки національної історії До виходу у світ книги львівського видавництва “Сполом” з архіактуальної натепер теми

Микола ТИМОШИК Ідеться про болісну тему національної історії та її гіркі уроки для все ще розхристаного за ментальними критеріями й ідеологічними орієнтирами українського загалу. Тема масштабна в кількох вимірах – за простором, часом і проблематикою. Як її осмислити? Що виокремити? На яких епізодах застановитися? Які постаті обрати для переконливішого змалювання явища, що агресивно-наступально ось уже упродовж століть з’їдає зсередини український організм, знесилює і знекровлює генетичний корінь нації? Відповіді на ці запитання авторка-упорядниця видання Галина Кавка*Прохна стала шукати ще від дитячої пори. Їй було лише чотири роки, коли озвірілі енкаведисти закатували матір, на руках якої ще був десятимісячний братик Галини Миколка. Батька теж мало пам’ятає. Один із активних діячів відділення ОУН-УПА у Верхньому Синьовидному на Сколівщині Михайло Кавка на псевдо “Карпо” загинув героїчною смертю в нерівному бою з московськими завойовниками 1948 року. Криївку, в якій підпільники прийняли свій останній бій, видали чужинцям свої ж, місцеві. Пізнавала гіркі уроки життя під теплим опікунством тітки Юлії, бережно відкладала в найпотаємніші закутки своєї пам’яти все, що стосувалося національно-визвольного руху. А, опинившись у час горбачовської відлиги у вільному західному світі, у США, дала собі клятву: всіма способами і можливостями боротися за поґвалтовану на найвищих рівнях в сучасній Україні українську правду. Там і почала писати книги. Найбільш відомі в Україні її “Струни серця емігрантки”, “Добро славить людину”, “Медична служба ОУН-УПА на Бойківщині”. З роками там, за океаном, її раниму до несправедливости душу все більше стали краяти численні факти того, що й на четвертому десятку років від часу відновлення української державності у владних кабінетах кишать запроданці, відступники, ренегати, яничари і що суспільна думка із цим поступово змиряється, що гасне запал організованого спротиву цьому явищу. “Щодня ми чуємо про зраду, але, на жаль, не чуємо, що зрадники покарані. Й це сіє в душах простих українців зневіру у верховенство закону та правди. Зневіра породжує байдужість, а байдужість – злочинність і безкарність”. Це – з переднього слова Галини Кавки до цієї книги. Своєрідним прологом до теми слугує написаний 1898 року Борисом Грінченком маловідомий вірш “Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн”. Ці слова адресуються й сьогоднішній чоловій інтелігенції, вихованій здебільше колоніальною владою. Ось фрагмент цього спопеляючого душу своєю силою правди вірша: Ще не вмерла Україна, Аде може вмерти Ви самі її, ледачі, Ведете до смерти! Не хваліться, що жива ще Наша воля й слава: Зрада їх давно стоптала, Продала, лукава! А далі Галина Кавка пропонує свій шлях для осмислення явища Ганна Кревська біля стенду з книгами УІНП про Лівицького Нещодавно в Лубенській публічній бібліотеці імені Володимира Малика відбулася презентація згаданої вище книги, яку видано Інститутом нацпам’яті. Упорядкував, підготував до друку й написав вступну статтю для унікального видання відомий історик доби УНР, кандидат історичних наук, директор державного столичного архіву Ярослав Файзуллін. Спікером презентації виступила краєзнавиця і письменниця Марина Кононенко (Ганна Кревська). До заходу долучилася громадськість Лубен. Про це повідомив представник УІНП в Полтавській області, ініціатор презентації Олег Пустовгар. Учасники заходу більше довідалися про постать Андрія Лівицького – незламного борця за незалежність і соборність УНР, проти російського імперіалізму і його більшовицьких проявів, українського державного і громадсько-політичного діяча, правника, члена Української Центральної Ради і ЦК Селянської спілки, голову Ради Народних Міністрів УНР, голову Директорії УНР та головного отамана військ УНР після загибелі Симона Петлюри. Книга УІНП “Андрій Лівицький. Листування (1919–1953 роки)” на 688 сторінках пропонує увазі читача збірку листів Андрія Лівицького за вказані роки – йо-зради. Для цього вона вдало обирає тексти більш чи менш відомих авторів, в яких тема відступництва, запроданства (за гроші, посади, інші житейські привілеї) звучить набатом. Тексти ці уперше оприлюднювалися в Україні та за кордоном: у збірниках, альманахах, календарях, окремими брошурами та книгами, на газетних чи журнальних шпальтах. Немало матеріалів з книги пройшли так звані спецфондівські концентраки й дочекалися свого оприявлення лише недавно. Доти розпилені в окремих виданнях, тут вони ніби отримали нове дихання. Таке відчуття від читання цієї книги, що знакове за глибинним змістом поняття, ніби підсилює звучання кожної сторінки, кожного рядка, з’єднує невидимою ниткою героїв оповідей, які жили й боролися в різні історичні епохи, але які не могли звершити свої світлі й благородні наміри лише з однієї спільної причини: зради. Хто й чому зрадив Івана Мазепу, Богдана Хмельницького, Кирило-Методіївське братство? Звідки починався шлях на Голготу Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Юрія Липи, В’ячеслава Чорновола, інших відомих українців, які заслуговують називатися великими? Відповіді на ці запитання знаходимо у вміщених тут розвідках Михайла Чугуєнка, Віктора Жадька, Ігоря Сюндюкова, Ігоря Горгули та інших. У сусідстві з такими поважними авторами знайшлося місце й для низки текстів автора цих рядків. Так, у нарисі “Каторжанка Магадану” йдеться про незвичну долю юної артистки Буковинського ансамблю пісні і танцю Надії Лукаш, уродженки села Банилів Вижницького району на Буковині. За свою любов до України, що проявилася в передаванні нею підпільникам ОУН-УПА зашифрованих записок, про зміст яких вона не могла знати, ця талановита юнка отримала вирок пожиттєвої каторги у краю вічної мерзлоти – Магадані. Цю дівчину видали свої ж у відпрацьований окупантами спосіб: називаєш прізвища 30-ти земляків, які “криво” дивилися на радянську владу чи щось неприхильне про неї говорили, і тебе ця влада може простити, відпустити за твої гріхи перед нею. Втім, як з’ясувалося згодом, то були лише обіцянки. Зрадників таких комуно-більшовицька влада також знищувала. В іншому нарисі – “Зраджена своїми, але не скорена московитами”, читача до кісток пробиратиме доля ще одного юного таланту, також зв’язкової УПА – Іванки Мащак. Народжена в Галичині в інтелігентній родині греко-католицького священника, вона з юних літ змушена була платити високу ціну лиш за те, що не приховувала свого українського патріотизму. Ось те, що вибивало з колії і водночас загартовувало: убивство ворогами українства улюбленого меншого брата, смерть середульшого, виселення родини з рідного гнізда під час операції “Вісла”, зрада своїми, арешт за співпрацю з українським підпіллям, київська в’язниця, а згодом і 10-літня каторга на Колимі в одному з таборів сталінського ГУЛАГу. Книга завершується розмислом довкола свіжого факту про зраду, який набув особливо голосного звучання – нагле убивство захисниці української мови, докторки філологічних наук Ірини Фаріон. У нарисі автора цих рядків “Емоції і маніпуляції” компрометація цієї великої українки сучасности, велич і виняткова осібність якої все більше поставатиме на відстані часу, розглядається у контексті вини саме сучасної української інтелігенції за цю непростиму смерть. Йдеться про традиційно байдуже споглядання такою інтелігенцією за розкручуванням певними владними силами через засоби масової інформації маховика компрометації, який був результативно запущений саме до тих особистостей, хто ставав символом нації, на яких мали рівнятися сучасники. Тут і компрометація Івана Франка, Івана Огієнка, Софії Русової… У цьому короткому огляді лиш пунктиром головні змістові лінії цього непроминального видання. Варто ще наголосити на добротно відібраному ілюстративному ряді, вишуканому художньому оформленні книжкового блоку і обкладинки. Книга ця може виконувати роль хрестоматії для учнів і студентів. Переконаний: кожен, хто небайдужими очима і серцем доторкнеться до її сторінок, відчує спонуку думати, переживати, аналізувати. А відтак діяти. тирській, де нині збудовано відділок поліції. Відчайдушного адвоката тричі арештують у справі “Лубенської самооборони”. При цьому перша спроба виявиться невдалою. На Водохреща 1906 р. до Лівицьких з обшуком прийде поліція, а хазяїн… зустріне їх жартами “Не дозволю робити трус урядовцеві, нижчого рангу!” – заявив господар, зазначивши, що несподіваний візит зле відбився на його шлунку, вийшов нібито до “до вітру”, а насправді спокійно рушив до друзів. За кілька днів Лівицького перефарбують, замотають у єнотову шубу і тайкома вивезуть з міста. Він переховуватиметься від арешту, а дружина з донькою залишаться у місті до весни 1906 р.”. “Хто знає, чи не Лубенський суд був тоді, коли писав ці рядки, перед його очима?” – запитала/зауважила Ганна Кревська. А йшлося ось про ці слова: “Хай судить Нас історія, Ми з радістю приймемо вирок, навіть жорстокий вирок, аби він був винесений вільним українським народом в Незалежній Українській Державі”, – з часом напише у спогадах президент УНР у вигнанні Андрій Лівицький. Як пророче. І зараз, як і сто років тому (у часи Петлюри-Лівицького), триває війна за мрію Петлюри-Лівицького. Війна вільного українського народу за незалежну Українську державу. Полтавський офіс УІНП
На перехрестях історії · “Всіма способами і можливостями боротися за українську правду”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Один із творців Соборної України

Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті (УІНП) передав для всіх бібліотек Лубенської міської громади книгу “Андрій Лівицький. Листування (1919–1953 роки)” та ініціював популяризаційну кампанію видання, адже життя і діяльність видатного діяча Української Народної Республіки й борця за незалежність України у ХХ столітті нерозривно пов’язані з Лубенським краєм. За ініціативи УІНП у Лубнах рішенням сесії міськради вулицю російського фельдмаршала Суворова перейменовано на честь Андрія Лівицького. го листування з відомими українськими діячами Симоном Петлюрою, Ісааком Мазепою, Олександром Шульгиним, Іваном Огієнком, Іларіоном Косенком, Миколою Шумицьким, Володимиром Кедровським і багатьма іншими. Завдяки цікавій розповіді Ганни Кревської присутні більше довідалися про лубенський період із біографії славетного державника. “Правонаступник Петлюри та президент українського уряду в еміграції розпочинав свою зіркову кар’єру саме у Лубнах. Загалом, родина Лівицьких, прожила в Лубнах близько п’яти років – зпочатку 1903 до середини 1908 р. А було йому тоді 26 літ. Високий та статний адвокат носив брендові костюми, окуляри в золотій оправі, а ще не втрачав у кризових ситуаціях витримки та почуття гумору, що не раз рятувало життя йому та оточуючим. Андрій Миколайович працював у суді, а з початком проукраїнських протестів 1905 р. очолив аж дві організації, що успішно кермували містом на хвилі розбурханої стихії: коаліційний комітет партій виконував роль міськвиконкому, а штаб громадської самооборони – правопорядку. Відчайдушного адвоката тричі арештують у справі “Лубенської самооборони”. Лише завдяки бездоганній обороні адвоката і майбутнього ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського Лівицький отримує скасування вироку та волю”, – повідала Ганна Кревська. Захопливо розповіла вона і про участь Лівицького у подіях Лубенської республіки: “Саме Лівицькі рушили на Київ та привезли тайкома два чемодани револьверів для самооборони. Головний Штаб оборони Лубен (вважайте ТРО) знаходився в “Гранд-готелі” на вулиці Монас-
Очевидець і літописець · “Не історики, не філологи, а саме він, інженермеханік меблевої промисловості, взявся за написання історичного нарису родинного села”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Президент усіх вербівців

Степан Хамар на подвір’ї Дмитро РАДИК, голова Товариства вербівчан у Тернополі, Ярослава ПАВЛІВ, співорганізаторка музею національновизвольної боротьби с. Вербів, Богдан ІВАХІВ, член Товариства вербівчан у Львові, Ганна ГУЛЬТАЙ, землячка, м. Городенка Івано-Франківської області Жива просвітянська легенда – так назвав Степана Хамара сільський староста Ігор Чернецький. Народився Степан Дмитрович 14 лютого 1935 року в селі Вербів на Бережанщині, на хуторі Старий Вербів, у культурно-просвітницькій патріотичній родині. Виростав серед мальовничої природи, де навколо поля та ліс із його щедрими багатствами. Так склалося, що, не задумуючись, після закінчення школи ус. Вербові, а потім у сусідньому селі-місті Нараєві, Степан подався до Львова у лісотехнічний інститут (нині університет). У Львові в студентські роки знайшов свою половинку також із патріотичної родини зі с. Бишки (Козівського району, яке у свій час було столицею воюючої УПА) Марію Голяш (згодом Хамар) – студентку фізико-математичного факультету Львівського університету, бо часто на молодіжних заходах і сходинах перетиналися дороги. Із нею в любові виховали двох синів, таких, як батьки, просвітян-патріотів із активною громадською позицією. У синів свої сім’ї. Виросли онуки, появились правнуки. Традиційно сходяться всі разом за різдвяним чи великоднім столом. І обов’язково у вишиванках. Дружина п. Марія – вишивальниця, член Національної спілки Майстрів народної творчості. Тож не лише вишила усім сорочки чи блузки, але й постаралась із чоловіком виховати усіх так, щоб під вишиванками билося серця справжніх українців. І прикладом у всьому є батьки. Мати дітей, дружина Степана Дмитровича – теж активна просвітянка. У школі, де працювала, створила гурток вишивальниць і музей українського рушника. Крім власних робіт, зібрала чималу колекцію вишиття, народного одягу. Тепер частина цього багатства – це домашня кімната-музей, а частина поповнила, як дарунок, фонди Бережанського краєзнавчого музею. Пан Степан працював інженером-механіком меблевої фабрики у селищі міського типу Нижанковичі Старосамбірського району Львівської області. Його хвилювало, що комсомол агітує молодь за комсомольськими путівками їхати на новобудови у далекий Сибір, на шахти Донбасу. Ось він і задумав, щоб запобігти русифікації молоді, особливо хлопців, організовувати для них вивчення професії, корисної для України. Він зініціював створення у Нижанковичах художньо-ремісничого учили- С. Хамар у молоді роки. Молодий на фото – молодим душею у 90 літ залишився ща художніх меблів. Там же був старшим майстром, завідуючим майстернею до 1964 року. А потім 37 років начальником цеху, старшим конструктором, головним технологом меблевої фабрики у Львові. Згодом ще чотири роки – до 2005 року – головним технологом однієї з фабрик компанії “Киянка-Штайнгоф” (теж у Львові). Завжди відзначався активністю. У 1988 році Степан Дмитрович був організатором первинних осередків Товариства української мови (попередників відродження нинішньої “Просвіти”) у трудових колективах Львова, а також – агітпоїздів у східні та центральні області України. Із 1990 року і до сьогоднішніх днів – діяльний член “Просвіти”, групи “Пошук” при товаристві “Меморіал”, а згодом від 2001 року – Товариства “Тернопільщина” (вихідців області у Львові). Його тішило відродження традицій, звичаїв, спільні колективні колядування, гаївки на Великодні свята. У цих дійствах брала участь вся родина Степана. Відколи пішов на пенсію, ще з більшим ентузіазмом трудиться на громадській ниві. Не історики, не філологи, а саме він, інженер-механік меблевої промисловості, взявся за написання історичного нарису родинного села. Десять років присвятив пошукам матеріалів. Це і вивчення архівних даних, і збір спогадів односельців. Скільки вулиць і хат обійшов, щоб поспілкуватися і переглянути заодно й родинні світлини. За його висловом, задум про написання історії села Вербів водив його роками і не давав спати. У підсумку – книжка на 200 сторінок: історія села у контексті історії України, світлини, таблиці й дати. Презентація “Історичного нарису села Вербова” перетворилася у свято всього села і численних гостей. Але автор книги не зупинився на цій життєвій сходинці: ступає вище. Згодом з’являється книжка “Гаївки, великодні хороводи, маршові пісні на Великдень біля церкви у Вербові”. Степан Хамар воскресив чимало імен і подій не лише на сторінках історичного нарису, але й у пам’ятних таблицях і пам’ятниках. Так постав у центрі села величний монумент “Борцям за волю України”, на якому викарбувано 138 імен, серед яких загиблі вояки УСС, УПА, дивізії “Галичина” (згодом – Перша Українська Дивізія української національної армії), загиблі члени УВО (Української військової організації), ОУН (Організації Українських Націоналістів). А згодом поруч із монументом – пам’ятник-погруддя Герою України, провіднику нації Степану Бандері. Справедливо, що площа біля сільського клубу, на якій вже був споруджений пам’ятний знак, присвячений С. Хамар із родиною відновленню Незалежності України, дістала однойменну назву. Тепер тут відбуваються всі історичні та урочисті події, святкування. Заопікувався п. Степан не лише спорудженням, але й збором коштів на монумент і пам’ятник-погруддя, залучивши особисто до цього святого діла односельців і вихідців села у діаспорі. Пригадується, як справі підготовки площі, укладання плитки, висадки кущів калини і туї невгамовний Степан Дмитрович енну кількість разів долав зі Львова автобусом дорогу до сусіднього села Нараїв, а звідти – через поле, ліс і Пасіки (урочище) сім кілометрів пішки до Вербова. Пригадується і те, як він старався, щоб біля монумента “Борцям за волю” було і місце на дві клумби, і укладена доріжка плиткою від центральної дороги до монумента, і козацькі хрести з двох боків, а також, як він шукав виконавців хрестів на Івано-Франківщині. Відкриття монумента, який є окрасою центру села, стало хвилюючим святом. Саме просвітянин Степан Хамар постарався, щоб на відкритті монумента виступив відомий чоловічий хор “Гомін” зі Львова під керівництвом натхненника і диригента, сина вояка УПА Олега Цигилика, заслуженого діяча мистецтв України. Львівський “Гомін” – побратим чоловічого хору Союзу українців у Великій Британії (“Гомін”, м. Манчестер, Англія), першим і багатолітнім диригентом якого був уродженець села Вербова Ярослав Бабуняк. Так склалося, що прах сімнадцятьох січових стрільців упокоївся у Вербові. Хто вони – ті, що полягли в жорстокій битві біля Бережан на Лисоні – горі, овіяній героїкою боротьби усусівців із російською ордою під час Першої світової війни? Організатором спорудження величного пам’ятника цим невідомим, яких прийняла вербівська земля, був невтомний Степан Дмитрович. Сам і висадив барвінок, щоб вічно зеленів і цвів. А скільки старань приклав, аби обкласти великими плитами високу могилу! Адже там спочивають односельці – вояки УПА і невідомий на псевдо “Борис”. Степан Хамар дуже любив робити для односельців урочистості, а тим, що полягли за волю України, пішли в засвіти, – пошанування. Так, на стіні Бережанської ратуші саме з ініціативи п. Степана і за його стараннями була освячена таблиця молодому оунівцю Григорію Білоусу. Його енкаведисти спіймали на зв’язку, привселюдно повісили на площі біля ратуші й уважно придивлялися до реакції присутніх, щоб виявити і покарати ще й членів родини. При згадці про страту Григорія одного разу п. Степан із болем висловився: “А в гурті стояла мама, мов скам’яніла, і в душі молилася, щоб не потекли сльози і не видати себе. Яку то силу волі дав Господь тій згорьованій жінці, щоб не зойкнути, не заридати, не впасти від розпуки!”. Доля кожного вербівчанина-героя проходить через чутливе й добре серце Степана Дмитровича. Не заспокоївся, поки в сусідньому селі Поручин разом з його односельцями не було віднайдене місце захоронення першого провідника молоді Вербова Миколи Семчишина (Марчишиного), якого більшовицькі посіпаки возили з одного в інше село, добуваючи зізнання, поки не вкоротили віку, обливаючи кип’ятком. Кирзові чоботи не витримали – трісли від набухання ніг, але Микола Семчишин (“Фокс”) нікого так і не видав. Пан Степан особисто впорядкував із поручинцями гріб і заопікувався встановленням хреста. Окружного провідника ОУН Михайла Семчишина (Сидорового) – “Дона” ув’язнювали і польська, і радянська влади. Із лабет цих двох окупаційних влад він якось зумів вирватись на волю. Але після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення української державності, під час відзначення цієї події у Бережанах, фашистські окупанти запхали “Дона” в “чорного ворона”, і йому довелося відбути концтабори Аушвіц (Освенцім, Польща), Маутхаузен (Австрія) і останнє відгалуження цього табору Ебензее. Звідти вороття вже не було: на превеликий жаль, життя земля- Голова Тернопільської обласної “Просвіти” Б. Головин вручає С. Хамару почесну грамоту за подвижницьку діяльність. 2001 рік ка-патріота “Дона” згасло від виснажливої праці у каменоломнях усього за декілька днів до визволення табору. Але кадебістів у Бережанах мучило, куди ж зник цей невловимий для них “Дон”, тому двічі його родину вивозили до Сибіру, а після повернення – мстили. Патріоти України не були потрібні жодній окупаційній владі. Увіковіченню пам’яті славного імені Михайла Семчишина “Дона” теж постарався Степан Хамар. Так, за підтримки діаспорян, родини і сільських активістів появилася на фронтальній стіні сільського клубу меморіальна таблиця, присвячена “Дону”. Львівське товариство “Тернопільщина”, активним членом якого є пан Степан, часто організовує колективні екскурсії, поїздки пам’ятними місцями України, а також на свої вотчини. Так однієї недільної днини у Вербові побував великий автобус із львів’янами – вихідцями Тернопілля. Побачили плоди громадської праці С. Хамара, відвідали музей національно-визвольної боротьби ім. М. Семчишина “Дона”, співзасновником якого теж є неспокійної вдачі просвітянин п. Степан. До речі, букви на гранітній вивісці музею Степан викарбовував самотужки, зекономивши кошти. А коли з членами товариства “Тернопільщина” побував на Борщівщині, то приїхав схвильований. Там він довідався, якою страшною мученицькою смертю загинула від рук енкаведистів уродженка села, молода красуня з пишною косою Ірина Бабуняк-“Ніна”, окружна медична референтка Українського Червоного Хреста Чортківської округи. Коло тридцяти штиків у голову дістала ця патріотка від ворогів, які у засідці чекали, що на місце бою хтось прийде рятувати бійців УПА. Пан Степан, зініціював збір коштів і відкриття меморіальної таблиці Ірині-“Ніні” на фасаді сільського клубу, який дівчина відвідувала, проходила там вишколи молоді ОУН. Саме С. Хамар і депутатка районної ради, вчителька Оксана Воврик одержали в Бережанах для музею імені Родини Бабуняків “Бронзовий Хрест Заслуги” – нагороду, якої Ірина-“Ніна” була удостоєна посмертно. Нагороду вручали дочка гене-
Очевидець і літописець · “Природа акторства в тому, щоб уміти пережити і передати свої переживання”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рала Р. Шухевича Марія та Микола Посівнич, історик, небайдужа людина, яка взялася забезпечити нагородами удостоєних Лицарів ОУН і УПА та пошанувати їх від координаційної ради. Меморіальні таблиці на фасаді церкви усім священникам, які служили на парафії, а також будівничому храму отцеві-деканові Василю Кушніру, засновникові читальні “Просвіти”, товариства тверезості та “Сільський господар” – справа теж старань невтомного просвітянина п. Степана Хамара. Пам’яті тих, завдяки кому до села простелена гарна рівна дорога, пан Степан особисто виготовив меморіальну таблицю, як присвяту своєму батькові та всім, хто стоячи на колінах, розтовкав камінці, будуючи її. Подбав, щоб і дорога до села обабіч була обсаджена декоративними деревами, які ж особисто замовляв у лісництві. Мало того, що оцей просвітянин-трудяга є співорганізатором музею Національно-визвольної боротьби ім. М. Семчишина “Дона”, про що була згадка раніше, для цього ж музею, який розміщений на другому поверсі сільського клубу, сам виготовляв столи, декілька стендів, чимало зібрав експонатів, матеріалів і постійно дбає про їх поповнення. До речі, альбом “Підпільна пошта УПА”, за якого Степанові колекціонери давали коло 400 доларів, опинився не де-небудь, а в селі у музеї. За словами Степана, цьому альбому ціни нема! До відкриття музею сам білив приміщення, фарбував вікна, підлогу, двері. Музей – це його і душа, і радість, і біль та тривога за майбутнє. У 2026 році буде 25 років із часу відкриття музею. Час робить своє. Тепер музей потребує ремонту підлоги, стелі, стін, заміни вікон, сходів із першого на другий поверх. І хоч здоров’я у співзасновника трохи підупало, та не зменшилася його турбота про долю і розвиток музею. Він збирає гроші на ремонт, бідкається, як привезти зі Львова з дому для потреб музею раритетний сервант і як його на другий поверх доставити. Зорганізував кошти для перекриття бляхою даху сільського клубу, для закупівлі м’яких крісел до зали. І навіть заопікувався, щоб на сцені було панно з красивим краєвидом. А подарував його для клубу на прохання героя цієї оповіді Львівський театр. Отакої! Авторитет цієї дивовижної людини робить не одне добре діло. Переживає за вояків-односельців на війні з московитами, за долю України. Разом із дружиною, сім’ями синів жертвують на ЗСУ. Кожен приїзд небайдужого просвітянина завжди пов’язаний зі зборами активних односельців з порадою, підсумками та планами на прийдешні часи. Односельці називають добродія Степана Президентом усіх вербівців – і жителів села, і його вихідців, розкиданих по Україні і світах. Бо з багатьма підтримує зв’язок. Усі справи, за які він брався, потребували коштів. Коли їх не вистачало, щедро докладав власні. Кожне його відвідування церкви у селі – це теж внесок на Боже. Батьківську хату в селі на Старому Вербові, де народився, віддав для проведення богослужінь для тих, хто самотужки вже не може приходити в село. Поважають Степана Дмитровича у місті Львові, бо чимало зробив у групі “Пошук” при товаристві “Меморіал”, і в “Просвіті”. За це й удостоївся найвищої нагороди Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка – медалі “Будівничий України”, яку він по праву заслужив, і яку йому під щедрі і рясні оплески було вручено декілька років тому у Львівському оперному театрі. Сільський староста Ігор Чернецький висловився якось, що такі, як Степан Дмитрович Хамар, за життя заслуговують пам’ятника. Якби кожна місцевість мала такого Хамара, наскільки вона була би кращою, а історія України – глибшою. Він любить бджіл і сам трудиться, як бджола. Має невеликий виноградник, уміє робити смачні вина. Продуктами своєї праці завжди радо ділиться принагідно. Він – зразок щедрості, трудолюбивості, самовідданості, синівської любові до села, до України, до домашнього вогнища. У Степана Дмитровича за плечима дев’ять десятків літ – плідних, мудрих, насичених багатьма добрими справами. У нього ще чимало задумів. Тож нехай здоровиться нашому невтомному просвітянину та всім, хто йому дорогий. І хай милостивий Господь дарує йому Многоліття, бо він цього вартий, а Україні, за долю якої переживає, – Перемогу.
Очевидець і літописець · “Природа акторства в тому, щоб уміти пережити і передати свої переживання”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Біль правди життя – на кіноекрані

У Хмельницькому кінотеатрі ім. Т. Шевченка відбулася прем’єра художньої короткометражної стрічки “Коли співають мертві” про трагічні події 1950-х років на теренах Поділля, боротьбу ОУН-УПА проти московщини і розправу репресивних радянських відомств над українськими патріотами. Тетяна СЛОБОДЯНЮК, м. Хмельницький Це вже другий фільм про події тих часів – прем’єра попередньої, документальної стрічки “Провідник “Волох” про подільського керівника підпілля ОУН-УПА Петра Щербатого, відбулась у Хмельницькому минулого року, за сценарієм Василя Горбатюка. Нинішня стрічка, за задумом автора, ігрова, але у ній дуже тонка грань між вимислом і документалістикою – адже все дійство розгортається у конкретних місцях, де відбувалися останні бої повстанців з московськими окупантами, де збереглись криївки, а образи кіногероїв створені за розповідями місцевих старожилів та архівних документів. Автор ідеї, сценарію і режисер фільму – письменник, дослідник історії боротьби ОУН-УПА на Хмельниччині, директор обласного літературного музею Василь Горбатюк, у головних ролях зайняті актори обласного академічного театру ім. Михайла Старицького, у зйомках взяли участь працівники літературного музею, письменники, волонтери та місцеві мешканці, де відбувалися робота над фільмом. Музику до картини створив відомий подільський композитор Іван Пустовий. Продюсер – Ігор Хитрюк, оператор – Анатолій Заянчуковський. Нинішню кінострічку, які попередню, знято за кошти добровільних пожертв. Зйомки проходили у трьох локаціях: в селах Дідківці Ямпільської громади нинішнього Шепетівського району, в Пашківцях Хмельницького району та на Дунаєвеччині. За сюжетом, зграя кагебістів знаходить криївку, де перебували троє воїнів УПА, і в жорстокому, але короткому бою убили провідника та одного з побратимів, а пораненого юнака по-звірячому катували і вислали до Сибіру. І це реальний факт, який описав у своїй книзі “Ямпіль на Горині” історик Віталій Олуйко. “Цей фільм у моїй уяві виник відразу, як ми показали попередній, – розповів Василь Горбатюк. – Саме тоді до мене підійшов Віталій Олуйко і сказав, що в своїй книзі він розповідає про епізод боротьби ОУН-УПА, в лавах якої були й місцеві мешканці Ямпільщини. І коли я прочитав півтори сторінки розповіді, у мене ці події пройшли перед очима. Я зрозумів, що хочу створити фільм, саме ігровий, на основі реальної розповіді. І вже влітку знімальна група приступила до роботи”. “Чи ви, хлопці, спали, чи у карти грали, що ви Україну москалям віддали…” – мелодія і слова народної пісні проходять крізь усю стрічку – і це й звернення до нас, сучасників, які змушені нині проходити кривавий шлях війни за свободу і виживання. Цю пісню увів до сюжету Іван Пустовий, почувши її у виконанні аматорського жіночого гурту із села Іванків на Тернопільщині. “Це геніальна за силою духу пісня, вона мене неймовірно вразила. Це вже другий фільм, до якого я написав музику. Тема боротьби ООН-УПА на наших теренах дуже хвилююча для мене як для українця, як для музиканта”, – розповів Іван Пустовий, який розпочав свою роботу над фільмом у вересні минулого року. Загалом чудове музичне оформлення у жанрі “сінематіко”, з елементами автентики, сучасної музики, стало окрасою художнього фільму. Головні події сфокусовані на образах трьох кіногероїв. Їх створили провідні актори обласного академічного драмтеатру ім. Михайла Старицького. І такий вибір дуже вдалий. Роль провідника УПА “Левка” зіграв Олександр Віт, в акторському беграунді якого харизматичні ролі Енея та Назара Стодолі в однойменних грантових виставах театру. “Левко” – реальна особа: Левко Бачинський із села Ступки під Тернополем. Роль безталанного сільського блаженного, який живе у своєму нереальному світі, переконливо і тонко зіграв заслужений артист України Степан Бортнічук. Його персонаж символічний: адже такою “блаженною”, одуреною, жила Україна, коли слово “бандерівець” було вироком і наводило жах на безправних людей. До того ж, Кадр із фільму актор чи не вперше розповів публічно й про свою родину. “Я родом із Волині, з багатодітної сім’ї, тато з мамою виховували 12 дітей. І село Дідківці дуже нагадує наш волинський хутір. Там також був ліс, були вояки УПА, криївка. Двоє моїх братів були в УПА, батько отримав за це 25 років тюрми, молодший брат стільки ж, старший брат зник безвісти. Для мене ця тема болюча постійно”, – сказав актор. Майстру характерних ролей, актору Василю Шпунту дістався єдиний негативний, але показовий персонаж – кагебістський кат-офіцер, безмірний у своїй ненависті до “бандерівців”. Саме такими були Василь Горбатюк московські поплічники у їхній боротьбі з “мєстнимі врагамі народа”. Творчий симбіоз професіоналів і аматорів – це також особливість фільму. Професійні майстри не лише переконливо грали, але й допомагали колегам-аматорам вправно почуватись перед кінокамерою. Про це розповіла Юна Крушинська, старша наукова співробітниця обласного літературного музею й виконавиця ролі Оксани, зв’язкової УПА, сестри одного з повстанців. І додала також: “Мені дуже приємно, що долучилась до цього проєкту. Дуже важливо було підібрати одяг, щоб він відповідав тому часу. З колегами довелося щось просити в знайомих, щось пошукати на горищах у бабусь”. “Яке враження від гри з аматорами? Це дуже хороша віха в моїй професії і хороша тенденція, яка відбувається на наших теренах культурних, – зазначив Олександр Віт. – Я думаю, слово “аматорство” певною мірою є кліше, стереотип. Тому що природа акторства в тому, щоб уміти пережити і передати свої переживання. Звісно, професійні актори володіють технікою, прийомами, як це подавати. Щодо так званого аматорства – може бути людина без школи, але з настільки тонким чуттям того, що відбувається з її персонажем, що може бути інтуїтивно точною. Думаю, дивлячись цей фільм, люди проводитимуть певні паралелі з того, що відбувалося понад сім десятиліть тому, з тим, що зараз відбувається, що не зроблені висновки нашою владою, суспільством, що повернулося знову невикоренене московське зло – повномасштабною війною”. “Цю стрічку ми обов’язково покажемо в Ямпільській громаді, де ці події відбувалися в 1950–1952 роках. Коли я працював головним інженером колгоспу “Червона зірка” в Ямполі 1983 року, я познайомився з Серафимом Басматом, – розповів Віталій Олуйко. – Це був звичайний їздовий, механізатор. У той час він не розповідав про події 52-го року. Була радянська влада, було кагебе. А вже пізніше, коли я приїжджав в Дідківці до мами і писав свою книгу “Ямпіль на Горині”, збирав спогади місцевих людей, тоді Серафим розповів, що в нього відбулося в житті. Він дійсно проникся національно-патріотичними ідеями і допомагав воїнам УПА: носив їм картоплю, сало, молоко у сховок, виконував їхні доручення, а потім його забрали в армію, відправили на Далекий Схід. І вже там кагебістам стало відомо, що у Дідківцях Серафим допомагав повстанцям. Його катували, вибивали зізнання. Дали 25 років таборів, звинуватили у створенні контрреволюційної організації зі знищення міністра оборони, який мав приїхати в їхню військову частину. Одне слово, життя чоловіка зламали, долю зламали. Тому завдяки ентузіазму, патріотизму Василь Горбатюк зі своєю командою робить дуже велику справу для України. І цей фільм треба показати широкому загалу нашої молоді”. Оператор Анатолій Заянчуковський розповів, що вперше працював над ігровим фільмом. “У зйомках, звичайно, були свої моменти, з якими не стикався раніше. Але це певний досвід. У нас був дуже обмежений час. Знімали по кілька годин на місяць, але графіки були дуже щільні і насичені”, – пояснив оператор. Як повідомив Василь Горбатюк, він уже приступив до роботи над написанням нового сценарію – до третього фільму. Тема та сама – боротьба ОУН-УПА на Поділлі проти московських окупантів. Проблема – віднайти меценатів для зйомок. Адже обидві попередні стрічки вийшли на екрани винятково завдяки пожертвам небайдужих українців.
Письменники і час · “Ведучи щоденник переважно для себе, його автор зовсім не розраховує на те, щоб написане обнародували, читали й аналізували”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Монологи зболених душ, які хочеться чути Чим відлунюють далекі та близькі нотатки мудрих і самобутніх

Василь ГУБАРЕЦЬ, заслужений журналіст України Що залишає по собі творча особистість? Звичайно, романи, поезії, неповторні художні полотна, пісенні мелодії, архітектурну красу, а ще – велику і щиру любов до людей. В усі часи творчий арсенал письменника був і залишається багатим на різножанрові можливості спілкування з читачем та активного й емоційного впливу на нього. А от для порозуміння й комунікування із самим з собою, здається, існує єдиний спосіб висловлювання власних думок, переживань, оцінок життєвих подій – щоденникові записи. Хтось із авторів веде такі записи від випадку до випадку, комусь вони стають відрадою в найскладніші часи свого існування, а дехто залишається з довірливим другом-щоденником мало не впродовж усього свідомого життя. Чим здебільшого характеризуються щоденникові записи, якими особливостями позначені, яку мають мету та що лежить в основі їхньої появи? Йдеться, насамперед, про датовані записи з щоденного життя, деталі творчої праці, особисті враження видатних постатей українського літературного процесу. Мета таких нотаток завжди полягала як у фіксації побаченого і почутого, так і у викладі власних роздумів про суспільно-політичні події, літературно-мистецькі та інші факти і явища, свідками яких письменнику доводилось бути та які ставали об’єктами його оцінок. Характерною ознакою будьякого письменницького щоденника є записи, зроблені автором і викладені ним у хронологічній послідовності. Саме такі щоденники містять немало цікавих фактів, важливих подробиць, що сприяють повнішому вивченню життя і творчої діяльності письменника, дають підстави вважати їх незаперечним історико-біографічним матеріалом. Ведучи щоденник переважно для себе, його автор зовсім не розраховує на те, щоб написане обнародували, читали й аналізували, зазирали в усі шпарини особистого життя та ще й смакували подробиці. При цьому в записах не завжди витримується монологічна форма, на її місце нерідко приходить так звана внутрішньо діалогічна, що нагадує полеміку із самим собою, іноді з конкретною чи уявною особою, де звучать емоційні слова любові й ненависті, пристрасті і зневаги, а найчастіше відлунює голос зболеної душі. Яскравим зразком таких записів є “Журнал” Тараса Шевченка, названий згодом Щоденником. “Усе, що серце продиктує”, – так визначив поет зміст і спрямування своїх щоденних нотаток. Продиктовані серцем рядки, писані понад півтора століття тому, почали лягати на папір саме тоді, коли зболена багаторічним засланням душа очікувала документу про звільнення від задухи царської солдатчини. Це були місяці ще одного, зумисного катування поета знемогою, невідомістю дожидання. Саморобний зошит-альбом, що об’єднав дев’ять зшитків, відкриває глибину внутрішнього стану поета, правдиво, щиро й безпосередньо розповідає про його ставлення до навколишніх подій, являє світові особистість, змучену фізично, але духовно нескорену. Гіркий досвід принижень, наруги і безправ’я, як занотовує Шевченко, пройшов повз нього невидимкою: він залишився таким, яким і був десять років до того. З полегшенням і задоволенням згадує поет, що не здійснив свого наміру почати щоденні записи з перших днів перебування на засланні, бо вийшов би дуже сумний і дуже нудний зошит. Різні люди були причетні до обнародування Шевченкових записів, що велися лише тринадцять місяців, тобто трохи більше року. Як подарунок на іменини, дісталися вони близькому і щирому другу поета Михайлові Лазоревському. Але за підготовку до друку тексту “Щоденника” вже після смерті Шевченка взялася інша близька поетові людина – художник Лев Жемчужников, який не тільки значно скоротив, а й попереписував цілі шматки записів, посилаючись на загрозу цензурних причіпок, а, насамперед, викреслив ті місця, де особливо різко виявлялися “обурення і зненависть, жовчні присуди і кпини”. Хоча робив він це з добрих намірів, все ж помітно спотворив текст, вихолостивши з нього ціннісні підвалини. У такому вигляді Шевченків “Щоденник” вперше було надруковано в 1861–1862 роках літературно-науковим місячником “Основа”, щойно заснованим у Петербурзі. Численні докори, що одразу ж посипались на адресу видавців журналу, стосувалися текстових втручань, самовільних купюр, переписувань окремих висловлювань. Попри зрозумілі причини та адекватні пояснення редакції, все-таки це був початок наруги над унікальним авторським матеріалом. Адже наступні видання “Щоденника” повторювали зроблені раніше скорочення, а деякі вилучали ще й антипопівські місця. У повному науково-критичному обсязі Шевченковим записам судилося побачити світ лише через 67 років. Однак робота текстологів, літературознавців разом з видавцями над текстом не припинялася аж до наших днів. Підтвердження цьому – “Щоденник”, вміщений у повному зібранні творів у дванадцяти томах (“Наукова думка”, 2003 р.), де за Шевченковим автографом уточнюється текст деяких місць, окремих речень, цифр, прізвищ та ініціалів, власних назві скорочень, що розкриваються і доповнюються. Публікацію Шевченкового “Щоденника” в академічному дванадцятитомнику можна вважати зразком дотримання всіх принципів наукової організації випуску щоденникових записів. Саме таким комплексом едиційно-текстологічної роботи визначається цінність і рівень випущених у світ письменницьких щоденників. Як правило, до комплексу входять не лише історико-літературні статті з аналізом щоденникових текстів, а й авторські та упорядницькі примітки, пояснення маловживаних та іншомовних слів, абревіатур, імен і прізвищ, розкриття псевдонімів, криптонімів, міфологічних назві, звичайно ж, різноманітні описи, покажчики, списки, бібліографічні дані, виконані науковцями, які спеціалізуються на творчості конкретного автора. Та найважливішою складовою науково-довідкового апарату є, безумовно, коментарі, що покликані тлумачити, пояснювати не завжди зрозумілі місця в тексті, подавати відомості про час, місце й історію появи записів, різні їхні видання, зіставляти варіанти, а також інформувати про історичні події, осіб, власні імена, географічні назви… Тому читати коментарі, скажімо, до Шевченкового “Щоденника” так само цікаво й повчально, як і авторський текст. Про це свідчить той факт, що на 175 сторінок поетових записів академічне видання подає 103 сторінки науково обґрунтованих коментарів, пояснень, довідкових даних. Цілий енциклопедичний додаток! Чи зважають на це видавці, які беруться за випуск того, що “диктується серцем” і є відлунням зболеної душі? По-різному з’являються письменницькі щоденники на столах видавничих редакторів: одні – після багаторічного зберігання у друзів чи знайомих, інші – викарабкавшись після арешту із кадебістських сховищ, а ще якісь – у результаті невпинних пошуків і копіткої праці наукової спільноти. Порівняно недавно в архівному фонді львівського “Літературнонаукового вісника” було виявлено “Щоденник невідомого автора 1883–1893 рр.”. Після ретельного вивчення тексту науковці встановили: він належить перу Михайла Грушевського. Густо списаний дрібним почерком з обох боків аркуша, щоденник майбутнього видатного вченого і державного діяча розкриває його юнацькі мрії, роздуми, обмірковування подій, дає уявлення про захоплення науковою та літературною творчістю. Зокрема, тут можна зустріти ранні поетичні й прозові твори Грушевського, згадки про публікацію його оповідання у белетристичному збірнику “Степ”, написання кількох інших оповідань, віршів, а ще казки, які він не одважився подати до друку. Всебічно дослідивши віднайдені щоденникові записи, відомий учений-текстолог Леонід Зашкільняк підготував їх до видання в Інституті української археографії та джерелознавства. Ним було здійснено упорядкування, оснащення записів ґрунтовним переднім словом та післямовою, запропоновано оригінальну подачу власних коментарів – поруч з основним текстом. Читати такий давній щоденник з допомогою висококваліфікованого коментування досить легко й захоплююче. Добре, якщо за підготовку коментарів чи навіть приміток береться фахівець, глибоко обізнаний не лише з текстом щоденника та творчістю його автора, а й з багатьма суспільно-історичними подіями, розуміється на діяльності конкретних осіб, їх стосунках в епоху створення письменницьких записів. Та не тільки належних знань потребує підготовка повноцінного коментаря. Часто важливим і вирішальним для нагромадження необхідного матеріалу, вивчення й перевірки джерел, уточнення дат, прізвищ, географічних назв є часовий фактор. Таке трапилося, зокрема, з щоденниками видатного літературознавця, академіка Сергія Єфремова. Зошити із записами вченого були захоплені енкаведистами після його арешту й звинувачення в справі організації “Спілки визволення України” і пролежали в архівах КДБ понад шість десятиліть. А як тільки замки з тих архівів було знято після проголошення державної незалежності України, фрагменти щоденникових записів почали з’являтися то на сторінках журналів, тов статтях наукових збірників. Така розпорошеність цілісного текстового матеріалу змусила групу істориків та видавців акціонерного товариства “Газета “Рада” взятися за термінову публікацію Єфремових “Щоденників”. Здається, саме фактор часу, який тяжів над упорядниками, не дав їм можливості оснастити видання належним чином, обмежившись історико-літературною статтею, надто лаконічними примітками та іменним покажчиком. Відсутність такої складової супроводу, як коментар до щоденникових записів, що створювався впродовж семи важливих років нашої історії (1923–1929), негативно впливає як на розуміння сучасним читачем описуваних процесів, подій та фактів, так і на рівень та значення самого видання. Тут вкрай потрібні ґрунтовні тлумачення, детальні пояснення, уточнення й розшифрування прізвищ та ініціалів тисячі осіб, згадуваних у записах, до яких автор так чи інакше мав відношення, а також надання довідкового матеріалу про названі видавництва, редакції газет і журналів, літературні, державні й політичні структури з короткою характеристикою та оцінкою їхньої діяльності в роки більшовицької диктатури. Кваліфікований коментар міг би зарадити і при виявленні пошкоджених сторінок тексту та пропозицій щодо реставрації цих місць. Щоденники Єфремова – це згустки душевного болю, глибоких переживань вченого-літературознавця за долю української літератури й науки, національної самобутності народу, тривоги за майбутнє України. Розпочавши записи у рік проголошення більшовиками так званої “українізації”, Єфремов вже з перших сторінок виявляє своє негативне ставлення до цієї затії, називаючи її “паршивою, бо більше на словах, ніж на ділі”. Недовіра і навіть знущальне висміювання цього процесу з’являється і в інших місцях “Щоденників”. У нотатках мало не щодня звучить голос рішучого неприйняття Єфремовим сталінського режиму, намірів та дій більшовицької влади, а ще – розгортається полеміка з пристосуванцями, іноді – з учорашніми соратниками по боротьбі за самостійну українську державу. Із щоденникових записів ученого постає складна історія діяльності Всеукраїнської Академії наук, його досить непростих стосунків з деякими колегами, зокрема, з Михайлом Грушевським, Федором Савченком, Данилом Заболотним… Займаючи одну з керівних посад у ВУАН, Єфремов опозиційно ставився до прагнення більшовицької влади повністю взяти під свій контроль всеукраїнську наукову установу й постійно нотував про це у своїх щоденниках. Попри згадані едиційно-текстологічні недовершеності, публікація Єфремових “Щоденників” стала, безумовно, сенсацією, яка з 840 сторінок вбивчо стріляє по більшовицькому порядкуванню в Україні, розкриває суть наростання внутрішнього спротиву диктаторському режиму. Такою ж сенсацією виявились ще одні письменницькі записи – “Щоденник” Аркадія Любченка, випущений двома роками пізніше Львівським відділенням Інституту української археографії та джерелознавства. Привезений в Україну діаспорним літературознавцем Юрієм Луцьким і надрукований невеликим накладом (одна тисяча примірників) Жовківською друкарнею отців Василіян, “Щоденник” одразу ж став раритетним виданням. Доля цих записів також має незвичайну історію, бо зболені рядки лягали на папір учас воєнного лихоліття: з листопада 1941-го по лютий 1945 року. Аркадій Любченко – письмен* ник з літературного покоління 20–30-х років минулого століття, знаний як активний діяч спілки пролетарських письменників “Гарт”, один із організаторів ВАПЛіте. В радянських енцикло* педіях ВАПЛіте (Вільна академія
Письменники і час · “Усвідомити, визнати, проаналізувати і – головне – зібрати всі свої внутрішні сили. Здолати можуть лише сильні”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

пролетарської літератури) охре* щена чітко: “організація з буржу* азно-націоналістичними позиці* ями”, а “погляди ваплітян в ос* новному зводилися до протиставлення російської й україн* ської культур”, “орієнтації на психологічну Європу” і вони на* віть “виступали проти політики Комуністичної партії, намагаю* чись відірвати Радянську Україну від Радянської Росії”. Дивом уці* лівши в роки сталінських репре* сій, Любченко добре усвідомлю* вав, що більшовики не забули і не пробачили йому ні підтримки Миколи Хвильового із заклич* ним “Геть від Москви!”, ні актив* ного й безкомпромісного секре* тарювання у ВАПЛіте і, рано чи пізно, поквитаються за все. Тому з початком німецько-радянської війни він зумів уникнути евакуа* ції до Уфи, здійснюваної під наглядом партійних босів письмен* ницької Спілки. Покинувши ешелон, що прямував на схід, Любченко опинився у Харкові. Одразу після німецької окупації міста він починає вести щоденні записи про побачене, почуте й пережите: бомбардування, розстріли, поневіряння й особисті страждання. Зі сторінок “Щоденника” постають сподівання Аркадія Любченка на відновлення української держави і біль швидкого розчарування діями німецьких властей, а згодом – невблаганна жорстокість життєвих буднів втікача на захід. За цих умов виявляється незламний характер письменника, його любов і ненависть, надія і віра у завтрашній день. З великими труднощами повернувшись з Харкова до Києва, письменник фіксує у щоденникових записах злидні й поневіряння місцевого населення, кривди, що чиняться окупантами, жалюгідний стан італійських та угорських солдатів, що відступають бульваром Шевченка зі східного фронту… Жорсткі присуди виносить Любченко відомим літераторам Олександру Корнійчуку й Олександру Копиленку, якомусь Когану зі Спілки, який під час евакуації провокаційно репетував: “Почему эвакуируют в первую очередь украинцев?..” Іншій односпілчанці адресує вкрай нелюб’язні рядки: “Скільки ти одна, Софіє Левітіна, завдала нам у свій час скрути і болю, коли була цен- Лариса МОРОЗ, професорка 5 березня минає 45 років від дня загибелі Григора Тютюнника. Того чорного дня кожному з нас було розбито серце. І в ту глибоку рану було вкинуто підступне: “самогубство”, “повісився”. Усі (чи так?) повірили, адже всі знали, як Генія цькувала влада. Каюсь: тоді повірила і я. Лише поступово приходила до іншої думки. Лише з відстані часу стає видно реальність істини стародавньої: перед світанком часи найтемніші – найстрашніші потвори діють найактивніше, туману на людську свідомість напускають найгустішого. Скільки років нам утовкмачували про “самоповішення” Володимира Івасюка – перебріхували очевидне. Готували інформацію про “самогубство” Василя Стуса. Проте, при ексгумації на обличчі Поета не було виявлено жодних ознак спотворення, неминучих при самоповішенні. Під час прощання з Григором Тютюнником у Будинку літераторів на його обличчі не було видно зором в Головліті, скільки ти тому ж Хвильовому крові зіпсувала!..” Діставшись Галичини, Любченко за підступним доносом був заарештований гестапо і кілька місяців зазнавав поневірянь та знущальних допитів у львівській в’язниці. У своїх щоденних записах він, незважаючи на особи, з неприязню пише про деяких галицьких інтелігентів, негативно відгукується про поведінку у побуті тих церковників, з якими довелося жити в чужих країнах. Ця відраза, внутрішній біль письменникової душі не стихали до самої смерті. Водночас по багатьох сторінках рясно розсипано теплих відгуків, незрівнянно високих характеристик на адресу письменників Євгена Маланюка, Уласа Самчука, Григорія Костюка, Святослава Гординського, захоплення людяністю, щирістю, духовним багатством митрополита Української автокефальної церкви Мстислава Скрипника. Випускаючи у світ цей “Щоденник”, видавці аж начебто радіють з того, що подають текст “без зайвих довжелезних передмов, післямов і коментарів”. Справедливо ставлячись з недовірою до коментарів “совєтського виробу”, допускаються власної суттєвої помилки, оскільки позбавляють нинішнього читача необхідних супровідних матеріалів нової якості. Адже пояснень потребують не лише події та факти мало не восьмидесятирічної давності, а й сотні осіб, установ, редакцій газет і журналів, багатьох місцевостей, згадуваних у щоденних записах. Як і при виданні “Щоденників” Сергія Єфремова, поспіх і тут виявився не кращим принципом публікації. Цьому міг би зарадити своїм вагомим професійним словом видавничий редактор. Тільки ж виявляється: тут і автор ідеї, і упорядник, і редактор – одна і таж особа. А тимчасом робота видавничого редактора й упорядника з підготовки до друку щоденникових записів автора полягає, насамперед, у поглибленому вивченні текстового матеріалу, внесення пропозицій щодо супровідних статей, обсягу коментарів, приміток, можливих додатків, наповнення покажчиків, використання ілюстративного досьє. За цим принципом мали б діяти й ініціатори діаспорного випуску “Щоденника” Володимира Винниченка, який вів його впродовж сорока років свого життя. Канадський інститут українських студій в Едмонтоні та Українська вільна академія наук у США доручили таку відповідальну справу відомому вченому-літературознавцю, професору Григорію Костюку. Тривалий час вивчаючи записники Винниченка (їх збереглося 41 одиниця), дослідник прийшов до висновку, що “Щоденник” письменника має особливий характер, оскільки ввібрав у себе елементи всіх видів та форм викладу подібних текстів. З одного боку, тут “занотовано тисячі маловідомих, а то й невідомих фактів, подій з історії українського суспільно-політичного та культурного, легального й нелегального життя за перше півсторіччя ХХ в.” З іншого, записи дають багатющий матеріал для всебічного вивчення життя й творчості самого Винниченка, пізнання його людських рис, характеру, звичок, намірів, планів, ідей. Називаючи цей щоденник невичерпним джерелом творчої лабораторії автора – письменника, художника, публіциста, упорядник відзначає важливість багатьох викладених деталей, “умов праці аж до точних вказівок, коли почав і коли скінчив працю, скільки годин щоденно витрачав на писання, на обдумування”, адже, здається, жоден з українських письменників не залишив після себе таких яскравих подробиць. Досить тривале й детальне вивчення всіх збережених записників дало підстави упоряднику скласти орієнтовний план випуску “Щоденника”, що мав становити щонайменше п’ять томів. При опрацюванні текстового матеріалу не порушувалась специфіка мови та стилістики письменника, навіть залишилися без жодних змін невластиві українській літературній мові синтаксичні форми та випадкові росіянізми, вживані автором через поспіх. Так само, прагнучи якомога швидше випустити в світ ці записи, упорядник кожен з дев’яти розділів першого тому оснастив лише чотирма десятками приміток, частина з яких має дещо інший вигляд: подекуди нагадує коментар. За всіма ознаками, діаспорного дослідника і видавця не обминуло давнє, ще радянського винаходу, змішування понять і функцій двох складових науково-довідкового апарату, що помітно звужує можливості пізнання текстового матеріалу. Іншою текстологічною вадою випуску Винниченкового “Щоденника” є одверте нехтування необхідними повідомленнями щодо втручання в авторський текст. Скажімо, у вступній статті повідомляється, що всі записи, де була плутанина, упорядковано й подано хронологічно, але примітками таке упорядкування не відзначено. Ще в кількох місцях редакторського слова згадується про небажання відсилати читача до приміток, у тому числі щодо розшифрованих скорочень. А жаль, бо ж науковий підхід дозволяє діяти без застережень лише за умови виправлення очевидних описок, пропусків літер, окремих складів, заміни однієї літери іншою, неправильного вживання відмінків. З погляду наукової організації випуску можна вважати невдалим тритомник “Щоденників” Олеся Гончара (видавництво “Веселка”). Багатющий життєвий і творчий щоденниковий матеріал письменника взялася впорядковувати дружина. Вона (на відміну від дружини Володимира Винниченка, яка весь архів із щоденниковими записами свого чоловіка передала в повне розпорядження наукової установи – Української вільної академії наук США), як сама заявляє у вступному слові, “подекуди скоротила ті записи”, в тому числі “ті, що стосуються суто сімейних проблем”, “познанезвіданих глибинах хоронить неубавну вулканічну потугу: не так нищівну, як життєствердну, благотворящу”... (Слово і Час, 2009, №9, с. 71). І як би ви уявили, якому своєму механізмові інженери рашки надали таке симпатичне наймення? Нізащо не вгадаєте! То у них є пристрій для віддаленого мінування (!) різних територій! Цілі величезні поля в такий спосіб “обробили” – на своїй таки території в Курській області. І самі вже бояться туди поткнутися... Ну хіба не хворі?! На всю голову! А ми дивуємося з їхніх “шедеврів” на зразок “атріцатєльноє всплитіє”. Віруси безумства розповзаються планетою (наведене – то найбезневинніший приклад), вивертаючи мізки людям, які ось іще нещодавно були нормальними. Джерела чи й носії їх (вірусів) припхалися знов до нас. Проте від них є можливість захищатися – так, як від алкогольної залежности: усвідомити, визнати, проаналізувати і – головне – зібрати всі свої внутрішні сили. Здолати можуть лише сильні. чила криптонімами деякі прізвища” і “прибрала” авторські аж надто різкі оцінки людей”. Іншими словами, здійснено цензуру, значне втручання в живу тканину тексту (нехай навіть людиною, дуже близькою до автора). Можна лише уявити, скільки цінного матеріалу із глибин зболеної душі письменника залишилося неопублікованим. Зроблено це без жодного пояснення, повідомлення в примітках чи коментарях, які зовсім відсутні у виданні. Натомість подається маловтішна інформація для тих, хто захоче “відновити в майбутньому повний авторський текст”, то, мовляв, така можливість є, оскільки “записники письменника збережені в домашньому архіві”. А тимчасом Гончар у щоденникових записах розвінчує партократичну машину, очолювану Щербицьким, маленьким коліщатком якої був сам, з осудом ставиться до діянь деяких керівників письменницької Спілки за їхню безхребетність і гнучкошийство, а, потрапивши в немилість до тогочасних вождів, демонструє свою гідність, показує приклад, як слід триматися, щоб не зламатись, не стати на коліна. Зболена Гончарева душа, незважаючи ні на що, так само, як і його старших побратимів, гучно дає про себе знати з багатьох-багатьох сторінок “Щоденників”. Можна лише сподіватися, що настануть кращі часи і Гончарів “Щоденник” таки побачить світу повній відповідності з науковими нормами випуску подібних видань. Сильних людей у нас багато – це вже побачив цілий світ. Лише не втрачаймо пильности, зосереджености. Бо ті вороги – на перший погляд невидимі – насправді дуже-дуже давні й живучі, попри дуже суттєві видозміни. От аналізує ситуацію відомий славний командир “Свободи” Петро Кузик: “Ми воюємо неправильно... Воюємо сміливістю шаленою, ентузіазмом, навіть азартом, кров’ю... А воювати треба системно, продумано”. На необхідності системного підходу та на наявності його в досвідчених арміях акцентує наш уславлений мудрий генерал В. Залужний (Л. Долгоновська. Залізний генерал. Уроки людяності. Харків, 2024). Усе це мені нагадало, що про ці проблеми я читала колись давно. Не в такому контексті й, мабуть, без отаких видiлених слів, а просто про людей – в оповіданні Григора Тютюнника “Іван Срібний”. Час летить, а художня сила й глибина таких творів не маліють. І актуальність зберігається, на жаль.
Письменники і час · “Усвідомити, визнати, проаналізувати і – головне – зібрати всі свої внутрішні сили. Здолати можуть лише сильні”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Прозирав і застерігав…

жодних спотворень самобутньої вроди. А передсмертна записка, наголошую – з бухгалтерськи точним повідомленням (це перш, як ніби накинути собі на шию петлю) про дату й рік! Якщо ті кати і змогли зімітувати вчительський акуратний почерк жертви, то не були здатні збагнути висоти Духу письменника, стилю мислення. “Домучуйте когось іншого...” (свої мірки приклали). Він, хто забирав у своє серце біль усіх людей, яких бачив, про яких думав, – отак раптом забажав перекинути свій біль на “когось іншого”. (“Мій біль не доболює до болю мого народу”, – хто ці щирі слова забути зможе?). Він просто не міг такої записки написати! Його ж вони могли вбити, окрім усього іншого, навіть за одну новелу “Медаль”. Григорій Аврахов згадував, як, за його словом, “ніжинський міні-фюрер” із компартійного “начальства” волав: “Антисовєтчик он! Над наградами родіни смєятся?!” – і далі, на декана, який дозволив читати для студентів цю новелу: “знал, что читаєтся неразрешимоє! Горько заплачетє оба за такой смєх! Я обєщаю ето. Слишитє, сдєлаю!..” (Слово і Час, 2009, №9, с. 76). Адже їхній стиль не змінюється – ані в діях, ані в мисленні, ані в десятиліттях, ані у століттях. Хіба – ще більше деградує. Один виразний приклад. “Зємлєдєліє” – гарне, навіть яскраве слово, яке в перекладі нашою мовою означає те, що є святим для кожного з нас, для кожного українця: обробіток землі чи просто праця на землі. Хоча ні, не просто. Григір Тютюнник переповідав пам’ятну науку від старшого брата Григорія: “Грицьку, – казав мені не раз, – ти кровію і плоттю отого народу, що зеилю руками пестить. Зобижений, упосліджений, часто не певний сам себе, своєї сили й величі несвідомий, він генами, корінням здоровий і дужий; десь у
Незабутні · 20 лютого – 120 років від дня народження письменника, суспільно4політичного діяча, просвітянина Уласа Самчука. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Держава Слова Уласа Самчука

Андрій ЖИВ’ЮК, кандидат історичних наук, член правління обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Рівне “Держава слова” – так назвав свою поетичну збірку, видану 1952 року у Філадельфії, український поет і перекладач Михайло Орест. У першому віршові збірки автор заримував знаменитий початок Євангелія від Івана: В сяйві блага і слави Слово входить у світ, Начаток святої держави Ясує його прихід. За чотири роки перед тим професор Михайло Орест став літературним редактором “Морозового хутору” – першого тому трилогії Уласа Самчука “Ост”, виданого у Реенсбурзі 1948 року. Письменника, символом віри якого стало переконання, що рідне Слово здатне творити і зберегти Державу того народу, який іменем Бога її проголошує. Від Дерманя на Волині (1905 рік) – до Торонто в Канаді (1987 рік) – такий життєвий шлях Уласа Самчука. Він був сином, як казали у Дермані, ґосподаря. Не карпенківського хазяїна з ХІХ століття чи його совєтського епігона – куркуля, для яких власна праця стала інструментом матеріального збагачення. А саме Ґосподаря, через ґ як родовий знак нового селянського проросту, який дозрів у ході Війни і Революції. Ґосподаря, що прагнув стати государем, володарем не тільки власного життєвого простору, алей власної долі. Господарський син Улас безоглядно залишив “рідний, коханий, теплий, ситий хутір”. Перед ним – грандіозна життєва програма: відвоювати свій (“відвойовуймо міста”) і завоювати інший духовний простір (з почуттям “варвара, що грабує банки чужих інтелектів”). Шістдесятирічне – з 1927 року (від ча- Ольга САМОЛЕВСЬКА, кінорежисерка Коли моєму сину Данилкові було років п’ять, він у селі поліз на купу цегли – бабуся кричала, щоб він вертався, а він ліз все вище. Вона з жахом зрозуміла, що хлоп’ятко не зможе безпечно злізти, побігла до нього, розкрила руки і сказала стрибати їй в обійми. Данилко стрибнув, а бабуся не встояла, впала на спину і отримала компресійний перелам хребта. З того часу в неї дуже боліла спина. Але душа її тішилася, що дитина залишилася цілою. До самозреченої і лагідної моєї Матусі доля не була лагідною. Мама двічі пухла з голоду. Її бабусю більшовики-ленінці вбили на очах дітей і відрубали пальці, щоби зняти каблучки. Маминого батька сталіністи розстріляли “за антирадянську пропаганду”, а її двадцятирічний брат Іван пішов на фронт і загинув за державу, яка забрала батька і все родинне майно. В евакуацію Мама не поїхала, бо на її руках була хвора сестра. За надання медичної допомоги партизанам фашисти засудили мою Матусю до розстрілу. Їй було всього 29 років! Виручив поліцай, який врятував багато своїх односельців. Він говорив людям: “Ось прийдуть наші – відбудуємося, будемо жити на найкращих вулицях у найкращих будинках”. Прийшли “наші” і одразу його розстріляли. “По опрєделєнію”, не розбираючись! А завдяки йому, Віктору Лісовському, зараз живі нащадки вцілілих селян. І я жива. І діти мої назавжди вдячні йому. Матуся працювала лікаркою до 80 років, і до неї завжди була су дезертирства з польського війська) до 1987 року (часу смерті) – блукання світом в пошуках свого/нашого місця на планеті. Супроти сковородинського “не шукай щастя за морем”. Україна (Волинь, Галичина, Закарпаття, Наддніпрянщина, Слобожанщина), Польща, Німеччина, Чехія, Італія, Франція, Австрія, Англія, Канада, США – координати “слідів піонера” Уласа Самчука, держава-простір його долі. Від “На старих стежках” (“Наша бесіда”, Варшава, 1926 рік) до “Втечі від себе” (Вінніпег, 1982 рік) – такий літературний шлях Уласа Самчука. Мотив дороги став вихідним і кінцевим контрапунктом його держави Слова. Тематичний спектр творчості письменника у географічно-часовому вимірі охоплює всі, за виключенням Півдня, українські історичні землі у часі тих подій, які пережила Україна у ХХ столітті. Через цю призму дехто розгледів у Самчукові українського Гомера. Йому ж більше пасує одіж національного конкістадора, який українську проблематику в обгортці українського слова зі звичних для них ґрунтів Дерманя, Тилявки, Кременця, Львова, Чернівців, Рівного рішуче пересаджував на іншу, “тверду землю”. Твори Уласа Самчука (без уваги на публіцистику) виходили у Варшаві, Загребі, Штутгарті, Мюнхені, Парижі, Реґенсбурзі, Буенос-Айресі, Вінніпезі, Нью- Йорку, Детройті. Окремі паростки гинули: як у випадку з накладом німецькомовного перекладу “Марії”, розбомбленим у видавництві “Гогенштавфен ферляг” у Штутгарті 1943-го, чи французькомовним тиражем цієї ж книги, знищеним з політичних причин у Парижі після Другої світової війни. Більшість інших прижились, освоюючи новий простір. На підмозі цьому стали характерні стильові особливості Самчукової прози: її вітальний, життєстверджуючий пафос, як також її поліфонічність. Остання утворює своєрідний кінематографічний ефект – ілюзію відеоряду, фіксуючи таким чином сприйняття Самчукових текстів. Графік Ніл Хасевич у 1941 році робив навіть спроби “фільмування” обкладинки “Марії”, режисер Іван Кавалерідзе виношував задум екранізації цієї ж повісті. Знаменно: творчий проєкт Уласа Самчука від самого початку був по-ґосподарськи прагматичним. Пам’ять Оксани Лятуринської винесла екзотичний спогад початку 1930-х років у Празі: вундеркінд, який день-ніч пише трилогії і сподівається отримати за них нагороду ніяк не менше Нобеля. Надія на здійснення такої фантастичної для українського літератора мрії блиснула набагато пізніше, коли торонтський журнал “Современник” звернувся до літературної спільноти з ініціати- Олексій Самчук. Тилявка, травень 1935 р. вою висунути кандидатуру Уласа Самчука на здобуття Нобелівської премії з літератури за 1980 рік. У зверненні, яке кануло в лету еміграційних поділів, фігурували трилогії “Волинь” і “Ост”, робився наголос на громадській діяльності письменника. Від кременецької “Просвіти” (1923 рік) – до редколегії 11-го збірника Організації українських письменників “Слово” (Едмонтон, 1987 рік) – такий громадсько-політичний шлях Уласа Самчука. Його держава чину включила в себе періоди захоплення ідеологією українського націоналізму, співпрацю з Українською військовою організацією і Організацією українських націоналістів, участь у проголошенні Карпатської України, редагування газети “Волинь” у Рівному під час німецької окупації, головування у Мистецькому українському русі в таборах переміщених осіб. Суспільно-політичні інвективи Уласа Самчука зрештою кристалізувались у концепцію “синтези”, яка передбачала узгодження різнополюсних політичних начал української еміграції магічною силою “великої національної літератури”. Саме тут віднаходимо “золотий перетин” громадськополітичного і літературного феномену Уласа Самчука, як одного з варіантів втілення “українського проєкту”. Самчука письменника, який намагався за допомогою мистецьких засобів досягти певних політичних цілей, і Самчука політика, який широко використовував у політичній боротьбі свій мистецький інструментарій. Останній прижиттєвий роман, який завершив трилогію “Ост”, письменник назвав “Втеча від себе”: “Все рветься у простір... З-під каменя рветься трава, Улас Самчук. Прага, 22 лютого 1932 р. дитина тікає від матері, листя розлітається з дерева, нарешті, зорі, сонця, системи, галактики. І все від себе. У простір, у далеч, у безвість”. “Втеча від себе” Уласа Самчука насправді безкінечна – вона триває і триватиме в державу Духа, у вічність існування української нації. “Що є таке література? – таке риторичне запитання виголосив до учасників першого з’їзду Мистецького українського руху в Ашаффенбурзі у грудні 1945 року Улас Самчук. – Література – це мова народу… Історія вміє не одну дуже цінну річ обернути на грудку попелу, коли на це прийде потреба. Однак це не значить, що немає цінностей, сильніших від каменю і триваліших від писаного папірусу. Такі цінності є, вони бути мусять. Передусім такими цінностями є жива, вічно творча і вічно вібруюча думка народу, мова народу, пісня народу, воля народу. Інстинкт, сила, свідомість людини і людей – це, можливо, єдине, що великий Бог назвав душею, і що є напевне вічне хоча бу тому релятивному розумінні, як ми собі це можемо збагнути”. вперше прозвучала у 1988 році у фільмі “Пам’яті загиблих споруд” із вуст моєї Матусі. Аби надати злочину пристойний вигляд, сатаністи-сталіністи змушували провідних діячів культури підписати акт про необхідність знести “малоцінний собор”. Фахівці розуміли незаперечну унікальність цієї пам’ятки, але врятувати особисте життя міг тільки власний підпис під актом. Єдиним сміливцем, який не підписав акт був видатний археолог, мистецтвознавець, музейник Микола Макаренко. В усьому Києві 1987 року не можна було знайти хоч би якоїсь, хоч би паспортної фотографії Миколи Макаренка. І єдиним, хто її зберіг, був світлої пам’яті професор Іван Гаврилович Шовкопляс – археолог, історик, музеєзнавець, якого влада теж переслідувала за проукраїнську позицію. 1973 року за надуманим обвинуваченням його відсторонили від роботи в Інституті археології НАН України, звільнили з посади директора Археологічного музею. Коли я принесла додому фотографію Миколи Омеляновича, Матуся заплакала: “Ой, як же він нагадує мого Тата!” Світла і вічна пам’ять сміливцям, які протистояли диктатурі – не можна нам забувати і прощати знущання чужинців над нами! Події ХХ століття повторюються сьогодні, у ХХІ. І нинішній плішивий диктатор буде проклятий своїм же народом, дуже зомбованим і несміливим сьогодні. Матусенько, наш Янголе- Охоронцю, розкрий свої крила над відважним, як і його прадід, Данилком. Хай він повернеться з війни цілим і не озлобленим, а відкритим до світла!
Незабутні · 20 лютого – 120 років від дня народження письменника, суспільно4політичного діяча, просвітянина Уласа Самчука. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Моя історія. Двадцяте – двадцять перше

черга. Всі, хто знав її , несуть найсвітлішу пам’ять про неї. Це – Матусин капітал. Нема на світі моєї ріднесенької вже майже 23 роки, та зі мною вона завжди. Щороку в день її народження – 4 січня – ми поминаємо і героїчного Миколу Омеляновича Макаренка – захисника київських церков, якого у цей день в 1938 році енкаведисти і розстріляли. А дідуся мого, Антона Івановича Рихальського вони розстріляли на 10 днів пізніше. Теж у промерзлому підвалі – теж кулею в потилицю. Дідусь був молодшим за мене сьогоднішню, він міг би дожити до мого народження, передати спогади про себе і про наш рід. Про те, що навіки загинуло разом з ним. Знаю тільки, що дідусь був з небагатого польського роду, який перекочував (можливо після придушення історичного повстання) у село Ляхова Житомир- Антон Іванович Рихальський ської губернії. У світлий день польського Різдва 25 грудня 1937 року дідуся заарештували. Коли відкрився доступ до радянських архівів, я знайшла дідову розстрільну “Справу”, написану, звісно, російською. Тепер онуки і правнуки дідуся знатимуть, що він був дуже сміливим і самозреченим – на першому допиті він, беззбройний в’язень, взяв стілець і вгатив ним чужинського слідчого. Історики розказували мені, що такі випадки розправи з представниками влади були не поодинокі серед українських в’язнів – врешті налякані енкаведисти стали прикручувати стільці до підлоги. А от, щоби селянин у 1937 році зміг передбачити війну з Німеччиною і розпад СРСР – це неймовірно! У “Справі” задокументовано, що дідусь ділився своїми роздумами з простими людьми, а ті люди були настільки простими, що зробили висновки – і донесли, куди слід… Вони раділи, що вислужилися, продовжували не задумуючись жити і виховувати своїх дітей “в духє прєданності”… А нашого дідуся вони прирекли на вірну смерть. Людей честі знищували прицільно. Коли від часу лютих сталінських репресій пройшло пів віку, я починала свій професійний шлях, і мені дуже захотілося зробити фільм про знищення гегемонами київської старовини. У 1987 році в назві нашого фільму “Пам’яті загиблих споруд” ще навіть згадки не могло бути про церкви – відповідна заявка не пройшла би атеїстичне Держкіно Анастасія Антонівна Самолевська СРСР. Тим паче не можна було називати у фільмі загальну кількість храмів, зруйнованих у Києві, бо масштаби злочину вражають – у1934–1937 роках було знищено 69 київських храмів! Це жахливо, що унікальне історичне обличчя древнього міста втрачено назавжди. Центральним героєм фільму я обрала Михайлівський Золотоверхий собор, з яким пов’язана сімейна історія. Мама розповідала, як у серпні 1937-го манкурти підривали цей 800-літній Собор, та довго не піддавалася динаміту старовинна кладка. Дідусь Антон сказав тоді моїй молодесенькій мамі: “Доню, от згадаєш мене – пройде час, років сорок, і все відновлять”. Дідусь не міг змиритися з тим варварством, не міг жити й удавати, що злодіяння – це норма! А жити йому лишалося пів року. Але ідея відбудови Михайлівського Золотоверхого собору
Доля на тлі історії · “Аж зараз острах бере, коли подумаю, що все своє життя проживу без сім’ї, без дітей”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Жінки в житті Івана Липи

24 лютого відзначатиметься 160-та річниця Івана Левковича Липи – видатного українського письменника, лікаря, громадського і політичного діяча, одного з провідників ідеї української державності та соборності на півдні України. Василь ВЕЛЬМОЖКО, член Національної спілки краєзнавців України Іван Липа ввійшов в історію як комісар визвольних змагань в Одесі 1917 р., був міністром віросповідань та охорони здоров’я Української Народної Республіки 1919–го. 1920-го входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР. Після поразки визвольних змагань його родина зазнала тяжких поневірянь. Також ми пам’ятаємо його як батька Юрія Липи. Чи може бути людина щасливою в особистому житті, коли вона повністю віддається громадянському обов’язку? Напевне, може, якщо поряд кохана дружина, дах над головою і є надія на створення міцної та дружньої родини. На жаль, не всі жінки, до яких торкнувся своїми почуттями Іван Липа, засвітили вогник надії на його родинне щастя. На тридцять третьому році життя він ділився своїми думками з родиною Грінченків: “Аж зараз острах бере, коли подумаю, що все своє життя проживу без сім’ї, без дітей. Мабуть, швидше за все, в мене буде жінка проста селянка. Я такий: або щоб цілком відповідала моєму бажанню, або хай вже буде така, що знатиме тільки свої горщики та діти. Принаймні не буде нудитися й нічого від мене не требуватиме, крім грошей на свої ганчирки та їжу”. Першою жінкою, яка відіграла важливу роль у формуванні характеру Івана Липи, була його мати Ганна Михайлівна Житецька, зі старовинного козацького роду Житецьких з Полтавщини. Хоча вона не мала освіти, проте вихованню сина і трьох доньок приділяла багато уваги. Казки на ніч, пісні, розповіді про народні традиції діти увібрали з молоком матері. Коли Іван отримав диплом лікаря, мати була із сином, сестри Івана Євгенія і Марія після заміжжя жили з чоловіками, але брат підтримував з ними стосунки, допомагав племінникам. На жаль, наймолодшій Марті не зміг допомогти одужати, вона померла в 1906 році й похована в Одесі. А перші романтичні стосунки з’явилися в Івана Липи ще в гімназійні роки, у 16-річному віці: на початку навчання в чоловічій гімназії він покохав старшу від себе “гімназистку 8-ї кляси”. Стосунки тривали не більше року, але спричинили чималі душевні переживання в юного гімназиста. Навіть через десятиліття він згадував про ці події свого життя. Ці спогади приводили його до дещо песимістичних поглядів на майбутнє: “вдруге так нікого не покохаю”. Восени 1892 року студент Липа на одному з заходів, що влаштовувалися українською громадою Харкова, знайомиться з молодшою сестрою свого побратима-тарасівця Бориса Грінченка Аполлінарією. Натхненний родинним затишком, який побачив у Бориса і Марії Грінченків, він сам шукатиме зустрічі з Полею, як її називав згодом у листуванні. Між ними зав’язалися романтичні стосунки, які тривали майже три роки. На заваді їм стали негаразди з поліцією та від’їзд Івана Іван Липа з дружиною Львовича за вироком суду з Харкова до Керчі. Крім того, сподівання на можливий дружній і творчий союз із Аполлінарією за зразком подружжя Грінченків, не виправдалися. Як він сам відзначав, “з цього довгого нашого листування й балачок тільки одне цілком виявилося: вона чи не хоче, чи не може бути потрібною для мене людиною”. Невдала спроба створити сімейний затишок сконцентрувала увагу Івана Липи лише на студіюванні медицини та громадських справах. У липні 1898 року Іван Левкович затверджений земським лікарем в селі Мачухи на Полтавщині. Крім лікарської діяльності І. Л. Липа в Мачухах вів громадську діяльність. Намагався відкрити книгарню та влаштувати туди фельдшерку, влаштовував свято на Різдво напередодні 1900 року з подарунками українських книжечок. Поява нового лікаря не оминула уваги жіночої половини села Мачухи. Клопотів Івану Левковичу додала 19-річна дружина місцевого священника Єлизавета Іванівна Геращенко. Спочатку він намагався не звертати на неї уваги, але своєю наполегливістю та всілякими примхами і хитрощами молодиці вдалося звернути на себе увагу лікаря. Стосунки зайшли так “далеко”, що постало питання про розлучення Євгенії з чоловіком-священником і її од- Про “Лукавий марксизм” Наприкінці 2024 року в головні бібліотеки України і в деякі книгарні надійшла книга колишнього голови першого на Житомирщині Коростенського Народного Руху України за перебудови, нині почесного голови місцевої організації ВУТ “Просвіта” Леоніда Климчука “Лукавий марксизм”, видана Київським ТОВ “Франко Пак”. Це серйозне об’єктивне дослідження, в якому автор розкрив матеріально-енергетичний зміст політекономічної категорії “капіталу” як онтологічного фактора суспільно-економічного розвитку людства. Саме таким чином було нарешті обґрунтовано, що марруження з новим кавалером. Але цього не сталося: на заваді став її ще законний чоловік, який надіслав заяву до повітової управи зі скаргою на лікаря. Тож у 1902 році Іванові Липі довелося їхати на Одещину, а в 1909 році знову відвідати Старі Санжари, щоб усиновити рідного сина Юрія. У 1903 році Івана Левковича призначили лікарем для бідних та завідувачем лікарнею в приміському поселенні Дальник. Лікарня була невелика, занедбана і нагадувала землянку, в якій “хворі зимою розбігаються від холоду… там навіть миші не живуть”. Незважаючи на труднощі з лікарнею, саме в Дальнику Іванові Липі вдалося знайти вірну дружину. 23 січня 1904 року він обвінчався в Покровській церкві Одеси з вчителькою Марією Шепель- Шепеленко. Свідками на весіллі були лікарі Ф. Г. Шульга та І. М. Луценко, юрист С. П. Шелухін та редактор газети “Южное обозрение” М. П. Цакні. Після завершення обряду священник М. А. Шаравський виголосив перед присутніми промову українською мовою. Весіл- Дружина Павла Грабовського ля не супроводжувалося банкетом, а молоді одразу розійшлися по справах: молода пішла до книгарні, а І. Л. Липа – чаювати до родини М. А. Шаравського. Лише ввечері того дня молоді потрапили до Дальника, де їх зустріли обидві матері з вечерею. Занадто велика скромність важливого в житті лікаря моменту сподобалася далеко не всім. Найбільше критики на адресу Івана Левковича надійшло з боку подружжя Луценків та Шелухиних, які очікували від нього більш масштабних урочистостей. На подібні зауваження І. Л. Липа заявляв, що не став міщанином, тому і не був ксизм як зловісна соціально-політологічна теорія є латентною далекоглядною неоюдейською стратегією капіталовладних “громадян світу” з притлумлення антисемітизму, що соціально-економічно виникає внаслідок захланності їхньої лихварської діяльності. Саме для цього вони, спотворивши науково-технологічну суть капіталу, закликали робітників на антикапіталістичну революцію, немовби як за побудову розробленого ними соціально справедливого “наукового комунізму”, насправді ж для пролетарсько-класової дезорганізації етнонаціональної структурованості народів та урівняння їх з інтернаціональним етностатусом “громадян світу”. Широкоформатна мета цієї Сестра Бориса Грінченка Аполлінарія (перша ліворуч) було важко психологічно, бо шкодував за покинутою дальницькою лікарнею, яку сам облаштовував. Крім того, скрутно стало з грошима, бо доводилося чимало платити за житло, а практика була мізерною. Незважаючи на зайнятість, у подружжя Лип завжди знаходився час для виховання сина. Марія Григорівна підтягувала знання Юрія до рівня вступу в гімназію, а Іван Левкович займався з сином мовою, історією та природничими науками. Під час революційних подій робітники Одеси обирають лікаря для бідних спочатку комісаром Михайлівського району міста, а протягом березня-квітня 1918 року – комісаром міста Одеси. Коли ж у грудні 1918 р. до Одеси увійшли сили Добровольчої армії та французьке військо, його перебування в місті стало небезпечним. Крім того, Івана Левковича було призначено міністром культів в уряді Директорії УНР. Наслідком цього стало те, що І. Л. Липа назавжди залишив Одесу. У місті залишилися його дружина й мати, з якими він не мав наміру розлучатися, адже не уявляв, що Українська революція завершиться поразкою. Згодом до батька приєднався син. Крім клопотів із владою та хворобою, Івана Липу також хвилювала розлука з дружиною. Марія Григорівна залишилася в Одесі і продовжувала працювати вчителькою в школі ім. М. П. Драгоманова. Вона керувала шкільним театром і в 1932 році уклала підручник з української літератури, який заборонили друкувати. Її життєві позиції не залишилися непоміченими владою, і в липні-серпні М. Г. Липу було затримано для допитів. Вона до 1927 року листувалася з Ю. І. Липою та братом – генералом армії УНР В. Г. Шепелем, які перебували в Польщі. Надалі листування з невідомих причин перервалося. Померла М. Г. Липа в 55-річному віці в Одесі 10 січня 1935 року. Івана Левковича не стало 13 листопада ще 1923 року. Обравши за зразок родинного життя модель родини Грінченків, Іван Липа втілив її навіть краще за “еталон”. За кількісним показником Липи не змогли наздогнати Грінченків, бо на сотні їхніх літературних праць Липи відповіли лише десятками. Значною ж перевагою Марії та Івана Лип стало виховання та подальші здобутки сина. Юрій Липа, отримавши повноцінну університетську медичну та юридичну освіту, помножив у десятки разів закладені батьками націєтворчі здобутки, ставши одним із ідеологів українського націоналізму. зобов’язаний влаштовувати весілля загальноодеського рівня. Проте в Дальнику Івану Левковичу довелося пережити події, зовсім не пов’язані з романтикою. Причиною була вдова українського поета Павла Грабовського Анастасія Миколаївна Грабовська (в дівоцтві – Лук’янова). Борис Грінченко звернувся до побратима Івана Липи з проханням допомогти Анастасії Грабовській у працевлаштуванні та лікуванні сина Бориса від рахіту. Іван Левкович прийняв цю жінку на посаду фельдшерки й взявся лікувати хлопчика. Але не пропрацювавши й пару місяців, вона почала писати скарги на лікаря до Управи. Вказувала на надмірну вимогливість І. Л. Липи до неї. Така ситуація зробила І. Л. Липу об’єктом глузувань збоку одеських лікарів. Поки Управа в Одесі розглядала скарги, молодиця знайшла роботу в Харкові і таємно переїхала в своє рідне місто, а Івану Левковичу ще довго довелося виправдовуватись за нісенітниці, які видумували колишня горе-фельдшерка і фельдшер С. Онацький. У квітні наступного року скандальна справа завершилася тим, що С. Онацького переведено до іншої лікарні, а в Дальник призначено нових фельдшерів. Надалі подібних неприємних ситуацій у завідувача не виникало. Після всиновлення Юрія Липи 8 квітня 1910 року у лікаря з’явилися нові клопоти, зокрема, із навчанням сина. У травні 1912 року родина Лип винайняла собі будинок по вулиці Юр’ївській (сьогодні Єфімова), 17. Одразу після переїзду до Одеси лікарю стратегії і досі передбачає забезпечення безперешкодності банківсько-кредитного транснаціонального домінування їх в суспільно-промисловому виробництві і кругообігу товарів у відповідності з профінансованою ними бізнесовою торгово-ринковою теорією “Економікс”, якою вони, назвавши “вартість” – “конкурентною ціною”, підмінили класичну політекономічну теорію одвічного капіталістичного суспільного виробництва по забезпеченню існування і культурно-освітньому розвитку етнонаціональних спільнот людства. Людмила ЛІНЕВИЧ, голова Коростенської організації ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Пошта “СП” · “Ці герої не лише залишили слід у нашій пам’яті, але й продовжують виконувати свою роль, навіть у вічності, охороняючи нашу землю і нашу свободу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Що Василько не довчив…

Іван МАЛЮТА, письменник, заслужений журналіст України Іноді прагнення автора одразу привернути увагу читача якоюсь новацією призводить до тупикової ситуації. Саме так сталося від споглядання підназви, під якою ще підназва “Для дітей від чотирьох з половиною років”. Спочатку уточнимо. Читайлик – це читач, а не книга, чи не так? У такому разі є підстава уявити можливу образу, скажімо, сестрички на братика. – Татусю, я не буду вчитися читати, – мало не заплакала Марічка. – А в чому річ? – Михайлик глузує з мене. Каже, що він – Михайлик-читайлик, а я – читайлиха. Або читайлюка-злюка. То хто ж я насправді? – Доню, ти – читачка. А буквар – це перша читанка. – То хай би так і написали… Справді, чи не ліпше було укладачеві Василеві Федієнку, кандидату педагогічних наук, обійтися без “Читайлика”? Або задовольнитися усталеною назвою “Читанка”. Щоб допитлива малеча не ставила незручних запитань. У зверненні до батьків та педагогів упорядник (зазначений як укладач та автор) написав, що це ефективний сучасний буквар. У чому особливість? Використано “новітні доробки українських та зарубіжних авторів”. Мабуть, на доказ цього наприкінці додано чималий список використаної літератури. До зарубіжних зараховано не європейських авторів, а п’ятьох із московщини, у яких Василь Віталійович, як кажуть, позичав розуму. Як-от з посібника якоїсь Г. Сичової “Логопедический букварь” (М., 2001). І не соромно? Добровільно принижуватися перед виховницею малят наших одвічних ворогів. До того ж, що путнього можна було перейняти з московського букваря “для малєнькіх рєбят-путінят”? Як хвалити московію у приказках чи текстових зразках на склади? “Було опрацьовано силу-си- Наталя Матвійчук – талано* вита художниця-керамістка, ак* тивна волонтерка, людина, чиє серце вже понад десять років пе* реповнене болем за рідну землю. Її творчість є віддзеркаленням непохитної віри у перемогу, лю* бові до України і глибокої поша* ни до героїв, які віддали своє ленну художньої літератури у пошуках вдалих сюжетних та мовленнєвих прикладів: віршів, чистомовок, скоромовок, загадок, оповідань тощо”, – там же тішиться автор. Чистомовки? А що це за новий вид народної творчості? Не зафіксований ніде. Звернувся я до професора, провідного наукового співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України Миколи Дмитренка – також вперше чує. Може, треба шукати, жартує він, у якомусь “булькарі”, а не в букварі чи деінде. А в зверненні до маленького читача (чому не до читачів, лише до хлопчика?) укладач намагається переконати, що той “вже досить доросла людина”, бо знає – знову ж таки – “силу-силенну різних речей”. Навіщо ці лукаві словеса? Тут же – запевнення: “навчитися читати зовсім не складно!” Але ж прислівник пишуть разом із часткою не. І ні до чого у стверджувальному реченні окличний знак. Щодо навчальних і додаткових матеріалів, то вони не скрізь виявилися вдалими. На ст. 88 – невідомо чия невдала оповідка “Боягуз”. Про хлопчика, що злякався грому й заховався в шафі: “Сиди, Сашко, довго у шафі”. Тут слід було застосувати форму звертання, що притаманна українській мові, Сашку. Для порівняння: Іванку, Петрику, але – Марійко, Марусю, Ганнусю тощо. З міркувань спонуки до читання упорядник на ст. 89 скористався віршиком, мабуть, любителя римувати Валентина Берестового. І примножив свої помилки. Ура! Я можу сам читати – Не треба маму умовляти. Сестру просити без зупинки, Щоб прочитала цю сторінку. Не треба смикати бабусю – Читати вам ніхто не мусить. Вигук “Ура!” запозичений із кацапетії, точніше, нав’язаний. Годі! Нам, українцям, до мовного спадку козаки залишили поклик “Слава!”, що став гаслом для повстанців і в новітній борні проти московських окупантів: “Слава Україні!”, “Героям Слава!”. Коли ж маля прагне привернути чиюсь увагу, поділитися своєю радістю, варто скористатися вигуками гей, агей, ей, гов, агов, ого. У третьому рядку – неточність заради рими: просять не “без зупинки”, а безугаву. А в шостому рядку – безпідставний перехід на множину, ніби вже саме хлоп’я повчає інших. Отакої! Подібна текстова невідповідність на ілюстрацію літери Ч (ст. 57): Ось стілець перевернувся – І на Ч вже обернувся. Насправді він став схожим. Слово “обертатися” має інші значення. Вельми доречно було б вдатися тут до алітерації з дитячого віршика Ганни Чубач: Йшла синиЧка до криниЧки, Загубила ЧеревиЧки. Упорядник написав, що використано і скоромовки. Я їх не бачив на сторінках “Букваря для дошкільнят номер один в Україні”, як рекламує він цей підручник. І напрошується, наприклад, на літеру С пам’ятлива скоромовка: “Хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок – сорок морок”. До тексту читання на цю літеру хочеться запропонувати чудові пейзажні рядки Тараса Шевченка: “Світає. Край неба палає. Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає”. А на літеру Ї пасував би зразок навчального тексту, що повідомляє, в якій живемо державі: “Наша краЇна УкраЇна. ВоЇни Їдуть захищати Її”. Ой розмріявся… То вже був би інший варіант посібника. А поки що… Хто з діток дочитав самостійно цей буквар, отримує похвальну грамоту, зразок якої додано наприкінці. Заохочення цікаве. Але й тут не обійшлося без зауваги. Похвала для хлопчика і дівчинки закінчується одним і тим же словом “Молодець!” Але ж так називають особу лише чоловічої статі. Вихід простий: застосувати іменник середнього роду. Ще й заримувати: “І тепер ми маємо причину, щоб тебе назвати “Молодчина!”. На цей підручник було аж четверо рецензентів. З різних педагогічних коридорів: Інституту проблем виховання АПН України, кафедри дошкільної педагогіки НПУ ім. М. Драгоманова, Інституту дошкільної, початкової та мистецької освіти КМПУ імені Б. Грінченка та Інституту інноваційних технологій і змісту освіти МОН України. В результаті – колективна безвідповідальність. Сяк-так переглянули та й поставили підписи. Воістину в кількох няньок дитя недоглянуте. І такий бракований посібник вже четвертий раз (перероблене видання) тиражує (15 тис.) Видавничий дім “Школа” у Харкові, користуючись потребами у загальноосвітніх навчальних закладах. Адже схвалено ще й листом Інституту модернізації змісту освіти Міністерства освіти і науки во втратити – до безсмертної пам’яті. Сама назва роботи – “Від землі до неба” – влучно передає ідею про безсмертну душу, що піднімається до небес, залишаючи на землі тільки слід у вигляді пам’яті та символу. Ці птахи, що здіймаються вгору, є образом зв’язку між життям і смертю, між тим, що залишилось, і тим, що вже стало частиною вічності. України (03.01.2020); адресовано батькам, педагогам та малятам. За словами укладача, підручник “допоможе уникнути типових помилок та прикрих негараздів на шляху до бажаного результату”. Ой чи так? Зважаючи на “типові помилки” у букварі, що їх можна порівняти зі словесним куколем. Я вже не кажу про граматичну невправність, розділові знаки тощо. Як же було мені зарадити у проханні землячки з-за кордону? Вирішив скористатися альтернативою і придбав ошатно видану “Абетку”, що її упорядкував знаний поет і видавець Іван Малкович з чудовими малюнками художника Костя Лавра. Та ще й додана ілюстрована англійська абетка з українським відповідником. Щоправда, ціна трохи кусається, але якість бездоганна. Рівень європейський. Ні, я не пропоную реорганізувати – аж до скорочення штатів – найвищі ланки педагогічної сфери. Треба ж і там декому спокійно протирати штани навіть після захисту дисертації, вигадуючи чистомовки та ін. Натомість лист із дозволом на видання “Букваря” Федієнка слід було б негайно відкликати. І чому б названому міністерству не оголосити конкурс серед тих учених на кращий буквар? Із залученням до співпраці дитячих поетів. Перевага тоді подвійна. Якість так званих додаткових матеріалів – прикладів з художньої літератури – буде гарантована. Водночас письменники допоможуть педагогам з науковими ступенями, що витрачають “силу-силенну” робочого часу на методичні розробки на інші творіння, ще й правильно розставити в належних місцях розділові знаки. Просвіта для дітей починається з букваря. І коли його сторінки засіяні численними похибками, то який рівень письма очікувати у вихованців? І доводиться перефразовувати відоме прислів’я про освіту: що Василько не засвоїв, того Василь не знатиме. Навіть зі статусом педагога-науковця. Наталя Матвійчук констатує: “Досить часто ми говоримо, що “воїни тримають над нами небо”, можливо, ця фраза й стала вирішальною у виборі назви до нової роботи. Три колони та відлітаючі птахи втілюють ідею, що ці герої не лише залишили слід у нашій пам’яті, але й продовжують виконувати свою роль, навіть у вічності, охороняючи нашу землю і нашу свободу”. Нині мисткиня завершила роботу над ескізом, ретельно опрацювавши всі деталі, і з натхненням розпочала створення композиції, яка стане пам’ятником не тільки тим, хто віддав своє життя на полі бою, а й усім тим, хто бореться за Україну в тилу, у кожному серці, що палає відданістю своїй Батьківщині. Це своєрідний символ глибокої шани та скорботи, що втілює нашу незламну націю, яка, незважаючи на всі випробування, продовжує боротися за свободу. Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства Фото Юрка ПОШИВАЙЛА Моя патріотично налаштована землячка за кордоном заповзялася навчати своїх англомовних онуків-дошкільнят української мови. На її прохання придбав у столичній книгарні “Є” буквар із підназвою “Читайлик” (2024 р.). Але вдома, як тільки почав уважно гортати сторінки навчального посібника, вже не тішили привабливі малюнки до літер і текстів. І не лише тому, що на хлопчику в човні піонерський галстук. І до школи малята веслують під червоним прапорцем…
Пошта “СП” · “Ці герої не лише залишили слід у нашій пам’яті, але й продовжують виконувати свою роль, навіть у вічності, охороняючи нашу землю і нашу свободу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Народжується нова скульптура

життя за мирне майбут* нє. Мисткиня не лише втілює емоції в глині, а і є частиною великої волонтерської спільноти, яка бореться на своєму фронті, щоб наблизити найбажаніший день для всіх українців. Нині керамістка працює над черговою, досить емоційною композицією “Від землі до неба”, присвяченою нинішній війні. Ця творча ідея, яка оживає в глині, є глибоким вираженням болю, втрати та безмежної шани до полеглих героїв. У цю роботу вона відверто вкладає частину себе, свою біль, надію та віру в незламність українського народу. Вона свято вірить, що цей витвір її рук стане не просто пам’яттю про загиблих, а й нагадуванням живим про те, якою ціною дається мир і свобода. Наталя Матвійчук розповіла: “Цю роботу я хочу присвятити трьом полеглим воїнам, яких я знала особисто. Їхня смерть залишила невимовний біль і незабутній слід у моєму серці: Володимир Бутко (мій учень, а потім колега), “Тенгрі” (жив серед нас і був воїном-професіоналом), Дмитро Коцюбайло “Да Вінчі” (воїн-доброволець, який віддав своє молоде життя за Україну)”. Композиція “Від землі до неба” є безсмертним образом цих героїв. Вона втілює їхні характери, їхній шлях і ту незламну силу, що проживала в їхніх серцях. Через кожну деталь, кожну лінію і форму Наталя намагається передати те, що важко висловити словами: біль від втрати, гіркоту розлуки та глибоку шану за їхні героїчні вчинки. Це її особистий спосіб сказати “не забуті”, вшанувати їхню пам’ять і передати майбутнім поколінням приклад мужності та самопожертви. Робота складається з трьох глиняних колон, які глибоко символізують пам’ять про трьох героїв і на кожній з них розташований птах, який злітає в небо. Цей образ відлітаючого птаха символізує перехід їхніх душ до вічності, від землі до неба, від цього світу до того, що неможли-
Музика · “Опера й сьогодні є живим, цікавим для всіх жанром, а не лише видовищем для музикантів та їхніх знайомих”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ше, бо ще до повномасштабного вторгнення бачив постановку опери “Фальстаф” у Європі з одним із кращих сучасних виконавців – італійцем Амброджіо Маестрі. Просто закохався у цей твір, дуже хотів, щоб ця опера йшла і в нашому театрі. І, коли через кілька років мені запропонували цю роль, я без вагань погодився. Тут дуже цікава музика і, водночас, складна. Ця опера відрізняється від відомих опер Верді, до яких ми звикли. Для мене це був виклик. Я познайомився з режисером-постановником і балетмейстером-постановником Георгієм Ковтуном. Відразу зрозумів, що це буде не така вистава, до яких ми звикли, коли актори стоять і співають. Потрібно було рухатися і одночасно співати. Все це поєднувати дуже непросто. А по самому характеру складнощів не було. Настільки відчував цю партію, що, мабуть, грав сам себе. Мені імпонує людська простота Фальстафа – він жартує, вміє посварити своїх слуг. У сцені, коли його викинули у скрині в річку Темзу, потрібно було передати емоційний стан, коли ти нікому не потрібен. Зараз йде війна, ми багато чого переживаємо. Наша сучасність допомогла відчути і зрозуміти драматичні моменти в житті персонажа. У другій дії йде його сповідь перед Богом. У чомусь він, можливо, кається. Ставлення до Фальстафа в мене неоднозначне, але більше позитивне. Так, він гульвіса, але потім шкодує через свої вчинки. Це людина, яка може підтримати жартами тих, хто навколо нього. Я теж намагаюся, щоб наша робота йшла з усмішкою, прагну підтримувати тих, хто поруч. З Георгієм Ковтуном працював уперше. Коли познайомився з ним у роботі, то зрозумів, настільки це цікава людина, багато чому в нього навчився. У будьякій опері, яку він ставить, все повинно рухатися. І ці рухи мають бути осмисленими, розкривати характер персонажа. Думаю, що не тільки я, а й кожен задіяний актор багато чому навчився під час роботи над цією постановкою. А з диригентом-постановником Василем Василенком вже мали досвід спільної роботи. Спочатку була опера “Ромео і Джульєтта”, багато концертів, потім опера “Дон Паскуале” в Оперній студії Національної музичної академії України. Він багато допомагав, розповідав про той стиль, в якому написана опера, спрямовував нас у потрібне русло. Вважаю, що кожна вистава з наступними показами збагачується. Ми глибше розкриваємо характери персонажів. Ця постановка також буде рости. Бачу, над чим ще треба особисто мені попрацювати і щодо вокалу, і щодо рухів. Уперше я настільки хотів виконати партію, що наприкінці вистави у мене від радості почали текти сльози. Такого зі мною раніше не було”. вичі, а також Ольга Пархоменко, Олег Криса. І нинішнє покоління скрипалів, продовжуючи традиції майстрів, збагачують виконавство своїм особливим, неповторним і пізнаваним стилем. А початком другого відділення концерту стало виконання Камерної симфонії № 3 Віталія Губаренка для двох скрипок з оркестром. Солістки Богдана Півненко та Мирослава Которович. Про долю людини, світ, сенс життя розмірковують композитори. Три камерні симфонії Губаренка доповнила симфонічна поема Ріхарда Штрауса “Смерть і просвітлення”. Написана німецьким композитором у віці 24 років, вона побудована на його розмислах про наповненість життя, що веде до свого логічного підсумку – смерті. Показово, що відчуваючи кінець свого земного існування. Штраус зізнавався рідним, що згасання життя відбувається точно так само, як він описав у своєму творі понад пів століття тому. Відтак цей лірико-філософський твір став логічним завершенням концерту. Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Музика · “Опера й сьогодні є живим, цікавим для всіх жанром, а не лише видовищем для музикантів та їхніх знайомих”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

“Лебедина пісня” Верді

Київський муніципальний академічний театр опери та балету представив прем’єру опери Джузеппе Верді “Фальстаф”. Як зазначається на сайті Київської опери: “Це остання, двадцять шоста опера Верді і третя його опера за сюжетом Шекспіра, адже в основі лібрето Арріго Бойто – п’єси “Генріх ІV” та “Віндзорські жартівниці”. Сам композитор охарактеризував свій твір як ліричну комедію. Вперше опера була поставлена у 1893 році на сцені Міланського театру “Ла Скала”. В Україні “Фальстаф” Верді досі не йшов. Зокрема, в Києві опера ніколи не виконувалася, отже, це була її перша постановка на столичній сцені. Як і всі оперні вистави Київської опери, “Фальстаф” звучить українською мовою. Переклад лібрето опери здійснив науковець і знавець опери Максим Стріха. – Саме опера “Фальстаф” – це “лебедина пісня” композитора, це справжня музична феєрія, твір, сповнений гумору, блиску та надзвичайно витонченої музичної драматургії. Тож, якщо ви хочете подивитись і послухати, як водному творі гармонійно поєднуються комедійний шарм та глибока життєва мудрість – відвідайте виставу “Фальстаф” у Київській опері”, – зазначив Василь Василенко, народний артист України, диригент-постановник вистави. Після завершення вистави я поспілкувався з перекладачем лібрето професором Максимом Стріхою – поміж іншого, кавалером ордена “За заслуги перед Італійською республікою” за українські переклади “Божественної комедії” Данте та лібрето класичних українських опер. Він розповів: – Можна сказати, що я виріс у театрі, який тепер називається “Національна опера України”. У 70-ті роки минулого століття всі опери тут йшли в українських перекладах, авторами яких здебільшого були наші визначні поети – Рильський, Бажан, Тичина, Дроб’язко, Борис Тен, Лукаш. Отже, тоді театр був справжньою музичною драмою – такою, як її мислили Верді, Вагнер та інші “стовпи жанру”. Це був справді чудовий театр, де музика й поетичне слово разом справляли на публіку незабутню мистецьку дію. У 1990-ті театр докорінно змінився: опери стали виконувати мовами оригіналу – і публіка перестала розуміти зміст. У комічних операх уже не сміялися над жартами, у трагічних – не переживали до сліз за долю героїв. І ніяке табло, яке лише відволікає увагу від музики й мізансцен, тут не допомогло. З музично-драматичного театр перетворився на суто музичний – добровільно позбавивши себе того потужного інструменту впливу на душі, яким є поезія. І публіка на це зреагувала в свій спосіб: число тих, хто цікавиться оперою, різко впало. Причому не лише в нас – після 1960-х, коли суто з економічних причин запанувала практика “мов оригіналів”, це сталося в усьому світі (може, за винятком Італії, де більшість репертуару складає таки своя національна опера, зрозуміла італійцям до кожного слова). Майже перестав ходити останніми роками в Національну оперу і я – бо театр, де я колись бував тричі на тиждень, зробився відверто нецікавим. Адже те саме (і в значно кращому й стильнішому виконанні) можна побачити й почути на “Ютубі”. Тому я (і не тільки я) почувався скривдженим – у мене відібрали улюблене мистецьке дійство, знищивши заодно важливу традицію нашої національної культури. Але впродовж минулих п’яти років у Києві, в Київській опері на Подолі, раптом відбулося самовідродження опери як музичної драми. У творах світової класики тут знову зазвучала українська мова, і публіка знову стала сміятися в іскрометній “Віва ля мамма” і плакати в сентиментальній “Богемі”. Гадаю, що директор-художній керівник театру Петро Качанов звернувся до українських перекладів, в першу чергу, тому, що бажав довести: опера й сьогодні є живим, цікавим для всіх жанром, а не лише видовищем для самих музикантів та їхніх знайомих. Загалом у моєму перекладацькому доробку – близько десятка лібрето класичних опер, більшість із яких прозвучали зі сцени. Для Київської опери я вже переклав раніше лібрето Моцартового “Весілля Фігаро”. Зізнаюся, що переклад “Фальстафа” – чи не найскладніший з усього, з чим я досі мав справу. Адже арії перекладати відносно просто, а ось ансамблі – в багато разів складніше (це колись зауважив і класик нашого оперного перекладу Максим Рильський). Ау “Фальстафі” майже все побудоване якраз на ансамблях. Перекладати оперу дуже складно бодай тому, що тут усе прив’язане до голосових партій солістів. Слід дбати навіть про їхні “вокальні зручності” – більшості значно зручніше, наприклад, брати гранично високі ноти на “а” і “о”, але не на “і”. Пам’ятаю, що, коли кілька років тому займався зі співаками та співачками остаточною “притиркою” тексту “Весілля Фігаро”, дехто з них відверто вороже ставився до ідеї виконання оперної класики українською. А тепер уже як само собою зрозуміле сприймається те, що ця класика в Київській опері звучить українською мовою. І це тішить”. – Взяти участь у цьому проєкті мені запропонували директорхудожній керівник нашого театру Петро Качанов та диригент-постановник Василь Василенко, – продовжив розмову Сергій Макієнко, виконавець ролі сера Джона Фальстафа. – Лібрето знав рані-
Музика · “Опера й сьогодні є живим, цікавим для всіх жанром, а не лише видовищем для музикантів та їхніх знайомих”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Симфонічні перлини лірики

Колонний зал імені Миколи Лисенка Національної філармонії України запросив на вечір симфонічної музики. Головний меседж програми – камерні симфонії Віталія Губаренка. На сцені виступав Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України під орудою Володимира Сіренка. А про життєвий і творчий шлях композитора розповіла ведуча Світлана Корецька. Богдана Півненко та Мирослава Которович У 60-ті роки минулого століття молодий харківський композитор Віталій Губаренко яскраво заявляє про себе як автор першої в українській музиці камерної симфонії. Ця музика принесла з собою особливий потужний експресіонізм, а також червоно-чорно-білий колір. Як казав композитор – це кольори сучасної музики. Це справжні перлини лірики та полум’яності, які збудовані на взаємодії усіх складових музичної тканини, ніби це оперні герої, котрі співчувають, хвилюються та радіють разом. Камерні симфонії Губаренка – відносно невеликі за тривалістю композиції, написані для оркестру та солюючого інструмента. У кожній симфонії соліст, немов герой у навколишньому світі, що переживає свої драми. Окрім такого ліричного налаштування, симфонії дозволяють продемонструвати неабияку виконавську майстерність музикантів. Ця звістка привабила увагу тодішніх оперно-симфонічних маестро: Натана Рахліна, Стефана Турчака, Володимира Кожухаря, Вадима Гнєдаша. Одразу після переїзду до столиці він знайшов прихильників своєї творчості серед молодих київських музикантів. Насамперед, це Володимир Сіренко. Саме йому композитор доручав найважливіші прем’єри своїх творів. Епізод історії тодішнього державного, а тепер Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України: Зима 1990 року. У Києві авторський вечір Віталія Губаренка під орудою Володимира Сіренка, на той час асистента диригента. Відбувся концерт, на якому були виконані всі три камерні симфонії Віталія Сергійовича. А солістами були Олег та Богодар Которовичі. Перша та друга камерні симфонії – це розповідь від імені ліричного героя. У ролі цих героїв солісти. Монологи надзвичайно сконцентровані енергетикою, почуттями і багатовимірністю величезного космосу, Всесвіту людських почуттів. Розпочали концерт Камерною симфонією № 1 для скрипки з оркестром, що була написана у 1967 році. Солістка – народна артистка України Богдана Півненко. Продовженням стала Камерна симфонія № 2 (рік написання 1989), солістка – заслужена артистка України Мирослава Которович. Віталій Губаренко неодноразово стверджував, що справжніми творцями долі композитора є виконавці. У цьому сенсі співавторами його симфоній стали відомі українські скрипалі – вже загадані Богодар та Олег Которо-
16 Слово многоцінне · “Мамин бронежилет” стає вмістилищем цінностей, а не просто добротною поетичною збіркою”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поезія дихає Україною

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Фото з відкритих джерел Минулий тривожний тиждень завершився святошним дійством у Національному музеї Тараса Шевченка. Київська (і не тільки) інтелігенція зустрічається з Богданом Томенчуком та його творчим поетичним доробком “Вишийте, мамо, бронежилет”, що номінований на найвищу премію – Шевченківську! Зібралися поети, прозаїки, вчені, митці і творці, а найголовніше – вдячні слухачі. Щемлива й душевна атмосфера була наскрізь просякнута високим Словом, яке, здається, зіткане всіма існуючими музами, заставляючи “спалахувати” душу і серце, яке чомусь болить. Мабуть, тому, що воно є, б’ється, “гибіє” від болю і трагедій, але попри все вірить, надіється і любить усіх сущих українців – “мертвих, живих і ненарожденних”, виконуючи Шевченків Заповіт: “Нема на світі України, немає другого Дніпра…”. Богдан читає свої вірші, оповиті його щирою, ніяк не керованою емоцією, навертаючи тебе до почуттєвості давньої української класики: “Людино, заплач, коли тобі дуже важко, сльоза – це твоя замаскована людяність! А людяність – це всесвітній Бог. Ія не стидаюсь людяності…”. Він вимовляє гіркі обрубки своїх слів так, ніби це “біль вишиваний кров’ю на всіх рушниках” українськими матерями. У його очах так само туманіє сльоза, на яку озираються “вірші і люди”. Таке відчуття і така незрима зримість, що ця поетична Муза чимось нагадує нестримного серфінгіста, що упіймав щастя найвищої хвилі часу, коли Поет суголосний буттю своєї Нації, її болям, радощам і мріям, будучи з Україною і українцями, що несуть свій скривавлений хрест. Співпереживаючи, вслухаєшся в скупу (не)риму, вдивляєшся, ніби Позолочений храм поставатиме знов золотим… І на прощу прийдуть невідмолені жертви й призвідці, І товариш полеглий постане нізвідкісь живим… Невоскреслим… І тихо, так тихо на храмових східцях Він читатиме вірші… А вчуватимуться молитви… То є наші молитви, звернені до Творця, щоби дав нам силу і віру вистояти, вижити, перемогти, щоби вже ніколи не молитися “мовою чужою”. Тому “мамин бронежилет” стає вмістилищем цінностей, а не просто добротною поетичною збіркою. Очевидно, що за своєю світоглядною матрицею, художньою вивершеністю, що опирається передусім на глибинні джерела народності, ця Поезія має право бути в достойному ряду української літератури, біля скрижалів Книги Книг. Мова суворої Богданової поетики пересипана не лише драматично-трагедійним сприйняттям розіп’ятого й зґвалтованого нелюдами-московитами світу, але й вражає своєю ліричністю, закоханістю у “Вітчизну і жінок”, глибокою шаною до матерів, дружин, сестер та вдів. Вона дуже барвиста, автентична, філософічна, а тому “жива”, напоєна чарами народної мудрості, красою діалектизмів, естетичною привабливістю. Колись мудролюб Фіхте ділив народи на “мертвих” і “живих” згідно з їхнім ставленням до рідної мови. І ті, що зраджували її, кидали на поталу чужинцям, які не зуміли вберегти цей найдорожчий скарб і найрідніший дім, то ті ставали “мертвими”. У контексті цього Богдан Томенчук видається нам надійним оберегом і творцем рідного Слова, свято сповідуючи заповіт Святого Письма, де Слово названо “Царем над царями і Паном над панами”, бо для нього воно не тільки зброя, але й Божий речник. І хоча настали вже інші часи (не Стефаникові, Франкові чи Федьковичеві), нуртують вже якісно відмінні літературні жанри в цьому розхристаному війною світі, однак відчувається, що Богдан ні на йоту не втратив силу прабатьківських витоків, зберігши любов Верховинця до Рідної Мови і прадавню традицію “проповідувати Слово! Навіть тоді, коли люд від Правди відвертається…”. Не перебільшую (тому й не ревізую), що минулоріч у “Слові Просвіти” правдиво назвав цей вартісний доробок Біблією істини війни. Бо він зумів зіткати з усього всенаціонального болю, жертовного змагу, героїки, любові і народної трагедії своєрідний декалог вартостей Українця, передовсім відповідаючи на злободенне питання Нації – як далі бути?! Богдан ствердно (як молитва) заявляє: “Буду жити, буду жити…”. Кому вірити, кому молитися будемо?! І тоді лунає дзвоном: “Богові й Тарасу!” А коли знову в згарищах і димах війни Народ відшукує свої дороговкази для спасіння і перемоги над клятим московитом, то крізь “Вірую” та “Отче наш” звучить закличне нагадування Поета – “яких месій ще посилати треба, коли за нас Мазепа, Шевченко і Бандера!”. І над цими всіма праведними чеснотами витає те, що для Автора цієї недочитаної й незбагненної своєю “трикрапковою” філософією Євангелії війни є найбільш значущим заповітом. Він викарбуваний Словом Шевченка: “Свою Україну любіть!” У цій вершинній національній цінності вміщені Слово і Чин. Вона є сутністю й огненним ядром “Маминого бронежилета”. Тут не місце “потертому патріотизму” (за І. Франком), а мусить уступити місце “поважному, глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею”. Це – висока Поезія, якою дихає Українська Земля. З цього подиху народиться, заплодоносить і наша Перемога. Бо ніхто не вправі зазіхати на наше Слово, нашу Землю, нашу Волю. Щасти тобі, Друже Богдане! Шана й повага за твою Працю і Серце, зрощене любов’ю до свого Народу! Слава Україні!
16 Слово многоцінне · “Мамин бронежилет” стає вмістилищем цінностей, а не просто добротною поетичною збіркою”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Слово многоцінне · “Мамин бронежилет” стає вмістилищем цінностей, а не просто добротною поетичною збіркою”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин