Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Музика · “Опера й сьогодні є живим, цікавим для всіх жанром, а не лише видовищем для музикантів та їхніх знайомих”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

“Лебедина пісня” Верді

Слово Просвіти, №07 за 2025 рік

Київський муніципальний академічний театр опери та балету представив прем’єру опери Джузеппе Верді “Фальстаф”. Як зазначається на сайті Київської опери: “Це остання, двадцять шоста опера Верді і третя його опера за сюжетом Шекспіра, адже в основі лібрето Арріго Бойто – п’єси “Генріх ІV” та “Віндзорські жартівниці”. Сам композитор охарактеризував свій твір як ліричну комедію. Вперше опера була поставлена у 1893 році на сцені Міланського театру “Ла Скала”. В Україні “Фальстаф” Верді досі не йшов. Зокрема, в Києві опера ніколи не виконувалася, отже, це була її перша постановка на столичній сцені. Як і всі оперні вистави Київської опери, “Фальстаф” звучить українською мовою. Переклад лібрето опери здійснив науковець і знавець опери Максим Стріха. – Саме опера “Фальстаф” – це “лебедина пісня” композитора, це справжня музична феєрія, твір, сповнений гумору, блиску та надзвичайно витонченої музичної драматургії. Тож, якщо ви хочете подивитись і послухати, як водному творі гармонійно поєднуються комедійний шарм та глибока життєва мудрість – відвідайте виставу “Фальстаф” у Київській опері”, – зазначив Василь Василенко, народний артист України, диригент-постановник вистави. Після завершення вистави я поспілкувався з перекладачем лібрето професором Максимом Стріхою – поміж іншого, кавалером ордена “За заслуги перед Італійською республікою” за українські переклади “Божественної комедії” Данте та лібрето класичних українських опер. Він розповів: – Можна сказати, що я виріс у театрі, який тепер називається “Національна опера України”. У 70-ті роки минулого століття всі опери тут йшли в українських перекладах, авторами яких здебільшого були наші визначні поети – Рильський, Бажан, Тичина, Дроб’язко, Борис Тен, Лукаш. Отже, тоді театр був справжньою музичною драмою – такою, як її мислили Верді, Вагнер та інші “стовпи жанру”. Це був справді чудовий театр, де музика й поетичне слово разом справляли на публіку незабутню мистецьку дію. У 1990-ті театр докорінно змінився: опери стали виконувати мовами оригіналу – і публіка перестала розуміти зміст. У комічних операх уже не сміялися над жартами, у трагічних – не переживали до сліз за долю героїв. І ніяке табло, яке лише відволікає увагу від музики й мізансцен, тут не допомогло. З музично-драматичного театр перетворився на суто музичний – добровільно позбавивши себе того потужного інструменту впливу на душі, яким є поезія. І публіка на це зреагувала в свій спосіб: число тих, хто цікавиться оперою, різко впало. Причому не лише в нас – після 1960-х, коли суто з економічних причин запанувала практика “мов оригіналів”, це сталося в усьому світі (може, за винятком Італії, де більшість репертуару складає таки своя національна опера, зрозуміла італійцям до кожного слова). Майже перестав ходити останніми роками в Національну оперу і я – бо театр, де я колись бував тричі на тиждень, зробився відверто нецікавим. Адже те саме (і в значно кращому й стильнішому виконанні) можна побачити й почути на “Ютубі”. Тому я (і не тільки я) почувався скривдженим – у мене відібрали улюблене мистецьке дійство, знищивши заодно важливу традицію нашої національної культури. Але впродовж минулих п’яти років у Києві, в Київській опері на Подолі, раптом відбулося самовідродження опери як музичної драми. У творах світової класики тут знову зазвучала українська мова, і публіка знову стала сміятися в іскрометній “Віва ля мамма” і плакати в сентиментальній “Богемі”. Гадаю, що директор-художній керівник театру Петро Качанов звернувся до українських перекладів, в першу чергу, тому, що бажав довести: опера й сьогодні є живим, цікавим для всіх жанром, а не лише видовищем для самих музикантів та їхніх знайомих. Загалом у моєму перекладацькому доробку – близько десятка лібрето класичних опер, більшість із яких прозвучали зі сцени. Для Київської опери я вже переклав раніше лібрето Моцартового “Весілля Фігаро”. Зізнаюся, що переклад “Фальстафа” – чи не найскладніший з усього, з чим я досі мав справу. Адже арії перекладати відносно просто, а ось ансамблі – в багато разів складніше (це колись зауважив і класик нашого оперного перекладу Максим Рильський). Ау “Фальстафі” майже все побудоване якраз на ансамблях. Перекладати оперу дуже складно бодай тому, що тут усе прив’язане до голосових партій солістів. Слід дбати навіть про їхні “вокальні зручності” – більшості значно зручніше, наприклад, брати гранично високі ноти на “а” і “о”, але не на “і”. Пам’ятаю, що, коли кілька років тому займався зі співаками та співачками остаточною “притиркою” тексту “Весілля Фігаро”, дехто з них відверто вороже ставився до ідеї виконання оперної класики українською. А тепер уже як само собою зрозуміле сприймається те, що ця класика в Київській опері звучить українською мовою. І це тішить”. – Взяти участь у цьому проєкті мені запропонували директорхудожній керівник нашого театру Петро Качанов та диригент-постановник Василь Василенко, – продовжив розмову Сергій Макієнко, виконавець ролі сера Джона Фальстафа. – Лібрето знав рані-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин