Незабутні · 20 лютого – 120 років від дня народження письменника, суспільно4політичного діяча, просвітянина Уласа Самчука. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Моя історія. Двадцяте – двадцять перше
Слово Просвіти, №07 за 2025 рік
черга. Всі, хто знав її , несуть найсвітлішу пам’ять про неї. Це – Матусин капітал. Нема на світі моєї ріднесенької вже майже 23 роки, та зі мною вона завжди. Щороку в день її народження – 4 січня – ми поминаємо і героїчного Миколу Омеляновича Макаренка – захисника київських церков, якого у цей день в 1938 році енкаведисти і розстріляли. А дідуся мого, Антона Івановича Рихальського вони розстріляли на 10 днів пізніше. Теж у промерзлому підвалі – теж кулею в потилицю. Дідусь був молодшим за мене сьогоднішню, він міг би дожити до мого народження, передати спогади про себе і про наш рід. Про те, що навіки загинуло разом з ним. Знаю тільки, що дідусь був з небагатого польського роду, який перекочував (можливо після придушення історичного повстання) у село Ляхова Житомир-
Антон Іванович Рихальський ської губернії. У світлий день польського Різдва 25 грудня 1937 року дідуся заарештували. Коли відкрився доступ до радянських архівів, я знайшла дідову розстрільну “Справу”, написану, звісно, російською. Тепер онуки і правнуки дідуся знатимуть, що він був дуже сміливим і самозреченим – на першому допиті він, беззбройний в’язень, взяв стілець і вгатив ним чужинського слідчого. Історики розказували мені, що такі випадки розправи з представниками влади були не поодинокі серед українських в’язнів – врешті налякані енкаведисти стали прикручувати стільці до підлоги. А от, щоби селянин у 1937 році зміг передбачити війну з Німеччиною і розпад СРСР – це неймовірно! У “Справі” задокументовано, що дідусь ділився своїми роздумами з простими людьми, а ті люди були настільки простими, що зробили висновки – і донесли, куди слід… Вони раділи, що вислужилися, продовжували не задумуючись жити і виховувати своїх дітей “в духє прєданності”… А нашого дідуся вони прирекли на вірну смерть. Людей честі знищували прицільно. Коли від часу лютих сталінських репресій пройшло пів віку, я починала свій професійний шлях, і мені дуже захотілося зробити фільм про знищення гегемонами київської старовини. У 1987 році в назві нашого фільму “Пам’яті загиблих споруд” ще навіть згадки не могло бути про церкви – відповідна заявка не пройшла би атеїстичне Держкіно
Анастасія Антонівна Самолевська
СРСР. Тим паче не можна було називати у фільмі загальну кількість храмів, зруйнованих у Києві, бо масштаби злочину вражають – у1934–1937 роках було знищено 69 київських храмів! Це жахливо, що унікальне історичне обличчя древнього міста втрачено назавжди. Центральним героєм фільму я обрала Михайлівський Золотоверхий собор, з яким пов’язана сімейна історія. Мама розповідала, як у серпні 1937-го манкурти підривали цей 800-літній Собор, та довго не піддавалася динаміту старовинна кладка. Дідусь Антон сказав тоді моїй молодесенькій мамі: “Доню, от згадаєш мене – пройде час, років сорок, і все відновлять”. Дідусь не міг змиритися з тим варварством, не міг жити й удавати, що злодіяння – це норма! А жити йому лишалося пів року. Але ідея відбудови Михайлівського Золотоверхого собору
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
