Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час · “Ведучи щоденник переважно для себе, його автор зовсім не розраховує на те, щоб написане обнародували, читали й аналізували”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Монологи зболених душ, які хочеться чути Чим відлунюють далекі та близькі нотатки мудрих і самобутніх

Слово Просвіти, №07 за 2025 рік

Василь ГУБАРЕЦЬ, заслужений журналіст України Що залишає по собі творча особистість? Звичайно, романи, поезії, неповторні художні полотна, пісенні мелодії, архітектурну красу, а ще – велику і щиру любов до людей. В усі часи творчий арсенал письменника був і залишається багатим на різножанрові можливості спілкування з читачем та активного й емоційного впливу на нього. А от для порозуміння й комунікування із самим з собою, здається, існує єдиний спосіб висловлювання власних думок, переживань, оцінок життєвих подій – щоденникові записи. Хтось із авторів веде такі записи від випадку до випадку, комусь вони стають відрадою в найскладніші часи свого існування, а дехто залишається з довірливим другом-щоденником мало не впродовж усього свідомого життя. Чим здебільшого характеризуються щоденникові записи, якими особливостями позначені, яку мають мету та що лежить в основі їхньої появи? Йдеться, насамперед, про датовані записи з щоденного життя, деталі творчої праці, особисті враження видатних постатей українського літературного процесу. Мета таких нотаток завжди полягала як у фіксації побаченого і почутого, так і у викладі власних роздумів про суспільно-політичні події, літературно-мистецькі та інші факти і явища, свідками яких письменнику доводилось бути та які ставали об’єктами його оцінок. Характерною ознакою будьякого письменницького щоденника є записи, зроблені автором і викладені ним у хронологічній послідовності. Саме такі щоденники містять немало цікавих фактів, важливих подробиць, що сприяють повнішому вивченню життя і творчої діяльності письменника, дають підстави вважати їх незаперечним історико-біографічним матеріалом. Ведучи щоденник переважно для себе, його автор зовсім не розраховує на те, щоб написане обнародували, читали й аналізували, зазирали в усі шпарини особистого життя та ще й смакували подробиці. При цьому в записах не завжди витримується монологічна форма, на її місце нерідко приходить так звана внутрішньо діалогічна, що нагадує полеміку із самим собою, іноді з конкретною чи уявною особою, де звучать емоційні слова любові й ненависті, пристрасті і зневаги, а найчастіше відлунює голос зболеної душі. Яскравим зразком таких записів є “Журнал” Тараса Шевченка, названий згодом Щоденником. “Усе, що серце продиктує”, – так визначив поет зміст і спрямування своїх щоденних нотаток. Продиктовані серцем рядки, писані понад півтора століття тому, почали лягати на папір саме тоді, коли зболена багаторічним засланням душа очікувала документу про звільнення від задухи царської солдатчини. Це були місяці ще одного, зумисного катування поета знемогою, невідомістю дожидання. Саморобний зошит-альбом, що об’єднав дев’ять зшитків, відкриває глибину внутрішнього стану поета, правдиво, щиро й безпосередньо розповідає про його ставлення до навколишніх подій, являє світові особистість, змучену фізично, але духовно нескорену. Гіркий досвід принижень, наруги і безправ’я, як занотовує Шевченко, пройшов повз нього невидимкою: він залишився таким, яким і був десять років до того. З полегшенням і задоволенням згадує поет, що не здійснив свого наміру почати щоденні записи з перших днів перебування на засланні, бо вийшов би дуже сумний і дуже нудний зошит. Різні люди були причетні до обнародування Шевченкових записів, що велися лише тринадцять місяців, тобто трохи більше року. Як подарунок на іменини, дісталися вони близькому і щирому другу поета Михайлові Лазоревському. Але за підготовку до друку тексту “Щоденника” вже після смерті Шевченка взялася інша близька поетові людина – художник Лев Жемчужников, який не тільки значно скоротив, а й попереписував цілі шматки записів, посилаючись на загрозу цензурних причіпок, а, насамперед, викреслив ті місця, де особливо різко виявлялися “обурення і зненависть, жовчні присуди і кпини”. Хоча робив він це з добрих намірів, все ж помітно спотворив текст, вихолостивши з нього ціннісні підвалини. У такому вигляді Шевченків “Щоденник” вперше було надруковано в 1861–1862 роках літературно-науковим місячником “Основа”, щойно заснованим у Петербурзі. Численні докори, що одразу ж посипались на адресу видавців журналу, стосувалися текстових втручань, самовільних купюр, переписувань окремих висловлювань. Попри зрозумілі причини та адекватні пояснення редакції, все-таки це був початок наруги над унікальним авторським матеріалом. Адже наступні видання “Щоденника” повторювали зроблені раніше скорочення, а деякі вилучали ще й антипопівські місця. У повному науково-критичному обсязі Шевченковим записам судилося побачити світ лише через 67 років. Однак робота текстологів, літературознавців разом з видавцями над текстом не припинялася аж до наших днів. Підтвердження цьому – “Щоденник”, вміщений у повному зібранні творів у дванадцяти томах (“Наукова думка”, 2003 р.), де за Шевченковим автографом уточнюється текст деяких місць, окремих речень, цифр, прізвищ та ініціалів, власних назві скорочень, що розкриваються і доповнюються. Публікацію Шевченкового “Щоденника” в академічному дванадцятитомнику можна вважати зразком дотримання всіх принципів наукової організації випуску щоденникових записів. Саме таким комплексом едиційно-текстологічної роботи визначається цінність і рівень випущених у світ письменницьких щоденників. Як правило, до комплексу входять не лише історико-літературні статті з аналізом щоденникових текстів, а й авторські та упорядницькі примітки, пояснення маловживаних та іншомовних слів, абревіатур, імен і прізвищ, розкриття псевдонімів, криптонімів, міфологічних назві, звичайно ж, різноманітні описи, покажчики, списки, бібліографічні дані, виконані науковцями, які спеціалізуються на творчості конкретного автора. Та найважливішою складовою науково-довідкового апарату є, безумовно, коментарі, що покликані тлумачити, пояснювати не завжди зрозумілі місця в тексті, подавати відомості про час, місце й історію появи записів, різні їхні видання, зіставляти варіанти, а також інформувати про історичні події, осіб, власні імена, географічні назви… Тому читати коментарі, скажімо, до Шевченкового “Щоденника” так само цікаво й повчально, як і авторський текст. Про це свідчить той факт, що на 175 сторінок поетових записів академічне видання подає 103 сторінки науково обґрунтованих коментарів, пояснень, довідкових даних. Цілий енциклопедичний додаток! Чи зважають на це видавці, які беруться за випуск того, що “диктується серцем” і є відлунням зболеної душі? По-різному з’являються письменницькі щоденники на столах видавничих редакторів: одні – після багаторічного зберігання у друзів чи знайомих, інші – викарабкавшись після арешту із кадебістських сховищ, а ще якісь – у результаті невпинних пошуків і копіткої праці наукової спільноти. Порівняно недавно в архівному фонді львівського “Літературнонаукового вісника” було виявлено “Щоденник невідомого автора 1883–1893 рр.”. Після ретельного вивчення тексту науковці встановили: він належить перу Михайла Грушевського. Густо списаний дрібним почерком з обох боків аркуша, щоденник майбутнього видатного вченого і державного діяча розкриває його юнацькі мрії, роздуми, обмірковування подій, дає уявлення про захоплення науковою та літературною творчістю. Зокрема, тут можна зустріти ранні поетичні й прозові твори Грушевського, згадки про публікацію його оповідання у белетристичному збірнику “Степ”, написання кількох інших оповідань, віршів, а ще казки, які він не одважився подати до друку. Всебічно дослідивши віднайдені щоденникові записи, відомий учений-текстолог Леонід Зашкільняк підготував їх до видання в Інституті української археографії та джерелознавства. Ним було здійснено упорядкування, оснащення записів ґрунтовним переднім словом та післямовою, запропоновано оригінальну подачу власних коментарів – поруч з основним текстом. Читати такий давній щоденник з допомогою висококваліфікованого коментування досить легко й захоплююче. Добре, якщо за підготовку коментарів чи навіть приміток береться фахівець, глибоко обізнаний не лише з текстом щоденника та творчістю його автора, а й з багатьма суспільно-історичними подіями, розуміється на діяльності конкретних осіб, їх стосунках в епоху створення письменницьких записів. Та не тільки належних знань потребує підготовка повноцінного коментаря. Часто важливим і вирішальним для нагромадження необхідного матеріалу, вивчення й перевірки джерел, уточнення дат, прізвищ, географічних назв є часовий фактор. Таке трапилося, зокрема, з щоденниками видатного літературознавця, академіка Сергія Єфремова. Зошити із записами вченого були захоплені енкаведистами після його арешту й звинувачення в справі організації “Спілки визволення України” і пролежали в архівах КДБ понад шість десятиліть. А як тільки замки з тих архівів було знято після проголошення державної незалежності України, фрагменти щоденникових записів почали з’являтися то на сторінках журналів, тов статтях наукових збірників. Така розпорошеність цілісного текстового матеріалу змусила групу істориків та видавців акціонерного товариства “Газета “Рада” взятися за термінову публікацію Єфремових “Щоденників”. Здається, саме фактор часу, який тяжів над упорядниками, не дав їм можливості оснастити видання належним чином, обмежившись історико-літературною статтею, надто лаконічними примітками та іменним покажчиком. Відсутність такої складової супроводу, як коментар до щоденникових записів, що створювався впродовж семи важливих років нашої історії (1923–1929), негативно впливає як на розуміння сучасним читачем описуваних процесів, подій та фактів, так і на рівень та значення самого видання. Тут вкрай потрібні ґрунтовні тлумачення, детальні пояснення, уточнення й розшифрування прізвищ та ініціалів тисячі осіб, згадуваних у записах, до яких автор так чи інакше мав відношення, а також надання довідкового матеріалу про названі видавництва, редакції газет і журналів, літературні, державні й політичні структури з короткою характеристикою та оцінкою їхньої діяльності в роки більшовицької диктатури. Кваліфікований коментар міг би зарадити і при виявленні пошкоджених сторінок тексту та пропозицій щодо реставрації цих місць. Щоденники Єфремова – це згустки душевного болю, глибоких переживань вченого-літературознавця за долю української літератури й науки, національної самобутності народу, тривоги за майбутнє України. Розпочавши записи у рік проголошення більшовиками так званої “українізації”, Єфремов вже з перших сторінок виявляє своє негативне ставлення до цієї затії, називаючи її “паршивою, бо більше на словах, ніж на ділі”. Недовіра і навіть знущальне висміювання цього процесу з’являється і в інших місцях “Щоденників”. У нотатках мало не щодня звучить голос рішучого неприйняття Єфремовим сталінського режиму, намірів та дій більшовицької влади, а ще – розгортається полеміка з пристосуванцями, іноді – з учорашніми соратниками по боротьбі за самостійну українську державу. Із щоденникових записів ученого постає складна історія діяльності Всеукраїнської Академії наук, його досить непростих стосунків з деякими колегами, зокрема, з Михайлом Грушевським, Федором Савченком, Данилом Заболотним… Займаючи одну з керівних посад у ВУАН, Єфремов опозиційно ставився до прагнення більшовицької влади повністю взяти під свій контроль всеукраїнську наукову установу й постійно нотував про це у своїх щоденниках. Попри згадані едиційно-текстологічні недовершеності, публікація Єфремових “Щоденників” стала, безумовно, сенсацією, яка з 840 сторінок вбивчо стріляє по більшовицькому порядкуванню в Україні, розкриває суть наростання внутрішнього спротиву диктаторському режиму. Такою ж сенсацією виявились ще одні письменницькі записи – “Щоденник” Аркадія Любченка, випущений двома роками пізніше Львівським відділенням Інституту української археографії та джерелознавства. Привезений в Україну діаспорним літературознавцем Юрієм Луцьким і надрукований невеликим накладом (одна тисяча примірників) Жовківською друкарнею отців Василіян, “Щоденник” одразу ж став раритетним виданням. Доля цих записів також має незвичайну історію, бо зболені рядки лягали на папір учас воєнного лихоліття: з листопада 1941-го по лютий 1945 року. Аркадій Любченко – письмен* ник з літературного покоління 20–30-х років минулого століття, знаний як активний діяч спілки пролетарських письменників “Гарт”, один із організаторів ВАПЛіте. В радянських енцикло* педіях ВАПЛіте (Вільна академія

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин