На перехрестях історії · “Всіма способами і можливостями боротися за українську правду”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
“Зрада”: про хронічну хворобу українців та незасвоєні уроки національної історії До виходу у світ книги львівського видавництва “Сполом” з архіактуальної натепер теми
Слово Просвіти, №07 за 2025 рік
Микола ТИМОШИК
Ідеться про болісну тему національної історії та її гіркі уроки для все ще розхристаного за ментальними критеріями й ідеологічними орієнтирами українського загалу. Тема масштабна в кількох вимірах – за простором, часом і проблематикою. Як її осмислити? Що виокремити? На яких епізодах застановитися? Які постаті обрати для переконливішого змалювання явища, що агресивно-наступально ось уже упродовж століть з’їдає зсередини український організм, знесилює і знекровлює генетичний корінь нації? Відповіді на ці запитання авторка-упорядниця видання Галина Кавка*Прохна стала шукати ще від дитячої пори. Їй було лише чотири роки, коли озвірілі енкаведисти закатували матір, на руках якої ще був десятимісячний братик Галини Миколка. Батька теж мало пам’ятає. Один із активних діячів відділення ОУН-УПА у Верхньому Синьовидному на Сколівщині Михайло Кавка на псевдо “Карпо” загинув героїчною смертю в нерівному бою з московськими завойовниками 1948 року. Криївку, в якій підпільники прийняли свій останній бій, видали чужинцям свої ж, місцеві. Пізнавала гіркі уроки життя під теплим опікунством тітки Юлії, бережно відкладала в найпотаємніші закутки своєї пам’яти все, що стосувалося національно-визвольного руху. А, опинившись у час горбачовської відлиги у вільному західному світі, у США, дала собі клятву: всіма способами і можливостями боротися за поґвалтовану на найвищих рівнях в сучасній Україні українську правду. Там і почала писати книги. Найбільш відомі в Україні її “Струни серця емігрантки”, “Добро славить людину”,
“Медична служба ОУН-УПА на Бойківщині”. З роками там, за океаном, її раниму до несправедливости душу все більше стали краяти численні факти того, що й на четвертому десятку років від часу відновлення української державності у владних кабінетах кишать запроданці, відступники, ренегати, яничари і що суспільна думка із цим поступово змиряється, що гасне запал організованого спротиву цьому явищу. “Щодня ми чуємо про зраду, але, на жаль, не чуємо, що зрадники покарані. Й це сіє в душах простих українців зневіру у верховенство закону та правди. Зневіра породжує байдужість, а байдужість – злочинність і безкарність”. Це – з переднього слова Галини Кавки до цієї книги. Своєрідним прологом до теми слугує написаний 1898 року Борисом Грінченком маловідомий вірш “Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн”. Ці слова адресуються й сьогоднішній чоловій інтелігенції, вихованій здебільше колоніальною владою. Ось фрагмент цього спопеляючого душу своєю силою правди вірша: Ще не вмерла Україна, Аде може вмерти Ви самі її, ледачі, Ведете до смерти!
Не хваліться, що жива ще Наша воля й слава: Зрада їх давно стоптала, Продала, лукава! А далі Галина Кавка пропонує свій шлях для осмислення явища
Ганна Кревська біля стенду з книгами УІНП про Лівицького
Нещодавно в Лубенській публічній бібліотеці імені Володимира Малика відбулася презентація згаданої вище книги, яку видано Інститутом нацпам’яті. Упорядкував, підготував до друку й написав вступну статтю для унікального видання відомий історик доби УНР, кандидат історичних наук, директор державного столичного архіву Ярослав Файзуллін. Спікером презентації виступила краєзнавиця і письменниця Марина Кононенко (Ганна Кревська). До заходу долучилася громадськість Лубен. Про це повідомив представник УІНП в Полтавській області, ініціатор презентації Олег Пустовгар.
Учасники заходу більше довідалися про постать Андрія Лівицького – незламного борця за незалежність і соборність УНР, проти російського імперіалізму і його більшовицьких проявів, українського державного і громадсько-політичного діяча, правника, члена Української Центральної Ради і ЦК Селянської спілки, голову Ради Народних Міністрів УНР, голову Директорії УНР та головного отамана військ УНР після загибелі Симона Петлюри. Книга УІНП “Андрій Лівицький. Листування (1919–1953 роки)” на 688 сторінках пропонує увазі читача збірку листів Андрія Лівицького за вказані роки – йо-зради. Для цього вона вдало обирає тексти більш чи менш відомих авторів, в яких тема відступництва, запроданства (за гроші, посади, інші житейські привілеї) звучить набатом. Тексти ці уперше оприлюднювалися в Україні та за кордоном: у збірниках, альманахах, календарях, окремими брошурами та книгами, на газетних чи журнальних шпальтах. Немало матеріалів з книги пройшли так звані спецфондівські концентраки й дочекалися свого оприявлення лише недавно. Доти розпилені в окремих виданнях, тут вони ніби отримали нове дихання. Таке відчуття від читання цієї книги, що знакове за глибинним змістом поняття, ніби підсилює звучання кожної сторінки, кожного рядка, з’єднує невидимою ниткою героїв оповідей, які жили й боролися в різні історичні епохи, але які не могли звершити свої світлі й благородні наміри лише з однієї спільної причини: зради. Хто й чому зрадив Івана Мазепу, Богдана Хмельницького, Кирило-Методіївське братство? Звідки починався шлях на Голготу Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Юрія Липи, В’ячеслава Чорновола, інших відомих українців, які заслуговують називатися великими? Відповіді на ці запитання знаходимо у вміщених тут розвідках Михайла Чугуєнка, Віктора Жадька, Ігоря Сюндюкова, Ігоря Горгули та інших. У сусідстві з такими поважними авторами знайшлося місце й для низки текстів автора цих рядків. Так, у нарисі “Каторжанка Магадану” йдеться про незвичну долю юної артистки Буковинського ансамблю пісні і танцю Надії Лукаш, уродженки села Банилів Вижницького району на Буковині. За свою любов до України, що проявилася в передаванні нею підпільникам ОУН-УПА зашифрованих записок, про зміст яких вона не могла знати, ця талановита юнка отримала вирок пожиттєвої каторги у краю вічної мерзлоти – Магадані. Цю дівчину видали свої ж у відпрацьований окупантами спосіб: називаєш прізвища 30-ти земляків, які “криво” дивилися на радянську владу чи щось неприхильне про неї говорили, і тебе ця влада може простити, відпустити за твої гріхи перед нею. Втім, як з’ясувалося згодом, то були лише обіцянки. Зрадників таких комуно-більшовицька влада також знищувала. В іншому нарисі – “Зраджена своїми, але не скорена московитами”, читача до кісток пробиратиме доля ще одного юного таланту, також зв’язкової УПА – Іванки Мащак. Народжена в Галичині в інтелігентній родині греко-католицького священника, вона з юних літ змушена була платити високу ціну лиш за те, що не приховувала свого українського патріотизму. Ось те, що вибивало з колії і водночас загартовувало: убивство ворогами українства улюбленого меншого брата, смерть середульшого, виселення родини з рідного гнізда під час операції “Вісла”, зрада своїми, арешт за співпрацю з українським підпіллям, київська в’язниця, а згодом і 10-літня каторга на Колимі в одному з таборів сталінського ГУЛАГу. Книга завершується розмислом довкола свіжого факту про зраду, який набув особливо голосного звучання – нагле убивство захисниці української мови, докторки філологічних наук Ірини Фаріон. У нарисі автора цих рядків “Емоції і маніпуляції” компрометація цієї великої українки сучасности, велич і виняткова осібність якої все більше поставатиме на відстані часу, розглядається у контексті вини саме сучасної української інтелігенції за цю непростиму смерть. Йдеться про традиційно байдуже споглядання такою інтелігенцією за розкручуванням певними владними силами через засоби масової інформації маховика компрометації, який був результативно запущений саме до тих особистостей, хто ставав символом нації, на яких мали рівнятися сучасники. Тут і компрометація Івана Франка, Івана Огієнка, Софії Русової… У цьому короткому огляді лиш пунктиром головні змістові лінії цього непроминального видання. Варто ще наголосити на добротно відібраному ілюстративному ряді, вишуканому художньому оформленні книжкового блоку і обкладинки. Книга ця може виконувати роль хрестоматії для учнів і студентів. Переконаний: кожен, хто небайдужими очима і серцем доторкнеться до її сторінок, відчує спонуку думати, переживати, аналізувати. А відтак діяти.
тирській, де нині збудовано відділок поліції. Відчайдушного адвоката тричі арештують у справі “Лубенської самооборони”. При цьому перша спроба виявиться невдалою. На Водохреща 1906 р. до Лівицьких з обшуком прийде поліція, а хазяїн… зустріне їх жартами “Не дозволю робити трус урядовцеві, нижчого рангу!” – заявив господар, зазначивши, що несподіваний візит зле відбився на його шлунку, вийшов нібито до “до вітру”, а насправді спокійно рушив до друзів. За кілька днів Лівицького перефарбують, замотають у єнотову шубу і тайкома вивезуть з міста. Він переховуватиметься від арешту, а дружина з донькою залишаться у місті до весни 1906 р.”. “Хто знає, чи не Лубенський суд був тоді, коли писав ці рядки, перед його очима?” – запитала/зауважила Ганна Кревська. А йшлося ось про ці слова: “Хай судить Нас історія, Ми з радістю приймемо вирок, навіть жорстокий вирок, аби він був винесений вільним українським народом в Незалежній Українській Державі”, – з часом напише у спогадах президент УНР у вигнанні Андрій Лівицький. Як пророче. І зараз, як і сто років тому (у часи Петлюри-Лівицького), триває війна за мрію Петлюри-Лівицького. Війна вільного українського народу за незалежну Українську державу.
Полтавський офіс УІНП
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
