Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
16 Слово многоцінне · “Мамин бронежилет” стає вмістилищем цінностей, а не просто добротною поетичною збіркою”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поезія дихає Україною

Слово Просвіти, №07 за 2025 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Фото з відкритих джерел Минулий тривожний тиждень завершився святошним дійством у Національному музеї Тараса Шевченка. Київська (і не тільки) інтелігенція зустрічається з Богданом Томенчуком та його творчим поетичним доробком “Вишийте, мамо, бронежилет”, що номінований на найвищу премію – Шевченківську! Зібралися поети, прозаїки, вчені, митці і творці, а найголовніше – вдячні слухачі. Щемлива й душевна атмосфера була наскрізь просякнута високим Словом, яке, здається, зіткане всіма існуючими музами, заставляючи “спалахувати” душу і серце, яке чомусь болить. Мабуть, тому, що воно є, б’ється, “гибіє” від болю і трагедій, але попри все вірить, надіється і любить усіх сущих українців – “мертвих, живих і ненарожденних”, виконуючи Шевченків Заповіт: “Нема на світі України, немає другого Дніпра…”. Богдан читає свої вірші, оповиті його щирою, ніяк не керованою емоцією, навертаючи тебе до почуттєвості давньої української класики: “Людино, заплач, коли тобі дуже важко, сльоза – це твоя замаскована людяність! А людяність – це всесвітній Бог. Ія не стидаюсь людяності…”. Він вимовляє гіркі обрубки своїх слів так, ніби це “біль вишиваний кров’ю на всіх рушниках” українськими матерями. У його очах так само туманіє сльоза, на яку озираються “вірші і люди”. Таке відчуття і така незрима зримість, що ця поетична Муза чимось нагадує нестримного серфінгіста, що упіймав щастя найвищої хвилі часу, коли Поет суголосний буттю своєї Нації, її болям, радощам і мріям, будучи з Україною і українцями, що несуть свій скривавлений хрест. Співпереживаючи, вслухаєшся в скупу (не)риму, вдивляєшся, ніби Позолочений храм поставатиме знов золотим… І на прощу прийдуть невідмолені жертви й призвідці, І товариш полеглий постане нізвідкісь живим… Невоскреслим… І тихо, так тихо на храмових східцях Він читатиме вірші… А вчуватимуться молитви… То є наші молитви, звернені до Творця, щоби дав нам силу і віру вистояти, вижити, перемогти, щоби вже ніколи не молитися “мовою чужою”. Тому “мамин бронежилет” стає вмістилищем цінностей, а не просто добротною поетичною збіркою. Очевидно, що за своєю світоглядною матрицею, художньою вивершеністю, що опирається передусім на глибинні джерела народності, ця Поезія має право бути в достойному ряду української літератури, біля скрижалів Книги Книг. Мова суворої Богданової поетики пересипана не лише драматично-трагедійним сприйняттям розіп’ятого й зґвалтованого нелюдами-московитами світу, але й вражає своєю ліричністю, закоханістю у “Вітчизну і жінок”, глибокою шаною до матерів, дружин, сестер та вдів. Вона дуже барвиста, автентична, філософічна, а тому “жива”, напоєна чарами народної мудрості, красою діалектизмів, естетичною привабливістю. Колись мудролюб Фіхте ділив народи на “мертвих” і “живих” згідно з їхнім ставленням до рідної мови. І ті, що зраджували її, кидали на поталу чужинцям, які не зуміли вберегти цей найдорожчий скарб і найрідніший дім, то ті ставали “мертвими”. У контексті цього Богдан Томенчук видається нам надійним оберегом і творцем рідного Слова, свято сповідуючи заповіт Святого Письма, де Слово названо “Царем над царями і Паном над панами”, бо для нього воно не тільки зброя, але й Божий речник. І хоча настали вже інші часи (не Стефаникові, Франкові чи Федьковичеві), нуртують вже якісно відмінні літературні жанри в цьому розхристаному війною світі, однак відчувається, що Богдан ні на йоту не втратив силу прабатьківських витоків, зберігши любов Верховинця до Рідної Мови і прадавню традицію “проповідувати Слово! Навіть тоді, коли люд від Правди відвертається…”. Не перебільшую (тому й не ревізую), що минулоріч у “Слові Просвіти” правдиво назвав цей вартісний доробок Біблією істини війни. Бо він зумів зіткати з усього всенаціонального болю, жертовного змагу, героїки, любові і народної трагедії своєрідний декалог вартостей Українця, передовсім відповідаючи на злободенне питання Нації – як далі бути?! Богдан ствердно (як молитва) заявляє: “Буду жити, буду жити…”. Кому вірити, кому молитися будемо?! І тоді лунає дзвоном: “Богові й Тарасу!” А коли знову в згарищах і димах війни Народ відшукує свої дороговкази для спасіння і перемоги над клятим московитом, то крізь “Вірую” та “Отче наш” звучить закличне нагадування Поета – “яких месій ще посилати треба, коли за нас Мазепа, Шевченко і Бандера!”. І над цими всіма праведними чеснотами витає те, що для Автора цієї недочитаної й незбагненної своєю “трикрапковою” філософією Євангелії війни є найбільш значущим заповітом. Він викарбуваний Словом Шевченка: “Свою Україну любіть!” У цій вершинній національній цінності вміщені Слово і Чин. Вона є сутністю й огненним ядром “Маминого бронежилета”. Тут не місце “потертому патріотизму” (за І. Франком), а мусить уступити місце “поважному, глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею”. Це – висока Поезія, якою дихає Українська Земля. З цього подиху народиться, заплодоносить і наша Перемога. Бо ніхто не вправі зазіхати на наше Слово, нашу Землю, нашу Волю. Щасти тобі, Друже Богдане! Шана й повага за твою Працю і Серце, зрощене любов’ю до свого Народу! Слава Україні!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин