Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” 21 лютого – Міжнародний День рідної мови. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Мова – генетичний код нації

Слово Просвіти, №07 за 2025 рік

Святослав ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України, м. Житомир Рідна мова – не просто буква до букви – і виникло слово, а слово до слова – виникла мова! Мова має не лише комунікативну функцію (спілкування людей), але й культуротворчу та гносеологічну. Та ще важливіша роль мови для народу – націєта державотворча. Не менш важлива роль державної мови – міжнаціональне спілкування. Ну як, наприклад, поспілкуються між собою представники національних меншин, що проживають в Україні: мадяри, чехи, поляки, молдавани, румуни, татари, гагаузи? Звісно, посередництвом державної – української мови. Народ не просто спілкується рідною мовою. Він живе, діє у її духовному світі, творить свою культуру, традиції, звичаї, формуючи особливий неповторний духовний світ, своє окремішнє від інших народів обличчя, по якому його впізнають в усьому світі. Рідна мова – також потужна духовна зброя захисту і збереження у віках національної самобутності та ідентичності. Спосіб сприйняття світу по-своєму неповторно, з погляду українця. Звідси випливає: нація як державотворча величина самовиявлена тоді, коли запізнавана в світі через свою мову, культуру, духовність, одержавлений нею простір. Для нас, українців, найголовніше: буття і буттєвість української мови в третьому тисячолітті, яку передали нам наші предки з першого і другого тисячоліть. І яку ми маємо передати розвиненою одержавленою в четверте і наступні тисячоліття. Чітко і переконливо: без мови Валентина СЕМЕНЯК Фото авторки Днями в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї відбулося урочисте вручення Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Братів Богдана та Левка Лепких. Серед лавреатів – письменники Олександр Лагошняк (м. Миколаїв), Ніна Фіалко, Любов Бурак (Дзвінка Торохтушко), художник Богдан Федорів, скульптор Іван Сонсядло, військовослужбовець Євген Філь (м. Тернопіль). Премії вручив член громадської ради з визначення лавреатів премії Михайло Тимошик. Присутніх привітав тернопільський зразковий аматорський фольклорно-обрядовий гурт “Ходаки”: юні артисти віншували гостей. До слова, справжнім відкриттям стала книжка вже згаданого немає народу, без народу немає держави, без держави з рідною мовою народ занепадає аж до зникнення з мапи світу. “Народи вмирають не від інфарктів. Спочатку в них одбирає мову”, – сказала наша відома сучасна поетеса Ліна Костенко. Де не стає рідної мови – туди приходить ворог. Саме так сталося в Криму та на Донеччині, куди в 2014 році зі зброєю в руках прийшли окупанти-москалі, наші історичні вороги. Під облудним фальшивим гаслом “звільнити населення Криму і Донбасу від України” мілітаристська агресивна імперська держава РФ оголосила війну Україні. Одинадцять років поспіль триває загарбницька кривава війна, мільйонне московське військо, озброєне найсучаснішою електронною зброєю, плюндрує нашу землю, руйнує по-варварськи наші села й міста, нищить енергетичну та критичну інфраструктуру, масово вбиває наших людей, в тому числі матерів з дітьми. І кінця-краю цій кривавій війні не видно… Ми, українці, б’ємося за своє виживання, за свою окремішність, за право бути народом зі своїм самобутнім обличчям. Отже, рідна мова – духовне обличчя нації. Тому важливо, аби громадяни розуміли необхідність володіти державною мовою, послуговувалися нею свідомо, завжди і скрізь, і всіляко підтримувати і утверджувати її авторитет. “Свою мову народ має оберігати більше, як територію; втрачені землі можна повернути, втрачену мову не повернеш ніколи!” – сказала наша землячка родом зі Звягеля, геніальна українська поетеса Леся Українка. Рідна мова для кожного носія – своєрідний код для розпізнавання своїх одномовців, своїх співвітчизників. Ці відчуття особливо загострюються, коли людина опиняється далеко за межами рідної землі, в чужомовному середовищі, навіть і не ворожому. Ще до закінчення факультету журналістики Київського державного університету я працював в Узбекистані, кореспондентом обласної газети Кашкадаріїнської області (обласний центр м. Карші) “Кашкадарйо Хакикати” (Правда Кашкадарії). При редакції видавався також російськомовний додаток під такою ж назвою, але не переклад із узбецької, а самостійне видання з окремою редакцією та спільною господарчою частиною. Мета відома: “для зросійщення інородців”, як відкрито проголошувалося при царях. Тепер те звучало офіційно завуальовано: “навчити народи великого і могутнього...” Як переконаний український патріот, одразу по приїзді сюди почав вивчати узбецьку мову, бо добре розумів, що ставлення кожного корінного народу до представників інших народів, особливо імперського, котрий поневолив інші етноси, буде настільки лояльним, наскільки є ставлення приїжджих до місцевих. Але ставлення російськомовних, які переважно були послані сюди владою, як технічні спеціалісти різних галузей – було негативно-зверхнє, як колонізаторів до місцевого туземного люду. Так то працюємо в Узбекистані. Я – в редакції кореспондентом, дружина (теж українка) – в обласному управлінні сільського господарства. Вдома спілкуємося українською, як і на вулицях у місті. Одного разу гукаю на відстані дружину, що йде до молочного магазину: – Та бери там щось смачненьке: сметанку, масло, кисляк. І тут до мене підходить літній чоловік і привітно мовить: – Нарешті чую рідну українську мову. Боже, як це приємно і радісно! – подає руку, знайомимось. – Михайло Дзюбинський з Луцька. Будівельник, тут на заробітках уже два роки. Пенсію хочу переграти – на вищу. Тут заробітки значно більші. А ви, такі молоді, як опинилися в цьому Узбекистані? – Святослав Васильчук, кореспондент редакції обласної газети “Кашкадарйо Хакикати”, прибули сюди з Києва. Теж на заробітки. – Ого! То ви освічена молодь. Це моє перше знайомство з освіченими людьми. Бо моя молодість припала на період, коли в нас правила Польща. Поляки не допускали українців до освіти, науки. Бачите, неуками легше управляти. Запрошуємо пана Дзюбинського у гості. Обідаємо, по чарці п’ємо, згадуємо нашу далеку вишневу Вкраїну. Відтоді земляк відвідував нас постійно. Іншим разом, почувши на вулиці українську мову, до нас підійшов військовий офіцер, як з’ясувалось, – капітан льотної служби Петро Болибрюх із Житомирщини. – Який же я радий зустрічі з вами, мої дорогі українці! Як приємно почути рідне слово далеко від рідної землі! Говоріть, аби я вас чув, аби слухав рідні слова. Невдовзі до нашого невеличкого гурту земляків долучився Дмитро Томчук із Вінниччини, Хмільницького району. Збиралися в нас на квартирі. А мали ми орендовану невеличку хатину з гарним двориком і садом з виноградом. Допомогли друзі-узбеки, зокрема, молодий спеціаліст, головний інженер облуправління сільського господарства Роїм Рахмонов, який, як згодом вдалося з’ясувати, працював міністром сільського господарства Узбекистану. Я написав йому листа. Відповів без зволікань і запросив на працю до міністерства, обіцяв достойну посаду. Та я, не маючи технічної освіти, не ризикнув. Приятелював я також із викладачами місцевого педінституту Фархадом Улугбатировим та Джанібеком Карахановим, які допомагали мені вивчати узбецьку мову. Нас почали відвідувати друзі наших друзів з дружинами та

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин