Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · 20 лютого – 120 років від дня народження письменника, суспільно4політичного діяча, просвітянина Уласа Самчука. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Держава Слова Уласа Самчука

Слово Просвіти, №07 за 2025 рік

Андрій ЖИВ’ЮК, кандидат історичних наук, член правління обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Рівне “Держава слова” – так назвав свою поетичну збірку, видану 1952 року у Філадельфії, український поет і перекладач Михайло Орест. У першому віршові збірки автор заримував знаменитий початок Євангелія від Івана: В сяйві блага і слави Слово входить у світ, Начаток святої держави Ясує його прихід. За чотири роки перед тим професор Михайло Орест став літературним редактором “Морозового хутору” – першого тому трилогії Уласа Самчука “Ост”, виданого у Реенсбурзі 1948 року. Письменника, символом віри якого стало переконання, що рідне Слово здатне творити і зберегти Державу того народу, який іменем Бога її проголошує. Від Дерманя на Волині (1905 рік) – до Торонто в Канаді (1987 рік) – такий життєвий шлях Уласа Самчука. Він був сином, як казали у Дермані, ґосподаря. Не карпенківського хазяїна з ХІХ століття чи його совєтського епігона – куркуля, для яких власна праця стала інструментом матеріального збагачення. А саме Ґосподаря, через ґ як родовий знак нового селянського проросту, який дозрів у ході Війни і Революції. Ґосподаря, що прагнув стати государем, володарем не тільки власного життєвого простору, алей власної долі. Господарський син Улас безоглядно залишив “рідний, коханий, теплий, ситий хутір”. Перед ним – грандіозна життєва програма: відвоювати свій (“відвойовуймо міста”) і завоювати інший духовний простір (з почуттям “варвара, що грабує банки чужих інтелектів”). Шістдесятирічне – з 1927 року (від ча- Ольга САМОЛЕВСЬКА, кінорежисерка Коли моєму сину Данилкові було років п’ять, він у селі поліз на купу цегли – бабуся кричала, щоб він вертався, а він ліз все вище. Вона з жахом зрозуміла, що хлоп’ятко не зможе безпечно злізти, побігла до нього, розкрила руки і сказала стрибати їй в обійми. Данилко стрибнув, а бабуся не встояла, впала на спину і отримала компресійний перелам хребта. З того часу в неї дуже боліла спина. Але душа її тішилася, що дитина залишилася цілою. До самозреченої і лагідної моєї Матусі доля не була лагідною. Мама двічі пухла з голоду. Її бабусю більшовики-ленінці вбили на очах дітей і відрубали пальці, щоби зняти каблучки. Маминого батька сталіністи розстріляли “за антирадянську пропаганду”, а її двадцятирічний брат Іван пішов на фронт і загинув за державу, яка забрала батька і все родинне майно. В евакуацію Мама не поїхала, бо на її руках була хвора сестра. За надання медичної допомоги партизанам фашисти засудили мою Матусю до розстрілу. Їй було всього 29 років! Виручив поліцай, який врятував багато своїх односельців. Він говорив людям: “Ось прийдуть наші – відбудуємося, будемо жити на найкращих вулицях у найкращих будинках”. Прийшли “наші” і одразу його розстріляли. “По опрєделєнію”, не розбираючись! А завдяки йому, Віктору Лісовському, зараз живі нащадки вцілілих селян. І я жива. І діти мої назавжди вдячні йому. Матуся працювала лікаркою до 80 років, і до неї завжди була су дезертирства з польського війська) до 1987 року (часу смерті) – блукання світом в пошуках свого/нашого місця на планеті. Супроти сковородинського “не шукай щастя за морем”. Україна (Волинь, Галичина, Закарпаття, Наддніпрянщина, Слобожанщина), Польща, Німеччина, Чехія, Італія, Франція, Австрія, Англія, Канада, США – координати “слідів піонера” Уласа Самчука, держава-простір його долі. Від “На старих стежках” (“Наша бесіда”, Варшава, 1926 рік) до “Втечі від себе” (Вінніпег, 1982 рік) – такий літературний шлях Уласа Самчука. Мотив дороги став вихідним і кінцевим контрапунктом його держави Слова. Тематичний спектр творчості письменника у географічно-часовому вимірі охоплює всі, за виключенням Півдня, українські історичні землі у часі тих подій, які пережила Україна у ХХ столітті. Через цю призму дехто розгледів у Самчукові українського Гомера. Йому ж більше пасує одіж національного конкістадора, який українську проблематику в обгортці українського слова зі звичних для них ґрунтів Дерманя, Тилявки, Кременця, Львова, Чернівців, Рівного рішуче пересаджував на іншу, “тверду землю”. Твори Уласа Самчука (без уваги на публіцистику) виходили у Варшаві, Загребі, Штутгарті, Мюнхені, Парижі, Реґенсбурзі, Буенос-Айресі, Вінніпезі, Нью- Йорку, Детройті. Окремі паростки гинули: як у випадку з накладом німецькомовного перекладу “Марії”, розбомбленим у видавництві “Гогенштавфен ферляг” у Штутгарті 1943-го, чи французькомовним тиражем цієї ж книги, знищеним з політичних причин у Парижі після Другої світової війни. Більшість інших прижились, освоюючи новий простір. На підмозі цьому стали характерні стильові особливості Самчукової прози: її вітальний, життєстверджуючий пафос, як також її поліфонічність. Остання утворює своєрідний кінематографічний ефект – ілюзію відеоряду, фіксуючи таким чином сприйняття Самчукових текстів. Графік Ніл Хасевич у 1941 році робив навіть спроби “фільмування” обкладинки “Марії”, режисер Іван Кавалерідзе виношував задум екранізації цієї ж повісті. Знаменно: творчий проєкт Уласа Самчука від самого початку був по-ґосподарськи прагматичним. Пам’ять Оксани Лятуринської винесла екзотичний спогад початку 1930-х років у Празі: вундеркінд, який день-ніч пише трилогії і сподівається отримати за них нагороду ніяк не менше Нобеля. Надія на здійснення такої фантастичної для українського літератора мрії блиснула набагато пізніше, коли торонтський журнал “Современник” звернувся до літературної спільноти з ініціати- Олексій Самчук. Тилявка, травень 1935 р. вою висунути кандидатуру Уласа Самчука на здобуття Нобелівської премії з літератури за 1980 рік. У зверненні, яке кануло в лету еміграційних поділів, фігурували трилогії “Волинь” і “Ост”, робився наголос на громадській діяльності письменника. Від кременецької “Просвіти” (1923 рік) – до редколегії 11-го збірника Організації українських письменників “Слово” (Едмонтон, 1987 рік) – такий громадсько-політичний шлях Уласа Самчука. Його держава чину включила в себе періоди захоплення ідеологією українського націоналізму, співпрацю з Українською військовою організацією і Організацією українських націоналістів, участь у проголошенні Карпатської України, редагування газети “Волинь” у Рівному під час німецької окупації, головування у Мистецькому українському русі в таборах переміщених осіб. Суспільно-політичні інвективи Уласа Самчука зрештою кристалізувались у концепцію “синтези”, яка передбачала узгодження різнополюсних політичних начал української еміграції магічною силою “великої національної літератури”. Саме тут віднаходимо “золотий перетин” громадськополітичного і літературного феномену Уласа Самчука, як одного з варіантів втілення “українського проєкту”. Самчука письменника, який намагався за допомогою мистецьких засобів досягти певних політичних цілей, і Самчука політика, який широко використовував у політичній боротьбі свій мистецький інструментарій. Останній прижиттєвий роман, який завершив трилогію “Ост”, письменник назвав “Втеча від себе”: “Все рветься у простір... З-під каменя рветься трава, Улас Самчук. Прага, 22 лютого 1932 р. дитина тікає від матері, листя розлітається з дерева, нарешті, зорі, сонця, системи, галактики. І все від себе. У простір, у далеч, у безвість”. “Втеча від себе” Уласа Самчука насправді безкінечна – вона триває і триватиме в державу Духа, у вічність існування української нації. “Що є таке література? – таке риторичне запитання виголосив до учасників першого з’їзду Мистецького українського руху в Ашаффенбурзі у грудні 1945 року Улас Самчук. – Література – це мова народу… Історія вміє не одну дуже цінну річ обернути на грудку попелу, коли на це прийде потреба. Однак це не значить, що немає цінностей, сильніших від каменю і триваліших від писаного папірусу. Такі цінності є, вони бути мусять. Передусім такими цінностями є жива, вічно творча і вічно вібруюча думка народу, мова народу, пісня народу, воля народу. Інстинкт, сила, свідомість людини і людей – це, можливо, єдине, що великий Бог назвав душею, і що є напевне вічне хоча бу тому релятивному розумінні, як ми собі це можемо збагнути”. вперше прозвучала у 1988 році у фільмі “Пам’яті загиблих споруд” із вуст моєї Матусі. Аби надати злочину пристойний вигляд, сатаністи-сталіністи змушували провідних діячів культури підписати акт про необхідність знести “малоцінний собор”. Фахівці розуміли незаперечну унікальність цієї пам’ятки, але врятувати особисте життя міг тільки власний підпис під актом. Єдиним сміливцем, який не підписав акт був видатний археолог, мистецтвознавець, музейник Микола Макаренко. В усьому Києві 1987 року не можна було знайти хоч би якоїсь, хоч би паспортної фотографії Миколи Макаренка. І єдиним, хто її зберіг, був світлої пам’яті професор Іван Гаврилович Шовкопляс – археолог, історик, музеєзнавець, якого влада теж переслідувала за проукраїнську позицію. 1973 року за надуманим обвинуваченням його відсторонили від роботи в Інституті археології НАН України, звільнили з посади директора Археологічного музею. Коли я принесла додому фотографію Миколи Омеляновича, Матуся заплакала: “Ой, як же він нагадує мого Тата!” Світла і вічна пам’ять сміливцям, які протистояли диктатурі – не можна нам забувати і прощати знущання чужинців над нами! Події ХХ століття повторюються сьогодні, у ХХІ. І нинішній плішивий диктатор буде проклятий своїм же народом, дуже зомбованим і несміливим сьогодні. Матусенько, наш Янголе- Охоронцю, розкрий свої крила над відважним, як і його прадід, Данилком. Хай він повернеться з війни цілим і не озлобленим, а відкритим до світла!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин