Очевидець і літописець · “Не історики, не філологи, а саме він, інженермеханік меблевої промисловості, взявся за написання історичного нарису родинного села”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Президент усіх вербівців
Слово Просвіти, №07 за 2025 рік
Степан Хамар на подвір’ї
Дмитро РАДИК, голова Товариства вербівчан у Тернополі, Ярослава ПАВЛІВ, співорганізаторка музею національновизвольної боротьби с. Вербів, Богдан ІВАХІВ, член Товариства вербівчан у Львові, Ганна ГУЛЬТАЙ, землячка, м. Городенка Івано-Франківської області
Жива просвітянська легенда – так назвав Степана Хамара сільський староста Ігор Чернецький. Народився Степан Дмитрович 14 лютого 1935 року в селі Вербів на Бережанщині, на хуторі Старий Вербів, у культурно-просвітницькій патріотичній родині. Виростав серед мальовничої природи, де навколо поля та ліс із його щедрими багатствами. Так склалося, що, не задумуючись, після закінчення школи ус. Вербові, а потім у сусідньому селі-місті Нараєві, Степан подався до Львова у лісотехнічний інститут (нині університет). У Львові в студентські роки знайшов свою половинку також із патріотичної родини зі с. Бишки (Козівського району, яке у свій час було столицею воюючої УПА) Марію Голяш (згодом Хамар) – студентку фізико-математичного факультету Львівського університету, бо часто на молодіжних заходах і сходинах перетиналися дороги. Із нею в любові виховали двох синів, таких, як батьки, просвітян-патріотів із активною громадською позицією. У синів свої сім’ї. Виросли онуки, появились правнуки. Традиційно сходяться всі разом за різдвяним чи великоднім столом. І обов’язково у вишиванках. Дружина п. Марія – вишивальниця, член Національної спілки Майстрів народної творчості. Тож не лише вишила усім сорочки чи блузки, але й постаралась із чоловіком виховати усіх так, щоб під вишиванками билося серця справжніх українців. І прикладом у всьому є батьки. Мати дітей, дружина Степана Дмитровича – теж активна просвітянка. У школі, де працювала, створила гурток вишивальниць і музей українського рушника. Крім власних робіт, зібрала чималу колекцію вишиття, народного одягу. Тепер частина цього багатства – це домашня кімната-музей, а частина поповнила, як дарунок, фонди Бережанського краєзнавчого музею. Пан Степан працював інженером-механіком меблевої фабрики у селищі міського типу Нижанковичі Старосамбірського району Львівської області. Його хвилювало, що комсомол агітує молодь за комсомольськими путівками їхати на новобудови у далекий Сибір, на шахти Донбасу. Ось він і задумав, щоб запобігти русифікації молоді, особливо хлопців, організовувати для них вивчення професії, корисної для України. Він зініціював створення у Нижанковичах художньо-ремісничого учили-
С. Хамар у молоді роки. Молодий на фото – молодим душею у 90 літ залишився ща художніх меблів. Там же був старшим майстром, завідуючим майстернею до 1964 року. А потім 37 років начальником цеху, старшим конструктором, головним технологом меблевої фабрики у Львові. Згодом ще чотири роки – до 2005 року – головним технологом однієї з фабрик компанії “Киянка-Штайнгоф” (теж у Львові). Завжди відзначався активністю. У 1988 році Степан Дмитрович був організатором первинних осередків Товариства української мови (попередників відродження нинішньої “Просвіти”) у трудових колективах Львова, а також – агітпоїздів у східні та центральні області України. Із 1990 року і до сьогоднішніх днів – діяльний член “Просвіти”, групи “Пошук” при товаристві “Меморіал”, а згодом від 2001 року – Товариства “Тернопільщина” (вихідців області у Львові). Його тішило відродження традицій, звичаїв, спільні колективні колядування, гаївки на Великодні свята. У цих дійствах брала участь вся родина Степана. Відколи пішов на пенсію, ще з більшим ентузіазмом трудиться на громадській ниві. Не історики, не філологи, а саме він, інженер-механік меблевої промисловості, взявся за написання історичного нарису родинного села. Десять років присвятив пошукам матеріалів. Це і вивчення архівних даних, і збір спогадів односельців. Скільки вулиць і хат обійшов, щоб поспілкуватися і переглянути заодно й родинні світлини. За його висловом, задум про написання історії села Вербів водив його роками і не давав спати. У підсумку – книжка на 200 сторінок: історія села у контексті історії України, світлини, таблиці й дати. Презентація “Історичного нарису села Вербова” перетворилася у свято всього села і численних гостей. Але автор книги не зупинився на цій життєвій сходинці: ступає вище. Згодом з’являється книжка “Гаївки, великодні хороводи, маршові пісні на Великдень біля церкви у Вербові”. Степан Хамар воскресив чимало імен і подій не лише на сторінках історичного нарису, але й у пам’ятних таблицях і пам’ятниках. Так постав у центрі села величний монумент “Борцям за волю України”, на якому викарбувано 138 імен, серед яких загиблі вояки УСС, УПА, дивізії “Галичина” (згодом – Перша Українська Дивізія української національної армії), загиблі члени УВО (Української військової організації), ОУН (Організації Українських Націоналістів). А згодом поруч із монументом – пам’ятник-погруддя Герою України, провіднику нації Степану Бандері. Справедливо, що площа біля сільського клубу, на якій вже був споруджений пам’ятний знак, присвячений
С. Хамар із родиною відновленню Незалежності України, дістала однойменну назву. Тепер тут відбуваються всі історичні та урочисті події, святкування. Заопікувався п. Степан не лише спорудженням, але й збором коштів на монумент і пам’ятник-погруддя, залучивши особисто до цього святого діла односельців і вихідців села у діаспорі. Пригадується, як справі підготовки площі, укладання плитки, висадки кущів калини і туї невгамовний Степан Дмитрович енну кількість разів долав зі Львова автобусом дорогу до сусіднього села Нараїв, а звідти – через поле, ліс і Пасіки (урочище) сім кілометрів пішки до Вербова. Пригадується і те, як він старався, щоб біля монумента “Борцям за волю” було і місце на дві клумби, і укладена доріжка плиткою від центральної дороги до монумента, і козацькі хрести з двох боків, а також, як він шукав виконавців хрестів на Івано-Франківщині. Відкриття монумента, який є окрасою центру села, стало хвилюючим святом. Саме просвітянин Степан Хамар постарався, щоб на відкритті монумента виступив відомий чоловічий хор “Гомін” зі Львова під керівництвом натхненника і диригента, сина вояка УПА Олега Цигилика, заслуженого діяча мистецтв України. Львівський “Гомін” – побратим чоловічого хору Союзу українців у Великій Британії (“Гомін”, м. Манчестер, Англія), першим і багатолітнім диригентом якого був уродженець села Вербова Ярослав Бабуняк. Так склалося, що прах сімнадцятьох січових стрільців упокоївся у Вербові. Хто вони – ті, що полягли в жорстокій битві біля Бережан на Лисоні – горі, овіяній героїкою боротьби усусівців із російською ордою під час Першої світової війни? Організатором спорудження величного пам’ятника цим невідомим, яких прийняла вербівська земля, був невтомний Степан Дмитрович. Сам і висадив барвінок, щоб вічно зеленів і цвів. А скільки старань приклав, аби обкласти великими плитами високу могилу! Адже там спочивають односельці – вояки УПА і невідомий на псевдо “Борис”. Степан Хамар дуже любив робити для односельців урочистості, а тим, що полягли за волю України, пішли в засвіти, – пошанування. Так, на стіні Бережанської ратуші саме з ініціативи п. Степана і за його стараннями була освячена таблиця молодому оунівцю Григорію Білоусу. Його енкаведисти спіймали на зв’язку, привселюдно повісили на площі біля ратуші й уважно придивлялися до реакції присутніх, щоб виявити і покарати ще й членів родини. При згадці про страту Григорія одного разу п. Степан із болем висловився: “А в гурті стояла мама, мов скам’яніла, і в душі молилася, щоб не потекли сльози і не видати себе. Яку то силу волі дав Господь тій згорьованій жінці, щоб не зойкнути, не заридати, не впасти від розпуки!”. Доля кожного вербівчанина-героя проходить через чутливе й добре серце Степана Дмитровича. Не заспокоївся, поки в сусідньому селі Поручин разом з його односельцями не було віднайдене місце захоронення першого провідника молоді Вербова Миколи Семчишина (Марчишиного), якого більшовицькі посіпаки возили з одного в інше село, добуваючи зізнання, поки не вкоротили віку, обливаючи кип’ятком. Кирзові чоботи не витримали
– трісли від набухання ніг, але Микола Семчишин (“Фокс”) нікого так і не видав. Пан Степан особисто впорядкував із поручинцями гріб і заопікувався встановленням хреста. Окружного провідника ОУН Михайла Семчишина (Сидорового) – “Дона” ув’язнювали і польська, і радянська влади. Із лабет цих двох окупаційних влад він якось зумів вирватись на волю. Але після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення української державності, під час відзначення цієї події у Бережанах, фашистські окупанти запхали “Дона” в “чорного ворона”, і йому довелося відбути концтабори Аушвіц (Освенцім, Польща), Маутхаузен (Австрія) і останнє відгалуження цього табору Ебензее. Звідти вороття вже не було: на превеликий жаль, життя земля-
Голова Тернопільської обласної “Просвіти” Б. Головин вручає С. Хамару почесну грамоту за подвижницьку діяльність. 2001 рік ка-патріота “Дона” згасло від виснажливої праці у каменоломнях усього за декілька днів до визволення табору. Але кадебістів у Бережанах мучило, куди ж зник цей невловимий для них “Дон”, тому двічі його родину вивозили до Сибіру, а після повернення – мстили. Патріоти України не були потрібні жодній окупаційній владі. Увіковіченню пам’яті славного імені Михайла Семчишина “Дона” теж постарався Степан Хамар. Так, за підтримки діаспорян, родини і сільських активістів появилася на фронтальній стіні сільського клубу меморіальна таблиця, присвячена “Дону”. Львівське товариство “Тернопільщина”, активним членом якого є пан Степан, часто організовує колективні екскурсії, поїздки пам’ятними місцями України, а також на свої вотчини. Так однієї недільної днини у Вербові побував великий автобус із львів’янами – вихідцями Тернопілля. Побачили плоди громадської праці С. Хамара, відвідали музей національно-визвольної боротьби ім. М. Семчишина “Дона”, співзасновником якого теж є неспокійної вдачі просвітянин п. Степан. До речі, букви на гранітній вивісці музею Степан викарбовував самотужки, зекономивши кошти. А коли з членами товариства “Тернопільщина” побував на Борщівщині, то приїхав схвильований. Там він довідався, якою страшною мученицькою смертю загинула від рук енкаведистів уродженка села, молода красуня з пишною косою Ірина Бабуняк-“Ніна”, окружна медична референтка Українського Червоного Хреста Чортківської округи. Коло тридцяти штиків у голову дістала ця патріотка від ворогів, які у засідці чекали, що на місце бою хтось прийде рятувати бійців УПА. Пан Степан, зініціював збір коштів і відкриття меморіальної таблиці Ірині-“Ніні” на фасаді сільського клубу, який дівчина відвідувала, проходила там вишколи молоді ОУН. Саме С. Хамар і депутатка районної ради, вчителька Оксана Воврик одержали в Бережанах для музею імені Родини Бабуняків “Бронзовий Хрест Заслуги” – нагороду, якої Ірина-“Ніна” була удостоєна посмертно. Нагороду вручали дочка гене-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
