Щоденник · “Я не вмію рятувати свою душу. Ніколи не вміла – все, чим Бог її наділив, віддала слову”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
“На світанку злякалася не “градів”, а тиші”
Слово Просвіти, №08–09 за 2022 рік
Валентина МАСТЄРОВА, письменниця, Чернігівська обл.
3.03.2022 р. Кажу йому: – Синку, будеш вертатися додому – купи по дорозі десь кави, бо у нас уже закінчується. А він лише усміхнувся, мовчки обняв мене і пішов.
10.03.2022 р. Сьогодні на світанку злякалася не “градів” і снарядів, а тиші. Такої несподіваної, ніби і справді мертвої. І тут уже не сховаєшся ні в погреб, ні ще кудись від того болю, що в такій тиші накочується дев’ятим валом і розриває душу за кожну смерть дитини, воїна, родини… Я не вмію рятувати свою душу. Ніколи не вміла – все, чим Бог її наділив, віддала слову. Там сьогодні й знайшла крапелиночку заспокійливого.
12.03.2022 р. Вчора увечері світ укотре розколовся над головою: і не було від того порятунку. Земля здригалася, здригалося й саме небо, запалало сусіднє село навпроти мого дому, всього через невеличке поле. Напевне, ту пожежу було видно далеко. Заціпеніння минуло аж під ранок, а запах горілого й досі вітер не розвіяв.
13.03.2022 р. Собаці переварила всі свої запаси круп – вівчарку казна-чим не нагодуєш. А ще й сусідська з цуценятами. Помер чоловік тих людей, що відповідальні за цю тваринку. А що нести, коли вже й своєму Вулкану скоро нічого буде давати. Поділила. Мало. Дістала кусник хліба, розкришила – буде тривкіше. Завтра наварю картоплі. А з чим?
14.03.2022 р. Минула пекельна ніч. Настав такий же пекельний ранок, а затим і день. За пів кілометра, за гаєм, де я любила збирати гриби, ідуть бої. Земля раз у раз здригається, здригається і моя хатина, і моя душа. Здається, все живе навколо висить на тонюсінькій волосинці. Як тільки ЗСУ відступлять – ворог увійде в село. І тоді все. Уже відомо, що в першу чергу російські фашисти розстрілюють інтелігенцію, фермерів, патріотів. Ховаю свої архіви.
15.03.2022 р. Вночі було кілька сильних ударів. Напевне, гарматні установки десь зовсім поруч, бо здалося, що на світанку хтось під самими вікнами увімкнув пилораму. Зателефонував син – хвилюється. Каже, що вчора сильно бомбили Чернігів.
16.03.2022 р. Хоч би однесеньку ніч поспати без обстрілів.
19.03.2022 р. Сьогодні не перестаю думати про того пілота, що на світанку скинув бомби на моє село. Убив чоловіка, залишив без сина і без хати 90-річну лежачу жінку. У голові так багато запитань і жодної відповіді.
21.03.2022 р. Я вивчила розпорядок нальоту ворожих літаків: увечері з 11-ї до 12-ї ночі, а вранці було що й 3.30, потім о 4, а в останні дні біля 5 години. Той, що вперше летів бомбити Київ, летів прямо над моєю хатою. Тоді мені здавалося, що понесе за собою не лише хату, а й добрий шмат нашого світу. Летів, сволота, дуже низько. Сьогодні о 4.45 я вже була на вулиці, (в хаті залишатися небезпечно) переслухала усіх сільських півнів, а він не прилітав. Зраділа, думала, що увечері, коли прилітав бомбити наші села – відлітався, аж ні о 5.15 ранку загуло, ніби з пекла. По ньому били наші, та не вцілили, а він кинув чи то ракету, чи-то бомбу (я не розбираюся) неподалік, під селом, і полетів у бік Чернігова. Я стояла втиснувшись у цеглу свого дому і спостерігала, як в небі, над моїм подвір’ям одна за одною спалахували й гасли великі іскри, ніби падаючі зорі. І що цікаво, після того удару не було чути ні собак, ні півнів. Така тиша наступила, наче перед чимось неймовірно страшним. Аж ні. Сьогодні Бог милував.
23.03.2022 р. Найстрашніше, коли ти знаєш час і знаєш точно, що він прилетить тебе убивати. Прилетить, як прилітав учора й сьогодні. Прилетить завтра. Ти дослухаєшся до звуків, аж поки знову по годиннику твій слух вловлює звук того, що летить тебе вбивати. Ти знаєш і він знає. У нього ракети і бомби, а в тебе маленький клаптик землі, в який ти втискаєшся, болісно беззахисний з однією думкою, щоб і цієї ночі Господня сила уберегла тебе і щоб почути, як стихає віддалік ревище твого убивці. А вранці сходить сонце. Як сходило вчора і як зійде завтра. Величезне сонце, світла і тепла якого вистачає на всіх. І ти радієш цьому світлу, радієш новому дню, проліскам, що ніби солдатики стоять у два ряди у твоєму саду і так квітують… І з жахом думаєш про ніч, коли знову прилетить твій убивця.
24.03.2022 р. Минула ніч видалася дуже важкою. Поле перед моїм домом дві години було під перехресним вогнем. А ще “градами” ворог бив по селу за 5 км за моїм, де спинилася військова колона, в якій (я знаю) і мій син. Здавалося, усе, що вбиває і палить, ревло, спалахувало і розривало на шматки землю. Я тулилася до цегли свого дому, а він здригався раз по раз, ніби жива істота. Вікна самі відчинялися, а в сусідніх будинках вилітали прямо з рамами. І важко було зрозуміти, чи то гуде снаряд (ракета), чи виє неподалік собака. Небо спалахувало, неначе від гігантських блискавок. І світло було криваво-червоним, від землі до зір. А вони сяяли, як ніколи! Я молилася і весь час дивилася на зорі, не в змозі осягнути того, що відбувається на землі. І в цей момент наді мною закричали дикі гуси! Вони летіли в саме пекло, туди, де горіла не лише земля, а й спалахувало небо. Я вже не молилася, я гукала до птахів і до Бога, аби вони завернули в інший бік. Гукала у відчаї – все в мені кричало до Неба! Не знаю, хто почув мій крик-молитву, але птахи повернули і полетіли в протилежному від вогню напрямку.
Ранок 24.03.2022 р. Цей текст я покажу лише після нашої перемоги. У заростях, неподалік від моєї хати, всю ніч стояла наша військова техніка. А самі військові ночували у сусіда. Бідність сьогоднішнього холодильника опечалила. Але не так давно пекла млинці й усе напечене поклала в морозилку на випадок, якщо несподівано повернеться з війни син. Днями Оля Никоненко, наша сільська листоноша, принесла молока і сметани – вона розносить односельцям безкоштовно. Молоко розійшлося, а сметана зараз дуже знадобилася. Розігріті млинці пахли, ніби щойно напечені. А ще згодилося все найсмачніше з консервації, що зберігалося в погребі друзям на гостинці. Хоча мені й не можна підіймати важкого, але я несла важезну сумку і ніби то несла не я. Синочки на подвір’ї пили каву, про щось жваво розмовляли, жартували й сміялися. Я сусідові передала сумку й швиденько пішла, щоб не заважати, хоча мені дуже хотілося підійти до кожного, вклонитися й обняти. Вже, коли вийшла з вулички, спинилася, перехрестила те подвір’я і попросила за всіх Бога. І так мені стало радісно, так тепло, ніби я перебачилася і пригостила свого сина.
24.03.2022 р. Зателефонував син. Сказав, що їхню колону вночі дуже накрили російські фашисти, бо хтось із місцевих, де вони зупинилися, здав їх. 200-тих, дякувати Богу, немає, але є 300-ті, яких повезли на Київ. Щоб я зробила з тим зрадником – не знаю. Сьогодні у мене зовсім немає сили.
25.03.2022 р. Нарешті вдалося виспатися. Не так щоб, але нічого не прилітало, а обстріл почався лише після 4-ї години ранку.
25.03.2022 р. Чекаю хоч якогось повідомлення від сина. Вчора він з обуренням сказав, що коли стояв на кордоні одного з чималих міст, бачив, скільки приватних автомобілів виїжджало з міста і їхало по трасі далі. Колони. І в усіх чоловіки призовного віку. Дивувався їхньому тваринному інстинкту – рятувати свою шкуру, а не свою землю і свою країну.
25.03.2022 р. Трішки гумору для підняття настрою вам, дорогі фейсбучні друзі. Учора моя вівчарка й кіт об’явили бойкот тому харчуванню, яким нині змушена годувати. Обоє посідали біля холодильника – собака мовчить, а кіт, нахабний підкидиш, голосно вимагає смачного. Я розсердилася, кажу: “Їжте те, що є, бо скоро й цього може не бути”. Ніхто нічого не взявся їсти. Ну й гаразд. А вранці Умка (так звати кота), ще не благословлялося на світ, попросився на вулицю. Уже, коли більше розвиднілося, виводжу собаку, а на порозі лежить величезна польова миша. Мовляв, хазяйко, не бійся, зі мною з голоду не помремо.
27.03.2022 р. Буря. Цілу ніч. І хоча спочатку все у середині стискалося за кожним поривом, бо важко було розрізнити, чи то гуде вітер чи десь, неподалік – снаряди, все ж вдалося поспати. І наснилося, ніби я у магазині купувала хліб.
27.03.2022 р.
Ну от, друзі, і перша спроба літературного осмислення війни. Дванадцять апостолів Це хлопці так жартують, бо нас дванадцять і командир – Козак: і за позивним, іза вдачею. Ми невелика бойова група із зачищення живої сили ворога. Сю ніч на нас пре величезна колона важкої техніки. Командир попередив, що буде спекотно, але потрібно зупинити ворога. За будь-яку ціну. Ціна тут одна – наші життя. Перед тим, як розійтися й окопатися, ми мовчки всі обнялися. Дванадцять апостолів. Серед нас двоє жовторотиків – їм по дев’ятнадцять. Я тут за віком майже дід. Тільки дід із мене не виходить, бо хлопці відпускають бороди, а я при першій можливості голюся. Зоряно. Так зоряно, що віддалік видно силуети хат незнайомого села. Здається, і хати причаїлися, втискаються в землю і злякано дивляться на нас темними вікнами. А ще я відчуваю, як пахне за день розігріта на сонці земля. Який солодкий цей запах! Мої побратими теж напружено вслухаються у тишу. Жовторотики точно думають про своїх матерів, хоча і я зараз думаю про тебе, мамо. Якщо чесно, мені дуже страшно. Хочеться схопитися на ноги й чкурнути від цієї траси і наростаючого двигтіння землі. Але ти не бійся – я не побіжу, бо ти навчила мене витримки. Ця твоя наука зараз дуже згодилася. Мамо, вибач мені, бо я вчора тобі збрехав, що не стріляв і ще нікого не вбив. Мамо, я стріляв. Ще хвилина – і спрацюють наші соколики. Це така нова зброя. Саме ніколи пояснювати. Ти, головне, не бійся, якщо я завтра не озвуся – просто в полі немає електрики, мамо.
28.03.2022 р. Сьогодні, коли ходила підгодовувати сусідську собаку, бо ж з цуценятами, спостерігала картину: цуценята повибігали з будки і теж намагалися лизнути те, що в каструлі. Та, коли починало дуже гриміти, вищали й бігли ховатися в будку. Їхня мама тільки зиркала їм услід і намагалася швидко все з’їсти. При цьому, страшенно тремтіла, а колінця підгиналися.
29.03.2022 р. Буває, друзі, скажеш не те, зробиш не так, вийдеш не вчасно, а потім картаєшся. Я теж сьогодні картаюся – вийшла невчасно. Два великих сірих зайчики їли, ще й досі зелену, якусь особливу капусту на сусідській грядці. Та грядка поруч із моїм садом. А я сьогодні від сажі почистила котел і нечиста сила сподвигла мене винести ту сажу на город. Як вони злякалися, як вони бігли два сірих красені! Як тікали, ніби від лютого ворога, а я ж ту капусточку сьогодні обдивилася й пораділа, що зайцям буде ще чим підгодуватися. Ех… Скажете – війна, не про те пишу. Може, й так.
29.03.2022 р. Їде ворожа техніка по Олишівській дорозі на трасу Київ – Чернігів. Наче трохи збоку погриміло (там стоять наші соколики) і вже з-за дерев видно стовпи диму: один, два, три, чотири… А ще коли горить стільки й на Київській трасі – на душі робиться святково. І чомусь весь час згадуються слова з української народної казки “Про котика й півника”: “Цок та в лобок, та в писану торбу”. А сьогодні із самого ранку ворог обстрілює позиції ЗСУ. А у відповідь ні звуку. Зате російські фашисти гатять по тій ділянці безперестанку та ще й так, що моя хата ходором ходить. І я ходжу, не знаходжу собі місця. Не витримала, пішла до чоловіка, що знає більше від мене. Кажу: “Щось, напевне, трапилось – по наших стільки часу б’ють, а вони не відповідають”. Чоловік байдуже махнув рукою: “Нехай б’ють – наших там уже два дні як немає”.
30.03.2022 р. Вдарило рівно о 12-й ночі. Була одягнута й обута, тому відразу вискочила на вулицю, щоб зрозуміти, звідки б’ють і в яку сторону бігти. Цілу годину простояла на колінах за безпечною стіною своєї хати, уголос молилася й уголос плакала. А коли трохи стихло, сіла на лаву у дворі й довго дивилася, на криваве зарево над Черніговом. І спалахи на все небо за кожним ударом ворога. Цілковите знесилення й оціпеніння не покидало навіть тоді, коли зовсім близько стало чути автоматні черги – ворог намагається прорватися у село, що стало порогом, через який рашистам не вдається перейти, щоб рухатися далі на Київ – усі п’ять попередніх сіл захоплені, розстріляні й спалені. Нічний холод все ж змусив підвестися й зайти до хати. Але не надовго. На світанку спочатку побачила спалахи у своєму вікні, а вже потім почула вибухи. На цей раз вибігла без верхнього одягу і босоніж – була надія трохи поспати. Те, що відбувається з тілом людини в
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
