Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №08–09 за 2022 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 8—9 (1164), 19—25 травня 2022 Загальні бойові втрати противника з 24.02 по 17.05 орієнтовно становили: ВОЛОДИМИР СЕРГІЙЧУК

особового складу – близько 27900 осіб ліквідовано танків — 1235 од бойових броньованих машин — 3009 од артилерійських систем – 578 од РСЗВ – 198 од засоби ППО – 90 од літаків – 201 од гелікоптерів – 167 од БПЛА оперативно-тактичного рівня – 436 од крилаті ракети – 97 од кораблі /катери – 13 од автомобільної техніки та автоцистерн – 2109 од спеціальна техніка – 43 од Найбільші втрати противника 16 травня спостерігалися на Лиманському та Запорізькому напрямках. Дані уточнюються ВАЛЕНТИНА МАСТЄРОВА
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Альфа-Банк, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Котляревська Ніна — 1000 грн. 2. Олещук Ігор Андрійович — 250 грн. 3. Михайлюк Людмила Павлівна — 300 грн. 4. Фиряєва Оксана Валеріївна — 500 грн. Бий окупанта! Разом переможемо! Наша сила – в правді!
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Просвітництво: “Фейсбук війни”…

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Війна. Понад 6 мільйонів людей станом на травень 2022 року покинули Україну. Вбиті, закатовані, зґвалтовані, покалічені десятки тисяч українців. Зруйновані міста та села, рідні домівки, покалічені людські долі… Злочинці, грабіжники, дикуни, нацисти з московії ввірвалися в наш дім, на нашу землю, в Україну. Чому ж світова опінія не карає їх? Цих обезлюдених і кровожерних орків із кацапстану. Мовляв же Шевченко: “Чому на його (московита – авт.) не плюють? Чому не топчуть? Люде, люде!” Багато хто з нас у цей тривожний період закарбовував свої почуття, ставлення до зла й добра, у рваному фейсбучному слові. Упродовж майже цих трьох місяців, наповнених трагедіями і звитягами українців, занотував і я певні враження від почутого, побаченого, пережитого. Нехай нікого не гнітить кострубатість думок, однак вони щирі й близькі тодішньому душевному стану, якого вже не повернути. Бо серце, мов динаміт. Воно не терпить правок. Але думка все ж навертає тебе до миттєвостей пам’яті. Сьогодні, коли знову відновлюється праця у звичному режимі нашого “Слова Просвіти”, спробую, дорогі друзі, свої окремі чуттєві образи розкиданих війною днів, перенести (без купюр) на просвітянські шпальти. Даруйте, що трохи ввійшов у ретро... ******* 27 лютого. “Ординська моzковія та її блазень лукашенківська білорусія вчинили жахливий злочин, розпочавши війну (під покровом ночі згідно варварської традиції гітлерівської Німеччини) проти Українського народу. Диктатор-людиновбивця путін та його “вірний” лукаш-блазень вирішили вдовольнити свою гріховну хтивість, ставши терористами, нахабно вдершись крізь вікна нічим і ніким нескореної України. Не лише територія, але й війська та ресурси цієї вже не “братньої” країни були задіяні у війні путінської ро- zії проти України. Очевидно, що підтримувати дипломатичні відносини з таким аморально-тоталітарним режимом є абсурдом. Звироднілі путін-лукашенко (тирани-вбивці та міжнародні злочинці), котрі написали для себе та “своїх” народів чорну сторінку історії, обов’язково мусять бути покарані Гаазьким трибуналом. І що би вони в подальшому не робили, як би не складалися події на шахівниці світової історії, а це тавро злодіянь неосвічених, очманілих від влади людців, Україна та весь цивілізований світ пам’ятатимуть вічно й ніколи не пробачать. Які б “переговори” в майбутньому не пропонувалися цими недоумкуватими путінцями, однак вічним для них має бути місце лише за “батиєвим столом”, де морально деформованих карликів ніколи не помічатимуть. Образ пітекантропа ХХІ століття, що зліз щойно з дерева, “обдарованого” сатаною замість хвоста ядерною дубиною, буде найчорнішою сторінкою в історії “руzькаго народа”, що виплодив цю потвору. До якого рівня політичного цинізму, аморальності, бузувірської поведінки дійшли всі ті прокляті українцями нелюди, що дали “добро” (не вперше) на війну антихриста проти України, на вбивство дітей, жінок, мирних людей. Як можна продовжувати хреститися і молитися в моzковитсько-диявольськогундяєвській “церкві”, архіреї якої освячували зброю агресора та “благословляли” путіно-фашистів на війну проти України. І чи зможуть ці “єдинородці”, зомбовані кремлівсько-геббельсівською пропагандою, ? котрих підтримали марення імперця, покаятися, усвідомивши, що вони є також співучасниками злочину і винуватцями нинішньої трагедії. Хоча, мабуть, ніхто з них неспроможний зрозуміти Український народ, що захищає власну Свободу, Ідентичність, Суверенність, Державність. Як і ніколи їм (ординцям за ментальністю та поведінковими нормами) не зрозуміти силу нашого священного кличу “Слава Україні!”. Продовження на стор. 2
Суспільство · “Ми здолаємо темряву зла в образі здичавілого путінського фашизму”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Просвітництво: “Фейсбук війни”…», с. 1

Просвітництво: “Фейсбук війни”…

Закінчення. Початок на стор. 1 ******* 1 березня. “Цинічно-брехливі заяви звироднілого психопатавбивці путіна та його пискливого папуги пєскова про те, що роzія не здійснює обстріли житлових кварталів, лише підтверджує рівень повного морального розтління кремлівської “верхівки”, яка намагається продовжувати одурманювати світ геббельсівською пропагандою. Адже вчорашнє вбивство 16 українських дітей та сьогоднішнє безперервне масоване бомбардування московитами-фашистами Харкова, як і багатьох інших міст, засвідчує те, що Україна веде визвольну війну проти держави-терориста, до якої має бути сформоване єдине ставлення. Воно безальтернативне. Терористів знищують. Повсюдно й безперервно. Усіма засобами і силами. Слава Україні!”… ******* 4 березня. “Щойно прийшло повідомлення від НАТО. Небо України вони не воліють закрити (?!). Невже не зрозуміло, що коїмо проти Заповітів Божих? Невже “сліпі не прозріватимуть, криві не ходитимуть, не стануть чистими прокажені, не чутимуть глухі, а вбогим не звіщатиметься Добра Новина” (за Євангелієм від Матвія)… Негоже, бо з дияволом не спілкуються. Вашою політикою мусить зрощуватися лише дерево добре, тоді й плід його добрий. Європо й Америко, чинімо добро! Для Себе, Світу, України! Будьмо відповідальними “за все живе!”… ******* 6 березня. “Повномасштабна війна, віроломно розв’язана нацистською моzковією заради дурисвітської ідеї “руzькаго міра”, продовжується. Безперервне бомбардування крилатими ракетами, забороненими вакуумними та касетними бомбами житлових кварталів, інфраструктури, лікарень, навчальних закладів. Жертви серед цивільного населення, вбивство дітей. І цим жахам ні кінця, ні краю. На очах усього світу чиниться геноцид українського народу. Так, нам співчувають, допомагають. Діють руйнівні для РФ санкції. Але знахабнілого агресора лише цим не втихомириш. Уже не тільки Президент, але й весь Народ на рівні його представницьких органів звертаються до “спостерігаючої” євроатлантичної спільноти щодо закриття неба над Україною; або отримання літаків; або передачі систем ППО. Ми віримо в перемогу України. Однак при такій дрімаючо-мрійливій позиції багатьох країн НАТО її ціна буде дуже високою. Не тільки для України, але й для Європи та Світу. “Бо немає потаємного, що не виявиться”. Адже орда номадів ніколи не вертає назад, оскільки стихія руйнівників – нищення, спалення, підкорення. При цьому вартість людських життів для них є ніщо. І тоді ваш (європейський) житейський удаваний комфорт, який ви надієтесь уберегти, стане для вас непоправним гріхом і нестерпним “спокоєм”. Натівці, Європо та Америко, прислухайтесь до сказаного Українським народом. Не повторюйте трагічну дипломатію Чемберлена-Даладьє. Допоможіть Україні вирішити головну стратегічну проблему “закритого неба”. Тоді ми здолаємо темряву зла в образі здичавілого путінського фашизму, який “хоче вбити тіло, а душі вбити не може” (Новий Заповіт). І все буде Україна!” ******* 18 квітня. “Ніхто в історії не пригадує, щоби нації, народи, імперії та держави змогли б відшукати виправдання загарбницьким війнам, коли здійснюється наруга над людським життям, чиняться злочини проти людяності часто лише за те, що вони (народи) якісь “інші”. У цьому жахливому хаосі тисячолітніх війн завжди найсправедливішими суддями були пам’ять і час. Саме вони, на відміну від політичних інсинуацій та правових колізій, здатні відрафіновувати добро й зло, зерно й полову, правду й брехню, справедливість і нечестивість. Нинішня віроломна війна моzковії проти України навіть не потребує часу для осмислення та оцінок. Усе наяву. Весь цивілізований та гуманний світ з перших днів цього агресивного нападу сталінсько-нацистської орди зафіксував безальтернативні причини та означення трагедії, від якої здригнулося людство. Тиранічна рашистська деспотія, очолювана терористом путіним, підтримувана “роzzійським” народом (понад 83%), здійснює геноцид проти Українського народу. Його визнано сьогодні вже багатьма країнами світу та їхніми лідерами, оскільки відкрито й зухвало (відчуваючи вкотре безкарність) “моква” намагається знищити Український народ та його державу. Людиновбивство, повне руйнування економіки та всіх атрибутів державности поставлено на конвеєр “спецоперації”, головною метою якої є ліквідація України як суверенної держави. А задля такого диявольського задуму передусім знищується мирне населення. Повну уярмленість або смерть несуть в собі зловісні знаки кремлівських рашистів – “Z” та “V”. На очах усього світу, дипломатів 193 країн ООН, НАТО, “Великої сімки”, ЄС, ПАРЄ, ОБСЄ, МАГАТЕ, безлічі міжнародних організацій на кшталт “червоних та чорних” хрестів, дотла руйнуються міста і села України, здійснюється ґвалт і грабіж серед білого дня, методично розстрілюється мирне населення, знищуються школи, університети, лікарні, пологові будинки, дитячі садочки, вся цивільна інфраструктура. У всесвітньо відомій трагічно Бучі розстріляний кожен п’ятий мешканець; стертий з лиця землі Маріуполь, в якому загинуло понад 25 тисяч містян, а донині там перебувають ще близько 120 тисяч жителів, помираючи від бомб, снарядів, голоду і хвороб; убито (згідно офіційних даних) 205 дітей, 362 – поранено. Нескінченний ряд злочинів геноцидного характеру. Дуже прикро й противно, коли таких манірних політиків, як макрон (не кажучи вже про сербів та угорців), треба “переконувати”, що в Україні путлєровська московія таки зреалізовує геноцидний план знищення українців. А скільки тисяч людських життів можна було вберегти, якби “шольцівська” Німеччина не блокувала надання нам зброї натівськими країнами, а зараз всіляко зволікає передачу важкого озброєння? Чи не є це проявом класичних подвійних стандартів, якими часто послуговувалися чимало європейських політиків “високого” рангу? Згадаймо, як чемно виконувалися з 2014 року Німеччиною та Францією путінські мілітарні замовлення після окупації Криму та частини Донецької та Луганської областей. До речі, ця зброя продавалася кремлівським рашистам упритул до першої декади квітня 2022 року! Тому виникають уже не питання, а тільки ствердні відповіді, що цією зброєю продовжують убивати українців. У той же час блокувалися будь-які намагання щодо передачі Україні літаків, танків, далекобійної артилерії, сучасних систем ППО та ПРО, не говорячи вже про гостру проблему “закриття неба”. Саме така політика “подвійного дна” може невдовзі спричинити розширення військової ескалації глобального масштабу. Вульгарно, але “бабло перемагає добро”. Лише так можна розцінювати непоодинокі випади “тупою шпагою” окремих європейських лідерів. Складається враження, що в танго смерті разом із рашистськими чорносотенцями моzковії час від часу залучаються нововиплоджені європейські шовіністи, закамуфльовані нацисти, прикуплені реваншисти різнонаціональних калібрів. Дивно, що й вищі церковні ієрархи світу вважають чомусь “шлюб” звироднілого ґвалтівника з його жертвою шляхом до миру. При цьому так і не назвавши вбивцю вбивцею, агресора – агресором. А публічно презентована (радше замовлена) в Римі сув’язь Українського Прапору та кривавого рашистського є образою для людської Совісті. Бо плаксиву пісеньку під назвою “ми за мир” голосять усі тремтливі та брехливі – від московських “лібералів” до нормандських “політінтелектуалів” та гундяєвського “православного” попівства. А в цей час на сході та на півдні України продовжуються запеклі бої з кремлівськими орками, які намагаються реалізувати фашистський план бункерної істоти на прізвисько “нацист-путлєр”. На кін поставлено не лише долю та майбутнє Українського народу, але й Європи та Світу. Варто, нарешті, блокувальникамнедружелюбам усвідомити, що ковід-епідемія “рашизм-ZZ” не знає кордонів. Він ненаситнолюдожерний. І зупиняти це всесвітнє зло новоспеченого московитського нацизму треба не тільки завдяки героїці Збройних Сил України, але й спільними зусиллями людства. Для цього правителі та очільники держав і народів мусять зрозуміти, оцінюючи агресію руzні в Україні, справжню сутність та праведність Безпеки. Не дозволяти собі називати “неістинне” істинним, “вторинне” – первинним, “небезпечне” – безпечним, а “брехливе” – правдою. Видатний син України В. Липинський сказав у свій час дуже повчальну фразу: “…Вавилон розложився і загинув старий Рим, тому що їх матеріальна техніка переросла їхню громадську мораль”. Тож не допустімо торгувати цінностями. Тоді переможе Світло! І Україна!” ******* 26 квітня. “Немає сьогодні українця – від найменшого до найстаршого, щоби не перебував у полоні тривог війни, переживаючи за Україну, за її воїнів-захисників. І кожна добра звістка про успіх у боротьбі з ненависною московщиною вселяє надію та віру в нашу Перемогу. Щогодинно, щодня нас пронизує відчуття солідарності, суголосності, єдності з тими, хто в передніх рядах славних Збройних Сил України, хто в оточенні ворога незламно обстоює Свободу й Незалежність, кому найважче. Передусім тим воїнам, що вже третій місяць захищають, знекровлюючи окупантів, ущент зруйнований путлєровськими фашистами Маріуполь. Полк “Азов”, морська піхота, нацгвардійці! Неймовірно, дивовижно, але звідки беруться сили духу в цих відважних оборонців. У пам’яті спливають нещодавні події, урочисті заходи, що відбувалися в кінці листопада на вшанування української художниці-шестидесятниці та правозахисниці Алли Горської, в яких брав участь (на запрошення полку “Азов”) разом з директором Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України М. Жулинським та письменником, редактором журналу “Харків” Л. Томою. Мене приємно вразило, що ініціатором усіх дійств був саме окремий загін спеціального призначення полку “Азов”, що спільно з Маріупольською міськрадою, Маріупольським державним університетом, драматичним театром, Донецькою обласною бібліотекою всіляко сприяв ушануванню цієї знакової для України постаті Алли Горської. Мені й досі ввижається, що на знаменах “Азова”, поруч з їхнім знаменитим символом, реально написано, що “національна культура формує Українську Націю”. Так мені тоді сприймалося, впродовж трьох днів, перебуваючи в розташуванні цього славного бойового підрозділу. Дуже гостро відчувалася налаштованість воїнів на захист незалежності та загальноукраїнської єдності, якесь особливе пошанування кожного митця, творця й будителя, які в усі часи оберігали високу ідею соборності. Ця адекватна, дуже щира реакція на український світ і донині залишається дорогим та щемливим для мене спогадом. Усе значиме вкраїнське для них було близьким і святошним. Воно проявлялось у їхній позиції, світлих поглядах, чистих думках. Цього не приховаєш. Даруючи тоді воїнам та науковій бібліотеці МДУ книги, бачили, з яким інтересом вони отримували нове видання, присвячене знаменитому українському актору й кінорежисеру Івану Миколайчуку (М. Лазарук: “Чорторийські марева-видіння”). Мене підкуповували дуже щиросердні й ґрунтовні, громадянські й патріотичні виступи офіцерів-“азовців”, в основу яких було покладено символ-назву Алли Горської “Душа без страху”, імена інших великих борців України, які стояли на брамі захисту української культури, державності у нелегкі для України часи. Хоча й тоді було відчутно, що війна для них не припинялася ні на мить, із 2014-го. Бо вже ввечері бійці “Азову” ховали свого побратима. Сотні воїнів при факелах прощались зі своїм бойовим другом. На березі моря вітром розносилися слова клятви, від якої кров застигала в жилах (не від страху, а захоплення). Нічого подібного у такому виконанні я ніколи не чув. Трохи пізніше це величне, урочисте, надзвичайно сильне та щире Слово став порівнювати з багатьма присягами та клятвами, що формально проголошувались різнорівневими депутатами, держслужбовцями... Відчуття неймовірної різниці в енергетиці слова, в честі обов’язку, в готовності жертвувати собою заради України та її Народу, у незборимій відданості та вірності Ідеалам Воїнів Української Соборної Держави. Тоді в Маріупольському драмтеатрі, виступаючи перед воїнами, молоддю, вражений побаченим та відчутим, сказав, що “азовці” є справжньою українською військовою аристократією. Аристократи Духу, Честі, Меча і Віри. З такими Воїнами Україна є і буде непереможною. А потім усі разом – воїни “Азова”, студенти, інтелігенція, громадськість ще тоді чудового міста Маріуполь захоплювалися прекрасною виставою місцевого драматичного театру. Хіба очікували всі ми, що невдовзі відбудеться такий страшний прояв диявольщини московських рашистів, які повністю знищать місто, як і цей чудовий театр, убивши тисячі його мирних жителів. Так, відтоді минуло зовсім небагато часу і свою Клятву вони освятили героїчним чином захисників Маріуполя, України, власною кров’ю, життям, незбагненною мужністю, якою сьогодні захоплюється вся Україна та Світ. Не знаю, на жаль, про долю тих багатьох світлих і сильних бійців (як і багатьох інших), обличчя яких мені тоді запам’яталися. Що з ними, як вони після двох місяців повномасштабної війни, героїчно захищаючи Маріуполь від нацистської орди московитів? Однак упевнений, що знаю про найбільш значуще. Що на межі надлюдських можливостей Вони свято виконують національну молитву Воїна, якою присягнули Україні, доповнюючи своєю героїкою й відданістю Українській ідеї ті вікопомні слова, написані 1936 року на стіні в’язниці кров’ю лідера Організації Українських Націоналістів Осипом Мащаком. “УКРАЇНО, Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітру кавказького, шумом карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника Батька Хмеля, трі-
Суспільство · “Не “руzькомірство”, а саме Україноцентризм утверджується нині як національна та загальнолюдська вартість”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

юмфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном Софійських Дзвонів. Нехай в Тобі відроджуся, славою Твоєю опромінюся, бо ти все життя моє, бо Ти все моє щастя. Задзвони мені брязкотом кайдан, скрипом шибениць в понурі ранки, принеси мені зойки закатованих в льохах і тюрмах, і на засланні, щоб віра моя була гранітом, щоб росло завзяття, міць, щоб сміло я йшов у бій так, як ішли Герої за Тебе, за Твою славу, за Твої Святі Ідеї; щоб помстити ганьбу неволі, потоптану честь, глум катів Твоїх, невинну кров помордованих під Базаром, Крутами, в Кінгірі і Воркуті, геройську смерть героїв Української Нації, Української Національної Революції – полковника Євгена Коновальця, Басарабової, Головінського, Шухевича, Бандери та славну смерть Данилишина і Біласа, і тисяч інших незнаних нам, що їх кості порозкидані або тайком загребані. Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці мойому. Страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай мойому! У тюрмах і тяжких хвилинах підпільного життя рости мене до ясних чинів. В чинах тих хай знайду я смерть солодку, смерть в муках за Тебе. І розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі, ВІДВІЧНА УКРАЇНО, МО- ГУТНЯ І СОБОРНА!”. Як дорогу мені реліквію зберігаю дарований офіцерами “Азову” цей текст воїнської присяги. Адже ці воїни перейшли межі витривалості, жертовності, відданості, патріотичності. Саме вони створили неймовірно сильні й високі стандарти військового вишколу, підготовки для всіх армій світу ХХІ століття. Гадаю, що “Азов” став прикладом та взірцем боєздатності, “написавши” своєю кров’ю, професійною виучкою, духом, стійкістю досконалу академічну хрестоматію воїнської звитяги. Варто нагадати, що “Азов” став тією єдиною українською військовою частиною, яка діє за стандартами НАТО у бойовому управлінні. Водночас він є тим військовим підрозділом, де діють звернення та звичаї українського націоналізму зразка УПА, коли за наказом українського командування воїни б’ються і вмирають, зберігаючи вірність присязі Українському народові. Клятво-Слово АЗОВЦІВ є їх найсильнішою зброєю. Оточені вже третій місяць ворогами, вони стали гідним взірцем Воїна Свободи. Наші нинішні та майбутні покоління українців мають виховуватися на цьому високому прикладі Мужності й Вірності, як найбільш сокровенному зарубку національної пам’яті. Віримо, що такий дух є притаманним сьогодні для всього українського воїнства, Збройних Сил України, які здолають ненависних моzковських орків і своєю звитягою забезпечать мир для України та Світу. І тоді житиме Україна Відвічна, Могутня і Соборна!” ******* 27 квітня. “Минув місяць відтоді, як президент США Д. Байден у Варшаві озвучив тезу, яка є визначальною не тільки для нас. “Україна надихнула весь світ. Ми живемо в епоху україноцентризму!”. Що означає така парадигмальна фраза? А те, що на Світ суттєво впливає Україна, україноцентризм. Глобальна політика почала обертатися навколо його осі. Неймовірно, але саме так. Війна остаточно показала хто є хто, які цінності сприймає цивілізація і хто насправді їх здатен захистити. Наше завдання – наповнювати та збагачувати цю ідею, яка стала універсальною в глобальному світі. Чинити так, як це роблять наші героїчні Воїни, Добровольці, що зуміли наповнити величезною моральноетичною енергією священне гасло “Слава Україні!”. Адже те, що ще вчора багатьма нашими (українськими) політиками, вченими, педагогами, митцями розглядалося з позиції “стидливого марксизму”, сьогодні надзвичай популярне серед президентів та керівників урядів різних країн. Тому нагадуємо всім, говорімо людству Правду, що не “руzькомірство”, а саме Україноцентризм утверджується нині як національна та загальнолюдська вартість, сповідуючи Свободу, Гуманізм, Справедливість, Правду, Мир. А ще – ПЕРЕМОГУ! Над людожерною моzковщиною та кремлівським нацизмом. Слава Героям, що мечем та вірою творять цю Божу справу!” ******* 7 травня. Сьогодні вночі варвари-моzковити ракетним ударом знищили Національний музей імені Григорія Сковороди. Не думав, не гадав, відвідуючи це унікальне місце живописної Харківщини (червень 2021 р.) в рамках міжнародного наукового українсько-польського форуму, що криваві руки кремлівських ординців дотягнуться й до цього світлого Миролюба. Однак, чого дивуватися. Адже в їхніх “чорних дошках” геноциду українців Сковорода записаний як “стратегічний об’єкт”. Бо саме знищення національної пам’яті, української ідентичності є головним мотивом цієї людиновбивчої “спецоперации” бункерного тирана ХХІ століття. Історія повторюється. Нищення сковородинства характеризувало істинну самодержавно-царську, комуністично-більшовицьку та нинішню путінськонеоімперську ідеологію й практику, що люто боролись з цим духовно-інтелектуальним явищем українців у найскладніші періоди денаціоналізації, терору, репресій, голодомору-геноциду. Проте кати так і не дочекались, не вдалося сатанинству торжествувати. Бо Дух Народу – незнищенний. Для нас, українців, 2022 рік є не тільки датою жахливої війни, але й СКОВОРОДИ. Адже невдовзі, попри все, Україна та весь культурний, інтелектуальний, гуманний світ відзначатиме 300- річчя народження символу національної духовності, просвітництва, народності Григорія Сковороди. Відомий дослідник української культури І.Мірчук зазначав, що в цій унікальній особистості сконцентрувалися визначальні риси українського народу. Створивши високо етичне світопочування та світобачення, народний філософ і мудролюб, надихаючись від знаряддя Божого, залишив для нас у спадок цінність, яка є непідвладною вікам. Безупинна Боротьба Серця за Волю! Вона містилася в почуттях і діях. Бо “чи можна бути вільним, – запитував він, – без діла, без чину, без користи Людству?”. Сьогодні Україна воює не лише за землю та волю, море та долю. Фронт пролягає через сковородинські цінності, які сформували частку культурного, психоментального образу української Людини. Вона на цей раз остаточно здолає ту неправду, коли моzковці впродовж століть намагалися вкрасти (для них властиво) це Ім’я, називаючи Його не інакше як “вєлікій русскій”. Але аксіомою є лише те, що ренесанс, відродження справжнього Сковороди відбудеться тільки в Соборній, Суверенній Державі Україна. Бо тільки тоді уможливлюється реалізація ідеї великого природного дару – писати національну історію та культуру Душею рідного Народу, навічно позбавивши чужинців з кацапстану такого злодіяння. Вірмо, що вогонь Музею Сковороди не зранить української душі та віри, а зруйнує ненависне всім “руzькомірство”. А обпалений ордою Сковорода все гучніше нагадуватиме нам і зобов’язуватиме нас, українців, говорити Правдою зі своїм Народом. Бо де Правда там і Бог. А Божа справа обов’язково даруватиме Україні Перемогу! ******* 13 травня. “Українська нація розтята “прірвою” ледь жила, говорила Леся Українка. Так, колись народ легше було розділяти й роз’єднувати через відсутність власної держави. Політичний, культурний, етнографічний, історичний, світоглядний, конфесійний, національний чинники, своєрідності буття, розділеного кордонами чужинських держав, посилювали цей стан окремішності. Потрібно було знаходити провідників, виробляти ідеї, формувати свідомість мас, щоби вони відчули затребуваність єдності. А ще більше – показати ймовірні шляхи, засоби, інструменти досягнення високої мети – “бути разом”. Згадую загальне піднесення на початку 90-х років. А з цим й схвальні оцінки та самооцінки багатьох політиків та державних мужів про те, що вдалося “без крові” здобути Незалежність. Однак виявилося, що лише на деякий час. Сьогодні вже про цю оману ніхто не згадує. Бо дуже багато жертв принесено на вівтар української свободи, важким і трагічним є шлях Нації. Очевидно, завершення нинішньої війни також не гарантуватиме безхмарного майбуття України, допоки скнітиме, конатиме чи вегетуватиме моzковська недоімперія. Не може бути інакше, коли поруч існуватимуть дві абсолютно протилежні суспільно-політичні субстанції. 1. Вільна Україна, яка прагне жити самостійним державницьким життям, утверджуючи дух свободи, демократії, справедливості та миру. 2. Тиранічна, вічно авторитарна моzковія, споконвічною хтивістю якої є упокорення та знищення ідентичності, державності українців. Конфлікт, протистояння, війна між цими двома цілями мають екзистенційний характер, наділені полярними завданнями та абсолютно різною філософією існування. Причому вони настільки рельєфно відчужені, окреслені й реально стверджені в суспільній практиці, що виходять далеко за межі локального, національного, міждержавного, набуваючи планетарного звучання. Віроломна агресія кремлівського нацизму тільки підтвердила зазначене. Справді, за канонадою бомб, ракетних ударів чується і проглядається передусім війна цінностей. Між гуманізмом і вандалізмом. У книзі Поля Сартра “Екзистенціалізм — це гуманізм”, виданій у Франції одразу ж після Другої світової війни (1946 р.), дуже добре “перекладається” означене на сучасні реалії, оскільки пояснює з одного боку мету і сенс олюдненого (гуманізованого) існування світу, з іншого — причинність його варваризації, морального падіння. Проте є одне місце в цій роботі, яке по особливому підкреслює сутність та ідеологію цього злочинного дійства, що нині відбувається на теренах України. Сартр згадує написане достоєв- zьким, що “якщо бога немає, то все дозволено”. Насправді, це і є стрижневим пунктом “руzькомірського екзистенціоналізму”, філософією існування цієї рашко-імперії зла, цього “занедбаного” (Хайдеггер) та покинутого Богом народу. Бо якщо для такого, хмелем зарослого народу, не існує нічого святого, а гундяєвським “православием” лише прикривають свою душевну ницість, тоді на передній план вступає “цінність” уседозволеності – загарбувати, уярмлювати, вбивати, ґвалтувати і при цьому безперестану брехати. І на цій гріховній дорозі такому занапащеному диконародцю немає на що опиратися – ні на себе, ні на інших. Його злочинам немає виправдань, але вони й цього не потребують, як і покаяння, щоб звільнитися від гріхів та отримати прощення, бо для “богообраних” руzьких якраз бога (за достоєвським) таки немає. Тому ця війна не між цінностями, бо в безбожних орків їх немає, а борня людського, Божого з антихристом, зі злом, що обезлюднене, бездуховне, здичавіле. Боротьба за цінності тільки з боку України та цивілізованого світу. Бо моzковська військова агресія ґрунтується на ідеології та пропаганді нацистського, людиненависницького зразка і вироблена своїми ж інтелектуалами, що представляють вєлікую культуру на кшталт достоєвських, пушкіних, бєлінських чи сучасних міхалкових… Отже, лише здрібнілі малороси чи колаборанти (а їх чимало) можуть жалкувати, коли з національно-культурного, освітнього, інформаційного простору України викидатимуть подібні імена, пам’ятники, імперську “культурну” спадщину. За цих обставин далеко недостатніми є потуги з боку частини “патріотичних” політиків, журналістів, блогерів, інтелігенції, чимдуж озвучуючих важливе, але вже звичне – “руzькій корабль пішов*****!”. Оскільки від “передніх рядів” нація чекає значимішого. А воно міститься в простій аксіомі – “руzькая культура, гундяївська церква, московський язік, кремлівська політика, глубінний народ, сакрально-брехлива історія “отєчєства” разом з іншою мерзотністю пішли (негайно!) навздогін за своїм корабльом-мертвяком”. Ці метастази, що пробували задушити національний організм, мають бути остаточно вирізані. Але за цим кроком мусить відбутися не менш радикальний і державницький чин. Конче важливо “викинути” з України на смітник усіх до єдиного підтримувачів цієї рашистської ідеології моzковії, які непоодиноко засіли (як на “апостольських ристалищах”) передусім в інституціях, що виховують українську націю. В іншому разі, коли не зважатимемо на це, до нас знову причепиться (надовго) з усією силою стара-нова пандемія малоросійства. Цей агресор такий же страшний і небезпечний, бо він серед нас і в нас, у душах багатьох наших “землячків”. Україні конче потрібна не лише сильна “військова аристократія”, а й потужна національно свідома еліта в усіх сферах життєдіяльності. Діяти слід швидко й успішно. Теза М. Драгоманова “робіть те, що можна при теперішніх обставинах для того, щоб наша національна свідомість не вмерла” годилася лише для бездержавних українців. Однак у своїй державі мусимо чинити (особливо інтелігенція) в сфері виховання нації якісно інакше, по громадянському відповідально, україноцентрично. Бо малоросійство, писав Є. Маланюк, було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але – передусім – інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації. Внутрішній фронт є таким же складником Перемоги над “руzькім міром”, як і героїчна боротьба ЗС УКРАЇНИ на мілітарному фронті. Війна позбавила нас права на толерацію до ворогів, зайдів, окупантів, колаборантів. Вона унеможливлює, обнульовує компроміси з недругами, робить неможливою політику “культурного всесвітництва”, загравання з “ліберало-руzькіми” на шкоду українськості. Дуже сумнівною видається недавно озвучена високопосадовцем теза, що пора не українізацією перейматися, а просуванням культури (?) в світі. Агов! Приїхали. Якої культури? Хіба не національної? Кого цікавитиме Україна без Української культури, без національного доробку, що є частиною надбання в загальнолюдському вінку? Чи може й надалі видаватимемо “зроблено в Україні” (ро- zійський ерзац) за національний продукт? Якщо Президент США ствердно заявив, що світ обертається навколо україноцентризму, то чому б дану цінність не наповнити якісним діяльним змістом не лише в мілітарній, політичній сферах, але й в гуманітарній. Ми мусимо “чути себе українцями”, тоді нас “почує” людство. Звитяжна боротьба проти московитів за свободу Нації довела здатність бути такими. Без малоросійства, яке є руйнівним для української Ідентичності та Державності. Той же Маланюк стверджував, що “малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише зажди апріорна і тотальна капітуляція ще перед боєм”. Державна програма спротиву цьому злоякісному явищу має діяти скрізь і всюди, починаючи з дошкільного закладу, університету і до підвищення суспільного авторитету державної Української Мови. Щоб Нація, яка обов’язково переможе, більше ніколи не поверталася до того стану, коли через розбрат і чвари, запопадливість окремих зверхників перед “чужизною”, втрачалась сила національної Ідеї та знову не згадували гірке Шевченкове Слово: “І на Україні Я сирота, мій голубе, Як і на чужині…” Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Події, факти, коментарі · “Український здвиг сьогодні, як і тисячі років тому, зупиняє чергову навалу східної орди”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Світ дивиться на Київ, а з цього Вічного Міста видно все

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор Сьогодні весь світ дивиться на Київ, на горах якого дві тисячі років тому апостол Андрій Первозваний пророче передбачив український здвиг, який вирішує майбутній шлях розвитку людства: чи впадемо у вічне рабство, чи повернемо назавжди свободу, як Божу благодать для себе й усіх навколо нас. А це препишне і глибоке почуття, за словами Юрія Липи, “лежить в глибині духовності Києва, Вічного Міста, лежить в глибині його великої культури. Тільки при такім відчутті світу можна накладати на себе найбільші обов’язки, ставити завдання матеріальні і духові, творити і здобувати”. Ті ж, хто цього не міг розумом осягнути й боявся зростання величі нашого Вічного Міста, прагнули дикою силою сплюндрувати всі шедеври Києва, як це зробила 1169 року суздальська орда Андрія Боголюбського. Цей погром спричинився до остаточних дезінтеграційних процесів колись утримуваної в єдиному державному організмі Русі. Відтепер вона втрачала не тільки свій політичний центр, упало його економічне й торговельне значення, а втеча до Московщини присланих з Візантії православних митрополитів Київських, звідки вони правили нашими єпархіями під відповідним ординським впливом, спричинилася і до духовного занепаду історичної Русі. Відтак українська шляхта пішла до Варшави, а чернь – до Москви, роз’єднуючи спільний власний шлях, гублячи національну душу й могутню державницьку традицію, яку не змогли вимолити у Всевишнього козацькі столиці, що тулились на якийсь час у Чигирині, Гадячі, Батурині, Глухові, Немирові. Ось чому треба було, за словами Олександра Лащенка, “чекати нових сотні років і на своїй шиї нести прокляття мільйонів, і води многі, стихія чужих морів заливають козацький суходол…” А далі цей автор пише: “Робимось поступово народом селянським і тим самим народом неісторичним: наша культура поступово перестає бути культурою національною, стає культурою суто народною, духове життя наше відходить в провінцію, замикається селом, досконало володіємо деревом, натомість вже не маємо сил, щоб опанувати камінь. Відступаємо з городів своїх і городи наші заповнює чужоземна тьма. Народні маси ще жевріють живим вогнем, вибухають раз-по-раз живим пломінем, мають ватажків сміливих вірою і високих мудрістю, мають ще Гонту і Залізняка, але вже не мають греблі, яка б народню повінь зібрала в одне річище, не мають над собою бані, яка б запричастила ці маси духові, веж, які б переможно сформували і вивели їх до висот!”. Визначальне значення Києва добре усвідомлює Іван Мазепа, котрий духовно розбудовує місто, готує його до відновлення статусу “столичного”, про що вже заявить гетьман-наступник Пилип Орлик у своїй Конституції. Однак по-справжньому повернув значення Києва в історичній пам’яті нашого народу Тарас Шевченко. Ставши зрілою людиною і запізнавши київську благодать, насамперед для українства, маючи вже цілий цикл поезій, присвячених козацтву, інтуїтивно відчув, що є набагато глибші підвалини українського “я” на цій землі, на якій піднялися в блакить золоті бані Софійського собору й Києво-Печерської лаври. Перебуваючи в засланні, Шевченко з відстані й висоти часу почне розмірковувати про роль Києва в нашій історії. І 1847 року в поезії “Чернець” Великий Кобзар уперше поставить цю проблему на поважний ґрунт: “Святий Київ наш великий”. Це було своєрідним закликом до національної прощі до Києва, де можна пов’язати українську національно-державну традицію з найглибших часів. І студентство Київського університету, продовжуючи традицію його української праці в Санкт-Петербурзі, створює 1862 року “Громаду”, через 20 років “Молоду громаду”, а на Зелені свята 1891 року “Братство тарасівців” на його могилі в Каневі, члени якого поклянуться віддати своє життя за визволення України. на – їхня рідна земля, рідна Батьківщина і чужинця з “русским миром” вони тут не потребують. ...Заради правди. На фронті своя мова – мова залпів і вогню, мова кулеметних черг. Достатньо побратимам погляду, жесту... Без слів усе второпають... Мало хто в Галичині зробить зауваження, що ти розмовляєш російською. Навіть у побутовому спілкуванні один розмовляє українською, а інший – російською. І всі один одного добре розуміють. Нарешті, з початком повномасштабної російської агресії, нової хвилі війни, у багатьох магазинах Червонограда з’явилися вивіски: “У нас спілкуються тільки УКРА- ЇНСЬКОЮ!”. Тим паче, що в Україні українська є державною мовою! Дістало... Втім, не йдеться про те, що всі російськомовні (чи-то росіяни) погані. Люди всюди є люди, і різні. Кожна людина – особистість зі своїм характером, культурою (навіть набутою від предків), уподобаннями, вихованням, мораллю, совістю... Отакі ми, галичани! Бережімо українську мову! Це саме виходець з нього – випускник Київського університету Микола Міхновський напише і проголосить на Шевченківські роковини 1900 року програму Революційної української партії “Самостійна Україна”. Відтак завдяки тисячам патріотів на весну 1917 року Київ відродиться як українське місто, саме тут організується Українська Центральна Рада, яка після цілих століть державницького небуття відновить на майдані біля Святої Софії проголошення власних законів і паради українського війська. Київ стає столицею відродженої Української держави. Саме за такий статус міста студентство й гімназисти Києва захищають його під Крутами. Саме з надією про такий Київ Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра тричі очолює вхід українського війська до міста. Саме тут 22 січня 1919 року проголошується Акт Злуки всіх українських земель. Невдача національно-визвольних змагань у 1917–1921 роках остаточно переконала українство в тому, що тільки “святий Київ наш великий” може взяти на себе роль відродження власної державності. Відтак після поразки Карпатської України в березні 1939 року українські націоналісти остаточно визнавали: “Не в Хусті бо починається і не в Хусті кінчається історія визвольних змагань української нації і її боротьби за власну, незалежну державність. На Закарпатті відбувається лише один із епізодів тієї драматичної історії. Доля України вирішується не в Хусті, а в Київі. І туди скерована вся наша увага, на те віддаємо всі наші сили, об’єднані одним ідеалом, одним стремлінням, однією волею. І та воля нашої нації, воля тверда, як криця, — бути господарем у власній хаті, приведе нас вкінці спільними зусиллями всіх вірних синів України до бажаної перемоги”. Ось чому українські націоналісти, проголошуючи у Львові 30 червня 1941 року Акт відновлення Української держави, зазначають, що їхнє крайове правління передасть владу нашого народу його законному урядові в звільненому від російських більшовиків Києві. І туди поспішають похідні групи ОУН, щоб підняти над дзвіницею Святої Софії синьо-жовтий прапор. Бо розуміли, як зазначав О. Лащенко, що без столиці “будемо пустоцвітом, вічними ізгоями, народом окаянним, Богом проклятим, без Столиці, скільки б не перемагали ми – не осягнемо останньої і найбільшої перемоги, яка ім’я нації запише в книгу вічної жизні; бо лише через перемогу можемо наповнити дійсність правдою, яка горить в нас!”. І саме таким сприймається Київ крайовим провідником Дмитром Мироном у жовтні 1941 року: “В зелені й бронзі дерев достойно і величаво розсівся Київ на горбах, немов Володар на престолі. Робить враження другого Риму і своєю красою, і величчю, і сивою давниною. Так і відчуваєш благословенство святого Андрія… Краса, велич, достойна задума й культура Києва надихає людину новими думками. В Києві відчуваєш, що дивляться на тебе віки й великі, незнані предки. Як оглядаєш, або ходиш святими місцями Києва, так і чуєш, як росте у тобі якась нова сила. Так мусіли колись відчувати ті, що йшли до Святої Землі й Єрусалиму… Для величавого, всеоновлюючого, незнищимого міту Києва варто жити, працювати й віддавати всі сили…”. І українці в еміграції були тоді переконані, що “у визволенні поневоленої Москвою України і відновленні у Київі незалежности державної суверенного народу українського завжди вбачали ми і вбачаємо той ключ, який одімкне не тільки двері великої “в’язниці народів”, одкриваючи перед українською й іншими націями нові перспективи, але разом з тим дасть можливість встановити справжню рівновагу політичну й економічну в Европі і забезпечити мир світові”. Процес відродження української державності наприкінці ХХ століття за її утвердження нині однозначно вказують на те, що особлива роль при цьому належить Києву. Бо і величезні маніфестаційні зібрання після обрання першої демократичної Верховної Ради, і студентське голодування на Майдані Незалежності в жовтні 1990 року давали потужний імпульс революційним подіям в усіх регіонах України, що звершилися відродженням Української державності. На Київському Майдані, де перепалювалося у вогні все чуже, неприйнятне для українського єства, з диму пожарищ виростав загублений в останніх десятиліттях дух соборного державництва. Саме це не дало нам втратити Столицю, а перемогти в 2014 році. Саме це дає сьогодні наснагу рахунок найбільшої дальності, можливості керувати ракетою, наявності двох різних видів боєкомплектів, безпеки для оператора, ціни, широти можливості застосування та різних цілей ураження від танку до опорних пунктів і гвинтокрилів вона посунула “Джавелін”, який виграє винятково в мобільності та компактності. “Нептун” потопив, вперше в новітній історії війн, флагман ворожого флоту. “Вільха” взяла участь у стримуванні наступу на Київ. АСУ “Кропива” є унікальним рішенням, яке виявилося не тільки універсальним, а й виграшним щодо деяких західних аналогів. Безпілотники “Лелека” та “Фурія” продемонстрували чудові співвідношення ціни, якості та застосування в різних тактичних умовах. САУ “Богдана”, хай і в єдиному екземплярі, успішно вражає цілі та демонструє дальність, точність і можливість швидкого ремонту в польових умовах, навіть Харкову, Маріуполю, Сумам, Охтирці, Миколаєву, Чернігову, Гостомелю, Ірпеню та багатьом іншим героїчним містам і селам перемелювати новітню московську орду. Важливе політичне й військово-стратегічне значення нашої столиці визнавали в різні історичні періоди. “Якби я міг зійти на київські гори, – писав в останній чверті ХVІ століття кримський хан польському королеві Стефану Баторію, то я дивився б одним оком на твій Краків, а другим – на свій Бахчисарай”. З Києва, з цього справді Вічного міста, видно все, особливо ж сьогодні, коли у Вашингтоні, Нью-Йорку чи Брюсселі забракло своєчасної політичної волі й мужності зупинити знахабнілого агресора, який замахнувся на здобутки демократичних устремлінь усього людства. Там, як і в більшості європейських столиць, бояться розгнівити нащадків суздальської орди, безнадійно сподіваючись на її умиротворення. Тож сьогодні весь світ дивиться на Київ, усвідомивши нарешті, що цивілізаційне майбутнє всіх народів вирішується саме тут. Бо всі бачать не тільки високу майстерність Збройних Сил, а й мужність української територіальної оборони, жертовність кожного громадянина. Тому й змушені нині в чужинецьких парламентах, опускаючи очі, аплодувати за справедливі докори Президента України Володимира Зеленського із загроженого Москвою Києва щодо дієвості західної допомоги, особливо в закритті повітряного простору України. Але там ніяк не можуть зробити рішучий крок – пояснюють боязню спровокувати Третю світову війну, хоч полум’я її вже підступило до київських пагорбів. На все, що спроможні, – обіцяють захищати себе, коли на них прийде черга… Боягузливий Захід! – чверть століття тому чітко й лаконічно сказав Президент Чеченської Республіки Ічкерія Джохар Дудаєв. А от ми, як справжні спадкоємці Русі, сміливо стали в бій кривавий, бо не тільки в ріднім краї не дамо панувати нікому – український здвиг сьогодні, як і тисячі років тому, зупиняє чергову навалу східної орди. І ключ для перемоги над нею – в Києві, бо саме “мати городів руських” і досі є невичерпним джерелом сили і духу нашої нації, яка й далі жертвує себе в ім’я всього людства. командою цивільних слюсарів. Машини типу “Варта” або “Новатор” вже уберегли життя наших військових під час потрапляння ракети або підриву на міні. Тіктокер Кадиров, захопивши “Новатор” на базі НГУ, вирішив і оголосив публічно, що це генеральська машина, хоча це засіб для рядового бойового складу. А головне – наявність власних розробок дали нам змогу протриматись, допоки не змінилась світова кон’юнктура та політична повістка. Мода на Україну мине, як свого часу це сталося після 2014- го. Сенатор-республіканець вже заблокував нам 40 мільярдів військової допомоги. А ворог залишиться. Тому ми маємо брати все, що нам дасть лендліз, і вкладати гроші у своє. Аби, коли ми знову залишимося самі, мати шанс якщо не перемогти, то принаймні дочекатися допомоги. Війна дає жорстокі, але правильні уроки. Головне – не прогулювати їх.
Події, факти, коментарі · “Український здвиг сьогодні, як і тисячі років тому, зупиняє чергову навалу східної орди”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Власне озброєння

Мирослав ГАЙ, м. Київ Ця війна, як життя, мене багато чого навчила. Один із багатьох уроків, про які я ще колись напишу: хочеш вижити – навчись бути автономним. Так, грати в команді потрібно вміти, але може настати момент, коли ти залишився сам і тобі потрібно вижити, аби дочекатись допомоги. А це означає, що ти повинен мати все необхідне, від спорядження до навичок. На прикладі війни – це запаси зброї, розосереджені склади їхнього зберігання, власне виробництво. Маючи доступи до різних даних, а також спілкуючись із багатьма підрозділами, я можу сміливо заявляти, що українська зброя виявилася не тільки конкурентоспроможною, а подекуди і кращою, ніж деякі західні аналоги. Наприклад, вже славнозвісна “Стугна” – ПТРК номер один. За
Події, факти, коментарі · “Український здвиг сьогодні, як і тисячі років тому, зупиняє чергову навалу східної орди”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Хочемо свого!

Тарас ЛЕХМАН, м. Червоноград Що б росіяни (російська путінська пропаганда і ті, хто потрапив у її тенета) не говорили про Галичину, Західну Україну, бандерівців, українських націоналістів, але ми, галичани, якось толерантно ставилися і ставимося до російськомовного населення (зрештою, до людей різних національностей), бо ми люди добрі, щирі, чуйні, нікому не бажаємо зла. Та таки знаємо своє і хочемо свого! Українського! Ніхто в Україні, у тій же Галичині, не забороняв росіянам розмовляти рідною мовою, чи, тим паче, забути її, викреслити з пам’яті. Ніхто нікого не “садив на розпечену сковорідку за російське слово”. А що вже говорити про російські ЗМІ, які масово друкуються, виходять в ефір в Україні?! Чимало теперішніх захисників України розмовляють російською, але вони воюють таки за Україну проти путінської агресії, проти “русского мира”, бо Украї-
Події, факти, коментарі · “Перемога – це повернення соборності Україні, повернення всіх її кордонів?”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Незабаром війна на Донбасі втихне. Але...

Віктор МОРОЗ, м. Київ Донбас нині став головним рубежем для українських військ. Судячи з фронтових зведень, ворог, накопичивши перевагу в живій силі й техніці, потроху відтісняє ЗСУ все далі до середини країни, прагнучи створити два-три котли. Це ще не фатально. Все ще можна зупинити, хоч запізнюються обіцяні партнерами далекобійні гармати. Але злам у війні незабаром відбудеться на користь України. Американці вже надіслали майже всі обіцяні гаубиці. Як і бронетранспортери. Як і протитанкові системи. А німці ніяк не можуть надати ті сім САУ, які пообіцяли. Їм постійно щось заважає. Проте вже місяць розповідають світу про свою щедрість, що досі перебуває в їхніх ангарах. У той час, коли українці стріляють із того, що мають, і рахують кожен снаряд, видаючи їх ледь не під розписку. А росіяни гатять не зупиняючись. Підготувалися завчасно. Україна, як виявляється зараз, була не зовсім готовою до нападу. Збройні склади зі снарядами для важких гармат були зірвані ще за попередньої влади. І ця дуже патріотична влада нічого не зробила, щоб побудувати новий патронний завод. Хоч могла. Тому зараз на артилерійський шквал ворога доводиться інколи плювати у відповідь. У тому числі на пафосні промови тодішніх лідерів, які займалися й добрими справами, але не зробили головного. Як не зробили головного й нинішні керівники держави, не підготувавшись до війни належним чином, що забезпечило ворогу практично безперешкодний прорив на Київ по Чорнобильському тракту і дуже комфортний для російських військ заїзд із Криму в Херсон, Мелітополь і Бердянськ. І що більше ускладнюється нині ситуація на Донбасі, що жорстокіше там протистояння, то енергійніше лунають голоси з вимогою назвати винних у провалі першої фази війни. Гаразд, північний напрямок, котрий прямо і безпосередньо загрожував Києву, вдалося дуже швидко закрити завдяки енергійним і рішучим діям командування Збройних сил України, яким до цього руки були зв’язані категоричними запевненнями вищого політичного керівництва країни, що вони не бачать інтенсивної підготовки РФ до війни з Україною, мовляв, не створювалося для цього угрупування військ. Пан Данілов, котрий представляв в інформаційному полі РНБО, де й вироблялася відповідна політика, ще за кілька днів до вторгнення РФ запевняв, що все під контролем, і росіяни, мовляв, не готові до широкомасштабного вторгнення. Те саме, але ще категоричніше і з біль- РАШИЗМ Особлива тоталітарна ідеологія Ми розглядаємо РАШИЗМ як сучасну тоталітарну людиноненависницьку ідеологію, сформовану на основі синтезу: - вікової ординської ментальності московитів, їх месіанського шовінізму й практики імперського експансіонізму і геноциду нескорених етносів та - варварської спадщини марксистсько-ленінського комунізму, нацизму гітлерівської Німеччини і фашизму Італії Муссоліні. Останнім часом повелося, що те зло, яке коїть Росія в Україні (та й в інших частинах світу), стали часто називати російським нацизмом. Це тільки затушовує, розмиває суть істинно російського явища – ідеології РА- ШИЗМУ. Залишмо фашизм Італії Муссоліні, нацизм – гітлерівській Німеччині, а за московитами треба закріпити їхній винахід – РАШИЗМ. РАШИЗМ – особлива тоталітарна ідеологія, особлива людиноненависницька політична течія і практика. Безумовно, вона “збагачена” варварсшим пафосом, повторював президент Зеленський, котрий ледь не звинувачував американські й британські розвідувальні служби, які попереджали про напад, в поширенні недостовірних даних і чуток, що наносять Україні економічні збитки. Тому чи треба дивуватися, що росіяни легким прогулянковим маршем за один день дійшли до Херсона з Криму, а з Білорусі – в передмістя Києва?! Україну врятувало верхоглядство та зарозумілість російських фюрерів, котрі планували за 3 доби (?) взяти Київ разом із його політичним керівництвом і підписати з ним акт про повну й безумовну капітуляцію. Справедливі вимоги знайти винних у провалі першої фази війни, що коштує країні тисяч людських жертв, наштовхуються на категоричну й консолідовану відсіч прихильників чинної влади, які звинувачують критиків у розгойдуванні державного човна. Хто більше розгойдує цього човна – це ще питання, а ось керівників, котрі віддавали розпорядження розміновувати кримські мости, що сполучають півострів із материком, годилося б назвати. Як і тих, хто інформував президента, що війни не буде й росіяни тільки їх лякають. І спитати інформаторів, чим це було обумовлено – некомпетентністю чи злим умислом? У будь-якому разі ці люди повинні бути відсторонені від прийняття державних рішень, які мають ухвалюватися РНБО. А поки цей солідний орган використовується часто у внутрішньополітичних з’ясуваннях на кшталт того, кого називати олігархом, а кого ні, яким телеканалам дозволяти ефір, а яким закрити. Ав той час “добрі” люди за кулісами нашіптують не вельми обізнаному в державних справах лідеру країни варіанти дуже сумнівних рішень. Гаразд, від помилок ніхто ніде не застрахований. Тим більше, в такій великій справі, як державне будівництво. Але чому висновки не робляться і не оприлюднюються, аби народ бачив, що помилки виправляються? Ми знаємо, що ключові питання нині в державі ухвалюються в Офісі президента. Тобто всі стратегічні помилки робляться саме там. Я не випадково знову про питання вироблення й прийняття відповідальних державних рішень, які досить часто надто дорого коштують країні. Судячи з усього, наша країна досі не виробила певної культури прийняття державних рішень, і замість них досить часто видаються абсолютно суб’єктивні враження перших осіб. Хоч Володимир Зеленський і старається виносити на РНБО ключові питання держави, але справа в тому, що в цьому шановному органі ним же зібрані здебільшого випадтвом фашизму, нацизму, комунізму. Але це ОКРЕМЕ явище з переліком ознак, властивих саме цьому феномену. РАШИЗМ – світогляд, що породжений історично укоріненою у московитів МЕНТАЛЬНІСТЮ ОРДИ. РАШИЗМ – ідеологія МЕСІАН- СЬКОГО ШОВІНІЗМУ, яка спрямовує російську владу і суспільство на ІМПЕР- СЬКУ ЕКСПАНСІЮ та знищення народів, які хочуть жити самостійно – на свій розсуд, і які не хочуть розчинитися в московитській Орді. РАШИЗМ – це практика ВАРВАРС- ТВА, яке хоче опустити цивілізований світ до ДИКОСТІ життєвих уявлень і цінностей московитів, заперечує права і свободи як окремої людини, так і право народів на самостійне буття. РАШИЗМ – це також продовжене у сьогодення і розвинене тоталітарне зло фашизму, нацизму, комунізму, сучасна реалізація його спадщини. Це – новітнє абсолютне зло. На політичному ж рівні ідеологія РА- ШИЗМУ втілена в Росії у вигаданій парадигмі (чи концепції) так званого “русского мира”. Тому подолання рашистської ідеології передбачає заборону і протидію доктрині “русского мира”. кові люди, не здатні не тільки обстоювати, а й мати власну думку. Так, в Україні є громадянське суспільство і є вже дуже добре підготовлене експертне середовище. Є моральні лідери, зібрані під “Ініціативою 1 грудня”. Але печаль у тім, що державні органи і громадські організації працюють паралельно, не перетинаючись і не збагачуючи один одного аналітичними розробками й пропозиціями. І це не може не викликати тривогу. Незважаючи на невеликі успіхи останніх днів, за 2-3 тижні Росія підійде до критичної межі вичерпання всіх можливих ресурсів і необхідності зупинки бойових дій. Тож Україна має можливість перейти в контрнаступ і дуже швидко викинути ворога за межі країни. Всієї країни в кордонах 1991 року. Так стверджують міжнародні й вітчизняні експерти. На Заході цього часу бояться значно більше, ніж в Україні. Бояться ядерної загрози, котрою досі лякають світ деякі високопосадовці РФ. Може, саме тому президент Франції Макрон нещодавно закликав “не принижувати Росію поразкою” і зберегти у війні обличчя Путіну (?). Тобто Росію принижувати поразкою у відповідь на її агресію не можна, а Україну, Грузію, Молдову анексією їхніх земель – можна… Здається знаменита французька демократія дала тріщину. З якої виліз президент Макрон. Отож, можна не сумніватися, що президент Зеленський буде атакований симпатиками й доброзичливцями з найвищих кабінетів Європи, котрі переконуватимуть його сісти за стіл із Путіним і прийти до компромісних рішень, що мають зберегти його опоненту лице й не принизять Росію. І як він відповість на цей виклик – важко сказати. Під час бойових дій Володимир Олександрович несподівано проявив себе як мужній чоловік із міцним хребтом і дуже достойно представляє нашу державу, відкриваючи світу справжнє обличчя агресора. І досі він дотримується єдино правильної лінії на перемогу. А якщо й перемовини, то з позиції української сили. І все ж, об’єктивних підстав ідеологічного, кадрового, організаційного порядку стверджувати, що Зеленський не погоджуватиметься на мерзенну пропозицію територіальних поступок, які б забезпечили Путіну збереження його морди-лиця і не принижували б Росію, у мене немає. Але в мене немає і відповіді на запитання, чим має завершитися російсько-українська війна. Так, щоб вона, врешті, завершилася перемогою України. А може, не треба нічого й вигадувати, а прийняти просту формулу: перемога – це повернення соборності Україні, повернення всіх її кордонів? Все інше нехай вигадує президент Макрон. Чи не так? Ця пропозиція не є новелою в українському законодавстві. Зокрема, у 2021 році Верховна Рада ухвалила закон про запобігання та протидію антисемітизму в Україні. Чинне українське законодавство також містить норми про відповідальність за пропаганду фашизму, нацизму, комунізму як тоталітарних політичних течій. До цього переліку тоталітарних ідеологій треба додати і РАШИЗМ. Вважаємо, що немає жодної проблеми для виділення комплексу ознак, які характеризують тоталітарну людиноненависницьку ідеологію РАШИЗМУ як особливу. Пропонуємо народним депутатам ухвалити закон про заборону, запобігання, протидію ідеології РАШИЗМУ, зокрема ввести кримінальну відповідальність за її пропаганду і спроби реалізації. Іван Заєць, народний депутат Верховної Ради України I–IV, VI скликань Віктор Вовк, народний депутат Верховної Ради України VIII скликання (на основі тексту Івана Зайця, розміщеного 12 квітня 2022 р. в чаті Асоціації народних депутатів України) Президенту України Володимиру Зеленському Голові Верховної Ради України Руслану Стефанчуку Міністру культури України Олександру Ткаченку Шановне панство! Чернівецьке обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка просить розглянути наш лист-прохання в якомога коротші терміни, у зв’язку з назріванням критичної ситуації міжконфесійних стосунків православних України, що може призвести до непередбачуваних наслідків у період воєнного стану та в час, коли московська агресія переходить усі межі не лише у місцях, де ведуться бойові дії, але й у храмах так званої УПЦ (Московського патріархату) – однієї зі складових Російської Православної Церкви. Просвітянська, культурна, наукова громадськість Буковини стурбована публічними негативними висловлюваннями єпископів та священнослужителів УПЦ (МП) щодо життєдіяльності Православної Церкви України, Української держави та влади, критикою релігійних громад, які вирішили покинути ряди російської православної церкви, керованої воєнним злочинцем Кірілом. Їхнє тривале перебування на території краю та служба у рядах ворожої до України церковної спільноти не сприяла і не сприяє миру і злагоді у релігійному середовищі. Єпархія демонструє відособленість, насаджує єресь вибраності, вищості, єдиноканонічності, виховує у прихожан потребу у підтримці русского міра, неприйняття і ненависть до тих, хто належить до інших конфесій. Під час широкомасштабного вторгнення росії в Україну риторика церкви МП сприяє підсиленню войовничих настроїв московської орди, освяченої кагебістом у рясі Кірілом Гундяєвим. Більшість духовенства МП як громадяни України жодним чином не відреагували на жахливі події: звірства, віроломство загарбників на території нашої держави, не засудили агресивну політику російської церкви та її керівництва, під орудою якої кожному російському солдату роздають так звані іконки з написом: “Твоя задача – стереть украинскую нацию с лица земли”. Час істини настав. У тому числі і для тих, хто під прикриттям церкви є посібниками загарбникам і провокаторам, убивцям, гвалтівникам і мародерам, хто позбавляє життя мирних людей – жінок, дітей, немічних, руйнує житло, лікарні, школи, дитячі будинки, отруює криниці і водойми... Обласна “Просвіта” рекомендувала єпархії МП припинити здійснювати прокремлівські інформаційні спецоперації проти України та вигадувати причини, через які УПЦ МП нібито змушена перебувати у московському ярмі. Легенда про братній християнський русскій народ перестала існувати остаточно. У своїх зверненнях до керівництва єпархії МП ми вимагали негайно розірвати будь-які зв’язки з РПZ та приєднатися до Православної Церкви України, покаятися та розпочати служіння Богові й Україні разом – Єдиною Помісною Автокефальною Православною Церквою України (ПЦУ). На жаль, нашими зверненнями вчергове проігнорували, що не дивно, бо притаманно будь-яким московським наративам. Тому, високоповажне керівництво нашої держави, просимо терміново винести на голосування Верховної Ради законопроєкт про заборону Церкви Московського патріархату на території України, чого чекає й вимагає більша частина прихожан храмів УПЦ (МП), а також чимало їхніх священиків. Після жахіть у Бучі, Ірпені, Гостомелі справжніх українців уже не зупинити. Вони діятимуть всупереч настановам священиків МП і силою виганятимуть їх із храмів, чим наражатимуться на конфлікти, котрі можна попередити прийняттям Закону про заборону Московського патріархату в Україні. Без втручання держави ми ніколи не позбудемося московського ярма-брехні в храмах країни та не матимемо гідного майбутнього для наших нащадків. Слава Всевишньому! Слава Україні! Зі сподіваннями – Правління Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Погляд · “Головною засадою українського світу є ідея мак' симально можливої особистої свободи. У цьому сенсі ми унікальна нація”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

деталізацію вимог кожного закону, що у дрібницях обмежують свободу громадян. Скажімо на прийнятий один новий закон, відміняти один або і два старі. В ідеалі окремим громадянам слід дозволити все, що не суперечить їх спільним інтересам. Вогнепальна зброя – дозволена, але не одразу і не всім, а тим, хто довів свою відданість інтересам нації і має відповідний стан здоров’я. Азартні ігри – всім, але з певними обмеженнями на діяльність гральних закладів, щоб унеможливити розорення людей із нестійкою психікою. До речі, освічена людина, що засвоїла курс теорії ймовірностей, ніколи не гратиме в азартні ігри. Алкоголь, тютюн, інші наркотики – всім, але тотальна державна пропаганда має спрямовуватися на людей так, щоб вони їх вживали вкрай мало. Право вирішувати для себе проблему життя або смерті – всім, але це не знімає з держави обов’язку пояснювати кожній конкретній людині, в чому полягає її оптимальна лінія поведінки. Жодних примусових щеплень – лише добровільні. Свобода – це, зокрема, відсутність монополії у будь-якій царині, що зачіпає інтереси конкретної людини. Вільний доступ до ліків – всім, а не лише за приписом лікарів. Проте є сфера життя суспільства – де свобода окремих громадян несумісна з інтересами суспільства. У чому вони полягають? Міцна родина – міцна нація. Багато дітей у родині – у нації є майбутнє. Злочини проти суспільної моралі мають суворо каратись. Особиста свобода і плодовитість – ось наші гасла. Європа вимирає. Ми маємо компенсувати це вимирання своєю плодючістю і зцементувати Європу своїм унікальним генотипом. 8. Кожний громадянин України, незалежно від статі, – воїн. Таким має бути виховання наших людей, хоча військо має бути відносно невеликим і професійним. Слід розуміти, що кордони України скрізь проходять етнічною територією України. Про це слід пам’ятати лише стосовно однієї держави, що є нашим історичним ворогом – Російської федерації. Тому після відновлення наших кордонів ми маємо створити пояс безпеки вздовж кордону з нею. Наш ворог показав, як це робиться: Кубанська, Донська, Курська, Воронезька, Білгородська, Брянська народні республіки. Російська федерація має бути дезінтегрована і позбавлена ядерної, хімічної, біологічної зброї. Можливо, тоді народи цієї великої за площею території перестануть гратись у солдатики і зосередяться на власному добробуті. А ми маємо стати невід’ємною частиною Великої Європейської цивілізації і пам’ятати про дійсно братські нам народи: поляків і литовців, які в найбільшій мірі сприяли нашій перемозі. Новітня Річ Посполита – Справа загальна має відродитись, як мінімум, на теренах цих трьох братніх народів, а далі охопити і решту Європи і Малої Азії. А щодо зозулі, то у неї немає гнізда. Вона відкладає свої яйця у чужі гнізда. Пташеня зозулі вилуплюється раніше за інших і виштовхує їх з власного гнізда. Такою зозулею є нині наш північний сусід, який намагається відкласти своє московитське яйце в наше українське гніздо.
Погляд · “Головною засадою українського світу є ідея мак' симально можливої особистої свободи. У цьому сенсі ми унікальна нація”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Війна. Гніздо зозулі

Валерій ШВЕЦЬ, м. Одеса Як назвати цю війну так, щоб передати її головну суть? Російсько-українська війна? – Замало. Така назва прийнятна в тому разі, коли держави воюють за якусь територію, не ставлячи під сумнів факт подальшого існування кожної з них. Вітчизняна війна українського народу? – Ближче до істини, оскільки противна сторона намагається у разі перемоги знищити Україну, як незалежну державу. Але й така назва не повністю передає суть, оскільки ворог намагається закріпити за собою не тільки нашу територію, але і нашу історію, нашу етнічну приналежність і навіть наше ім’я. Адекватною назвою нинішньої війни, на мою думку, є національновизвольна війна українського народу. Ця війна стала можливою лише через те, що за 30 років незалежності ми так і не перемогли у собі “руській мір”, і не утвердили незворотно на своїй землі український світ. Так, “руській мір” суттєво втратив свої позиції, а український світ суттєво підсилив, але у московитів не вмерла цілком обґрунтована надія, що український світ ще можна остаточно знищити, а “русскій мір” – остаточно відродити на нашій землі. Цю надію підсилило масове відступництво від України великої частини населення Криму і Донбасу. Тепер або ніколи — і московити розпочали війну. Що слід зробити для остаточної перемоги над Московією на внутрішньому фронті? Назавжди ліквідувати “русскій мір” і в Україні, і в душі кожного з українців. Як це зробити? 1. Бог живе в душі кожного українця навіть, якщо він не ходить до церкви і вважає себе атеїстом. Українська православна церква московського патріархату не може бути посередником між богом і українцями на нашій землі. По-перше, вона не є церквою, оскільки не має Томосу, тобто права на здійснення православних релігійних обрядів, наданого Вселенським патріархом. Подруге вона не є церквою, оскільки була створена імператором- Сталіним, як частина державного апарату Імперії для духовного поневолення її громадян. По-третє, в нинішніх умовах вона не раз доводила свою ворожість українській владі, свою приналежність до п’ятої колони в Україні. Ця, так звана церква, має бути заборонена в Україні, як ворожа, керована з території ворога. Приналежні їй лаври, включно з Київсько-Печерською, мають бути націоналізовані, як цінна історична спадщина українського народу, і передані у тимчасове користування лояльним українській державі церквам на конкурсних засадах. Інші кульові споруди цієї “церкви” слід передати місцевим органам самоврядування, які і вирішать їх подальшу долю. 2. Декомунізацію України слід рішуче продовжити. Російська федерація є спадкоємцем, перш за все, саме комуністичного Радянського Союзу. Це була держава, де вперше в історії до влади прийшов саме російський народ. Всі символи комуністичного минулого на нашій землі – це символи сучасної імперії зла, з якою у нас тотальна війна. Всі ці пам’ятники невідомому солдату, матросу, меморіали жертвам Другої світової війни мають змінити своє ідеологічне забарвлення на прийнятне для воюючої Української держави. Всі вулиці і площі міст, що й досі носять прізвища генералів і маршалів Радянського Союзу, мають бути перейменовані. Всі пам’ятники дружби “братніх народів”, включно з так званим “ярмом” на набережній Дніпра у Києві, мають бути знесені. Відмежовуючись від комуністичного минулого, ми тим самим відмежовуємося від “духовних скрєп” нашого споконвічного ворога. 3. Нинішня війна йде не лише за нашу споконвічну землю. Вона йде і за нашу історію, за наше право вважати свою державу спадкоємицею Давньої Русі. Війна йде проти намагання імперії зла привласнити нашу історію. Наш ворог – це покруч, який запозичив, точніше вкрав, всі свої державні символи у інших народів. Нашу історичну назву Русь він перетворив у 1721 році з назви Московія у свою сучасну назву Росія. При цьому він так і не спромігся придумати нову назву для своєї етнічної угро-фінської основи. Цей народ і досі називається руським – єдиний прикметник серед назв усіх народів світу, хоча мав би називатись московитами. Символ Римської імперії – двоголового орла, що символізував поділ влади на дві рівноправні гілки – церковну і світську, він бездумно перетворив на свій державний герб, не усвідомлюючи, що жодного поділу влади в Російській імперії ніколи не було. Абетку Давньої Русі він перетворив на свою, відмовившись у свій час від абетки арабської. Мову Давньої Русі він обрав в якості державної, відмовившись у часи Давньої Русі спочатку від угро-фінських діалектів, а пізніше, в часи Золотої орди, від уйгурської мови. Культурні здобутки Російської імперії, створені представниками всіх підкорених імперією народів, він привласнив саме руському народу, внесок якого у цю інтернаціональну культуру зовсім невеликий. При цьому “руські” не усвідомлюють того, що у них ніколи не було власних князів і імператорів. Князів їх постачала Давня Русь, а імператорів – німці. Всім українськім російськомовним діячам, письменникам, художникам, композиторам часів Російської імперії: Миколі Гоголю, Петру Чайковському, Іллі Репіну і сотням інших імен слід повернути статус діячів української культури і вивчати їх творчість у школах. Боротьба за минуле – це боротьба за майбутнє. Заберіть у народу його минуле і народ перестане усвідомлювати себе суб’єктом історії, не зможе противитись загарбнику. Сучасна історична наука в Україні – це аналог Української православної церкви Московського патріархату в не менш важливій сфері духовного існування українського народу. Носіями імперського історичного мислення, в першу чергу, є історики старшого покоління. Я б відсторонив від керівних посад і роботи в державних установах всіх істориків, що отримали свій останній науковий ступінь у часи Радянського Союзу. Вони токсичні для молодого покоління і для України в цілому. Фінансування на українську історичну науку слід виділяти, як складову оборонного бюджету країни, оскільки обидві ці галузі критично важливі для існування країни. Щодо назви країни – вона ідеальна, але поряд із лаконічною назвою: “Україна”, ввів би ще і розширену: “Україна-Русь-Сарматія-Скифія-Арата”. Щодо Герба – він ідеальний, але поряд із малим гербом України – Тризубом розглядав би і великий герб України. Прекрасні проекти цього гербу широко відомі, але їм не вистачає одного важливого елементу – Кримсько-татарської тамги. Насправді Україна є спадкоємицею не лише Давньої Русі, але і Кримського ханства, яке у певні історичні часи займало близько половини нинішньої території України. Тоді питання Криму з історичної точки зору вирішиться остаточно. 4. Державний апарат більшості держав є головним джерелом корупції. Звичайно чиновників забагато для виконання потрібних функцій, а зарплата замала для того, щоб спонукати їх до чесного виконання цих функцій. Особливо ця ситуація небезпечна для України. Я прибічник точки зору, що назва нашої держави Україна походить від слова Країна або Центральна земля – Гартленд, але наша доля і раніше, і тепер, і в майбутньому – бути кордоном між цивілізованим світом і безкрайніми просторами Мордора – Імперії зла. Ми не маємо права на слабкі ланки, а наш нинішній державний апарат – це саме така ланка, разом з судами і органами охорони громадського порядку. Згадайте поведінку цього апарату в Криму і на Донбасі. Більшість не надто важливих функцій сміливо слід передавати приватним структурам включно з більшістю в’язниць, охоронних структур, лікарень, бібліотек, музеїв, театрів, шкіл, вузів. Лише об’єкти загально національного значення має контролювати держава. Державному апарату слід бути компактним, високооплачуваним і професійним. Всі посади і лише на певний час мають займатися на конкурсній основі. Конкурс вважається таким, що відбувся, лише за наявності не менше двох кандидатів на вакантну посаду. Особиста свобода несумісна з великою кількість в’язнів у нашій країні. За більшість не важких злочинів громадян слід карати фінансово, а не ув’язненням. Всебічне заохочення змагальності, приватної ініціативи не знімаю з держави обв’язку присутності у всіх сферах життя суспільства. Вільна конкуренція між державою і приватним сектором сприятиме підвищенню ефективності кожного з них. 5. Мова має значення. Перше, що зробили російські окупанти, захопивши Донецьк і Луганськ, – закрили всі українські школи і знищили українські книжки в бібліотеках. Всі кандидати на державні посади мають досконало володіти державною мовою. Умовою допуску кандидата до конкурсу на вакантну посаду має бути успішно складений іспит з державної мови, а також математики і історії України. Це стосується і кандидатів у депутати всіх рівнів. Ми нарешті маємо позбавитись від невігласів на всіх рівнях державної ієрархії і виборних органів. Крім державної мови і англійської у школах має обов’язково вивчатись на вибір одна з мов споріднених з нами народів: польська, чеська, литовська – мов народів, які внесли великий позитивний внесок у нашу історію. У паспорті слід відродити графу національність. Кожний громадянин має право заповнити або не заповнити цю графу. І у цьому теж його свобода. 6. Всі ключові питання життя держави мають вирішувати органи, сформовані за результатами загальних виборів. Але не всі виборці мають брати участь у виборах всіх рівнів. У виборах президента повинні брати участь лише виборці, що сплачують податки у державну скарбницю. Пенсіонер, що працює, – так. Такий, що не працює, – ні. Люди, що не працюють багато років, як правило, втрачають зв’язок із реальним життям країни і не здатні оцінити її стратегічні інтереси. Вони завжди голосують за минуле. Але вони можуть брати участь у всіх інших виборах. Нині склалася драматична ситуація, коли в нинішньому складі Верховної Ради немає жодного професора, академіка, видатного письменника, провідного інженера, режисера. Іншими слова, немає видатних людей країни з різних сфер її життя. Зате скільки завгодно людей посередніх, таких, що ніколи не стануть видатними. Саме вони чомусь вирішують долю країни. Саме видатних людей слід залучити до державного управління, але не через роботу у законодавчому органі, хоча і це можливо, а через роботу у професійних спілках. До існуючого законодавчого парламенту слід додати паралельну дорадчу палату, яка обирається з представників Національної академії наук і творчих спілок. Саме ця дорадча палата має пропонувати законодавчій палаті для голосування важливі загальнодержавні проекти і провадити експертизу всіх інших проектів. 7. Головною засадою українського світу є ідея максимально можливої особистої свободи. У цьому сенсі ми унікальна нація. Кожний прийнятий Верховною Радою закон, обмежує свободу громадян. Тому Верховна Рада не тільки повинна приймати нові закони, але і максимально скасовувати вже існуючі, зменшувати
Ти чуєш, Господи? · “Зникни із лона землі, людоморе, і зійди до пекла! А Україні воздай, Боже, за цей труд кривавий. За кожну сльозу. За кожен стогін”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лиць. Втішаються, що вони, повертаючись голодними у свої жебрацькі оселі, не загинули у підворітнях, де на них чатують зарізяки та голодні пси. Сам батько пітьми – ваш батько і сама дияволиця породила вас, доньки пекла. За наші поруйновані міста і села, за наші вирвами і смертями начинені поля і діброви, ліси і дороги, за наш квітучий і благодатний світ, за наш біль і скорботу, нехай життя залишить землю рабів і перетворить їхнє існування в жах, стогони, плачі, вигнання. І нехай від того не буде ні порятунку, ні прощення. Нехай замре життя у лонах ваших “баб”, у ваших стайнях і нехай Божа кара винищить, вигубить народ, який століттями сіє повсюди смерть, витоптує й неволить народи і обертає людське життя в руїну. Господи, зітри своєю рукою з планети народ, який не хоче і не здатен жити у вселюдському домі, берегти його, а століттями руйнує мирний плин життя і сіє смерть та погибель. Нехай бур’янами здичавіння, смородом і тлінням, струпами вкриються великі простори цієї скверни, нехай їхні поневолені землі відійдуть до тих народів, які цінують цей Божий дар – Життя. Нехай пам’ять землі і вод, лісів і степів зітре ту велику помилку історичних катаклізмів, що породили цей мерзенний люд, це сатанинське збіговисько. Нехай вселенська Кліо у своєму новому літописі напише лише кілька речень про це ворохобне утворення: “Москаль – нащадок Золотої орди та угро-фінських народностей. Невдале і страшне насліддя від зґвалтування й поневолення. Усі свої земні століття чинив зло. Раби з амбіціями панування над вільними народами. Нещасне, лихе, жорстоке утворення, з повадками саранчі, приречене лише викрадати й поїдати чуже, брехати, вбивати і оскверняти навколишній простір; етнос, що так і не доріс до свого повноліття. У своєму отроцтві й сконав. Зникли, як обри від гніву Божого”. Гори, земле, під їхніми ногами. Вергай, небо, каміння на їхні голови за наших ненароджених і закатованих. Вселенські води, щез-під Ноєвого ковчегу, втопіть це злоріке утворення, що зветься московія, – за наших воїнів і нашу руїну. Стріли воїнства Архістратига Михаїла спопеліть цю помилку природи, це залішанське утворення, що виплодилося від страху, зґвалтування, неволі ів якого немає ні чоловічої статі, ні жіночої, а зветься воно напів-людський-напівзвіриний морок, творіння пекла і прокляття. Щезни, сило пекельна іменем нашої випаленої скорботної землі, тисяч закатованих і вбитих, іменем немовлят і тих, що не народися, іменем чистих непорочних юнок, матерів і мучеництвом сивих та мудрих, тобою закатованих. Зникни із лона землі, людоморе, і зійди до пекла! А Україні воздай, Боже, за цей труд кривавий. За кожну сльозу. За кожен стогін. За кожну краплю крові невинної, за квітучі колись села й міста в руїну обернені, за поруйновані гнізда птахів, що не повернулися з вирію. Воздай сторицею, щасливими поколіннями, тим добірним та рясним елітним Зерном, з Твоєї правиці висіяним в українську землю. Амінь.
Ти чуєш, Господи? · “Зникни із лона землі, людоморе, і зійди до пекла! А Україні воздай, Боже, за цей труд кривавий. За кожну сльозу. За кожен стогін”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Український псалом

Катерина МОТРИЧ, м. Київ “Боже, погани увійшли до спадку Твого, занечистили храм Твій святий, Єрусалим на руїни обернули! Рабів Твоїх трупи вони віддали на поживу птаству небесному, тіла Твоїй богобійних – звірині земній… Вони розливали людську кров немов воду… і не було погребельників!.. Вилий свій гнів на людей, що Тебе не пізнали і на царство, що тебе не кличе… Не пам’ятай гріхів предківських нам, нехай скоро зійде на нас Твоє милосердя. Поможи нам, Боже, заради нашого спасіння, ради слави ймення Твого і збережи нас і прости наші гріхи… Нехай в наших очах між народами стане відомою помста за пролиту кров рабів Твоїх, нехай перед лицем Твоїм дійде стогін в’язня, збережи від смерті приречених. А нашим сусідам верни семикратно на лоно їхнє і їхню наругу, якою Тебе зневажили, о, Господи! А ми Твій народ і отара Твого пасовиська будем дякувати Тобі вічно і будем оповідати про славу Твою з роду в рід”. “…Нехай дні його будуть короткі, хай інший маєток його забере! Бодай діти його стали сиротами, а жінка – вдовою! І хай діти його все мандрують та жебракують і нехай вони просять у тих, хто їх руйнував, і нехай розграбують чужі їхню працю! Щоб до нього ніхто милосердя не виявив і бодай не було його сиротам милости! Щоб на знищення стали нащадки його, бодай скресло в другому роді ім’я їхнє! .. і не нехай не проститься гріх їхніх матерів, нехай Господь вирве з землі пам’ять про них. …Полюбив він прокляття, бодай же воно зійшло на нього. …Зодягнув він прокляття неначе одяг, просякло воно, як вода в його нутрощі та в кості його, як олива. Це відплата Господа…” (“Книга Псалмів”, 109, 110) Господи, Ти сказав, що без Твого повеління не впаде волосина з голови. Голова України стала біла, як лунь, від розпачу і мучеництва за ті людські ключі, що відлетіли від неї у небо, за тих крихітних, малолітніх, молодих і літніх, що сконали у муках. За всіх, чиї земні дороги спалив лютий кат. З голови України сиплеться волосся, як падає восени листя з дерев і вкривається ранами. Ти, Всемогутній, дозволив, щоб пекло розверзлося на нашій землі, щоб вселенське зло, небачене від сотворіння світу, розтерзувало наш народ. Ти бачив люто убитих із зв’язаними руками, бачив сонми немовлят, що лиш прилетіли до нас і відлетіли, бачив замордованих зґвалтованих діточок, бачив збезчещених отроковиць, юних дів, жінок. Ти бачив люд наш катований, трупи у наших містах і селах, яких поїдали пси. Ти бачив кинутих у ями посеред українських вулиць. Ти бачив життя, що погасло у лонах наших юних матерів, що не збулися. Ти бачив їхні груди, що сходили молочними ріками і ті ріки висихали, бо в них погасло життя. Ти чув ридання люду православного, катами мордованого. Ти бачив руїни, у які перетворилися великі міста, містечка і села. Ти бачив люд наш в темницях без води, поживи і сонця, чув стогони поранених і немічних, плачі голодних діточок і ридання молодих матерів зрозпачених. Ти відчував їхнє мучеництво, страх, розпуку і гнів. Сонми ангелів відлетіли у Небо і вкотре Україна поповнила ряди відпалих ангелів Твоїх. І пекло не сконало, не обернулося у тишу. Кат і людомор, гнаний дияволом, усе ж так чинить кривавий бенкет на просторах наших і п’є нашу кров. Лють звиродніння диявола у людській оболонці несамовита, а ненависть чорніша від тієї смоли, що клекоче у пеклі. Він черпає її від усіх насельників ада. Бо темінь справіку ненавидить Україну, в яку Ти, Боже, вклав Свою силу і дух. Свою душу небесну, що світиться у її Мові, піснях, звичаях, у вишитих рушниках та сорочках, у садах і ріках, у кожній зелині і у всьому розмаї землі нашої. Ти присутній скрізь. Тобою дихає Україна, Тобі молиться, Тобою яріє і животворить. Тому диявол і скаженіє й століттями прагне це погасити і викрасти, знищити і вигубити. Сплюндрувати від коріння – до крони, спопелити могутнє українське древо. Ти суддя, Всемогутній, і повелитель, і Твоя правиця не відвела це зло, коли воно рушило на мою землю. Може, тому, що 30 літ ми брели у спокусах, розбраті, ділили єдинокровних на “рівних і рівніших”, безчесні оббирали і грабували. Гріхи наші за 30 літ рясно зійшли на лоні землі нашої і “нєсть їм числа”. Між народом і тими, що грабували наш край і не могли насититися, утворилася глибока прірва і множилися ті, що зневажили усі Заповіді Твої. Ти бачив це. І бачила це Україна. Нині всі вирівнялися під вогнем пекельним та смертями, і сталося Твоє диво. Друга Заповідь “полюби” збулася. Всі полюбили один одного тією любов’ю, яку Ти заповідав, сказавши любити ближнього, як самого себе. Це збулося, Господи, у ці скорботні дні. Горе вирівняло і убогих, і багатих, і мудрих, і слабких, і щасливих, і немічних. Бачиш Ти, Всемилосердний, і диявола, що ховає свою приречену плоть у кам’яниці. Чи ж є для Тебе, Всемогутній, сховок від Твого гніву і покари, втеча від Твоїх стріл і Твого всевидящого ока?! Бачиш і його воїнство біснувате, люттю його споєне. Це орда моторошна і жорстока, сарана безлика і звиродніла. Цього бісівства легіон, воно плодюче і гадюче, кусюче, трутизною переповнене, як і всі плазуни. Але це лиховісне збіговисько Україна вигойдала у своїй колисці, споїла своїм молоком і куснем хліба, освітила своїм світлом його непроглядний морок. Але в його жилах тече та чорна смола, та трутизна, що не дозволяє цьому пекельному утворенню бачити Небо над собою і пізнати закони Добра і Милосердя. Воно у злі й неволі зачате, злом гнане і не пізнало тих вимірів і того задуму Творця, яке він вклав у своє творіння. Зло його розлилося на велетенських просторах, лють його пекельна, воно сіє на планеті смерть і руїну. Нині воно прийшло і до нас вже вкотре. Чи не тому Ти, Боже, дозволив це, бо не бачиш іншої сили, яка б зупинила цю зловісну орду? Чи не вчувається у цих чорних днях і вогненних ночах Твій голос: “Ви це зло породили, ви цей послід людський привели і коронували, ви від нього й мусите очистити планету. Ви їх охрестили, ви їх і відспіваєте й спровадите в тартари”. Земля здригається і туманіє від того вогню і руїни, яку чинить біснувата московія, від тих рік крові, що потекли нашою землею, від тієї руїни, у яку перетворено наші квітучі міста і села, від зубожілого враз люду, якого вирятовують з-під руїни. Небо бачить цей жах. Чи не осліпли від того наші українські святі, чи не зридалися ангели, чи не зсурмилися сурми розпачу і розпуки, споглядаючи закатованих, замучених, у братські могили кинутих? Так, не втримали ми той ковчег державності в чистоті і благодаті. Осквернили його ті, що тримали у своїх руках його весла. Але, Всемилостивий, чому спокутою стали безгрішні і чисті? Чому за безчесних і злоріких розплатилися діти Маріуполя, Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Бородянки, Чернігова, Херсону, Харкова, сіл, селищ? Чому за гріхи інших віддали свої життя невинні? Їх тисячі відлетіли у Твої сади, на ту небесну Україну, де немає зла і горя. Ірод п’є кров українських дітей, як випив понад дві тисячі літ кров дітей Ізраїлю. Щоб більше боліло? Щоб ця земля, ці чорноземи і суглинки, вцілілі гаї і діброви, ріки й озера і навіть хмари на століття запам’ятали їхні личка, їхні обірвані лінії життя, їхні незреалізовані долі і дописали те, що не збулося. Те, що не народилося і не засвітилося добротворенням, ненародженими поколіннями, нездійсненними мріями, талантами. До тих, що зотліли убієнні голодом, приєдналися убієнні тим таки ж катом вже у 21-му столітті. Печерним катом із середньовіччя. Рабом закроєним від зґвалтування і неволі, жебраком духу, хробаком, що ви повз із імперського гнойовища. Пророк сказав ще пів тисячоліття тому: “А сини Борисфена порятують світ”. Ніхто не осягнув цих пророчих слів і не йняв їм віри. Вони ж збуваються у ці дні. Нині почули їх усі. Світ почув і побачив синів Борисфена-Дніпра, які рятують світ від орди лютої, дикої, моторошної, посланої на людство дияволом у людській подобі. Українськими Синами і Доньками захоплюється увесь світ. Вони стали воїнством самого Архістратига Михаїла і зносять голови цьому багатоголовому дракону стоїчно і героїчно. Бо їх веде незборима любов до Вітчизни, дух свободи і праведний гнів. Біблійний День Гніву настав. Ординець своїми трупами встеляє нашу землю, легіонами йде до пекла. Той вогонь, що клекоче у душах наших воїнів і у всіх українцях перекинеться не лише на їхні численні орди, а й на їхні міста і села, на їхні оселі і ліси. Горітимуть навіть їхні ріки і моря, і не буде кому це погасити. Попелом і пусткою обернеться земля цієї лютої ненаситної орди! Тож почуй Господи наш гнів і наш біль. Нехай горить у них під ногами земля. У всіх, хто вбиває наших дітей, руйнує нашу землю, вигублює народ наш, нехай у попелище перетвориться їхній край. І навіть небо над ними нехай вергає їм вогняне каміння і обертає їхні оселі у випалену пустелю. За наших убієнних немовлят, малолітніх ангелів, у яких лиш розпочався досвіток життя, за всіх убитих і закатованих, за породіль, у лонах яких погасло життя, за ті груди, що сходили молочними ріками і не стали медовими ріками материнства, за того шестилітка, що посивів, коли кати ґвалт ували його матір, а тоді на його очах вбили, за все, усе злодіяння нехай сто проклять зійде на їхні голови! Нехай погаснуть життя у лонах їхніх “баб”, що також прагнуть української крові. Аті, що народяться, нехай бредуть по світу неприкаяними каліками, долаючи голод, холод і поневіряння. Сто проклять на вас, дияволиці, що волаєте у ці дні “убивай українців і побільше ґвалтуй”. Тисячу проклять на вас за осквернені лона наших отроковиць, дівчат, діточок, жінок цією дикою, моторошною й мерзенною навалою. Нехай переродяться на пси, дике поле без жодного зела ваші роди. Нехай пусткою і здичавінням стануть ваші оселі. А вам усім сущим щоднини посилає ті відчуття, той божевільний жах, що пережили наші закатовані, зґвалтовані і кинуті ще живими у ями. За наших воїнів світла, чия земна дорога обірвалася, за кожне обірване героїчне життя – тисяча життів орків і тисяча проклять вашій ординській тьмі! За наших матерів у чорних хустинах – нехай сходять некрополем, множаться могили й могильники, де тлітимуть ординські останки. Нехай в чорне зодягнеться усе численне імперське рабство, що нині радіє нашому горю і цьому бойовищу. За викрадених і осиротілих діточок наших, у рабство вивезених українців, нехай зійде у кожній ординській оселі голод, погибель і вкоротяться дні середньовічного цього збіговиська до віку середньовічних. Нехай у їхні оселі не загляне сонце, нехай не світять їм зорі, нехай відвернуться від них світила небесні, погожі дні обернуться смерчами і лихоліттями, і вони забудуть що таке радість, щастя й на кожного й кожну, що повеліває вбивати українців, зійде сто бід і проклять. Нехай та радість, що гинуть українці, буде віднині єдиною їхньою втіхою. Та ще нехай вони радіють кусневі хліба, який вони здобудуть у виснажливих чергах, та пляшці шмурдяка з порожніх по-
Щоденник · “Я не вмію рятувати свою душу. Ніколи не вміла – все, чим Бог її наділив, віддала слову”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“На світанку злякалася не “градів”, а тиші”

Валентина МАСТЄРОВА, письменниця, Чернігівська обл. 3.03.2022 р. Кажу йому: – Синку, будеш вертатися додому – купи по дорозі десь кави, бо у нас уже закінчується. А він лише усміхнувся, мовчки обняв мене і пішов. 10.03.2022 р. Сьогодні на світанку злякалася не “градів” і снарядів, а тиші. Такої несподіваної, ніби і справді мертвої. І тут уже не сховаєшся ні в погреб, ні ще кудись від того болю, що в такій тиші накочується дев’ятим валом і розриває душу за кожну смерть дитини, воїна, родини… Я не вмію рятувати свою душу. Ніколи не вміла – все, чим Бог її наділив, віддала слову. Там сьогодні й знайшла крапелиночку заспокійливого. 12.03.2022 р. Вчора увечері світ укотре розколовся над головою: і не було від того порятунку. Земля здригалася, здригалося й саме небо, запалало сусіднє село навпроти мого дому, всього через невеличке поле. Напевне, ту пожежу було видно далеко. Заціпеніння минуло аж під ранок, а запах горілого й досі вітер не розвіяв. 13.03.2022 р. Собаці переварила всі свої запаси круп – вівчарку казна-чим не нагодуєш. А ще й сусідська з цуценятами. Помер чоловік тих людей, що відповідальні за цю тваринку. А що нести, коли вже й своєму Вулкану скоро нічого буде давати. Поділила. Мало. Дістала кусник хліба, розкришила – буде тривкіше. Завтра наварю картоплі. А з чим? 14.03.2022 р. Минула пекельна ніч. Настав такий же пекельний ранок, а затим і день. За пів кілометра, за гаєм, де я любила збирати гриби, ідуть бої. Земля раз у раз здригається, здригається і моя хатина, і моя душа. Здається, все живе навколо висить на тонюсінькій волосинці. Як тільки ЗСУ відступлять – ворог увійде в село. І тоді все. Уже відомо, що в першу чергу російські фашисти розстрілюють інтелігенцію, фермерів, патріотів. Ховаю свої архіви. 15.03.2022 р. Вночі було кілька сильних ударів. Напевне, гарматні установки десь зовсім поруч, бо здалося, що на світанку хтось під самими вікнами увімкнув пилораму. Зателефонував син – хвилюється. Каже, що вчора сильно бомбили Чернігів. 16.03.2022 р. Хоч би однесеньку ніч поспати без обстрілів. 19.03.2022 р. Сьогодні не перестаю думати про того пілота, що на світанку скинув бомби на моє село. Убив чоловіка, залишив без сина і без хати 90-річну лежачу жінку. У голові так багато запитань і жодної відповіді. 21.03.2022 р. Я вивчила розпорядок нальоту ворожих літаків: увечері з 11-ї до 12-ї ночі, а вранці було що й 3.30, потім о 4, а в останні дні біля 5 години. Той, що вперше летів бомбити Київ, летів прямо над моєю хатою. Тоді мені здавалося, що понесе за собою не лише хату, а й добрий шмат нашого світу. Летів, сволота, дуже низько. Сьогодні о 4.45 я вже була на вулиці, (в хаті залишатися небезпечно) переслухала усіх сільських півнів, а він не прилітав. Зраділа, думала, що увечері, коли прилітав бомбити наші села – відлітався, аж ні о 5.15 ранку загуло, ніби з пекла. По ньому били наші, та не вцілили, а він кинув чи то ракету, чи-то бомбу (я не розбираюся) неподалік, під селом, і полетів у бік Чернігова. Я стояла втиснувшись у цеглу свого дому і спостерігала, як в небі, над моїм подвір’ям одна за одною спалахували й гасли великі іскри, ніби падаючі зорі. І що цікаво, після того удару не було чути ні собак, ні півнів. Така тиша наступила, наче перед чимось неймовірно страшним. Аж ні. Сьогодні Бог милував. 23.03.2022 р. Найстрашніше, коли ти знаєш час і знаєш точно, що він прилетить тебе убивати. Прилетить, як прилітав учора й сьогодні. Прилетить завтра. Ти дослухаєшся до звуків, аж поки знову по годиннику твій слух вловлює звук того, що летить тебе вбивати. Ти знаєш і він знає. У нього ракети і бомби, а в тебе маленький клаптик землі, в який ти втискаєшся, болісно беззахисний з однією думкою, щоб і цієї ночі Господня сила уберегла тебе і щоб почути, як стихає віддалік ревище твого убивці. А вранці сходить сонце. Як сходило вчора і як зійде завтра. Величезне сонце, світла і тепла якого вистачає на всіх. І ти радієш цьому світлу, радієш новому дню, проліскам, що ніби солдатики стоять у два ряди у твоєму саду і так квітують… І з жахом думаєш про ніч, коли знову прилетить твій убивця. 24.03.2022 р. Минула ніч видалася дуже важкою. Поле перед моїм домом дві години було під перехресним вогнем. А ще “градами” ворог бив по селу за 5 км за моїм, де спинилася військова колона, в якій (я знаю) і мій син. Здавалося, усе, що вбиває і палить, ревло, спалахувало і розривало на шматки землю. Я тулилася до цегли свого дому, а він здригався раз по раз, ніби жива істота. Вікна самі відчинялися, а в сусідніх будинках вилітали прямо з рамами. І важко було зрозуміти, чи то гуде снаряд (ракета), чи виє неподалік собака. Небо спалахувало, неначе від гігантських блискавок. І світло було криваво-червоним, від землі до зір. А вони сяяли, як ніколи! Я молилася і весь час дивилася на зорі, не в змозі осягнути того, що відбувається на землі. І в цей момент наді мною закричали дикі гуси! Вони летіли в саме пекло, туди, де горіла не лише земля, а й спалахувало небо. Я вже не молилася, я гукала до птахів і до Бога, аби вони завернули в інший бік. Гукала у відчаї – все в мені кричало до Неба! Не знаю, хто почув мій крик-молитву, але птахи повернули і полетіли в протилежному від вогню напрямку. Ранок 24.03.2022 р. Цей текст я покажу лише після нашої перемоги. У заростях, неподалік від моєї хати, всю ніч стояла наша військова техніка. А самі військові ночували у сусіда. Бідність сьогоднішнього холодильника опечалила. Але не так давно пекла млинці й усе напечене поклала в морозилку на випадок, якщо несподівано повернеться з війни син. Днями Оля Никоненко, наша сільська листоноша, принесла молока і сметани – вона розносить односельцям безкоштовно. Молоко розійшлося, а сметана зараз дуже знадобилася. Розігріті млинці пахли, ніби щойно напечені. А ще згодилося все найсмачніше з консервації, що зберігалося в погребі друзям на гостинці. Хоча мені й не можна підіймати важкого, але я несла важезну сумку і ніби то несла не я. Синочки на подвір’ї пили каву, про щось жваво розмовляли, жартували й сміялися. Я сусідові передала сумку й швиденько пішла, щоб не заважати, хоча мені дуже хотілося підійти до кожного, вклонитися й обняти. Вже, коли вийшла з вулички, спинилася, перехрестила те подвір’я і попросила за всіх Бога. І так мені стало радісно, так тепло, ніби я перебачилася і пригостила свого сина. 24.03.2022 р. Зателефонував син. Сказав, що їхню колону вночі дуже накрили російські фашисти, бо хтось із місцевих, де вони зупинилися, здав їх. 200-тих, дякувати Богу, немає, але є 300-ті, яких повезли на Київ. Щоб я зробила з тим зрадником – не знаю. Сьогодні у мене зовсім немає сили. 25.03.2022 р. Нарешті вдалося виспатися. Не так щоб, але нічого не прилітало, а обстріл почався лише після 4-ї години ранку. 25.03.2022 р. Чекаю хоч якогось повідомлення від сина. Вчора він з обуренням сказав, що коли стояв на кордоні одного з чималих міст, бачив, скільки приватних автомобілів виїжджало з міста і їхало по трасі далі. Колони. І в усіх чоловіки призовного віку. Дивувався їхньому тваринному інстинкту – рятувати свою шкуру, а не свою землю і свою країну. 25.03.2022 р. Трішки гумору для підняття настрою вам, дорогі фейсбучні друзі. Учора моя вівчарка й кіт об’явили бойкот тому харчуванню, яким нині змушена годувати. Обоє посідали біля холодильника – собака мовчить, а кіт, нахабний підкидиш, голосно вимагає смачного. Я розсердилася, кажу: “Їжте те, що є, бо скоро й цього може не бути”. Ніхто нічого не взявся їсти. Ну й гаразд. А вранці Умка (так звати кота), ще не благословлялося на світ, попросився на вулицю. Уже, коли більше розвиднілося, виводжу собаку, а на порозі лежить величезна польова миша. Мовляв, хазяйко, не бійся, зі мною з голоду не помремо. 27.03.2022 р. Буря. Цілу ніч. І хоча спочатку все у середині стискалося за кожним поривом, бо важко було розрізнити, чи то гуде вітер чи десь, неподалік – снаряди, все ж вдалося поспати. І наснилося, ніби я у магазині купувала хліб. 27.03.2022 р. Ну от, друзі, і перша спроба літературного осмислення війни. Дванадцять апостолів Це хлопці так жартують, бо нас дванадцять і командир – Козак: і за позивним, іза вдачею. Ми невелика бойова група із зачищення живої сили ворога. Сю ніч на нас пре величезна колона важкої техніки. Командир попередив, що буде спекотно, але потрібно зупинити ворога. За будь-яку ціну. Ціна тут одна – наші життя. Перед тим, як розійтися й окопатися, ми мовчки всі обнялися. Дванадцять апостолів. Серед нас двоє жовторотиків – їм по дев’ятнадцять. Я тут за віком майже дід. Тільки дід із мене не виходить, бо хлопці відпускають бороди, а я при першій можливості голюся. Зоряно. Так зоряно, що віддалік видно силуети хат незнайомого села. Здається, і хати причаїлися, втискаються в землю і злякано дивляться на нас темними вікнами. А ще я відчуваю, як пахне за день розігріта на сонці земля. Який солодкий цей запах! Мої побратими теж напружено вслухаються у тишу. Жовторотики точно думають про своїх матерів, хоча і я зараз думаю про тебе, мамо. Якщо чесно, мені дуже страшно. Хочеться схопитися на ноги й чкурнути від цієї траси і наростаючого двигтіння землі. Але ти не бійся – я не побіжу, бо ти навчила мене витримки. Ця твоя наука зараз дуже згодилася. Мамо, вибач мені, бо я вчора тобі збрехав, що не стріляв і ще нікого не вбив. Мамо, я стріляв. Ще хвилина – і спрацюють наші соколики. Це така нова зброя. Саме ніколи пояснювати. Ти, головне, не бійся, якщо я завтра не озвуся – просто в полі немає електрики, мамо. 28.03.2022 р. Сьогодні, коли ходила підгодовувати сусідську собаку, бо ж з цуценятами, спостерігала картину: цуценята повибігали з будки і теж намагалися лизнути те, що в каструлі. Та, коли починало дуже гриміти, вищали й бігли ховатися в будку. Їхня мама тільки зиркала їм услід і намагалася швидко все з’їсти. При цьому, страшенно тремтіла, а колінця підгиналися. 29.03.2022 р. Буває, друзі, скажеш не те, зробиш не так, вийдеш не вчасно, а потім картаєшся. Я теж сьогодні картаюся – вийшла невчасно. Два великих сірих зайчики їли, ще й досі зелену, якусь особливу капусту на сусідській грядці. Та грядка поруч із моїм садом. А я сьогодні від сажі почистила котел і нечиста сила сподвигла мене винести ту сажу на город. Як вони злякалися, як вони бігли два сірих красені! Як тікали, ніби від лютого ворога, а я ж ту капусточку сьогодні обдивилася й пораділа, що зайцям буде ще чим підгодуватися. Ех… Скажете – війна, не про те пишу. Може, й так. 29.03.2022 р. Їде ворожа техніка по Олишівській дорозі на трасу Київ – Чернігів. Наче трохи збоку погриміло (там стоять наші соколики) і вже з-за дерев видно стовпи диму: один, два, три, чотири… А ще коли горить стільки й на Київській трасі – на душі робиться святково. І чомусь весь час згадуються слова з української народної казки “Про котика й півника”: “Цок та в лобок, та в писану торбу”. А сьогодні із самого ранку ворог обстрілює позиції ЗСУ. А у відповідь ні звуку. Зате російські фашисти гатять по тій ділянці безперестанку та ще й так, що моя хата ходором ходить. І я ходжу, не знаходжу собі місця. Не витримала, пішла до чоловіка, що знає більше від мене. Кажу: “Щось, напевне, трапилось – по наших стільки часу б’ють, а вони не відповідають”. Чоловік байдуже махнув рукою: “Нехай б’ють – наших там уже два дні як немає”. 30.03.2022 р. Вдарило рівно о 12-й ночі. Була одягнута й обута, тому відразу вискочила на вулицю, щоб зрозуміти, звідки б’ють і в яку сторону бігти. Цілу годину простояла на колінах за безпечною стіною своєї хати, уголос молилася й уголос плакала. А коли трохи стихло, сіла на лаву у дворі й довго дивилася, на криваве зарево над Черніговом. І спалахи на все небо за кожним ударом ворога. Цілковите знесилення й оціпеніння не покидало навіть тоді, коли зовсім близько стало чути автоматні черги – ворог намагається прорватися у село, що стало порогом, через який рашистам не вдається перейти, щоб рухатися далі на Київ – усі п’ять попередніх сіл захоплені, розстріляні й спалені. Нічний холод все ж змусив підвестися й зайти до хати. Але не надовго. На світанку спочатку побачила спалахи у своєму вікні, а вже потім почула вибухи. На цей раз вибігла без верхнього одягу і босоніж – була надія трохи поспати. Те, що відбувається з тілом людини в
Традиції і сучасність · “Прошу всіх, хто може, – молімося і далі за наших воїнів, молімося за всіх і за кожного, молімося до Перемоги”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

такі моменти – важко описати. Буває порізному. І не завжди себе можеш контролювати. А душа… Сьогодні моя душа закричала маленьким віршем: В моїм серці холонуть літа І сумує пора вечорова. Відлітає життя, відліта… І не жди – не повернеться знову. Хтось випалює стежку мою І затягує хмарами небо. А я денно і нощно молюсь: “Миру, Господи, миру нам треба!” 31.03.2022 р. Назарчикова подушечка У перші дні війни в селі об’явили про збір теплих речей для нашої армії. Син тоді був удома, то заходився пакувати ковдри, що лежали у його шафі, а я передивлялася теплі речі. Під руку весь час попадала маленька подушечка, яку торік купила онуку Назарчику в Харківському книжковому видавництві “Клуб сімейного дозвілля” – їхні працівники регулярно “діставали” своїм: “У нас спеціально для вас є цікава пропозиція…” Того разу я купила подушку. Вона виявилася подушечкою, значно меншою, ніж заявлено, але м’якенькою і зручною. Онук відразу облюбував її і, коли приїжджав, спав лише на ній. І ось ця подушечка, буквально лізла мені перед очі. Поклала і її до відібраних речей. “Мамо, ну нащо? – обурився син. – Кому на війні потрібна твоя подушечка!” – Ти запакуй, – попросила я, – не згодиться, то викинуть. А, може, танкіст покладе під голову, коли матиме хвилинку відпочинку. Чи й так згодиться комусь в підголів’я, або й не в підголів’я. Син, хоча й “зі скрипом”, та запакував. І ось учора телефонує: – Мамо, ти знаєш, на чому я спав сьогодні? – Певно, на кулаці, – радію, що чую його голос. – Не на кулаці. А на Назарчиковій подушечці. – Що? – От тобі й “що?”. Сьогодні після важкої роботи (спасибі Езопу за його мову) у нас був перепочинок. Тут трохи машинок нових з’явилося – я заліз у кабіну однієї, бо холодно, а водій мені подає подушечку, точно таку, як ти передала, хоча вже й засмальцьовану. Каже: “Поклади під голову. Вона хоч і маленька, та дуже зручна. То нічого, що така – знаєш, скільки хлопців на ній переспало…” 3.04.2022 р. Всю ніч майже не спала. І не через обстріли, а через тривогу за сина. Друзі, у нас війна не скінчилася, просто в деяких районах і містах ворог відступив і побільшало тиші. Прошу всіх, хто може, – молімося і далі за наших воїнів, молімося за всіх і за кожного, молімося до Перемоги, аж поки останній “асвабадітєль” не піде з нашої землі. 5.04.2022 р. Останні два дні мовчки молилася, щось мовчки робила, мовчки витирала сльози, пила корвалол. Вночі виходила на вулицю – сю ніч було дуже зоряно. Я боюся зоряних ночей, але це окрема тема. Мовчки дивилася на зоряні Небеса. А на світанку, коли стала до молитви, все, що мовчки карало, – вибухнуло, закричало вголос, застогнало мукою закатованих, розстріляних, зґвалтованих діточок, замордованих у Бучі й Ірпені. Я кричала. Я вперше так кричала за все своє життя. 6.04.2022 р. Сьогодні удосвіта вийшла з хати. Затягнуте хмарами небо здавалося не по-весняному похмурим, холодним і непривітним. Стояла і вдивлялася туди, де лежало моє, зранене війною місто. Подивувалася, бо над Черніговом аж сяяла чиста-пречиста небесна блакить. Отакий величезний світлий розрив між темними і неповороткими хмарами. 7.04.2022 р. Під час війни проявилися характери не лише в людей, а і в тварин. Деякі під час обстрілів зривалися з ланцюгів. У деяких не витримувало серце. Деякі гули на все село, аж волосся на голові ворушилося. Мій кіт Умка завжди тікав з дому перед пекельним обстрілом чи перед нальотом ворожого літака. Я по ньому орієнтувалася, ніби по барометру перед бурею. Зате Вулкан (пес) не подавав жодної ознаки тривоги, особливо, коли я була поруч. Про всяк випадок у холодильнику лежала велика кістка, якою мала заманити вівчарку в погреб. І ось той випадок – ворожий літак скидає бомби на село. Здається, ніби світ від землі до неба з гуркотом розколюється. Я миттєво одягла на Вулкана повід і вхопила з холодильника кістку. Пес побіг за кісткою і навіть спустився три сходинки вниз. А далі вперся, мов той віслюк, а потягти собаку, зростом з теля зовсім не маю сили. Даремно я кричала, просила, махала перед його носом тією здоровезною кісткою, а в результаті він і я опинилися на поверхні. Ледь вдалося його запхати до хати. Спересердя щось крикнула й сама побігла ховатися в погреб. І коли упала бомба (то була остання – решту я провозилася з собакою), коли погреб захитався, затріщав і почала випадати цегла, подумала, що це кінець. Лише тоді зрозуміла, чому Вулкан не дався завести його – ще одна бомба неподалік і погреб міг стати для нього й для мене могилою. 9.04.2022 р. Розумію, що не на часі подібні тексти, але чимось же треба рятувати душу від щоденного пекельного болю. Сьогодні відкрила пачку кави, подаровану сільським волонтером – ім’я і вдячність за величезну підтримку я напишу після війні. І не лише йому. От лише місцевій владі дякувати немає за що. Але і про це пізніше. Та про каву. Коли реальною стала небезпека окупації села, ховала якомога далі свої книги, архіви, ноутбук, документи й ту пачку кави. Наш волонтер якось запитав: “Ну, що – добра кава?” Кажу: “Я ще боюся відкривати й заховала подалі”. А він засміявся: “Та ці… не всі й знають, що таке кава. Вони горілку шукатимуть, а не вашу каву. Пийте на здоров’я”. Сьогодні заварила. Кава пахуча і смачна. Хочеться радіти весні. Не радіється. 10.04.2022 р. Останнім часом ловлю себе на тому, що постійно плачу. Наплакані очі почали боліти й таке відчуття, ніби в кожне насипано піску. Намагаюся себе контролювати. Виходить не завжди. Учора в нашому селі волонтери здалеку розвозили гуманітарку. Мені підвезли під самий двір. Я дякувала: від чогось відмовлялася, бо вже маю, чомусь раділа. А потім побачила на одязі одного з волонтерів “лейбу” “Маріуполь”. Думала, що стримаюсь, – і не змогла. А волонтери дивувалися, перепитували – може, щось не так. Якби ж я могла пояснити... 20.04.2022 р. Увечері зателефонувала донька з Києва і попередила, що її програма в телефоні показує, що зараз уся Україна червона, тобто є небезпека обстрілів і бомбардування по всій нашій території. Першим зреагувало тіло – нудота підступила до горла, як тоді, коли ворожий літак прилітав бомбити село (села). Страх і відчай, і небажання вірити, що знову все повторюється. Треба було швидко вдягатися, виходити з хати й десь ховатися. Одягалася, а руки тремтіли, ґудзики не давалися застебнути. І тут знову телефонує донька: “Мамо, відбій тривоги. Ти ще в хаті?” Я була в хаті. Але то вже ніби й не я. Моє власне “я” зіщулилось в маленьку беззахисну істоту, яка вкотре опинялася сам на сам з усім, що палить і вбиває. 27.04.2022 р. Сьогодні прокинулась і відчула, що не хочу в реальність. Не хочу у свою немічність, фізичний біль і біль душевний. Не хочу новин про смерть дітей, про закатованих, про героїчну загибель українських воїнів, про знищені домівки… Чаша горя переповнена. Ранок починається з власної безпорадності, відчуття власної нікчемності й розпачу.
Традиції і сучасність · “Прошу всіх, хто може, – молімося і далі за наших воїнів, молімося за всіх і за кожного, молімося до Перемоги”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Засновниця Дня вишиванки Л Леессяя ВВоорроонню юкк: про фільми-попередження, війну і новий проєкт

Пані Лесю, ваша любов до української культури, мови, нашого багатого національного спадку вражає. При цьому відчувається ваше особливе ставлення до мистецтва української вишивки. Розкажіть, що вона означає для вас, і наскільки складно було звичайній студентці заснувати Всесвітній день вишиванки? Це не була якась спеціальна ідея, це сталося зовсім випадково, коли я побачила свого одногрупника Ігора Житарюка, теж тоді студента, у вишитій сорочці. Іноді він одягався так на пари, іноді я, іноді – ще хтось із наших друзів. Я запропонувала обрати для цього один день, і так сталося. Першого Дня вишиванки у відповідному строї прийшло лише кілька десятків студентів, але згодом свято почало набувати ваги. Ми працювали над цим з року в рік, і сьогодні до святкування долучаються понад 100 країн – це світове українство, а також іноземці, які солідарні з Україною. Ваш новий проєкт, пов’язаний з вишивкою, – Музей української вишиванки, який буде відкритий у Чернівцях. Поділіться своїми планами: яким він буде. Це наш флагманський проєкт, музей реліквій та технологій, в якому ми розповідатимемо про здобутки нашої традиційної культури. Наприклад, будемо експонувати старовинну сорочку, і завдяки моніторам, проекторам, тачпадам одночасно розповідати історію про неї. З якого вона регіону, які ще були схожі орнаменти, крої, хто цю сорочку носив, яка її історія. Є дуже багато історій, пов’язаних із видатними українцями! Ми навіть плануємо представити в Музеї окремий проєкт під назвою “Вишивка в одязі видатних українців”. Хочемо розповісти про сорочки нашої еліти: Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка, родини Скоропадських. Ми хочемо показати не тільки естетику вишитої сорочки як мистецького витвору, етнорегіональне розмаїття вишивки, а й те, що українська сорочка була присутня в гардеробі різних верств населення. Для українських еліт будь-якого періоду вона була також маркером українства. У світлі сьогоднішніх подій не можемо не зачепити тему війни в Україні – розкажіть, як вона вплинула на вас особисто? Що змінилося у світогляді, які думки виникли в першу чергу? Я зрозуміла, що потрібно бути ще більш категоричними у своїх поглядах. Адже те, про що ми попереджали багато разів: що росія – ворог, що не можна займати “серединну” позицію, толерувати російській пропаганді – це все, на жаль, збулося і призвело до війни. Сьогодні кожен українець повинен чітко заявляти про те, що ми вже не домовляємося. Не відвідуємо концерти російськомовних артистів, категорично відмовляємося від будь-яких виявів російської культури і цього “руського міра”, який починається з російської мови. Відмовляємося від російських фільмів, російської поп-музики, адже за цим усім потім приходять російські танки. Яким бачите майбутнє нашої країни? Думаю, що після нашої перемоги ми всі зосередимо зусилля на відбудові втраченого. Україна стане однією з країн-лідерів у Європі, з найсильнішою армією в світі. Ми зможемо стати зразком того, як виглядає країна з високим рівнем безпеки. Чернівчанка Леся Воронюк розповідає про важливість культурних цінностей, їхнє глибоке значення та розкрила своє бачення війни. Вже сьогодні Україна є своєрідним щитом, бронею не тільки Європи, а й загалом всього цивілізованого світу. Власне, саме тому цього року слоган Дня вишиванки звучить так: “Вишиванка – духовна броня українців, а Україна – броня світу”. Традиційно День вишиванки відзначається у кожний третій четвер травня (у 2022 році ця дата припадає на 19 травня). Яким буде свято під час війни в Україні? Цьогоріч ми не плануємо жодних масових заходів, що пов’язано з безпекою. Але разом з тим за кордоном плануються велелюдні масштабні заходи нашої діаспори на підтримку України, щоб ще раз нагадати світові про війну в нашій країні, а також розповісти про історію та культуру українців: ким ми є, і за що бореться весь світ разом з нами. Цього року ми відновили акцію 2015 року, яка називається “Подаруй вишиванку захиснику”. Ми збираємо та передаємо вишиті сорочки нашим військовим, адже вони вірять в те, що вишиванка є оберегом. Ця акція надзвичайно важлива, адже йдеться про найцінніше, що ми маємо – життя українців, а тим більше людей, які захищають сьогодні всю країну. Леся Воронюк разом зі своєю командою вже створила декілька чудових документальних фільмів про нашу країну. У них розповідається про традиційні українські ремесла та їхнє неоціненне значення (“Спадок нації”, “Ткацький шлях”), а також піднімається питання тотальної русифікації України (“Соловей співає”). Розкажіть про них детальніше. Всі фільми, які ми виготовляли, – це були такі собі фільми-попередження. Ми намагалися сказати: якщо не зрозуміти історичних уроків, у майбутньому знову очікуватиме боротьба. Як би не називався ворог – чи то Російська імперія, чи Радянський Союз, чи Російська Федерація, – зміст залишався одним: намагання побороти і підкорити Україну. Але жодного разу ці спроби не закінчилися успіхом! Навіть після періоду радянської окупації ми здобули незалежність, і зараз ми ще раз її підтверджуємо, ще раз за неї боремося. Кожен із наших фільмів через культурну складову пояснює політичні цінності: що таке свобода, воля, незалежність. Російська гібридна пропаганда завжди всіляко намагалася принизити чи применшити цінність української мови, української вишитої сорочки, видатних українських героїв, борців за незалежність. А ми намагаємося через культурні проєкти пояснювати, чому такі речі є фундаментом, який дозволить вистояти. Від 24 лютого увага до наших фільмів зросла. За цей час кількість переглядів стрічки “Соловей співає” збільшилася з 80 тис. до понад мільйона! Це говорить про те, що люди починають активно замислюватися, хто такий ворог, яке його обличчя, яку роль в цьому контексті виконує російська мова. Як ви розумієте поняття “російськомовний українець”? Потрібно розуміти, що формулу “російськомовний українець” вигадала теж російська пропаганда. Адже йдеться насправді не про російськомовних українців, а про зросійщених українців. І ми говоримо про те, що потрібно не “переходити” на українську мову, а повертатися до української мови. Адже дуже багато тих, хто сьогодні говорить російською, є другим чи третім поколінням тих зросійщених українців, і це дуже важливі наголоси та аргументи. Спілкувалася Вікторія ЧОРНІЙ, для сайту “Твій Світ”
На перехрестях історії · “Багато згоріло вже в сім великім огні, і ще згорить. Люди вийдуть з нього нові й новими очима глянуть на світ”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Михайло Грушевський: “Се продовження того самого завдання на винищення українства…”

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Так сталося, що моя стаття “Тарас Шевченко: “Довелось запить з московської чаші московську отруту!””, написана на початку цього року, побачила світ у “Слові Просвіти” 24 лютого, коли український народ зранку хлебонув з історично нової московської чаші, вщерть наповненої смертоносним ракетним горем… Нагадаю, що в тій статті йшлося про московські кайдани, котрі Кобзар заповідав українцям обов’язково порвати, поготів заявивши, що “полину / До самого Бога” лише після того, “Як понесе з України / У синєє море / Кров ворожу…” Наголошував на тому, що “Тарас Шевченко заклав у “Заповіт” значно більше пророчого сенсу, ніж ми досі вважали…” Нарешті Шевченків “Заповіт” Україна почула та сприйняла вповні й буквально, і кров ворожа це підтверджує… Чекав із нетерпінням наступного виходу дорогого мені Всеукраїнського тижневика “Слово Просвіти”, бо саме час аби стисло й сильно нагадати призабуті висновки й мудрі застороги ще одного великого українця – Михайла Грушевського, густо настояні на драматичних реаліях минулого століття. Півтора десятиліття (2001–2015) мені випало очолювати Національний культурний центр України в Москві, який, по суті, був останньою духовною спробою вимріяної Грушевським, незалежної, цивілізованої, європейської України показати Московщині єдину можливість мирного, культурного співіснування двох абсолютно різних держав. Про це можна сказати поетичними рядками Дмитра Павличка з його нещадного до московитів вірша “Пам’ять” (2002): Ми вас не любимо, та жити Потрібно так, щоб ворожда Нас не спалила… Росія вкотре вибрала за краще ворожду, більше того, війну проти України… Виходив усі стежки московського засланця, встановив усі пам’ятні адреси й місця, пов’язані з Грушевським, здобув у державному архіві РФ безцінну справу “Про керівника мазепинського руху професора Львівського університету Михайла Сергійовича Грушевського та ін.”. Видав українською мовою в Москві книги про перебування в місті Михайла Грушевського1, добре знаю, як бояться й ненавидять там українського генія – вченого й політичного діяча. Не випадково, познайомившись із книгою “Москва Михайла Грушевського”, великий українець Дмитро Павличко писав мені в червні 2014 року: “Сучасна московська влада за таку енциклопедію-хроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу…” Меморіальна дошка Михайлу Грушевському, з великими зусиллями встановлена нами 2003 року на будинку, де він жив і працював у радянські часи (вул. Погодінська 2/3), була знищена ще 2014-го. Його погляди, думки й висновки табуюються в Москві понад 100 років, але ми їх не повинні забувати… Так от, відомо, що Михайло Грушевський довго виступав за національно-територіальну автономію України у складі федеративної російської держави. Не мудруючи, дослідники писали раніше просто про те, що прихід більшовиків до влади у 1917 році пришвидшив крах федералістських ілюзій Грушевського та його колег – українських соціалістів. Якщо в ІІІ Універсалі Центральної Ради в листопаді 1917 року йшлося про Українську Народну Республіку, що зберігала федеративний зв’язок із Російською республікою, то IV Універсал в січні 1918 року проголосив самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу. Втім, усталені, звичні та спрощені погляди на позицію і діяльність Михайла Грушевського переглядаються сучасними істориками, зокрема відомим українським вченим Владиславом Верстюком. Зазначаючи, що в історичній літературі можна зустріти докори і закиди Грушевському за “автономізм” і недооцінку самостійницьких гасел, учений обґрунтовано заявив, що курс, обраний Михайлом Грушевським, був найвиваженішим і найреалістичнішим для того часу. Владислав Верстюк показав, що восени 1917 року поняття “автономії” для Грушевського взагалі “стало маскувальним заходом, під захистом якого розгорнулась енергійна робота з розробки основ української державності”. За словами вченого, вже наприкінці 1917 року Голова Центральної Ради “визнав, що фактично Україна після проголошення Української Народної Республіки стала суверенною державою”. Справді, розкривши статтю Грушевського “Роковини української незалежності”, написану на початку 1920 року, прочитаємо, що “фактичного федеративного зв’язку між Українською Республікою й іншими республіками бувшої Росії не було… і тим самим Українська Республіка була державою самостійною і независимою”. Таким чином, за висновком ученого, “федералізм, як і автономія, для М. Грушевського ніколи не були запереченням незалежної Української держави, швидше це був необхідний і послідовний крок до її побудови”. Грушевський добре розумів, що на створення незалежної держави в Україні тоді було, з одного боку, замало сил, аз іншого – заклик до негайного відділення в умовах незавершеної світової війни був би використаний російською стороною для знищення паростків української державності. “Можемо визнати, що в той момент політика М. Грушевського була мистецтвом реального”2. Врешті-решт остаточно згоріла ідея федералізму у вогні більшовицького походу на Україну на початку 1918 року. Втім, як відомо, Харків більшовицькі війська захопили вже в двадцятих числах грудня 1917 року, а в січні наступного 1918-го в місті було роззброєно полки Української Народної Республіки. Та в квітні в Харків знову вступили війська УНР, утвердилася влада гетьмана Скоропадського, в місті стояв і німецький гарнізон. У Харкові побували й денікінці, за яких українців “не було й бути не може”… Тож у наказі Троцького в грудні 1919 року єзуїтськи стверджувалося, що нібито червоноармійці йдуть не завойовувати, а звільняти Україну, в якій Харків став столицею… Коротко згадав якраз Харків, бо у багатостраждальному, нескореному місті, якому 6 березня 2022 року присвоєно почесну відзнаку “Місто-герой України”, нині мужньо працює під ракетними обстрілами мій друг, видатний український художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Віктор Ковтун. Пам’ятаю, що напередодні 208-ї річниці з дня народження Кобзаря він розпочав телефонну розмову зі мною словами: “Стоїть Тарас!”. Ішлося про величний пам’ятник Тарасу Шевченку в серці Харкова, який вистояв і під час німецько-фашистської окупації. Наступного дня, 9 березня 2022 року, Віктор Ковтун розпочав роботу над картиною “Стоїть Тарас!”, відобразивши надалі у полотнах і процес захищення монументального комплексу мішками з піском… Український художник взявся за безприкладну роботу художньої фіксації злочинного руйнування й знищення російськими військами прекрасного, сонячного, квітучого Харкова й постійно надсилає мені фотографії вражаючих картин – їх уже багато десятків… А 17 квітня до приві- М. Грушевський. Фото. 1916 тання з Вербною неділею додав ще й фотографію величезного осколка, що залетів через вікно до його майстерні в середмісті Харкова і пошматував чимало безцінних полотен, створених уже під час війни. Але Віктор Ковтун продовжує творити подвиг, і не сумніваюся, що його картини не лише займуть достойне місце в музеях, а й стануть документально-художніми свідченнями в грядущих судах над російськими варварами… А зараз, і невідкладно, необхідно зробити так, щоб полотна великого українця, зібрані в потужну виставку, люди побачили в усіх столицях Європи. І не тільки… У ХХІ столітті в своїй сукупності цим творам визначена історична доля “Герніки” великого іспанця Пабло Пікассо… Та повернуся на століття назад до Михайла Грушевського, який у статті “Очищення вогнем” (4 лютого 1918 року) заявив, що для радянських військ “завдання сього походу (на Україну – В. М.) – “бити хохлів”, що по 250-літнім поневоленні наважились піднести голови й скинути з себе московську кормигу… Се продовження під брехливими демагогічними большевицькими гаслами того самого завдання на винищення українства…”3. Цю невелику статтю варто було б прочитати нині кожному українцю, бо в ній ідеться про те, що в більшовицькій навалі на Україну згорали історичні, культурні, економічні й усякі інші зв’язки народу українського з народом великоруським: “Тепер ми самим очевидним способом маємо боротьбу самих народів – великоруського й українського. Один наступає, другий борониться”. Такий точний лапідарний аналіз історичної ситуації ще більше застосовний до нинішньої російсько-української війни, що виявляє ментальну несумісність двох народів у контексті незмінної у віках імперської політики Росії. Між іншим, видно також, як учений Грушевський, який виріс із Шевченкового кореня, впливав на політика Грушевського, котрий змушений був враховувати конкретні реалії історичного моменту. Адже саме він вказав на те, що “федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під сим “федералізмом” лежить в дійсності самий поганий, терористичний централізм”. Як це вбивчо звучить у той час, коли “старий московський централізм” воює з Україною! Кажучи словами Михайла Грушевського, російські вороги українства вже тоді давали “генеральну битву нашому національному життю”: “Українство кінець кінцем її виграє, се ми знаємо. Але утрати її будуть великі, се ми бачимо. І розстрілюються в ній не тільки люди, а й ідеї. Руйнуються не тільки міста, а й традиції. Багато згоріло вже в сім великім огні, іще згорить. Люди вийдуть з нього нові й новими очима глянуть на світ”. Враження таке, що це написано буквально в наш час… Отже, пророцтво? Не без того. Втім є й простіше пояснення – вчений оціночно точно зафіксував абрис агресивної війни Росії проти України, яку ми тоді не виграли, але врешті-решт обов’язково виграємо… В історично нових умовах Михайло Грушевський сформулював імператив Нової України: “Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, …се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і кінець кінцем, як то часто буває – справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства”. На думку Грушевського, давня орієнтація була найперше підірвана російською революцією, що послабила той московський примус, який тяжів за старого режиму над Україною. Спочатку лише послабила, але не знищила. Війна більшовиків із Україною остаточно поставила хрест на цій ідеології, розв’язала будь-які моральні вузли, які ще могли в чиїх-небудь очах зв’язувати українця з московським громадянством окремішно, спеціально. Вона немовби зняла з Московщини звичні й набридлі права “особо благоприятствуемой” нації й дала українцям можливість керуватись у відносинах з нею лише добром власного народу, а не якимись інтересами спільної революції, спільної культури, спільної вітчини тощо. Важливо, що за цих історично нових умов Грушевський здійснив аналіз багатовікового проросійського переродження верхівкової частини українського громадянства, до якого нині необхідно пильно придивитися. Початки цього переродження, на думку вченого, корінилися в користі та страху. За його в’їдливо-точними словами, після включення України в Московщину “пішли вислужування перед московським правительством для своєї приватної користі – для маєткових надань, для жалування… Ще далі – забігання коло урядів в козацькім війську, яким фактично стало розпоряджатись московське правительство, а потім – з заведенням московського урядування, вся та неутолима “охота до урядів, а особливо до жалування”, яка всю українську
Пам’ятаємо · “Залишив для України й українців істинно стратегічні орієнтири”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

інтелігенцію перетворила в одну масу кандидатів на царські посади, затопила Петербург хмарою землячків-поганців, описаних Шевченком у його “Сні”…”. Водночас, “від перших своїх стріч з українською людністю московське правительство тероризувало її незвичайно”. Річ у тім, що карна система в Україні не визначалася суворістю, і такі московські кари як “нещадне биття” батогами або палицями за різні, в тому числі незначні провини, примусове калічення, засилання в Сибір з відібранням усього майна “на государя” були невимовно жахливими для українців і народжували страх. “З покоління в покоління виховуючись в панічнім страху перед сим терором, психологічно незрозумілим і органічно противним українській природі, українська людність тратила кінець кінцем всяку психічну відпорність перед ним і виявляла незвичайну податливість на вимоги московської політики, за котрими стояла ся система кар. І от, поставлене перед вибором між московським катуванням і московським жалуванням, українське громадянство й виробляє у себе сей ганебний тип “самовідреченого” служальця, хама московського, який не тільки служить до самозабуття, готовий віддати всяку національну позицію, всякий національний інтерес московській політиці, але й підводить під се ідеологічні підстави”. Певно, що з часом можна поглибити, вточнити й доповнити цей аналіз, але безспірно, що причини українського “холопства”, засудженого Грушевським, лежали “в мотивах самих не ідеальних: користі й страху”. На жаль, ці причини діють і досі серед частини українства… Великий українець різко писав про те, що вважає визволення від “песього обов’язку” перед Московщиною незвичайно важливим і цінним. І тому, за словами Грушевського, недаремно пролилася кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молоді, бо вони принесли духовне визволення нашого народу від найтяжчого й найшкідливішого ярма – добровільно прийнятого духовного чи морального закріпачення Москвою: “Всіма сими парадоксами й натяганнями, повторюваними так довго, що їм починали справді вірити ті, котрі їх повторювали, замазувано, масковано, заслонювано ту велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український нарід від московського. Не добачати її могли тільки люди в шорах, засліплені й оглушені тими фальшивими, століттями повторюваними фразами. Реальні факти на кождім кроці говорили про глибоку антитезу сих двох близьких по крові, а відмінних духом народів, і, мабуть, аж нинішнє “велике потрясіння”, сей кривавий напад большевиків на “хохлів” і огонь руїни знищить ті шори, ті пов’язки, котрі лежали на очах українських громадян і не давали їм орієнтуватись в реальних фактах”. На чолі нової держави Михайло Грушевський оголосив “західну орієнтацію” України. По-перше, він заявив, що “в порівнянні з народом великоруським український являється народом західної культури… тимчасом як великоруський, хоч і європеїзований, стоїть вповні у власті орієнтального духу й стихії”. По-друге, Грушевський розкрив у зв’язку з цим “нові перспективи” української держави: “Коли українське життя розриває нав’язану їй московською політикою, московським насильством північну орієнтацію, воно може з новою силою, з новою енергією відновити свої зв’язки з західним світом. Се не тільки диктують її старі традиції, старі навики, а й те духове споріднення, яке, без сумніву, єсть між українським народним, етнічним елементом і життям західноєвропейським”. Ці важливі тези та конкретні настанови, що вже стали історією, вражають своєю болючою суголосністю з нинішнім часом. Особливо болючою тим, що не були повною мірою реалізовані в минулому столітті. Нагадаю, вони – з праці Грушевського “На порозі Нової України. Гадки і мрії”, написаної в лютому-квітні 1918 року. Сучасні дослідники зазначають, що в той час вона
Пам’ятаємо · “Залишив для України й українців істинно стратегічні орієнтири”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Пам’яті Леоніда Макаровича Кравчука

Справа з архіву була більше схожа на утопію, ніж на програму найближчих дій. Але ж і сам Грушевський попередив на початку своєї праці, що він пов’язував свої гадки не з поточними справами й проблемами, а “поверх них звертавсь до будучності”. Михайло Сергійович, який, за його словами, “прийшов до політики через історію”, усвідомлено прозирнув у майбутнє та залишив для України й українців істинно стратегічні орієнтири, й історична правота належить йому… Безперечно, що сучасному громадянському суспільству вкрай важливо знати й пам’ятати про справді засадничі висновки Михайла Грушевського щодо будівництва української держави та її орієнтації в світі, котрі нині стрімко набрали нову вагомість й неабияку актуальність. Адже через сто літ ми знову на порозі, який раніше не переступили вповні. Героїчна боротьба українського народу проти російського збройного вторгнення не залишає сумніву, що цього разу Україна не вдовольниться лише гадками і мріями… Якщо спробувати виразно й запалююче сформулювати девіз українського сьогодення, то, на мій погляд, однозначно треба взяти пронизливі строфи національного класика Дмитра Павличка з його вірша “Ми з москалями – не один народ…”, опублікованого у “Слові Просвіти” ще сім років тому: Ми з москалями – не один закон, Ми на своїй землі, вони – заброди, Вони – катуші, вбивства і полон, А ми – повстанці й прапори свободи. Україно, янголе з трубою, Будь сьогодні нам за сурмача! Україно, ми йдемо до бою – Дай нам смертоносного меча! Ми з москалями – не одна війна, Була сто перша – буде ще сто друга, Коли впаде кремлівський Сатана, А ми від зброї вернемось до плуга. 1 Мельниченко В. Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”. М., 2005. 448 с.; Його ж. Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті. М., 2006. 655 с.; Його ж. Москва Михайла Грушевського: авторська енциклопедіяхроноскоп. М., 2014. 568 с. 2 Верстюк В. Доба Центральної Ради в публіцистичній спадщині М. Грушевського // Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 4. Кн. І. Львів, 2007. С. ІХ–Х, ХІV, XV. 3 Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 4. Кн. І. Львів, 2007. С. 89. В цьому томі містяться всі праці М. Грушевського, на які зроблено посилання в статті. Юрій ЩЕРБАК, письменник, Надзвичайний і Повноважний Посол України Через кілька годин після звістки з Мюнхена про смерть першого Президента незалежної України Леоніда Макаровича Кравчука один мій добрий знайомий і багато в чому однодумець, людина багатьох яскравих політичних і публіцистичних талантів, написав пристрасний допис, в якому найчорнішими словами схарактеризував покійного, звинувативши його в масштабних злодіяннях, заподіяних проти України. Я не заперечую право цієї людини на негативну оцінку Л. М. Кравчука, тим більше що автор посту перебував на початку 1990-х років у самому епіцентрі непримиренного політичного протистояння націонал-демократів з комуністами, чільною постаттю яких був Кравчук. З того часу тягнуться вкрай критичні оцінки покійного. Розумію, що політичне життя має свої жорстокі закони “боїв без правил”, надто ж в епоху пост-модерну і проксі-воєн: тут не діє християнське правило “про покійника – тільки добре, або ніяк”. І все ж – надто значною постаттю в історії України і світу залишиться Леонід Макарович, аби покласти перед його труною тільки залізний з колючого дроту чорний вінок ненависті. Звістка про смерть Л. М. Кравчука сповнила моє серце, змучене багатьма нещастями 2020–2022 років, новим болем: знав і шанував Леоніда Макаровича, хоч і далеко не завжди погоджувався з ним, розуміючи: кожна людина, а тим більше такого масштабу, є складним, суперечливим, неодновимірним твором Бога і Диявола, генетики та історії, родинних традицій й особистих чеснот, вад і уподобань. Був час, коли Кравчук – процвітаючий номенклатурний комуністичний бонза – здавався (і був) безмежно далеким від мене – самотнього київського інтелігента-некомуніста, брата репресованого члена ОУН. Але сталося диво – і силою невідворотних історичних обставин Кравчук з біблійного “Савла” перетворився на євангельського “Павла”, трансформувався з одного з ідеологів українського радянського комунізму періоду агонії на поміркованого “націоналіста”, будівничого національної держави. І вже перша зустріч з ним показала, що нас єднає спільна турбота за долю України, її політичну й екологічну безпеку. Недаремно Л. М. Кравчук, який рекомендував мене на посаду першого міністра охорони довкілля України, погодився очолити Національний комітет захисту Дніпра. Я бачив Леоніда Макаровича в різних ситуаціях: під час його дискусій з ідеологами Народного Руху України, в ході його переговорів у Кремлі, коли радянський союз зникав як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність, під час міжнародних візитів Кравчука до США, Польщі та Ізраїлю – де вповні розкрився його дипломатичний хист, беззастережне відстоювання ним національних інтересів Української новонародженої держави. Працював з ним в Українській Раді Миру, коли вже Кравчук не був при вищій посаді й хвиля підлабузників та владолюбців відхлинула з його приймальні. Нерідко разом з Дмитром Павличком ми заходили до офісу Леоніда Макаровича, розташованого на Грушевського поряд із будівлею Кабінету Міністрів, й вели довгі довірчі бесіди про життя і політику. Він не намагався приховати своє комуністичне минуле, не змальовував себе більшим “патріотом”, ніж був. Так, він вийшов з ленінського френча, формувався і діяв у часи Брежнєва-Суслова, був наближений до гауляйтера України Щербицького, працював на зміцнення тоталітарного режиму. Але водночас він носив у своєму серці Україну, заповіти своїх батьків та земляків, пісні й мову своєї землі. Він пройшов школу націонал-комуністів типу П. Ю. Шелеста та Ф. Д. Овчаренка, добре знав “Заповіт борцям за визволення” Володимира Винниченка, який пророчо передбачив у 1949 р., що саме в Україні вибухнуть ідеї самостійності, й здійснять їх саме комуністи, “а не хто інший, не якійсь сили ззовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів”. І в належний момент – у 1991 році, в належному місці – в Києві та Біловезькій Пущі – він здійснив головний подвиг свого життя, яким спокутував усі свої минулі й майбутні гріхи: став “термінатором” Імперії Зла – СРСР – та батьком Української нової державності. …Чи знаєте ви, як працював ночами Леонід Макарович (а я це бачив), готуючи лише короткі тези своїх виступів, бо відзначався блискучою пам’яттю, глибоким шаховим (стратегічним) розумом, здібністю діалектика-полеміста; був людиною обережною і ходив “між крапельками”, але відчайдушною в головному своєму виборі – коли рішуче, ризикуючи життям, став на бік України, її визвольного пориву. Коли зрозумів, що російський імперіалізм та месіанство – головний ворог України. Споконвіку і донині. І в майбутньому теж. Про це були його останні слова та думки… Щоб зрозуміти Кравчука, треба прочитати його книжки, особливо останню – “Перший про владу”, в якій відверто розповідає він про таємниці влади, дає безкомпромісні оцінки багатьом вищим персонажам української політичної сцени, розвінчує міфологічні фантазії, нагромаджені за роки незалежності. За це можна і треба простити гріхи Л. М. Кравчука, справжні й вигадані його недругами. Мир його душі й Царство Небесне. Там він зустрінеться з Єльциним та Шушкевичем й обговорить із ними попередні підсумки розвалу совєтського союзу і перспективи наступного краху рашистської федерації. Честь Його пам’яті.
Читацький проєкт “СП” “Розкажу про свого батька” · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тато: народжений у 338му

Інна БІЛОУС, Придніпров’я Батько мій, Олексій Семенович Якименко, народився в 33-му, найголоднішої на Придніпров’ї весни, 25 березня – мертвим. Старша сестра Надійка того ж дня пригребла в попелі синє його тільце, бо не дихав. Закопати не мала сили – була вже пухла. Як і їх мама, моя баба – Домаха, якої я ніколи не бачила… Люди вирятували, “бо кректав”, як він казав, потім називаючи себе “восставшим из пепла”. У гіркому тому жарті – все його єство, доля і життя – всупереч, наперекір, попри все… Він все життя ростив хліб, хоч був “як артист” – казали в селі… І не тільки зовні. Співав, наче соловейко. Знав сотні народних пісень: мав “дві робочі октави” і брав верхнє “до”, коли заводив “Вівці ж мої вівці…. Хто ж вас буде пасти… Як мене не стане…”. Добряче співали і його сестри: Галя та Оля (і такі були красуні!). А коли втрьох – то серце німіло, іти опинявся в іншій реальності, хоч мені всього кілька разів пощастило почути те дороге тріо – так склалася їх доля. Чи то біль їх великого козацького роду, розідраного-розшматованого голодом, розкуркуленням, війною, злиднями, чи біль всієї України, яку любив понад усе – переливався у ті пісні, які й досі звучать в мені… …Рівніше мого батька в полі прокласти першу борозну не міг ніхто в окрузі, і вже по ній заходили в загінку інші трактори. Міг вискочити з кабіни і вдихнувши повітря повні груди, на всенький степ затягти: Ой стеееееп, ти, мій стеееееп, Стееееп – роздооооооолля моє! І далі по тексту (в пам’яті моїй з дитинства): …Та біжи ж ти, мій кінь, Та до батька у двір, Та удар же ти, кінь, Об густий частокіл… Та заржи ж ти, мій кінь, Жалібненько. Ой і вийде отець, Вийде й ненька мояяяяя…. “Ну, чистий тобі Гнатюк!” – любовно казала наша сусідка, бабуся Свистунка (Гнатюк Дмитро, зрозуміло), коли так само на весь двір лункого вечора батько, пораючи господарство, жартома заводив: “Ой, знати-знати, та й хто нежонатий…” Батько був ще тим жартівником – люди навколо нього роїлися, хоч його очі залишалися майже завжди сумними й глибокими… Він був не як усі – був вільний і розправляв крила, навіть коли не давали злетіти. Він був “внє” тої системи, був самодостатнім, непокірним і нескореним, зберіг в собі особистість, цілісність натури, згораючи зсередини – як вже потім я зрозуміла… Носив вишиванку, об’їздив, не шкодуючи грошей, “півсвіта” – Киргизію, Казахстан, Прибалтику, Урал, Карпати і навіть (у ті часи!) Болгарію… Його не стало шістнадцять років тому. Ми були з ним величезними друзями, були на одній хвилі, і ціла планета відірвалася в моїй душі і полетіла у небуття з його відходом у інший вимір. Батько, мабуть, ніколи й не говорив на словах, як любить мене, але того й не треба було… Він просто казав “Доцюня”, просто коли треба, був поряд, просто був мужчиною, опікав, оберігав… Щонеділі о 4-й ранку, коли автобус з нашого села відходив на Дніпро, – він завжди, як солдат, проводжав мене, заносив непідйомну торбу з харчами аж до сидіння і давав “троячку” (цілий скарб!) на таксі, жартуючи: “Як є кому сумку донести, то можеш і пропити…” І так само будь-якої пори року в суботу ввечері зустрічав з автобуса. І приїздив – неодмінно! – в гуртожиток, коли мене в якісь вихідні не було, бо “дитина ж голодна”. Мої дівчата-подруги в кімнаті його ждали з нетерпінням – бархатистий його голос і наш лункий сміх розкочувалися поверхом, і всі знали, хто в нас гостює. Потім ми з ним удвох гуляли містом, він розповідав-розповідав, час летів блискавично, бо батько дуже добре знав історію, був розумним, начитаним (десятирічку закінчив у сорок дев’ятому), хоч з його покоління не всі, (навіть розумні діти) мали й сім класів, і з ним ніколи не було нудно. Він писав вірші, багато читав, любив все знати… Багато чого й не вмів – підлабузничати, прогинатися, “робити статки”. Та дав найцінніше (це крім вищої освіти нам з братом) – глибоку мудрість, яка й сьогодні “працює”, стає в нагоді. Батько казав: “Якщо не можна наполовину померти, то так само, мабуть, не можна й наполовину жити, і любити – наполовину…” Він прожив на повну – нелегке і непросте своє життя, бо народився не до часу… Помер в шістдесят сім… Священник, якого привезли відспівувати, з подивом оглянувши “сільський похорон” (людей було кількасот), запитав у мене: “Так кого хоронимо? Ви ж Олексій Якименко казали – пенсіонер, дідусь… А люду он скільки!” А ким він таки був, мій дорогий тато? Був СПРАВЖНІМ українцем – таким, яких знищували фізично і морально, бо несли вони в собі генетичний код нації: красою, талантом, працьовитістю, почуттям гумору, лідерством, мужністю і нескореністю – куди їх не кинь і яку роботу не дай. Він згорів у тій атмосфері, але передалась і залишилась його національна чистота і справжність – в його онуках, як і в онуках та правнуках його сестер, якими милуюся сьогодні… Бо то рід, національне в якому закодоване в генах, його не здолати, не викорінити і не вбити! І таких – сотні, тисячі в нашій Україні! Нашу хату будували “толокою”, як і всі сільські хати в шістдесяті роки. І мазали “толокою”. Дід Семен зробив кіньми заміс із глини та соломи – перший, а потім з половою – другий: поперед хати і якраз посередині майбутнього двору. “На товщину лампачУ помазано всередині”, – пояснював тато всім, хто казав, що хата наша суха й тепла. Знатних мазальниць у селі було не більше десяти. Тих, що вміли і кути вирівнять, і стіни “гладить” аршинами “всіх мастєй”. Всі інші теж мазали добряче, але тільки “під рукою” в тих мазальниць – та ще й коли хату! Нову! Мій тато такий вдячний був всім, хто допоміг йому звести хату – завжди про це казав. І “відробляв” потім людям по селу, коли накладали “горіщА”, колотили заміси, клали стіни. І вИспівав же від душі, коли наспіх обмившись, сідали гуртОм обідати після тяжкої праці. Так по колу ходили по будовах усі, віддячуючи односельцям – не тільки мій татусь. Але мазальниці... Він скільки й жив, то шанував кожну, підтримуючи в біді і радості, бо “вона ж нам хату мазала!” А коли тато купив своє перше авто, то “в Петриківку на базар” возив “дівчат-мазальниць” на раз – тільки їхнє слово! Базар у моєму дитинстві був найкращий в неділю у Петриківці, бо там можна було купити все: від поросят, козенят, курчат, телят, кролів, розсади, саджанців, глини й щітки, лопати й держака – до величезних паляниць, відомих на все Придніпров‘я і смачних та гарних, як сонце! Як же я любила ті поїздки на базар! Тато мене брав завжди – не треба й проситися. Дарма, що дуже рано прокидатися – в машині я сиділа найперша! Ми набирали з татом їсти-пити, заїжджали до тітки Наталки Яценчихи, далі дорогою “підхвачували” Сизоненчиху, Дугенчиху, Борисенчиху, або Польку Гаркушиху, чи Козачку, чи татову куму Гальку Литвинку і – “в путь”! Татко любив їхати степами, польовими дорогами. Знав їх добре, бо ходив після війни у Хутірську школу в дев’ятий-десятий клас. “Що, дівкИ, хто навпростець їздить – дома не ночує?” – жартував, і всі хором вони заводили пісню! Вікна в машині були відчинені, вітер п’янив ароматами трав і квітів, а радість моя була така ж безмежна, як дитяче літо! У Петриківці на базарі татусь завжди купував петриківські пряники – два величезні кульки, згорнуті з сірого грубого “магазинного” паперу. Пряники були тугі, не дуже солодкі, але біла помадка солодка й запашна, танула в роті, і смак той для мене вже не повторився ніколи! Як вони їх місили? Але смачніших за ті пряники ласощів для мене не було! Чи, може, тому, що купував їх тато? І що смакували їх разом з тіткамимазальницями – великими трудівницями – під їх “пО!-веее-чеееряю саааамаа, бО!-вжеее й милооого нееее-маааааа!” І – “Інко, підспівуй!”. Немає нікого з них... Тільки та польова дорога на Петриківку! І пісня... І пряники – які вже не печуть. Та й не купить мені їх ніхто. Бо то лиш таткові гостинці... Жнива... Комбайни гудуть, мов джмелі – вперто, наполегливо, невідступно! То там, то там біля села! Вечір густо настояний запахом розпеченої землі, пересохлої соломи, збіжжя, пилюки! Трасою їдеш – а їх чотири “ведуть” загінку один за одним... Вишикувались на краю поля, наче під лінійку, зерновози. Хлопці-водії збились в зграйку та й ділять на всіх скупу тінь від найближчої акації. Спека! А по той бік поля два величезні “Кейси” вже червоніють – лущать стерню, дискують. Картинка – ідеальна для телесюжету. Мабуть, і я сказала б: велич, краса! Якби не знала ціну тієї краси! Та всі в селі знають ту ціну! Бо непричетних до жнив, до степу тут не буває... Як і колись, так і тепер. Тільки половіє хліб – я згадую свого тата. “Заходимо в жнива!” – казав він за вечерею, і це означало, що ми його не бачитимемо “сутками”! Скууучу за татком страшенно! Тоді веліком лечу на тік, залишаю велосипед “на вісовій”, а дядько Синявський – вагар, питає: “Що, мала, до батька?” – Хто від тата возить? – питаю в першого ж з водіїв, який тільки висипав пшеницю на бурт. – Стрибай! Довезу! – тут всі свої! І мені, і татові! І між собою. Доїжджаємо до поля – і я видивляюсь татків комбайн. І пізнаю його завжди! Мені не треба питати – де мій тато? Мені соромно питати – де мій тато! Я його бачу! І лечу назустріч, навперейми, у гони! Тато здааалеку трохи стишує хід, махає мені з кабіни – завжди! І подає згори руку, коли я вже на першій сходинці! Тато – весь в пилюці, заморений, і я це бачу. Але він радий, усміхається і каже: “Доцюня, цілуватись не будемо, бо вимажу!” У степу мені довго не можна. “Ну, не можна дітям у степу!” – тато так кожні жнива говорить. Але ми встигаємо з ним побути в холодку лісосмуги, поки котрийсь молодий його помічник сам пройде загінку. Тато наливає мені холодної води зі свого тракторного величезного металевого термоса з білою “закруткою”, відламує чималий шмат печеного хліба! А сам встигає з‘їсти пару яблук “білого наливу”, які я йому принесла на гостинець з дому. Інші забирає з собою в комбайн. “Відвезеш”, – каже тато комусь із водіїв, а мені так хочеться до татуся пригорнутися! Так хочеться! Як зараз... В пам’яті вечори, коли тата, буває, підвозять раніше з поля прямо додому – це якщо жниварів нажене дощ, або “добили” одне поле довечора, а на інше переїдуть вже завтра зранку. Він сідає на лавочку у дворі під молодою грушкою – запилений, бідний, і втооомлений – і так сидить хвилину, дві, п’ять. “Тату, вода нагрілась тобі купатись!” – не витримую я. А він мовчечки палить свою цигарку, аж мружиться: “Підожди, доцюня, дай дихнуть. У мене ще все гуде в голові!” І ще згадується, як на обжинках мій тато – красивий, статний, у білій сорочці – завжди просився: “Та не одягайте на мене той вінок з колосся! Мені ті устюки так накололи за жнива!” Коли я вже дорослою робила журналістський репортаж із чергових обжинок, і один шанований комбайнер сказав слово в слово цю “татову” фразу – аж здригнулася! Бо тата вже не було... Ми з татом любимо хліб! Дуже... Таточко мій їв його багато і завжди був стрункий-стрункенький! Бо тяжко працював! Жоден з механізаторів його покоління з нашого села не прожив довго, хліборобська праця – насправді важка й виснажлива. Навіть зараз, коли комбайни з “кандьорами”, двері в них герметичні, і сидіння дуже зручні. А праця тяжка! Молоді хлопці-механізатори дивуються: “Ви так вправно піднімаєтесь на комбайн!” І я їм гордо відповідаю: “Та я – донька комбайнера, хлопці!” Тепер вже не люблю, коли мені подають згори руку, як колись робив мій тато... І не люблю, коли знецінюють хліборобську працю. Селянську працю! Коли зневажають село. Бо за хліб дорого заплачено – повірте!
Читацький проєкт “СП” “Розкажу про свого батька” · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Ось і наша темрява”

Олександра МАНДРОВСЬКА, журналістка Цьогоріч 86 років міг святкувати Леонід Прокопович Патичук – музикант, вчитель, директор Іванківської музичної школи, а для мене – люблячий дідусь. Природно, що дідусь Леонід не міг повністю замінити мені батька. Але став для мене навіть більшим – прикладом у житті, мудрим порадником, другом. Дідусь народився 13 липня 1936 року в селі Ріпки Ізяславського району на Хмельниччині. У родині, крім нього, були ще брати та сестри (точно не знаю, скільки дітей було у моїх прабаби Василини та прадіда Прокопа. А запитати зараз уже немає у кого). Найбільше він опікувався молодшою Ніною – допомагав робити домашні завдання, підготуватися до іспитів у педагогічний коледж. Тітка Ніна (так я її називала) все життя пропрацювала вихователькою дитячого садка в Ізяславі. Леонід Патичук за розподіленням потрапив у селище Іванків на Київщині, де почав працювати за фахом. Там зустрів мою бабусю, Олену Фещенко. На той час вона самотужки виховувала доньку Людмилу й мій дідусь зумів не лише прийняти дівчинку, але й стати для неї батьком – завжди піклувався, як про рідну, і дав своє прізвище. Якийсь час молоде подружжя мешкало у місті Інгулець на Криворіжчині (нині – район Кривого Рогу). Там у моїх дідуся й бабусі народилася спільна дитина – моя мама. Дідусь займався улюбленою справою – професії віддавався цілком. Через деякий час повернувся на малу батьківщину своєї Світлана (Решотко) МИХАЛЮК Так сталося, що я, як і багато хто з сучасних українців, народжених за часів колишнього СРСР, не знаю свого родоводу далі, ніж до прадідуся та прабабусі. Більше мені вдалося дізнатися про свій родовід по лінії моєї матері, а по батьковій знаю та пам’ятаю лише бабусю. На жаль, в силу певних обставин родинної історії, я не змогла розпитати татову маму – мою бабусю про її коріння. І зараз, коли минуло вже понад 12 років, як мій тато Анатолій Решотко пішов із життя, невимовний біль та жаль стискають моє серце й приходить запізніле розуміння того, що я мусила була розпитати його (а він був небагатослівний, як всі справжні чоловіки) про його рід. Саме тому зараз, як рідкісні перлини, я намагаюся виловлювати зі своєї пам`яті дитячі спогади, фрагменти розповідей моїх рідних та інших старших людей про минуле та якимось чином впорядкувати їх на папері, бо відчуваю борг перед пам’яттю своїх предків та вважаю своїм моральним обов’язком поділитися цими спогадами зі своїми дітьми та всіма, кому небайдужа історія кожної української родини, як часточки спільної історії українського народу. Родина мого тата походить із селища Любеч Ріпкинського р-ну Чернігівської обл. Це древньоруське містечко, яке має більш ніж вікову славну історію та не дуже радісне сьогодення, є моєю малою батьківщиною. Мій дідусь по батьковій лінії Решотко Дмитро Михайлович (1900–1962) помер ще до мого дружини та очолив Іванківську музичну школу, керував духовим оркестром. Після конфлікту з партійним керівництвом селища був безпідставно засуджений за сфабрикованою справою та відбував покарання у місцях позбавлення волі. Його не стало у березні 2011 року. У старій хатинці щось сталося з електрикою – задиміла проводка, почалася пожежа. З останніх сил літній 75-річний чоловік намагався вибратися на вулицю. Коли вранці зламали двері, він лежав перед порогом. На похорон ми не поїхали – бабуся ще майже не ставала на прооперовану ногу, покинути її не було на кого. Я не знаю, де його могила – не запитала свого часу у бабусі, через сімейні обставини припинилися стосунки з його сестрою – тіткою Ніною. А дідуся так не вистачало… Він у засвітах уже понад десять років. А мені досі стоїть перед очима задушливий літній вечір. Липнево пахнуть флокси біля дверей нашого старого будинку. Під вікнами у заростях бузку чиргикають цикади. А на городі, вкритому легким вечірнім маревом, торохтять невидимі медведки. Наша маленька сім’я – семирічна Саша, бабуся Олена та дідусь Леонід – сидять біля телевізора. На екрані крутять якийсь концерт. Я заворожена дійством на сцені. Бабуся неуважно дивиться в екран одним оком, бо вся її увага зосереджена на рудому беретові дідуся, до якого вона пришиває підкладку. На відміну від неї, дідусь дивиться уважно. І коментує. Інколи сердиться на непрофесіоналізм виступаючих і навіть поривається відсунути стілець й вимкнути телевізор. – Сиди, – бабуся примирливо кладе йому руку на коліно. Наша маленька родина готується до сну. Як виняток, я спатиму сьогодні з бабусею, бо у “моїй” кімнаті постелять дідусеві. Бабуся дістає з жовтуватої лакованої шафи з тьмяним дзеркалом білу чисту постіль. Постіль пахне розпеченою праскою, свіжим вітром та трохи полином (присипали, аби не дістася міль іще якісь мерзенні нікому не відомі чорні жучки). Змахує простирадлом у повітрі, розправляючи його. А мені здається, що у бабусі раптом виросли крила, як у великого світлого янгола. Хтось тихенько шкрябає у шибку. Дідусь поправляє на гострих плечах розтягнутий тільник і йде відчиняти. На порозі стоїть мама. – Доброй ночи, папа! – вона рвучко обіймає дідуся, тулиться до нього всім тілом. На кілька секунд застигає й не хоче відпускати батька з обіймів. Їй 29 (моя мама з тієї літньої ночі і я сьогоднішня – ровесниці). Але через роки здається мені, що у той момент вона відчувала себе маленькою семирічною Лілею, яка біжить обійняти “папу Леню” перед сном. ...Бабуся все ще мудрує з постіллю. Тому вкладає мене до ліжка дідусь. – Діду, не вимикай світло, я боюся темряви! – Ооооо, а ми зараз по-іншому зробимо. Ти поки влягайся, а я зараз дещо принесу. Дідусь зникає у передпокої. Я лежу й намагаюся не дивитися у два темних квадрати вікна. Хто його зна, що за ними причаїлося. Померки несподівано розриває жовтий сніп світла. Це дідусь приніс й увімкнув свій ручний зі сріблястого металу й з “пупирчатою” ручкою ліхтарик. – Ось і немає темряви, – більше за мене саму радіє дідусь. – Діду, почитай! – Пізно вже, у дідуся очі болять. Давай я тобі ліпше казку розкажу. – Яку? Я не хочу про курочку Рябу чи про сірого вовка! – Ні, не про курочку. Казка про Шушика. – Це хто, діду? Хіба таке буває? – А ось давай ти ляжеш, вкриєшся ковдрочкою, заплющиш оченята, а я розповім. яких були каліцтва шахтарів, і навіть летальні випадки. Після однієї з таких аварій, коли у шурфі на прохідників, які рубали вугілля, завалилася порода – постраждав і мій батько. Після того, як його непритомного витягли з-під завалів, він пролежав без свідомості в лікарні майже 5 діб, тільки, мабуть, завдяки Божому провидінню та природним силам організму, йому вдалося одужати. Після цієї події він вирішив на шахту більше не повертатися та вирушив назад додому – в Любеч. Вернувшись додому, мій тато влаштувався водієм у Любецьких судноремонтних майстернях. У 1967 році мій тато взяв собі за дружину мою маму Федь Марію, яку після закінчення ветеринарного технікуму направили ветфельдшером у Любецьку ветлікарню, що обслуговувала декілька колгоспів з навколишніх сіл. Через рік, у 1968 році народилася я. Все життя батько пропрацював на нелегких роботах, був слюсарем, сантехніком, простим робітником, монтажником, шофером і електрозварювальником в цих же майстернях, працював в Любецькому рибколгоспі – всюди був безвідмовним у роботі. Пам’ятаю, як мама часто сварилася на тата, кажучи, що він для друзів останню сорочку з себе зніме, нібито вони цим часто зловживають. Мабуть, у цьому твердженні була велика частка правди, але таким був мій тато, і друзі були важливою складовою його життя. Для мене він завжди був і залишається уособлення того типу чоловіків, які можуть власними “В одному великому будинку на самій великій вулиці одного великого рудого міста жила собі дівчинка Оля. У дівчинки були зелені оченята й дві довгі кіски. Такі самісінько, як були у твоєї мами в дитинстві. Були у дівчинки найтурботливіша у світі Мама та найвигадливіший у світі Тато, чорно-біла кицька та лялька в яскравому зеленому сарафані...” Голос дідуся поволі даленіє, стає тихішим. Він перетворюється на кволий шелест бузкового листя за вікном. Перед моїми заплющеними очима пливуть райдужні кола. Кола закручуються у спіралі. Громіздкий старий диван перетворюється на легкого човника. І той човник починає лагідно гойдатися на теплих хвилях сну. А на березі сидить добрий вартовий мого сну – дідусь Льоня — і сигналить моєму човнику ліхтариком-маяком. руками зробити все: підключити електрику і приготувати смачнючі картопляні зрази; поремонтувати велосипед і прищепити яблуню; косити траву і класти цеглу… Навіть не знаю, яку б роботу він не зміг зробити. Пригадую такий епізод. Як і більшість у селищі, наша родина декілька років поспіль вигодовувала кабана, щоб на Різдво мати свіжину. Як правило, колоти кабана батько просив свого старшого брата Семена, а мене малу в цей день відправляли до баби. І-от одного року, з якихось причин дядько Семен не зміг допомогти моєму батькові, і він мусив сам колоти того кабана. Вже через декілька днів після цього я почула, як батько в розмові з сусідом скаржився, що йому досі ввижаються очі того бідного кабана і якось не по собі від цього. Пам’ятаю, що ці його слова мене тоді надзвичайно вразили. Мені було тоді десь років 10, і батько завжди видавався мені таким суворим та міцним чоловіком, який нічого не боїться, і тут такі його слова. Це вже тепер, складаючи до купи пазли споминів, я розумію, що та батькова суворість була більш схожа на захисну броню, під якою він намагався сховати свої вразливі душу і серце. До слова, після того випадку, ми в господарстві більше свиней не тримали. Коли батько вийшов на пенсію у 2005 році за станом здоров’я, вже будучи інвалідом ІІ групи, внаслідок хвороб, спричинених аварією на ЧАЕС, – його трудовий стаж складав 47 років. А мені мого Тата бракує і зараз, коли маю вже 50 років, і я сама стала бабусею. Педагог Леонід Патичук з учнями музичної школи. Іванків, 1977 рік
Читацький проєкт “СП” “Розкажу про свого батька” · с. 13сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

In memory мій тато

народження від перитоніту. Відомостей про нього маю надзвичайно мало, з татових слів знаю, що він мав дуже суворий, але справедливий характер, може тому йому в колгоспі довірили неабияку почесну “посаду” комірника. Знаючи його круту вдачу, моя бабуся – його дружина Решотко Олександра Миколаївна (1903–1991) навіть не наважувалася наближатися до колгоспної комори, лише направляла туди синів (у тата було двоє братів: старший Семен та молодший Олександр). Вони, як могли, допомагали батькові та іноді тишком підмітали з долівки трохи полови в сорочку. Завдяки цій полові, з якої пекли млинці, вони й рятувалися в голодні роки, особливо в 1947-му. Мій тато, Решотко Анатолій Дмитрович, народився в Любечі 19 лютого 1942 року. Йшла війна, і перші роки життя, як і все татове дитинство, – це суцільна боротьба за виживання, коли моя бабуся – татова мама – бувало, днями боялася вийти з погреба разом із дітьми через безперервні бомбардування – і радянські, і німецькі. Батько мав вправні руки, завжди був “на ти” з різними технічними пристроями, вмів відремонтувати будь-яку побутову техніку – навчився ще в армії. Він служив у Вітебську, в Білорусії, в авіаційному полку, виконував обов’язки техніка – здійснював підготовку літаків до польотів. Вмів кермувати і мотоциклом, і трактором, і вантажівкою. Можливо, якби доля була до нього більш приязною, він з його природною тягою до техніки вступив би до будь-якого технікуму та отримав середню спеціальну технічну освіту. Та не встиг він повернутися з армії, як раптово помирає його батько, а мати залишається одна з неповнолітнім молодшим братом. Щоб не обтяжувати її, намагаючись якось допомогти, мій тато вирішує “завербуватись” на шахти Донбасу, куди сільську молодь бравурно закликають їхати за комсомольськими путівками, обіцяючи “великі” зарплати та різні соціальні пільги. На практиці та шахтарська дійсність виявляється не такою вже й райдужною. Поселили новоприбулих “шахтарів” по 30-40 чоловік у холодні бараки, без щонайменших ознак цивілізації, які були нашвидкуруч збиті з дощок та продувалися степовими вітрами з усіх боків. Робота прохідника в шахті була не те що важкою, кожен день був фактично випробуванням “на міцність”. І хоча мій батько фізично завжди був витривалим, для нього – молодого двадцятирічного хлопця, як і для більшості таких, як він, рубати вугілля вручну, практично за відсутності будь-якого технічного спорядження, було тим самим, що працювати щодня по 12 годин на межі своїх фізичних можливостей. Про жодну безпеку праці не йшлося, на шахті чи не щотижня траплялися аварії, наслідками
Читацький проєкт “СП” “Розкажу про свого батька” · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

батьковим косінням цвіркуни – зацитькують один одного, щоб підслухати нашу розмову. Батько розкриває свою похідну чорну кирзову сумку, де разом з усяким реманентом – наш обід. Починається найулюбленіша процесія – вінець всякої з батьком нашої косовиці. Його грубі позбивані пальці натирають часником рум’яну скорину печеного хліба, намазують зверху шматочком сала. Невтримно давлюся слиною. Картопля-мундєрка, варені крашанки, зелена цибуля – обідаємо! Розморений роботою, їжею та сонцем – батько підкладає вироблені руки під сиву голову. Він молодий, але вже сивий. В його роду всі такі ранні. І в смерті теж. Чудується сам і мене прианукує до споглядання довколишньої краси: он по небу, наче по річці, пливуть сплетені у вінки пташині зграйки; а ось у зелених долоньках листя поселилася суничка; оцей спів з лісу – щигликовий, а отой, що з глибочини саду – сойчин. “Ато – “ойойойкове гніздечко”! – хитро посміхається батько, прискалюючи одне око на кропиву (така в нього мода). І зелень його погляду втримує ще оту нескошену свіжість. Бо отут, серед природи, він такий, яким є – натхненно-окрилений, недоторканний. Не Джус Михайло, “який любить випити” (це сільські балачки), а співтворець оцієї краси і думок, які б посоромився висловити перед засмальцьованими солідолом та гноєм мужиками. Не зрозуміють. Засміють. ...На годинку одриваємося од косовиці в саду, щоб провідати Вогневу Латку. Це скраю в лісі. Блаженна свіжість, підкріплена чистим пташиним цвьохкотом та скопищем грибного запаху, сміливо вступає в груди. Хапливе молоде клечення остуджує доторками розпечені сонцем щоки і ючи вже біля університету Франка, теж зустріла його (без сомбреро) й умудрилася сфотографуватися разом. Потім цю фотокартку тато тримав у бардачку авто й при нагоді показував усім знайомим. “Треба було йому подарувати свою книжку” – завжди казав мені. “Треба було йому подарувати татову книжку” – думаю я тепер. Та й свою поезію тато часто декламував. Найчастіше про “Відомого в селі пастуха”, який “за кожним телятком біг через луг”. Або про те, як “Пили горілку, читали вірші, сприймалося все так близько”. Ці тексти майже вкарбувалися в пам’ять, а його поетичну збірку “Благовіщення” ми з сестрою навіть проілюстрували – такі примітивні дитячі малюнки, на більшості яких зображені декілька товстих томів і підсвічник – характерні символи письменницького, на наше тодішнє уявлення, ремесла. Малюнок корови ми перебили з татової прозової збірки, бо ніяк не могли намалювати щось подібне. А ще в нас удома завжди були такси. Першу тато купив за великі на той час гроші. На полювання з ними ходив нечасто, бо вони втікали й нам доводилося бігати за ними. Такси часом хворіли й ми лікували їх різними народниплечі. А ось і вона, наша галявина. Горить-вилискує вогнистим розкрапом сонця. Суниці! Море суниць! Наче розворушена мільйонна череда божих коровок на випасі! Батько посміхається на кожну видумку природи – кетяжки “пахнющих” ягід. Ота світлість через його очі входить і в мене. Дорідний батьків дух розвелешується в моїх перших почуваннях, небайдужіє до всього живого і не... А ще він любив садити. Отой палісадник після дерези та панського муру плекав роками, як свою душу. З одного боку – малинничок, з другого – кущі смородини та рожевого аґрусу, од шляху – ряд молоденьких слив. Кущі порічок, абрикоси, черешні, яблуні, груші, горіхи... Од хвіртки до хати, довкіл веранди – шатром синій та білий виноград. А коло криниці – калина. А коло літньої кухні – біла сливка. Коли батько, скалічений від раку, мав покинути земний рай і йти доглядати небесний, він попросив спробувати дві єдині сливки-первістки. Тоді в його очах стояв вицвілий зелений сум: – Вам буде ще, мені ж, може, йне доведеться більше скуштувати... Років зо два опісля рясно родило молоде деревце, а потім всохло. Видно, якась недогода йому була! А калина, як тільки батько занедужав, поступово зотліла разом з ним на невчасно ранню осінь. Кажуть, у дворі не можна її садити, бо то – на нещастя. А ще... Бог собі теж одбирає кращих. Сам тричі до батька приходив у золотих ризах і в короні: брав до себе садівником. Та батько відпросився. Але тільки на місяць, мовляв серпень, – ні садити, ні прищіпати. А кінець вересня знявся тужливим вереском у нашому дворі і відлетів туди, куди ладен лише біль доболіти і слово дорости... ми способами, наприклад, горілкою. Одна із такс Річард (про нього тато написав оповідання) переніс чумку й вижив завдяки тому, що всю хворобу проспав під алкогольним наркозом біля батареї. Такс, які помирали, тато вивозив у мішку й хоронив за містом. Інколи мені здається, що між людьми, зовні та внутрішньо схожими, є якась дистанція. Так було й у мене з батьком. І справа навіть не в бракові спілкування, який стає особливо відчутним, коли розумієш, що нагоди говорити-слухати більше не буде; не в звичці-фобії реагувати на гудок чужої автівки знадвору, коли м’язи ніг автоматично напружуються, щоби швидко добігти до коридору й відчинити двері. Усе, либонь, зводиться до дивного закону відсутності-присутності вдома, при порушенні якого, ламається ціла система родинного вогнища. Тато помер на Водохреща, коли я складала якісь іспити у Львові. Того року була дуже довга й холодна зима, а вахтер у гуртожитку не хотів випускати мене о шостій ранку. Маршрутки ще не ходили, і я йшла освітленою вулицею, аж поки не вдалося спіймати котрусь, щоб доїхати на вокзал. Далі не пам’ятаю нічого...
Читацький проєкт “СП” “Розкажу про свого батька” · с. 14сторінка оригіналу ↗

Копанка в бережині (уривок із повісті)

Валентина КОВАЛЕНКО, письменниця, літературознавиця, в. о. генерального директора Шевченківського національного заповідника, м. Канів Батькові Михайлу Федоровичу Чуйченку на світле осоння пам’яті ...Років зо п’ять жили мої батьки ніби й нічого. Устатковувалися, добудовували, хазяйнували з Божою поміччю та дідовою й бабиною. Потроху піднімали нас двійко – мене й сестру. Якось ладнали. Батько працював завклубом, мати спочатку на свинофермі, а тоді й до корів перейшла. Жили скромненько. Свою корівчину завели, бо на колгоспному не разбагатієш, а зароблене — плакане. Як ідуть увечері жінки з ферми, то душа так і тремтить осикою на кожній колгоспній хвіртці — підстерігають, облапують підв’язані під грудьми “грєлки” з молоком та тією пригорщею дерті; передають на правління, “пісочать” та штрафують безупинно. Ех, мовчи, глуха – буде менше гріха! А самі ж — возами, мішками, бункерами... Це називається соціальна справедливість. І ото яке є найторопленніше в селі – те й “охраннік”, бо знають, що зі шкури вилізе, а свого не проґавить, щоб не понадорюгатися з простого колгоспника та не вислужитися перед начальством. А треба було якось виживати. Батько мав добру хватку до будівельної справи. Була в нього своя домашня майстерня – “середня” повітка. Чого там тільки не набачишся, починаючи од цвяхів та шурупчиків і аж до саморобних станків. І все те по ящичках порозкладжувано, по гвіздочках порозвішувано. Не пройде, бува, дорогою повз якогось загубленого болтика чи шматочка дроту – в господі згодиться. А от порання біля худоби Наталія ПАСІЧНИК Часто можна почути, що старі помешкання ховають у шпаринах стін голоси своїх померлих мешканців, їхні обличчя, постаті, й навіть злочинні таємниці, дбайливо замовчувані за життя. Наш будинок зведено у 1958 році, і мій батько Іван Пасічник, того ж року народжений, десь через чверть століття трансформував його у двоповерховий. От якраз ця добудована частина – три кімнати – свого часу слугувала мені власним куточком, окремим світом, зоною відчуження, неминучого, як і моє дорослішання та вигадані мандрівки, що згодом таки стали реальними. Після закінчення школи вони мали тенденцію переходити одна в одну, й, видається, назавжди втратили позначку початку, а разом із тим – можливість повернення додому. Не знаю, чи в інших родинах побутує звичка називати кімнати, але крім звичних “вітальні”, “спальні”, “дитячої”, в нас була “Хінарі”, названа на честь імпортного телевізора, який там знаходився. От якраз у ній тато писав спершу свої оповідання та вірші, а вже згодом переглядав телепередачу “Наші вітання”. Мабуть, – це було не його, тому часто держаки вил та шкрябків тріщали на свинячих спинах, а ті голосили, як невивершені, на весь двір. Наче навмисне, щоб почула мати. Тоді починалася лайка. Не було в селі, напевне, жодної хати, до якої батько рук не приклав. На підробітках гроші здебільшого соромився брати, залишав “зароблених” людей на потім. А замогоричуватися почав-таки. Малі діти та важка робота розмивали материні почуття, і кожне наступне батькове похмілля нестримно руйнувало її. І його. Далі – нарікання, ревнощі, лайки. І, найстрашніше, бійки. “Щоб тебе збитниця об сухий шлях била!” – голосила мати, ами підпрягалися, заходячись отим горем. Доводилося і по горищах ночувати, і в діда з бабкою, і вичікувати під вікнами його глибокого хропіння, щоб потім якось добути в хаті до ранку перенегоджену ніч. Тільки зараз я можу зрозуміти свого батька і оборонити його. Бо не у всьому він винен. Боюся, що материна жалість так і не переросла в щось більше і на його велику чоловічу любов не відгукнулася. Ми, діти, звісно теж приймали материн бік, материні родичі його лаяли. Батькові — байдуже мовчали. Знаходилися корисливі люди, що купляли його роботу тільки за горілку, а потім ще й насміхалися, потюкували... Він ставав самотнім і нікому не зрозумілим. А якою ж великою була його душа! ...Ще загінок зо три – і батько “вижене зайця” до сусіднього ряду яблунь. Зарошена коса сонячно цвьохкає в густій траві – чепко викошує зелену соковиту тишу аж при самій землі. Я ж услід затрушую ті залисини і мало не чадію від прив’яленої запахущості дикої конюшини, чепчику, мишію, молочаю, полину та чорнобилю. Попереду ще зеленоруниться розкішна сталка трави, де золотим збіжжям роси засіяний червневий ранок. Ще. Бо батькова радість дужо вистигає в кіссі, нетерпеливиться вдовольнитися тим глумом. “На добрий бендюг, – хвалиться, підточуючи осьолком косу. – А там ще в Дєдове на пару деньків махнемо, та і на Мартинцевому є до чого прикластися. Буде!” Останнє слово вимовляє якось умиротворено. Бо те “буде” — набиті сіном аж під самі бантини горища в повітці та хаті. Це єдине, чого при житті батька завжди вистачало. Ще й з лишком. Все інше доводилося чимось доточувати, налатувати... Таке життя сільське. Робиш, робиш, як кажуть, – а воно ні ладу, ні поладу. І чи від батькового натхненного косіння, чи від бажання пришвидшити обід, напрошуюся й собі пройти хоч пів ручки коси. Та кісся важке, коса як навмисно застрягає в землю – не вдається перед батьком хизонутися – і ми не ликом шиті! Однак, пізніше, в класі шостому-сьомому, я таки набила руку на цій справі. Потроху підміняла і його. ...Припарює. Ховаємося в ожиновий холодок під стару яблуню-циганку. Поруч із колгоспним садом сусідиться листяний ліс, схлипуючи свіжим повівом. Синя небесна глибочінь вилоскочується ластівками. Отже, дощу не передбачається. Довкола нас оживлюються перелякані
Читацький проєкт “СП” “Розкажу про свого батька” · с. 14сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Відомий у селі

на кожному обласному телеканалі є така. Про те, що тато – письменник, я дізналася в 1996 році, коли він опублікував самвидавну збірку оповідань “Таке життя”. Я тоді ще не здогадувалася, що самвидав – це не зовсім справжнє видання, але сам факт з’яви книжки в Теребовлі та ще й із малюнками місцевого художника Миколи Пишного здавався мені фантастичним. Пам’ятаю, як тато підписав мамі, сестрі та мені по одній, і я ще хвилювалася, чи мій примірник гарний. Інший спогад: якось влітку тато повернувся з роботи (працював ветлікарем) з великим пакунком. То була його друга збірка “Стара стежка”, також видрукувана у теребовлянській друкарні. Книжок збереглося так багато, що я, вже навчаючись у Львові, брала з собою по декілька й роздавала знайомим. Однією з перших читачок татових оповідань, які отримали їх у такий спосіб, стала поетка Маріанна Кіяновська. У листі до мене вона писала, що “твій батько має велике серце”. Потім тато ще жартував, коли дізнався, що воно у нього збільшене: “Таки вгадала”. Тато обожнював Хемінгуея. Будучи в армії десь під Ленінградом, перечитав його багатотомник і часто мучив нас із сестрою запитаннями: “Як звали хлопчика з повісті “Старий і море?”, або “Чому родичі малого не дозволяли їм рибалити удвох?”. Незмінними атрибутами постаті Хемінгуея в татових розповідях були куртка письменника, яку, десь придбавши, потайки ввечері одягав редактор журналу “Огоньок”, сафарі (тато теж мав рушницю, але назвати його серйозним мисливцем не наважуся), хемінгуеївські алкоголізм і простота стилю: “– Ти мене кохаєш? – Так”. Згадала – хлопчика звали Манолін. Дмитра Павличка тато теж любив. Часто читав його вірші вголос. Мабуть, отак на слух і я їх трохи вивчила: “Прийшла і стала серед кімнати – вона хазяйкою тут була”, або “Красу твою маючи на увазі, знай: у мене чорна-чорна душа”. Під час навчання у Львівському ветеринарному інституті тато якось бачив Павличка в сомбреро. Років за тридцять після батькової зустрічі я, блука-
Просвітянське віче · “Бажання наше єдине — якнайшвидше перемогти одвічного ворога”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Січеславська “Просвіта”: волонтерський центр заради української перемоги

З перших годин нової і жахливої фази російсько-української війни Січеславська “Просвіта” працює як мобілізаційний, координаційний та волонтерський центр. Ми відвідали приміщення “Просвіти” у Дніпрі та поговорили з командою волонтерів. Наші співрозмовники – люди, які ще вчора планували історичні лекції і літературні клуби, кінопокази, мовні курси і філософські диспути, а зараз є активними волонтерами та помічниками як переселенцям, так і мілітарним підрозділам на лінії зіткнення. – Розкажіть, будь ласка, як у вас з’явилася ідея переформатувати роботу просвітянської організації на волонтерський центр? Сергій Тютюнник, Січеславська “Просвіта”: – Відповідь насправді дуже проста і логічна. Ми є однією з найстарших громадських організацій України (нам майже 170 років!), яка створена на патріотичних засадах. Біля нас, або разом з нами працюють справжні патріоти і націоналісти. Так, у нас дуже гарні стосунки і взаємоспівпраця з дніпровськими організаціями “Правий сектор”, ВО “Свобода”, НІЦ імені Дмитра Донцова. Зрозуміло, що сценарій ймовірного вторгнення Москви нами розглядався ще ДО 24 лютого. Вирішили, що Січеславська “Просвіта”, у разі потреби, перетворюється на мобілізаційний центр для ДУКу ПС (14 окрема резервна сотня) та волонтерський і координаційний штаб, який має задовольняти нагальні потреби, як військових, так і цивільних, які потребують першої допомоги в продуктах харчування, медикаментах, одязі та ін. Саме так, з восьмої ранку 24 лютого ми і розпочали волонтерську сторінку нашої організації. – Один день з життя “Просвіти”. Як би ви його охарактеризували? Чим вона живе і як саме наближає головну мрію усіх українців – мир? Сергій Тютюнник: – Все ж головна мета всіх українців – це українська перемога, яка і принесе нам мир і завершить цю війну. Наш день триває 24 години, бо інколи гуманітарні вантажі здалеку зустрічаємо вночі. У нас наразі добра співпраця з волонтерською організацією “Разом” (м. Умань), волонтерським рухом “Зимна вода” (м. Львів). Окремо хочеться підкреслити роль Української греко-католицької церкви в особі отця Олега Ладнюка, який є справжнім двигуном нашої волонтерської діяльності і рятівником українських людей, яких обстрілюють московські ворожі сили: він їх вивозить з-під бомб до Дніпра, а ми вже тут ними опікуємося: надаємо речі, продукти, засоби гігієни, медикаменти. Але ми намагаємося допомагати не лише переселенцям і втікачам, яких наразі дуже багато з Харкова, Маріуполя, Енергодара, Сєвєродонецька тощо. Є декілька військових підрозділів, з якими ми співпрацюємо: ДУК ПС (14 окрема резервна рота) (Дніпро), “Карпатська Січ”, ВГО “Сокіл” (Київ), 93 ОМБР (Харків) тощо. Звичайно, не забуваємо і про місцеву Тероборону, регулярно їм відправляється медицина, маскувальні сітки, продукти харчування й солодощі. Географія нашої діяльності – від Дніпра до Києва, від Харкова до Лисичанська і Сєвєродонецька. Збираємо замовлення, а потім або закупляємо, якщо є можливість, або контактуємо з тими, у кого є, і працюємо: розвантажуємо, завантажуємо, доставляємо! Для нас немає нічого неможливого! – Якісь цікаві моменти чи події траплялися в ці дні? Максим Дорофєєв, ВО “Свобода”: – У нас кожного дня трапляються якісь чудесні історії чи цікаві моменти! То фура 20 тонн, яка за габаритами не змогла потрапити у двір нашого Центру і ми змушені були її розвантажувати “з коліс” майже на дорозі у комендантську годину під наглядом доброзичливих поліціянтів. То неймовірна кількість уже готових вареників, яка приїхала з Умані. То дитячі розповіді діток з Маріуполя, від яких хотілося кричати. То дівочі очі, які завмерли крижаним болем і жахом і які ми відігрівали своєю увагою і допомогою. То весела молодь з Сєвєродонецька, для яких “гради” “в принципі нормально”. То дві гарні, “божевільні” свободівки, які автівкою зі Львова вирушили рятувати музей у Слов’янську і відвідали нас у Дніпрі з добрими намірами і подарунками. То радість людей, які обійшли все місто з надією знайти, наприклад, “щось” і заплатити будь-які гроші, а отримали у нас це “щось” безкоштовно і з усмішкою! А ще був чудовий медичний вантаж зі Львова на нашу адресу, організований націоналісткою і свободівкою Мариною Даниловою, який ми направили до Медичної служби Збройних Сил України. – Чи є у волонтерського центру Січеславської “Просвіти” якісь окремі потреби чи побажання? Сергій Тютюнник: – Це, передусім, можливість забезпечити волонтерський процес необхідними технічними речами: паливо, автомобілі. Дійсно, якщо і треба щось дуже – то це або талони на бензин, або сам бензин, або гроші на нього. Ми приймаємо продукти харчування, воду, одяг, засоби гігієни, медикаменти, які зараз на 80% йдуть на забезпечення переселенців, яких в місті вже дуже багато. Є окремі замовлення від наших військових, які виконати без грошей неможливо, наприклад, придбання тепловізора для підрозділу. Збираємо і виконуємо. Тож у кого є можливість допомогти коштами – ми та військові будемо лише раді. Таких замовлень багато. Робимо, що можемо. Валентина Полонська, НІЦ імені Дмитра Донцова: – Бажання наше єдине — якнайшвидше перемогти одвічного ворога і повернутися до нормального життя. Відбудовувати міста, творити нові культурні проєкти і робити усе, щоби Україна була Великою Україною! Країною, де живуть у мирі і злагоді, добробуті й порядку щасливі громадяни вільної української держави.
Просвітянське віче · “Бажання наше єдине — якнайшвидше перемогти одвічного ворога”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Гуртуємось і згуртовуємо інших

Минуло два місяці від початку кривавої загарбницької війни, яку розв’язали нелюди. В цей час, коли на моїй Богом береженій землі ворог руйнує міста, випалює вогнем землю, вбиває моїх співвітчизників, кожен прагне якнайшвидшої перемоги, з першого дня орківської навали кожен хоче наблизити перемогу й припинити кровопролиття. Івано-Франківська молодь і студенти національного медичного університету й інших вишів міста згуртувалися навколо свого професора філософії і одночасно голови міського товариства “Просвіта”, справжнього лідера й незаперечного авторитету Марії Іванівни Гуцол. З першого дня війни в “Просвіті” сортують отримані медикаменти, які відправляють за призначенням. Під гаслом “Гуртуємось разом і згуртовуємо інших” безперервно працює потужний колектив волонтерів-однодумців, які не рахуються з особистим часом. Завдячуючи великій роботі й авторитету Марія Іванівна змогла долучити до волонтерської діяльності і студентів-іноземців, які неодноразово поставляють медикаменти. Треба зазначити, що багато назв ліків відрізняються від звичних в Україні, але наша освічена просвітянська молодь на відмінно вирішує ці проблеми. Патріотизм, професіоналізм, людяність і жертовність – такими якостями наділені молоді просвітяни-волонтери. Крім того, хочу відзначити їхню високу організованість і відповідальність, вихованість і скромність. Ось така в нас діє молода “Просвіта”. З перших днів війни. Щоденно. Без втоми і нарікання. А ще юнаки і дівчата встигають вчитись і дехто навіть працювати на роботі. Все встигають ці невгамовні. Особливо хотілося б відзначити Валентину Костяк, Богдана Левонюка, Оксану Ганчак, Мар’яну Бобик, Станіслава Лап-ковського, Емілію Локтіонову, Ярославу Лавренчук, Ярослава Бойка, Павла Коновала, Вікторію Тимків, Софію Дзідзьо. До молоді приєдналась і інтеліґенція: Олександр Гуцол, Наталія Кузьмик, Оксана Яремко. Сьогодні це справжня команда однодумців, яка вносить свою частку в перемогу над ворогом. Я вдячна долі, що звела мене з вами. Слава Україні! Людмила ЯНЧ, волонтерка
Просвітянське віче · “Бажання наше єдине — якнайшвидше перемогти одвічного ворога”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Кожен на своєму місці

Ці тижні показали, що наша держава і суспільство мужні й загартовані. Ми вміємо воювати, можемо забезпечити свою армію, вміємо організувати волонтерський рух і стати в стрій. За декілька днів просвітянами централізовано розгорнуто територіальну оборону, штаб, добровольчий рух, волонтерську допомогу по всій Україні. І в Дніпрі, ів Одесі, і в Кривому Розі, і в Луцьку… Лиш дзвінки від друзів перебивають цей патріотичний конвеєр, та піднімають дух, дух український, єдиний, гордий, незламний... У будинку обласної “Просвіти” цілодобово відбувається необхідна праця, допомога для перемоги. Не помічаєш годин, часу, лиш у вікні – вже стемніло… Сьогодні хочеться висловити своє захоплення невтомністю наших жінок, дівчат, студенток вишів: Івано-Франківського національного медичного університету, Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, університету нафти і газу. Дівчата, ви найкращі!.. Ваша працьовитість, доброзичливість, співчуття, ввічливість зворушують усіх, хто працює на розфасовці товарів гуманітарної допомоги. Дякуємо медикам, які професійно сортують медикаменти, кухарям, які готують їжу для волонтерів і біженців. Особливо вражає невтомний дух справжніх патріоток Батьківщини, просвітянок. У світлиці міської “Просвіти” самовіддано для перемоги України працюють, відповідальний секретар міського об’єднання Наталія Синиця, виконуючи професійні обов’язки, охоче підтримує, радить, надихає, ділиться досвідом пережитих років, спогадами на просвітянській ниві у боротьбі за Незалежність України. Голова міської “Просвіти” Марія Гуцол організувала сортування, пакування, доставку медичної гуманітарної допомоги в різних напрямках. Іванофранківці передають цю допомогу в небезпечні райони України. Привозять біженців, дітей, допомагають розмістити у зручних спеціалізованих приміщеннях. Наші лікарі надають професійну допомогу біженцям і всім потребуючим. Просвітянки та мешканки Івано-Франківська, незалежно від освіти, посади, просто небайдужі, маючи незгасимий вогник любові до рідного краю, Батьківщини, роблять усе як для допомоги на передовій, так і тут. “Лиш режим комендантських годин перебиває роботу, а то шила б і вночі”, – говорить Олена Хитра, яка організувала пошиття необхідних речей у військовій ситуації. Їй допомагають Галина Наконечна, Наталя Дроздова, Світлана Гладка, Ганна Говера, Марія Вуянко, Марія Турчин, Ольга Синиця. Іванна Бандура, маючи власне кравецьке ательє, за свої кошти купує і шиє необхідний реманент для ЗСУ. А як смачно готують і годують волонтерів і переселенців доброзичливі красиві україночки у тимчасово розміщеній в НД “Просвіта” кухні – Марія Уляшкевич, Любов Соломон, Світлана Келлер, Галина Сивачук. Відповідно до вимог надання медичної допомоги, кваліфіковані спеціалісти сортують, пакують медичні препарати. Це Людмила Янч, Наталія Кузьмик, Валентина Костяк, Богдан Левонюк... Кожен на своєму місці організовано робить усе необхідне для перемоги… зі здоровим, гордим фанатизмом… Так, боротьба складна, виснажлива, є втрати. Ціна свободи дуже висока… Але українське суспільство таке ж міцне, як і наша армія. У ці дні ми ніби говоримо всьому світу: “Вклади твій меч назад до піхов: всі бо, що за меч беруться, від меча згинуть” (Мт. 26, 52) і ще: “Як хто в полон бере – сам у полон піде він; як хто мечем убиватиме, мусить сам бути мечем убитий, тут терпіння і віра святих” (Од. 13, 10). Марія ГУЦОЛ, голова ІФ МО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
16 Добра новина · “Доробок митця налічує близько 5 тисяч творів, він провів понад 150 персональних і близько 50 колективних виставок”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

М Мууззеею ю ІІввааннаа М Мааррччууккаа ббууттии!!

Георгій ЛУК’ЯНЧУК Фото з відкритих джерел Концепцію музейно-культурного комплексу створила Майстерня музейних проєктів Олександра Антонця з Сум. У Києві буде створено музейно-культурний центр сучасного мистецтва геніального українського живописця. Музей Івана Марчука облаштують у колишній будівлі посольства США на вулиці Володимира Винниченка, 10. Згідно з указом, Міністерство культури має забезпечити виконання необхідних робіт для належного облаштування центру, Візуалізація концепції музею налагодити його ефективне функціонування і розвиток. На даний час споруда законсервована і відключена від інженерних мереж. Водночас додаткових грошей, які мали передбачити в держбюджеті на реконструкцію будівлі, не буде. Очевидно, що вся надія на доброчинних меценатів... У січні цього року геніальний український художник Іван Марчук на своїй сторінці у Facebook опублікував проєкт дизайн-концепції культурного центру: колишню будівлю посольства мають розширити й надбудувати поверх. Саму будівлю музею планують виконати в сучасному стилі – об’єднавши бетонний фасад з рядом колон. Всередині майбутній музей буде складатись з просторових виставкових залів та особливих кімнат, де картини Марчука “оживатимуть” за допомогою цифрових технологій. Майбутній центр може стати осередком сучасного мистецтва. Тут зможуть збиратися як представники богеми так і жителі та гості столиці. 86-річний український художник вже багато років мріє про власний музей у Києві. Івану Марчуку виповнилося 86 років Протягом десяти років діяв музей Марчука в його рідному селі Москалівці Тернопільської області, але влітку минулого року автор забрав звідти свої картини, бо вважає, що стан догляду за картинами неналежний. P. S. Іван Марчук – відомий на весь світ живописець, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народний художник України, член наукової ради Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі, почесний громадянин Тернополя, Києва та Канева. У радянські часи зазнавав утисків від офіційної влади. У 1989–2001 роках мешкав в Австралії, Канаді та США. У 2007-му потрапив до рейтингу “100 геніїв сучасності” британської газети The Daily Telegraph. Доробок митця налічує близько 5 тисяч творів, він провів понад 150 персональних і близько 50 колективних виставок. За його полотнами “полюють” колекціонери в Україні та за кордоном. Президент Володимир Зеленський з дружиною Оленою на виставці Івана Марчука. 12 травня 2021 р. Фото з сайту Президента П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 22 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
16 Добра новина · “Доробок митця налічує близько 5 тисяч творів, він провів понад 150 персональних і близько 50 колективних виставок”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 66 ннаа 11 ммііссяяццьь 28 грн 14 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 79 грн 42 коп. ннаа ппііввррооккуу 152 грн 84 коп. ннаа 1111 ммііссяяцціівв 276 грн 54 коп.
16 Добра новина · “Доробок митця налічує близько 5 тисяч творів, він провів понад 150 персональних і близько 50 колективних виставок”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел./факс)
16 Добра новина · “Доробок митця налічує близько 5 тисяч творів, він провів понад 150 персональних і близько 50 колективних виставок”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Володимир ЖИГУН Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Емблема «Просвіта»Просвітянин