Читацький проєкт “СП” “Розкажу про свого батька” · с. 13сторінка оригіналу ↗
“Ось і наша темрява”
Слово Просвіти, №08–09 за 2022 рік
Олександра МАНДРОВСЬКА, журналістка
Цьогоріч 86 років міг святкувати Леонід Прокопович Патичук – музикант, вчитель, директор Іванківської музичної школи, а для мене – люблячий дідусь. Природно, що дідусь Леонід не міг повністю замінити мені батька. Але став для мене навіть більшим – прикладом у житті, мудрим порадником, другом. Дідусь народився 13 липня 1936 року в селі Ріпки Ізяславського району на Хмельниччині. У родині, крім нього, були ще брати та сестри (точно не знаю, скільки дітей було у моїх прабаби Василини та прадіда Прокопа. А запитати зараз уже немає у кого). Найбільше він опікувався молодшою Ніною – допомагав робити домашні завдання, підготуватися до іспитів у педагогічний коледж. Тітка Ніна (так я її називала) все життя пропрацювала вихователькою дитячого садка в Ізяславі. Леонід Патичук за розподіленням потрапив у селище Іванків на Київщині, де почав працювати за фахом. Там зустрів мою бабусю, Олену Фещенко. На той час вона самотужки виховувала доньку Людмилу й мій дідусь зумів не лише прийняти дівчинку, але й стати для неї батьком – завжди піклувався, як про рідну, і дав своє прізвище. Якийсь час молоде подружжя мешкало у місті Інгулець на Криворіжчині (нині – район Кривого Рогу). Там у моїх дідуся й бабусі народилася спільна дитина – моя мама. Дідусь займався улюбленою справою – професії віддавався цілком. Через деякий час повернувся на малу батьківщину своєї
Світлана (Решотко) МИХАЛЮК
Так сталося, що я, як і багато хто з сучасних українців, народжених за часів колишнього СРСР, не знаю свого родоводу далі, ніж до прадідуся та прабабусі. Більше мені вдалося дізнатися про свій родовід по лінії моєї матері, а по батьковій знаю та пам’ятаю лише бабусю. На жаль, в силу певних обставин родинної історії, я не змогла розпитати татову маму – мою бабусю про її коріння. І зараз, коли минуло вже понад 12 років, як мій тато Анатолій Решотко пішов із життя, невимовний біль та жаль стискають моє серце й приходить запізніле розуміння того, що я мусила була розпитати його (а він був небагатослівний, як всі справжні чоловіки) про його рід. Саме тому зараз, як рідкісні перлини, я намагаюся виловлювати зі своєї пам`яті дитячі спогади, фрагменти розповідей моїх рідних та інших старших людей про минуле та якимось чином впорядкувати їх на папері, бо відчуваю борг перед пам’яттю своїх предків та вважаю своїм моральним обов’язком поділитися цими спогадами зі своїми дітьми та всіма, кому небайдужа історія кожної української родини, як часточки спільної історії українського народу. Родина мого тата походить із селища Любеч Ріпкинського р-ну Чернігівської обл. Це древньоруське містечко, яке має більш ніж вікову славну історію та не дуже радісне сьогодення, є моєю малою батьківщиною. Мій дідусь по батьковій лінії Решотко Дмитро Михайлович (1900–1962) помер ще до мого дружини та очолив Іванківську музичну школу, керував духовим оркестром. Після конфлікту з партійним керівництвом селища був безпідставно засуджений за сфабрикованою справою та відбував покарання у місцях позбавлення волі. Його не стало у березні 2011 року. У старій хатинці щось сталося з електрикою – задиміла проводка, почалася пожежа. З останніх сил літній 75-річний чоловік намагався вибратися на вулицю. Коли вранці зламали двері, він лежав перед порогом. На похорон ми не поїхали – бабуся ще майже не ставала на прооперовану ногу, покинути її не було на кого. Я не знаю, де його могила – не запитала свого часу у бабусі, через сімейні обставини припинилися стосунки з його сестрою – тіткою Ніною. А дідуся так не вистачало… Він у засвітах уже понад десять років. А мені досі стоїть перед очима задушливий літній вечір. Липнево пахнуть флокси біля дверей нашого старого будинку. Під вікнами у заростях бузку чиргикають цикади. А на городі, вкритому легким вечірнім маревом, торохтять невидимі медведки. Наша маленька сім’я – семирічна Саша, бабуся Олена та дідусь Леонід – сидять біля телевізора. На екрані крутять якийсь концерт. Я заворожена дійством на сцені. Бабуся неуважно дивиться в екран одним оком, бо вся її увага зосереджена на рудому беретові дідуся, до якого вона пришиває підкладку. На відміну від неї, дідусь дивиться уважно. І коментує. Інколи сердиться на непрофесіоналізм виступаючих і навіть поривається відсунути стілець й вимкнути телевізор. – Сиди, – бабуся примирливо кладе йому руку на коліно. Наша маленька родина готується до сну. Як виняток, я спатиму сьогодні з бабусею, бо у “моїй” кімнаті постелять дідусеві. Бабуся дістає з жовтуватої лакованої шафи з тьмяним дзеркалом білу чисту постіль. Постіль пахне розпеченою праскою, свіжим вітром та трохи полином (присипали, аби не дістася міль іще якісь мерзенні нікому не відомі чорні жучки). Змахує простирадлом у повітрі, розправляючи його. А мені здається, що у бабусі раптом виросли крила, як у великого світлого янгола. Хтось тихенько шкрябає у шибку. Дідусь поправляє на гострих плечах розтягнутий тільник і йде відчиняти. На порозі стоїть мама. – Доброй ночи, папа! – вона рвучко обіймає дідуся, тулиться до нього всім тілом. На кілька секунд застигає й не хоче відпускати батька з обіймів. Їй 29 (моя мама з тієї літньої ночі і я сьогоднішня – ровесниці). Але через роки здається мені, що у той момент вона відчувала себе маленькою семирічною Лілею, яка біжить обійняти “папу Леню” перед сном. ...Бабуся все ще мудрує з постіллю. Тому вкладає мене до ліжка дідусь. – Діду, не вимикай світло, я боюся темряви! – Ооооо, а ми зараз по-іншому зробимо. Ти поки влягайся, а я зараз дещо принесу. Дідусь зникає у передпокої. Я лежу й намагаюся не дивитися у два темних квадрати вікна. Хто його зна, що за ними причаїлося. Померки несподівано розриває жовтий сніп світла. Це дідусь приніс й увімкнув свій ручний зі сріблястого металу й з “пупирчатою” ручкою ліхтарик. – Ось і немає темряви, – більше за мене саму радіє дідусь. – Діду, почитай! – Пізно вже, у дідуся очі болять. Давай я тобі ліпше казку розкажу. – Яку? Я не хочу про курочку Рябу чи про сірого вовка! – Ні, не про курочку. Казка про Шушика. – Це хто, діду? Хіба таке буває? – А ось давай ти ляжеш, вкриєшся ковдрочкою, заплющиш оченята, а я розповім.
яких були каліцтва шахтарів, і навіть летальні випадки. Після однієї з таких аварій, коли у шурфі на прохідників, які рубали вугілля, завалилася порода – постраждав і мій батько. Після того, як його непритомного витягли з-під завалів, він пролежав без свідомості в лікарні майже 5 діб, тільки, мабуть, завдяки Божому провидінню та природним силам організму, йому вдалося одужати. Після цієї події він вирішив на шахту більше не повертатися та вирушив назад додому – в Любеч. Вернувшись додому, мій тато влаштувався водієм у Любецьких судноремонтних майстернях. У 1967 році мій тато взяв собі за дружину мою маму Федь Марію, яку після закінчення ветеринарного технікуму направили ветфельдшером у Любецьку ветлікарню, що обслуговувала декілька колгоспів з навколишніх сіл. Через рік, у 1968 році народилася я. Все життя батько пропрацював на нелегких роботах, був слюсарем, сантехніком, простим робітником, монтажником, шофером і електрозварювальником в цих же майстернях, працював в Любецькому рибколгоспі – всюди був безвідмовним у роботі. Пам’ятаю, як мама часто сварилася на тата, кажучи, що він для друзів останню сорочку з себе зніме, нібито вони цим часто зловживають. Мабуть, у цьому твердженні була велика частка правди, але таким був мій тато, і друзі були важливою складовою його життя. Для мене він завжди був і залишається уособлення того типу чоловіків, які можуть власними
“В одному великому будинку на самій великій вулиці одного великого рудого міста жила собі дівчинка Оля. У дівчинки були зелені оченята й дві довгі кіски. Такі самісінько, як були у твоєї мами в дитинстві. Були у дівчинки найтурботливіша у світі Мама та найвигадливіший у світі Тато, чорно-біла кицька та лялька в яскравому зеленому сарафані...” Голос дідуся поволі даленіє, стає тихішим. Він перетворюється на кволий шелест бузкового листя за вікном. Перед моїми заплющеними очима пливуть райдужні кола. Кола закручуються у спіралі. Громіздкий старий диван перетворюється на легкого човника. І той човник починає лагідно гойдатися на теплих хвилях сну. А на березі сидить добрий вартовий мого сну – дідусь Льоня — і сигналить моєму човнику ліхтариком-маяком.
руками зробити все: підключити електрику і приготувати смачнючі картопляні зрази; поремонтувати велосипед і прищепити яблуню; косити траву і класти цеглу… Навіть не знаю, яку б роботу він не зміг зробити. Пригадую такий епізод. Як і більшість у селищі, наша родина декілька років поспіль вигодовувала кабана, щоб на Різдво мати свіжину. Як правило, колоти кабана батько просив свого старшого брата Семена, а мене малу в цей день відправляли до баби. І-от одного року, з якихось причин дядько Семен не зміг допомогти моєму батькові, і він мусив сам колоти того кабана. Вже через декілька днів після цього я почула, як батько в розмові з сусідом скаржився, що йому досі ввижаються очі того бідного кабана і якось не по собі від цього. Пам’ятаю, що ці його слова мене тоді надзвичайно вразили. Мені було тоді десь років 10, і батько завжди видавався мені таким суворим та міцним чоловіком, який нічого не боїться, і тут такі його слова. Це вже тепер, складаючи до купи пазли споминів, я розумію, що та батькова суворість була більш схожа на захисну броню, під якою він намагався сховати свої вразливі душу і серце. До слова, після того випадку, ми в господарстві більше свиней не тримали. Коли батько вийшов на пенсію у 2005 році за станом здоров’я, вже будучи інвалідом ІІ групи, внаслідок хвороб, спричинених аварією на ЧАЕС, – його трудовий стаж складав 47 років. А мені мого Тата бракує і зараз, коли маю вже 50 років, і я сама стала бабусею.
Педагог Леонід Патичук з учнями музичної школи. Іванків, 1977 рік
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
