Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацький проєкт “СП” “Розкажу про свого батька” · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тато: народжений у 338му

Слово Просвіти, №08–09 за 2022 рік

Інна БІЛОУС, Придніпров’я Батько мій, Олексій Семенович Якименко, народився в 33-му, найголоднішої на Придніпров’ї весни, 25 березня – мертвим. Старша сестра Надійка того ж дня пригребла в попелі синє його тільце, бо не дихав. Закопати не мала сили – була вже пухла. Як і їх мама, моя баба – Домаха, якої я ніколи не бачила… Люди вирятували, “бо кректав”, як він казав, потім називаючи себе “восставшим из пепла”. У гіркому тому жарті – все його єство, доля і життя – всупереч, наперекір, попри все… Він все життя ростив хліб, хоч був “як артист” – казали в селі… І не тільки зовні. Співав, наче соловейко. Знав сотні народних пісень: мав “дві робочі октави” і брав верхнє “до”, коли заводив “Вівці ж мої вівці…. Хто ж вас буде пасти… Як мене не стане…”. Добряче співали і його сестри: Галя та Оля (і такі були красуні!). А коли втрьох – то серце німіло, іти опинявся в іншій реальності, хоч мені всього кілька разів пощастило почути те дороге тріо – так склалася їх доля. Чи то біль їх великого козацького роду, розідраного-розшматованого голодом, розкуркуленням, війною, злиднями, чи біль всієї України, яку любив понад усе – переливався у ті пісні, які й досі звучать в мені… …Рівніше мого батька в полі прокласти першу борозну не міг ніхто в окрузі, і вже по ній заходили в загінку інші трактори. Міг вискочити з кабіни і вдихнувши повітря повні груди, на всенький степ затягти: Ой стеееееп, ти, мій стеееееп, Стееееп – роздооооооолля моє! І далі по тексту (в пам’яті моїй з дитинства): …Та біжи ж ти, мій кінь, Та до батька у двір, Та удар же ти, кінь, Об густий частокіл… Та заржи ж ти, мій кінь, Жалібненько. Ой і вийде отець, Вийде й ненька мояяяяя…. “Ну, чистий тобі Гнатюк!” – любовно казала наша сусідка, бабуся Свистунка (Гнатюк Дмитро, зрозуміло), коли так само на весь двір лункого вечора батько, пораючи господарство, жартома заводив: “Ой, знати-знати, та й хто нежонатий…” Батько був ще тим жартівником – люди навколо нього роїлися, хоч його очі залишалися майже завжди сумними й глибокими… Він був не як усі – був вільний і розправляв крила, навіть коли не давали злетіти. Він був “внє” тої системи, був самодостатнім, непокірним і нескореним, зберіг в собі особистість, цілісність натури, згораючи зсередини – як вже потім я зрозуміла… Носив вишиванку, об’їздив, не шкодуючи грошей, “півсвіта” – Киргизію, Казахстан, Прибалтику, Урал, Карпати і навіть (у ті часи!) Болгарію… Його не стало шістнадцять років тому. Ми були з ним величезними друзями, були на одній хвилі, і ціла планета відірвалася в моїй душі і полетіла у небуття з його відходом у інший вимір. Батько, мабуть, ніколи й не говорив на словах, як любить мене, але того й не треба було… Він просто казав “Доцюня”, просто коли треба, був поряд, просто був мужчиною, опікав, оберігав… Щонеділі о 4-й ранку, коли автобус з нашого села відходив на Дніпро, – він завжди, як солдат, проводжав мене, заносив непідйомну торбу з харчами аж до сидіння і давав “троячку” (цілий скарб!) на таксі, жартуючи: “Як є кому сумку донести, то можеш і пропити…” І так само будь-якої пори року в суботу ввечері зустрічав з автобуса. І приїздив – неодмінно! – в гуртожиток, коли мене в якісь вихідні не було, бо “дитина ж голодна”. Мої дівчата-подруги в кімнаті його ждали з нетерпінням – бархатистий його голос і наш лункий сміх розкочувалися поверхом, і всі знали, хто в нас гостює. Потім ми з ним удвох гуляли містом, він розповідав-розповідав, час летів блискавично, бо батько дуже добре знав історію, був розумним, начитаним (десятирічку закінчив у сорок дев’ятому), хоч з його покоління не всі, (навіть розумні діти) мали й сім класів, і з ним ніколи не було нудно. Він писав вірші, багато читав, любив все знати… Багато чого й не вмів – підлабузничати, прогинатися, “робити статки”. Та дав найцінніше (це крім вищої освіти нам з братом) – глибоку мудрість, яка й сьогодні “працює”, стає в нагоді. Батько казав: “Якщо не можна наполовину померти, то так само, мабуть, не можна й наполовину жити, і любити – наполовину…” Він прожив на повну – нелегке і непросте своє життя, бо народився не до часу… Помер в шістдесят сім… Священник, якого привезли відспівувати, з подивом оглянувши “сільський похорон” (людей було кількасот), запитав у мене: “Так кого хоронимо? Ви ж Олексій Якименко казали – пенсіонер, дідусь… А люду он скільки!” А ким він таки був, мій дорогий тато? Був СПРАВЖНІМ українцем – таким, яких знищували фізично і морально, бо несли вони в собі генетичний код нації: красою, талантом, працьовитістю, почуттям гумору, лідерством, мужністю і нескореністю – куди їх не кинь і яку роботу не дай. Він згорів у тій атмосфері, але передалась і залишилась його національна чистота і справжність – в його онуках, як і в онуках та правнуках його сестер, якими милуюся сьогодні… Бо то рід, національне в якому закодоване в генах, його не здолати, не викорінити і не вбити! І таких – сотні, тисячі в нашій Україні! Нашу хату будували “толокою”, як і всі сільські хати в шістдесяті роки. І мазали “толокою”. Дід Семен зробив кіньми заміс із глини та соломи – перший, а потім з половою – другий: поперед хати і якраз посередині майбутнього двору. “На товщину лампачУ помазано всередині”, – пояснював тато всім, хто казав, що хата наша суха й тепла. Знатних мазальниць у селі було не більше десяти. Тих, що вміли і кути вирівнять, і стіни “гладить” аршинами “всіх мастєй”. Всі інші теж мазали добряче, але тільки “під рукою” в тих мазальниць – та ще й коли хату! Нову! Мій тато такий вдячний був всім, хто допоміг йому звести хату – завжди про це казав. І “відробляв” потім людям по селу, коли накладали “горіщА”, колотили заміси, клали стіни. І вИспівав же від душі, коли наспіх обмившись, сідали гуртОм обідати після тяжкої праці. Так по колу ходили по будовах усі, віддячуючи односельцям – не тільки мій татусь. Але мазальниці... Він скільки й жив, то шанував кожну, підтримуючи в біді і радості, бо “вона ж нам хату мазала!” А коли тато купив своє перше авто, то “в Петриківку на базар” возив “дівчат-мазальниць” на раз – тільки їхнє слово! Базар у моєму дитинстві був найкращий в неділю у Петриківці, бо там можна було купити все: від поросят, козенят, курчат, телят, кролів, розсади, саджанців, глини й щітки, лопати й держака – до величезних паляниць, відомих на все Придніпров‘я і смачних та гарних, як сонце! Як же я любила ті поїздки на базар! Тато мене брав завжди – не треба й проситися. Дарма, що дуже рано прокидатися – в машині я сиділа найперша! Ми набирали з татом їсти-пити, заїжджали до тітки Наталки Яценчихи, далі дорогою “підхвачували” Сизоненчиху, Дугенчиху, Борисенчиху, або Польку Гаркушиху, чи Козачку, чи татову куму Гальку Литвинку і – “в путь”! Татко любив їхати степами, польовими дорогами. Знав їх добре, бо ходив після війни у Хутірську школу в дев’ятий-десятий клас. “Що, дівкИ, хто навпростець їздить – дома не ночує?” – жартував, і всі хором вони заводили пісню! Вікна в машині були відчинені, вітер п’янив ароматами трав і квітів, а радість моя була така ж безмежна, як дитяче літо! У Петриківці на базарі татусь завжди купував петриківські пряники – два величезні кульки, згорнуті з сірого грубого “магазинного” паперу. Пряники були тугі, не дуже солодкі, але біла помадка солодка й запашна, танула в роті, і смак той для мене вже не повторився ніколи! Як вони їх місили? Але смачніших за ті пряники ласощів для мене не було! Чи, може, тому, що купував їх тато? І що смакували їх разом з тіткамимазальницями – великими трудівницями – під їх “пО!-веее-чеееряю саааамаа, бО!-вжеее й милооого нееее-маааааа!” І – “Інко, підспівуй!”. Немає нікого з них... Тільки та польова дорога на Петриківку! І пісня... І пряники – які вже не печуть. Та й не купить мені їх ніхто. Бо то лиш таткові гостинці... Жнива... Комбайни гудуть, мов джмелі – вперто, наполегливо, невідступно! То там, то там біля села! Вечір густо настояний запахом розпеченої землі, пересохлої соломи, збіжжя, пилюки! Трасою їдеш – а їх чотири “ведуть” загінку один за одним... Вишикувались на краю поля, наче під лінійку, зерновози. Хлопці-водії збились в зграйку та й ділять на всіх скупу тінь від найближчої акації. Спека! А по той бік поля два величезні “Кейси” вже червоніють – лущать стерню, дискують. Картинка – ідеальна для телесюжету. Мабуть, і я сказала б: велич, краса! Якби не знала ціну тієї краси! Та всі в селі знають ту ціну! Бо непричетних до жнив, до степу тут не буває... Як і колись, так і тепер. Тільки половіє хліб – я згадую свого тата. “Заходимо в жнива!” – казав він за вечерею, і це означало, що ми його не бачитимемо “сутками”! Скууучу за татком страшенно! Тоді веліком лечу на тік, залишаю велосипед “на вісовій”, а дядько Синявський – вагар, питає: “Що, мала, до батька?” – Хто від тата возить? – питаю в першого ж з водіїв, який тільки висипав пшеницю на бурт. – Стрибай! Довезу! – тут всі свої! І мені, і татові! І між собою. Доїжджаємо до поля – і я видивляюсь татків комбайн. І пізнаю його завжди! Мені не треба питати – де мій тато? Мені соромно питати – де мій тато! Я його бачу! І лечу назустріч, навперейми, у гони! Тато здааалеку трохи стишує хід, махає мені з кабіни – завжди! І подає згори руку, коли я вже на першій сходинці! Тато – весь в пилюці, заморений, і я це бачу. Але він радий, усміхається і каже: “Доцюня, цілуватись не будемо, бо вимажу!” У степу мені довго не можна. “Ну, не можна дітям у степу!” – тато так кожні жнива говорить. Але ми встигаємо з ним побути в холодку лісосмуги, поки котрийсь молодий його помічник сам пройде загінку. Тато наливає мені холодної води зі свого тракторного величезного металевого термоса з білою “закруткою”, відламує чималий шмат печеного хліба! А сам встигає з‘їсти пару яблук “білого наливу”, які я йому принесла на гостинець з дому. Інші забирає з собою в комбайн. “Відвезеш”, – каже тато комусь із водіїв, а мені так хочеться до татуся пригорнутися! Так хочеться! Як зараз... В пам’яті вечори, коли тата, буває, підвозять раніше з поля прямо додому – це якщо жниварів нажене дощ, або “добили” одне поле довечора, а на інше переїдуть вже завтра зранку. Він сідає на лавочку у дворі під молодою грушкою – запилений, бідний, і втооомлений – і так сидить хвилину, дві, п’ять. “Тату, вода нагрілась тобі купатись!” – не витримую я. А він мовчечки палить свою цигарку, аж мружиться: “Підожди, доцюня, дай дихнуть. У мене ще все гуде в голові!” І ще згадується, як на обжинках мій тато – красивий, статний, у білій сорочці – завжди просився: “Та не одягайте на мене той вінок з колосся! Мені ті устюки так накололи за жнива!” Коли я вже дорослою робила журналістський репортаж із чергових обжинок, і один шанований комбайнер сказав слово в слово цю “татову” фразу – аж здригнулася! Бо тата вже не було... Ми з татом любимо хліб! Дуже... Таточко мій їв його багато і завжди був стрункий-стрункенький! Бо тяжко працював! Жоден з механізаторів його покоління з нашого села не прожив довго, хліборобська праця – насправді важка й виснажлива. Навіть зараз, коли комбайни з “кандьорами”, двері в них герметичні, і сидіння дуже зручні. А праця тяжка! Молоді хлопці-механізатори дивуються: “Ви так вправно піднімаєтесь на комбайн!” І я їм гордо відповідаю: “Та я – донька комбайнера, хлопці!” Тепер вже не люблю, коли мені подають згори руку, як колись робив мій тато... І не люблю, коли знецінюють хліборобську працю. Селянську працю! Коли зневажають село. Бо за хліб дорого заплачено – повірте!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин